Політика «воєнного комунізму». її суть.

Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.

Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕП було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП (б).

Більшовицька ідея

В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві.

В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.

[ред.]Загальна політика

[ред.]Одержавлення промисловості

Одержавлення промисловості провадилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Здійснити її єдиним актом виявилося неможливим (як неможливо в наші дні відразу здійснити приватизацію). З'явилося поняття «червоногвардійської атаки на капітал», суть якого полягала в «перетравлюванні» управлінськими органами держави відчужених у власників підприємств. Соціалізація землі і націоналізація банків, залізниць, морського і річкового транспорту розпочалися ще в кінці 1917, у травні 1918 відбулася націоналізація цукрової промисловості і заводів транспортного машинобудування, у червні 1918 — нафтової, промисловості і великих підприємств усіх інших галузей. З літа 1919 прискореними темпами націоналізувалися середні підприємства, а з 29 жовтень 1920 — усі дрібні підприємства. Органи управління не встигали «перетравлювати» підприємства, внаслідок чого вони зупинялися^[3].

Націоналізація не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва, але ліквідувала господаря-власника. Новий хазяїн в особі державного органу не мав матеріального інтересу, був безликим до абстрактності й нездатним щоденно займатися конкретним виробництвом. З'явилася об'єктивна потреба в розробці критеріїв і нормативів, які можна було б прикласти до всіх керованих об'єктів одночасно. Налагодження обліку величезної маси натуральних показників, розробка кошторисів, планів та звітів, організація поопераційного контролю і перевірка завжди завищуваних заявок вимагали величезної армії обліковців і контролерів такої кількості чесних спеціалістів не було, та й не могло бути.

[ред.]Централізація

Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів тощо Вся ця система відома ще й під назвою «главкізм». Головні комітети (Головпраця, Головторф, Головтекстиль, Головшкіра, Головодяг, Головпал, Голов-крохмаль та інші) стали основою управління найважливішими галузями економіки. В них зосереджувався увесь розподіл сировини і напівфабрикатів та виробленої продукції. Усі проміжні ланки в управлінні скасовувалися: гол. комітети безпосередньо керували підприємствами і прямо підпорядковувалися Президії ВРНГ. Схема управління була спрямована на втілення в життя умоглядних схем безтоварної економіки, намагалася здійснити нездійсненне — налагодити управління з одного центру всією масою підприємств.

[ред.]Позаекономічний примус

Відбувалося закріплення робітників і службовців за підприємствами та установами. Спочатку вона охоплювала військову промисловість, з листопада 1918 — залізниці, а згодом — усі інші галузі. Робітники багатьох підприємств переводилися на становище військовослужбовців. Встановлювались обов'язкові середні норми виробництва. Самовільне залишення підприємства прирівнювалося до дезертирства і каралося за законами воєн. часу. До праці в цивільних установах у примусовому порядку залучалися червоноармійці або все працездатне доросле населення у порядку трудової повинності.

У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності. Робітники за роботу отримували натуральний пайок і фактично перетворилися на підневільну робочу силу. Примусовість праці випливала з самої ідеї цілком позбавленого ринкових важелів планового господарства. Небажання робітника працювати там і тоді, де й коли це було необхідно, викликало з боку держави гостру реакцію. Влада сприймала його як контрреволюційний виступ. З'явилося поняття «дезертир трудового фронту».

При Раді Оборони (з квітня 1920 року — Рада праці та оборони) було створено Головний комітет зі здійснення трудової повинності (Головкомтруд) із мережею місцевих установ.

[ред.]Система розподілу та продовольча програма

Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 року. Спочатку продроз-верстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 — на все продовольство.

Розкладка не була податком, бо не прив'язувалася до обсягу продукції в певному відсоткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.

В містах було введено систему «пайків», які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, майже нічого — так званим «нетрудовим елементам» і членам їх сімей. Таким чином, сфера торгівлі звужувалася; вона все більше перетворювалася в незаконну, з точки зору влади, діяльність. Спочатку карткова система поширилася на хліб, цукор, сіль, сірники, мило, гас, згодом — на молоко та молокопродукти, тютюн, взуття тощо. Слід вказати, що система розподілу продовольства була вкрай неефективною, влечезна робота з обліку та роздачі пайків не була, тай не могла бути, зроблена в повному обсязі за відсутності відлагодженої системи та спеціалістів. Внаслідок цього значна частина, а часом і більшість, продовольства просто не розподілялося й лежало в містах на скаладах, хоч одночасно населення потерпало від нестачі їжі.

Приватна торгівля заборонялася, було націоналізовано приватні торгові заклади, оптови складів, торговельних фірм. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до злету спекуляції.

Провадилася політика натуралізації зарплати, тобто надання трудящим продовольства і предметів широкого вжитку безкоштовно або за твердими цінами замість усієї або частини зарплати. Такий захід був спричинений паралічем грошового обігу, нуліфікацією грошей, гострою нестачею товарів широкого вжитку і низькою оплатою праці. Тенденція до підвищення натуральної, частини оплати праці зростала і в кінці 1920 досягла майже 100 %. Втім деякі більшовики вважали катастрофічний стан грошової сфери благом, оскільки мовляв знецінення грошей дозволить легше від них відмовитися.

15 липня 1920 року з'явився декрет російського Раднаркому «Про розрахункові операції», дія якого негайно поширилася на територію України. Проголошувалося, що всі установи, підприємства та організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобов'язані для одержання їх звертатися у відповідні розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринкові заборонялася. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися лише в безготівковій формі.

В грудні 1920 року розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Було підготовано проект заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 року Ленін підписав «Декрет про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого вжитку».

[ред.]Земельне питання

Знищення ринкових відносин, яке становило центральний пункт комуністичної доктрини, вимагало цілковитої ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Тобто йшлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників, які використовували в основному родинну працю й обходилися без постійного використання найманої робочої сили^[4]. Десятки мільйонів таких власників (селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців) більшовики називали «дрібною буржуазією». У прийнятій навесні 1919 року партійній програмі підкреслювалося, що РКП(б) розглядає організацію радянських і колективних господарств як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробської праці. Фактично же йшлося не про ефективність виробництва, а про перетворення селян на таких же працівників одержавлених підприємств, якими були промислові робітники. Тому під час перерозподілу землі влада прагнула як найбільше земель поміщицьких маєтків перетворити в радгоспи, комуни, артілі тощо, а не дати землю селянам.

Наприкінці 1918 року за безпосередньої участі В. Леніна було підготовано декрет «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Його основний зміст визначався однією фразою: «На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі». Текст декрету було опубліковано лише 14 лютого 1919 року, після його апробації на Всеросійському з'їзді земельних відділів, комітетів незаможників і комун.

У другій половині 1920 року стала зримою небезпека колапсу виробництва внаслідок величезного недосіву. Недосів став безпосереднім результатом продрозкладки. Знаючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни мали намір сіяти лише для власних потреб.

Щоб попередити таку небезпеку, В. Ленін вносить на VIII Всеросійський з'їзд Рад законопроект «Про заходи щодо зміцнення й розвитку селянського сільського господарства». Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава тепер бажала доповнити розкладку селянської продукції розкладкою засіву землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів.

З'їзд затвердив законопроект 23 грудня 1920 року. Державними «уроками», які мали бути доведені до кожного двору, селяни поверталися у становище, в якому перебували до скасування кріпацтва 19 лютого 1861 року.

⇐ Предыдущая25262728293031323334Следующая ⇒

Поделиться: