Розвиток драматургії і театру в Україні другої половини ХІХ століття

                                                                                            Світ подібний до театру: щоб грати

в ньому успішно і з похвалою

беруть ролі за здібністю…

                  Г. Сковорода

 

       Театральне мистецтво в Україні брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр – потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII – у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій (канікул), заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.

       ХІХ століття створило всі передумови для виникнення нового театру, історичний шлях якого багатий на великі імена та події. Про кріпацький театр І половини ХІХ ст. ми дізналися, вивчаючи творчість І. П. Котляревського. З появою “Наталки Полтавки”
І. Котляревського почалася нова сторінка в розвитку аматорського театрального руху. Комічні опери, водевілі, мелодрами тих часів увібрали в себе елементи селянського побуту, української етнографії. Після Котляревського цю театральну традицію продовжили
І. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, С. Гулак-Артемовський.

       Драматургія другої половини ХІХ ст. має своїх видатних театральних діячів:
М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.

       1881 рік – рік утворення першої української професійної трупи, яка ставила своїм завданням створення на сцені реалістичних образів. Типовою рисою театральних вистав цієї доби також був побутовий реалізм, але більш поглиблений.

       Як відомо, урядові й цензурні заборони спрямовували розвиток української літератури у вузьке річище виключно селянської тематики. Письменники змушені були протягом десятиріч обертатися в колі тем і проблем селянського життя. Природно, це обмежувало громадянський резонанс їхньої творчості, гальмувало розвиток літератури. Але разом із тим розкриття традиційної тематики ставало дедалі глибшим і різнобічнішим, а картини селянського побуту в п’єсах кращих письменників набули яскравішої соціальної й психологічної конкретизації.

       М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, Панас Мирний тільки у
80-х рр. на матеріалі з життя сучасного їм села створили ряд визначних соціально-побутових і соціально-психологічних драм. Піднесення реалістичної драматургії забезпечило успіх театру корифеїв, завдало нищівного удару антихудожній “горілчано-гопачній” театральщині, сприяло становленню сценічного мистецтва Західної України, витісняючи і перекладні водевілі, і недолугі оригінальні комедії та псевдоісторичні трагедії. Отже, успіхи східноукраїнських драматургів у змалюванні життя селянства мали загальнонаціональне значення – і громадське, і літературне.

       У 80-90-х рр. українська драматургія збагатилася майже тридцятьма визначними п’єсами різних жанрів, що їх створили М. Кропивницький, М. Старицький, І Карпенко-Карий, Панас Мирний, І. Франко, Б. Грінченко. Хоча з того часу минуло майже сто років, а переважна більшість цих творів дотепер зберегла свою пізнавальну, виховну й естетичну цінність, і досі йде на сцені. Така виняткова життєздатність кращих драм і комедій пояснюється глибиною художнього освоєння пореформеної дійсності, важливістю порушених соціальних проблем.

       Одним із найбільших завоювань української реалістичної драматургії останніх десятиріч ХІХ ст. було правдиве зображення класової диференціації селянства.
М. Кропивницький (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук”, “Чмир”, “Олеся”), М. Старицький (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “У темряві”), І. Карпенко-Карий (“Бурлака”, “Наймичка”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”), Панас Мирний (“Лимерівна”) з винятковою силою художньої правди показали ту прірву, яка розділяла сільську бідноту і швидко зростаючу сільську буржуазію

       Українські драматурги на конкретному життєвому матеріалі показували руйнування патріархального сільського господарства внаслідок нещасного наступу капіталізму і блискавичного збагачення місцевих багатіїв.

       У 1911 році засновник МХАТУ К. Станіславський писав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, імена яких увійшли золотими літерами на стрижалі історії світового мистецтва…”.

 

Словничок

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: