Поняття, предмет і метод конституційного права

Пiдстави для класифiкацiї конституцiйно-правових норм

Підстави класифікації можуть бути різними.
1. За суб’єктами правотворчості розрізняють норми, що виходять від держави і безпосередньо від громадянського суспільства. У першому випадку це норми органів державної влади, у другому — норми приймаються безпосередньо населенням на референдумі.
Норми державної влади розрізняють за юридичною силою (норми вищих представницьких органів законодавчої влади, норми органів виконавчої влади та ін.).
2. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання норми права можна поділити на установчі, регулятивні (норми — правила поведінки), охоронні (норми — охоронці порядку), забезпечувальні (норми-гарантії), декларативні (норми-оголошення), дефінітивні (норми-визначення), колізійні (норми-арбітри), оперативні (норми-інструменти).
3. За предметом правового регулювання розрізняються норми конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової та інших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матеріальні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб’єктів, другі містять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації або охорони цих правил.
4. За методом правового регулювання виділяються імперативні, диспозитивні, рекомендаційні та заохочувальні норми. Імперативні норми мають суворий, владно-категоричний характер, що не допускає відхилення в регульованій поведінці. Це, як правило, норми адміністративного, кримінального, конституційного права. Диспозитивним нормам притаманний автономний характер, що дозволяє сторонам (учасникам) самим домовитися з питань реалізації суб’єктивних прав і обов’язків. Вони регулюють переважно цивільно-правові або шлюбно-сімейні відносини. Рекомендаційні норми звичайно адресуються недержавним підприємствам, установлюють варіант бажаного для держави поводження. Заохочувальні норми стимулюють суспільно корисну поведінку.
5. За сферою дії виділяються норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії поширюються на всіх громадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженої дії — це загальні розпорядження, реалізації яких пов’язуються з певними просторовими, суб’єктними, часовими і ситуаційними факторами. Локальні норми діють у межах окремої державної, громадської організації або їх структурних підрозділах.
6. Норми права класифікуються також за часом дії (постійні й тимчасові), по колу осіб (чи поширюються на усіх, хто підпадає під їхню дію, чи на чітко визначену групу суб’єктів: військовослужбовців, пенсіонерів тощо).

Предмет та система науки конституцiйного права

Види конституцій

Конституції країн світу поділяються на такі види.

1. За формою зовнішнього виразу:

а) кодифіковані (писані) - це конституції, які викладені у вигляді одного нормативно-правового акта. У цілому конституційна доктрина вимагає кодифікованої конституції;

б) некодифіковані {неписані) - це конституції, які складаються із багатьох нормативно-правових актів, що приймаються в різні роки, а інколи навіть століття. Сьогодні не мають кодифікованої конституції Австралія, Нова Зеландія, Великобританія та інші. Наприклад, неписану Конституцію Великобританії становлять: Велика Хартія вольностей 1215 р., Петиція про права 1628 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р., Закони про парламент 1911, 1949 років, Закон про расові відносини 1986 р. та інші. У Великобританії поряд з кількома біллями конституційного характеру (статутне право) і конституційних договорів у текст конституції включаються такі джерела, як прецеденти (прецедентне право), що базується на загальних принципах справедливості. Більшість сучасних державознавців вважають, що в британську конституцію входять і доктринальні джерела, тобто висловлювання видатних британських учених - Бректона, Мілля, Дайсі, Локка, Блекстона, які використовують у разі прогалин у конституційному праві Великобританії'. Ця теза є небезспірною, оскільки органи державної влади, в тому числі й судові, не зобов'язані посилатися на їхні висловлювання, проте на практиці таке трапляється.

2. За порядком внесення змін:

а) гнучкі - зміни та доповнення до конституцій вносяться у звичайному порядку, без дотримання будь-яких процедур. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританія, Швеція);

б) жорсткі - зміни до них вносяться в ускладненому порядку, тобто з дотриманням законодавчо визначених спеціальних процедур. Зазвичай, такий порядок закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет та стабільність основного закону. До розряду жорстких належать кодифіковані конституції, наприклад, Конституція США 1787 р., Конституція Японії 1947 р.;

в) напівжорсткі - передбачають ускладнений порядок прийняття змін до конституції за умови зміни " посилених" статей. До них належать Конституція Іспанії 1978 р., Конституція Казахстану 1995 р.

Конституцію України можна віднести до напівжорстких. Законопроект про внесення змін до розділу І " Загальні засади", розділу Ш " Вибори. Референдум" і розділу XIII " Внесення змін до Конституції України" приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і затверджується всеукраїнським референдумом (ст. 156 Конституції України). Разом з тим Конституції України властиві ознаки жорсткої конституції". Так, Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Крім того, Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України).

3. За юридичною силою:

а) юридичні - офіційна вершина національного законодавства України. Конституція - це закон законів, який приймається і змінюється в особливому порядку;

б) фактичні - відображають дійсний стан суспільних відносин, які існують у політиці, економіці, культурі тощо. Реальний порядок суспільних відносин має збігатися з порядком, встановленим конституцією, проте може й різнитися. У тих державах, де спостерігається значне розходження між проголошеними в конституції положеннями і реальною практикою їх реалізації, існують, як стверджує М.І. Козюбра, фіктивні конституції.

4. За часом:

а) постійні - приймаються на необмежений строк дії, наприклад, до сьогодні зберігає свою чинність Конституція Норвегії 1814 р., Конституція Люксембурга 1868 р.;

б) тимчасові - приймаються на певний час, наприклад, до прийняття нової конституції.

5. За способом прийняття:

а) откройовані - даровані монархом, тобто розроблені без участі представницького органу. Откроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен односторонньо встановлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади, наприклад, Конституція Непалу 1990 р., Конституція Нігерії 1960 р.;

б) народні - прийняті відповідними суб'єктами, а саме:

* парламентом (Конституція Чехії 1992 р.);

* установчими зборами (Конституція США 1878 р.);

* на референдумі безпосередньо народом (Конституція Гамбії 1970 р., Конституція Сенегалу 1963 р., Конституція Російської Федерації 1993 р.).

6. За формою територіального устрою:

а) загальнодержавні - є загальнообов'язковими на всій території держави (Конституція Болгарії 1991 р., Конституція Грузії 1995 р.);

б) суб'єктів федерації - є обов'язковими на території певної федеративної частини держави (Конституція штату Іллінойс (США) 1970 р., конституції республік, що входять до складу Російської Федерації);

в) суб'єктів автономії - є обов'язковими на території певної автономії держави (Конституція Автономної Республіки Крим 1998 р.).

7.3а формою державного правління:

а) республіканські - прийняті у державах, які за формою державного правління є республікою (Конституція Домініканської Республіки 1947 р., Конституція Естонської Республіки 1992 р.);

б) монархічні - прийняті монархом або парламентом у державах з монархічною формою державного правління (Конституція Князівства Ліхтенштейн 1921 р., Конституція Князівства Монако 1962 р.).

8. За формою державного режиму:

а) демократичні - прийняті у державах з демократичною формою державного режиму (Основний закон Фінляндії 1999 р.);

б) тоталітарні - прийняті у тих державах, де існує антидемократична форма державного режиму, держава повністю контролює всі сфери суспільного життя, дозволена цензура, не забезпечуються права і свободи людини та громадянина (конституції країн Африканського континенту);

в) авторитарні - прийняті у державах, в яких влада перебуває в руках незначної кількості осіб або певної особи, використовуються авторитарні методи державного управління, влада повністю здійснює контроль у політичній сфері, проте залишається відповідний простір свободи дій в економічній, соціальній, культурній сферах. Зазвичай, авторитарні конституції пишуться і приймаються під конкретних публічних осіб. Наприклад, Конституція Франції 1800 року увійшла в історію як авторитарна наполеонівська конституція, Конституція Франції 1958 року - авторитарна деголлівська конституція.

Охорона конституцiї.

У широкому розумінні правова охорона Конституції – це сукупність політичних, економічних, юридичних, соціальних, освітньо-виховних заходів у справі забезпечення дії конституції та запобіганню її порушень. Щодо визначеності елементів системи правової охорони конституції, то в цьому випадку міркування вчених також розбіжні. Єдиною і незмінною є думка про те, що елементами системи правової охорони конституції є конституційний контроль та особливий порядок внесення змін і доповнень до Конституції.

Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними – в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

По суті охорона (захист) конституції – обов‘язок і завдання всіх державних органів і посадових осіб, які виконують їх шляхом застосування різноманітних правових засобів в межах наданої їм компетенції. При цьому особлива відповідальність покладається на вищі органи державної влади: главу держави, парламент, уряд.

Охорона конституції може здійснюватися не правовими засобами, що інколи прямо передбачено в основному законі. Так, Конституції Німеччини, Словаччини та деяких інших країн передбачають право громадян (народу) на опір неконституційній владі. Але використання не правових засобів – винятковий випадок і в звичайних умовах головними і вирішальними є правові засоби охорони конституції, які забезпечують її стабільність і режим конституційної законності.

Україна - соціальна держава

Поняття " соціальна держава" введено в науковий обіг у 1850 році німецьким ученим Лоренцо фон Штейном. Його згодом розвинули і наповнили юридичним змістом інші правники. Вітчизняні вчені вважають, що соціальна держава - це та держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових шансів, можливостей самореалізації особистості1. Визнано, що держава є багатою за умови наявності середнього класу, який становить понад 60% від усього населення держави. Добробут держави створюють не ті кошти, які вона щорічно надає чиновникам, а ті, котрі вона щорічно залишає в кишенях громадян. Ознаки України як соціальної держави:

1) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України);

2) забезпечується необхідний прожитковий мінімум для людини, індивіда. Прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродуктових товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особи.

Прожитковий мінімум вираховується на одну особу залежно від основних соціальних груп населення (діти-інваліди, пенсіонери та ін.). Розмір прожиткового мінімуму встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України до початку розгляду проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік. В Україні прожитковий мінімум затверджується законом;

3) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України);

4) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості встановлюються законами України (п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України);

5) громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення у разі тимчасової втрати працездатності, на допомогу у разі народження дитини, її догляду та ін.;

6) створюються спеціальні державні заклади по догляду за непрацездатними особами - територіальні центри соціального обслуговування населення, будинки-інтернати для самотніх і престарілих громадян, дитячі будинки та ін.;

7) конституційні норми та закони України в частині регламентації соціального захисту людини відповідають міжнародним правовим актам, наприклад, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права та ін.

Характеристика держави як соціальної передбачає широкий спектр обов'язків держави перед людиною, зокрема держава повинна забезпечити:

* розвиток соціально орієнтованої економіки;

* реалізацію права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Держава повинна створювати робочі місця з гарантованою мінімальною оплатою праці;

* право на страйк для захисту своїх.економічних і соціальних інтересів;

* право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;

* недоторканність житла та ін.

28.Конституцiя 1996 р. про основнi функцiї i обов'язки Української держави.

 

Громадянство України

Громадянство України — постійний правовий зв’язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов’язках.

Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:

1) правовий характер:

2) необмеженість у просторі та часі;

3) максимальний характер взаємних прав та обов’язків.

Цей зв’язок знаходить своє виявлення в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання – на території держави чи за її межами.

Громадянство в Україні регулюється Конституцією, Законом України “Про громадянство України” прийнятими відповідно до них законодавчими актами. Громадянство України набувається: за народженням, за походженням, вступом до громадянства України, внаслідок відновлення громадянства України, за інших обставин, передбачених цим Законом. Дитина, батьки якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. За різного громадянства батьків, один із яких на момент народження її був громадянином України, дитина є громадянином України; однак, якщо обидва батьки жили за межами України, громадянство дитини, яка народилася за її межами, визначається через письмову згоду батьків.

Конституційний статус громадянина — поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і “залишає” за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб’єктивні права та обов’язки, які у суб’єктів постійно виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина — єдиний, неподільний і однаковий для всіх. До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов’язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Статус бiженцiв в Україні

Конституційно-правовий статус біженців визначається Конституцією України (ст. 26), Законом України " Про біженців" від 21 червня 2001 року, Конвенцією ООН про статус біженців 1951 року та іншими нормативно-правовими актами.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Країна громадянської належності - країна, громадянином (підданим) якої особа є. За умови, коли особа має понад одне громадянство, вона не вважається такою, що не має захисту країни своєї громадянської належності, якщо без будь-якої поважної причини, що випливає з обґрунтованих побоювань, вона не скористалася захистом однієї з країн, громадянином (підданим) якої вона є.

Умови набуття статусу біженця визначені Законом України " Про біженців".

1. Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули Державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання Державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами Державної прикордонної служби України до органу міграційної служби.

2. Якщо Державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім'єю, і заявляє про намір набути статус біженця або про це повідомили інші особи, які не є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це орган міграційної служби та орган опіки і піклування. Орган міграційної служби разом з органом опіки і піклування зобов'язані вжити заходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім'ю.

3. Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули Державний кордон України і перебувають на території України, звільняються від відповідальності за зазначені дії у разі, якщо вони без зволікань звернулися до відповідних органів із заявою про надання їм статусу біженця.

Особистi права i свободи

Поняття та види особистих прав і свобод людини.

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість пося-гання державних органів, громадських організацій, служ-бових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. [3, стр. 426]

Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм мора-лі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушу-ють закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокре-ма, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, ху-ліганство тощо; Кодекс законів про працю України міс-тить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивіль-ний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

" Cеред досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свобо-ди, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави". [3, стр. 436]

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавіл-ля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; пра-во чинити опір насильству. Згідно з ідеями " правової держави" і " панування права", держава не тільки зо-бов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх гро-мадян.

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встанов-лює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гаран-тії реалізовуються у таких правах і свободах, як недотор-канність житла, таємниця листування, телефонних роз-мов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Можна навести слідуючий перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України:

1) рівність перед законом (Ст. 24);

2) право на життя (Ст. 27);

3) повага честі і гідності (Ст. 28);

4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23);

5) гідне існування (Ст. 48);

6) недоторканість особистості (Ст. 29);

7) свобода (Ст. 29);

8) недоторканість житла (Ст. 30);

9) безпека (Ст. 32);

10) вільне пересування та вибір місця проживання (Ст. 33);

11) свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35);

12) захист (Ст. 29, Ст. 59);

13) захист своїх та чужих прав та свобод (Ст. 44);

14) право на захист свого та оточуючих життя і здоров'я від протиправних посягань (Ст. 27, Ст. 55);

15) охорона законом особистого та подружнього життя (Ст. 32);

16) вільний вступ до шлюбу (Ст. 51);

17) тайна листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31);

18) право на розвиток національної самобутності (Ст. 53, Ст. 11);

19) право на судовий захист та оскарження (Ст. 29, Ст. 32);

Полiтичнi права i свободи

Політичні права громадян України, поряд з громадянськими правами і свободами, є пріоритетними у системі конституційних прав і свобод людини й громадянина. Політичні права і свободи належать громадянам України і виражають зміст правовідносин між особою і державою. Відповідно, у науковій і навчальній літературі отримав поширення вираз " політичні права і свободи громадян України.

До політичних прав і свобод людини і громадянина традиційно відносять право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36); право громадян України брати участь в управлінні держав ними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38); право громадян України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 40).

 

Політичні права і свободи громадян України - це конституційно визначена міра можливої політичної поведінки особи, насамперед участі у безпосередньому народовладді, здійсненні державної влади і місцевого самоврядування, в яких особа виступає передовсім як громадянин України, учасник суспільно-владних відносин.

Особливістю політичних прав і свобод людини і громадянина є те, що, за винятком права на об'єднання в неполітичні організації і права на індивідуальні та колективні звернення, вони належать виключно громадянам України, які досягли 18 років і набули повної правосуб'єктності. На відміну від громадянських (особистих) прав, які за своєю природою є невідчужуваними, політичні права можуть обмежуватися відповідно до закону в Інтересах національної безпеки та громадського порядку, а також стосовно громадян України, визнаних у судовому порядку недієздатними.

Ще однією особливістю політичних прав і свобод громадян України є високий ступінь їх гарантованості не лише на національному, а й на міжнародному рівні. Рівень гарантованості політичних прав і свобод постійно піддається моніторингу з боку впливових міжнародних організацій (ООН, ЄС, Рада Європи, ПАРЄ та ін.) і свідчить про рівень демократії в Україні.

До того ж саме втілення політичних прав громадян України сприяло реалізації національного державотворення, що підтвердили події, пов'язані з всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. та Помаранчевою революцією 2004 р.

Найбільш узагальненим і системоутворюючим щодо інших політичних прав і свобод є право громадян України брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України). По суті це право закріплює гарантовану можливість для громадян України брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя, державної влади та місцевого самоврядування.

Наступним важливим політичним правом громадян України є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36) для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, що визначені в ст. 37 Конституції України та чинному законодавстві України.

Особливо важливим на сьогодні є право громадян на участь у створенні політичних партій України. У зв'язку з проведенням політичної (конституційно-правової) реформи в Україні 2005-2009 років, що позначилася переходом до парламентсько-президентської форми державного правління та пропорційної виборчої системи, політичні партії та їх блоки стають головним, пріоритетним суб'єктом конституційно-правових відносин. Порядок їх утворення і діяльність регулюється Законом України " Про політичні партії" 2001 року.

На відміну від права на створення і участь у діяльності політичних партій, право засновувати громадські організації мають не лише громадяни України, а й Іноземці та особи без громадянства, що законно перебувають на території України. Це право також поширюється на громадські організації, що відстоюють професійні права людей - профспілки.

Утім Конституція України в ст. 37 визначає й підстави для заборони діяльності політичних партій та громадських організацій. До них відносяться програмні цілі або дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міждержавної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. До того ж Основний Закон забороняє утворення воєнізованих формувань у складі політичних партій і громадських організацій. Також не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних організаціях і установах.

Окрім виборів І референдумів, існують й інші форми безпосередньої реалізації народного суверенітету-мирні збори, мітинги, походи, демонстрації та ін. Події, пов'язані з Помаранчевою революцією, довели ефективність цих форм прямого народовладдя та їх значний політичний потенціал. Важливо й те, що збори, мітинги, походи, демонстрації, які відбувалися в Україні в 2004 році, мали абсолютно легітимний характер і були передбачені чинною Конституцією України.

Основний Закон у ст. 39 встановлює право громадян України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Ці форми безпосередньої демократії дозволяють громадянам України вільно висловлювати свої погляди, відстоювати свої політичні переконання та акцентувати увагу громадськості на тих чи інших політичних проблемах.

З метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей допускається обмеження реалізації права на збори, мітинги, походи та демонстрації на підставі рішень суду.

Визначене у ст. 40 Конституції України право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, або право на звернення (петиції) є засобом забезпечення інших політичних прав громадян і формою реалізації права громадян України брати участь в управлінні державними справами та формою громадського контролю за діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх службових і посадових осіб. Але право на звернення поширюється не тільки на громадян України, а й на іноземців та осіб без громадянства, що законно перебувають в Україні, й тому дозволяє вирішувати й інші важливі суспільні проблеми, окрім політичних. Порядок реалізації цього права визначається Законом України " Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р.

Територiальна автономiя

Види референдумів

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.
Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки виборців щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не е обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У низці країн консультативний референдум здійснюється під назвою " всенародного обговорення".
Конституційним називається референдум, унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ж ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Законодавчий референдум - це спосіб прийняття громадянами України рішень щодо законів України.
Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених Конституцією проблем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та зміни до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Факультативні референдуми - це референдуми, проведення яких можливе, проте не обов'язкове. При-значення референдуму в такому разі залежить від рі-шення органів, що компетентні призначати референду-ми, а також від наявності іншої ініціативи проведення референдуму, передбаченої законодавством.

Предмет референдуму

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:
затвердження Конституції України, її окремих положень та
внесення до Конституції України змін і доповнень;
прийняття, зміна або скасування законів України або їх
окремих положень;
прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції
України, законів України та інших правових актів.
Предметом республіканського (Республіки Крим) референдуму
може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань,
віднесених законодавством України до відання Республіки Крим.
Предмет місцевого референдуму в Республіці Крим визначається
законодавством Республіки Крим.
Предметом місцевого референдуму може бути:
прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених
законодавством України до відання місцевого самоврядування
відповідних адміністративно-територіальних одиниць;
прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад
народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

  71.Призначення та проведення референдумiв.

Проведення всеукраїнських та місцевих рефе-рендумів регламентується Конституцією і Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес (іноді його називають референдарним процесом), який складається з відносно само-стійних процедур, що здійснюються у певній послідов-ності:

- призначення референдуму;

- підготовка і проведення референдуму;

- голосування і визначення підсумків референдуму;

- опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.

Всі стадії референдного процесу підпорядковані за-гальним принципам, властивим виборчому процесові.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день про-ведення референдуму досягли 18-ти років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, села.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав грома-дян України на участь у референдумі залежно від по-ходження, соціального і майнового стану, расової чи національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду й характеру занять забороняється.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано су-дом недієздатними.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних за-садах. Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: конт-роль за волевиявленням громадян не допускається.

Підготовка і проведення референдумів здійснюється на демократичних засадах, відкрито і гласно.

Законом запроваджені гарантії реалізації вказаних демократичних засад.

Підготовка і проведення всеукраїнського референ-думу здійснюється за рахунок Державного бюджету, а місцевих референдумів - за рахунок відповідних місце-вих бюджетів.

Першою стадією проведення референдуму є його призначення. При цьому зазначимо, що розрізняють іні-ціативу про проведення референдуму і прийняття відпо-відного рішення про призначення референдуму. Зако-ном детально врегульована процедура реалізації права вимоги проведення референдуму. Зокрема, громадяни України реалізують своє право на ініціативу всеукраїнсь-кого референдуму шляхом збору підписів. Нагадаємо, що їх має бути не менше 3 млн. і підписи щодо призна-чення референдуму мусять бути зібрані не менш, як у двох третинах областей і не менш, як по сто тисяч під-писів у кожній області.

Збирання підписів організовують і здійснюють іні-ціативні групи референдуму, що утворюються й діють відповідно до ст. 16, 17, 18 Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми. Отже, на стадії призначення ре-ферендуму відбувається утворення ініціативних груп ре-ферендумів, їх реєстрація, збирання підписів ініціатив-ними групами. Детальна регламентація цих процедур проведення референдуму має дуже важливе значення, оскільки передбачає низку правових гарантій від всіля-ких порушень. Зокрема, ці гарантії стосуються вимог щодо форми й змісту листів для підписів громадян, по-рядку заповнення і збирання підписів (ст. 18). Передба-чається також можливість оскарження в районний (місь-кий) суд відмови Центральної комісії із всеукраїнського референдуму у реєстрації ініціативної групи, або відсут-ність рішення про реєстрацію (ст. 17 Закону).

Після завершення збирання підписів ініціативна гру-па у триденний строк складає підсумковий протокол, в якому зазначається загальна кількість підписів, дата ре-єстрації ініціативної групи, дата закінчення збирання підписів.

Підписні листи по акту передаються на зберігання у встановленому в законі порядку.

Після підписання цього акту в тижневий строк група всеукраїнського референдуму передає підсумковий про-токол, акт і вимогу про проведення референдуму до Центральної комісії із всеукраїнського референдуму (як відомо, її функції покладені на Центральну виборчу ко-місію по виборах народних депутатів України).

Центральна комісія забезпечує реєстрацію докумен-тів, підбиває загальні підсумки збору підписів в цілому по Україні, про що складається протокол.

Після одержання належним чином оформленої про-позиції, органи державної влади, до повноважень яких входить призначення референдуму в місячний термін приймають одне з таких рішень:

1) про призначення референдуму;

2) про відхилення пропозиції про проведення рефе-рендуму у разі наявності серйозних порушень законо-давства про референдуми;

3) про прийняття рішення, пропонованого у вимозі про призначення референдуму.

У рішенні про призначення референдуму визнача-ється дата проведення референдуму, зазначається назва проекту закону, рішення, зміст питання, що виноситься на референдум.

Дата проведення всеукраїнського референдуму при-значається не раніше як за три й не пізніше як за чоти-ри місяці, а місцевого референдуму - не раніше як за місяць і не пізніш як два місяці від дня прийняття рішення про проведення референдуму.

Повідомлення про призначення референдуму та зміст проекту закону, рішення іншого питання, що ви-носиться на референдум, оголошуються відповідно у республіканських та місцевих засобах масової інформації у 10-денний строк після прийняття рішення про його призначення.

Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія референтного процесу - підготовка прове-дення референдуму.

Відповідно до Закону про всеукраїнський та місце-вий референдуми створюються структури і умови, не-обхідні для проведення референдуму: дільниці для голо-сувань, комісії по проведенню референдуму і списки учасників референдуму.

На відміну від виборів, проведення референдуму не вимагає створення виборчих округів. Згідно із ст. 23 За-кону про всеукраїнський і місцеві референдуми, для проведення голосування і підрахунку голосів створюють-ся тільки дільниці для голосування, що об'єднують від 20 до 3000 громадян, які мають право брати участь у ре-ферендумі.

Керівництво всеукраїнським референдумом покла-дається на Центральну виборчу комісію, а також спе-ціально утворені для цього громадські органи - комісії по проведенню референдуму: дільничні, територіальні, що створюються в селах, селищах, районах, містах і областях, комісія Автономної Республіки Крим із все-українського референдуму.

72.Вiдповiднiсть за порушення виборчих прав громадян

Відповідно до чинного законодавства України за порушення виборчого процесу та виборчих прав громадян передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність.

Адміністративна відповідальність настає за виготовлення або замовлення виготовлення під час виборчого процесу друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установу, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск, або у яких така інформація означена неправильно чи неповно, за що Кодексом про адміністративні правопорушення України передбачено накладення штрафу на громадян від 10 до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (далі — НМДГ) і на посадових осіб — від 50 до 70 НМДГ. Нагадаю, що на сьогоднішній день неоподаткований мінімум доходів громадян становить 17 гривень.

Також, за порушення встановленого законом порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях на громадян накладається штраф від 5 до 10 НМДГ.

Забороняється шляхом підкупу, обману або примушуванням перешкоджати громадянам у здійсненні ними свого виборчого права. За таке порушення Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність у вигляді штрафу від 300 до 500 НМДГ або обмеження волі на строк до двох років.

Кримінальна відповідальність настає і за викрадення чи приховування виборчого бюлетеня або виборчого протоколу; незаконне знищення чи псування, викрадення чи приховування скриньки з бюлетенями. Такі дії караються штрафом від 200 до 400 НМДГ.

Виборцю забороняється незаконно передавати іншій особі свій виборчий бюлетень. Таке порушення карається обмеженням волі на строк від одного до трьох років.

Якщо ж член виборчої комісії умисно надав громадянину можливість проголосувати за іншу особу чи проголосувати більше, ніж один раз у ході голосування, або надав виборчий бюлетень особі, яка не включена до списку виборців, чи надав заповнений виборчий бюлетень, то за одну з таких дій настає кримінальна відповідальність у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років.

Статтею 71 Конституції України передбачено, що вибори в Україні є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. За умисне порушення таємниці голосування під час проведення виборів, що виявилося у розголошенні змісту волевиявлення виборця ККУ передбачено штраф від 100 до 300 НМДГ або виправні роботи на строк до двох років.

Те саме діяння, вчинене членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням свого службового становища, карається штрафом від 300 до 500 НМДГ або обмеженням волі на строк до трьох років.

Види парламентів

Види парламентів визначаються за їх поділом на палати. Сьогодні у світі існують переважно однопалатні (монокамерні) та двопалатні (бікамерні) парламенти. Початково парламент був однопалатним. Британський парламент, який став прообразом сучасних парламентів у світі, був до середини XIV ст. однопалатним.

Однопалатні парламенти існують у таких державах, як Україна, Ізраїль, Болгарія, Греція, Данія, Португалія, Туреччина, Швеція, Єгипет, Нова Зеландія та ін. Значною перевагою однопалатного парламенту є спрощена законодавча процедура, що дає можливість дієво реагувати на явища та процеси в суспільстві, які потребують негайного нормативного врегулювання. Зазвичай, однопалатні парламенти властиві державам, які є невеликими за розмірами та мають однонаціональний склад населення.

Двопалатні парламенти властиві державам як з унітарним, так і з федеративним устроєм. Такі парламенти мають близько 60 держав світу, серед яких Аргентина, Бразилія, Італія, Іспанія, Румунія, Польща, Франція. До речі, верхня палата всіх перелічених держав називається сенатом. Сьогодні у світі нараховується близько 50 держав саме 3 такою назвою верхньої палати. Проте верхня палата в Японії називається Палатою радників, Росії - Радою Федерацій, Індії та Швейцарії - Радою штатів, Великобританії - Палатою лордів тощо.

Строки повноважень ВРУ

Український парламент є повноважним, тобто може розпочати свою діяльність, за умови дотримання таких основних вимог:

* обрання не менше двох третин від його конституційного складу (ч. 2 ст. 82 Конституції України);

* складення присяги народними депутатами України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України (ст. 79 Конституції України).

Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання (ч. 1 ст. 90 Конституції України). У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану (ч. 4 ст. 83 Конституції України). Відтак конституційна норма про те, що строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років (ч. 5 ст. 76 Конституції України), має досить умовний характер.

Можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради України визначена ч. 2 ст. 90 Конституції України.

Дострокове припинення повноважень парламенту - виняткове право глави Української держави. Ініціатива розпуску Верховної Ради України належить Президентові України, будь-яка інша посадова особа чи державний орган не уповноважені вчиняти такі дії. Водночас розпуск парламенту - це право Президента України, а не обов'язок. Глава держави має право підписати відповідний Указ, суворо дотримуючись Конституції України, а не керуючись власними уподобаннями. Розпуск Верховної Ради України здійснюється на основі Указу Президента України про дострокове припинення повноважень парламенту з одночасним призначенням дати позачергових виборів до Верховної Ради України.

Сесія ВРУ

Відповідно до ст. 82 Верховна Рада України працює се-сійно. Сесія складається з пленарних засідань, засідань комітетів, тимчасових слідчих і спеціальних комісій Верховної Ради.
Проте, якщо проаналізувати зміст роботи сесії, то вона включає три складові: пленарні засідання, засідання комітетів і комісій Верховної Ради та робота депутатів у виборчому окрузі та за його межами.
• Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.
Вона збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів.
Порядок роботи Верховної Ради встановлюється Конституцією та Законом України " Про Регламент Верховної Ради України".
Згідно з Конституцією сесії поділяються на чергові та позачергові.
Чергові сесії Верховної Ради України починаються пер-" шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Перша сесія скликається двічі на рік, а закінчується не пізніше як за 45 днів до початку наступної сесії, а друга сесія починається першого вівторка вересня і закінчується не пізніше як за 10 днів до початку першої сесії наступного календарного року.

Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України не пізніше як у десятиденний строк після надходження вимоги про її скликання.
У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання.
У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану.
Детально закони України регулюють питання щодо воєнного чи надзвичайного стану. Це, зокрема, закони України " Про правовий режим воєнного стану" від 6 квітня 2000 р. та " Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 р.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. При цьому голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто. Проте, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Відповідно до ст. 90 Конституції України повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Але Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання.
Повноваження Верховної Ради України не можуть бути також достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.

І. Передпроектна стадія

1. Законодавча ініціатива - внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

II. Проектна стадія

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроектних робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках - винесення проекту:

на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.;

на всенародне обговорення.

IV. Засвідчувальна стадія

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні - 15 днів).

V. Інформаційна стадія

8. Промульгація закону - це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави - указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

В Україні - це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

Стаття 73 Конституції Італійської Республіки містить з цього питання типове для більшості країн положення: " Закони промульговуються Президентом Республіки протягом місяця від дня їх затвердження. Якщо Палати, кожна абсолютною більшістю своїх членів проголошує закон терміновим, то він промульговується у строк, зазначений у цьому законі. Закони публікуються після промульгації і набирають чинності на п'ятнадцятий день після публікації, за винятком випадків, коли сам закон встановлює інший строк".

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону - друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях (в Україні - " Відомості Верховної Ради України", " Офіційний вісник України", газети " Голос України", " Юридичний вісник України" ).

Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право " відкладеного вето" президента.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України - нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

94. Прийняття законопроекту

Законодавчий процес (від лат. processus - проходження, просування вперед) - це врегульована Конституцією і законами України, діяльність парламенту щодо підготовки, обговорення, прийняття законів та їх оприлюднення. Законодавчий процес становлять логічно-послідовні стадії, встановлені Законом України " Про Регламент Верховної Ради України".

Стадії законодавчого процесу - це відносно самостійні комплекси процесуальних дій уповноважених суб'єктів у межах законодавчо визначених процедур, спрямованих на створення і оприлюднення закону.

Стадії законодавчого процесу.

1) внесення (подання) законопроекту до парламенту;

2) попередній розгляд і обговорення законопроекту у комітетах парламенту;

3) обговорення, прийняття рішень щодо законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України, тобто прийняття закону або відхилення законопроекту;

4) підписання, офіційне оприлюднення закону та набрання ним чинності. Остання стадія законодавчого процесу обов'язково включає процесуальні дії Президента України, оскільки саме за його підписом закон оприлюднюється, за умови що цей закон не ветований ним.

Законодавча процедура (від лат. procedo - проходжу) - це офіційно встановлена послідовність дій відповідних суб'єктів, що забезпечують цілеспрямований розвиток законодавчого процесу з метою перетворення законопроекту на закон. Проте деякі вчені пропонують інші визначення законодавчої процедури, зокрема, що це процедура розгляду законопроекту у парламенті, синонім законодавчого процесу, механізм регулювання законодавчого процесу тощо.

95. Введення в дiю законiв та iнших актiв Верховної Ради України

1. Ввести в дію Закон України " Про відпустки" ( 504/96-ВР ) з
1 січня 1997 року, статті 7, 8 і частину першу статті 10 - з
1 січня 1998 року.

 

2. Зберегти відпустки раніше встановленої загальної
тривалості за працівниками: ( Абзац перший пункту 2 із змінами,
внесеними згідно із Законом N 2073-III ( 2073-14 ) від
02.11.2000 )

зайнятими на роботах із шкідливими та важкими умовами праці -
до введення в дію Закону України " Про відпустки" в повному обсязі
(до 1 січня 1998 року);

які користувалися відпусткою більшої загальної тривалості,
ніж визначена відповідно до законів та інших нормативно-правових
актів України, на весь час їх роботи на даному підприємстві, в
установі, організації на посадах, професіях, роботах, що давало їм
право на цю відпустку, та за наявності умов, за якими вона
надавалася. Витрати, пов'язані із збереженням загальної тривалості
щорічної відпустки, здійснюються за рахунок коштів, передбачених
частиною першою статті 23 цього Закону. ( Абзац третій пункту 2 в
редакції Закону N 2073-III ( 2073-14 ) від 02.11.2000 )

3. До приведення законодавства у відповідність з Законом
України " Про відпустки" застосовуються закони та інші
нормативно-правові акти у частині, що не суперечить цьому Закону.

 

4. Кабінету Міністрів України:

 

до 15 березня 1997 року прийняти рішення про забезпечення
реалізації цього Закону та подати до Верховної Ради України
пропозиції про приведення законодавчих актів України у
відповідність з цим Законом;

 

до 15 липня 1997 року затвердити списки виробництв, цехів,
робіт, професій і посад із шкідливими та важкими умовами і
особливим характером праці, зайнятість в яких дає право на щорічну
додаткову відпустку.

96.Спецiальнi парламентськi процедури

Парламент — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб’єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.
Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб’єктів федерації у федеративних державах. На кінець 1996 р. двопалатні парламенти діяли у 18 з 22 федеративних держав і в 40 із 150 держав унітарних.
Найважливішими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.
Парламентські фракції утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, представленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує практика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. Утворення фракцій на непартійній основі зазвичай забороняється, хоча є й такі країни, де, крім партійних фракцій, у парламентах функціонують об’єднання депутатів за іншими ознаками — спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою різних засобів як юридичних, так і політичних.
Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентів є їхні керівні органи, які можуть бути одноособовими або колегіальними. В одних країнах керівництво палатами здійснюється одноособово їхніми головами. В англомовних країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати називається «спікером» (англ. speaker, від speak — говорити). Основне завдання голови — організація функціонування парламенту і проведення його сесійних засідань. У більшості країн світу керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи — президія, бюро, правління тощо.
Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами), які бувають кількох видів. Основними з них є постійні комісії, головна функція яких — детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов’язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо.
Крім постійних комісій, у парламентах створюються також спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого діють на тимчасовій основі.
Порядок формування парламентів часто перебуває у прямій залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів так само, як і однопалатні парламенти, майже завжди формуються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний представницький характер парламентів (нижніх палат) часто відбивається у їх назвах: «національні збори», «народні збори», «державні збори», «палата представників», «палата громад», «палата депутатів» тощо. Верхні палати, які найчастіше мають назву «сенат», можуть формуватися шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, а також комбінації цих способів. Причому чим далі процес формування верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції.
До найважливіших функцій парламентів належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які мають супутнє значення. Представницький характер парламенту зумовлюють його виборність і колегіальність. Діяльність парламенту визначає зміст і характер парламентаризму як системи взаємодіїдержави і суспільства. Парламенти виконують установчу роль щодо інших елементів державного механізму на підставі концепції народного представництва. Саме як такі представницькі органи парламенти почали формуватися під час революцій XVII—XVIII ст. і подальшого суспільного розвитку держав Європи й Америки у XIX ст. Національно -історичні й політичні умови відповідних держав визначали конкретну форму парламентів.Основними характеристиками парламенту є його структура й організація; форми закріплення та зміст компетенції; головні напрями діяльності; його склад. За структурою парламенти поділяються на однопалатні (система монокамералізму) і двопалатні (система бікамералізму). Останнім часом здійснюється процес переходу унітарних держав від однопалатної системи до двопалатної (Румунія, Польща, Чехія, Хорватія) і навпаки (Швеція, Данія, Нова Зеландія). Нижня палата парламенту завжди обирається безпосередньо населенням. Верхня палата може формуватися різними шляхами: прямими виборами (США, Італія, Австралія, Японія); непрямими виборами (Франція, Австрія, ФРН); за спадковою ознакою (Велика Британія); за призначенням глави держави (Канада); змішаним способом (Непал).У більшості сучасних парламентів права верхніх палат обмежені порівняно з правами нижніх. Кількість парламентаріїв може визначатися конституцією; встановлюватися через чисельний мінімум і максимум складу парламента або на підставі принципу визначення норми представництва. Свідченням професійного характеру парламенту є його сесійна організація роботи.Парламентські фракції, керівні органи й комісії (комітети) — найважливіші елементи структури парламенту. Фракції утворюються за принципом належності депутатів до політичної партії, репрезентованої у представницькому органі, або з представників кількох партій, що проводять єдину чи близьку лінію у політиці. Відсутність формально визначеного статусу фракцій не заперечує їх існування в парламентах. Керівні органи парламенту можуть бути одноосібними (голова парламенту, палати) і колегіальними (бюро, президія, правління тощо). Завдання комісій (комітетів) — попередня підготовка питань, які потім розглядаються на сесійних засіданнях. Комісії можуть бути постійними, тимчасовими, спеціальними, мати статус слідчих комісій (комітетів з розслідування) тощо. Традиційними функціями парламентів є законотворчість, прийняття бюджету, контроль за діяльністю органів виконавчої влади, а також зовнішньополітична і судова. Саме законодавчі повноваження становлять головне призначення парламенту.

Поняття, предмет і метод конституційного права

Конституційне право займає особливе місце у правовій системі України. З одного боку, воно є самостійною галуззю права, існуючи поряд з іншими галузями, зокрема, цивільним, кримінальним, адміністративним, господарським тощо. З іншого боку, норми конституційного права закладають основи правового регулювання усіх існуючих у державі правовідносин, у тому числі і цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських та ін. Виконуючи роль ядра системи національного права, інтегруючи його галузі в одне ціле, конституційне право проникає в кожну з таких галузей. Таке проникнення забезпечується насамперед за допомогою Конституції України – основного джерела конституційного права, що, в свою чергу, є відправним для кожної з галузей національного права України. Отже, конституційне право є основоположною галуззю права, на якій ґрунтується уся правова система України.

Конституційне  право – це сукупність правових інститутів і норм, що закріплюють засади державного ладу та територіальний устрій, визначають правовий статус особи та регулюють суспільні відносини, пов’язані з організацією та діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування.

Різні галузі права відрізняються одна від одної за предметом та методом правового регулювання. Предмет галузі права – це ті групи суспільних відносин, на врегулювання яких спрямовуються норми цієї галузі права.    

Предмет конституційного права становлять конституційно-правові відносини, до складу яких входять такі групи суспільних відносин:

1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави – державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб’єкти державної влади, форми та механізми її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують існуючі у суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров’я тощо;

3) відносини, що характеризують принципові взаємозв’язки держави з особою і становлять основи правового статусу людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають:

1’ належність особи до громадянства своєї держави;

2’ характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв’язків з державою;

3’ основні права, свободи і обов’язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4) відносини з приводу організації та діяльності органів державної влади, взаємозв’язок найголовніших ланок державного апарату;

5) відносини, що складаються у процесі реалізації права народу на самовизначення, а також відносини, пов’язані з державно-територіальним і адміністративно-територіальним устроями;

6) відносини, що визначають засади і принципи організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні, діяльності органів місцевого самоврядування.

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів та способів, за допомогою яких здійснюється регулювання тих чи інших суспільних відносин. У конституційному праві використовуються такі основні методи правового регулювання:

установчий метод – значна кількість конституційно-правових норм закріплюють факт існування конкретних державно-правових явищ. Наприклад, ст.1 Конституції України визначає, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Установчий характер мають також норми Конституції, які визначають Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади (ст.75), Президента України – як главу держави (ст.102) та ін.;

метод зобов’язання. У формі покладання обов’язку на конкретних суб’єктів сформульована преважна більшість конституційно-правових норм, що стосуються, наприклад, організації та функціонування влади: “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст.3 Конституції України); “Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування” (ст.84); “Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави” (п.1 ст.106) тощо;

метод заборон. Конституційно-правові норми часто формулюються як заборони вчиняти певні дії: “Цензура заборонена” (ст.15);
“На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом” (ст.17); “Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд” (ст.103) та ін.;

метод дозволу (правонадільчий метод). Такий метод найчастіше застосовується для встановлення прав та свобод людини, а також для визначення компетенції державних органів: “Кожна людина має невід’ємне право на життя” (ст.24), “Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань” (ст.89); “У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України” (ст.107) та ін.

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: