Інформаційний матеріал для семінарського заняття № 4 з КПУ

Стр 1 из 8Следующая ⇒

Інформаційний матеріал для семінарського заняття № 4 з КПУ

«Конституційно-правове регулювання деяких інститутів держави і суспільства»

П л а н

1. Конституційно-правовий статус політичних партій в Україні

2. Конституційно-правовий статус громадських організацій в Україні

3. Конституційно-правове регулювання проходження військової і альтернативної (невійськової) служби в Україні

4. Конституційно-правові основи взаємовідносин церкви і держави

5. Конституційно-правові основи інформаційних відносин в Україні

Конституційно-правове регулювання проходження військової і

Альтернативної (невійськової) служби в Україні

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до ЗУ “Про військовий обов’язок і військову службу” в ред. від 04.04.2006 р.

Обов”язок щодо захисту Вітчизни реалізується шляхом закріплення загального військового обов”язку і військової служби, які мають на меті забезпечення комплектування Збройних Сил України, та інших військових формувань, а також підготовки населення до захисту України. Військова служба - це державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній з захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам до стажу роботи.

Військовий обов”язок покладається на громадян чоловічої статі. Щодо жінок, то ті, які за фахом мають медичну підготовку або споріднену з військовою, і придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, беруться на військовий облік та в разі воєнного часу можуть бути призвані на військову службу за рішенням Президента України. У мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу за контрактом.

Загальний військовий обов'язок включає:

1) підготовку громадян до військової служби - включає допризовну підготовку, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання.

2) приписку до призовних дільниць - проводиться військоматами за місцем проживання щороку протягом січня - березня з метою взяття юнаків, яким у рік приписки виповнюється 17 років, на облік та визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби, встановлення освітнього рівня, здобутої спеціальності і рівня фізичної підготовки. Громадяни, приписані до призовних дільниць, є призовниками, їм видаються посвідчення про приписку, роз'яснюються права і обов'язки, правила військового обліку, порядок проходження підготовки з військово-технічних спеціальностей тощо.

3) прийняття та призов на військову службу - на строкову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я і віком громадяни чоловічої статі, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років. Призов проводиться у встановлені строки на підставі Указу Президента України, який публікується у засобах масової інформації не пізніш як за місяць до початку призову. У разі неявки громадянина без поважних причин за викликом військомату на призовну комісію він несе юридичну відповідальність. Від призову в мирний час звільняються громадяни:

1) визнані за станом здоров'я непридатними до військової служби в мирний час;

2) які до дня відправки на строкову військову службу досягли 25-річного віку;

3) батько (мати), рідний брат чи сестра яких під час проходження військової служби загинули чи померли або стали інвалідами;

4) які пройшли військову службу в інших державах.

5) які закінчили курс навчання у військових навчальних закладах та мають військові або спеціальні звання.

У мирний час призову не підлягають громадяни:

1) звільнені від призову;

2) щодо яких проводиться дізнання чи досудове слідство або стосовно яких кримінальна справа розглядається судом - до прийняття відповідного рішення;

3) які були засуджені до позбавлення волі.

Крім цього, ЗУ “Про військовий обов”язок і військову службу” передбачається можливість надання відстрочки на певний строк від призову різним категоріям громадян (н-д, які навчаються, мають дружину інваліда, двох і більше дітей на утриманні та ін.).

4) проходження за призовом або добровільної військової служби – строк служби за призовом – 12 місяців, а для осіб з вищою освітою (спеціаліст, магістр) – 9 місяців; щодо добровільної (контракт) – укладається на певний строк (2-10 років), що залежить від військового звання, і до досягнення граничного віку перебування на військовій службі.

5) виконання військового обов'язку в запасі - у мирний час полягає у дотриманні порядку і правил військового обліку, проходженні зборів, збереженні та вдосконаленні військовозобов'язаними знань, навичок і умінь, необхідних для виконання ними обов'язків військової служби у воєнний час. Громадяни, звільнені з військової служби, а також звільнені від призову (крім виключених з військового обліку), зараховуються в запас. Запас поділяється на першу і другу категорії. До запасу першої категорії належать військовозобов'язані, які проходили військову службу та одержали під час її проходження військово-облікову спеціальність. До запасу другої категорії належать військовозобов'язані, які не одержали військово-облікової спеціальності під час проходження військової служби або не призивалися на військову службу чи проходили її в інженерно-технічних частинах, а також військовозобов'язані-жінки. Військовозобов'язані, які досягли граничного віку перебування в запасі (залежить від звання), а також визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби у воєнний час, виключаються з військового обліку і переводяться у відставку.

6) дотримання правил військового обліку – встановлюються для військовозобов'язаних та призовників, які, у разі зміни їх сімейного стану, стану здоров'я, адреси, освіти, місця роботи і посади зобов'язані особисто в 7-денний строк повідомити про це орган, де вони перебувають на військовому обліку.

Щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії:

допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць;

призовники - особи, приписані до призовних дільниць;

військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;

військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі.

До паспортів громадян України цих категорій вноситься відповідна відмітка.

Церкви і держави

Проблема релігії та її відносин з державою з давніх-давен є важливою і сьогодні не втрачає своєї актуальності. Протягом останніх 15 років відношення України до релігії суттєво змінилось, по-новому відбулось закріплення свободи совісті і віросповідання на відміну від СРСР, де нав”язувались атеїстичні погляди громадянам СРСР, а також активізувалась діяльність різноманітних релігійних організацій.

Питання взаємовідносин церкви і держави регулюються КУ (ст.35) та ЗУ “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 р.

КУ закріплює право кожної людини на свободу світогляду і віросповідання – належить до групи особистих прав людини. Зміст цього права полягає у свободі сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (атеїзм – заперечення релігії), безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Дане конституційне право гарантується державою шляхом закріплення наступних положень:

1) не допускається будь-яке нав”язування переконань чи примушування при визначенні особою свого ставлення до релігії, а батьки за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії;

2) здійснення цього права підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської порядку, здоров'я і моральності населення, а також захисту прав і свобод інших людей, і встановлені законом;

3) ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих;

4) ставлення до релігії не має юридичного значення і не вказується в офіційних документах, не впливає на принцип рівності людей і їх права, на встановлення певних обмежень чи привілей;

5) ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків і від виконання законів. У разі якщо виконання військового обов”язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов”язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Взаємовідносини церкви і держави зводяться до таких основних принципів:

1) церква і релігійні організації відокремлені від держави;

2) держава не втручається у діяльність релігійних організацій і не фінансує їх;

3) релігійні організації не виконують державних функцій;

4) усі релігії та релігійні організації є рівними перед законом і тому держава не може визнати жодну релігію як обов”язкову;

5) держава регулює відносини, пов”язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій і здійснює державну політику щодо релігії і церкви;

6) держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій;

7) держава забезпечує сприятливі умови для реалізації права на свободу світогляду і віросповідання;

8) державна система освіти відокремлена від церкви і має світський характер.

З метою задоволення релігійних потреб людей сповідувати і поширювати віру утворюються релігійні організації, до яких належать: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Релігійні організації мають свою ієрархічну структуру і діють на основі статутів (положень), які приймаються на загальних зборах (з”їздах) організації і не повинні суперечити чинному законодавству. Ці статути реєструються місцевими органами виконавчої влади у місячний термін, а всі інші документи, які стосуються віросповідної діяльності і внутрішніх питань релігійної організації – реєстрації не підлягають. З моменту реєстрації статуту релігійна організація визнається юридичною особою. У реєстрації може бути відмовлено, якщо статут або діяльність організації суперечать чинному законодавству.

Відносин в Україні

Основними правовими актами, які регулюють інформаційні відносини в Україні, є: КУ (ст.32,34), закони України: “Про інформацію“ від 2.10.1992 р., “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 р., “Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.1993 р., “Про інформаційні агенства” від 28.02.1995 р., “Про видавничу справу” від 5.06.1997 р., “Про рекламу” від 3.07.1996 р., “Про державну таємницю” від 21.01.1994 р. та багато ін.

Конституційне право особи на інформацію, а також на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань належить до групи особистих прав людини. Воно може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров”я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Згідно із ст.1 ЗУ “Про інформацію” інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Види інформації:

1. статистична інформація - це офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя. Така інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню, а також забезпечується відкритий доступ громадян, наукових установ, заінтересованих організацій до неопублікованих статистичних даних.

2. адміністративна інформація - це офіційні документовані дані, що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, що належать до їх компетенції.

3. масова інформація - це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Друкованими ЗМІ є періодичні друковані видання (преса) - газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними ЗМІ є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

4. інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування - це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого самоврядування. Основні джерела інформації: акти ВРУ та її органів, Президента України, інші підзаконні нормативні та ненормативні акти державних органів та органів місцевого самоврядування. Така інформація доводиться до відома населення або заінтересованих осіб.

5. правова інформація - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Джерела інформації: Конституція України, закони і підзаконні нормативно-правові акти, міжнародні договори, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення ЗМІ, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

6. інформація про особу - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (конфіденційна інформація) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані. Джерела інформації: видані на ім'я осби документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, за винятком випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується: 1) судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім”ї; 2) право вимагати вилучення будь-якої інформації; 3) право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

7. інформація довідково-енциклопедичного характеру - це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище. Основні джерела: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали тощо, а також довідки, що даються уповноваженими органами, організаціями, їх працівниками та автоматизованими інформаційними системами. Система, доступ до цієї інформації регулюються бібліотечним, архівним та іншим законодавством.

8. соціологічна інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів. Основні джерела: результати соціологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень.

За режимом доступу (Режим доступу до інформації - це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації) інформація поділяється на:

- відкриту інформацію;

- інформацію з обмеженим доступом.

1) Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом:

- систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях;

- поширення її засобами масової інформації;

- безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам.

Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.