Національна культура в умовах тоталітаризму 30-х років

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обу мовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок “великого перелому” кінця 20-х років. Воно мало супереч ливий характер, досягнення історичного значення захлиналися в хвиляу політичного терору проти культури і Ті творців.

Незважаючи на жорсткий утиск тоталітарно-бюрократнчної системи, сталінізму, в культурному житті республіки ще певний час зберігала ся інерція позитивних процесів, започаткованих у попередньому деся тилітті.

Культурний розвиток українського народу тривав, і цьому є об’єктивні пояснення. По-перше, він був обумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності, створенні широкої мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формуванню активного суб’єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціально-економічного розвитку була орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-технічного рівня населення, на підготовку нової генерації радянської інтелігенції, отже, на розширення мережі шкіл, вузів, наукових і культурних закладів. По-третє, в умовах відносної ідейної терпимості, творчої розкутості в культурному процесі 20-х років сформувалися літературні та мистецькі сили, які ще певний час продовжували творити в дусі усталених традицій навіть за умов невпинного наростання тоталітарної регламентації культурного життя.

У 30-ті роки в УРСР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, закладів вищої та середньої спеціальної освіти. Кількість учнів у загальноосвітніх школах збільшилася впродовж 1932–1939 рр. з 4, 5 до 5, 5 млн, учителів – з 126, 4 до 193, 8 тис. Згідно з офіційною статис-

777

 

тикою впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за грамотністю населення.

Кількість вузів зросла з 38 (близько 29 тис. студентів) в 1929 р. до 148 (понад 125 тис. студентів) у 1939 р., а кількість технікумів і прирівняних до них закладів – з 146 (29 тис. учнів) до 600 (172, 4 тне. учнів). Найбільш високими темпами зростала мережа інженерно-технічних, сільськогосподарських, педагогічних та медичних вузів. Виняток становили вузи художнього профілю, де впродовж 30-х років кількість студентів навіть зменшилася. З огляду на офіційні пріоритети суспільного розвитку це було красномовним свідченням укорінення певних тенденцій, а саме – технократизації суспільного життя, формування негати-вістського ставлення до проблем його гуманітаризації, невиправданого протиставлення “виробників матеріальних благ” і тих, хто “займається розумовою діяльністю”.

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприхованим. Сталіна і його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростав прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р. сам термін “українізація” остаточно зникає з офіційних документів.

Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш широкому контексті весь процес національно-культурного відродження України. Жорстокий моральний терор обрушився на наркома освіти УРСР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив життя самогубством. Такою самою була доля і ще однієї з найпомітніших постатей українського культурного ренесансу – М. Хвильового.

Тотальної чистки зазнали як сам Наркомос УРСР, так і наукові, педагогічні, культурно-освітні установи, які входили в його систему. В обласних управліннях народної освіти з ідейно-політичних мотивів було замінено все керівництво, в районній ланці – майже на 90 /о. Система народної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що хвиля терору не обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як “класово-ворожі елементи” вже були звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав продовжувати чистку. Спустошливого розгрому зазнали також вузи республіки.

Під гаслом боротьби з “буржуазним націоналізмом”, “шкідництвом” наприкінці 20 – початку 30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції, яке практично не

223

 

припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терс ру. “Націоналісти” викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці ого лошувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політично небе;. печними з усіма висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української науки, а й розчищала шлях до неї людям типу горезвісного академіка Т. Лисенка. Саме на хвилі репресій стала можливою його кар’єра – з рядового агронома в дійсні члени Академії наук України.

Г Незвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, ‘.

І в яких ідеологічні і політичні адепти сталінізму вбачали інтелекту- J

І альну опозицію тоталітарній владі.             "

V____________________________________ J

Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури, інститути мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури та ін. “Ворогів народу” вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держа ви викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослідженнях націо нальних особливостей культурного розвитку чи соціально-економічни; процесів. Наставляючи історичну, інші суспільствознавчі науки на “біль шовицькі рейки”, вони спрямовували науковців на безкомпромісне розвінчання “буржуазно-націоналістичної контрреволюції”, інших “ворогів народу”, коло яких розширювалося до безмежності. Про наукову об’єктивність при цьому не йшлося.

І все ж, в міру того як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза фашистської агресії в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обов’язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика, пов’язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури, національно-визвольного руху. Звичайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-державним контролем, нещадною цензурою.

Кінець 20-х – 30-ті роки в історії культури українського народу пов’язані з наростанням мкрологізованих уявлень про радянську дійсність і відповідне становище в ній людини. І чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав’язаних народу, тим гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити в свідомості трудящих

ОТ/І

 

об’єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

Над створенням і підтримкою таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, мали працювати всі сфери культури – література, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає предметом “постійної уваги” партії та уряду. В реальній практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і забороняли інше, а звідси – нещадне викорчовування інакомислення в літературі і мистецтві.

На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське визначення •

суті соціалістичної культури – пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння.

V

Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж звинувачені в усіх гріхах вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали життя. Запобігати інакомисленню в творчій сфері мали створені ще на початку 20-х років органи цензури – Головліт, Головмистецтво, Голов-репертком та інші з їх розгалуженою системою від центру до округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по собі цей метод, як один з творчих напрямів, мав право на існування. Проте в умовах ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом в літературі і мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів визнавалися крамольними.

Апаратна верхівка офіційної ідеології фактично заохочувала, а то й відверто провокувала в літературно-мистецькому середовищі чвари серед різних течій і творчих об’єднань, нагнітала взаємонищівну критику, організовувала цькування інакомислячих. Митців переслідували як за відрив від “соціалістичної дійсності”, так і за так званий натуралізм, тобто за правдивий показ реального життя. Суб’єктивістська підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми, сприймався не просто як опонент офіційної точки зору, а як ідейний ворог з відповідними, як на ті часи, наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) в СРСР, а також у всіх союзних республіках було створено єдині творчі спілки – радянських письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній оцінці.

 

8 9-154

 

225

 

Безумовно, ця свого роду колективізація мистецьких сил об’єктивно сприяла їх інтеграції в суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив’язувала митців до певного ідеологічного соціального замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з творчої інтелігенції, яку не можна було заггідозріти в запопадливому ставленні до влади, схвально сприйняв створення єдиних творчих спілок. У них вони вбачали свого роду запобіжний захід проти ідеологічного терору “класово орієнтованих” літературних та інших мистецьких організацій, які з позицій стерильної пролетарської культури громили аполітичні, з їх погляду, літературно-художні угруповання.

Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв’язок між літературою і політикою. Проте не погоджувалися з його вульгарним трактуванням, доводячи, що він (зв’язок) не є прямим і безпосереднім, отже, відкидали наміри політизувати мистецтво, культуру в цілому.

Історія української культури 20–30-х років дає переконливі приклади як жертовного служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступились принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийнялг мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва “за велінням серця” чи е зв’язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування “буржуазних націоналістів” та інших “класово ворожих елементів”.

Пмни червоному терору, ідеології класової боротьби співали і кращі митці України, в цілому чесні в своїй творчості. Наприклад, М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш, піддавшись кампанії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України (СВУ), складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання “академіко-бандитів”.

Не витримали ідеологічного натиску, переслідувань і такі колоритні постаті українського національно-культурного ренесансу, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та багато інших.

Провідною в літературі і мистецтві стає так звана виробнича тематика. Досить сказати, що тільки будівництву Дніпрогресу лише в 1932 р. присвятили понад 70 творів: “Бурун” С. Скляренка, “Сила” Я. Баша тощо. Поряд із звеличенням людей праці в творах про індустріалізацію, колективізацію обов’язковими персонажами були консервативні керівники, шкідники-спеціалісти, класово обмежені інтелігенти, яким протистоять “безгрішні” партійні вожаки, “червоні спеціалісти”, люмпенізовані робітники чи селяни – носії передової пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової боротьби надихала багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання соціальних конфліктів. Разом з тим у численних творах про соціалістичне перетво-

 

рения села читач не знаходив навіть згадки про трагедію українського села, пов’язану з голодом 1932–1933 рр., з винищенням його основної виробничої сили під час сумнозвісного розкуркулювання. Отже, тією чи іншою мірою численні митці робили свій внесок у створення культурної платформи ідеології сталінізму, допомагали розкручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Один за одним слідували “зведені списки” літератури, творів образотворчого мистецтва, театральних вистав, що підлягали вилученню з бібліотек, продажу, музеїв, театрального репертуару, навчального процесу. Під тотальну заборону потрапили твори сотень українських митців, причому накладене “табу” зберігалося десятки років.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Аналогічна доля спіткала представників і всіх інших галузей української національної культури. Ці найбільш трагічні аспекти історії української культури докладно викладено в книгах Ю. Лаврі-ненко “Розстріляне Відродження” і “Репресоване Відродження”.

“Розстріляне Відродження” – цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. І не тільки національної. Нищівного розгрому зазнали також болгарська, грецька, єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

*•  ; -------------; -------------------------------- ^ч

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилучення релігії із сфери духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінностям, оскільки вона виступає носієм моралі в її загальнолюдських проявах.

”______________________________, ______ /

Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї безкомпромісну боротьбу не лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними, репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 р. припинила своє існування Українська автокефальна православна церква. Ряд відомих її діячів репресували за так званою справою Спілки визволення України. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і архієпископів УАПЦ, в живих залишилося тільки двоє. Духовенство переслідувалося і виселялося за межі України разом з так званими куркулями, оскільки було віднесено до категорії населення з нетрудовими Доходами. З числа вищих ієрархів Руської православної церкви в Україні на кінець 30-х років залишилося чотири з кількох десятків, решта були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями.

У 30-ті роки в Україні припинили існування 75–80 % церков. Вони були або зруйновані, або їх приміщення були передані під господарські

 

Потреби чи під культурно-просвітницькі заклади. “Залучення” в такий спосіб церкви до потреб культури, як і антирелігійна політика в цілому, завдало непоправних деформацій духовному розвитку українського народу, призвело до втрати багатьох цінностей і моральних норм загальнолюдського характеру. Поняття порядності, честі, справедливості, благородства, милосердя, які проповідувалися церквою споконвіку, почали розглядати як абстрактно-гуманістичні, позбавлені класового змісту категорії, отже, як необов’язкові для “будівників” соціалістичного суспільства, в свідомість яких насаджувалися класові сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справедливості, рівності, свободи тощо.

Отже, по-перше, історія розвитку зарубіжної і вітчизняної культури у міжвоєнний період засвідчує, що культура нації тісно пов’язана з їі державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можиа лише в умовах, які забезпечує незалежна держава. 1 навпаки, повноцінний розвиток культури неможливий при політичному безправ’ї. переконливим свідченням чого є доля української культури 20– 30-х років – чи то за умов радянської дійсності, польського або румунського поневолення. По-друге (і це ще один з узагальнюючих висновків української історії міжвоєнного періоду), в умовах державного поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш здатною до супротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, в якому зберігаються і розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20– 30-х років виразно виявив тенденцію до нацюнально-державного відродження. По-третє, історія культури міжвоєнного періоду (і не лише вітчизняної) засвідчує, що тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому розумінні.

У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше політичної кон’юнктури чи ідеологічних впливів. Згубний для культури і всеохоплюючий нігілізм щодо культурних надбань минулого, загальнолюдських культурних, духовних цінностей. Здатність і можливість сприймати культурні впливи ззовні є необхідною умовою культурного розвитку кожного народу.

 

розди

*л

< п

 

1-– J (LJ)

⇐ Предыдущая27282930313233343536Следующая ⇒

Поделиться: