![]() |
Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии |
Територіальний устрій України. Організації суспільства
Зміни у сфері адміністративно-територіального поділу можуть підпорядковуватися пріоритетам, які диктуються доктринальними вказівками правлячого режиму, як це було, наприклад, у СРСР з втіленням у життя етнічного принципу утворення нових адміністративно-територіальних одиниць. Свідченням політичного пропагандистського підходу до перетворень у адміністративно-територіальному устрої є практика перейменування об'єктів адміністративно-територіального поділу, реалізована в УРСР у 40-60-х роках XX ст., яка мала за мету формування в суспільстві засобами «топонімічної» пропаганди певних соціальних орієнтирів та політичних цінностей. Вона зумовлювалась їх масштабністю, яскраво виявленим зв'язком із політичною кон'юнктурою кожного історичного моменту. Наслідком реалізації означеної політики стало ігнорування історичних назв і насадження штучних, ідеологічно витриманих топонімів1. При проведенні адміністративно-територіального поділу, як правило, враховуються і традиційно усталені кордони між територіальними громадами (територіальними колективами), та міркування, пов'язані із вирішенням управлінських завдань, що дає дослідникам підстави говорити про так звані природні та штучні адміністративно-територіальні одиниці. Перші розглядаються як утворення, що історично склалися, кордони яких визначилися у процесі розвитку територіальних громад (територіальних колективів), зокрема, це поселення — міста, селища, села. Другі — як регіони, що були виділені органами державної влади на основі економічного районування або на інших засадах (області, автономії, губернії, департаменти). 1 Андрощук О. В. Політика перейменувань об'єктів адміністративно-територіального поділу в УРСР в 40-60-ті роки XX ст.: мета, механізм реалізації, наслідки // Історія України: маловідомі імена, події, факти: 36. статей. — К., 2003. — Вип. 22-23. — С. 166-187. Залежно від тих чи інших чинників в одних країнах світу існують складні системи адміністративно-територіального устрою (Велика Британія, Італія, Франція та ін.), тоді як в інших, менших країнах (Бахрейн, Ватикан та ін.) таких систем взагалі немає. Хоча навіть у невеликих країнах можуть існувати національні системи адміністративно-територіального устрою. Адміністративно-територіальний устрій виконує різні функції. Головна з них — бути територіальною основою організації місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, політичних партій, громадських і релігійних організацій тощо. Устрій сприяє також організації самого населення у територіальних колективах сіл, селищ і міст, у виборчих округах під час президентських, парламентських і муніципальних виборів, загальнонаціональних та місцевих референдумів. Адміністративно-територіальний устрій також має важливе значення для реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, вибору ними місця проживання, свободи пересування тощо, а отже, повинен бути пристосований до потреб людини і відображати її уявлення про розумну організацію місцевої влади. Адміністративно-територіальний устрій України сформувався історично. За часів входження України до складу Австро-Угорщини, Польщі, Румунії та Російської імперії українські землі були інтегровані до адміністративно-територіальних систем цих держав. Зокрема, українські землі, що ввійшли до Австро-Угорщини, разом із польськими, угорськими та румунськими територіями були інтегровані до складу таких адміністративно-територіальних одиниць, як Буковина, Галичина та Карпатська Україна. Адміністративно-територіальний устрій нашої держави протягом XX ст. зазнав багатьох змін. Так, до 1918 р. устрій був трирівневим, за схемою «губернії — повіти — волості». Але розпад Російської імперії та Австро-Угорської монархії у 1917-1918 pp. привів до суттєвих змін у адміністративно-територіальному поділі українських земель. 6 березня 1918 р. Малою Радою було ухвалено Закон «Про поділ України на землі», відповідно до якого передбачалося поділити територію України на 32 землі, проте цьому завадили революційні події того часу. Цей поділ не було запроваджено, оскільки 29 квітня 1918 р. влада перейшла до гетьмана П. Скоропадського, який повернув старий губернсько-повітовий устрій.
612 613 Розділ 24 Територіальний устрій України
Перші повоєнні десятиліття характеризувались активними намаганнями влади використати адміністративно-територіальний поділ для вирішення політичних, ідеологічних, економічних, соціальних, управлінських завдань. Адміністративно-територіальні зміни в Радянській Україні цього періоду не стосувалися принципових засад територіальної організації, не відзначалися комплексним характером. Перетворення зводилися до зміни кількості адміністративно-територіальних одиниць певного рівня, що об'єктивно впливало на їх параметри. Післявоєнна Україна мала такий внутрішній поділ (станом на 1 вересня 1946 p.): 25 областей, 81 місто республіканського і обласного підпорядкування, 750 районів, 13 округ (у Закарпатті), 16 435 сільрад, 451 селищна і 177 міських рад. Слід зазначити, що протягом першого повоєнного десятиліття конституційно-правове регулювання питань адміністративно-територіального поділу відбувалося на основі положень Конституції СРСР 1936 р. (ст. 9, 23) та Конституції УРСР 1937 р. (ст. 18, 19), указів Президій Верховної Ради СРСР та УРСР, рішень виконавчих комітетів обласних рад депутатів трудящих, а також численних партійних документів. До 1956 р. зберігала чинність Інструкція про порядок перечислення залюднених пунктів до розряду міських або сільських поселень, затверджена постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 16 квітня 1924 р. Слід також згадати про зміни 1954-1955 pp., коли було укрупнено сільради як реакція на укрупнення колгоспів, а також реформи 1962-1963 pp. — реорганізацію органів влади за виробничим принципом: у 19 з 25 областей було створено по 2 обласні ради (промислова та сільська), райони укрупнено до виробничих колгоспно-радгоспних управлінь. Кількість районів скоротилася до 460. У цей час сформувався погляд на адміністративно-територіальний устрій як на «зумовлений завданнями і функціями соціалістичної держави поділ території союзних республік на окремі частини (області, райони і т.д.), побудовані за виробничим принципом, відповідно до якого будується система органів радянської держави і громадських організацій в інтересах забезпечення їх практичної виробничої діяльності»1. У середині 50-60-х років XX ст. правова база процесу адміністративно-територіальних змін поповнилася новими нормативно-правовими актами. Відтоді законодавче регулювання практично всіх питань адміністративно-територіального поділу зосереджується у компетенції республіканської влади. Законом СРСР від 11 лютого 1957 р. фактично ліквідується складна схема утворення (ліквідації, перейменування) областей, яка передбачала «подвійне регулювання». Така децентралізація мала до певної міри формальний характер, оскільки всі рішення обов'язково погоджувались із керівництвом у Москві. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1956 р. втрачає юридичну силу вищезгадана Інструкція 1924 р. і затверджується Положення про порядок віднесення населених пунктів до категорії міст, селищ міського типу і робітничих селищ Української РСР Водночас окремі питання адміністративно-територіального поділу передаються на вирішення виконавчих комітетів обласних рад депутатів трудящих2. 1 Стрельцов Л. М. Административно-территориальное устройство Украинской ССР, 2 Андрощук О. В. Адміністративно-територіальні зміни в УРСР: плани, втілення,
614 615 Розділ 24 |
Последнее изменение этой страницы: 2019-04-09; Просмотров: 284; Нарушение авторского права страницы