СРСР та нові незалежні держави

СРСР та нові незалежні держави

СРСР (1945-1985 рр.)

ПРОДОВЖЕННЯ СТАЛІНІЗМУ.

А) Повоєнна розруха в країні. Відбудова господарства.

Відродження народногосподарського комплексу СРСР почалось одразу після визволення з-під нацистської окупації.

У руїнах лежали 1710 міст та понад 70 тис. сіл, було зруйновано більш як 31 тис. промислових підприємств.

В Україні, наприклад, залишилися цілими лише 19% довоєнної кількості промислових об'єктів, тоді як в Італії вціліло 80%, а в Західній Німеччині — 90% виробничих потужностей.

Війна заподіяла величезної шкоди сільському господарству: на чверть скоротилися посівні площ і, погіршився обробіток ланів, зменшилися врожайність, рівень механізації, скоротилася чисельність працездатного населення.

У цілому матеріальні збитки СРСР, заподіяні війною, становили 2569 млрд крб. (у довоєнних цінах).

Фактично відбудову економіки СРСР було завершено на початку 50-х рр. За короткий час було відбудовано і побудовано 6200 промислових підприємств.

Нові гіганти індустрії виросли на Уралі, в Західному Сибіру, Казахстані, житлове будівництво становило 100 млн м² на рік. Одначе виробництво в сільському господарстві залишалося на рівні середини 20-х рр.

Залишався непристойно низьким життєвий рівень населення: заробітна платня робітника і службовця в середньому становила 70 крб., колгоспника — 17 крб. на місяць, тоді як ціни зросли втричі проти 1940 р.

Негативні наслідки для населення СРСР мало й здійснення грошової реформи 1947 р., за якою проводився обмін старих грошей на нові за курсом: 10 старих крб. до 1 нового крб.;

на ощадних книжках: до 3 тис. — один до одного, більше 10 тис. — два до одного. Обмін проводився за місцем роботи, тому в умовах репресій та підозрілості населення побоювалося обмінювати всі наявні гроші; як наслідок, маса грошей лишилася без обміну на руках.

Лише невелика частина суспільства — партійно-державна номенклатура, що обслуговувалася цілою системою спецмагазині в і спецрозподільників, мала високий достаток.

Виникає питання: чому СРСР відмовився від допомоги за планом Маршалла?

Одні дослідники вважають, що Сталіна не задовольнила одна з умов надання допомоги урядом США, а саме: " країни, які прагнуть отримати допомогу, повинні надати всебічну і правдиву інформацію про стан своєї економіки".

Різними були й моделі відбудови в СРСР та в західноєвропейських державах. Якщо на Заході передовсім відбувалася стабілізація валюти, затим відновлювалась інфраструктура ( доріг, засобів комунікації ), розвивалися сільське господарство і легка промисловість і лише потім вводилися нові технології у важку промисловість, то в радянській економіці основний наголос робився на відновленні важкої індустрії, економії коштів за рахунок сільського господарства і соціальної сфери.

Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану.

Отож, відбудова зруйнованого господарства в СРСР та країнах Західної Європи здійснювалась по-різному.

Б) Суспільно-політичне життя. Люди хотіли жити краще, без страху. Сталіна, як і раніше, шанували, славили, схилялися, підносили, але водночас вірили, що не буде більше насильства.

Навколо нього сформувалася група найближчих поплічників, до якої належали Молотов, Берія, Каганович, Жданов, Ворошилов.

Особливе місце у цій системі посідали репресивні органи, що їх контролювали Сталін та Берія (останній очолював служби внутрішніх справ та безпеки країни).

13 січня 1953 р. в центральній пресі повідомлялося про викриття " терористичної групи" лікарів, які обслуговували кремлівське керівництво.

Більшість обвинувачуваних були єврейської національності, що викликало сплеск розгнузданого антисемітизму в країні.

Було заарештовано дружин " ворогів народу", їхніх дітей звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу.

У ті ж роки провадилася кампанія " боротьби проти безрідного космополітизму". Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західними музикою, літературою, живописом.

Досягнення світової культури були відгороджені від радянських людей нездоланною стіною. Цілеспрямовано знищувались і фізично, і морально відомі діячі культури.

Ця кампанія була пов'язана з ім'ям одного з підручних Сталіна — секретарем ЦК ВКП(б) А.Ждановим. Тому її ще називають " ждановщиною".

Репресії спрямовані проти О. Фадєєва та першого варіанта його роману " Молода гвардія", проти кінорежисера С.Ейзенштейна та його фільму " Іван Грозний". " Безідейними та ідеологічно шкідливими " було визнано твори М.Зощенка і вірші А.Ахматової. Їх обвинувачували в " непристойності й аполітичності, песимізмі й занепадництві".

" Народний " академік, один із керівників аграрної науки в СРСР Т.Лисенко, користуючись підтримкою Сталіна, 1948 р. розпочав кампанію викриття " вейсманістів-морганістів" і критики генетиків, яку ще називають " лисенківщиною". Було заборонено такі перспективні напрями в науці, як квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз у соціології та ін.

Ще одним злочином Сталіна було те, що, оголосивши цілі народи зрадниками, протягом другої половини 40-х рр. було здійснено масштабні депортації цих народів з їхніх історичних етнічних територій до районів Сибіру, Казахстану, Середньої Азії.

Так, було звинувачено у зраді та депортовано

- німців Поволжя (400 тис. душ),

- кримських татар (200 тис),

- чеченців (400 тис),

- інгушів (100 тис),

- калмиків (140 тис),

- карачаївців (80 тис),

- балкарців (40 тис. душ).

Протягом десяти років представники цих національностей від малолітніх до людей похилого віку були поза законом (позбавлені будь-яких прав).

Репресії 1945—1953 рр. були чітко продуманими акціями і мали на меті зміцнення тоталітарного режиму.

В) Боротьба за владу після смерті Сталіна.

Наслідки реформ.

Безтямні хрущовські " надпрограми" зазнали краху, призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів'я у тваринництві, порушення екологічного балансу в ряді регіонів країни; з 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном. Найліпші наслідки мали реформи у соціальній сфері, що привели до реального підвищення життєвого рівня трудящих.

В) Зміни у зовнішній політиці.

У роки " відлиги" в міжнародних відносинах проявилися складні, суперечливі тенденції.

З одного боку, поглиблювався розкол світу на два ворожі табори, тривала " холодна війна" — посилювалося протистояння НАТО і Варшавського договору, з іншого — почали виявлятися перші ознаки відмови від непримиренної ворожнечі між Заходом і Сходом.

У 1955 р. СРСР установив дипломатичні відносини з ФРН, підписав державний договір з Австрією. Здійснювалися заходи щодо поліпшення відносин із Норвегією, Швецією, Данією.

У 1958 р. було укладено угоду зі США про співпрацю в царині культури, економіки, проведено обмін делегаціями вчених, діячів культури.

У 1959 р. відбувся візит М.Хрущова до США, який загалом мав позитивні результати.

Активністю вирізнялася зовнішня політика СРСР на Сході. У 1956 р. було підписано декларацію з Японією, що передбачала припинення стану війни та відновлення дипломатичних відносин. Значно поліпшилися відносини СРСР з Індією, Єгиптом» Індонезією, Бірмою, Туреччиною, Іраном. СРСР надавав цим країнам довгострокові кредити, брав участь у спорудженні промислових об'єктів, подавав іншу допомогу.

Рішення XX з'їзду КПРС відіграли негативну роль у відносинах із Китаєм. Китайське керівництво вороже поставилося до викриття культу особи Сталіна. Незабаром ідеологічні розбіжності було перенесено на міждержавні відносини.

3. РОКИ " ЗАСТОЮ" (1964—1985 рр.)

А) Усунення від влади М. Хрущова.

Погіршилося продовольче постачання. У 1962 р. сталося значне підвищення цін на продовольчі товари — на 25—40%. Це викликало невдоволення широких верств населення.

Восени 1963 р., у країні виник дефіцит хліба, що призвело до паніки серед населення. Вихід із ситуації було знайдено: термінова закупівля зерна за кордоном і використання стратегічних запасів, впровадження талонів на хліб (уперше після скасування продовольчих карток 1947 р.). Авторитет Хрущова у суспільстві різко падав.

Скориставшись відсутністю Хрущова у Москві (він разом із Мікояном відпочивав у Піцунді), опозиція підготувала засідання президії та пленуму ЦК. Потім М. Хрущова викликали у Москву нібито для розв'язання невідкладних питань розвитку сільського господарства.

14 жовтня 1964 р. на пленумі ЦК КПРС зі звинувачувальною доповіддю проти нього виступив М. Суслов. Звинуваченого у волюнтаризмі, суб'єктивізмі, порушенні норм колегіальності керівництва партією та країною, післясталінського реформатора було усунено з усіх посад і відправлено на пенсію, а його ім'я на двадцять років викреслено з історії СРСР.

Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, головою Ради Міністрів — О; Косигін. Головою президії Верховної Ради СРСР (із липня 1964 р.). став А. Мікоян.

Б) Л.І.Брежнєв.

Він значно зміцнив свої позиції, поставивши на чолі КДБ Ю.Андропова (1967 р.). Того ж року міністром оборони призначили А.Гречка. Це були люди Брежнєва.

Важливою ознакою політичного життя 70-х рр. було формування культу особи Л.Брежнєва, що мав на останньому етапі його життя досить гротескний характер завдяки безмірному звеличуванню особи генерального секретаря.

Нестримна пристрасть до вихвалянь і нагород ( Брежнєв мав 220 радянських і закордонних орденів і медалей ) увінчалася 4 зірками Героя Радянського Союзу, званням Героя Соціалістичної Праці, нагородженням орденом " Перемоги".

Піднесенню його авторитету не сприяла й трилогія мемуарів " Мала земля", " Відродження", " Цілина". Члени родини Брежнєва були замішані у кримінальних справах. Авторитет Лідера партії й країни катастрофічно впав.

" Брежнєвщина" стала символом аморальності, безконтрольності та зогнилого тоталітарного режиму, який наближався до розпаду.

В) " Косигінська" реформа та її результати. У 1965 р. нове радянське керівництво здійснило спробу економічних реформ. Пріоритет у розробленні та проведенні їх належав голові Ради Міністрів СРСР О.Косигіну.

Сутність економічної реформи полягала:

- у скороченні планових показників, що їх доводили до підприємства;

- у створенні на підприємствах фондів матеріального стимулювання;

- у перерозподілі частки національного прибутку на користь аграрного сектора;

- у заходах щодо розвитку соціальної інфраструктури села та ін.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати:

- пожвавилося сільськогосподарське виробництво,

- покращилося постачання населення міст продовольством,

- зросла продуктивність праці; - основні показники 8-ї п'ятирічки було виконано.

Г) Суспільно-політичне життя.

7 травня 1976 р. Брежнєв став маршалом Радянського Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії.

У 1977 р. було прийнято нову радянську конституцію — конституцію розвиненого соціалізму, що, як і більшість законодавчих актів, мала декларативний характер, не підкріплений гарантіями та правовим механізмом їх реалізації.

Д) Дисидентський рух. У 60—70-х " рр. виникла нова форма протесту — дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і моральним опором закостенілості радянської системи суспільства.

Найактивнішими учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей.

Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху:

- перший – 1961 – 1968 рр.

Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури (" підписанти" ). За різними даними, до їх гурту належало 700 осіб.

Формою поширення дисидентських ідей на той час став " самвидав" — машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки.

Від середини 60-х рр. дисидентський рух перейшов до активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А.Сахаров, О.Гінзбург, А.Амальрик, Л.Богораз;

другий — 1968 — середина 70-х рр.

Характеризувався активними формами протесту: виступ 8 осіб на Красній площі 25 серпня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехо-Словаччини;

- видання за кордоном літературно-публіцистичних творів (А.Синявським, Ю.Даніелєм, О.Гінзбургом, О.Марченком, О.Солженіциним та ін.),

- звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР;

- формування правозахисного та національного рухів у республіках СРСР і наростання репресій проти вільнодумства (судові процеси над А.Синявським, Ю.Даніелєм, О.Марченком, О.Гінзбургом, П.Литвиновим, Ю.Галансковим, Ю.Орловим та їх арешти й ув'язнення, висилка О.Солженіцина, висилка академіка А.Сахарова до Горького (Нижній Новгород), поміщення членів дисидентського руху в психіатричні клініки, " справа Григоренка", " справа Пліуч", " справа Щаранського".

третій — середина 70—середина 80-х рр. Характеризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, правозахисник організацій у союзних республіках, Вільного профспілкового об'єднання трудящих) і наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим.

Формами протесту проти радянської системи стали страйки робітників (протягом 1975—1983 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників),

- масова еміграція єврейського населення до США та Ізраїлю,

- виступи католицького духовенства Литви,

- створення молодіжних неформальних рухів та організацій,

- екологічні кампанії, що проводилися з ініціативи письменника Залигіна (із захисту Байкалу, проти повороту сибірських рік та ін.).

Ж) Зовнішня політика. Брежнєвське керівництво прагнуло поліпшити зовнішньополітичне становище СРСР, покращити відносини з такими провідними державами світу, як США, Франція, ФРН.

Одначе торгово-єкономічні відносини із західними партнерами розвивалися не на користь СРСР.

80% радянського експорту становив продаж нафти, газу, вугілля, лісу, мінеральної сировини, а частка готових виробів, машин, устаткування становила тільки 5%. Це свідчило про відставання багатьох галузей економіки СРСР, про відсутність у країні конкурентоздатних товарів.

У відносинах із союзниками СРСР продовжував політику диктату і втручання в їхні внутрішні справи, що особливо яскраво виявилось у серпні 1968 р. коли збройні сили соціалістичних держав на чолі з СРСР вторгайся до Чехо-Словаччини для " захисту завоювань соціалізму".

У другій половині 60-х рр. різко загострилися відносини з Китаєм. Справа дійшла до збройної сутички на кордоні в 1969 р. В Азії, Африці, Латинській Америці СРСР продовжував курс на розширення сфер впливу.

Так, Радянський Союз підтримав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав у боротьбі Народному фронту визволення Мозамбіку, втрутився в конфлікт у районі Африканського Рогу спершу на боці Сомалі, а потім на боці Ефіопії.

СРСР демонстрував силу свого флоту в акваторії Світового океа ну, підтримав вторгнення військ В'єтнаму до Кампучії (Камбоджі).

Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР односторонню підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.) і відсувало мирне вирішення близькосхідного конфлікту.

Одначе смертельного удару " міжнародній розрядці" було завдано вторгненням радянських військ до Афганістану у 1979 р.

Війна СРСР проти афганської опозиції для підтримки прорадянського режиму закінчилася поразкою, вона обійшлася (за офіційними, значно заниженими даними) у 13 тис. вбитих та більш як 37 тис. поранених радянських військовослужбовців, а також підірвала міжнародне довір'я до СРСР. Знову в термінології західних політиків стало лунати визначення СРСР як " імперії зла".

Лекція 2

А) Прихід до влади М. Горбачова.

На середину 80-х рр. СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза, що безпосередньо відбивалася на морально-психологічному стані суспільства.

Спроби реанімувати систему силовими методами під час короткого перебування при владі Ю.Андропова (листопад 1982 р. — лютий 1984 р.) не виправдали себе. Обрання на вищі партійні й державні посади престарілого і тяжко хворого К.Черненка перетворилося на загальний фарс, проте за ним стояли консервативні, неосталіністські сили.

У березні 1985 р., після смерті К.Черненка було обрано 54-річного секретаря ЦК КПРС і члена політбюро Михайла Горбачова, який уособлював реформаторське крило вищого керівництва КПРС.

Б) " Прискорення" і " гласність", " нове мислення".

Із березня 1985 р. в історії СРСР розпочався період, що його прийнято називати " перебудовою".

Перший етап. Курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР (реформа А.Аганбегяна):

- подолати значне зниження темпів економічного росту,

- відставання вітчизняного машинобудування як базової галузі економіки на основі широкого впровадження НТР, виробити новий господарчий механізм,

- розвивати матеріальні стимули виробництва, удосконалювати структуру управління господарством.;

Одначе " прискорювати" й " перебудовувати" суспільство одночасно було неможливо. . Перший етап реформ не відбувся.

Другий етан — реформа М.Рижкова — Л.Абалкіна (1987— 1989 рр.) передбачав надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування.

Заробітна платня стала також пов'язуватись із результатами господарчої діяльності.

Проте нова реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці.

Проведення авантюрної та безграмотної антиалкогольної кампанії знищило 265 тис. га виноградників і вивело з товарообігу 89 млрд крб.

Із магазинів хутко зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система. Реформа була приречена на провал.

Третім етапом реформ стала спроба переходу до регульованої ринкової економіки (1990—1991 рр.). Сутністю реформи було запровадження під контролем держави ринкових механізмів.

Термін " гласність" виник у Радянському Союзі в роки " перебудови". Він увійшов до іноземних мов без перекладу.

Фактично він означав можливість отримання правдивої інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду не боячись наслідків, можливість дізнатися про нещодавнє минуле свого народу.

Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Передусім це стосувалося " білих плям" вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30 — 50-х рр., голод, антинародну політику держави.

Одним із заспівувачів у цьому процесі був журнал " Огонек", головним редактором якого в часи " перебудови" став український письменник Віталій Коротич.

У журналах " Новий мир", " Современник", " Москва" почали друкуватися раніше заборонені твори письменників-дисидентів, у тому числі й українських, мемуари жертв репресій та інші документальні матеріали.

Перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду " холодної війни" між Заходом і Сходом, періоду розколу та конфронтації. Радянський Союз ставав більш відкритою країною для світового співтовариства.

В) Лібералізація суспільного та культурного життя.

Без глибоких політичних реформ подальший розвиток " перебудови" був неможливим.

Перший етап реформи припав на червень 1988 — червень 1989 р.

Свідченням розвитку демократичних процесів був указ президії Верховної Ради СРСР про відновлення у громадянстві " деяких осіб, що мешкають у цей час за кордоном".

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, що піддавалися насильному переселенню, та безумовне відновлення їхніх прав.

Було введено інститут президентства в країні. Першим (і останнім) президентом СРСР обрано М.Горбачова, а головою президії Верховної Ради СРСР — А.Лук'янова.

На 1-му з'їзді народних депутатів РРФСР (16 травня — 12 червня 1990 р.) головою Верховної Ради РСФСР обрано Б.Єльцина.

Г) Посилення національних руху і загострення політичної боротьби в СРСР.

На другому етапі реформи значно активізується національно-визвольний рух. За умов демократичних виборів і ослаблення ідеологічного диктату у Верховних Радах Литви, Латвії, Естонії більшість голосів одержали рухи, які виступали за національну незалежність і вихід зі складу СРСР.

Протягом весни — літа 1990 р. Литва, Латвія, Естонія, РРФСР, Україна й інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет. М.Горбачов іронічно назвав цей процес " парадом суверенітетів".

Тоталітарний режим рішуче виступив проти прагнення республік Прибалтики до незалежності. Мирні виступи жителів Вільнюса І.Риги на початку 1991 р. найжорстокішим чином було придушено десантними військами, були людські жертви.

Для зміцнення своєї позиції центральне керівництво призначило на 17 березня 1991 р. всесоюзний референдум із питань збереження СРСР.

Після референдуму почався " новоогарьовський процес" — переговори керівників дев'яти республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану, Таджикистану, Азербайджану) із президентом СРСР.

" Заява 9+1", підписана 23 квітня 1991 р., декларувала принципи нового союзного договору і знаменувала початок третього етапу політичної реформи.

Республікам передбачалося надати додаткові повноваження, більшість центральних структур втрачали владу з укладенням нового договору.

Попереднє підписання документа було призначено на 20 серпня 1991 р.

Д) Серпневий заколот 1991 р.

Вранці 19 серпня 1991 р. ТАРС передав інформацію про створення Державного комітету з надзвичайного становища (ДКНС), до складу якого увійшли 8 осіб — Янаєв, Павлов, Пуго, Крючков, Язов, Стародубцев, Бакланов, Тизяков.

В оголошеній заяві ДКНС було сказано, що президент СРСР не може виконувати своїх обов'язків за станом здоров'я і тому вся повнота влади переходить до ДКНС.

Це означало державний переворот. Було оголошено програму першочергових заходів щодо відновлення правопорядку в країні.

Вона передбачала надзвичайний стан упродовж 6 місяців. У Москву було введено військові частини.

Введені до столиці війська також не виступили проти мирного населення, яке стало на захист штабу демократичних сил — будинку парламенту Росії (" Білого дому" ).

21 серпня організатори перевороту, зрозумівши, що більшість населення їх не підтримує, припинили виступ. Президент СРСР Горбачов повернувся до Москви. Змовників було заарештовано, законність відновлено.

Після краху перевороту події набрали кардинально нового характеру. Було припинено діяльність КПРС.

Ж) Розпад СРСР.

Із 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан.

1 грудня 1991 р. в Україні відбувся референдум, на якому громадяни майже одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республіки.

8 грудня 1991 р. в білоруській урядовій резиденції " Вискулі", що в Біловезькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік — Білорусі, Росії та України: С.Шушкевич, Б.Єльцин, Л.Кравчук.

Керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що " Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування ".

На цій же зустрічі постало питання про підготування нового документа. Так народилася Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана керівниками Росії, України, Білорусі.

М.Горбачов, перший і останній президент СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19-й годині виступив по телебаченню із заявою про припинення своєї діяльності на посаді президента.

Того ж вечора, о 19-й годині, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський.

РОСІЯ у 1991—2000 рр.

Росія раніше від багатьох радянських республік проголосила свій суверенітет (це сталося 12 червня 1990 р.), обрала президента і розпочала перехід економіки на ринкові засади.

Президент Б.Єльцин виголосив програму радикальних економічних перетворень методами " шокової терапії".

Першим кроком у здійсненні реформи стало введення вільних цін 2 січня 1992 р. Ціни зросли відразу в 10—12 разів.

Відтак сталося різке падіння життєвого рівня більшості населення. " Шокова терапія" викликала розлад цілих галузей економіки.

Продукція багатьох підприємств виявилася неконкурентоспроможною, закривалися заводи й фабрики, збільшувалося безробіття. У суспільстві наростала соціальна напруженість.

З 1 липня 1994 р. в Росії розпочалася грошова приватизація. Загальна кількість приватних підприємств становила понад 1 млн, а частка приватного сектора у виробництві досягла 62%.

Б). Політична система Росії.

Державна влада в перші роки незалежності Росії здійснювалася двома гілками влади — виконавчою і законодавчою ( судову теж було створено).

У 1992 і особливо протягом 1993 р. виникло жорстке протистояння двох вищих інститутів виконавчої влади — в особі президента і його апарату, і законодавчої — в особі керівництва Верховної Ради Росії.

У вересні 1993 р. Б.Єльцин виступив по телебаченню із зверненням до народу, в якому оголосив про розпуск Верховної Ради і з'їзду народних депутатів, про формування нового парламенту — двопалатних Федеральних Зборів.

Депутати парламенту категорично відмовилися залишити будинок. Трагічна розв'язка настала 3—4 жовтня 1993 р.

За наказом президента 4 жовтня до будинку Верховної Ради РФ підійшли танки, що розпочали обстріл " Білого дому". У другій половині дня будинок було захоплено штурмом силами спецпідрозділів. Керівників опозиції Руцького, Хасбулатова, Макашова та інших було заарештовано.

У 1996 р. президентом Росії на повторний строк було обрано Б.Єльцина, проте виконувати обов'язки президента в наступні роки йому було досить важко, і Єльцин зробив безпрецедентний в російській історії крок — добровільно пішов у відставку 31 грудня 1999 р.

Виконувачем обов'язків президента за конституцією став В.Путін, який обіймав посаду прем'єр-міністра.

У березні 2000 р. під час президентських виборів В.Путін упевнено переміг своїх суперників і став другим президентом Російської Федерації. Кабінет Міністрів очолив 43-річний економіст В.Касьянов.

На Посаді президента Росії В.Путін прагне посилити централізацію країни, не допустити проявів сепаратизму, відокремлення регіонів. З цією метою була проведена адміністративна реформа (створено 8 федеральних округів), прийнято податковий кодекс, за яким введено єдиний податок у розмірі 13%, що стимулювало розвиток економіки.

В) Зовнішня політика Росії.

Російська Федерація на міжнародній арені стала правонаступницею СРСР. Росія посіла місце постійного члена Ради Безпеки ООН, затвердивши за собою статус великої ядерної держави.

Г) Війна в Чечні.

Пострадянську історію Росії сколихнули драматичні події в Чечні, що призвели до повномасштабних воєнних дій, які спричинили значні наслідки для внутрішньої та зовнішньої політики Росії.

Відповідно до російської конституції, Чечня з населенням близько 1 млн душ с однією з 21 республіки, що входять до складу Росії.

27 жовтня 1991 р. президентом Чеченської Республіки було обрано генерала Джохара Дудаева.

Автономна республіка Чечня проголосила повну незалежність від Росії. Вона не підписала Федеративний договір 1992 р. і відмовилася брати участь у парламентських виборах, так само, як і в референдумі за новою російською конституцією у грудні 1993 р.

Центральна російська влада ніколи не визнавала відокремлення Чечні.

Ситуація навколо Чечні загострилася наприкінці 1994 р.

29 листопада 1994 р. Росія висунула ультиматум із вимогою роззброїти " нелегальні озброєні формування" в Чечні, водночас концентруючи військову силу в прилеглих районах.

10 грудня 1994 р. російські війська увійшли до Чечні. Почалася перша чеченська війна.

Воєнні дії тривали до осені 1996 р. 30 серпня 1996 р. в дагестанському м. Хасав'юрт було підписано два документи, які фактично припинили війну в Чечні й визначили принципи взаємовідносин між Росією й Чечнею. Особливістю цих документів було те, що рішення про політичний статус Чечні, тобто чи буде вона залишатися у складі Росії, чи ні, відкладалося на п'ять років — до 2001 р.

У наступні два роки ситуація в республіці залишалася складною. Росія не виконала своїх зобов'язань щодо компенсації збитків, спричинених воєнними діями. У Чечні частішали випадки насильства і тероризму. Відносини з центром різко погіршилися.

Друга чеченська війна, як її називають журналісти, розпочалася в серпні 1999 р. Чеченські загони вторгайся на територію сусіднього Дагестану і почали підбурювати народ стати під зелені знамена ісламу.

Вони заявили про необхідність об'єднати Дагестан і Чечню, створити єдину ісламську державу.

У вересні в Москві та інших російських містах пролунали вибухи в житлових будинках, загинули мирні люди.

Д) Українсько-російські відносини.

Після розпаду Радянського Союзу відносини між двома вже суверенними державами розвивалися не завжди як між добрими сусідами.

Їх затьмарювали спершу дві проблеми: поділ Чорноморського флоту і статус Криму й Севастополя.

Розуміючи всю безперспективність протистояння з питань Криму й Севастополя, російське керівництво зробило крок назустріч здоровому глузду.

Під час візитів В.Чорномирдіна і Б.Єльцина до Києва 31 травня 1997 р. було підписано угоди про тимчасове базування російського флоту в Севастополі та в широкому масштабі — Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Росією.

Між двома державами виникають суперечки з економічних питань, зокрема про сплату боргів українською стороноюза поставлені російські енергоносії.

Однак Росія та Україна визнають один одного стратегічними партнерами, мають різноманітні торгово-економічні, наукові, культурні зв'язки, десятки спільних проектів.

А) Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.