Предмет, метод, поняття конституційного права України як галузі права

Традиційно конституційне право розглядається у право­знавстві як галузь національного права, як наука і як нав­чальна дисципліна (курс).

З прийняттям Акта проголошення незалежності 24 серп­ня 1991 р. Україна стала самостійною, суверенною держа­вою, розвиток якої потребував перш за все правового закріп­лення. Це завдання було покликано виконати, перш за все, конституційне право як провідна галузь системи національ­ного права, що конституює державу. Проте воно ускладню­валося тим, що не можна було автоматично переносити по­ложення конституційного права колишнього Радянського Союзу в нову добу розбудови української державності. По­трібно було на засадах принципово нових концептуальних підстав створити конституційне право України і конституцій­но-правову ідеологію, які ґрунтувалися б на досвіді консти­туціоналізму демократичних країн світу, який, на жаль, не брався до уваги в період існування СРСР.

Зокрема, не враховувалися найважливіші принципи бур­жуазної науки конституційного права, які здобули своє вті­лення у багатьох конституціях світу:

— ідея народного суверенітету як джерела конституції, інших галузей права та державної влади;

— принцип верховенства закону над іншими норматив­ними актами;

— принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

— принцип народного представництва і верховенства парламенту;

— рівність усіх перед законом;

— пріоритет природних прав людини над державою та її органами.

Як відомо, право регулює різні за змістом суспільні від­носини, які мають свою специфіку, з урахуванням того, що виникає об'єктивна необхідність диференціації норм права на окремі частини (галузі) єдиної, в даному разі, системи на­ціонального права України, які являють собою сукупність правових норм, що регулюють певну групу суспільних відно­син.

Приступаючи до вивчення нового суспільного явища зви­чайно з'ясовується, що саме досліджується і як, яким чином це дослідження здійснюється стосовно правових явищ, зок­рема для з'ясування питання щодо критеріїв виділення від­повідних норм права у відповідну галузь. Відповідь на перше питання становить предмет правового регулювання, а на друге — метод правового регулювання, іноді виділяють мету правового регулювання, характер санкцій, об'єкт правовідносин тощо, які також мають певне значення для виділення відповідних галузей права.

Але цього замало.

Необхідним і, мабуть, головним є такий елемент з'ясу­вання сутності відповідної галузі, як юридичний режим. (Ре­жим (франц. гедіте, від лат. гедітеп — правління) — фор­ма правління, метод правління, державний устрій.) Саме за допомогою юридичного режиму з'ясовуються основні напря­ми дії всієї сукупності норм певної галузі.

Стосовно галузі конституційного права за допомогою юридичного режиму з'ясовуються основні об'єкти дії норм конституційного права — права і свободи особи; державний устрій; влада та форми її здійснення; організація та здійснен­ня державної влади на підставі принципу її розподілу; місце­ве самоврядування; територіальна організація України.

Предмет же галузі конституційного права дає можли­вість диференційовано виділити окремі елементи, які у су­купності дають цілісне уявлення про його зміст. Згідно з марксистсько-ленінською концепцією конститу­ційне (державне) право вважалося результатом, знаряддям панування певного класу, знаряддям державного керівни­цтва суспільством. Так, В. Ф. Коток вважав, що специфіка предмета державного права полягає в тому, що його норми закріплюють основи суспільного і державного ладу відповід­но до інтересів робітничого класу і колгоспного селянства. С. С. Кравчук специфіку предмета держаного права бачив у регулюванні суспільних відносин, які становлять основи пов­новладдя народу і виникають у процесі здійснення державою належної народові державної влади. При цьому вчені колиш­нього Союзу РСР підкреслювали, що найважливіша складо­ва предмета державного права — держава, державні органи, що фактично здійснювали всю повноту державної влади, ви­рішували, які саме права і свободи надати народові.

Такий самий підхід щодо цього питання був притаманний і буржуазним ученим-конституціоналістам. Так, відомий до­революційний учений Г. Єллінек у своїй праці " Загальне вчення про державу" писав, що " державне право обіймає правоположення, які стосуються держави і компетенції її ор­ганів, а рівно нормує права та обов'язки підданих стосовно держави".

До речі, згаданий підхід безпосередньо пов'язаний з різ­ними підходами щодо термінів " конституційне право" і " дер­жавне право". Історично відмінність між цими термінами бу­ла обумовлена різними концептуальними підходами у XVIII—XIX ст., згідно з якими у якості вихідних ідей визна­чалися, з одного боку, ідеї, що абсолютизували роль держа­ви (Німеччина), а з другого — ідеї демократії, законності та конституціоналізму (Велика Британія, СІІІА, Франція).

Зокрема, у згаданих країнах на початку XIX ст. утвер­дився конституційний лад, основними принципами якого бу­ли розподіл влади та судовий захист прав людини. У Німеч­чині законодавче закріплення цих принципів відбулося пізніше, але у процесі викладання відповідного курсу в су­часний період державне право вважається основоположною частиною публічного права, що відображається і в назвах підручників (зокрема, підручник А. Катца " Государственное право. Основной курс в публичном праве" ). Слід зазначити, що в період існування як Російської ім­перії, так і СРСР, спостерігалося прагнення визначитися що­до проблеми співвідношення між згаданими термінами.

Так, на початку XX ст. у Московському і Санкт-Петербурзькому університетах професорами М. Ковалевським та В. Алексєєвим викладався курс конституційного права. По­ряд з цим існував широко відомий підручник О. Градовського " Державне право Росії".

Незважаючи на те, що за радянських часів у вузах кра­їни викладався курс державного права, дискусії щодо термі­нів " державне право" і " конституційне право" були проведе­ні у 1970 та 1972 рр. Більшість учених мотивувала неможливість запровадження терміна " конституційне пра­во" замість " державне право" не лише тим, що введення ка­тегорії " конституційне право" обмежувало б межі державно­го права лише нормами Конституції, а й тим, що це ліквідувало б розподіл між нормами Конституції та іншими нормами.

В дискусії щодо цих термінів, яка відбулася у 1992 р. в Інституті законодавства і порівняльного законодавства при Верховній Раді Російської Федерації, висловлювалися різні пропозиції. Одні вчені вважали, що конституційне і держав­не право не збігаються, оскільки поточне законодавство і підзаконні акти не можна включати до конституційного пра­ва, адже зміст останнього становлять лише конституції та конституційні закони (В. А. Кикоть). Інші (Н. А. Михалєва) виходили з того, що конституційне регулювання е органіч­ною складовою державно-правового регулювання.

На наш погляд, розв'язання цієї проблеми слід шукати у філософсько-правовому, відношенні до тих категорій, які пов'язані з двома основними напрямами юридичної думки — природно-правовим та позитивістським. Перший виходить з того, що першоосновою конституції є людина та її права, то­му в країнах, які визнають це положення, існує конституцій­не право. У тих країнах, що визнають позитивістський на­прям, першоосновою конституції визнається держава, яка визначає обсяг прав і свобод людини. Звідси і різниця, яка спостерігається щодо цієї проблеми.

Саме тому в одних країнах визнається категорія " консти­туційне право" (США, Франція, Росія, Угорщина, Україна та ін.), в інших застосовується термін " державне право" (Авст­рія, ' Німеччина, Швейцарія).

Взагалі у сучасний період ця різниця має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглися у науці та державно-правовій практиці. Отже можна говорити про відносну тотожність, синонімічність термінів " державне право" і " конституційне право".

Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимагають правового регулювання, з другого — відповідно суспільні відносини є тією об'єктивною основою, яка викликає до життя право і вносить у нього системо-утворюючі ознаки.

Кожна галузь права, в тому числі конституційне право, регулюють відповідний вид суспільних відносин, які вимага­ють правового регулювання. Природно, що вони об'єктивно не можуть бути однакові для всіх галузей права. Наприклад, у цивільному праві для них характерне перш за все те, що учасники правовідносин мають рівні права, іншим галузям притаманні інші особливості. Специфічним є й предмет кон­ституційного права. Ідеально він повинен включати такі складові: — людина — громадянське суспільство — влада як основна ознака держави — економічні, соціальні, полі­тичні, духовні сфери життєдіяльності суспільства в демокра­тичній державі — територіальна організація держави.

На жаль, така складова як громадянське суспільство, по­ки що знаходиться лише на стадії закладення правових засад його утворення і розвитку.

Досить близькі до згаданої схеми складових предмета конституційного права, але не безспірні, є погляди деяких учених. Зокрема, М. В. Баглай і Б. Н. Габричидзе вважають, що до предмета цієї галузі належать суспільні відносини з приводу охорони прав і свобод людини (відносини між люди­ною і державою, устроєм держави і державною владою).

Уявляється, що до предмета конституційного права Ук­раїни слід віднести політичні відносини і політичну діяль­ність у суспільстві. Відомо, що будь-які суспільні відносини, які врегульова­но правом, набувають у кінцевому підсумку політичного аспекту. Конституційне право має більш вузьку, специфічну сферу регулювання — сферу відносин безпосередньо полі­тичного характеру. Проте, враховуючи різноманітність цих відносин та їх суб'єктів, доцільно виходити у першу чергу зі змісту найбільш загального об'єкта політики — людини, життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека якої визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини та їх гарантії становлять зміст і спрямованість держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

У процесі визначення змісту предмета конституційного права України слід виходити, на наш погляд, із загальновиз­наних конституційною практикою країн світу концептуаль­них підходів щодо вихідних ідей, які мають бути закладені у конституції.

Насамперед слід врахувати ту обставину, що генетичний початок будь-якої конституції виходить з певних суспільних інтересів соціальних груп суспільства. Інтереси ці не збіга­ються. Тому між державою і сукупністю цих груп — наро­дом у цілому утворюється певний суспільний договір. Пояс­нюється це тим, що особа має від народження природні права і свободи, які держава не може ігнорувати або відмі­няти. З другого боку, держава має свої інтереси, які не зав­жди збігаються з інтересами особи. Тому конституції, у тому числі і Конституція України, є результатом погоджених інте­ресів особи і держави, результатом консенсусу, компромісу. Іншими словами, конституційне право України основане на договірних засадах, а не на односторонній волі певної соціальної групи, партії або особи. Отже до предмета консти­туційного права України слід віднести перш за все суспільні відносини, пов'язані зі взаємовідносинами особи і держа­ви. Не випадково розділ, присвячений регулюванню цих від­носин, посідає у Конституції України провідне місце.

Слід врахувати і таку обставину: для того щоб записане у ст. З Конституції України положення відносно статусу людини в суспільстві і державі стало реальністю, необхідна сила, яка б забезпечувала права і свободи людини. Такою силою завжди була і є влада. Отже, друга складова консти­туційного права має включати суспільні відносини, що вини­кають з приводу та у зв'язку з закріпленням у Конституції влади, а також у процесі її організації і здійснення. Проте предмет конституційного права не охоплює пов­ністю згадані відносини. Зокрема, до обсягу конституційно-правового регулювання включаються так звані соціально-по­літичні відносини владарювання, які уособлюють соціальні передумови змісту політики, її взаємозв'язок з економічними і соціальними основами суспільства і які регулювалися нормами радянських конституцій і визначали змістовні ха­рактеристики, на жаль, не всієї влади, а лише державної. Ці відносини звичайно не регулювалися безпосередньо консти­туційним правом і перебували у сфері реальної державно-по­літичної діяльності. В результаті у колишніх радянських кон­ституціях існував фактор фіктивності ряду найважливіших конституційних положень, які визначали засади влади.

Нова Конституція України чіткіше окреслює частину су­спільних відносин, які регулюються нормами конституційно­го права. Необхідно врахувати і той факт, що згадана части­на істотно звузилася. Специфікою сучасного предмета конституційного права України є те, що він охоплює, в пер­шу чергу, сферу закріплення, організації та здійснення дер­жавної влади на основі її розподілу на законодавчу, виконав­чу та судову, як гарантію забезпечення громадянських прав і свобод особи, та самоврядної влади (останньої лише у ме­жах норм Конституції), і в той же час ця влада обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та здійснення.

Конституція України досить вдало і логічно виходить із взаємовідносин людини і держави саме через родову і видо­ву характеристику влади. Розкриття змісту влади як родово­го поняття здійснюється за схемою — джерело влади в ціло­му — розподіл влади на окремі види. Згідно з цією схемою відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України єдиним джере­лом влади є лише народ як певна сукупність людей, і саме народ здійснює владу: безпосередньо (народне волевиявлен­ня); через органи державної влади; через органи місцевої влади (місцевого самоврядування).

Безумовно, суспільні відносини, що виникають з приводу здійснення народовладдя, відіграють визначальну роль в ор­ганізації державної влади. Тому предмет конституційного права повинен включати і суспільні відносини, що виника­ють з приводу та у зв'язку з формуванням на підставі основ­них форм народного волевиявлення державної влади, яка покликана виконувати службову роль не лише щодо людини як вищої соціальної цінності, а й забезпечувати охорону су­веренітету і територіальної цілісності держави, здійснювати державне управління усіма сферами державного і суспільно­го життя, приватним і державним секторами економіки тощо. Виконання цих завдань можливо на основі організації і здійснення державної влади на демократичних засадах її по­ділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому органи законодавчої, виконавчої та судової влади повинні здійсню­вати свої повноваження у встановлених Конституцією ме­жах, відповідно до законів України, на підставі принципу верховенства права (статті 6 і 8 Конституції).

Нарешті, до предмета конституційно-правового регулю­вання належать суспільні відносини з приводу визнання і га­рантування Україною місцевого самоврядування (ст. 7 Кон­ституції України).

Слова " безпосередньо" і " через", досить вдало введені в Основний Закон України, дають можливість з'ясувати обсяг суспільних відносин, які регулюються нормами Конституції на даному етапі розвитку Української держави.

Внаслідок того, що Україна перебуває ще на етапі розбу­дови державності, народне волевиявлення здійснюється у досить обмежених формах безпосередньої демократії — ви­борів та референдумів. Установчу і особливо контрольну функції, на жаль, не регламентовано конституційними нор­мами.

У принципі народне волевиявлення ніколи не може бути за обсягом повним, оскільки слід враховувати вік людини, недієздатність певних осіб, відбуття покарання за вчинення

злочину тощо.

Найбільший обсяг суспільних відносин регулюють орга­ни державної влади, що пояснюється труднощами перехідно­го періоду розбудови держави на сучасному етапі її розвитку.

Норми конституційного права регулюють також комп­лекс суспільних відносин, які визначають основні засади суспільного, політичного, економічного ладу і включають як організаційно-політичні, так і соціально-економічні відно­сини.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відно­син, які безпосередньо впливають на складові предмета кон­ституційно-правового регулювання, безумовний інтерес ста-

-12-

новлять також відносини, що виникають у самій сфері дер­жавної владності, яка виявляється у процесі її організації і здійснення. Політичний характер суспільних відносин, своє­рідне коло їх учасників, специфіка об'єктів регулювання дають змогу говорити про їх особливості.

Особливістю цих відносин є те, що стороною (учасни­ком) переважної більшості з них виступає безпосередньо чи опосередковано Українська держава. Тому їх можна назвати державно-політичними відносинами владування. Будучи " одягнені" у правову форму, вони набувають якості консти­туційно-правових відносин.

Інша особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що державно-політичні відносини владування поділя­ються на дві групи. Перша група — це відносини, які ви­никають у ході встановлення і функціонування основних інституційних форм держави і відображають її політ коректну риторіальну організацію. По-перше, ці відносини взаємозумовлені, а їх врегулювання конституційним правом може розглядатися як створення передумов для самого процесу державного владування. Друга група відносин виходить з на­явності основних взаємозв'язків держави і особи, проте для конституційного права істотними є відносини держави і осо­би з приводу користування взаємними юридичними можли­востями, які звичайно виявляються у конструкціях грома­дянства і конституційних політичних правах і свободах громадян. Інші права, свободи і обов'язки громадян України є предметом конституційного регулювання лише в межах та обсязі конституційного закріплення; конкретизація ж цього інституту здійснюється нормами інших галузей національно­го права.

Норми Конституції закріплюють також основні політико-правові принципи, які визначають розвиток держави, дають характеристику державної організації суспільства, зокрема конституційного ладу, форми правління, основ організації і функціонування політичної організації суспільства.

Другою складовою предмета конституційного права від­носно цієї групи є соціально-економічні відносини. Сутність Цих відносин визначається конституційним закріпленням економічних основ держави і суспільства, які будуються на базі економічного плюралізму, різноманітності форм влас­ності, забезпечення рівного її захисту з боку держави (статті 13 і 14 Конституції України).

Нарешті, складовою суспільних відносин, що регулюють­ся нормами конституційного права, є державно-терито­ріальна організація України, яка має визначальне значен­ня для управління людьми, територіями, розв'язання політичних, соціальних та економічних питань, визначення форми територіального устрою держави (ст. 5 Конституції), її адміністративно-територіальної системи, встановлення вза­ємовідносин центру з місцями тощо.

Таким чином, предмет конституційного права Украї­ни — це сукупність політико-правових суспільних відно­син, пов'язаних з взаємовідносинами держави і особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та здій­сненням державної влади і місцевого самоврядування, за­кріпленням соціально-економічних умов владування, а також з державно-територіальною організацією Украї­ни, які регулюються нормами цієї галузі національного права.

Для повного з'ясування змісту конституційного права важливе значення має метод правового регулювання. Відпо­відно до загальної теорії права метод правового регулю­вання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Цей метод характеризується:

— колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;

— порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;

— ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків;

— співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку повноважень (дозволів), обов'язків та заборон; порядком (процедурою) здійснення юридичних прав і обов'яз­ків; способами примусового забезпечення прав і обов'язків.

Специфіка конституційного методу правового регу­лювання полягає в тому, що він е сукупністю способів регулювання політико-правових суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.

Тому для розкриття сутності методу конституційного ре­гулювання слід з'ясувати його співвідношення з предметом конституційного права, оскільки обидві категорії щільно пов'язані одна з одною. Проте, якщо предмет розкриває сут­ність конституційного регулювання, то метод стосовно пред­мета має підпорядковане значення: це істотне відображення предмета його основних рис. На відміну від предмета метод виступає як внутрішньогалузева система засобів впливу на суспільні відносини, яка має значення для з'ясування особ­ливостей при регулюванні окремих груп суспільних відно­син. Виходячи з вищезазначених груп політико-правових суспільних відносин, які регулюються нормами конституцій­ного права України, можна виділити такі види методу кон­ституційного регулювання.

Перш за все, слід враховувати ту обставину, що внаслі­док свого призначення, місця і ролі конституційного права в системі національного права України, необхідно розрізняти методи, які притаманні виключно конституційному праву, і методи, які властиві як усім галузям, так і певною мірою га­лузі конституційного права.

До першого виду методів, властивих лише конституцій­ному праву, належать такі методи.

Метод владного впливу, який застосовується щодо суб'єктів правовідносин у конституційному праві.

Метод загального (конституційного) нормування, який є характерним для закріплення правового статусу осо­би (за винятком політичних прав) у межах та обсязі консти­туційного закріплення без конкретизації цього інституту.

Метод конкретного регулювання, притаманний для регулювання більшості конституційно-правових відносин. Ці методи можуть бути визначені як основні.

Що стосується другого виду методів, то, як і реалізація правових норм взагалі, вони здійснюються у конституційно­му праві у формі додержання, виконання, використання і застосування. Крім безпосередньої реалізації конституцій­них норм, частина їх реалізується у поєднанні з поточним законодавством. У ряді випадків поточні закони мають видаватися на підставі безпосередніх вказівок, що містяться в Основному Законі. Це перш за все стосується законів, які визначають мету, форми і порядок реалізації відповідних конституційних норм щодо органів Української держави.

Метод конституційного регулювання має свої особли­вості порівняно з методами правового регулювання, прита­манними іншим галузям права. Конституційне регулювання, як різновид політичного, здійснюється спеціальними юридичними засобами.

Разом з тим у конституційному праві України застосову­ються такі типові для інших галузей права прийоми, як доз­віл, заборона, покладення обов'язків.

Діалектичний взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх цих способів і прийомів, форм впливу на суспільні відносини характеризує метод конституційного права України в цілому.

Розкриття змісту предмета і методу конституційного пра­ва дає можливість сформулювати визначення конституцій­ного права України.

Конституційне право України — основна галузь на­ціонального права. Воно являє собою сукупність консти­туційних норм, які регулюють політико-правові суспіль­ні відносини, пов'язані з взаємовідносинами особи з Українською державою, реалізацією народного волевияв­лення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-еко­номічних основ владування, а також з визначенням те­риторіальної організації Української держави.

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: