Чіпка Варениченко: від правдошукача до сліпого месника

 

 

 

3) Тема роману – зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час проведення реформ, що почалися в 1861 році.

4) Сюжет роману – це складні конфлікти, взаємини між персонажами, події, в ході яких розкриваються зміст твору, характери персонажів, авторське ставлення до них.

5) Сюжетна лінія роману – це ряд подій та вчинків, через які розкрито формування характерів, історії життя персонажів.

       У романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні? ”, як і в інших великих епічних творах, є основні та другорядні сюжетні лінії.

6) Основні сюжетні лінії роману:

а) Рід та життя Чіпки.

б) Рід та життя Максима Ґудзя.

в) Історія життя Грицька і Христі.

7) Другорядні сюжетні лінії роману:

а) Мотрі Жуківни (матері Чіпки).

б) Івана Вареника (батька Чіпки).

в) Явдошки (матері Галі).

г) Василя Пороха (повітового “ябеди”).

ґ) Панів Польських, історія села Піски.

 

? Обговорення головних та другорядних сюжетних ліній роману (орієнтовані зразки)

Лінія Чіпки Варениченка

- Небажане народження дитини – постійні знущання матері, відсутність страху та мук совісті хлопчика (виколупані очі Богові, зображеному на іконі, ненависть до матері, однолітків, Бородая, до панів, які відправили батька в солдати, до громади, яка не погодилася, щоб Чіпка пастушив замість діда Уласа);

- перевиховування землею: спроба Чіпки стати господарем, почуття власної гідності (розмова з багачкою Галею в полі);

- втрата землі (зав’язка);

- пошуки правди, деґрадація, скочування до злочинності (пиятика, вбивство сторожа, знущання над матір’ю);

- проблиски свідомості, намагання оборонити правду (захист діда Уласа, каяття);

- утворення банди, життя заради наживи;

- повернення до моральних устоїв (шлюб з Галею);

- пошуки справедливості для всієї громади (служба у земстві);

- повна деґрадація;

- злочин (кульмінація);

- Чіпка – невиправний каторжник (розв’язка).

 

Лінія Максима Ґудзя

- Дитинство під опікою діда Мирона: дитячі ігри й мрії, “війна” з генеральшею – сила чи буйність?;

- шалена юність (зав’язка);

- армія;

- знайомство з гулящою Явдошкою і вплив цієї жінки на Ґудзя;

- нереалізований подвиг під час війни (подвигові завжди передують великі душевні зусилля і моральність) (кульмінація);

- страх перед смертю;

- повернення додому;

- неспроможність жити за законами села;

- Максим-хуторянин;

- банда;

- ганебна і страшна смерть (розв’язка).

 

Лінія Грицька Чупруненка

- Круглий сирота;

- безрадісне дитинство;

- вміння поставити мету й до неї йти (зав’язка);

- довготривалі найми;

- Грицько – господар;

- шлюб з Галею, вплив жінки на Грицька;

- страх перед кривдою (епізод з побиттям діда Уласа) (кульмінація);

- щасливе сімейне життя;

- благородство Грицька стосовно старої Мотрі (розв’язка).

Лінія Мотрі Жуківни

- Мотря – вільна дівчина, не кріпачка;

- злидні, ледарство, байдужість до себе і до старенької матері;

- пізній шлюб (зав’язка);

- ставлення до чоловіка;

- важке випробування дружини двужона;

- ненависть до Чіпки;

- безгосподарність (вигляд хати, спалена взимку підлога, злиденні харчі для дитини);

- невміння виховувати сина, спроба якнайшвидше відправити його в найми;

- небажання відстояти право на землю; перекладання спільних проблем на незміцнілі Чіпчині плечі;

- байдужість до всього;

- невміння дати добру пораду синові;

- буденні погляди на світ, невістку, господарство;

- розпач, викликаний злочином сина (кульмінація);

- донос на Чіпку (розв’язка).

 

Лінія Івана Вареника

- Панське байстря;

- служба коло паненяти;

- помста за кривду;

- спроба самогубства;

- втеча із села (зав’язка);

- довгі роки на Дону;

- повернення в Піски під чужим іменем;

- друге одруження;

- туга за дітьми від першої жінки;

- повернення на Дон;

- розкриття таємниці, що є ні Притикою, ні Хрущем, а кріпаком, який в дитинстві втік від пана Польського, а тому за це мусить бути покараний (кульмінація);

- солдатчина;

- подвиг (розв’язка).

 

8) Багатоплановість роману:

а) Процес закріпачення українського села.

б) Сатиричне викриття козацької старшини, кріпосників різних мастей.

в) Сатиричне викриття царської адміністрації – чиновництва, поліцейського апарату, земства.

 

9) Проблематика твору:

а) Проблема народної моралі.

б) Проблема батьків і дітей.

в) Проблема злочину і спокути.

г) Проблема добра і зла.

ґ) Проблема людини і землі.

д) Проблема народу і влади.

е) Проблема кріпацької неволі.

є) Проблема “пропащої сили”.

ж) Проблема жінки в сім’ї.

з) Проблема любові і сімейного щастя.

$ 4. Характеристика головних персонажів

4.1. Чіпка Варениченко – складний, проблематичний образ селянина – правдошукача і протестанта

       Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні? ” мав ще й інший авторський заголовок – “Пропаща сила”. Хоч постав він з цензурних міркувань, але цілком виражав авторську ідею. “У ній ключ до розуміння і художнього задуму загалом і зокрема центрального персонажа твору, якого письменник змалював у всій суперечливості характеру, у всій складності його бентежної долі. У ній – роздуми художника про нереалізовану, “пропащу силу” людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і прекрасних, але яка так і не розкрилася в своїх потенційних якостях і можливостях”, - зазначає О. Гончар.

       Наскрізним образом роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні? ” є образ Чіпки Вареника. При всій індивідуальній своєрідності, винятковості це один із найтиповіших образів дожовтневої літератури. У його створенні найповніше розкрився величезний літературний талант Панаса Мирного. Кожен епізод життя Чіпки, рисочка характеру, портретний штрих допомагають краще уявити цього сильного, розумного і талановитого чоловіка, який міг би принести стільки користі людям, а силою соціальних обставин став розбійником-каторжником.

       Починається роман розділом “Польова царівна”, де ми вперше знайомимося з головними героями – Чіпкою та Галею. Мальовничі, чарівні пейзажі імпонують душевному станові молодих людей, гармонують із їх почуттями, допомагають глибше і виразніше змалювати характери.

       Ось Панас Мирний подає портрет Чіпки: “ішов справді парубок… Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-де поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі – теж гострі; лице довгообразе – козаче; ні високого, ні низького зросту, - тільки плечі широкі та груди високі… Оце й уся врода.” З першого погляду ніби звичайний портрет молодого хлопця. Але є в ньому ті риси, які відбивають характер героя: “Одно тільки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…” Саме ці деталі дають нам змогу побачити в особі Чіпки незвичайний характер.

       Різким контрастом до попереднього – стриманого, суворо реалістичного портрета є ліричний портрет Галі: “Дівчина, як перепілка… Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка і жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою”.

       В одязі героїв чітко відтінено не так соціальне, як матеріальне їх становище. Чіпка у простій селянській свитині, а в Галі “на шиї дорогі королі, золоті дукати”. Цим ніби поставлено Чіпку і Галю по два боки яруги – між бідністю і багатством. І одразу ж виникає питання: чи можуть, долаючи майнову нерівність, з’єднатися їх серця?

       Майстерний психологічний портрет Чіпки в розділі “Польова царівна” виразно підкреслював, що цей парубок, мабуть, зазнав чимало горя в житті, що він – людина енергійна, рішуча, а також те, що він здатний і на жорстокі вчинки.

       З дитинства доволі зазнав малий Чіпка кривди та несправедливості. Зростав безбатченком. На вулиці діти не приймали Чіпку до гурту, обзивали “байстрюком”, і вразлива від природи душа хлопця озлобилася. Тому зростав він замкнутим, похмурим, відлюдькуватим. А до того ще “біднота несказанна, злидні невилазні”, “що за літо заробить Мотря, та за зиму проживуть”. Доводилось малому часто голодувати, траплялося, що в хаті не було й “пилинки борошна”.

       І Чіпка рано усвідомив соціальну несправедливість. Почуття ненависті до багатих особливо загострилося тоді, коли куркуль Бородай вигнав його зі свого двору, а дід Улас розповів про страшну кріпаччину і про трагічну історію життя його батька. В розмові з матір’ю Чіпка скаже:

“- Ні! Недобре зробив батько, - глухо якось з протягом… - Ні… негаразд! Чому він їх не вирізав, не попалив?

- Кого, сину?

- Панів! ”

       Ще з дитинства у Чіпки закрався сумнів у тому, чи є Бог на небі і чи допомагає він людям. Коли бабуся Оришка втлумачувала онукові, що Бог “нас годує”, Чіпка питав: “А чого ж мама хліб заробляє – ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти? …”

       Злидні й Чіпку погнали на роботу. У дванадцять років пішов у найми до куркуля Бородая, якого не слухався і ледь не спалив господарство. Уже тоді він не визнавав ніяких заборон, був палким, сміливим, а хазяїв та панів вважав своїми ворогами.

       Через деякий час повернувся хлопець вже до власної землі, що якимось дивом перепала їм від далекого родича. Закипіла робота і на своєму полі, і на чужому. Незабаром з’явилася і корова, і конячина на хазяйстві.

       Чіпка “рано встає, пізно лягає, - та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його… не тільки в будень – і в свято…”

       Там, на цьому полі, він і зустрівся з дівчиною, що видалася йому неземним створінням – польовою русалкою; з першого погляду полюбив її Чіпка. Змінився хлопець, став веселішим, привітнішим. Хоч надія, яка йому світ звеселяла, увесь час змагається з острахом: багачка!

       І раптом все померкло, все зникло: і надії, і сподівання. Нема землі! Сільська влада разом із суддями відібрала у Чіпки землю і віддала за хабар іншому. Це жахлива трагедія хлібороба. Це – вічні найми. У тяжкому горі й кохання забулося, зник чарівний образ Галі. З пекучою ненавистю до хабарницького світу законників забрів Чіпка до шинку та там і потонув у горілці. “Що тепер я? … Людський попихач, наймит? … Пропало… все пропало! …”, - так оцінює своє становище п’яний Чіпка.

       І пішло. Увесь нехитрий його статок поплив у шинок. Горілка вигнала й матір з дому. Зі своїми новими товаришами, які враз знайшлися, - п’яницями й дрібними злодіями, - вдень мерз у нетопленій хаті – пустці, а вночі пропивав останнє. Не міг тільки пропити жита – спротивилася хліборобська совість, не віддав шинкареві за безцінок, а подарував колишньому товаришеві.

       Відвідини Грицька, співчуття Христі дещо заронили в наболілу душу Чіпки, але це була іскра, яка скоро згасла. Він ще не міг вирватися з тих обставин, у які потрапив. І товарищі-злодії видавалися щирими друзями, і горілка – ліками від горя. Як не стало що пропивати, п’яна компанія пограбувала пана, а Чіпка придушив сторожа, який намагався стати злодіям на заваді.

       Чіпка й далі вів безпутне життя, хоч воно, як і все його товариство, викликало в парубка огиду. Та горілка приходила “на допомогу”. Аж тут збунтувалися кріпаки – пішли до пана правити гроші за два роки служби після відміни кріпацтва. Посередник зі становим не змогли втихомирити піщан, викликали роту солдатів. Почалася розправа різками.

       “Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, метається на всі боки:

- Братця! – кричить: - не даймо глумитися на нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!

Кричав, аж поки його солдати не схопили та не відшмагали. Тут він побачив справжню ціну і давньому товаришеві Грицьку, і теперішнім так званим друзям. Найбільше ж пекла його кривда і наруга над ним самим і над народом. “Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..”

Хто ж це вони? Пани? І вони, і “старші над паном”, і попи, і торговці-шинкарі, і свій брат-багатир… Саме після цієї розправи у нього й визріє план помсти: “Станьмо краще такими людьми, як усі, - приймемось на роботу, удень будемо працювати… а ніч-матінка – і научить і скаже, де наше лежить…”

Чіпка мириться з матір’ю, йде до сусіднього пана на заробітки. Весною разом із матір’ю хату лагодив, обновляв своє господарство, сумлінно працював за сніп, за сіно у жнива та косовицю. Ніби і забув Чіпка про злодійське товариство, знову зійшовся з Грицьком, мати подружилася з Христею.

Та ночами став пропадати, а по селу пішли чутки про розбої та крадіжки. На цьому слизькому шляху Чіпка знову зустрічається з Галею, яку щиро кохав. Вона розкриває йому очі на зло, яке він чинить, змушує покинути безпутне життя. Завдяки Галі Чіпка знову зазнає, хоч і на короткий час, щастя. Всього себе віддає праці: рано прокидається вранці, пізно лягає спати – весь час за роботою. Чіпка соромився свого давнього безпуття, тієї кривої та кривавої стежини, якою хотів дійти до щастя і справедливості. Односельчани стали вважати його добрим і щирим чоловіком. До хати Чіпки прийшли спокій, достаток, чи не вперше за все життя вільно зітхнула мати. Розквітла Галя.

Чіпку обирають у земські гласні, а потім навіть у члени управи. Отут, думав він, буде добро людям робити, служити громаді. Чіпка радив селянам відстоювати свої інтереси, робити все, аби не потрапили вони знову у панську кабалу.

Та не могли пани-земці терпіти в своєму середовищі мужика, та ще й бунтаря. А Чіпка, в свою чергу, не міг миритися з їхніми махінаціями. Щоб ошельмувати Чіпку, згадали його минуле, - коли він притягався до слідства за пограбування панської комори, - і домоглись свого: за розпорядженням губернатора Чіпку виключають із земства.

А тут і перші постанови земства: велике жалування членам управи, дивний податок із землі: той, хто має землі більше, платить менше, шляхові роботи – натурою, тобто селянськими руками.

Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння і вивела Чіпку на шлях сліпого розбою. Він стає отаманом розбійницької ватаги, знову повертається на криву стежку: грабує, пиячить, дійшло й до вбивства. Банда, очолювана ним, вирізала цілу сім’ю, навіть не зглянувшись на дітей.

Отже, в образі Чіпки змальовано дійсно “силу” – непересічних здібностей селянина, фізично розвинутого, міцного, який любив землю, міг до самозабуття працювати на ній, а крім того, дуже вразливого до всякої кривди. Наругу він не прощав нікому. Мав справжній організаторський талант, його слово багато важило і для селян, і для товаришів-злодіїв, та його здібностям у тих умовах кричущої несправедливості не було ні шляху, ні простору для нормального розвитку. Він стає стихійним месником, сходиться із злодіями та розбійниками. Хоч помста багатіям здійснювалась Чіпкою і його компанією з різною метою, та з часом і він свою мету втратив, скінчивши життя кривавим убивцею, зарізякою.

Таким чином, можна сказати, що Чіпка глибоко відчував чуже горе і по-своєму сміливо боровся за права трудівників. Проте Панас Мирний не вважав його позитивним героєм, а його шлях – правильним. Головний герой – носій провідної ідеї твору: як кріпосницький, так і буржуазно-поміщицький лад нівечать кращі сили народу. Тільки за інших соціальних умов такі люди, як Чіпка, зможуть знайти своє місце в суспільстві і своїм природним обдаруванням принести не горе, а велику користь.

 

4.2. Грицько Чупруненко – ровесник Чіпки, найближчий приятель його дитячих літ

       Чіпка познайомився з Грицьком у підпасичах. Хлопці однолітки, однакові у них і достатки. Грицько сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички, вдови, а потім уже дід Улас узяв його до себе.

       У підпасичах його життя таке ж, як і Чіпки, - голодне роздолля з сухарями, чорними, як земля, з дитячим бешкетуванням: то він, криючись від діда, на барані їздить, то горобців дере.

       Коли дід Улас повідав хлопцям, що пани знову забирають його до двору, Грицько не журився дідовою долею. Як почув сумну новину, “тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани, - потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину – торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи”.

       Довгою дорогою – вперше й вийшов із села – всьому дивувався, та найбільше чужому багатству заздрив: “Ач, як люди живуть! ” Шумливе міське життя його відлякувало, мріялась жіночка чепурненька, роботяща, дітки маленькі коло неї.

       Така мрія й підганяла його до сумлінної роботи. Грицько давав собі відпочинок тільки тоді, коли вимушений був їсти і спати. Односельці-заробітчани дивувалися його завзяттю, хазяї хвалили. А як став під осінь лічити заробіток – ні з чим повертатися додому. І він йде до Херсона, катає сорокавідерні бочки, носить дошки з барж. Взимку ж Грицько найнявся косити очерети.

       Тяжко працював Грицько ще одну весну й літо, а на другу осінь повернувся додому і зразу ж придбав хату й город.

       “Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.” Правда, з наміру одружитися з багачкою нічого не вийшло. Грицько закохався в сусідську наймичку та з нею й шлюб узяв. “І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою…” Старші молодим за приклад їх ставили: аякже, сироти, наймити стали хазяїнами!

       “Своя сорочка ближче до тіла” – ось основа Грицькової моралі, яка найвиразніше проявилася під час розправи над кріпаками. На заклик Чіпки заступитися за кріпаків, не дати їх бити Грицько втік. Дома ж він хвалився перед жінкою своїм вчинком, у якому не вбачав нічого ганебного; лаяв кріпаків “маштаками”, “злодіями”, “голотою”. Дивно звучать ці слова з вуст учорашнього наймита й голодранця. Це вже говорив хазяїн.

       Ставлення до свого товариша дитячих літ, Чіпки, у Грицька залежало від становища першого. Повернувшись із заробітків з грішми, він гордував Чіпкою, не знався з ним і тоді, коли обезземелений Чіпка упав у запій, потрапив до злодійського товариства. Коли ж Чіпка поправив господарство і покликав його старостою сватати Галю, Грицько погодився. Він дивувався багатству товариша, навіть заздрив йому. І вже далі знову приятелював з Чіпкою, завжди перед ним скаржився, лукавив, розраховуючи на допомогу. Отже, Грицько повів себе і з товаришем, як з усіма: до багатого горнувся, бідним гордував. Правда, при всьому цьому він не був обділений співчуттям. На останньому побаченні із закованим у кайдани Чіпкою “у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчувся тяжкий жаль – шкода пропащого брата…” Він же взяв до себе його матір догодувати до смерті.

       Отже, в образі Грицька змальовано звичайного селянина того часу – працьовитого, полохливого, покірного законам і звичаям.

 

4.3. Максим Ґудзь – онук січовика Мирона Ґудзя

       Другою постаттю, що відтіняє образ Чіпки, виступає у романі москаль Максим, його тесть.

       Привабливо, із симпатією змальовано Максима в молодості: “Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще й меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, - він був перший красень на селі.” Максим був щедро обдарований природою, відважний, кмітливий, розумний. “Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усіма верховодив”.

       Дід Максима – Мирін Ґудзь – захожий січовик, з’явився в Пісках, коли ще й селом це поселення не звалося: так, розкидані хутірці по балці. І не в хатах – українських мазанках – жили люди, а здебільшого в землянках. З’явився Ґудзь немолодим, з чималим життєвим досвідом, уже добре повоювавши з шляхтою й татарами. І головним його заняттям на цій ще не обжитій землі було полювання. Одружившись із місцевою дівчиною, став хліборобом. У запорізькому дусі хотів і сина Івана виховувати, та, одне, мати не давала і привчала того до хліборобства, а головне – козацтва не стало. Із старшини поставали пани, а прості козаки до землі прихилилися. Саме життя, побут сказали своє – і виріс Іван справний хлібороб-селянин.

       Не знаходив Мирін спільної мови з сином, ближчим став онук Максим. Йому він розповів про давні походи, бої з ворогами.

       Під час закріпачення старий Мирін зумів відстояти своє козацьке звання, отож ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі. Жили порівняно в достатку, у щоденних нелегких господарських клопотах. Діти змалку привчилися до хліборобської праці.

       Максим ріс рвучким і не спокійним: до всього кидався із запалом, швидко схоплював та швидко й охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найулюбленішою забавою для малого була гра в бої з татарами.

       Максим верховодив парубками. Красивий, кремезний, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик, він подобався усім ровесникам. Витівки ж його ставали все дошкульніші зліші, образливі і збиткові для піщан: то він зніс чужі ворота на самий верх столітнього дуба, то вдові вимазав дьогтем ворота, то звів молоду дівчину, то пустив славу про іншу. Хотіли батьки одруженням утихомирити сина – нічого не вийшло. Далі ще гіршим став: полюбив горілку, шинок. А там – шинкареві допікає, з кріпаків насміхається, під’юджує їх тікати від панів. Це вже Сибіром для Максима запахло. Батьки нічого не могли вдіяти з сином і – віддали в солдати.

       Солдатчина. Тяжка муштра. Як і всім, нелегко було й Максимові. Та він не вдавався до туги, все переливав у сміх, у жарт. Нехитрою солдатською наукою оволодівав швидко, чим показав неабиякі свої природні здібності. Правда, тупа муштра скоро йому набридла. І він знову знаходить відраду у горілці. Товариський, щедрий Максим умів і за себе постояти, і товариша не видати, навіть у скрутну хвилину взяти чужу провину на себе. За це його поважало нове товариство.

       Дуже бідний, просто злиденний солдатський пайок виділяла казна. Та ще й старші – фельдфебелі, ротні – обкрадали. І увійшло у звичай “прокормленіє”: виряджала рота кількох солдатів, щоб ті збирали в околишніх селах, містечках милостиню від населення. І вони збирали: де випросять, де налякають, де силою відберуть, а де просто вкрадуть. Максимові прийшлась до смаку така " робота“ – все-таки не щоденна муштра. І він збирав щедру данину, за що його ще більше поважали товариші, цінувало начальство.

       Незабаром Максим став унтер-офіцером. Він віддалився від простих солдат, почав ганяти їх ще дужче, ніж його самого колись ганяли. Самотужки оволодів грамотою, яка йому стала у пригоді в одному - обрізувати та обкраювати підлеглих.

       У 1848 році Максим разом із батьком Чіпки брав участь у придушенні революції в Австро-Угорщині. За хоробрість заслужив орден Георгія, став фельдфебелем.

       Після закінчення війни повернувшись додому, Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Народилася у них дочка Галя. І вже батьківські клопоти, щоб виростити у багатстві та розкошах свою дитину, знову штовхали Максима до наживи. Максим збирав данину з “прокормленія”, а Явдошка перепродувала крадене.

       Під час Кримської війни 1855 року Максим, скориставшись пораненням, вийшов у відставку і повернувся на батьківщину. Став він по ярмарках їздити, жінка вдома торгувала. Знався з багатими, начальством, бідними гордував. Та скоро вибрався з Пісок на хутір. Відгородився височенною лісою від людей, чим жив і як, - ніхто не знав. На його хуторі запивали розбійницьку удачу, ділилися награбованим. Тут вся розгадка і хутірського життя, і Максимової відлюдкуватості, і його багатства.

       Всі оті ярмарки були тільки прикриттям справжнього джерела збагачення – відкритого розбою.

       До Чіпки Максим ставився як до товариша, не дуже зважав на його бідність. Сила, спритність – ось що цінувалося в розбійництві, а це в Чіпки було.

       Максима-розбійника породив інший час та інші умови. Здібного, кмітливого і фізично дужого хлопця морально знівечила й спустошила служба в миколаївській армії, там він навчився промишляти розбоєм і грабувати свого ж брата – простого солдата. До соціального протесту, до помсти експлуататорам він ніколи не піднімався.

       Його падіння – теж наслідок суспільних умов, які калічили людину морально.

 

4.4. Лушня, Матня і Пацюк – злодії та п’янички без будь-яких моральних засад, жертви кріпацтва

       Відтіняється образ Чіпки й непривабливими постатями його розбійницького товариства, насамперед Лушнею, Матнею і Пацюком, з якими головного героя звела чарка. Їй вони поклоняються і служать. Всі троє – вихідці з дворової челяді. Там, у панському дворі, вони перейнялися зневагою до праці, розбестилися, звикли обдурювати і красти. Це типові люмпени, соціальне дно села. “Крім крадіжок, уміння брати те, що погано лежить, вони більше ні на що не здатні. Задовольнити почуття голоду, дати роботу шлунку – ось весь зміст існування цих пропащих людей”.

           

4.5. Жіночі образи в романі

       Любовно і дбайливо виписано в романі жіночі образи. Баба Оришка, Мотря, Галя, Христя – всі вони різні за характерами, життям, долею. Але в їхніх образах втілено кращі якості народної моралі.

 

а) Баба Оришка – втілення людяності, доброзичливості, теплоти, любові

       Перші уроки добра, чуйності, любові Чіпка дістав від своєї баби.

       Прообразом баби Оришки була няня Івана Білика та Панаса Мирного – кріпачка Ірина Костянтинівна Батієнко, яка й після звільнення від кріпацтва залишилася у Рудченків, доглядала їхнє миргородське дворище. Її характер, світогляд, знання звичаїв і народної творчості, вплив на дітей, навіть в якійсь мірі й зовнішність – всі це “списано” з дорогої авторам няні і вкладено в образ баби головного героя, звичайно, з певними корективами до її долі, життєвого шляху.

       Це чи не єдиний персонаж першого плану, де автори не дають цілісної біографії. Ясно, що це збідніла вдова з козацького стану, збідніла настільки, що все своє життя поневірялася в наймах, не мала ні поля, ні городу, ні своєї хати.

       Бита горем, невилазними злиднями, завжди рада шматку хліба, баба Оришка зберегла в собі море людяності, доброзичливості й теплоти. І все це вона прагнула передати єдиному онукові, якого любила понад усе на світі. Оришка – втілення народного світогляду і моралі: вона розважлива, житейськи мудра, знає багато казок, легенд, переказів. Її народний погляд на людське призначення: “Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати”, - лишився в основі Чіпчиної працьовитості.

       До Чіпки баба Оришка завжди була лагідною, ніколи не вдавалася до бійки. Її тихе, ласкаве слово куди більше важило для хлоп’яти, ніж материні стусани. Саме від баби він перейняв чулість до чужого горя. Хлоп’я платило за бабину любов до нього щирою взаємністю. І першим страшним ударом у житті Чіпки стала смерть баби.

 

б) Мотря – страдницький образ жінки-матері, лиха доля якої не вбила в ній високої моралі

       Тяжка доля матері Чіпки. “Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою”, - говориться про неї в романі. Вона завжди в тяжких трудах, у злиднях. Не з любові, а задля притулку вийшла заміж за незнайомого чоловіка. Ще не народивши сина, стала заміжньою вдовою. А звідси – дикі наговори, чутки про неї у селі, що ускладнювали й без того тяжке життя Мотрі. Навіть на роботу найматися мусила в сусідньому селі – у своєму не брали. Невилазні злидні, постійна перевтома робили її жорстокою: за найменшу провину обсипала Чіпку прокльонами, частувала духопеликами, а на ласку ні сил, ні часу не мала. Проте, незважаючи на це, Мотря любила сина.

       Її материнська любов невіддільна від честі. Втративши землю, безсила у своєму горі, вона намагається не допустити сина до слизької дороги, заспокоює його, що й без землі люди живуть, мовляв, заробляти можна. Погана слава про сина тільки збільшувала материнську біль. Її думки не про багатство: вона хоче, щоб син залишився чесною людиною: “Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком! ” Справедливість, чесність перевищують материнську любов – Мотря сама заявляє на свого сина-вбивцю.

       В образі Мотрі Мирний показав жінку, прибиту горем, але сильну духом. Лиха доля не вбила в ній доброти і чулості, високої моралі.

 

в) Христя – роботяща дружина Грицька, мудра охоронниця спокою родинного затишку

       Христя малою зосталася без батька й матері, все, що в них було, рознесли родичі. Поле дядько забрав та й її визискував, як дармову робітницю, доки не найнялася до чужих людей: там хоч плата якась за працю була.

       Молоду, веселу, працьовиту наймичку покохав Грицько і одружився з нею. Жили вони добре, не сварилися, поважали один одного.

       Спокійно було Христі, доки не зустрілася з волоцюгою Чіпкою, не почула його гірких слів про те, як землю у нього відібрали, про неправду між людьми. Серцем, жіночою чуйністю Христя зрозуміла високі поривання Чіпки і всю приземленість Грицька. Таємно, сама собі не признаючись, покохала Чіпку, переживала за нього, близько зійшлася з його матір’ю, а потім і з дружиною. Прагнення поріднитися хоч через кумівство, приязнь до Галі викликалися саме цим почуттям. Заливаючись слізьми, провела Христя Чіпку в його останню кайданну путь до Сибіру.

 

г) Галя – втілення народних уявлень про красу й моральну чистоту

       Галя – це уособлення дівочої краси, подружньої вірності, чесності, моральної чистоти. В житті Чіпки саме Галя продовжує лінію баби Оришки – є носієм доброти, людяності, стимулюючою силою в його розбійницьких замірах. У стосунках з Галею найповніше розкривається багатий внутрішній світ головного героя, його кращі людські риси, роздуми, переживання. На відміну від інших жіночих персонажів зовнішність Галі виписана до найдрібніших деталей, не раз підкреслюються риси її вродливого обличчя. Виросла вона в багатій сім’ї, з дитинства купалася в розкоші. Очевидно, про джерела збагачення дізналася вже дорослою і всім єством, своєю чистою совістю осудила злодійство і розбій. Головною умовою для одруження вона поставила перед Чіпкою кинути розбійництво. Награбований багатий одяг, прикраси просто душать її. Галя мріяла тільки про чесне трудове життя, у своїй господі все робила з радістю сама. Вона з великою повагою ставилася до свекрухи – бідної вічної трудівниці Мотрі, співчувала її тяжкій долі.

       Галя щиро вірила, що своїм коханням відверне Чіпку від злодійства, направить на шлях трудового життя: всіляко підтримувала його в господарюванні, у добрих намірах послужити людям у земській управі. Крах своїх надій, своє безсилля виправити становище вона виливала палючими слізьми; останній злочин Чіпки не знесла, втратила розум і покінчила життя самогубством.

       Слід зауважити, що на мораль Галі, мораль трудової людини в її найвищих виявах, здається, зовсім не вплинули її батьки-злочинці. Письменники нічим не мотивують цього феномену, залишають його розгадування нам читачам. Отже, можна зробити висновок, що формування дівчини відбулося всупереч впливу батьків.

 

 

4.6. Панство і чиновництво у творі

       У романі “Хіба ревуть воли, як ясла повня? ” яскраво змальовано представників пануючих верств, “старе” і “нове” панство. Подаючи широку панораму народного життя, Панас Мирний та Іван Білик показали, що реформа лише замінила один спосіб експлуатації іншим.

       Історія закріпачення селян у романі пов’язана з родом повітового предводителя дворянства Василя Семеновича Польського, прототипом якого був Василь Степанович Война – найбагатший магнат у Гадяцькому повіті.

       Прототипами дрібніших панів: Кривинських, Совинських, Митілів, Саєнків, Гаєцьких - реальна поміщицька дрібнота. Записи, зроблені Іваном Біликом, допомогли авторам викрити панську владу за часів кріпосництва та після реформи.

1) Генерал Польський – вихідець із “голопузої шляхти”, яка після поділу Польщі переметнулася під крило російського царату. “Заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок! ”

“Тапер ви уже не козаки, - сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожалувала мені Піски…”

 

2) Генеральша – жорстока кріпосниця, самодурша, що знущалась із кріпаків, її незчисленні коти, якими вона опікувалась, були дорожчі за людей. “Висока, суха, як в’яла тараня; очі в неї, як у її улюблених котів, жовті-жовті”.

       Найперша материнська турбота генеральші – повидавати дочок заміж за знатних панів. Хто з них нижче неї, до того зневага. У цьому вся її сила і вся пиха.

       Зі своїми годувальниками-кріпаками не спілкувалася, все йшло через прикажчиків. З дворовими генеральша проявила себе справжнім деспотом, усіх тиранила, над усіма знущалася.

 

3) Василь Семенович – “достойний” нащадок генерала, “царьок” у Гетьманському повіті, який зосередив у своїх руках усю владу: “Сам – предводитель; родичі-урядники; справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники… як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…”

       Коли вийшов указ про скасування кріпацтва, Василь Семенович, швидко зорієнтувавшись у настрої кріпацької маси, утікає і присилає для “заспокоєння” невдоволених посередника Кривинського і станового Ларченка, які й “утихомирювали” селян солдатськими різками.

       Рід Польських ніби втілював у собі весь жах кріпосництва. Але зі знесенням кріпацтва і його не стало.

 

4) Кряжов – “перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар.” Той же вчорашній кріпосник, але іншого знатного роду – роду полковника Кряжа, “що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсудків, він прикріпив… своїх родичів… або й не він прикріпив їх, а його жінка – та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала…”

       Кряжов – меткий, спритний, енергійний. Він зрозумів нові обставини, за яких влада поступово переходила від дворянської знаті до рук капіталу та чиновної адміністрації. Цей образ свідчив, що у пореформених умовах дворянство не збиралося поступатися своїм панівним становищем, а потроху пристосовувалося до них, ішло на різні служби, тісніше змикалося з чиновницьким станом.

 

5) Секретар суду Чижик, котрий вимагав із Чіпки хабара – сутяжище в людській подобі. “Сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками…” Горб, довгий ніс, глибоко запалий рот, гостра борідка і мишачий погляд доповнюють його портрет, що вже сам собою викликав відразу, чимось нагадував зловісні образи негативних казкових героїв. Та перед цим миршавим і неприємним чоловіком люди скидали шапки.. секретар суду! Добре знали в повіті його хижу натуру, і його узвичаєні прийоми здирства. “Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…”, - прямо говорив він Чіпці.

       Чимало добра відвезли брати Максима Чижикові, як судилися за землю. Це не викликало ніякого осуду, сприймалося всіма як належне. Навіть особистий ворог Чижика, викинутий на підніжний корм п’яничка Порох виправдовує хабарництво: “Не підмажем – не поїдеш… Суха ложка рот дере…” Згодом саме цей миршавий чиновник Чижик зіграє наймерзеннішу роль у вигнанні Чіпки із земства.

 

6) Шавкун – недовчений студент, викинутий із бурси й університету за п’янство, прибився до чиновницького берега. Став покірним, слухняним перед панством, особливо перед Василем Семеновичем – у пояс кланявся. Помітив його поклони “царьок” – забрав до себе у канцелярію, де він незабаром і став важливою спицею в повітовому колесі. “Шавкун… держався пословиці: за свій грош – кожен хорош! ”; “Багатство, гроші – от що йому й снилося! ” Він – чоловік з посередніми здібностями, але запопадливий до роботи, запобігливий перед високим панством, якому всіляко догоджав. Він перший відчув небезпеку від обрання Чіпки членом управи, перший забив тривогу, а при допомозі Чижика, який розкопав давню Чіпчину провину і “зляпав” на нього справу, знайшов вихід, як позбутися “сірої свити” в земській компанії. Попович Шавкун гарно засвоїв науку підлабузництва й лакейського догоджання.

 

7) Цю галерею чиновницької братії мальовниче доповнює становий Дмитренко, якого мало не в очі селяни називали конокрадом. Облудність земства розкривається в картині виборів, коли становий, крутячи, правого чи лівого вуса, вказував селянам, як голосувати. Повітового“ябеду” Василя Пороха ми бачимо вже декласованим чоловіком, що заробляв на свою чарку випадковими заробітками, але пам’ятаємо, що у недалекому минулому він заправляв цілим повітом. Йому підкорялися і комісар, і суддя, і сам предводитель… Василь Порох – той же Чижик і Шавкун, тільки в минулому.

 

     5. Порівняльна характеристика героїв роману (опорні плани)

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: