Напруженість між Англією й Росією

Найгірші були стосунки Росії з Англією. Джерел напруженості треба шукати в організованому профспілками в травні загальному тижневому страйку, після якого розпочався страйк шахтарів, що тривав аж до осені й закінчився невдачею. А тим часом про цей страйк оголосив у грудні 1925 р. Зінов'єв на XIV з'їзді компартії. Російські профспілки збирали кошти для англійських шахтарів. У липні 1926 р. в Парижі навіть відбулася зустріч представників англійських і рос. профспілок. Насправді їхня згода не була такою дієвою, як це здавалося. Але уряд консерваторів надіслав Радам 12 червня 1926 р. ноту протесту проти фінансування радянськими профспілками англійських. Радянський уряд відповів 15 червня, щоб виправдати свою позицію. 24 червня уряд Болдвіна опублікував «Блакитну книгу» — збірник документів, що мали показати, як Ради втручаються в британську політику. Трохи пізніше Чемберлен пригрозив СРСР, що розірве торговельну угоду, а можливо, й нормальні дипломатичні відносини. 12 травня 1927 р. зроблено обшук у приміщенні радянсько-британської торговельної компанії «Аркос». Англійська поліція захопила архіви радянського торговельного представника. СРСР виступив з протестом проти порушення дипломатичної недоторканності. Питання було винесене 24 травня на засідання Палати громад, де тільки Ллойд-Джордж та ще кілька депутатів осудили уряд. Болдвін заявив, що його Кабінет прийняв постанову про скасування економічної угоди і розрив дипломатичних відносин із СРСР. Палата громад схвалила цю постанову 26 травня. Того ж дня була опублікована «Біла книга» з 17 документів про антибританські підступи СРСР. Радянський уряд надіслав ноту протесту 28 травня, але вона залишилася без наслідків.

Ізоляція СРСР

За кілька днів по тому, 15 червня 1927 р., в Женеві зустрілися Чемберлен, Штреземан, Бріан, Вандервельдс і граф Ішії, які обговорювали, зокрема, проблему відносин із СРСР. Чемберлен запропонував Штреземанові (який зробив запис цієї розмови) вплинути на рос. уряд з метою економічного зближення між Росією та Європою. При цьому він не хотів ніякого «антибільшовицького хрестового походу». Штреземан, зі свого боку, заявив 23 липня у Райхстазі, що Німеччина не бажає брати участь у спільних акціях проти СРСР. Після вбивства одного з його дипломатів СРСР розірвав також дипломатичні відносини зі Швейцарією. Доведеться чекати 1929 р. і приєднання СРСР до пакту Бріана—Келлога, щоб його відносини з основними європейськими країнами поліпшилися.

 

Панамер. конференції

Така позиція — передвісник політики «добросусідства», яку Франклін Рузвельт запровадить у 1932 р., виявлялася в панамериканських конференціях та в зусиллях США, спрямованих на те, щоб припинити конфлікти між країнами Південної Америки.

В період «республіканської ери» відбулися дві важливі панамер. конференції: п'ята в Сантьяго-де-Чіле в 1923 р. і шоста в Гавані на початку 1928 р. Доти панамер. рух був загалом аполітичним і стосувався культурних, юридичних та торговельних питань. «Жодне політичне питання не повинне тут обговорюватися», — заявив Еліху Рут на третій конференції в Ріо-де-Жанейро в 1906 р. А втім, на них усе ж таки клопоталися забезпеченням мирного врегулювання міжамериканських суперечок, розробкою «панамериканської мирної системи».

На конференції в Сантьяго був розроблений договір Гондра на кшталт Вашінгтонського договору, підписаного на початку року США й п'ятьма центральноамериканськими республіками. Його ратифікували Сполучені Штати й численні латиноамер. держави. Це була багатостороння конвенція, яка передбачала застосування переговорів для вирішення будь-якого конфлікту.

На Гаванській конференції 1928 р. деякі держави і, зокрема, Аргентина спробували домогтися від США відмови від політики втручання. Представник Сан-Сальвадору Герреро намагався провести резолюцію, в якій говорилося: «Жодна держава не має права втручатись у внутрішні справи іншої держави». Сполучені Штати, які представляв колишній державний секретар Х'юз, відмовилися підтримати її, але підписали резолюцію, яка засуджувала агресію. 1928 рік став роком пакту Бріана—Келлога, підписаного в серпні. Аргентина, як уже зазначалося, не приєдналась до нього. Трохи пізніше, в грудні, у Вашінгтоні розпочалася «конференція з питань примирення й арбітражу», яка виробила договір про арбітраж, підписаний 5 січня 1929 р., засудила війну як засіб державної політики й заснувала систему арбітражу судом, у якому латиноамер. держави мали більшість.

Коли в 1929 р. до влади прийшов президент Гувер, він зміг разом із новим державним секретарем Генрі Стімсоном розвинути примирливу позицію своїх попередників. Ми побачимо нижче, як маньчжурська справа змусить його сформулювати доктрину Гувера або доктрину Стімсона, за якою США відмовляються визнавати будь-яку ситуацію, що є наслідком дій, які суперечать зобов'язанням за пактом Бріана—Келлога. В період, який ми розглядаємо, в Латинській Америці сталися численні прикордонні конфлікти, що їх ми згадаємо лише конспективно.

Напад Німеччини на СРСР

12—13 листопада 1940 р., як уже згадувалося, Молотов зустрічався в Берліні з Ріббентропом. І того ж таки 12 листопада Йодль підписав директиву про відмову від негайної висадки в Англії та посилення німецько-італійського просування в Середземномор'ї. Після провалу переговорів Ріббентропа — Молотова, про що свідчить і лист Молотова від 25 листопада, Гітлер дедалі чіткіше опрацьовував ідею війни з Росією. Цей поворот пояснюється не лише тільки його ненавистю до комунізму. Безперечно, він бажав повалити загадкового суперника, що стояв йому на заваді. Головне ж було те, що війна з Великобританією затягувалася. Щоб мати змогу провадити її далі, треба було передовсім забезпечити себе — шляхом завоювання — сировиною та продовольством. Отже, задум війни з СРСР дуже логічно вписується в загальні плани Гітлера. Він не був наслідком якоїсь примхи. Гітлер з головою поринув у політику анексії «життєвого простору». 5 грудня він наказав підготувати напад на 15 травня 1941 р. (план «Барбаросса»). З цього моменту німецьке командування намагатиметься якомога краще замаскувати масове переміщення вермахту на схід. Переворот в Югославії, про який ішлося вище, затримав приблизно на п'ять тижнів початок операції «Барбаросса». ЗО квітня її було призначено на 22 червня. Отже, Гітлер вирішив покінчити зі Сталіним і доручив Альфредові Розенбергові розробити політичну структуру територій, які будуть відірвані від СРСР. ЗО квітня Розенберг призначається «комісаром центрального контролю у справах європейського сходу». Тут слід зауважити, що Гітлер, який мав за порадника Розенберга, не подумав тоді про використання проти радянського режиму можливих автономістських рухів нерос. населення Союзу. Навпаки, він зажадав, щоб захоплені території забезпечили все постачання німецьких армій, хоча наслідком цієї вимоги «могла стати голодна смерть млн.ів людей». Таке ставлення чимало сприяло тому, що проти німців піднялося все населення СРСР.

Всі відомості, які надходили в травні — червні до Англії та Сполучених Штатів, свідчили, що напад Німеччини на СРСР ось-ось відбудеться. Зі свого боку, Сталін домігся нейтралітету Японії та множив зусилля, щоб відвернути війну. Так, 13 квітня 1941 р., проводжаючи разом з Молотовим на московському вокзалі японського міністра закордонних справ Мацуоку, Сталін поклав руку на плече послові Німеччини Шуленбургові й сказав йому: «Ми повинні залишатися друзями, і ви маєте зробити для цього все, що в вашій спромозі». Росія погодилася з умовами Гітлера щодо лінії російсько-німецького кордону в Польщі (25 квітня), офіційно визнала уряд Рашіда Алі в Іраку (3 травня). 6 травня Сталін офіційно очолив радянський уряд, щоб показати, то він провадитиме далі пронімецьку політику 1939 р. Посли Югославії, Бельгії, Норвегії, Греції були вислані з СРСР. а при Уряді Петена призначено послом Богомолова. «Економічна співпраця» тривала до самого кінця, і Росія навіть прискорила доставлення багатьох товарів. До останнього дня спеціальні швидкі поїзди везли з Далекого Сходу в Німеччину каучук, який був їй надзвичайно потрібний.

Напад Німеччини (22 червня 1941 р.)

Певна річ, усі ці заходи нітрохи не змінили постанови Гітлера. ЗО квітня посол Шуленбург повернувся після двотижневого перебування в Берліні. Особисто настроєний проти війни, він був украй пригнічений. 2 червня Гітлер зустрівся з Муссоліні в Бреннері, і того ж дня німецьким кораблям, які перебували в рос. портах, було наказано залишити їх. Посилено німецькі гарнізони у Фінляндії й Румунії. Англія та Америка надсилали дедалі більше попереджень Радянському Союзові, але той уживав мало конкретних військових заходів оборонного характеру. Увечері 21 червня Росія зробила ще одну — останню — спробу примирення з німцями, але було запізно. На світанку 22 червня німецькі війська напали на СРСР. В листі, адресованому 21 червня Муссоліні, Гітлер писав: «Це найважливіша ухвала в моєму житті». Як головні приводи для виправдання агресії Німеччина висунула загрозу їй з боку радянських військ, комінтернівську пропаганду, підписання радянсько-югославського договору про дружбу від 5 квітня. Такий був зміст заяви, яку Шуленбург зробив Молотову вранці 22 червня. Молотов відповів йому: «Ви гадаєте, ми заслужили на таке?» Відтак війна на суходолі, яка досі складалася з блискавичних окремих кампаній, змінить свій характер. Гітлер ще вірить у бліцкриг, гадаючи, що зможе добитися перемоги за кілька місяців. Насправді ж він кинув свої сили в одну з найжахливіших війн на виснаження в історії людства.

132.Пари́зька ми́рна конфере́нція 1919—1920 — міжн. конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—18.

Паризька мирна конференція проходила з перервами від 18.1.1919 по 21.1.1920. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була американська делегація, число співробітників якої досягло 1300 чоловік. Вперше у історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах. На конференцію Німеччина і її колишні союзники були допущені лише тоді, коли були вироблені проекти мирних договорів з ними. Учасники конференції офіційно названі «Союзні та здружені держави» з самого початку роботи були поділені на чотири нерівноправні категорії:

Воюючі країни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій (Англія, Франція, Італія, США, Японія).

Воюючі країни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія, Бразилія, Британські домініони, Румунія, Сербо-Хорвато-Словенська держава). Держави, які знаходяться в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамер. країни). Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польща, Чехо-Словаччина та ін. запрошувались однією з п'яти великих держав на засідання, що їх стосуються). Радянську Росію до участі в роботі конференції не було запрошено.

Головну роль відігравала "Рада трьох" на чолі з прем'єр-міністром Великобританії Ллойд-Джорджем, Франції - Клемансо і президентом США - Вільсоном.

Рада чотирьох

Також роль на конференції відігравала "Рада чотирьох": тіж самі та прем'єр Італії В. Е. Орландо. Крім «Ради чотирьох» найважливіші рішення приймались також «Радою десяти», яка складалась з глав урядів і міністрів закордонних справ США, Англії, Франції, Італії та Японії. З самого початку роботи конференції проявились суперечності між найбільшими країнами з усіх питань, які розглядались. Засідання проходили у гострих дискусіях, які інколи загрожували зривом роботи конференції. Найгостріші суперечності проявились між Францією, США та Англією при опрацюванні статей Версальського договору, статуту Ліги Націй. Президент США В. Вільсон наполягав на розгляді в першу чергу питання про створення Ліги Націй та її Статуту, в той час як Ж. Клемансо на передній план висував укладення договору з Німеччиною. 28.4.1919 після тривалих дискусій був прийнятий спільний американо-англійський проект статуту, який не врахував пропозиції Франції про створення штабу і збройних сил Ліги Націй. Статут Ліги Націй за пропозицією В. Вільсона включався як невід'ємна частина у всі мирні договори.

Внаслідок роботи конференції були підготовано: Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (підписаний 28.6), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.9), Нейїський мирний договір 1919 з Болгарією (27.11), Севрський мирний договір 1920 з Туреччиною (10.8), Тріанонський мирний договір 1920 з Угорщиною (4.6). Підготовані П.м.к. договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921-22, складали основу версальсько-вашингтонської системи.

Важливе місце в роботі конференції займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з Прибалтики, Закавказзя і України.

Версальський мирний договір — підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами- переможницями у Першій світовій війні (США, Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією ) з одного боку, і переможеною Німеччиною — з іншого.

Умови договору були вироблені на Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр.

За Версальським договором, Німеччина передавала Франції Ельзас і Лотарингію (у кордонах 1870 р.), Бельгії — округи Мальмеді й Ейпен, Польщі — Великопольщу, частину Померанії та деякі частини Східної Пруссії; Данциг (Гданськ) оголосили вільним містом, Мемель (Клайпеда) переданий у ведення держав-переможниць (у лютому 1923 р. окупований Литвою).

Питання про державну приналежність Шлезвігу, південної частини Західної Пруссії і Верхньої Сілезії мало бути вирішене плебісцитом (північна частина Шлезвігу перейшла 1920 року до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1922 р. — до Польщі; інші спірні території залишилися в Німеччини). Невелика частина сілезької території відійшла до Чехословаччини. Історично польські землі в басейні Одера — Нижня Сілезія та більша частина Верхньої Сілезії — залишилися в Німеччини.

Саар (Ліга Націй) перейшов на 15 років під управління Ліги Націй, а потім його доля мала вирішитися шляхом плебісциту. Німеччина взяла зобов'язання дотримуватися незалежності Австрійської Республіки, визнавала незалежність Чехословаччини й Польщі.

Було створено Рейнську демілітаризовану зону — Німеччині заборонили тримати будь-які війська на всій своїй території на захід від Рейна й на 20 кілометрів на схід. Колонії Німеччини (Камерун, Того, Танганьїка, Південно-Західна Африка, Ціндао, Нова Гвінея, Соломонові острови ) перейшли під опіку держав-переможниць (Британії, Франції, Японії, Південної Африки).

За умовами Версальського договору, збройні сили Німеччини обмежили 100-тис.ною сухопутною армією; більша частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі переможцям; обов'язкову військову службу скасували.

Німеччина взяла зобов'язання платити репарації. Невід'ємною частиною Версальського договору був статус Ліги Націй.

США не ратифікували Версальський мирний договір і в серпні 1921 р. уклали з Німеччиною особливий договір, майже ідентичний Версальському мирному договору, але без згадки про Лігу Націй.

⇐ Предыдущая34353637383940414243Следующая ⇒

Поделиться: