Пошук шляхів до створення кодексу моральної поведінки.

Моїсей: пошук шляхів до створення кодексу моральнісної поведінки Моисей и кодекс морального поведения:

Десять заповидей сформулированы Богом, воплощают бо­жественную правду. Отсюда — их безусловный, категоричный характер. Не подлежащая обсуждению и не допускающая откло­нений обязательность этих требований гарантирована тем, что они являются одновременно суровыми юридическими законами. С этим также связаны некоторые особенности Декалога.

Декалог (а) концентрирует внимание на внешних действиях человека, оставаясь равнодушным к тому, что можно обозначить как моральный образ мыслей; в нем (б) награды и наказания оторваны от личных деяний и распространяются на далекое потомство, что противоречит идее индивидуальной нравственной ответственности. Наконец, (в) Десятисловие не знает идеи загроб­ного воздаяния или иной перспективы, призванной гарантировать награду за добродетельность поведения. Центром всех усилий Моисея является государственное устройство Израиля, создание политического пространства для становления и развития народа. Моисеи учил не как философ, а. как законодатель. Он делал ставку не на свободу духа, а на принудительную силу закона. Поэтому он интересовался по преимуществу поступками, а не состоянием души. Поэтому он распространял ответственность за деяния на потомков, что с государственно-политической точки зрения было благоразумно и эффективно. Поэтому он оставался равнодушным к посмертной судьбе человека. Только в свете основной задачи, которую решал Моисей, — переход из естественного состояния в государственно-правовое, от разрозненных племен к единому на­роду, идентифицирующему себя в качестве народа через собствен­ного Бога и установленные им законы, — можно понять своеоб­разие Десятисловия.

Законы Моисея — законы Израиля. Отношения к другим народам далеки от канонов Десятисловия. Они остаются враждеб­ными. Как оценить двойной стандарт поведения ветхозаветного человека и можно ли считать моральным столь избирательный кодекс поведения?

Разделение людей на «своих» и «чужих» не было изобретением Моисея. Оно существовало задолго до него. Каннибальская «этика» была элементом наличной социальной реальности, подобно тому, как змеи или песьи мухи были элементами наличной физической реальности, и в этом качестве она получила отражение в Пятикни­жии. Моисей просто считается с реальностью, считается с изна-

лой враждой племен. Его собственные же усилия направлены ;а то, чтобы ограничить, умерить эту вражду. В этих целях он ;райне сужает число народов, которые находятся вне какого-либо апрета, не подлежат никакой пощаде. По отношению к осталь-ЕЫМ народам враждебное отношение подчиняется уже определен-[ым правилам (если враждебный город сдавался добровольно, то (н не подлежал разграблению, если он брался штурмом, то месть се распространялась на женщин и детей и т.д.). Моисей не только локализует беспощадную жестокость, считая, что она оправдана только по отношению к семи непосредственным конкурентам Израиля в его праве на Палестину. Он одновременно подводит под эту жестокость другую (нерасовую) аргументацию, оправдывая ее тем, что речь идет о народах, практикующих человеческие жер­твоприношения и другие варварские обычаи. Важно отметить, что такая беспощадная жестокость предписывается Моисеем и по отношению к израильским общинам, ставшим на путь вероотступ­ничества: все живое в них, и люди, и скот, а также имущество — словом, все подлежат полному уничтожению. Эти уточнения не отменяют, разумеется, факта ограниченности этики Моисея, но они позволяют понять, что речь идет об ограниченности истори­ческой, которую можно интерпретировать как один из этапов на пути всечеловеческого расширения морального горизонта.

А ^становления Декалога — прежде всего: «не убивай», «не шрелюбодействуй», «не кради», «не лжесвидетельствуй» — вошли | культуру как всеобщие требования, без первоначальных истори-:ески обусловленных ограничений. Они стали важной составной '.астью нравственных канонов христианства и ислама, общече­ловеческой основой нравственности.

)б избранном народе и справедливости

>ог заключает завет с евреями, выделяет их среди всех прочих [ародов. Дети Израиля избранны. В чем же заключается их [збранность? В том, прежде всего, что они призваны следовать Ьле единого Бога, строить свою жизнь по законам справедливости. рвое покровительство израильтянам Бог «аргументирует» не их :лугами, а недостатками их врагов:

«Не за твою праведность и не за добродетельность твоего сердца ты выйдешь ддеть их страной, но за злодейство этих народов» (Втор., 9:5).

Любов як розв’язання проблем людського існування .

Любов як розв’язання проблеми людського існування.

Питання 38. любов як розв’язання проблем людського існування

Любов-безособове начало поєднання, яке пронизує собою всі стихії буття, принцип загальної злагоди й взаємного добротворення. Любов є відповідальність Я за Ти, вона асоціюється з чимось неповторним, виключним, уразливим, таким, що не вкладається у рамки жодних загальних норм. Розрізнялися “ерос”- захват, закоханість; “філія”- приязнь, дружба; “сторге”- родинні зв’язки; “агапе”- жертовна і вибачлива любов до ближнього. Любов може бути поверхневою та глибокою, пристрасною чи розумовою. Любити – значить жити життям того, кого любиш, відповісти власним життям на життя любимої істоти. Або – прийняти цю любиму істоту з усіма її радощами, болями й сподіваннями до свого зрячого серця.

Цілісність любовного буття базується на граничній повноті розгортання стосунків між Я і Ти в свободі та відкритості.

Неможливо зобов’язати людину любити – хоча любов породжує власні обов’язки й власну відповідальність.

Якщо людину вже люблять, то найчастіше не за те, що вона є доброю, морально досконалою, і вже зовсім не тому, що їй ця любов буцімто потрібна більше, ніж комусь іншому поруч із нею. Разом із любов’ю часом згадують ворожість або ненависть. Досить переконливою здається неминучість ненависті для реального утвердження любові й добра, - і як зв’язок , так і протиставлення цих начал мають зовнішній характер. Любов, що вбирає до себе ненависть до своїх ворогів, далеко не є найдосконалішою.

Етика Ісуса Христа.

 Етику Ісуса Христа коротко можна визначити як етику любові.

Те, що присуще будь-якому батьку, представлено в небесному батьку з повнотою, що дозволяє сказати: Бог є любов. Бог Христа є Бог люблячий, милосердний. Звідси — ідея триєдності, що у тій мері, у якій вона піддається раціональній інтерпретації, може бути витлумачена як перетворену форму твердження любові як первопринципа буття.

Людина-син уподібнюється Богу-батьку через любов. Як відмова від світу є негативним вираженням ідеалу Ісуса Христа, так любов — його позитивний зміст. Етика Христа є етика любові. Останнє наставляння найближчим учням, що дає Ісус перед своєю смертю, їсти наставляння любити один одного.

Люди з'єднуються один з одним у Христі через любов, а не через особливі одяги, ритуали, інші знаки благочестя. Любов є і божественна досконалість, і шлях до нього.

Своїм життям і смертю він показував, що значить любити. Добре знаючи людей, їхня слабість, лукавство, лицемірство, розуміючи, що в тлумаченні закону любові можуть виникнути різного роду утруднення, передбачаючи, що з'являться лжепророки, що прикриваються його ім'ям, немов вовки овечою шкірою, Ісус доповнює древній закон любові нової дью:

«Як Я возлюбил вас, так і ви так любите один одного» (Ин , 13 34)

Є деякі безсумнівні ознаки любові, відбиті словами і справами Ісуса. Любов смиренна. Вона  є служіння іншим людям.

Смиренне відношення людини до людей реалізується в установці «не судіть інших», що Ісус дотримує безумовно.

 Любов діяльна.Це — не просто формула оцінки поведінки Це — установка на діяльне відношення до життя.. Треба ще довести свою любов до Бога на ділі.

Любов безкорислива. Вона, як і взагалі добро, містить свою нагороду в собі. Виміняна на вигоду, славу, насолоди, узагалі на что б те ні було, любов утрачає свою якість. У безкорисливої любові є безпомилкова і сама нехитра ознака. Любов тоді безкорислива, коли вона спрямована на ті, від кого не може бути ніякої користі, — на знедолених, вигнаних.

Справжній іспит любові людини — його відношення до ворогів. Любити ворога означає простити йому колишні злодіяння. Саме любов до ворогів є божественною висотою людини. Любов до ворога – не просто особливий випадок любові, але разом з тим і її іспит. Якщо любов до ближнього не доходить до любові до ворога, то вона взагалі не є любов'ю в змісті духовного єднання людей.

Ісус, як однозначно виявляється з цієї полеміки, основний упор робить на внутрішньому змісті, дусі закону, убачаючи його в любові, братерському єднанні людей.. Усяку мироукореняючу деятельность необхідно розглядати як вторинну стосовно вічного життя божественного царства, що збігає з законом любові .

Інша справа — милосердя. У милосерді любов, братерські почуття до людини виявляються незалежно від його вчинків і заслуг.

Справедливість останнього суду означає лише те, що милосердя, шлях світла і є справедливість, її вища, остання форма.

Ісус тим переміг, що, ставши на шлях лю6ви, милосердя, не згорнув з його.. Він тисячі разів міг озлобити своє серце. У нього було достатнє приводів і причин сказати людям, що вони неварті його любові. Але він не зробив цього; навіть розп'ятий, він просить простити своїх катів і думає про душ висячого поруч розбійника. У цьому полягала його перемога над світом

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: