Виконання військового обов’язку гарантується встановленнм кримінальної відповідальності (ст. 335-337 ККУ).

Альтернативна служба - це служба, яка має на меті виконання обов'язку перед суспільством і запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку направляються громадяни, які підлягають призову на військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження через суперечність їх релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та щодо яких прийнято відповідні рішення комісіями у справах альтернативної служби . Вона встановлюється ч.4 ст.35 КУ, а порядок її проходження визначається ЗУ “Про альтернативну (невійськову) службу” від 18.02.1999 р.

  Альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній або комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також в патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України (будинки-інтернати, психоневрологічні інтернати, паталого-анатомічні, судово-медичні бюро, підприємства сільськогосподарського будівництва, ботанічні сади, зоопарки і підприємства сільського господарства та житлово-комунальні).

     Строк  альтернативної служби у 1,5 рази перевищує військову (18 місяців, а для осіб з вищою освітою (спеціаліст, магістр) – 13,5 місяців).

 Громадяни проходять альтернативну службу переважно в межах населеного пункту за місцем проживання або у місцевості, звідки вони мають можливість щоденно повертатися до місця проживання.

 

 

Конституційно-правові основи взаємовідносин

Церкви і держави

 

Проблема релігії та її відносин з державою з давніх-давен є важливою і сьогодні не втрачає своєї актуальності. Протягом останніх 15 років відношення України до релігії суттєво змінилось, по-новому відбулось закріплення свободи совісті і віросповідання на відміну від СРСР, де нав”язувались атеїстичні погляди громадянам СРСР, а також активізувалась діяльність різноманітних релігійних організацій.

Питання взаємовідносин церкви і держави регулюються КУ (ст.35) та ЗУ “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 р.

КУ закріплює право кожної людини на свободу світогляду і віросповідання – належить до групи особистих прав людини. Зміст цього права полягає у свободі сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (атеїзм – заперечення релігії), безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Дане конституційне право гарантується державою шляхом закріплення наступних положень:

1) не допускається будь-яке нав”язування переконань чи примушування при визначенні особою свого ставлення до релігії, а батьки за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії;   

2) здійснення цього права підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської порядку, здоров'я і моральності населення, а також захисту прав і свобод інших людей, і встановлені законом;    

3) ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих;

4) ставлення до релігії не має юридичного значення і не вказується в офіційних документах, не впливає на принцип рівності людей і їх права, на встановлення певних обмежень чи привілей;

5) ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків і від виконання законів. У разі якщо виконання військового обов”язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов”язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

 

Взаємовідносини церкви і держави зводяться до таких основних принципів:

1) церква і релігійні організації відокремлені від держави;

2) держава не втручається у діяльність релігійних організацій і не фінансує їх;

3) релігійні організації не виконують державних функцій;

4) усі релігії та релігійні організації є рівними перед законом і тому держава не може визнати жодну релігію як обов”язкову;

5) держава регулює відносини, пов”язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій і здійснює державну політику щодо релігії і церкви;

6) держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій;

7) держава забезпечує сприятливі умови для реалізації права на свободу світогляду і віросповідання;

8) державна система освіти відокремлена від церкви і має світський характер.

 

З метою задоволення релігійних потреб людей сповідувати і поширювати віру утворюються релігійні організації, до яких належать: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій.

Релігійні організації мають свою ієрархічну структуру і діють на основі статутів (положень), які приймаються на загальних зборах (з”їздах) організації і не повинні суперечити чинному законодавству. Ці статути реєструються місцевими органами виконавчої влади у місячний термін, а всі інші документи, які стосуються віросповідної діяльності і внутрішніх питань релігійної організації – реєстрації не підлягають. З моменту реєстрації статуту релігійна організація визнається юридичною особою. У реєстрації може бути відмовлено, якщо статут або діяльність організації суперечать чинному законодавству.

 

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: