Відбудова матеріальної бази культури, розвиток освіти і науки

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях полягли тисячі духовних провідників нації: учителів і священиків, учених і музикантів, письменників і акторів, журналістів і художників. Сотні міст, тисячі шкіл залишились без шкільних приміщень, клубів, бібліотек, театрів, церковних храмів, історичних пам’яток. Численні культурні цінності, евакуйовані на початку війни до Росії та інших республік, вивезені до Німеччини та її союзників, не були повернуті в Україну.

Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність покалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всьому зрізі культури: культурі життя, виробництва, побуту, спілкування, але не вбили споконвічний потяг українського народу до вершин освіти і науки, не знищили його мову, пісню і думу. Культ особи Сталіна, атмосфера доносів і пошуку ворогів, яка продовжувала культивуватись у повоєнні роки, голод 1946–1947 рр., каральні акції проти підпілля ОУН-УПА, кривава операція “Вісла”, масові депортації супроводжувались

249

 

масштабною атакою на українську національну ідею, яка з подачі ідеоло гів більшовизму подавалась ие інакше як українсько-німецькин націона лізм. Усе це поставило під загрозу гуманістичні цінності українськогс народу, проте и додало сил у боротьбі за національно-культурне відро дження. У цьому виявилась одна з чудових прикмет українців, які, опла куючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, думал і про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

У міру звільнення міст і сіл від гітлерівців підіймались з руїн і згарищ школи, сільські хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалась діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників і скульпторів. Тут треба віддати належне і радянським владним та партійним структурам, які на одне з чільних місць висунули програму відбудови матеріальної бази культури, розвитку освіти в усіх областях України, включаючи західні, Буковину, Ьмаїлля, Закарпаття. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з ідеологією “українського буржуазного націоналізму”. Вже на початку 1944–1945 рр., коли останні українські села звільнялися від загарбників, у республіці діяло 25, 9 тис. шкіл, у яких навчалось 4, 5 млн учнів. Широку підтримку дістав рух під гаслом: “Ремонт і відбудову школи – своїми силами”, який народився на Житомирщині. Методом народної будови за перше повоєнне п’ятиріччя в Україні було споруджено 2, 4 тис. шкіл.

Для підготовки учителів створювались короткочасні курси, відкривались педагогічні класи, педагогічні училища та учительські інститути. Тисячі учителів із східних областей було направлено на Волинь, Закарпаття, в Галичину, сюди завозились підручники, зошити, навчальне приладдя, розгорталась широкомасштабна робота з ліквідації неписьменності та малописьменності, що дало змогу за короткий час навчити писати і читати 270 тис. чол. дорослого населення, охопити школою дітей і підлітків.

Освіта для дорослих набула дальшого розвитку і в східних областях республіки. Вже в першому повоєнному році в Україні працювало 156 шкіл робітничої та 575 шкіл сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. Для дітей-сиріт та дггей-інвалідів відкривалися дитячі будинки, інтернати, заохочувалось опікунство. На початку 50-х років майже усіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла чисельність учнів у 8–10 класах. Ь 343 тис. шкіл, які функціонували в республіці, 11 тис. були середніми.

Розвиток освіти, як основи всієГ культури, мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв язку школи з життям (1958) семирічка була замінена восьмирічкою, : тимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-нтернатів, у яких навчалося більш як 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого боку, відбувалась профанація ідеї

250

 

політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. З цією метою на шкоду загальноосвітнім предметам значно більше часу відводилось урокам праці і виробничій практиці. Водночас зростала мережа професійно-технічних училищ, у яких на початку 60-х років навчалось понад 220 тис. учнів. Посилювалась ідеологізація навчального процесу, запроваджувалось обов’язкове вивчення російської мови. Новий шкільний закон давав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання, що завдало відчутного удару українському шкільництву. До того ж у містах і селищах міського типу, населення яких швидко зростало за рахунок села, масово відкривались школи з росшською мовою навчання, в яких під виглядом “двомовності” фактично утверджувалась російська одномов-ність.

Зазначені суперечності були характерні і для вищої, і для середньої спеціальної освіти, мережа закладів якої після реевакуації і відновлення довоєнних вищих закладів освіти та технікумів помітно розширилась. Уже в 1945 р. в Україні діяло 150 вищих закладів освіти(14 у західних областях), у яких навчалося понад 137 тис. студентів, 532 технікуми із загальною кількістю учнів 164 тис. До середини 50-х років кількість вищих закладів освіти збільшилась до 160, технікумів – до 584, а кількість студентів і учнів зросла відповідно до 200 тис. і до 228 тис. Було відновлено роботу 7 університетів: Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Чернівецького, а згодом й Ужгородського. Шефську допомогу вузам України надавали університети та інститути Москви, Ленінграда й інших міст, водночас продовжувався відплив наукових кадрів і талановитої молоді в Росію та інші республіки. Було значно розширено підготовку спеціалістів впровадженням заочної та вечірньої форми навчання, особливо учителів та інженерних і агрономічних працівників. До вузівських аудиторій прийшли тисячі демобілізованих воїнів, у тому числі й інвалідів війни, заохочувався прийом на навчання працюючої молоді з підприємств і колгоспів.

Помітні зміни відбувалися у змісті та методах освіти. Разом з посиленням курсу на так звану марксистсько-ленінську підготовку молоді, ігноруванням досвіду західних країн навчальний процес все-таки збагачувався, впроваджувались новітні здобутки науки і техніки, а заодно насаджувався сталінізм як останнє слово марксизму. З боку партійних і державних органів, спецслужб посилювався контроль за діяльністю шкіл, училищ, технікумів і вузів, за ідейною спрямованістю навчально-виховного процесу, продовжувалась “чистка” професорсько-викладацьких й учительських колективів від “неблагонадій-них”, здебільшого національно свідомих фахівців. У 1946 р. була заборонена шкільна “Читанка” лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів. Дедалі більше звужувалась сфера

251

 

вживання української мови, вивчення історії нашого народу, його куль тури, національних традицій в усіх ланках освіти і в усіх регіонах, включаючи західний. Це викликало негативну реакцію як студентів, так і громадськості. У листі до Сталіна група студентів Чернівецького університету в 1947 р. наполегливо просила припинити русифікацію університету. Всі викладачі, зазначалося в листі, – бояться, щоб їм не “пришили” націоналізм, читають лекції російською мовою. Водночас нагадувалось, що в університеті в Празі є кафедра української мови.

І все ж 50-ті – початок 60-х років характеризуються розширенням доступу дітей і молоді до знань, підвищенням рівня освіти серед населення, збільшенням інтелектуальної верстви в ного складі.

У повоєнні роки відбувалась і зміцнювалась матеріальна база установ науки в Україні, особливо тих її галузей, що були пов’язані з військово-промисловим комплексом. Ще в березні 1944 р. до Києва повернулась з евакуації президія АН У РСР і було поступово розгорнуто роботу 29 її науково-дослідних інститутів, а влітку філії Академії наук відкрилися у Львові. За період з 1950 до 1960 р. чисельність наукових установ зросла з 462 до 488, у півтора раза збільшилась кількість наукових співробітників. У відбудову і подальший розвиток вітчизняної науки зробили внесок президенти Академії наук, вчені з світовим іменем О. Палладій (з 1946 р.), Б. Патон (з 1962 р.).

Зусилля українських учених зосереджувались переважно на розробці загальносоюзних проблем у галузі технічних, фізико-математичних, хімічних, медичних, біологічних проблем. Саме в Україні було розроблено і виготовлено першу в Європі універсальну малу електронно-обчислювальну машину “МЕОМ”, в інституті електрозварювання розроблялись унікальні технології і модерна зварювальна апаратура з використанням електроніки.

Розвиток наукн, її сподвижницька роль у розвитку суспільства і духовному житті народу гальмувались диктатом центру, командно-адміністративнимн методами управління, некомпетентним втручанням партійно-державного керівництва. Ідеологічні кампанії, які розгорнуло сталінське керівництво, боротьба проти схиляння перед західною наукою і культурою, гоніння на генетику, кібернетику, так звана “лисенків-щнна” – все це вкрай негативно позначилось як на долі окремих учених, так і на розвитку української науки взагалі.

Особливо драматичні наслідки мав сталінізм для розвитку суспільних і гуманітарних наук, які ще в довоєнний час вдалося перетворити в слухняну служницю компартійного режиму, його ідеологічний рупор. Нищівна критика нових напрямів наукн, зокрема генетики і кібернетики, супроводжувалась утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх наук і насамперед суспільних. По-справжньому каральні акції було вчинено супроти науковців Інституту мови і літератури АН

252

 

УРСР у постанові політбюро ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури” (1946). Авторам М. Плісецькому, Є. Кири-люку, І. Пільгуку, С. Шаховському та іншим інкримінувалося намагання представити історію української літератури в буржуазно-націоналістичному дусі, у відриві від історії російської літератури та її благотворного впливу, висувалось звинувачення у відступі від марксизму-ленінізму, замовчуванні класової боротьби.

Ще більшого острокізму зазнали українські історики у постанові ЦК КП(б)У “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР” (1947), яка критикувала праці періоду війни “Короткий нарис історії України”, “Нарнс історії України”, перший том “Історії України” за “спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України М. Грушевеького”. За так звані “політичні помилки” було звільнено з посади директора інституту М. Петровського, вчинено справжній кадровий погром у його колективі, посилювався ідеологічний контроль за підручниками з історії і нагляд за її викладанням у школах, технікумах, вузах.

Для свого утвердження тоталітарний режим використовував культурно-освітні заклади: клуби, бібліотеки, музеї, монументальне мистецтво. Вже за перше повоєнне п’ятиріччя кількість клубних закладів збільшилась на 10 тис. і становила в 1950 р. 28, 7 тне, з яких 26, 7 тис. було на селі. Тут діяло також 29 тис. бібліотек, книжкові фонди яких поповнювались здебільшого політичною літературою та художніми творами, що прославляли Сталіна. Водночас не припинявся процес руйнації і нищення національної книги: сотні назв наукових та художніх творів вилучалися цензурою під вивіскою Головліту з книжкових фондів, посилювався контроль за видавничою діяльністю, засобами масової інформації, експозиціями музеїв, репертуаром театрів, мистецьких колективів. До речі, на початку 50-х років в Україні діяло 137 історичних, меморіальних, краєзнавчих, природничих і мистецьких музеїв. Помітною подією в культурному житті стало відкриття у квітні 1949 р. Державного музею Т. Г. Шевченка в Києві як важливого осередку пропаганди літературно-художньої спадщини Кобзаря.

Отже, у міру звільнення українських земель від гітлерівців у селах і містах дедалі ширших масштабів набували відбудова і спорудження нових установ освіти й культури, відновлювалась діяльність клубів, бібліотек, кінопересувок, музеїв.

Відновлення культурного життя України після звільнення від німецько-фашистських окупантів відбувалося вкрай важко і неоднозначно. Разом з відбудовою матеріальної бази освітнього й культурного життя українська культура потрапила під посилений ідеологічний тиск сталінського режиму, зазнавала постійних переслідувань, нищилась як культура національна і формувалася як культура класова.

253

 

12.2. Літературні і мистецькі процеси в умовах ідеологічних репресій і хрущовської “відлиги”

Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора заохочувалось у пропагандистських цілях, видавалось героїчним і пози тивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескореність козацтва, військовий і державницький хнст Б. Хмельницького, визвольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), тепер оцінювалось не інакше як спроби буржуазно-націоналістичної ідеалізації минулого, рецедивн хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини, петлюрівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводився певною глорнфікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відродженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця лінія викликала ще більший опір з боку національно-патріотичних сил, особливо ОУН-УПА, а також національно свідомої інтелігенції, творчої молоді, що спричинило посилення ідеологічного терору та репресій на ннві культурно-національного відродження.

Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері став головний на той час ідеолог партії А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана “жданівщи-на” означала справжню війну творчості інтелігенції, національно-патріотичним силам, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями ЦК КП(б)У.

Тон нових ідеологічно-каральних акцій проти українського культурно-національного відродження задав И. Сталін ще ЗО січня 1944 р., коли в

Й"

мль було викликано О. Довженка, а також М. Бажана, О. Корнійчука, Рильського для обговорення кіносценарію “Україна в огні”. Спробу видатного майстра слова О. Довженка правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття Сталін оцінив як ревізію ленінізму, як “вилазку проти партії, радянської влади”*.

Усім органам цензури було надіслано директиву “не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку”. Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у своєму щоденнику: “... невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче...? ”**. ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою

* Див.: Культура і життя. – 1994. – 3 верес.

** Довженко О. Я. Твори. – К., 1986. – Т. 5. – С 191.

 

“Про Довженка О. П.” вивів його з комітету по сталінських преміях, з редакції журналу “Україна”, увільнив від обов язків художнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К. Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.

Розгортання кампанії з викриття націоналізму в українській літературно-мистецькій творчості провадилось на тлі збройного опору ОУН-УПА сталінізації західних областей України, який знаходив моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій простежується у постановах ЦК КП(б)У “Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України” (лютий 1946 р.) і “Про журнал “Вітчизна” (жовтень 1946 р.), які націлювали на використання всіх засобів – від ідеологічних до військово-каральних для викорінення національної свідомості і фЬичного знищення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій критиці діячі української культури за прояви “буржуазного націоналізму”, “безідейності”, “національної обмеженості”, нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. Др того ж усе це робилось на фоні неврожаю і масового голоду 1946-1947 рр., що охопив більшість областей України і забрав життя у тисяч людей.

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті, став так званий Церковний собор у Львові (березень 1946 р. ) і в Мукачеві (1947 р.), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької церкви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний контроль партійно-державних органів.

Чорні дні для української культури настали з весни 1947 р., коли Сталін направив в Україну для розправи з провідниками національно-культурного відродження свого соратника Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Очевидно, його “досвід” розгрому “хвильовизму”, гальмування своєрідного ренесансу української культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна переживала новий спалах національного пробудження.

З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював прийняття вже зазначеної постанови про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії, а також цілу низку викривальних заходів щодо діяльності творчих спілок. За його вказівкою було підготовлено довідки про “націоналістичні прояви” у творчості багатьох письменників України, зокрема М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка, ухвалено спеціальну постанову “Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(6) про журнали “Звезда” і “Ленинград”. У ній літератори України звинувачувались у тому, що опинилися

255

 

“на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру”. За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. “Радянська Україна” опублікувала статтю Ф. Єневича “Про націоналістичні помилки М. Рильського”. До речі, згодом редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався з собакою, що застрелив Пушкіна. Звичайно, листа не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно “визнавати” помилки і гріхи.

Виникає питання, що ж так непокоїло партійне керівництво у творчості українських письменників, чому воно обрушилося на них з ідеологічними репресіями? Річ у тім, що українська література – поезія, проза, драматургія – прагнула збагатити національні традиції, започатковані в творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, художньо втілити загальнолюдські цінності та почуття, насамперед любові до свого народу. рідної землі, материнської мови. З новою силою засяяв образ Матері, в якому уособлювалась тема жінки-матері в її ніжно душевних, героїчних і трагічних рисах, і тема матері-України, яка винесла на собі воєнне лихоліття і важкі повоєнні випробування. Письменники зверталися до народних джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, формували національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Очевидно саме ці мотиви викликали переполох у можновладців, заражених духом велнкодержавності та шовінізму.

У “Мандрівці в молодість” М. Рильського, в романах “Жива вода” Ю. Яновського, “Його покоління” І. Сенченка, в повісті П. Панча “Голубі ешелони” та в інших творах пріоритети віддавались не класовим, не корпоративним, а загальнонаціональним цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Тут слід мати на увазі, що українська література, як і мистецтво, навіть на материковій землі нібн розкололася на два протилежних стани: з одного боку, прихильники національно-культурного відродження, борці за правдиве і неупереджене відображення минулого свого народу, його історії, за оборону його національних скарбниць, насамперед мови, а з іншого – захисники та апологети тоталітарної системи, її співці, що творили панегірики Сталіну, писали доноси і наклепи. Все це породжувалось не стільки ментальністю нашого народу, скільки самою системою, яка паразитувала на заохочуваних нею протиріччях у лавах творчої інтелігенції, підігрівала атмосферу самопоїдання.

Перед спокусою прославитись не спинився і О. Корнійчук, який на шпальтах “Правды” таврував вияви українського патріотизму як бур-жуазно-націоналістичннй ухил, заявляв, що в середовищі українських письменників живуть бацили хвильовизму і продовжують шкодити соціалістичному будівництву. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії та літератури закликав і М. Бажан, хоч особисто немало зробив для збагачення української культури.

 

У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН-УПА. Це ще маловідома нашому загалу поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, ггісні-марші, що продовжили традиції поезії стрілецьких січовиків. Твори вояків Української повстанської армії Ю. Липи, М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та інших, написані мовою віри, надії, нескореності, любові до України і ненависті до її ворогів, тільки через десятиріччя вливаються в духовну скарбницю українського народу.

Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української творчої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.

Центральною темою в творчості письменників, художників, композиторів залишалася проблема людини, війни і миру, праці і рідної землі, героїзму і боягузтва, але підходи до цих тем, діапазон худож-ньо-мистщьких засобів їх вирішення були досить різноманітними. Не маючи змоги доносити до людей окремі перлини літературно-художньої творчості, 4qfmuHa інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах і шухлядах. Йдеться, зокрема, про “Розстріляне безсмертя” та “Третю роту” В. Сосюри, “Хрещатик і любов” І. Сенченка, спогади Ю. Смолича та ін. Тільки тепер до нас дійшли деякі твори П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, В. Швеця, П. Воронька, П. Дорошка, І. Качуровського, Ю. Клена, Т. Осьмачки, О. Ольжича.

Як заключний акорд агонії сталінізму, апогей “жданівщини” можна розглядати критику творчості В. Сосюри, насамперед його епохального вірша “Любіть Україну”, написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшовицький режим не міг простити слів: “Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну”. Виступ “Правды” в 1951 р. став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов’язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та фізична смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практики тоталітарного режиму, відмирання системи.

Наступники Сталіна, зокрема Г. Маленков, а ще більше М. Хрущов, розуміли, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати більш привабливої форми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване зверху, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з’їзду ЮТРС про подолання культу особи і ного наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом І. Оренбурга, в країні настала “відлига”, яка торкнулася і сфери культури.

 

Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущо” ська “відлига” стала помітним культурно-національним пробудження ■ > очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого сваві ля і терору. Під натиском громадськості переглядались деякі стереотш; культурної політики, зростав інтерес до національних духовних цінної тей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культур мистецтва. Невдовзі після XX з’їзду партії були реабілітовані писі менники В. Еллан (Блакитний), В. Чумак, М. Ірчан, Г. Косинк. І. Микитенко, 3. Тулуб, відомі діячі української культури – драмату; М. Куліш, режисер А. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припннилис нападки на А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, були зняті звинувс чення з композиторів В. Мураделі, Г. Жуковського, Б. Лятошинськоп М. Колесси. Треба лише мати на увазі, що це була реабілітація люде. а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української іде

На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишим пишне святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні доку менти кваліфікували як історичний акт возз’єднання України з Росією За Україною закріплювався статус “другої серед рівних республік”, ще дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, зі образним висловом В. Симоненка, хрущовська “відлига” вдарила наче “грім з ясного неба”.

Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмос феру, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяло підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій звичаїв, мови. Були започатковані видання журналу “Радянське літературознавство”, “Українського історичного журналу” (1957 р.), відновлено часопис “Всесвіт”. Арсенал літературно-художніх і мистецьких: творів поповнюється новою тематичною спрямованістю, жанрами і філософським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати дослід ницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого поширення набувають історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон’юнктура, заідеологізованість сталн досить помітними в творчості багатьох літераторів і художників.

І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літературі. Йдеться про “Поему про море” і “Зачаровану Десну” О. Довженка, “Прапороносці”, “Таврію”, “Людина і зброя” О. Гончара, “Гомоніла Україна” П. Панча, “Вир” Г. Тютюнника, “Правда і кривда” М. Стельмаха, поетичні збірки “Троянди й виноград” М. Рильського, “Проміння землі” Л. Костенко, “Правда кличе” Д. Павличка, ряд поезій М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, В. Сосюри, П. Воронька та ін. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори.

 

Доба “відлиги” дала щедрий грунт для появи покоління “шестидесятників”, життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну сутність: “... одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу – поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву...”*. Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони. її творчість виходила не лише за рамки традиційних форм, за межі методу “соцреалізму”, а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у хрущрв-ську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули до дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи – В. Симоненко, І. Світличний, А. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В. Чор-новіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духовності в ЗО^-40-х роках початок 60-х років заявив про себе як спробу нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системі, вняв нонконформізму.

Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування і окриків щодо творчої інтелігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову активізувалась політична цензура, посилились переслідування, зародився дисидентський рух (А. Аук’яненко, І. Канднба, П. Григоренко), з’явився “самвидав”.

Благотворний вплив “відлиги” відчули всі сфери української культури. В середині 50-х років у республіці діяло близько 70 професійних театрів. На сценах Київської, Аьвівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових творів національної і зарубіжної класики, в чому велика заслуга режисерів Ф. Верещагіна, С. Данченка, С. Сміяна, В. Оглобліна та ін. Поряд з уже відомими майстрами сценічного мистецтва Н. Ужвій, П. Нятко, А. Гашинським, О. Кусенко, П. Куманченко з’явились й нові імена Ю. Мажуги, А. Роговцевої, А. Кадирової, Б. Ступки, С. Олексенка та ін. І хоч еталоном усе ще були зразки російської театральної школи, помітно стала відроджуватись традиція М. Садовського, А. Курбаса, М. Терещенка.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, причому виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів. З інтересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка. Новими барвами зазвучала українська пісня П. Майбородн, О. Білаша,

* Див.: Київ. – 1983. – № 3. – С 8–9.

 

9*

 

259

 

І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака. Світ почув чудові милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: А. Ру-денко, ЇО. Гуляєва, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненка, М. Кондратюка, Д. Петриненко, М. Стеф’юк, 3. Христич. Зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народного хору ім. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державної заслуженої академічної капели “Думка”, Державного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів Закарпаття, Гуцульщини, Полісся, інших регіонів.

До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державному ансамблю танцю України ім. П. Вірського. На цих засадах у поєднанні із модерними прийомами зародився Художньо-спортивний ансамбль українського балету на льоду. Примітною рисою часу стало створення цілого ряду аматорських колективів, які за виконавською майстерністю мало чим поступалися професійним, зокрема таких ансамблів, як “Ятрань”, “Дніпро”, “Ватра”, “Веснянка”, “Дарничанка” тощо. Взагалі роки “відлиги” дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис, а число учасників перевищило 3, 5 млн чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю республіку зі своїм багатовіковим самобутнім доробком.

Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців, Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрівок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати народним обрядам і деяким звичаям так званого соціалістичного змісту, розробляючи централізовано сценарії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.

Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвитку образотворчого і монументального мистецтва, архітектури. Однак тут більше, ніж в інших сферах, виявився принцип партійно-державного замовлення, нав’язування ідеологічно запрограмованої тематики й об’єктів. Заохочувались насамперед творн тих художників, які стежили за кон’юнктурою. Разом з тим немало полотен, створених Т. Яблонською, В. Задорожним, В. Чеканюком, С. Григор’є-вим, Д. Шостаком, Т. Голембієвською, що присвячувались перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, відзначалися досить високими естетичними й художніми цінностями. Ь захопленням були сприйняті громадськістю твори на шевченківську тематику Г. Меліхова, М. Божія, Д. Безуглого, а також на історичні теми А. Ходченка, В. Полтавця, М. Кривенка.

 

Серед пам’ятників, встановлених у повоєнні десятиріччя, також переважали ті, що увічнювали пам’ять радянських воїнів, партизан, міфологі-зацію встановлення радянської влади в різних регіонах республіки. Після XX з’їзду замість знесених скульптур Сталіна почали з’являтися монументи на честь Леніна, більшість яких не мала художньої цінності. Водночас було встановлено пам’ятники Т. Шевченку в Москві та Дніпропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котляревському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове визнання. Це пам’ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (М. Врон-ськии, О. Олійник), Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (Г. Кальченко) та ін.

Заслуговує окремого розгляду розвиток народного декоративного вжиткового мистецтва, що з давніх часів притаманне українському народу. Йдеться про народне ткацтво, килимарство, вишивку, різьблення, художній розпис, інтарсію та інкрустацію, дерев’яні й керамічні вироби, оздоблення шкіри, металів тощо. Великої шани заслужила творчість народних майстрів і умільців М. Примаченко, К. Білокур, Т. Пата, Г. Василащук, Г. Верес, 3. Перестюка.

“Відлига” торкнулася і кіномистецтва України, яке, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого – дедалі більше втрачало національні риси. Духом творчості О. Довженка була просякнута робота І. Савченка “Тарас Шевченко”, в якій головну роль виконав С. Бондарчук, екранізація української театральної класики (“Украдене щастя”, “Назар Стодоля”, “Мартин Боруля”), створення фільмів на історичну тему (“Ярослав Мудрий”, “Устим Кар малюк”, “Легенда про княгиню Ольгу” та ін.). Світового визнання здобули кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, актори Ю. Шумський, Г. Юра, І. Миколайчук, Н. Наум, М. Гринько, К. Степанков. На жаль, український кінематограф продовжував переживати стогнацію, породжену лінією на денаціоналізацію мистецтва, політикою відторгнення українського кіно від національно-патріотичної проблематики. Великої шкоди кіномистецтву, як і телебаченню, завдавали грубе адміністрування, партійне втручання у творчий процес, ігнорування гуманістичних цінностей.

Про непослідовність хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих художників (грудень 1962 р.), що стали сигналом для нового “закручування” гайок, оголошенням своєрідної “холодної війни” творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, абстракціонізмом тощо. Стріли партідеологів і спецслужб полетіли насамперед у молоде покоління “шестидесятників” – І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Некрасова, літературознавців О. Бабишкіна, І. Дзюбу, В. Яременка, І. Світличного, на адресу “Літературної України” за публікацію творів “колишніх носіїв буржуазного націоналізму”.

261

 

Треба віддати належне М. Бажану, М. Рильському, П. Тичині, А. Малишку, О. Гончару, П. Загребельному за їх підтримку і захист молодих літераторів.

Двірцевий переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільк до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералі зації культурної політики. Настала нова хвиля карально-ідеологічш; репресій у сфері української культури, розгорнулась потужна русифіка ція, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежневсы вітри реанімації сталінізму. Однак могутню опозицію, очолену “шести десятниками”, дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та часи настали інші, в світі назрівали суттєві зміни.

⇐ Предыдущая29303132333435363738Следующая ⇒

Поделиться: