Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта
"Ідоли та хибні поняття, котрі вже заполонили людський розум і глибоко в ньому укорінилися, настільки володіють розумом людей, що ускладнюють пізнання істини... Є чотири види ідолів, які здійснюють облогу розуму людей. ... Назвемо перший вид ідолами роду, другий - ідолами печери, третій - ідолами площі і четвертий - ідолами театру... Ідоли роду беруть початок у самій природі людини... Ідоли печери є помилкою окремої людини... Існують ще ідоли, які виникають через взаємну пов'язаність і спільнотність людей. Ці ідоли ми називаємо ... ідоли площі. Існують, нарешті, ідоли, які вселилися в душі людей з різних догматів філософії, а також із хибних законів доведення, їх ми називаємо ідолами театру... ".
( Френсіс Бекон)
Який вид ідолів, на вашу думку, є особливо небезпечним для молодої людини? Чому? Чи існують ці ідоли пізнання в наш час? Аргументуйте свою відповідь. Яким чином можна відмежувати пізнання, спотворене ідолами, від справжніх знань? Аргументуйте свою відповідь.
"Ті, що займалися науками, були або емпіриками, або догматиками. Емпірики, подібно до мурашки, тільки збирають і задовольняються зібраним. Раціоналісти, подібно до павуків, творять тканину з себе самих. Бджола ж обирає середній спосіб: вона дістає матеріал з садових та польових квітів, проте розташовує та змінює його відповідно до свого вміння. ... Отже, слід покладати сподівання на ... союз цих здатностей - досвіду та розсудку ".
(Френсіс Бекон)
Який із згаданих методів почав широко використовуватися в період Нового часу? Який був поширений у середні віки? Який із зазначених методів особисто вам здається найбільш привабливим? Чи використовуються ці методи у сучасній науці?
"Оскільки відчуття нас інколи обманюють, я прийняв за необхідне припустити, що немає жодної речі, яка б була такою, якою нам уявляється... Приймаючи до уваги, що кожне уявлення, яке ми маємо у стані бадьорості, може з'явитись нам і уві сні, притому, що це не є дійсність, я вирішив уявити собі, що все, що будь-коли спадало мені на думку, не більш істинне, ніж; примари моїх снів. Але відразу ж я звернув увагу на те, що в цей самий час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я салі, міркуючи таким чином, дійсно існував. І зазначаючи, що істина "Думаю, отже існую "настільки тверда і безсумнівна, що навіть найбільш навіжені припущення скептиків не можуть її похитнути, я прийшов до висновку, що можу без побоювань прийняти її за перший принцип шуканої мною філософії".
(Рене Декарт)
Арабська філософія
У ХІІІ ст. розквіту схоластики у Західній Європі передував прогрес арабської філософії і філософії Середньої Азії. Суттєвою причиною розвитку філософії стало засвоєння вчення Аристотеля відповідно до нових історичних умов і досягнень науки, зокрема математики, астрономії, медицини. УХ — XI ст. в працях відомих філософів Середньої Азії є ряд соціальних, політичних, філософських ідей та концепцій. Так, в працях філософа аль-Фарабі є спроба викласти проекти ідеального суспільства (міста — держави), що суперечило ідеям Корану про божественну передвизначеність: «все у владі Бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави і стверджував, що держава — результат об'єднання людей для задоволення життєвих потреб, у добровільних містах — державах суспільне життя будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.
Вагомий внесок у розвиток середньовікової політичної думки зробив і філософ, вчений, поет Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна). Тоді як на Заході філософія, мистецтво та наука на певний період затримувались у своєму розвитку, на Сході, завдяки заслугам арабських мислителів, відбувався їх розквіт. Араби підтримували філософські традиції і на Заході, зокрема на Піренейському півострові, що частково перебував під їх владою. Арабська філософія стала з'єднуючою ланкою між грецькою філософією, традиції якої араби сприйняли та зберегли, та наступним ступенем європейської філософії — схоластикою.
У ставленні до християнської схоластики важливе значення має творчість великих арістотеликів арабської філософії: на Сході — Авіценни, на Заході — Аверроеса. Основною філософською працею став трактат енциклопедичного характеру «Книга зцілення», де висвітлювались основи логіки, фізики, математики та метафізики. Велике визнання здобув трактат «Канон медицини». Філософія Авіценни — теоцентрична, та в іншому розумінні, аніж християнська: світ розумів як створення розуму Бога, але ні в якому разі ні волею Бога. Світ створений з матерії, а не з нічого: матерія є вічною. Матеріальний світ мав характер конкретної можливості та існує в часі і просторі. Паралельність розвитку арабської та християнської філософії засвідчує і розуміння універсалій. Авіценна доходить до аналогічних результатів, що й П'єр Абеляр, але заздалегідь. Поряд з іншими арабськими філософами, Авіценна вчить, що універсали існують трьома способами: існують як одиничні речі в розумі Бога; в реальних речах як відтворення сутності, існують після речей в головах людей як створені ними поняття. Для філософії Авіценни характерний реалізм з матеріалістичними тенденціями, що випливають з його природно-наукової орієнтації. Вчення об'єднує елементи філософії Аристотеля з релігією ісламу. У творах Ібн Сіни викладено проект розумного (ідеального) суспільства і держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та гуманізм.
Пізніше, у XII ст. значний внесок у розвиток політичної думки в країнах Закавказзя зробив азербайджанець Нізамі Гаджієв, який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє відомий арабський історик Ібн Хальдун. У праці «Велика історія» Ібн Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне виявити їх співвідношення і закономірності розвитку. Через нездатність однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до життя. Поділ праці — перший фактор об'єднання. Ібн Хальдун виділяє два етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються тільки землеробством та скотарством, і цивілізований — міський, коли розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу праці і об'єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва, що породжує розкіш, пишноту.
Виробництво надлишку і розкіш ведуть до виникнення спільності людей, заснованій на нерівності і примусу, встановлення влади. Одна людина володарювати неспроможна, а тому люди створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспільством. Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підданих, збирає податки в казну. Податки і побори утворюють основу держави. Держава відривається від основи, на якій виникла, правителі відходять від простого народу, а всі, хто прагне перешкодити владі володаря, усуваються. Потім створюються загони стражів, слуги владики. Володар прагне розширити вплив, завойовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює скрізь свою владу, втручається в торгівлю тощо. Усе це вбиває надії підданих, підриває стимули до праці. Посилаючись на історію арабів, персів і берберів, Ібн Хальдун пише, що, створивши нову державу, завойовники «вдаються до самовиснаження» і виснажують суспільство. Рано чи пізно неминуче настає дряхлість імперій, що, як і люди, ростуть, досягають зрілості, а потім схиляються до занепаду.
Звичайно ж, розвиток політичної думки у феодальних державах країн Арабського Сходу, Середньої Азії і Закавказзя йшов з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в філософській думці тоді займали найпоширеніші релігії — іслам, християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом і нерідко всупереч з ним, у країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і досвіду.
