Українське національне відродження.

Український народ належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась думка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у XX ст. Національне відродження — важливий чинник сучасного по­літичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації. Національне відродження є насамперед політико-культурним процесом, кінцева мета якого - "завоювання національної незалежності та проголошення національної держави". Американський вчений українського походження Р.Шпорлюк зробив спробу застосувати схему М.Гроха до розвитку українського відродження кінця XVIII — початку XX ст. Він простежує генезу, дає періодизацію національно-культурного відродження в Україні й виділяє три його фази — наукову, культурну і політичну. Дослідник звертає увагу на те, що у підросійській Україні культурна фаза почалася 1905 р. і не закінчилася навіть у 1917 р. Одночасно розпочалася політична фаза, Яка набула прискорення в революційних обставинах 1917—1920 рр. Однак українці не витримали іспиту з політики. Внутрішні та зовнішні фактори призвели до поразки національно-визвольних змагань і, зрештою, до повалення Української Народної Республіки на Сході та ЗУНР на Заході України.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генетики та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І, Лйсяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780-1840 рр.), народницький (1846—1880 рр.), модерністський (1890—1914 рр.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років - від кінця існування козацької держави до Першої світової війни.

На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: «повернутися до козаччини». На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провідною його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави., Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

 

Освіта 19ст. в Україні.

Освіта. На початку ХГХ в. були проведені реформи в області освіти. Вони мали на меті пристосувати навчання і воспитание до нових потреб соціально-економічного і политического розвитку країни при неодмінному збереженні самодержавно-крепостнических порядків. І надалі царизм придерживался подібного реакційного курсу.В початкових церковноприходських школах дітей навчали читанню, листу, печаткам арифметики і основам православ'я. Викладання велося на російській мові. В середині XIX в. на тій частині України, яка входила до складу Російської імперії^ діяли 1300 початкових шкіл. В них навчалися 67 тисяч дітей.Другим ступенем були двокласні (з 1828 р. — трикласні) училища повітів. В них навчалися переважно діти дворян і урядовців. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику і малювання.Яскраво виражений становий характер мали гімназії, куди приймали майже виключно дітей дворян і урядовців. В середине XIX в. на Україні було 19 гімназій, в яких навчалися 4 тис. учнів.Проміжне положення між гімназіями і университетами займали ліцеї. На Україні їх було три: Рішельевській в Одессе, Кременецкий на Волині і Ніжинський. У ряді сіл Полтави і Чернігівщини продовжували діяти школи, які містилися на засоби батьків. В них дьяки навчали дітей читанню букваря, часослова і псалтирі, а також церковному співу. Викладання тут велося переважно на українській мові. Таким чином, в розвитку освіти на Україні були певні позитивні зсуви. Проте, пригнічуюче большинство населення України залишалося безграмотним. Це було безпосереднім результатом реакційної політики в цій области. Відсутність необхідних засобів і становий характер образования, його русифікація, задушлива опіка поміщиків і чиновников, а також багато що інше прирікало народна освіта в Российской імперії на застій. В стані справжнього упадку перебувала освіта на Западной Україні. В Галіциі проводилася політика онімечування і полонізувати українців, на Буковині — онімечування і руминізации, на Закарпатті — мадьяризации. Австрійська монархія і правящие класи не допускали в школах викладання на українській мові, полчинили їх римсько-католицької церкви, переклали расходи за змістом шкіл на плечі селянства. При цьому в обучении повсюдно була введена німецька мова. Лише в окремих селах ще існували православні приходські школи. Нечисленні середні школи і гімназії були предназначені для дітей поміщиків, духівництва і урядовців. Заняття в них велися на латинській і німецькій мовах. Труднощі випробовував і Львівський університет, в якому также викладання було перекладено на німецьку мову. Відкриття університетів. Наукові досягнення. Харьковській університет був відкритий в 1805 р. Спочатку він мав 4'факультета: словесний, етико-політичний, фізико-математичний і медичний. За півстоліттям в його стінах отримали освіту близько 3 тисяч чоловік (переважно діти дворян і урядовців).Навчання в Харківському університеті велося на російській мові. Проте, серед прогресивно набудованих його викладачів зріли думки про надання української молоді права навчатися на рідній мові.

 

⇐ Предыдущая11121314151617181920Следующая ⇒

Поделиться: