Українська культура у роки Другої світової війні.

Війна стала великим випробуванням для української науки і культури. Вона руйнувала історичне надбання українського народу, завдавала великої шкоди історичним пам'яткам, освіті, науці, мистецтву.

Обставини воєнного часу змусили евакуювати школи України у східні райони СРСР, де в місцях компактного проживання українців відкривалися школи з українською мовою навчання. Із початком війни припинили свою діяльність і були евакуйовані в глибинні райони СРСР вищі навчальні заклади. Часткове підновити їх роботу вдалося тільки 1942 р.: у Казахстані розпочав роботу об'єднаний український університет у складі Київського та Харківського університетів, Одеський університет у Туркменії. Наукові установи України також було перебазовано у східні райони СРСР. Більшість підрозділів Академії наук УРСР та її Президія знаходились в Уфі (з 1943 р. — у Москві). Поєднуючи свої зусилля з ученими і науковцями інших республік, представники українські)! науки брали активну участь у розробці нових видів озброєння. У роки війни тематика багатьох інститутів була орієнтована на потреби воєнного часу. На оборонні програми працювали вісім лабораторій фізико-технічного інституту АН УРСР. Вони розробляли військові прилади для авіації, радіолокації і пеленгування. Академік О. Богомолець разом з колегами Інституту клінічної фізіології винайшов сироватку для лікування ран. Тільки за 1943 р було виготовлено 3 млн. доз препарату. Учені Інституту біохімії АН УРСР (академік О. Палладій) створили препарат для згортання крові. У Новосибірську діяв інститут-госпіталь з діагностики і терапії проникаючих поранень грудної клітки. Завдяки розробленим новим методам лікування вдалося значно скоротити смертність серед поранених. Група наукових працівників клінічної медицини під керівництвом академіка М. Стражеско, досліджуючи інфекцію і сепсис ран, удосконалили систему лікування, завдяки якій вда­лося врятувати сотні тисяч бійців. Хірург офтальмолог академік В. Філатов очолив у Ташкенті Український інститут хвороб ока, успішно здійснював операції на роговиці ока і тим самим урятував зір багатьом пораненим бійцям. Великим був внесок і вчених-суспільствознавців, головним завданням яких було зміцнення морального духу народу та армії. На визволених територіях відновлювали роботу школи. Інститут мови та літератури в 1945 р. видає «Нариси історії української літератури», проте вже через рік приймається розгромна постанова ЦК КП(б)У про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в зазначеному нарисі. Постанова засуджувала «прояви ворожих буржуазно-націоналістичних тенденцій» у дослідженні літературних процесів. Вагомий внесок в розгром фашистських загарбників належить українській літературі та мистецтву. На фронт добровільно відправилися А. Головко, І. Ле, С. Скляренко, Я. Качура, Л. Первомайський, П. Усенко та інші. За роки війни українські письменники написали понад 120 книжок, ,збірок, брошур. В основному українські письменники працювали військовими кореспондентами, редакторами 50 фронтових видань (газет, фронтових листків).31 липня 1941 р. вийшов перший номер газети «За радянську Україну!», призначеної для партизанів. Військовим кореспондентом газети «Красна Армія», потім «Известия» був О. Довженко.У роки війни публіцистика стала головною зброєю майстрів слова. О. Довженко опублікував у цей час глибоко реалістичні твори «Перед боєм», «Мати» (1943). У трагічні дні гітлерівської навали були створені незабутні кінострічки О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні (1945). Улітку 1943 р. була завершена одна з головних робіт великого митця «Україна в огні», яка викликала гостру критику сталінського керівництва. Героїко-патріотичні теми знайшли своє віддзеркалення у творах М. Бажана «Клятва», «Данило Галицький»., П. Тичини «Перемагать і жить!», М. Рильського «Слово про рідну матір», А. Малишка «Україно моя», В. Сосюри, О. Корнійчука, що піднімали бойовий дух бійців і командирів, надихали їх на героїчні вчинки.Тема захисту вітчизни стала основою творчості українських художників. Вони працювали над створенням плакатів, листівок, карикатур. Понад 100 фронтових концертних бригад, до яких входили відомі актори українського театру 3. Гайдай, І. Паторжинський. П. Вірський, Ю. Тимошенко, Ю. Березін та інші, були відряджені на фронт. Із великою віддачею працювали творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Основна увага приділялась ви ступам у військових частинах, госпіталях, колгоспах, на заводах і фабриках.У ці роки патріотичні твори написали композитори Ю. Мейтус, К. Данькевич, художники М. Дерегус, О. Шовкуненко, М. Глущенко. Сотні бойових кілометрів пройшов по німецьких тилах разом з українськими партизанами фотокореспондент Я. Давидзон. Йоп фотоархів залишив для нащадків героїчну галерею відважних командирів і рядових бійців.Велику роль у мобілізації й піднятті бойового духу населення на боротьбу з фашизмом справляло радіо. Воно ставало джерелом достовірної інформації на франтах для громадян, що мешкали на окупованих територіях. У листопаді 1941 р. почали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна»Москві. У 1942 р. розпочала віщання радіостанція «Партизанка». 1943 р. у прифронтовій смузі стала працювати пересувна радіо-ганція «Дніпро».Не припинила своє існування преса. У тилу видавалися українські республіканські газети «Комуніст» (з 1943 р. «Радянська Україна») «Советская Украйна» (з 1944 р. — «Правда України»), «Літера-тура і мистецтво» та журнали «Україна», «Українська література» та інші.У роки війни важливим ідеологічним засобом стало кіно. Документальна хроніка яскраво доповнювала інформацію газет та радіо. Не припинялось і створення художніх фільмів. Евакуйовані Київська та Одеська кіностудії створили фільми «Олександр Пархрменко», «Як гартувалася сталь», «Партизани в степах України» та інші. У 1943 р. режисер Марк Донской зняв фільм «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської. Цей фільм став найкращим досягненням українського художнього кіно повоєнного часу. Картина одержала премію Академії кіномистецтва США«Оскара», а в 1946 р. була удостоєна Державної премії СРСР. Українська культура в роки Другої світової війни виховувала почуття любові до України й ненависті до загарбників, розкривала історичне значення боротьби з нацизмом. Після звільнення України в обласних та районних центрах відновлювали роботу місцеві театри, у пристосованих приміщеннях розпочинали демонструвати кінофільми. Виходили місцеві газети, розпочинали працювати обласні та районні бібліотеки, налагоджувалася робота видавництв тощо. Нацистсько-німецька окупація нанесла велику шкоду розвитку української культури. Нова влада дозволяла в Україні тільки початкову освіту для дітей віком від 9 до 12 років. Українська молодь була позбавлена можливості одержати повноцінну вищу освіту. Невимовне обурення серед українців Галичини викликала заборона на існування Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Трагедією для Укра'їни стало пограбування нацистами її культурних цінностей. Спеціальна інструкція, яка надійшла з Берліна до окупованих областей, повідомляла: «Як тільки війська займуть яке-небудь велике місто, негайно туди виїздять начальники спецкоманд з різними спеціалістами. Вони оглядають музеї, картинні галереї, виставки, культурні й художні установи з'ясовують, у якому стані вони знаходяться, і конфіскують усе що становить цінність». За матеріалами Державної Надзвичайної Комісії по розслідуванню злочинів нацистських загарбників було встановлено: в Україні окупанти зруйнували 151 музей, 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 110 корпусів вузів, понад 8 тис. шкіл, 62 театральні приміщення, вивезли до Німеччині Я 330 тис. найцінніших музейних експонатів та понад 50 млн. книг. Зруйновано і пошкоджено велику кількість пам'ятників архітектури. Жертвами нацистського «нового порядку» стали відомі представники української інтелігенції І. Рогач, О. Теліга, О. Кандиба (Ольжич) та багато інших.

 

49. Період 50-80-х років в українській культурі.

Українська культура кінця 1950-початку 1960-х рр. розвивалася в умовах «відлиги», яка мала значний вплив на всі процеси культурного життя. Послаблення адміністративного тиску, політики самоізоляції, жвавий культурний обмін стимулювали культурне життя, сприяли духовному розкріпаченню. Напередодні реформи в пресі розгорілася дискусія щодо принципів і напрямів реформування школи (1958). Багато суперечок викликав пункт: батьки учнів самі повинні обрати мову, якою будуть навчатися їх діти.

З 1956 р. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. -школи подовженого дня. З 1966 р. відповідно до рішень 23 з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язкової 10-ти річної освіти. Господарські реформи потребували все більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р. -Симферопольський, у 1985 р. -Запорізький. При великих промислових підприємствах було організовано загально-технічні та загально-наукові факультети. Розширювалося підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Кількісні показники загальної освіти в УРСР у 60-80 рр. також засвідчують прогрес. Однак освіченість випускників середніх шкіл падала. Рівень підготовки учнів сільських шкіл був значно нижчим, ніж міських. С погляду загальнолюдських норм ідейне спрямування, рівень знань та інтелектуального розвитку, стан і характер морального виховання національної свідомості не відповідали вимогам цивілізованого світу. У 60-80 рр. зазнала певних реформації і наука України. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія Наук. В складі АН УРСР утворювалися нові наукові спеціалізовані установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалася новими перспективними напрямами наукових досліджень. Відкриття і розробки, які не мали аналогів у світі, були здійснені вченими математиками. Фундаментальні дослідження були виконанні в галузі твердого тіла й низьких температур, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, астрономії та радіоастрономії. З 1960 р. у розпорядженні вчених фізиків -ядерний реактор, з 1966 р. найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Істотні зрушення відбулися у галузі хімії, біохімії, фізіології і теоретичної медицини. Спільними зусиллями науковців ряду інститутів були проведенні дослідження з фундаментальних і прикладних проблем, які мали практичну цінність для розвитку сільського господарства. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, кормових культур, винайдено нові засоби з хворобами плодових рослин і виноградників. Процес наближення суспільних наук до історичної правди та реальної дійсності був складним і суперечливим, бо на зміну одному культу приходив інший. І на догоду кожному вимагали «творити» науку, прославляти існуючий політичний режим . Відлига що тривала 10 р. позначилася тією чи іншою мірою на творчості багатьох письменників і художників, демократизуючи і, гуманізуючи її. Українська література поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письменника О. Гончара ( «Тронка», «Собор», « Чорний Яр»). Письменники України попри всі труднощі, переслідування і репресій продовжували працювати над історичною та сучасною тематикою. Через крижану товщу застою і всезаборонства з великими труднощами пробивало собі шлях новаторство у кінематографі і музиці, образотворчому й театральному мистецтві. 1970^1980-ті рр. характеризувалися посиленням ідеологічного тиску системи на українську культуру. Будь-яке відстоювання прав української культури, відступ від ідеологічних догм розцінювалися як «буржуазний націоналізм», «антирадянщина». Активізувалася цензура, відбулася справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Поси­лився ідеологічний тиск на творчу інтелігенцію. Під керівництвом секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ю. Маланчука проходила кампанія цькування митців, які не бажали працювати в чітко визначених партією ідеологічних межах. Так, було засуджено й заборонено друкувати роман «Собор» О. Гончара, вилучено з продажу роман Р. Іванчука «Мальви». Були виключені зі складу Спілки письменників України І. Дзюба, М. Лукаш, В. Некрасов та інші. Із великими труднощами пробивала собі дорогу до читача творчість Л. Костенко. У 1989 р. у таборі помер І. Стус. Було зламано долю І. Світличному. Ті ж самі процеси відбувалися і в кінематографі, образотворчому мистецтві та інших галузях культури. У 1970-ті рр. з партії було виключено 37 тис. представників української інтелігенції. Наприкінці 1970-х рр. ідеологічний тиск на українське слово було дещо послаблено. У той час як незначна частина митців намагалася боротися з ідеологічним тиском тоталітарної системи, інша у своїй творчості слухняно виконувала вказівки й зауваження компартійних ідеологів, віддаючи свій талант служінню системі (О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах та інші).

 

⇐ Предыдущая13141516171819202122Следующая ⇒

Поделиться: