Провокація хабара (ст. 370 КК)

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забез-печують нормальну діяльність державного і громадського апарату, а також апарату управління підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності. Безпосередній об’єкт злочину - суспільні відносини, що забезпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках державного апарату, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, організацій, установ, підприємств незалежно від форми власності, а також авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій. Предметом злочину є хабар.

Об’ єктивна сторона злочину (ч. 1 ст. 370 КК) полягає у штучному створенні службовою особою обставин та умов, що зумовлюють про-понування або одержання хабара, щоб потім викрити того, хто дав чи взяв хабара.

Провокація хабара є спеціальним видом підбурювання до вчинення злочину а саме, до давання або до одержання хабара. З цього випливає, що закон вказує на дві форми цього злочину: 1) свідоме створення обстановки й умов, що зумовлюють пропонування хабара; 2) свідоме створення обстановки й умов, що зумовлюють одержання хабара. Способи провокації, які провокатор обирає для досягнення своєї мети (приміром, поради, натяки, рекомендації одержати від будь-кого хабар чи дати його кому-небудь тощо), для кваліфікації значення не мають. Злочин може бути вчинено провокатором (службовою особою) особисто або через інших службових осіб чи громадян.

Факт давання або одержання хабара у зв’язку з провокацією не виключає відповідальності того, хто дав або одержав хабар. Я кщо з метою провокації службова особа організувала давання чи одержання хабара, підбуривши до цього того, хто дав чи одержав хабар, або посприявши йому у цьому, її дії слід розцінювати і як співучасть у хабарництві і додатково кваліфікувати за відповідними частинами статей 27 і 368 або 369 КК.

Правомірні дії, що вживаються для викриття хабарників, не є про-вокацією хабара (приміром, коли особа, в якої вимагається хабар, пе- реда хабарнику незаконну матеріальну винагороду з відома працівників правоохоронних органів). Навпаки, під час провокації злочинець сам викликає в інших намір вчинити злочин з метою їх викриття.

Злочин є закінченим з моменту вчинення передбачених проти-правних дій, незалежно від того, чи було передано або одержано хабар (формальний склад).

Суб’єкт злочину - спеціальний (тільки службова особа).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винна особа усвідомлює, що її дії носять провокаційний характер стосовно іншої особи, яку вона провокує на одержання чи давання хабара, і бажає вчинити такі дії.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 370 КК) є вчинення провокації хабара службовою особою правоохоронного органу.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 370 КК - обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на строк від 2 до 5 років; за ч. 2 ст. 370 КК - позбавлення волі на строк від 3 до 7 років.

3. Задача

Під час проведення обшуку слідчий С. вилучив у директора малого підприємства документи, які свідчили про причетність директора до заволодіння майном в особливо великих розмірах. Коли С. після обшуку повертався у відділ міліції, його зустріли двоє працівників цього малого підприємства К. і X., які, погрожуючи вбивством С., зажадали від нього віддати матеріали обшуку. Слідчий віддав матеріали, які вони тут же знищили.

Кваліфікуйте дії К. і X.

Відповідь

Дії К. і X. потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 343, ч. 1 ст. 345 і ч. 2 ст. 357 КК як втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, погроза вбивством працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, а також умисне знищення особливо важливих документів.

 

Білет № 70

1. Правова характеристика штрафу. Постанова Пленуму Вер­ховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випад­ках та межах визначених санкцією кримінально-правової норми Особ­ливої частини та тягне судимість особи.

Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне й додаткове покарання призначається у випадках і в межах, установлених санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК (п. 14 постанови).

Штраф може бути як основним, так і додатковим видом пока­рання. Як основний він накладається у випадках і межах, встановле­них Особливою частиною Кодексу. В якості додаткового покарання штраф може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально пе­редбачено як додаткове покарання у санкції певної статті Особливої частини КК. На даний час чинний КК має лише дві статті, що передба­чають штраф як додаткову міру покарання. Це ч. 1 ст. 144 (насильни­цьке донорство) та ч. 2 ст. 367 (службова недбалість).

Законом передбачені і деякі інші випадки застосування штрафу як міри покарання: суду надане право при наявності певних умов призначити винній особі більш м'яке покарання, що не зазначене сан­кігією Особливої частини Кодексу, за якою ця особа обвинувачується (ст. 69). Таким більш м'яким видом покарання може бути і штраф, ме­жі якого визначаються ст. 53 КК (п. 14 постанови). При цьому законом передбачений розрахунок

а) один місяць виправних робіт рівноцінний трьом неоподаткову- ваним мінімумам доходів громадян;

б) у разі звільнення від відбування основного покарання з випробу- ванням (ст. 77) суд може призначити особі додаткові покарання, в то- му числі штраф у межах, передбачених ст. 53 КК;

в) особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбав- лення волі, невідбута частина покарання при певних умовах може бути замінена судом на більш м'яке покарання, яким може бути штраф (ст. 82) в межах, передбачених ст. 53 КК;

г) вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання у виді обмеження або позбавлення волі на строк до 5 років вагітних жі- нок та таких, що мають дітей до 3 років, суд може замінити покарання більш м'яким, яким може бути і штраф (ч. 4 ст. 83) в загальних межах, передбачених ст. 53 КК;

д) більш м'яким покаранням (в тому числі штрафом) може бути замінений визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про помилування (ст. 85 та 86 КК).

Штраф визначається не в конкретній сумі гривень, а у вигляді су­ми, яка відповідає певній кількості неоподатковуваного мінімуму до­ходів громадян, офіційно встановленого державою.

Загальний розмір становить від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Можливі винятки, коли розмір штрафу в санкціях норм Особливої частини Кодексу може бути вищим. Законо­давець надав суду можливість самостійно вирішувати в кожній справі розмір штрафу та зазначив критерії такого розсуду: залежно від тяжко­сті вчиненого злочину; з урахуванням майнового стану винного.

Якщо особа, яка засуджена не може сплатити штраф, то суд за­мінює йому штраф покаранням у виді громадських або виправних ро­біт. При цьому вживається розрахунок: десять годин громадських ро­біт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Або один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років. Порядок заміни передбачений ст. 410 КПК України.

Згідно ст. 26 КВК засуджений зобов'язаний сплатити штраф у мі­сячний строк після набрання вироком суду законної сили і повідомити про це відповідний суд шляхом представлення документа про сплату штрафу. У разі несплати засудженим штрафу у місячний строк, його стягнення провадиться примусово. Але існує один виняток, коли з урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років (ч. 4 ст. 53 КК України — набрала чинності з 1 січня 2009 р.).

Державною виконавчою службою на підставі виконавчого листа, виданого судом, який постановив вирок, з такими особливостями: в постанові про відкриття виконавчого провадження державний викона­вець не встановлює строк для добровільного виконання вироку суду; засуджений звільняється від сплати виконавчого збору.

Якщо засуджений злісно ухиляється від сплати штрафу, то приму­шення до виконання судових рішень забезпечується шляхом притяг­нення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 389 КК.

Згідно п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9 «Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв'язку з набран­ням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з до­ходів фізичних осіб, » судам необхідно враховувати, що запровадження Законом податкових соціальних пільг не впливає на розмір покарання й адміністративного стягнення у виді штрафу, якщо він визначений у від­повідних санкціях у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян.

2. Проблеми співвідношення: незаконне використання спеціа­льних технічних засобів негласного отримання інформації та ви­користання спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.

Незаконне придбання або збут спеціальних технічних засобів не­гласного отримання інформації, а також незаконне їх використання є злочином, оскільки закон передбачив за це відповідальність у ст. 359 КК. Тоді як використання спеціальних засобів, призначених для неглас­ного зняття інформації, — це дії, вчинені відповідними оперативними підрозділами на підставах і за умов, визначених законом, тобто засто­сування таких засобів, залежно від конкретного виду, за прямим при­значенням (вказані дії реалізуються на виконання завдань оперативно-розшукової діяльності). У будь-якому іншому випадку використання спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, є незаконним.

Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації — це технічні засоби, устаткування, апаратура, прилади, пристрої, препара­ти та інші вироби, спеціально створені, розроблені, модернізовані, за­програмовані або пристосовані для виконання завдань з негласного отримання інформації під час здійснення оперативно-розшукової дія­льності (приміром, спрямований мікрофон, радіозакладний засіб, спе­ціалізовані пристрої зняття інформації з оптичних, кабельних і прово-дних ліній зв'язку тощо). Спірні питання щодо належності предмета до спеціальних технічних засобів вирішуються експертним шляхом.

Вироблені кустарним способом технічні засоби негласного отри­мання інформації, а також такі звичайні технічні засоби, як відеокаме-ри, фотоапарати, диктофони, телефони тощо, не є спеціальними, тому будь-яке їх використання з метою негласного отримання інформації не може бути кваліфіковане за ст. 359 КК. За певних обставин такі дії можуть кваліфікуватися за статтями 111, 114, 182, 231, 330 КК. Неза­конна діяльність, пов'язана з розробленням, виготовленням і реалізаці­єю спеціальних технічних засобів, за відповідних підстав кваліфіку­ється за ч. 1 ст. 202 КК.

Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, поєднане з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що переда­ються засобами зв'язку або через комп'ютер, кваліфікується за ч. 2 ст. 163 КК, а за наявності кваліфікуючих чи особливо кваліфікуючих обставин, передбачених ч. 2 або ч. 3 ст. 359 КК, — за сукупністю зло­чинів, передбачених ч. 2 ст. 163 і ч. 2 чи ч. 3 ст. 359 КК.

3. Задача:

О. та С. ввечері прийшли додому до 3. і почали вимагати, щоб останній повернув борг у сумі 15 тис. гривень сестрі О. Строк сплати боргу, згідно укладеного договору позики, закінчився три місяці тому. 3. пообіцяв через тиждень повернути борг, але обіцянки не виконав, О. та С. знову прийшли до 3. та побили його, примушуючи виконати свої зобов'язання, тобто повернути борг. 3. були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що потягли за собою короткочасний розлад здоров'я.

Кваліфікуйте дії О. та С.

Відповідь:

Дії О. та С. потрібно кваліфікувати за ч. 3 ст. 355 КК як примушу­вання до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, поєднане з насильством, що є небезпечним для життя і здоров'я потер­пілого, вчинене за попередньою змовою групою осіб.

 

Білет № 71

1. Принципи та загальні засади призначення покарання. Поста­нова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Загальні засади призначення покарання — це ті встановлені за­коном критерії, якими повинен керуватися суд у призначенні покаран­ня в кожній конкретній справі. Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд при­значає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передба­чає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті (санкції час­тини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного. Проте закон знає два винятки з цього правила, коли судові дається право вийти за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачено у ст. 69 КК, згідно з якою з огляду на обставини, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК. Другий випадок передбачено ст. 70 КК, відпо­відно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може мати місце у призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з по­збавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види пока­рання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У разі об­рання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку.

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими положення­ми, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного на­міру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68). Суд зобов'язаний враховувати й інші положення Загальної час­тини КК, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримі­нальної відповідальності й покарання згідно статей 44 і 74.

Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і ви­значаючи їх межі та строки, суди мають враховувати майновий стан підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо.

При призначенні покарання неповнолітньому підсудному відповід­но до ст. 103 КК крім обставин, передбачених у статтях 65-67 КК, не­обхідно брати до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку та інші особливості його особи.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні ви­ходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, ха­рактер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п'яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначене покарання, на­ближене до максимуму або навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером наслідків: що тяжчі нас­лідки, заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи.

Згідно п. 2 постанови, із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обгово­рювати питання про призначення передбаченого законом більш суворо­го покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголіз­му, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є ква­ліфікуючими ознаками), і менш суворого — особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи роз­гляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкрит­тю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Відповідно до п. 18 «Прикінцевих та перехідних положень» КК при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невели­кої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потріб­но керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну від­повідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосо­вувати відповідні положення КК 1960 р.

Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати йо­го вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не зня­тих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матері­альний стан тощо.

⇐ Предыдущая58596061626364656667Следующая ⇒

Поделиться: