Інтеграційні стратегічні пріоритети країн ЦСЄ: мета і сучасні реалії

      Геополітичне розташування країн Центрально-Східної Європи (далі ЦСЄ), є дуже складним. З одного боку на них " давить" промислово розвинена Європа з її енергопотребами, з іншого боку Близький Схід і Росія, які на сьогодні є одними з основних постачальників енергоресурсів до ЄС. Очевидно, що за такого серединного положення ці країни довго не могли б балансувати між двома потужними центрами сили. Тому їх " вихід" із складу більш слабкого утворення, яким виявилась соціалістична співдружність, і приєднання до сильнішого - Європейського Союзу - явище закономірне. А євроінтеграція для країн ЦСЄ є способом приєднання до процесів глобалізації як складової частини потужного геополітичного гравця - Європейського Союзу. Про це свідчить той факт, що наприкінці 90-х рр. ХХ ст. 14 держав ЦСЄ та середземноморського простору (далі держав ЦСЄ) змінили вектор своєї зовнішньоекономічної політики і заявили про бажання інтегруватися до ЄС. Зі свого боку, і Європейське Співтовариство визнало їх офіційними кандидатами на вступ і почало переговорний процес про приєднання, який закінчився отриманням повноправного членства десятьма в травні 2004 р. (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словацька Республіка, Словенія, Угорщина та Чеська Республіка), а потім ще двома з 2007 р. (Болгарія і Румунія) з цих країн. Хорватія нещодавно успішно завершила переговори щодо вступу до ЄС і планується її приєднання в 2013 році. Македонія та Черногорія залишаються офіційними кандидатами на членство.

      Варто зазначити, що протягом 7 років, що пройшли з приєднання перших країн ЦСЄ, відбувалося постійне зростання ВВП як в реальних цінах, так і ВВП на душу населення, а також ВВП виміряного за ПКС, тобто має місце поступове зростання добробуту населення країн ЦСЄ і наближення їхніх показників до показників „країн ядра” (ЄС-15). Це підкріплюється високими темпами економічного зростання країн ЦСЄ, які у переважної більшості нових членів у 2-3 рази перевищують відповідний показник країн „старого” ЄС. І навіть не зважаючи на те, що Центральна та Східна Європа є регіоном, який найбільше постраждав від кризи, вона в цілому уникла обвалу валюти, систематичних банкрутств банків і різкої інфляції, що було характерно для попередніх криз.

      Стратегічним пріоритетом інтеграції країн ЦСЄ до ЄС визначається „входження до західного співтовариства добробуту і безпеки”. Нові члени після вступу до ЄС в основному подолали замкнутість свого економічного простору та увійшли до динамічно зростаючого ринку з обґрунтованими нормами та стандартами. Прийняття до ЄС та пов’язане з цим скорочення тарифних і нетарифних торговельних обмежень додатково стимулювало зовнішню торгівлю та збільшувало ринок збуту. З іншого боку, це робить можливим розширення внутрішнього виробництва та використання ефектів зниження витрат. Завдяки вступу до ЄС „новачки” отримали доступ не лише до вільного обігу товарів з іншими державами Євросоюзу без внутрішнього митного тарифу, але й мають зиск з права вільного обігу послуг, капіталів та платіжних засобів, а також необмеженого права створювати філії і права на роботу в усіх країнах ЄС. Активізація прямих інвестиції з ЄС сприятимуть, завдяки імпорту капіталу, сучасних технологій та управлінських “ноу-хау”, модернізації економіки, зростанню конкурентоспроможності „нових” членів, а також позитивно впливатимуть на зайнятість.

      Проте від прийняття до ЄС отримали користь не лише країни ЦСЄ, а й тодішні члени ЄС внаслідок значно нижчих витрат праці та енергії в цих державах. Для „старих” членів виникає можливість купувати якісні напівфабрикати та послуги за набагато менших витрат і завдяки цьому здобувати порівняльні переваги відносно США та Японії.

      Варто зазначити, що зараз перед країнами ЦСЄ стоїть необхідність провести величезну кількість економічних й правових реформ, серед яких: утвердження права власності та створення законодавчої бази підприємництва, розвиток ринку фінансових і банківських послуг, приватизація основних державних компаній та створення ринку цінних паперів. Для закладання основ успішного економічного зростання, країни ЦСЄ мусять докорінно перебудувати застарілу інфраструктуру, розпочати широкомасштабний процес модернізації в промисловості й сільському господарстві, залучити іноземні інвестиції та знайти нові ринки збуту товарів. Так, основна причина успіху тих країн ЦСЄ, які вже увійшли до ЄС, полягає у тому, що національні інституції держав-претендентів спиралися на стандарти ЄС і запроваджували позитивний досвід у реалізації своїх програм.

 

Класифікація економічних стратегій країн (за рівнем розвитку, цивілізаційною приналежністю, інституціональною та галузевою структурою економіки, рівнем конкурентоспроможності, параметрами середовища розвитку).

      За рівнем розвитку: 1) стратегії домінуючих країн (Японія, США); 2) країн, що розвиваються (Бразилія, Аргентина); 3) країн з перехідною економікою (Китай, Україна).

         За цивілізаційною приналежністю вирізняють наступні види стратегій: стратегії сталого економ розвитку в період глобалізації, стратегії економ розвитку в нестабільних економ системах, сучасна американська стратегія світового лідерства, стратегія економічного зростання ЄС, е ко-орінтована стратегія ЄС тощо.          За параметрами середовища розвитку розрізняють стратегію відкритості, закриті стратегії, наступальні стратегії або стратегії лідерства, зокрема технологічного, стратегії „наздоганяючого розвитку”, стратегія поступального розвитку, стратегія виживання, антикризові стратегії тощо.

      За інституційною: формальні і неформальні стратегії, за галузевою ознакою: економічна, екологічна, соціальна стратегія.

  За рівнем формування стратегії:

 - Національні стратегії, які являють собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку.

- Регіональні стратегії вимагають примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів, які представляють певне економічне угрупування або регіон світу, але передбачає протиставлення регіональних економічних інтересів інтересам глобальним і подекуди національним (загальна мета – зміцнення і поєднання сил для протистояння агресивному середовищу).

- Стратегії наднаціональних інституцій (ООН, ЄБРР, СБ, МВФ)

- Стратегії двостороннього, або багатостороннього розвитку (знаходять свій відбиток в угодах про партнерство)

- Стратегії ТНК і підприємств, що самостійно виходять на ринок, які мають на меті реалізацію вузько корпоративних інтересів.

- Глобальні стратегії економічного розвитку розуміють під собою міжкраїновий рівень економічних відносин, який вимагає стратегії примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів усіх рівнів. 

 

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: