Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149 КК). Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами від 21 березня 1949 р.

Стаття складається з трьох частин, які містять заборонювальні но­рми, та примітки, що має три пункти.

У «Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами» від 21 березня 1950 р. (УРСР приєдна­лась до Конвенції 15 листопада 1954 р.) визначається, що проституція і зло, яке супроводжує її, яким є торгівля людьми, що має на меті прос­титуцію, несумісні з гідністю і цінністю людської особи і загрожують добробуту людини, сім'ї і суспільства. Тому, згідно ст. 1 Сторони в цій Конвенції зобов'язуються накладати кару на кожного, хто для вдово­лення похоті іншої особи: 1) зводить, умовляє або спокушає з метою проституції іншу особу, навіть за згодою цієї особи; 2) експлуатує про­ституцію іншої особи, навіть за згодою цієї особи.

Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є воля, честь і гід­ність особи. Додатковий факультативний безпосередній об'єкт — життя та здоров'я особи, встановлений порядок здійснення службови­ми особами своїх повноважень, суспільна моральність тощо. Потерпі­лий від злочину — будь-яка особа з 18-річного віку. Вчинення цього злочину щодо неповнолітнього утворює кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 149 КК), а щодо малолітнього — особливо кваліфікований (ч. 3 ст. 149 КК).

Об'єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 149 КК) виражається у таких формах: 1) торгівля людьми; 2) здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина; 3) вербування людини; 4) переміщення людини; 5) переховування людини; 6) передача людини; 7) одержання людини.

Торгівля людьми — це вчинення актів куплі-продажу людей. Здійс­нення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, включає здійс­нення таких угод, як дарування, міна, надання у безоплатне користу­вання, передача в рахунок погашення боргу, та будь-які інші дії, за якими особа передається для експлуатації. Вербування людини — це дії, що полягають у досягненні домовленності через безпосереднє на­ймання людини, тобто запрошування та набору добровольців начебто для участі у певній діяльності. Переміщення людини — це зміна місця перебування людини через її перевезення та інше переміщення як че­рез державний кордон України, так і в межах території України. Пере­ховування людини — це розміщення людини у певному приміщенні, у транспортному засобі, у певній місцевості тощо, надання їй підробле­них документів, вчинення щодо неї пластичної операції тощо. Переда­ча та одержання людини — це дії, вчинені після акту куплі-продажу щодо людини, її вебування, переміщення тощо, пов'язані з переходом фактичного контролю над нею від однієї особи (групи осіб) до іншої.

Обов'язковою ознакою злочину, передбаченого ч. 1 ст. 149 КК, якщо він вчинюється у третій — сьомій формах, крім випадків вчи­нення його щодо малолітнього та неповнолітнього, є спосіб — викори­стання обману, шантажу чи уразливого стану особи. Приміром, під уразливим станом особи (у статтях 149 та 303 КК) слід розуміти зумо­влений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми об­ставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідо­млювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим неза­конним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин (п. 2 примітки до ст. 149 КК).

У перших двох формах злочин є закінченим з моменту продажу (іншої передачі) людини іншій особі (особам). Злочин у його третій — сьомій формах є закінченим з того моменту, коли жертва злочину, від­повідно, завербована, переміщена, перехована, передана чи одержана.

Суб'єкт злочину — загальний, тобто фізична осудна особа, що до­сягла 16-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел і, зазви­чай, корисливий мотив. Для третьої — сьомої форм цього злочину обов'язковою ознакою є мета експлуатації людини. Відповідно до п. 1 примітки до ст. 149 КК, під експлуатацією людини слід розуміти всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, приму­сову працю або примусове надання послуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусову вагітність, втягнення у зло­чинну діяльність, використання у збройних конфліктах тощо.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 149 КК) є вчинення його: 1) щодо неповнолітнього; 2) щодо кількох осіб; 3) повторно; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) службовою особою з викорис­танням службового становища; 6) особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності; 7) у поєднанні з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого чи його близьких, або 8) з погрозою застосування такого насильства.

Особливо кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3 ст. 149 КК) ви­знається вчинення тих самих дій: 1) щодо малолітнього; 2) організованою групою; 2) у поєднанні з насильством, яке є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого чи його близьких, або 4) з погрозою застосування такого насильства, а так само 5) якщо вони спричинили тяжкі наслідки (це може бути тяжка хвороба, заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, самогубство жертви чи її зникнення безвісти тощо).

Відповідальність за вербування, переміщення, переховування, пе­редачу або одержання малолітнього чи неповнолітнього за цією стат­тею має наставати незалежно від того, чи вчинені такі дії з викорис­танням обману, шантажу чи уразливого стану зазначених осіб або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, використання службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріа­льній чи іншій залежності (п. 3 примітки до ст. 149 КК).

3. Задача:

К їхав на своїй автомашині із Черкас до Києва. На шляху він поба­чив збиту кимось людину. Зупинивши машину, К з'ясував, що потер­ггілий знаходиться в небезпечному для життя стані, бо має значні тіле­сні ушкодження. Побоюючись, що його можуть визнати винним в наї­зді на людину, К. залишив потерпілого на шляху і нікого не сповістив про це. Потерпілий згодом помер на місці пригоди. Кваліфікуйте дії К

Відповідь:

Дії К необхідно кваліфікувати за ч. 3 ст. 135 КК як залишення в небезпеці, що спричинило смерть потерпілого. Згідно ч. 2 ст. 37 Основ законодавства України про охорону здоров'я, водії зобов'язані (тобто вони можуть бути спеціальними суб'єктами) надавати першу медичну допомогу потерпілим внаслідок дорожньо-транспортних подій і нада­вати транспортний засіб для доставки у найближчий медичний заклад осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги.

 

Білет № 14

1. Поняття та види стадій вчинення умисного злочину. Понят­тя закінченого злочину.

Стадіями вчинення злочину є етапи розвитку злочину. Етапи розвитку злочинного діяння, які передують закінченому злочину, при­йнято називати попередньою злочинною діяльністю.

Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, ета­пами реалізації злочинного наміру і тому можуть бути тільки у злочи­нах, вчинених з прямим умислом. Ступінь реалізації умислу виража­ється в різноманітних діяннях, які характеризують кожну стадію вчинення злочину з об'єктивно існуючими між ними достатньо чітки­ми межами. Чим більше реалізований умисел, тим у більшій мірі здій­снено злочин, тим більшу шкоду може заподіяти чи заподіює винний. Так, ступінь реалізації умислу вбивці, що прицільно навів зброю на потерпілого (незакінчений замах на вбивство), значно більший, ніж тоді, коли він лише придбав зброю для вбивства (готування до зло­чину).

Так згідно п. 2 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про су­дову практику у справах про злочини проти життя та здоров'я особи» при призначенні покарання відповідно до статей 65-69 КК суди мають ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, сукупність усіх об­ставин, що його характеризують (форма вини, мотив, спосіб, характер вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру, тяжкість нас­лідків тощо), особу винного й обставини, що пом'якшують та обтяжу­ють покарання.

Стадії вчинення злочину відрізняються між собою і моментом за­кінчення злочинного діяння. Воно може бути закінчено винним, але його вчинення може і не вдатися і тому припинитися на попередніх стадіях (готування до злочину або замаху на злочин). Якщо злочин за­кінчений, він поглинає попередні етапи (стадії) вчинення, вони не ма­ють самостійного значення і не впливають на кваліфікацію. Проте ці стадії мають самостійне юридичне значення, коли злочин незакінчений з причин, які не залежали від волі винного. У цих випадках його діяння кваліфікуються відповідно як готування до злочину чи замах на злочин.

Кримінальне законодавство (ст. 13 КК) вирізняє три стадії злочину: готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

Злочин слід вважати закінченим, якщо діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої части­ни кримінального законодавства, на здійснення якого був направлений умисел винного (ч. 1 ст. 13 КК).

З визначення закінченого злочину (ч. 1 ст. 13 КК) випливає, що не­закінчений злочин — це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого від­повідною статтею Особливої частини КК у зв'язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, не залежних від волі винного. Неза-кінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (ч. 2 ст. 13 КК).

У юридичній літературі незакінчений злочин називають: попере­дньою злочинною діяльністю або розпочатим, чи незавершеним злочи­ном, невдалою діяльністю у вчиненні злочину.

При незакінченому злочині умисел винного залишається повністю не реалізованим, об'єктивна сторона не розвинутою, шкода об'єкту не завдається. У закінченому ж злочині умисел реалізується повністю, об'єктивна сторона виконується, об'єкту завдається шкода.

Незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) — це не здійснена можливість завдання шкоди об'єкту посягання. Зло­чинна діяльність припиняється у зв'язку з обставинами, що виникли всупереч волі і бажанню суб'єкта.

У закінченому злочині існує єдність об'єктивної і суб'єктивної сто­рін. Тут винний повною мірою реалізував умисел, завершив злочин, виконав усі діяння (дії чи бездіяльність), які складають об'єктивну сторону складу злочину, спричинив шкоду об'єкту. Закінчені злочини сформульовані в диспозиціях Особливої частини КК. Момент закін­чення злочину є різним залежно від конструкції складу злочину, від опису ознак злочинного діяння в законі. За моментом закінчення зло­чини поділяються на три види: злочини з матеріальним складом; зло­чини з формальним складом; злочини з усіченим складом.

Готуванням до злочину визнається підшукання або пристосуван­ня засобів чи знарядь, підшукування співучасників, або змова на вчи­нення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення зло­чину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини кримі­нального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Вимоги до кваліфікації попередньої злочинної діяльності:

для кваліфікації скоєного як готування до злочину чи замаху на зло­чин слід встановити наявність усіх ознак складу відповідного закінче­ного злочину з врахуванням незавершеності об'єктивної сторони;

попередня злочинна діяльність кваліфікується за тією самою стат­тею Особливої частини, що й відповідний закінчений злочин; 3) фор­мула кваліфікації попередньої злочинної діяльності повинна включати посилання на ч. 1 ст. 14 чи ч. 2(3) 15 КК й норму Особливої частини КК. 4) якщо особа вчиняє замах на злочин шляхом бездіяльності то при кваліфікації необхідно посилатися на ч. 1 ст. 15 КК і статтю Особ­ливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений зло­чин, на який особа вчиняє замах. Це пов'язано з тим, що ч. 2 і ч. 3 ст. 15 КК передбачає лише замах у вигляді дії і тому неможлива квалі­фікація з посиланням на ці частини при злочинній бездіяльності.

У нормах як Загальної, так і Особливої частини КК усі криміналь­но-правові поняття (вина, співучасть, ознаки конкретних злочинів) сконструйовані стосовно закінченого злочину. Тому закінчений злочин кваліфікується лише за статтею Особливої частини КК.

Відповідно до ч. 2 ст. 68 КК України, готування впливає на призна­чення покарання: за вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України. Якщо диспозицією статті (диспозицією частини статті) Особливої частини КК передбачено відповідальність за готування на злочин, покарання за такі діяння призначається без урахування ч. 2 ст. 68 КК.

Відповідно до ч. 3 ст. 68 КК України, замах впливає на призначен­ня покарання: за вчинення замаху на злочин строк або розмір покаран­ня не може перевищувати двох третин максимального строку або роз­міру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України. Коли диспозицією статті (диспозицією частини статті) Особливої частини КК передбачено відповідальність за замах на злочин, покарання за такі діяння призначається без урахування ч. 3 ст. 68 КК.

Правила частин 2 і 3 статті 68 КК не можуть бути застосовані при призначенні покарання особі, яка у віці 18 і більше років вчинила зло­чин, за який передбачено найбільш суворий вид покарання — довічне позбавлення волі, оскільки цей вид покарання є таким, що виключає можливість визначення його половини чи двох третин. Однак до осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на зло­чин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент по-становлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК, виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк» (п. 6-1 Постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» зі змінами внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 8»).

2. Зґвалтування (ст. 152 КК). Відмінність від насильницького за­доволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК).

Стаття складається з чотирьох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим та безпосереднім об'єктом злочину є статева свобода (право повнолітньої та психічно нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого спілкування будь-якого примусу) та статева недоторканність (абсолю­тна заборона вступати у природні статеві контакти з особою, яка з огляду на певні обставини не є носієм статевої свободи, всупереч її справжньому волевиявленню) особи. Додатковим факультативним безпосереднім об'єктом можуть бути здоров'я, воля, честь і гідність особи, нормальний розвиток неповнолітніх. Потерпілим від злочину є особа як жіночої, так і чоловічої статі, незалежно від її попередньої поведінки (зокрема аморальної) та стосунків із суб'єктом злочину (пе­ребування з ним у фактичному чи юридичному шлюбі).

Об'єктивна сторона зґвалтування (ч. 1 ст. 152 КК) полягає у ста­тевих зносинах, які поєднуються із: 1) застосуванням фізичного наси­льства; 2) погрозою його застосування (воля потерпілої особи пригні­чується) або 3) з використанням безпорадного стану потерпілої особи (воля потерпілої особи ігнорується).

Статеві зносини — це природний (гетеросексуальний) статевий акт, тобто сполучення чоловічих і жіночих статевих органів, здатне звичайно викликати вагітність.

Фізичне насильство при зґвалтуванні — це зовнішній негативний вплив на організм потерпілої особи або на її фізичну свободу, вчине­ний з метою подолання чи попередження опору потерпілої особи або приведення її у безпорадний стан (такий вплив може виражатись у на­несенні ударів, побоїв, заподіянні тілесних ушкоджень, здавлюванні дихальних шляхів, триманні рук або ніг, обмеженні або позбавленні особистої волі, уведенні в організм потерпілої особи проти її волі нар­котичних засобів, психотропних, отруйних, сильнодіючих речовин тощо). Зґвалтування слід визнавати вчиненим із застосуванням фізич­ного насильства і тоді, коли таке насильство застосовувалося не до са­мої потерпілої особи, а з метою подолання чи попередження її опору до іншої людини, доля якої їй не байдужа (родича, близької особи). Заподіяння потерпілій особі при зґвалтуванні чи замаху на цей злочин умисного легкого тілесного ушкодження охоплюється відповідною ча­стиною ст. 152 КК і додаткової кваліфікації за ст. 125 КК не потребує, оскільки заподіяння шкоди здоров'ю у таких межах охоплюється дис­позицією закону про відповідальність за зґвалтування. Якщо ж у про­цесі зґвалтування потерпілій особі заподіюється умисне середньої тя­жкості тілесне ушкодження, то дії винного необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 122 та відповідною частиною статті 152 КК (абз. 2 п. 3 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої не­доторканості особи» від 30 травня 2008 р. № 5).

Погроза як спосіб вчинення зґвалтування — це залякування потер­пілої особи застосуванням такого насильства до неї і (або) до іншої людини, доля якої потерпілій не байдужа (родича, близької особи), яке може полягати у висловлюваннях, жестах, демонструванні зброї або предметів, що можуть бути використані для нанесення тілесних ушко­джень, предметів, що імітують зброю, які потерпіла особа сприймає за справжню зброю, чи інших діях. Інші види погроз, зміст яких не пе­редбачав застосування фізичного насильства до потерпілої особи чи іншої людини (наприклад, погроза знищити або пошкодити майно по­терпілої особи чи її родичів, розголосити відомості, що ганьблять їх честь і гідність), не дають підстав розглядати вчинені з використанням таких погроз статеві зносини як зґвалтування (погроза вчинити вбивс­тво, висловлена з метою подолання чи попередження опору потерпілої особи при зґвалтуванні охоплюється диспозицією ст. 152 КК і не вима­гає додаткової кваліфікації за статтею 129 КК).

Зґвалтування визнається вчиненим із використанням безпорадного стану потерпілої особи, якщо вона внаслідок малолітнього чи похило­го віку, фізичних вад (наприклад, через параліч чи сліпоту), розладу психічної діяльності, хворобливого або непритомного стану, або з ін­ших причин не могла розуміти характеру та значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір (при цьому необхідно, щоб винна особа, яка вчиняє зґвалтування, усвідомлювала (достовірно знала чи припускала), що потерпіла особа перебуває саме у такому стані). При цьому не має значення, чи винна особа привела потерпілу особу у та­кий стан (наприклад, дала наркотик, снодійне, напоїла алкогольними напоями тощо), чи остання перебувала у безпорадному стані незалеж­но від дій винної особи.

Перелік способів, за наявності хоча б одного з яких статеві зносини між особами жіночої та чоловічої статі визнаються зґвалтуванням, є вичерпним.

Відмінність зґвалтування від насильницького задоволення ста­тевої пристрасті неприродним способом полягає у способі вчинення злочину. Інші форми (способи) задоволення статевої пристрасті, крім статевого акту у природній формі, складу зґвалтування не утворюють і за наявності для цього підстав кваліфікуються за ст. 153 КК («Насиль­ницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом»). До неприродних способів можна віднести вчинення акту мужолозтва, лес-бійства, а також інших дій сексуального характеру, спрямованих на за­доволення статевої пристрасті суб'єкта злочину (чоловіка або жінки) неприродним способом, із застосуванням фізичного насильства, погро­зи його застосування або з використанням безпорадного стану потер­пілої особи. Насильницьке уведення в отвори тіла потерпілої особи рі­зних предметів (палиці, пляшки тощо) може кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 153 КК тільки за умови, якщо умисел винної особи був направлений на задоволення у такий спосіб статевої при­страсті неприродним способом.

Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за цей злочин, тлумачення деяких термінів і понять, відмежування його від інших злочинів, як вже наголошувалося, розкриваються в ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 р. № 5.

Зґвалтування є закінченим злочином із моменту початку наси­льницьких статевих зносин (формальний склад), при цьому не має значення, чи закінчила винна особа статевий акт у фізіологічному розумінні.

Суб'єкт злочину — фізична осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця злочину має бути протилежна статі потерпілої особи.

Суб'єктивна сторона злочину передбачає прямий умисел і, зазви­чай, сексуальний мотив.

Кваліфікуючими ознаками зґвалтування (ч. 2 ст. 152 КК) є вчи­нення його: 1) повторно; 2) особою, яка раніше вчинила один із злочи­нів, передбачених статтями 153-155.

При цьому зґвалтування не може вважатися вчиненим повторно, якщо винна особа, діючи з єдиним злочинним наміром, без перерви або без значної перерви у часі, вчинила два чи більше насильницьких природних статевих актів з однією й тією ж потерпілою особою, тобто за наявності ознак продовжуваного злочину (абз. 1 п. 7 ППВСУ від 30 травня 2008 р. № 5).

Особливо кваліфікуючими ознаками зґвалтування є: 1) вчинення його групою осіб; 2) зґвалтування неповнолітньої особи (ч. 3 ст. 152 КК); 3) спричинення особливо тяжких наслідків (це, зокрема, смерть або самогубство потерпілої особи, втрата нею будь-якого органу чи втрата органом його функцій, психічна хвороба або інший розлад здо­ров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата репродуктивної функції, а так само зараження вірусом іму­нодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, які сталися внаслідок зґвалтування); 4) зґвалтування малолітньої особи (ч. 4 ст. 152 КК).

3. Задача:

Інструктор з плавання Є. вийшов з басейну під час занять, бо його викликав директор спорткомплексу. Діти, які були в басейні почали стрибати з трампліна та один з них потонув.

Кваліфікуйте дії Є.

Відповідь:

Дії Є. потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 137 КК як неналежне вико­нання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей, що спричини­ло смерть неповнолітнього. В обов’язки інструктора з плавання Є. входило вживання належних заходів щодо охорони життя і здоров’я дітей.

 

Білет № 15

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться: