Українська культура у міжвоєнний період.

Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Галичини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не була виконана. Були полонізовані й інші вищі навчальні заклади Львова — Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівлі. У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921 —1925). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без застережень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування. Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільництво. Українці прагнули такої школи, яка б допомагала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патріотизму, а в перспективі — асиміляції непольських народів.У 1924 р. сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні"). Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 в 1921/22 навч. р. до 352 у 1937/38 навч. р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки 8. Закони, прийняті 1932 р., утруднювали дітям українських селян доступ до середньої і вищої освіти. Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20—30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип'якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, філолог і мистецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та ін. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази. НТШ підтримувало тісні зв'язки з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М. Возняк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, К. Студинський і В. Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 р. ці зв'язки перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії.Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матвіїв-Мельник, з молодшого покоління БогданКравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов'язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, — Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін.До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука (роман "Волинь" та ін.), трилогія Р. Купчинського "Заметіль", присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронів-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева.Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напрямузгуртувалися навколо журналу "Вістник", редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети — члени так званої квадриги — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз .Догрупи "пролетарських" письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді "пролетарські" письменники об'єдналися в літературно-мистецьку групу "Горно" і видавали у Львові журнал "Вікна". До них примикала також група "новошляхівців", які гуртувалися навколо журналу "Нові шляхи", редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління — Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина. Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький та ін.У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів з його Університетом Яна Казимира. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа. Польсько-український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження.

 

⇐ Предыдущая13141516171819202122Следующая ⇒

Поделиться: