Державний кредит та державні запозичення,

  їх класифікація

Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мобілізуються з його допомогою, потрапляють, як правило, до бюджету), ні відокремленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит – це сукупність економічних відносин, що виникають між державою та фізичними або юридичними особами (фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими організаціями і приватними особами) з приводу мобілізації додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах зворотності, строковості і платності, в процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, в яких держава може виступати як позичальник, кредитор або гарант.

За своєюекономічною суттю державний кредит – це форма вторинного перерозподілу ВВП. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Метою запозичення коштів може бути:

– покриття бюджетного дефіциту;

– регулювання грошового обігу;

– залучення коштів для інвестиційних програм тощо.

Тобто державний кредит безпосередньо пов’язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії або на поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних фінансово-кредитних установ.

В сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

– фіскальну – сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих та децентралізованих фондів держави;

– регулюючу – регулює грошовий обіг за допомогою проведення операцій на ринку цінних паперів (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України з метою їх розміщення на відкритому ринку), що впливає на пропозицію грошей і відповідно на позичковий процент.

Кредитний метод залучення коштів до господарського обороту суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, яка втілена в доходах окремих соціальних верств. При кредитному ж методі держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася.

Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, але й зовнішні джерела.

Державний кредит є однією з форм руху позичкового капіталу, й передусім тимчасово вільних грошових коштів населення і підприємств (об'єднань), різних фондів, кредитних і страхових установ, для фінансування державних видатків на добровільній основі за умов державної гарантії повернення запозичених коштів, і як правило, зі сплатою встановленого відсотка.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичальник як юридично самостійні суб'єкти. При цьому в ролі позичальника звичайно виступає держава. З боку держави суб’єктами кредитних відносин можуть бути:

– Кабінет Міністрів України;

– органи влади Автономної Республіки Крим;

– органи місцевого самоврядування;

– Міністерство фінансів України;

– Національний банк України.

З іншого боку у державно-кредитні відносини в ролі кредиторів вступають громадяни та господарюючи суб’єкти (банки, страхові компанії, акціонерні товариства), які надають кредит державі під певні державні зобов'язання.

Надання державі кредиту з боку юридичних і фізичних осіб здійснюється шляхом купівлі останніми облігацій державних позик та інших цінних паперів, які випускає держава під заставу усього майна, що знаходиться у її власності, яке виступає у якості забезпечення державного кредиту, хоча в кредитній угоді між державою й підприємствами та населенням обсяг застави не вказується.

Державний кредит може набувати такихвидів:

- внутрішній, коли держава запозичує кошти у підприємств і населення власної країни;

- зовнішній, коли держава робить запозичення на міжнародному рівні.

Внутрішній державний кредит може мати такіформи:

- державні запозичення у вигляді державних позик;

- мобілізація коштів через систему державних ощадних установ;

- використання коштів позикового фонду;

- казначейські позики;

- гарантовані запозичення.

Державні запозичення є основною формою державного кредиту, коли держава виступає у якості позичальника. Для них характерним є те, що тимчасово вільні грошові кошти населення та господарюючих суб’єктів або кошти іноземних кредиторів залучаються до фінансування загальнодержавних потреб шляхом випуску і реалізації державних цінних паперів або на підставі міжнародних угод, в результаті чого у держави виникає борг перед кредиторами (власниками державних цінних паперів, які їх придбали).

Державне запозичення – це операції, пов'язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування державного бюджету [2].

В Бюджетному кодексі фінансування бюджету визначається як надходження та витрати бюджету, пов'язані із зміною обсягу боргу, обсягів депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації державного майна (щодо державного бюджету), зміна залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття дефіциту бюджету або визначення профіциту бюджету [2].

Оформлення державних запозичень в Україні в основному здійснюється за допомогою двох видів цінних паперів – облігацій та казначейських зобов’язань (векселів).

Облігація (від лат. obligatio – зобов'язання) – найбільш поширений вид цінних паперів, являє собою боргове зобов’язання держави, за яким у встановлені строки повертається борг і сплачується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти).

Облігація має номінальну вартість – зазначену на неї суму боргу – й курсову (ринкову) ціну, за якою вона продається і перепродається залежно від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між ринковою ціною та номінальною вартістю облігації становить курсову різницю.

Облігації позик, що містяться у портфелях державних кредиторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час повернути облігації, тобто продати їх державі через систему Ощадбанку, й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом.

Казначейські зобов’язання (векселі) мають характер боргового зобов’язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від продажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціально оговорені цілі, кошти від реалізації казначейських зобов’язань держави спрямовуються тільки на поповнення бюджету. Вони підлягають реалізації тільки серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі.

Казначейськими векселями, як правило, оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові – казначейські ноти), облігаціями – середньо- та довгострокові.

Запозичення можна класифікувати таким чином: 

1. Залежно від місця розміщення запозичень їх поділяють на внутрішні – на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні – надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій та інституцій.

2. За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами влади та управління. Надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. Органи місцевого самоврядування проводять запозичення на будівництво доріг, охорону навколишнього середовища та фінансування інших заходів, у яких зацікавлена територіальна громада.

3. За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов’язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

4. Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування – принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення, їх надійність визначається авторитетом держави.

5. За ознакою утримувачів цінних паперів розрізняють такі, що реалізуються тільки серед населення, такі, що реалізуються тільки серед юридичних осіб та універсальні, тобто передбачені для розміщення як серед фізичних, так і серед юридичних осіб.

6. Відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

7. За формою виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні (цільові) та дисконтні (з нульовим купоном).

За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, що змінюється залежно від різних чинників, що впливають на розвиток економіки, насамперед від попиту та пропозиції на кредитному ринку. Якщо облігація має купони, виплата процентного доходу здійснюватися на купонній основі. Вона може проводиться щорічно, раз на півріччя, щоквартально з вилученням одного купона.

При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у цьому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, номери чиїх облігацій виграли. Така система доцільна при незначних сумах позики, що припадають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі.

Процентно- виграшні позики передбачають виплату доходів як у грошовій, так і у виграшній формах.

Безпроцентні або цільові запозичення держава використовує для фінансування певних інвестиційних проектів у надзвичайних ситуаціях. На теперішній час такий вид позик не застосовується.

Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах відсутні купони, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.

8. За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частинами.

Одноразова виплата передбачає отримання боргу наприкінці терміну дії позики.

При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший варіант – позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий – позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій – щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій – навпаки, коли доходи будуть зменшуватись або планується зростання державних видатків.

9. За методом розміщення запозичення можуть бути добровільні, примусові або такі, що розміщуються по підписці.

При добровільному розміщенні позик рішення купувати чи не купувати державні цінні папери приймається майбутнім покупцем добровільно на власний розсуд.

Для примусового розміщення характерний тиск на майбутнього покупця з боку органів державного управління, як це було за сталінських часів, коли громадян примушували вкладати частину свого заробітку в облігації практично з кожної заробітної плати, а іноді зобов’язували купувати облігації й на всю суму заробітної плати.

Позики, що розміщуються по підписці, як правило, розміщуються серед підприємств по затвердженому списку.

10. Залежно від зобов'язань держави щодо погашення боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

11. За правовим оформленням розрізняють облігаційні та безоблігаційні державні позики.

Облігаційні позики супроводжуються випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

Безоблігаційні оформлюються підписанням угод, договорів. У сучасних умовах безоблігаційні запозичення використовуються на міжнародному рівні, ними оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій.

Другою формою внутрішнього державного кредиту є мобілізація частини вкладів населення до державних запозичень через систему державних банків. Залучені кошти спрямовуються до дохідної частини бюджету. Однак, як правило, такі банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і залучені кошти населення формують їхні кредитні ресурси, тому вилучення частини цих коштів на користь держави може негативно відбитися на фінансових результатах їх діяльності.

На відміну від першої форми державного кредиту – державних запозичень – коли фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк надає державі кошти в кредит за рахунок залучених коштів без відома дійсного власника (населення). Аналогічно діють й комерційні банки, коли надають кредити своїм клієнтам. Крім того, частина ресурсів Ощадбанку може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів.

Наступною формою внутрішнього державного кредиту є запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду. Вона характеризується тим, що державні кредитні установи передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів).

Окрім перелічених вище форм державного кредиту, який відбувається на основі державних запозичень у вигляді державних позик, існують ще дві форми, які відображають відносини фінансової допомоги з боку держави.

Казначейські позики як форма внутрішнього державного кредиту виражають відносини надання фінансової допомоги господарюючим суб’єктам з боку органів державної влади і управління за рахунок бюджетних коштів на умовах зворотності, строковості і платності. Тобто у цьому випадку держава виступає як кредитор.

У сучасних умовах ця форма державного кредиту активно не використовується, але життя все більш настійливо потребує відродження цього механізму. Держава на несе відповідальності за фінансові результати діяльності суб’єктів господарювання, але може оказати фінансову допомогу тим підприємствам, у стабільній роботі яких вона зацікавлена.

Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від банків держава оказує фінансову допомогу на пільгових умовах по строках і нормі проценту, а також не має комерційних цілей, а є засобом підтримки важливих для економіки суб’єктів господарювання.

Якщо уряд гарантує безумовне погашення запозичень та виплату процентів за позиками, зробленими нижчестоящими органами влади і управління або окремими господарюючими суб’єктами, то мова йде про умовний державний кредит – гарантовані запозичення. У цьому випадку держава виступає в ролі гаранта. За гарантованими запозиченнями уряд несе реальну фінансову відповідальність тільки в разі неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит представляє сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як у ролі позичальника, так і в ролі кредитора. Ці відносини набувають форми державних зовнішніх запозичень.

Кредити (позики) від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм або проектів залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і відносяться до державних зовнішніх запозичень.

Кошти для реалізації таких інвестиційних програм (проектів), а також витрати на обслуговування та погашення відповідних кредитів (позик) передбачаються у законі про Державний бюджет України протягом усього строку дії кредитних договорів. Відповідні міжнародні договори не потребують ратифікації, якщо інше не встановлено законом.

Суми отриманих зовнішніх позик з нарахованими процентами за ними включаються до державного боргу країни.

Зовнішні запозичення здійснюються на тих самих умовах, що й внутрішні, тобто на умовах поворотності, строковості й платності. Їх надання або погашення відбувається за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів.

Державні зовнішні запозичення можуть надаватися як у грошовій, так і у товарній формах. Як правило, вони бувають середньо- або довгостроковими.

Грошові запозичення здійснюються:

– у валюті країни-кредитора;

– у валюті країни-позичальника;

– у валюті третьої країни.

Погашення здійснюється товарними поставками або валютою за узгодженням сторін. Іноді у міжнародних угодах встановлюється пільговий період щодо погашення запозичень і сплати процентів за ними, який надає відстрочку погашення позики на 3–5 років з метою отримання максимального ефекту від її використання.

У наочному вигляді класифікація внутрішнього державного кредиту наведена на схемі (рис. 8.1)

Таким чином, державний кредит є сукупністю досить різноманітних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов для залучення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різноманітність форм дає змогу максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

 

⇐ Предыдущая24252627282930313233Следующая ⇒

Поделиться: