Норми конституційного права України, їх особливості та класифікація

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного права е сукупністю конституцій­но-правових норм, у яких встановлюються формально-визначені обов'язкові правила поведінки учасників (сто­рін) конституційно-правових відносин.

Як і іншим нормам національного права, їм притаманні загальні риси, що характерні для правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються державою, забезпечують­ся нею і охороняються за допомогою відповідних засобів; у деяких випадках вони захищаються примусом держави; в

них сформульовано офіційні, формально визначені приписи, що є обов'язковими для виконання.

Разом з тим конституційно-правові норми мають свої особливості. По-перше, ці норми приймаються з приводу по­літики, але не є її формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх порушення тягне за собою конституційно-правову відповідальність; по-третє, конституційно-правові норми відрізняються від інших право­вих норм підвищеним ступенем стабільності і більшим сту­пенем охорони з боку Конституції України; по-четверте, від­міну від інших правових норм, вони мають більшу юридичну силу і особливості предмета та методу правового регулювання.

Згадані загальні та специфічні особливості конституцій­но-правових норм в основному відповідали і положенням ра­дянської науки державного права, проте українська наука останніми роками внесла чимало нового.

Зокрема, досліджувалися властивості норм цієї галузі права. Так, юридичні властивості конституційно-право­вих норм розуміються як способи вияву певних ознак цих норм щодо норм інших галузей права у процесі регулю­вання поведінки суб'єктів конституційно-правових від­носин.

Звичайно юридичні властивості поділяють на загальні та спеціальні. До загальних властивостей належать: обов'яз­ковий характер дії цих норм; їх державно-владний характер; визначеність їх приписів; потенційна можливість багатоварі­антної поведінки; ситуаційний характер; цілеспрямованість конституційно-правових норм; їх гарантованість. Багато з цих властивостей характерні і для норм інших галузей пра­ва, проте у конституційному праві їх слід досліджувати в аспекті конституційно-правовому, що допомагає зрозуміти специфіку конституційно-правового регулювання. Так, на­приклад, примус не є властивістю конституційних норм, а виступає як вид їх юридичних гарантій. Примус виконує до­сить обмежену і підпорядковану роль у цій галузі права, ад­же не всі конституційно-правові норми здійснюються через примус.

У свою чергу конституційно-правові норми відрізняються від норм інших галузей права своїм змістом, тобто специфіч­ною сферою суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані; джерелами, в яких вони відображені (перш за все Конституцією України), і суб'єктами, на регулювання поведінки яких вони спрямовані.

Виходячи з цих особливостей, до специфічних особли­востей норм конституційного права слід віднести: вищу юридичну силу норм деяких конституційно-правових актів; особливий юридичний зміст; установчий характер конститу­ційних норм; безпосередній і прямий характер їхньої дії та особливості їхньої структури.

Вища юридична сила норм деяких актів виявляється у тому, що Конституція, окремі акти Конституційного Суду і конституційні закони мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормативними актами. При цьому Конституція Ук­раїни має найвищу юридичну силу, що відділяє її від згада­них нормативно-правових актів.

Досліджуючи особливий юридичний зміст конститу­ційних норм, слід акцентувати увагу на суб'єктному складі конституційного права та конституції правових відносин. Згадані суб'єкти відрізняються від суб'єктів інших галузей права політичним характером, правоздатністю (у індивіду­альних суб'єктів) і компетенцією (органів державної влади, глави держави, Конституційного Суду України та територі­альних утворень). Аналіз законодавства дає підстави ствер­джувати, що норми конституційного права здійснюють учас­ники, які є суб'єктами тільки конституційного права або сторонами й інших галузей права. Суб'єкти даної галузі не є поки що так часто учасниками правовідносин юридичної від­повідальності.

Вивчаючи норми конституційного права, можна дійти висновку, що конституційне право — це право, констатуюче державу, тобто таке, що встановлює устрій держави, визна­чає принципи її діяльності, систему державних органів та їхню компетенцію. Ось чому установча здатність норм конституційного права виявляється щодо інших галузей пра­ва і цілої правової системи України. Установчо-універсаль­ний характер мають і конституційні принципи, оскільки вони є відправними для всієї правової системи.

Безпосередня і пряма дія норм конституційного пра­ва зумовлена специфічними особливостями конституційно-правового регулювання. Конституційно-правова норма дія­тиме безпосередньо, якщо її приписи достатньо визначені, якщо між нормою і поведінкою суб'єкта конституційно правових відносин немає потреби в опосередковуючій чи конкретизуючій ланці. У даному разі наявний  необхідний і достатній зв'язок за схемою " норма—поведінка". Безпосе­редньо діє більша частина норм конституційного права, за винятком норм неконституційно-правових видів відповідаль­ності та більшої частини норм Конституції. Такі норми поро­джують конкретні правовідносини.

Коли йдеться про пряму дію норм конституційного права, то це стосується в основному конституційних норм. Пряму дію не можна ототожнювати з безпосередньою. Діяти прямо означає діяти через закон, зміст якого визначається нор­мою Конституції. Закон конкретизує цю норму, якщо немає такого закону, то конституційна норма може діяти безпо­середньо¹.

До специфічних особливостей норм конституційного пра­ва належать особливості їхньої структури.

Як відомо, правова норма складається з трьох частин: гі­потези, за допомогою якої визначаються умови і дії таких норм; диспозиції в якій сформульовано саме правило пове­дінки, тобто права і обов'язки суб'єктів правовідносин; санк­ції, в якій вказуються наслідки, які настають у разі недодер­жання приписів правової норми.

Більшість конституційно-правових норм та їх основа — конституційні норми не мають тричленної структури. У бага­тьох з них відсутня санкція, деякі складаються лише з дис­позиції.

Якщо проаналізувати наявність елементів структури конституційно-правових норм, то можна дійти таких висновків.

Гіпотеза як частина правової норми містить у собі умо­ви, обставини з настанням яких можливо або необхідно здій­снювати її диспозицію. Призначення гіпотези — визначати сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Щодо конституційно-правових норм, то гіпотеза частіше за все висловлює загальні або конкретні умови, за наявності яких діють правила поведінки учасників правовідносин, що містяться у даній нормі. У Конституції України є й гіпотези, загальні для цілої групи державно-правових норм і інсти­тутів.

Диспозиція — це частина юридичної норми, в якій за­значаються права або обов'язки суб'єктів правовідносин. Во­ни являють собою центральну, основну частину норми, яка вказує дозволену (можливу), обов'язкову й заборонену (не­припустиму) поведінку суб'єктів. Зміст впливу диспозиції конституційно-правових норм більш багатогранний; він вияв­ляється у регулюванні, орієнтації, ідеологічній, політичній оцінці явищ і процесів тощо.

Санкція являє собою частину норми, в які зазначено за­ходи державного примусу в разі невиконання або порушення її диспозиції. Тому і призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.

Санкції поділяються на каральні (штрафні) і відновлювальні. У конституційному праві санкції мають свою специфіку. Часто-густо в них встановлюються загальні принципи відпо­відальності і підпорядкованості (наприклад, відповідальність народного депутата за невиконання принципу несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов'язковими. У ряді випадків у конституційно-правових нормах містяться відсилки до норм поточного законодавства з приводу конкрет­них санкцій за невиконання тих чи інших конституційних приписів.

Для конституційно-правових норм характерне неоднако­ве поєднання згаданих елементів. Досить рідко трапляються норми, які містять у собі всі елементи структури. Значно частіше норми містять диспозицію і досить рідко виражають гіпотезу.

У конституційному праві України містяться норми, які з'єднані предметом правового регулювання, але вони різно­манітні за змістом і призначенням. Тому для зручності ви­вчення, систематизації і застосування їх поділяють на види за відповідними ознаками. Така класифікація дає змогу пов­ніше з'ясувати властивості цих норм, завдяки їй досягається певна зручність у застосуванні останніх. Отже, як і будь-який розподіл певної категорії на відповідні види, класифікація конституційно-правових норм — це розподіл їх на окремі види залежно від певного

критерію.

Критеріями класифікації цих норм є: об'єкт конституцій­ного регулювання; особливості, що притаманні нормі в механізмі конституційного регулювання; зміст закладених у нор­мі приписів; ступінь визначеності припису; оббсяг та особли­вості суспільних відносин, які регулюються нормами консти­туційного права; коло суб'єктів, на яких, поширюється дія норм; межі дії норм у просторі; межа дії норм у часі тощо.

Враховуючи специфіку цих підстав, критеріями видової диференціації конституційно-правових норм можуть слугува­ти такі:

Залежно від правового регулювання норм конститу­ційного права визначається коло політико-правових суспіль­них відносин, які випливають з предмета і методу правового регулювання конституційного права.

Залежно від змісту в нормах конституційного права приписів загально регулятивного характеру виділя­ються: норми-визначення, норми-принципи, норми-декларації, норми-цілі, норми-програми.

За юридичною силою, залежно від форм виразу і стату­су органу, що приймає конституційно-правові норми, можна виділити: норми Конституції України, норми актів Кон­ституційного Суду; норми конституційних законів; дея­кі інші конституційно-правові норми.

Зв'язок норм конституційного права з правовідносинами зумовлює існування матеріальних і процесуальних норм.

Матеріальні норми конституційного права поділяються на забороняючи, зобов'язуючі, уповноважуючи (дозволяючи) та установчі. Що стосується процесуальних норм, то їх зміст неоднозначне трактується у юридичній науці. Уявля­ється, що під процесуальними нормами конституційного пра­ва слід розуміти правила поведінки, що регулюють діяль­ність уповноважених органів і посадових осіб у сфері установчої, правотворчої і контрольної діяльності.

У той же час процесуальні норми є засобом реалізації ма­теріальних норм, вони створюють юридичні передумови до­держання прав учасників процесуальної діяльності, гаранту­ють користування конституційними правами і свободами, слугують необхідною умовою конституційної законності та правопорядку.

І, нарешті, процесуальні норми є по суті єдиним засобом переведення матеріальних норм із статичного стану в динамічний.

За формою виразу виділяються нормативно-правові ак­ти, в яких містяться ситуаційні, факультативні, конституцій­но-правові норми цієї галузі.

За способом встановлення диспозиції конституційно-правових норм виділяються імперативні і диспозитивні норми.

Залежно від характеру диспозиції виділяються уповноважуючи (дозволяючі), зобов'язуючі та забороняючі нор­ми конституційного права.

Норми конституційного права можна також класифікува­ти за ступенем визначеності в них гіпотези, яка може бу­ти абсолютною, визначеною, відносно визначеною і невизначеною.

Залежно від сфери діяльності конституційно-правові норми можуть бути загальними та локальними. За тривалістю дії розрізняються постійні і тимчасові норми. За спрямованістю дії є загальні, або не персоніфіковані, і конкретно звернені норми. За структурою норми конституційного права бувають одноелементні та двоелементні. Здебільшого ці норми мають лише диспозицію, є норми, що складаються з гіпотези і дис­позиції або з гіпотези і санкції.

За способом дії розрізняються норми прямої і безпосе­редньої дії. Характер вираження у нормах конституційного права приписів дає змогу говорити про установчі норми, уповноважуючі, регулятивні, охоронні та конституційно-пра­вові норми.

Норми конституційного права поділяються на загальні, загальнодержавні, які діють на всій території України, міс­цеві (локальні), які діють на певній її території та за її ме­жами.

Залежно від органів, що приймають норми даної га­лузі права, останні поділяються на норми, прийняті всеукра­їнським референдумом, парламентом, Конституційним Су­дом, Президентом.

За ступенем визначеності змісту розрізняються абсолютно визначені та відносно визначені конституційно-правові норми.                                                                          

Норми цієї галузі, залежно від їх ролі та призначення! у правотворчості, поділяються на первинні та похідні (доповнюючі, конкретизуючі). -

За дією на коло суб'єктів конституційно-правові норми поділяють на загальні (їх дія поширюється на всіх суб'єктів), спеціальні (діють на певну групу однойменних суб'єктів, наприклад, державних службовців) та виняткові (у передбачених законом випадках, усувають дію норм щодо певних суб'єктів)¹.

За порядком вступу в дію виділяються конституційно-правові норми, які набирають сили з моменту прийняття конституційно-правових актів (укази Президента України у разі введення воєнного чи надзвичайного стану відповідно до ст. 83 Конституції України), через 10 днів з дня його офіцій­ного опублікування, якщо інакше не передбачено самим за­коном, але не раніше дня його опублікування. За цим крите­рієм можна ще говорити про нормативно-правові акти, що санкціонуються Президентом України і не потребують такої процедури, можна також розрізняти постійні (норми, не ви­значені у часі дії) та тимчасові (норми, визначені у часі дії) норми.

Аналіз конституційного законодавства, свідчить, що нор­ми конституційного права приймаються законодавчою вла­дою, а в окремих випадках — Президентом України.

Не безспірним є питання щодо актів Конституційного Су­ду України. Одні вчені (зокрема, Є. А. Тихонова) вважають, що вони належать до норм конституційного права, інші (П. Євграфов) виходять з того, що Конституційний Суд не створює нових норм права, в тому числі конституційного, а лише визначає відповідність Конституції України (конститу-ційність) зазначених у Конституції чинних правових актів, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів Ук­раїни тощо. Саме у здійсненні нормотворчих функцій і поля­гає специфіка діяльності Конституційного Суду України.

Отже, норма конституційного права — це прийняте законодавчою, а іноді Президентом України формально-обов'язкове правило фізичної поведінки особи, що має за­гальний характер, встановлюється і санкціонується державою з метою регулювання політико-правових су­спільних відносин у процесі організації, здійснення та

Докладніше з цього питання див.: Рабінович. П. М. Основи теорії права та держави. — К., 2001.

-23-

загальної

взаємовідносин публічної влади з людиною-громадяни­ном, яке забезпечується владною, організаційною, вихов­ною і примусовою діяльністю цієї влади.

Уся сукупність конституційно-правових норм залежно від предмета і методу правового регулювання становить га­лузь конституційного права, яка у свою чергу поділяється на підгалузі, що регулюють особливу сукупність однорідних відносин у певній сфері (наприклад, у сфері взаємовідносин

держави і особи).

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділя­ються на конституційно-правові інститути, які являють собою певну групу конституційно-правових норм, що регу­люють відповідний вид родинних політико-правових суспіль­них відносин, які пройняті певною єдністю і виділені в особ­ливий комплекс. Ядром цих інститутів є конституційні інститути, які являють собою органічно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише Конституції. У ці інститути включаються гру­пи конституційних норм, які мають єдиний предмет правово­го регулювання.

Виділяють три різновиди конституційних інститутів. Перш за все це загальні конституційні інститути, які відповідають системі Конституції України (основні засади конституційного ладу, основні права і свободи людини і гро­мадянина, державний і територіальний устрій України то­що). У них концентруються всі інші інститути.

Загальні інститути можуть об'єднувати менш складні ін­ститути (наприклад, інститут єдиного законодавчого орга­ну України включає в себе інститут законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і невеличкі групи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і обов'язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Виділяють і одноелементні інститути, які включають конституційні норми, що відзначаються стійкістю і взаємо­зв'язком і не мають інших підрозділів. Такі інститути досить індивідуальні, найбільш рухомі, частіше змінюються (на­приклад, інститут громадянства).

Конституційні інститути можуть різнитися також зй змістом, структурою, методами та завданнями право­вого регулювання.

-24-

Вони у своїй сукупності утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи входять інститути:

загальних засад, прав і свобод людини і громадянина, на­родного волевиявлення;

інститути органів державної влади, територіального ус­трою, місцевого самоврядування;

інститут, що визначає порядок змін і доповнень до Кон­ституції України.

Порушення конституційно-правових норм тягне за собою конституційно-правову відповідальність.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: