Кайнозойська ератема ( KZ )

До кайнозойської ератеми відноситься палеогенова, неогенова і четвертинна системи.

Палеогенова система (P)

Палеогенові відклади ДДЗ поширені практично повсюди. Потужність досягає 500 м. До палеогенових порід належать опоки, алевроліти, мергелі, глини, зустрічаються прошарки пісків, глин, пісковиків. Еоценові утворення складено морськими кварц-глауконітовими пісками, алевритами, глинами, мергелями, аргілітами. Олігоценові породи поширені у повному обсязі – це піски глауконіт-кварцові, слюдисті, глинисто-алевритисті, глини з прошарками тонкозернистого кварцового піску.

 

Неогенова система (N)

До неогенової системи відносяться піски дрібнозернисті Новопетрівського регіоярусу (N₁nр) і горизонт зеленувато-сірих піщанистих глин. Товщина відкладів не перевищує 20-50 м. Неогенові породи складають верхні частини розрізів вододілів і давні терасові рівні пліоценового віку. Їх представлено континентальними та морськими фаціями.

 

Четвертинна система (Q)

Четвертинні відклади покривають практично всю вивчаєму територію , мають тут найповніший розріз значну потужність і різноманітність генетичних типів. Відклади четвертинної системи покривають більш давні відклади. На підвищених ділянках рельєфу в підошві четвертинних відкладів залягають бурі глини. Покриваються ці глини трьома ярусами лесовидних суглинків, розділених похованими ґрунтами.

 

ТЕКТОНІКА

Район дослідження в тектонічному відношенні відноситься до Дніпровсько- Донецької западини.

Питання тектоніки і тектонічного районування ДДЗ, які в значній мірі сприяють вирішенню проблеми встановлення закономірностей формування і розміщення родовищ нафти та газу, їх прогнозування, вивчаються вже понад 60 років і мають неоднозначне тлумачення.

У розрізі ДДЗ чітко виділяються складчастий докембрійський фундамент та фанерозойський платформний чохол. Фундамент складений метаморфізованими, осадово-вулканогенними утвореннями архею та протерозою, залягає на глибинах від 1 до 18, 8 км. Вивчення фундаменту, розпочате в 1960 р., дозволило одержати достовірні дані про будову та рельєф його поверхні. Основні тектонічні елементи фундаменту – Північний і Південний борти та Дніпровський грабен.

Від бортових частин Дніпровський грабен відокремлений північним і південним крайовими регіональними розломами, що проявляються у вигляді складної системи розривних порушень не лише у кристалічному фундаменті, а й у відкладах верхньопалеозойського структурного поверху.

Борти западини моноклинально з стратиграфічною та кутовою незгідностями перекриваються осадовими утвореннями.

У платформному чохлі ДДЗ за структурними і формаційними особливостями виділяють чотири структурно-формаційних комплекси : байкальський, герцинський, кімерійський та альпійський.

На рівні елементарних структурних форм фундамент западини має мозаїчно-блокову будову. Найважливіші субмеридіальні розломи планетарного характеру розділяють фундамент на мегаблоки : Подільсько- Брянський, Дніпровсько-Курський та Приазовсько-Білгородсько-Росошанський. Ці мегаблоки відокремлені один від одного міжмегаблоковими шовними розлом ними зонами Криворізько-Крупецькою та Оріхово-Харківською, які в значній мірі контролюють простягання та амплітуду палеозойських крайових глибинних розломів западини.

Виділені мегаблоки відрізняються один від одного особливостями складаючи їх комплексів порід та історією геологічного розвитку осадового чохла.

За даними сейсморозвідки, дистанційних та інших досліджень у межах блоків виділяється мереживо тектонічних порушень, що ускладнює їхню будову, розділяє на менші за розмірами структури. Розломні порушення групуються в дві основні системи : субширотно – більш протяжну та субмеридіальну, поперечну до простягання западини.

Серед порушень на бортах просліджується узгоджені та неузгоджені скиди з амплітудою 50-100 м.

З урахуванням того, що ДДЗ належать до структур I порядку, на підставі історико-структурного принципу структури середніх категорій у западині систематизовано за розрізами довгої осі:

· структури II порядку –вали та депресії з довжиною осі 40-300 км;

· проміжні структури між II та III порядками – малі вали, та малі депресії з довжиною осі 20-40 км;

· структури III порядку – брахіантіклінілі, куполи, мульди з довжиною осі до 20 км;

Як проміжні елементи між I та II порядками виділяються тектонічні зони, межі яких співпадають з глибинними розломами.

У ДДЗ, таким чином, налічується 11 валів, 8 депресій, 38 малих валів, 34 малі депресії та понад 500 локальних структур.

Для центральної частини Дніпровсько-Донецької западини характерні численні місцеві дислокації, зв'язані з заляганням солі:  Шатський, Куциба, Шамека та ін. розглядали соляні структури як діапірові структури. Лунгерсгаузеи вбачаву них результат насувної тектоніки. До цього погляду приєднується В. Б. Порфір'єв, який вважає, що «фактичний матеріал говорить проти діапірового варіанту... Утвір соляного штоку можно розглядати як результат видавлювання солі з південного крила або як результат несправжнього сколювання та насування однієї на одну ділянок соленосної серії». Це пояснення соляної тектоніки  Дніпровсько-Донецької западини випливає з уявлення наявності в її межах складної  домезозойської тектоніки типу Донецької, похованої на всій території. Необґрунтованість цього уявлення була детально з'ясована Д. Н. Соболевим. З певних причин, які викликають рух та міграцію солі й оформлення соляних структур Дніпровсько-Донецької западини, головною причиною був гідростатичний тиск внаслідок постійного навантаження. При наявності соленосних відкладів, похованих під осадовими породами, рух солі не залежить від місцевої тектоніки. Головною передумовою цього руху є занурення соленосних відкладів на значну глибину та з збільшенням товщини вкриваючих сіль відкладів; ось чому географічне поширення соляних структур у рівнинах і властиве областям занурень.

Розвиток соляних структур у межах Дніпровсько-Донецької западини не був рівномірним. Активізований епейрогенічними рухами, він відбувався хвилями, етапами. Згасаючи на певному етапі розвитку, соляні структури обмежені певними стратиграфічними границями, в межах яких була міграція сольових мас. Це створює певні тектонічні рівні соляної тектоніки, або залягання солі в певних стратиграфічних горизонтах та на певній глибині. У розвитку соляної тектоніки в Дніпровсько-Донецькій западині виділяються етапи: юрсько-крейдяний, палеогеновий і четвертинний. На кінець мезозою закінчувалось виповнювання Дніпровсько-Донецької западини наносами, які створювали додаткові навантаження. Внаслідок цього рух солі був особливо активним. Значна кількість структур того часу досягла тоді рівня денудації. Генетично це були некомпетентні складки з соляним ядром, що «виявилися як випинання давніх відкладів», включаючи юру.

Палеогеновий тектонічний рівень соляних структур визначається нижньотретинним зануренням. Інтервал активних переміщень охоплює час від крейди до верхнього еоцену. Особливості цього тектонічного рівня відбиваються в структурі бучацького ярусу. Для поверхні його властива велика кількість нерівностей та порушень, обумовлених переважно соляною тектонікою.

Останній, четвертинний етап розвитку соляної тектоніки в западині закінчився за льодовикового часу. Стимулюючим фактором розвитку соляної тектоніки у той час, крім епейрогенії, було, можливо, додаткове навантаження у вигляді масльоду. Видавлені маси солі цього етапу розвитку структур досягли сучасного рівня денудації і виявилися у вигляді горбастого рельєфу, такого характерного для с. Ісачки, с. Аксютинці та ін.

Складна історія розвитку соляних структур обумовила винятково складні деформації, що вміщують соляні інтрузії, відкладів. У незмінному висхідному русі сольові маси прорвали всю товщу відкладів, які вкривають їх, і привели до утворення різноманітних диз'юнктивних структур. Видавлювання солі привело до вторинних опускань і деформацій надсоленосних порід. Уламки їх, винесені на денну поверхню, створюють своєрідні екзотичні утвори і зв'язані з ними поля розсівання продуктів вивітрювання порід, не властивих даній геологічній провінції. Ці поля розсівання є однією з важливих розшукових ознак соляних структур, заснованих на єдності розвитку структури і рельєфу земної кори.

Характерну рису геоструктури цієї області становлять крайові дислокації. Вони виявлені у вигляді відомих канівських дислокації і Канівських гір, дислокації гори Пивихи, порушень біли м. Чорнобиль, Мозир, Юр'євичі та ін.

 

ГЕОМОРФОЛОГІЯ

В геоморфологічному відношенні Козіївська площа відноситься до Придніпровської низовини, а саме до Полтавської рівнини — східна (підвищена) частина Придніпровської низовини.

 Придніпровська низовина лежить у межах Дніпровсько-Донецької западини. Як окрема геоморфологічна область вона характеризується розвитком верствуватих структур з горизонтальним або майже горизонтальним заляганням верств. З числа верствуватих формацій у будові рельєфу низовини особливе значення мають четвертинні покривні відклади. Представлені вони алювіальними відкладами, лесом та мореною Дніпровського зледеніння, зандровими пісками Поліського зледеніння. Четвертинну товщу підстелюють палеоген - неогенові  відклади, більшою або меншою мірою розмиті. Корінні відклади мають спокійне залягання. Виняток становлять центральні райони низовини, в межах яких яскраво виявлена соляна тектоніка, що впливає на рельєф.

Межі Придніпровської низовини цілком збігаються з межами Дніпровсько-Донецької западини. На півночі вона виходить за межі України. Західна межа її по долині Прип'яті заходить у кордони Польщі. Південна межа проходить через пониззя Тетерева та Ірпеня. Вона збігається з північними межами кристалічного масиву.  Далі на південь від Києва Придніпровська низовина не переходить на правий берег Дніпра. На південному сході поверхня Придніпровської низовинної рівнини поступово піднімається і прилягає до Донецького кряжа. На сході вона виходить за України і становить окраїну Великої Руської рівнини.

Первинні риси рельєфу Придніпровська низовинна рівнина зберегла на значному просторі і особливо у східній частині. Придніпровська низовина має складний терасовий рельєф.

Більшість річок регіону – це типові рівнинні водотоки. Долини їхні у верхів'ях вузькі, V-подібні, на решті простору – широкі, трапецієвидні. Схили терасовані, праві – помірно круті та круті, ліві – пологі. Заплави – лучні, рідше – чагарникові, здебільшого сухі та рівні. Річища річок не розгалужені, помірно-звивисті, рідше – сильно звивисті чи прямі. Досить часто річища значно зарослі водяними рослинами, особливо вздовж берегів. Дно – мулисто-піщане. Береги низькі, стрімчасті, задерновані або зарослі чагарниками. В межень річки сильно міліють, багато з них пересихають, перетворюючись у розрізнені плеса.

В геологічній будові Полтавської рівнини беруть участь: піщано-глиняста палеоген-неогенова товща і значна свита четвертинних відкладів, представлених переважно лесом, що лежать вище базису ерозії.

Склад цих осадових порід значно впливає на характер рельєфу в цілому, зокрема на особливості схилів. Рівнина займає всю територію Лівобережжя, західніше крейдяного плеча Дніпровсько-Донецької западини. Ця область характеризується активним розвитком ерозійної діяльності гідрографічної сітки. Долинно-балковий  ландшафт району характеризується такими особливостями. Балки дуже розгалужуються, їх можна поділити на два типи: „степові" і плоскодонні. Верхів'я балок особливо далеко в межі вододільних просторів не заходять. Тому вододіли між головними долинами мають вигляд рівних степових площадок, одноманітність яких лише зрідка порушується наявністю розпливчастих видолинків стоку (деллі). За простяганням видолинки стоку переходять у балки. Деякі балки починаються циркоподібним розширенням, іноді з високим та крутим уступом.

Схили великих балок і праві береги рік тут прорізані глибокими і довгими ярами. Яри врізані в товщу четвертинних відкладів (лесоподібних суглинків). Відрізняються великою крутістю схилів. Іноді останні утворюють вертикальні кручі. У верхній частині яри мають вигляд надрізаних долин. Нижче вони розширяються, оформлюється їх дно, і яр переходить у балку.

Полтавська рівнина утворилася в неогені. Тут переважають висоти від 150 до 200 метрів (максимальна відмітка – 216 на південь від селища Бірки). Від Середньоросійської височини через Полтавську рівнину і далі по Донецькій височині проходить головний вододіл Харківської області – між басейнами Дніпра та Дону. На вододілі беруть свій початок Мерла, Коломак, Мжа, Орчик, Берестова, Оріль, Берека та інші ріки, які ділять рівнину на ряд водолільних просторів. Їх поверхні – це залишки неогенової алювіальної-озерної рівнини, тому вони характеризуються плоским або слабо хвилястим рельєфом. Тут чітко виділяються навіть невеликі форми рельєфу: давні антропогенні курчаки – могильники висотою від 2 до 6 метрів або характерні для наших місць стопові блюдця – поди діаметром від 10 до 80 метрів, глибиною 1–2 метри, що утворились на місцях просадки лесових порід. на схилах межиріч переважає яружно-балковий рельєф, а в місцях, де ріки підмивають високі береги, розвиваються зсуви.

 

 

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: