Дизайнерська освіта у країнах Африки та Південно-Східної Азії

До цього ми розглядали дизайн-освіту у країнах із розвиненою індустріальною економікою. У більшості з них домінує сьогодні культура, яка своїм корінням сягає у культуру Середземномор'я. Це перш за все країни Європи та Північної Америки. Але ж у світі існує багато інших країн, які дуже відрізняються від країн північного регі­ону стрижневими характеристиками національних культур. Це країни Африки, Південної Америки та Південно-Схїдної Азії, у більшості своїй — колишні колонії європейських держав. їх заведено позначати терміном «країни, що розвиваються», оскільки рівень їх промислового розвитку суттєво поступається індустріальній Півночі. І оту зв'язку з цим відбувається процес потужної експансії у країни з розвиненим національними культурами чужої для них промислової продукції, елементів євро-американської культу­ри, разом з дизайном та методами дизайн-освїти. Така експансія набуває драматичного характеру, бо ставить під загрозу саме існування національних культур. Проблема тут постає жорстко: або вічно користуватися промисловою продукцією Півночі, розпла­чуючись за це своїми природними ресурсами, або спробувати створити систему вироб­ництва власної продукції, спроможної забезпечити потреби місцевого населення, а можливо, й бути конкурентоспроможною на світовому ринку.

Що ж до дизайн-освіти, без якої не збудуєш власного дизайну, а значить і власної продукції, то ситуація тут досить важка. Як дизайн, так і дизайн-освіта монополізують­ся Північчю як таким собі «центром», що домінує над південною периферією. Потрапляючи до «центру», периферійні студенти-аборигени втягаються в іншу культуру, адаптуватися до якої вдається не завжди і не всім. Відриваючись від власної культури та не дуже адаптуючись до чужої, багато з них втрачають мотивацію до навчання і безцільно «дрейфують» у чужому для них суспільстві. Такі «вічні студенти» фактично крадуть гроші, які ціною великих жертв виділяються співвітчизниками на їх навчаня. Ті ж, хто повертаються на батьківщину, завершивши курс навчання, схильні до складання елітарних груп, що опікуються виключно підтриманням власного існування, обмежуючись наданням послуг невеликій владній групі, яка також отримала освіту за кордоном.

Здавалося 6, безвихідь... Та не зовсім, бо наприкінці XX століття з'являються кон­цепції щодо розбудови дизайн-шкіл південної півкулі. Основою тих концепцій є таке: у країнах, що розвиваються, мають бути створені мережі невеличких, децентралізованих і мобільних дизайн-шкіл. До цих шкіл якомога більше викладачів треба набирати з уродженців країни, де школа створюється. Школа має бути безпосередньо пов'язаною з місцевим населенням, бути міждисциплінарною, працювати на реальні потреби регіо­ну, укомплектовуватися студентами, які не відчувають відчуження через насильницьке включення до чужої культури. Така школа, що поділяє надії та прагнення свого краю, працює за підтримки місцевих педагогічних авторитетів та урядових структур, має вели­кі шанси стати першокласною школою, приклад якої зможе вивчати весь світ, у тому числі й країни-метрополії.

Частково подібні концепції реалізувалися. Це відбулося, здебільшого, у деяких країнах Південно-Східної Азії.

Отже, у галузі дизайнерської освіти перші успіхи, помітні світові, роблять нині деякі з «молодих» країн. Що ж до традиційно розвинених країн, то, як ми бачили, між їх дизайн-освітніми системами існують спільні риси, проте існують і суттєві відмінності. Чий досвід виявиться ціннішим, хто досягне кращих результатів у найближчому майбут­ньому— покаже час. Нас же в Україні цікавить своє: як на тлі всього того виглядають українські школи дизайну та якими є найближчі перспективи розвитку національної системи дизайн-освіти.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: