Акредитив: сутність, види, причини використання

Акредитивом називають платіжний документи, за яким кредитна установа (банк, страхова компанія, фонд тощо) дає розпорядження іншій кредитній установі за рахунок спеціально заброньованих коштів оплатити товарно-транспортні документи на відвантажений товар чи виплатити пред’явникові акредитиву зазначену суму грошей.

Акредитиви за формою розрізняють:

-грошовий акредитив;

-товарний (документарний) акредитив.

Грошовим акредитивом називають іменний грошовий документ, в якому зазначено розпорядження банку про виплату власнику вказаної суми повністю або частинами. При міжнародних розрахунках грошові акредитиви сплачуються або в зазначеній у них валюті, або у валюті країни, де акредитиви пред’являються за курсом на день платежу.

Документарний акредитив – це документ, в якому імпортер дає доручення банку, який його обслуговує, здійснити оплату документів третій особі.

З точки зору можливості зміни або анулювання акредитиву банком-емітентом розрізняються відкличний і безвідкличний акредитив.

Відкличний акредитив – це такий акредитив, який може бути змінений або анульований у будь-який момент після попереднього повідомлення бенефіціара. Такий акредитив не дає експортеру ніякої гарантії й тому використовується досить рідко.

Безвідкличний акредитив – це тверде зив – це тверде зу-емітента провести платежі або акцептувати чи купити перевідні векселі, виставлені бенефіціаром, при представленні банку комерційних документів, передбачених в безвідкличному акредитиві й додержанні всіх його умов. Дія такого акредитиву протягом встановленого терміну не може бути анульованою без згоди експортера.

З точки зору додаткових зобов’язань іншого банку за акредитивом розрізняють підтверджений і непідтверджений акредитиви.

Підтверджений акредитив – це такий акредитив за яким авізуючий банк гарантує бенефіціару оплату відвантажених ним товарів, або гарантом виступають декілька банків.

При непідтвердженому акредитиві банк експортера лише інформує останнього про відкриття акредитива, але не гарантує його оплату. В цьому випадку відповідальність за виконання зобов’язань несе лише банк-емітент.

З точки зору наявності валютного покриття розрізняють покритий і непокритий акредитиви.

Покритий акредитив – це такий акредитив, при якому банк-емітент переказує валюту в сумі акредитиву авізуючому банку. До інших форм покриття акредитивів належать депозитні й блоковані рахунки тощо.

У сучасних умовах, в основному, використовуються непокриті акредитиви, тобто такі, при яких банк-емітент не переказує валюти авізуючому банку на користь бенефіціара.

З точки зору можливості відновлення акредитива виділяють ролловерні (револьверні, відновлювальні) акредитиви. Це такий вид акредитиву за яким сума акредитива з виплатою коштів автоматично відновлюється в межах встановленого ліміту та терміну дії акредитива.

З точки зору можливості використання акредитива іншими бенефіціарами розрізняють трасферабельні (переказні) акредитиви. Даний вид акредитива застосовується коли експортер не виробляє всі деталі, що продаються, сам, а купує їх у субпостачальників. У цьому випадку він домовляється з імпортером про відкриття переказного акредитива і має можливість перевести частину свого акредитива постачальникам. Цей вид акредитива значно дешевший, ніж відкриття окремих акредитивів своїм субпостачальникам. Трансферабельний акредитив може переказуватися лише один раз.

З точки зору можливостей реалізації акредитива можна виділити:

- акредитиви з платежем під документи;

- акцептні акредитиви (вони передбачають акцепт тратт банком-емітентом за умови виконання всіх вимог акредитива);

- акредитиви з розстрочкою платежу;

- акредитиви з негоцією документів.

Для імпортера акредитивні розрахунки не зовсім вигідні, оскільки ведуть до іммобілізації й розпорошення його капіталів, але, разом з тим, вони дають можливість контролювати (через банки) виконання умов угод експортером.

Для експортера акредитивна форма розрахунків має переваги в порівнянні з іншими формами розрахунків. По-перше. Це надійність розрахунків і гарантія своєчасної оплати товарів, тому що її здійснює банк, а по-друге, це швидкість одержання платежу.

51. Експортна і імпортна політика держави як складові державної зовнішньоторговельної політики: основні напрями та інструменти.           

Кожна країна будує свої міжнародні відносини, виходячи з зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політики. Зовнішньоторговельна політика –– сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації зовнішньоекономічної політики в цілому. Отже, зовнішньоекономічна політика будь-якої держави має виконувати основне завдання — стимулювати чи обмежувати експорт або імпорт товарів аби утворити позитивне сальдо по зовнішньоторговельних операціях та забезпечити додаткове надходження коштів для розвитку національної економіки.

Експортна політика держави спрямована на реалізацію на зовнішніх ринках товарів, стосовно яких країна має порівняльні переваги, стимулювання конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, підвищення серійності (масштабності) вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення її вивозу на зовнішні ринки, тобто експортна політика спрямована на реалізацію економічного потенціалу країни на зовнішніх ринках. Експортна політика – спрямована на сприяння конкурентоспроможності українських товарів на світовому ринку та стимулювання виробництва шляхом:        

· державних замовлень              

· державного фінансування      

· кредитування                              

Державні інструменти політики стимулюванняекспорту можна поділити на дві групи. До першої групи належать інструменти і заходи, мають щодо підприємств або галузей чи загальноекономічний характер і мета яких - збільшення експорту внаслідок поліпшення конкурентних умов, зміни умов торгівлі з використанням владних повноважень і (або) державних коштів. До них належать пряме і опосередковане субвенціювання певної категорії суб'єктів економіки; здійснення державою повністю або частково функцій ринкового механізму ціноутворення з метою штучного формування цін на окремі види продукції; та інші заходи, які забезпечують штучне поліпшення конкурентоспроможності. Інструменти другої групи, що використовуються державою із застосуванням ринкових та державних організаційних засобів і коштів з метою допомоги суб'єктам економіки в освоєнні нових ринків збуту, шляхом створення додаткових стимулів для експорту і (або) зближення умов діяльності на внутрішньому і зовнішніх ринках, в основному, через численні страхові програми, на кожному етапі прийняття підприємством експортних рішень під час планування і проведення експортної діяльності.

Імпортна політика, як правило, спрямована мна регулювання імпору з метою захисту вітчизняного ринку від іноземної конкуренції та задоволення власних потреб за рахунок товарів іноземного виробництва. Основними напрямами імпортної політики є обгрунтована політика імпортозамщення та відповідні протекційні заходи стосовно товарів імпортного виробництва. При цьому основними інструментами регулювання імпорту є досить жорстка митно-тарифно система та засосування нетарифних бар*єрів. Імпортна політика – спрямована на регулювання ввозу на територію України товарів, робіт, послуг та інтелектуальної власності.

Інструменти : 

· пряме обмеження імпорту з метою захисту української економіки (ліцензування, контингентування)

· антидемпінгові та компенсаційні мита                                                                                                                         · адміністративні формальності (технічні стандарти, екологічні умови).                

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: