Зарубіжна культура в роки другої світової війни

Пройшовши складний шлях пошуків і боротьби, на провідні позиції культурного життя в світі напередодні війни виходить реалістичний напрям у літературі і мистецтві, що грунтується насамперед на прагненні правдиво показати життя людей, їх думки, почуття.

Відчуваючи наближення війни, велика група діячів культури своєю творчістю розпочинає боротьбу проти фашизму. Визначне місце в ній займають письменники, критики і теоретики-реалісти Ромен Роллан

Ї

Франція), Крістофер Кодуелл і Ралф Фокс (Англія), Шон О’Кейсі Ірландія) та ін.

 

Проте воєнні роки закономірно внесли нові явища в реалізм. Зокре

ма, значна частина письменників США бере участь у боротьбі проти

внутрішньої реакції і німецького фашизму, порушує дедалі гостріші со

ціальні проблеми. Голос протесту відчувається в творчості Дж. Стейн-

бека. Активно впливає на життя суспільства найбільш відомий пред

ставник літератури “втраченого покоління” Е. Хемінгуей. Новий тип

героя, якого Хемінгуей ввів у літературу, не вірить у віддалені ідеали, є

справжнім життєлюбом, мужньою людиною прн будь-якій небезпеці,

стриманим і добрим героєм, який вміє по-справжньому любити і самовід

дано дружити.                                             „

Крутий поворот відбувається в ідейному розвитку Е. Хемінгуея. Його співчуття боротьбі американських трудящих і особливо участь в антифашистській боротьбі в Іспанії привело до того, що вій переріс літературу “втраченого покоління”. В романі “Мати і не мати”, в п’єсі “П’ята колона”, в ряді новел і повістей воєнної доби Хемінгуей створює поетичні і водночас глибоко правдиві реалістстні образи, розглядає філософські і моральні питання сучасності.

Одним із найвндатніших літературних представників “втраченого покоління” в Німеччині був Е. М. Ремарк. У своєму романі “Три товариші”, написаному напередодні війни, він намагався зберегти позицію політичного нейтралітету, але пізніше різко виступив як непримиренний обвинувач злодіянь німецькому фашизму.

Для німецьких прогресивних культурницьких, зокрема літературних, кіл характерною була боротьба проти фашизму в еміграції. Після приходу Гїтлера до влади, коли тисячі людей було вбито і десятки тисяч кинуто в концентраційні табори, а на вулицях німецьких міст палали вогнища із книг, розпочалась емігращя майстрів культури. За кордон виїхали Б. Брехт, брати Т. і Г. Манн, И. Бехер, А Зегерс, Л. Фейхтвангер, Е. М. Ремарк, Л. Франк, А. Цвейг, В. Бредель. Від фашистської диктатури вимушені були рятуватись і консерватор, С. Георге, католики А. Деблін і Ф. Верфель, австрійський монархіст И. Рот та ін.

Фашистське людиноненависництво – погроми, масові вбивства, проповідь расизму – примушувало навіть поміркованих і “мирнолібераль-них” літераторів, за умови їх гуманістичної філософії, боротися проти фашизму. Ця підсвідомість визначила надзвичайне піднесення творчої активності німецьких письменників-еміграитів. Виступаючи проти фашистської диктатури в Німеччині, вони дедалі глибше проймались інтересами свого народу, створюючи художні цінності, розширюючи міжнародне визнання німецької культури.

Особливе місце в цій боротьбі займала література реалістичного напряму. Драматург і поет Б. Брехт, поет, романіст і теоретик мистецтва И. Бехер, автор бойових пісень і сатиричних віршів Е. Войнерт, А. Зегерс, В. Бредель, Ф. Вольф, Егон Ервіи Кіш та інші поети, прозаїки і драматурги стали проповідниками пролетарської, народної літератури, яка послідовно сприймала реалістичний метод – балади Брехта, філо-

232

 

софську лірику і поеми Бехера (“Лютер”), романи А. Зегерс “Сьомий хрест”, В. Бределя “Твій невідомий брат” тощо.

Фашизм негативно позначився на італійській культурі. Вплив фашистської ідеології відчули на собі як ліберально настроєні до влади культуротворці, так і та їх частина, яка засуджувала фашизм.

Поборником фашистських ідей і виразником фашистської літературної політики була творчість Г. Д’Аннунціо, в минулому одного з найвідоміших італійських письменників і поетів. Проте сприйняття ннм фашистської ідеології досить швидко зробило з нього “придворного” пишнослова-трубадура.

Негативно позначилась тогочасна дійсність на творчості іншого італійського письменника – романіста і драматурга Л. Піранделло. В гнітючій атмосфері фашистської диктатури творчість Піранделло набуває рис примирення з навколишньою дійсністю. У його п’єсах (“Нова колонія”, “Легенда про підміненого сина”) соціальна проблематика майже зовсім зникає, а персонажі перетворюються в невиразні символи.

Антифашистський табір не був в Італії настільки широким, монолітним як у Німеччині. Фактично прихований протест проти фашизму знайшов відображення в творчості Д. Джерманетто, .представників молодого покоління письменників – А. Моравіа, Ф. Иовіне, Ч. Павезе та деяких інших. їх об’єднував інтерес до долі інтелігенції в тогочасному суспільстві, до їхніх ідейних пошуків. їхні твори були написані з великою майстерністю психоаналізу і зустрінуті офіційною критикою досить вороже, оскільки вони показували справжню потворність, що домінувала серед фашистського “покоління нових римлян”. Проте окрім духу опозиції в творчості цих письменників-антифашистів спостерігається настрій песимізму і скепсису, невпевненості в можливості боротьби зі злом.

Повною мірою у роки другої світової війни реалізм домінує в культурі слов’янських народів. Велику реалістичну болгарську літературу представляють письменники Л. Стоянова, Г. Караславова, С. Даскалова, К. Григорова, Г. Стаматова та ін. їх творчість присвячена життю простого народу, боротьбі проти зла, темноти, будь-якого гніту.

Великий загін молодих письменників-реалістів входить у літературу Югославії. Серед них виділяються Б. Чопич (“Під Грмечем”), Б. Ну-шич (“Покійник”). І. Андріч виступив із серією новел, які вирізняються глибокою правдою і сарказмом щодо темних сторін дійсності.

Сміливими антифашистськими творами завоював собі славу чеський письменник К. Чапек. Кращий із них – роман “Війна з саламандрами” (1936), в якому фашистська небезпека представлена у вигляді наступу бездумних, тупих, надзвичайно швидко засвоюючих “вершки” технічної цивілізації “саламандр” і подано різку критику західних демократій з їх політикою поступливості фашизму. Творчість ще одного представника

233

 

чеської літератури Я. Гашека була забороненою в рейху, а ряд його творів і насамперед “Пригоди бравого вояка Швейка”, написаного ще в 19z3 р., фашистські власті в Німеччині оголосили “біблією саботажу” і спалили.

У Польщі новий революційний підхід до теми виявляється у творчості В. Василевської, Б. Ясенського, Л. Кручковського.

У літературах країн Латинської Америки провідна роль належала жанру соціального роману. На зміну “роману про революцію”, творам про трагічну долю індійців у воєнні роки приходить творчість літераторів, які шукають причини злиднів, нещасть, війн. Подібний пошук характерний для творчості великого венесуельського письменника Ромуло Га-льєгоса. В його творчості иа повний голос звучить антиімперіалістична, антифашистська тема, започаткована ще в довоєнній “Доньї Барбарі” і яка стала центральною темою для всієї латиноамериканської літератури.

Значний вплив на культурницькі процеси в країнах Латинської Аме-

?

ики мала творчість видатного чилійського поета і громадського діяча Іабло Неруди. Пройшовши героїчну боротьбу в Іспанії, він не міг залишатися осторонь боротьби з фашизмом у роки другої світової війни. “Пісні Сталінградові” і “Нові пісні любові Сталінградові” (1942^-1943) – пристрасні, бойові творіння, в яких він втілює свою відповідальність перед людьми, часом, закликає до мужності і знищення фашизму.

Неоднозначні літературні процеси відбувалися в країнах Азіатського континенту та Океанії.

Настає помітний спад літературного руху в Японії. Провідні діячі культури змушені були йти в підпілля. Частина письменників зовсім пориває зв’язки з прогресивною літературою і переходить на бік реакції, інші створюють “літературу повороту”, в якій спостерігається відхід від позицій пролетарської літератури.

Після початку агресивних дій Японії проти Китаю і особливо в період бойових дій проти США в японській літературі посилюється шовіністичний вплив. Проте серед прогресивних японських письменників спостерігаються антивоєнні настрої (Ісікава, Тацудзо), зростає протест проти реакції. Зокрема, діячами культури, які раніше входили в пролетарський літературний рух (Накано Сігехару, Міямото Юріко та ін.), засновується “література опору”. їх голос не дав умерти живому слову японської літератури.

Індійська література, збуджена реалізмом видатного письменника, поета, художника, гуманіста і просвітителя Робіндраната Тагора, просякнута глибоким ліризмом і широкими філософськими узагальненнями, характеризується подальшим поширенням демократичного реалістичного напряму. Нове покоління письменннків-реалістів (Вішвамбхарнахт Шарма, Яшпал, Крішан Чандар та ін.) основне своє завдання вбачають у боротьбі за визволення індійського народу від колоніалізму.

234

 

В Індонезії художня література також була носієм визвольних ідей і багато в чому сприяла формуванню національної самосвідомості. Журнал “Новий письменник” за редакцією Аміра Шаріфуддіна, Сутана Такдіра Алішахбана, Армійна Пане, Санусі Пане та інших відомих діячів національного руху сміливо критикував колоніальні голландські власті, що забезпечило виданню широку читацьку аудиторію. Навколо журналу групувалися передові письменники, які вбачали весь сеис своєї творчості в досягненні Індонезією національної незалежності.

Завойовницька політика німецького фашизму, проиімецька політика державних властей внесли в ряди більшості турецьких письменників настрої песимізму і безнадійності. В той час як видатний поет, революціонер, поет-гуманіст Назим Хікмет Ран виступив з рядом відкритих антифашистських творів (“Листи до Таранта-Бабу”, “Біля воріт Мадрида”), за що був засуджений на 28 років ув’язнення, значна частина літераторів Туреччини проповідувала пасивне ставлення до життя, індивідуалізм, аполітичність, смиренність.

Недовгий творчий сплеск у країнах Африки в 20–30-х роках, який дав змогу розвинути багатожанровість літературного життя, розкрити самобутність національних культур, змінюється з початком війни посиленням реакційних тенденцій і занепадом революційних настроїв місцевої інтелігенції. Зокрема, єгипетська література вступає в смугу декадентських блукань. Елементи символізму проникають у творчість багатьох письменників, які розпочали свій шлях як реалісти, – Махмуда Теймура, Таха Хусейна, Тауфіка аль-Хакіма. Письменникам, що залишились на позиціях реалізму, стали властиві песимізм, індивідуалізм, відмова від постановки суспільних проблем.

Вторгнення німецьких та італійських загарбників у країни північної і північно-східної Африки затримало активізацію літературно-творчих процесів.

Фашистська ідеологія негативно позначилась на театральному житті. В період диктатури Птлера і його поплічників театр був підпорядкований пропаганді фашистських ідей і не представляв художньої цінності. Фашисти насаджували в завойованих країнах розважальну, псевдо-патріотичну арійську драматургію мілітаристського характеру, одночасно знищуючи будь-які паростки реалістичного національно забарвленого театрального життя. Фізичний і моральний терор примусив кращих діячів сцени Німеччини, Франції, Італії та ряду інших країн емігрувати, пітну підпілля або приєднатися до Руху опору.

Проте живий струмінь творчості не припинився навіть у таких умовах. Справді реалістичні елементи відчувалися в творчості італійських драматургів Луїджі Піранделло, Раффаеле Вівіані.

Серед англійських акторів найбільший слід залишили Д. Плгуд, С. Торндайк, Е. Еванс, А. Пннесс. Вони створили низку прекрасних ролей у спектаклях класичної і воєнної драматургії.

235

 

У французькому театрі цих років важливі зміни були пов’язані з діяльністю незалежних художніх колективів під керівництвом режисерів Л. Жуве, Ш. Дюлленій, Г. Баті, Ж. Пітоєва.

Передові принципи режисури і оформлення спектаклю утверджували в американському театрі Д. Мільзенер, Лі Сінгонсон, Г. Мак Клінтік. На повну силу заявили про себе талановиті актори Д. Баррімер, П.Робсон.

Свій внесок у боротьбу проти фашизму зробило кіномистецтво. Зокрема, в період Народного фронту у Франції режисери Ж. Ренуар і Ле Шануа створили за народні кошти ряд фільмів патріотичного, прогресивного, антифашистського змісту. Проте політика “умиротворення” загарбників, яка провадилась урядом Блюма, звела цей рух у французькому кіномистецтві нанівець.

Англійське кіномистецтво було відзначено появою иизки яскравих і талановитих документальних фільмів школи режисера Д. Грірсона, який поклав в основу своєї роботи тезу про те, що “документальний фільм є творчою інтерпретацією сучасної дійсності”.

В Італії і особливо в Німеччині в умовах диктатури кіно перетворилось в знаряддя фашистської пропаганди. Практично всі провідні творчі працівники змушені були емігрувати.

Проте в мистецтві в ці роки спостерігались як реакційні явища, зумовлені воєнною дійсністю, так і прогресивні тенденції, спрямовані проти впливу формалістичних явищ і поширення фашистських ідей.

Отже, незаперечним фактом історії є те, що в умовах війни, незважаючи на весь жах фізичного і морального терору з боку фашизму, діячам культури вдалося зберегти і навіть поставити на більш високий щабель розвитку духовне життя людей. Висока духовність противників фашизму забезпечила їм незламну віру в перемогу над злом.

11.2. Становлення української культури у воєнний період

З початком другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Возз’єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною 1939–1940 рр. поклало край насильницькій полонізації, румунізації української школи, культури.

Школи всіх ступенів (від початкових до вищих) були переведені на українську мову навчання відповідно до національного складу населення. Вперше університет у Львові був українізованим. Почали працювати державні театри, філармонії, консерваторія, музичні училища і школи. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнському регіоні працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1, 2 млн учнів. У 1939 р. в музичне товариство України увійшла група діячів кулЪтури, зокрема композитори С. Аюдкевич,

 

М- Колееса, А. Кос-Анатольський, Ф. Колесса, Е. Козак, славнозвісна співачка С. Крушельницька та ін.

Проте з приходом на ці землі Червоної армії впроваджувалась радянська система освіти і науки. Перестали діяти культурні, наукові товариства, зокрема “Просвіта”, наукове товариство імені Т. Шевченка, жіночі, кооперативні, наукові, музичні, краєзнавчі товариства та організації. Бібліотека Наукового товариства імені Шевченка, яка налічувала на Т939 р. близько 300 тис. чоловік, у тому числі багато українських рукописів і стародруків XIV^-XX ст., збірки українських друкованих творів, листи письменників і культурних діячів, була включена до львівської філії бібліотеки Академії наук УРСР. Після цього з неї було забрано і знищено велику кількість унікальних культурних цінностей.

З метою поширення комуністичної ідеології уряд Української РСР вкладав значні кошти на створення і налагодження діяльності мережі радянізованих культурно’Освітніх закладів – клубів, бібліотек, читалень. 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, які функціонували тут наприкінці 1940 р., повною мірою виконували поставлені перед ними цілі. Незалежний видавничий рух було припинено. Перестав у 1939 р. виходити в світ щоденник І. І иктора “Новий час”, припинила існування преса для дітей – “Світ дитини”, “Наш приятель”, молодіжне видання “Вогні”. Як ворожі, закривають греко-католицькі газети “Мета”, “Нова зоря”, “Дзвони”. Видавництва та друкарні контролювалися новою владою.

Німецько-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західно-українське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало деякі умови для культурної діяльності: працював Львівський оперний театр під керівництвом В. Блавацького, який поставив драми, опери, оперети, балет; у Тернополі існував театр під керівництвом Б. Саримани.

Населення ж Центральної і Східної України, що підпоряковувалось так званому реихскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлене будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі й на культурно-освітньому фронті. Рейх-міністр східних територій Розеиберг наказав “узяти під охорону” культурні цінності окупованих територій Сходу. Цнм наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в рейхскомісаріаті, підлягали німецькій цензурі.

З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під їхнім пильним оком. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї.

237

 

Німецька окупаційна влада закрила населенню окупованої Україщ шлях до освіти. Птлер був переконаний в тому, що було б великої* помилкою дати змогу українцям здобувати знання. Вій відкидав навіті можливість відкриття в Києві університету. “Краще ие вчити їх навіть читати”, – говорив він. “Російський простір – це для нас Індія. Яї і англійці, ми правитимемо в цій імперії жменькою людей”, – продов жував свою думку фюрер. Вище керівництво рейху вважало, що почат нової освіти для українців більш, ніж досить.

Рейхкомкар Є. Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні шко ли для дітей віком від 9 до 12 років. З виповненням 14 років українську молодь відправляли на примусову працю до Німеччини.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до иеї. Птлер наполягав на тому, щоб “знищити більшу частину української інтелігенції”. Багато її представників було ув’язнено, відправлено в концтабори, де основна її частина загинула.

Перший удар фашисти завдали 13 грудня 1941 р., коли айнзацко манда СД заарештувала велику групу національно свідомої інтелігенці: та працівників культури – І. Рогача, П. Олійника та ін. 21 лютогс 1942 р. окупанти розстріляли у Києві в Бабиному Яру за націоналістичну діяльність поетесу Олену Телігу. Одночасно з нею були розстріляні поет І. Ірлявський, журналіст В. Кошик. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич – поет, вчений, один із провідних діячів Організації українських націоналістів.

У1942-1943 рр., на виконання вказівки “зверху”, були розстріляні поети Е. Фомін, М. Пронченко, драматург Н. Гупал. Тисячі вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від голодної смерті, нестерпних умов життя. Німецькі власті намагалися не просто фізично знищити українську інтелігенцію, а прагнули позбавити людей гідності, відчуття національної належності і почуття національної гордості. Це, звичайно, полегшило б німецькій адміністрації в Україні виконати інструкцію Розенберга – “забезпечити, щоб українство було віддане Німеччині й охоче до праці, а також успішно реалізувати потреби харчового й військового господарства”.

Політика фізичного та ідеологічного терору гітлерівців на культурному фронті зводилась до того, щоб зупинити її розвиток, знищити духовні скарби, позбавити український народ можливості користуватися її здобутками.

Життя обох київських театрів, ім. Садовського під керівництвом М. Тинського та ім. Затиркевич-Карпинської під керівництвом

238

 

КЗ. Григоренка, відкритих у жовтні 1941 р., було більше, ніж короткочасним. Вони проіснували тільки до прем’єр і були закриті. Згодом, у квітні 1942 р., було закрито і київську оперу, після чого театральне життя в Києві зовсім припинилось. Спроба Г. Затворницького, П. Коваленка та В. Ревуцького оживити культурне буття киян через театр-студію “Гроно” закінчилося тим, що в липні 1943 р. новостворений творчий колектив було вислано до Німеччини.

В умовах німецької окупації в Києві почали виходити щоденна газета “Українське слово”, літературний журнал “Літаври”. В Галичині українське слово пропагували газета “Краківські вісті” та кілька журналів. Книжки українською мовою не виходили фактично на всій території України. Намагання організувати українські видавництва з самого початку присікалися німецькою адміністрацією. Так було із спробою О. Теліги, І. Рогача, О. Чемеринського та інших організувати у Києві видавництво, із намаганням У. Самчука і І. Тиктора започаткувати українське видавництво у Луцьку. Контрольовані німецькими властями україномовні газети населення стало справедливо називати “німецькими газетами з українським шрифтом”.

Від рук гітлерівських окупантів знищення і плюндрування зазнала величезна кількість закладів культури України. Відповідно до спеціальної директиви рейхміиістра східних територій Розенберга для вивезення культурних цінностей з окупованих територій було створено спеціальні робочі групи “Україна”, які розміщувалися у місті Києві і при міністерстві закордонних справ – батальйон СС спеціального призначення. Окупанти зруйнували 151 музей, вивезли з них близько 40 тис. найцінніших експонатів. Був пограбований культурно-історичний заповідник Києво-Печерська лавра. Вивезені унікальна колекція зброї часів Запорозької Січі, нумізматична колекція, стародавні рукописи, золоті та срібні вироби і прикраси. Фашисти знищили і пошкодили 9 тис. клубних приміщень, 660 кінотеатрів, викрали і спалили понад 50 млн книг. Вони ешелонами вивозили до Німеччини цінне наукове обладнання, унікальні колекції, твори образотворчого мистецтва тощо. Частина художніх культурних цінностей після війни була повернута в СРСР, але залишена в музеях Москви і Ленінграда (тепер Санкт-Петербург).

Гітлерівськими зарізяками було завдано величезної шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та лабораторних фондів. Повністю було зруйновано 8104 школи і на-півзруйноваио понад 10 тис. шкільних приміщень. Під час відступу фашисти розгромили в Україні 62 театральних приміщення.

Така “поведінка” гітлерівців викликала дедалі зростаючий опір місцевого населення. Рух за збереження культурних цінностей особливо активно розгорнувся в процесі масового вигнання загарбників з української землі. В багатьох місцях патріоти утворювали підпільні групи Для врятування від гітлерівських вандалів наукових і культурних цінностей. Такі групи діяли фактично майже в усіх великих музеях. Найак-

239

 

тивнішу участь у спасінні культурних надбань українського народу брали робітники, колгоспники, службовці, діти.

Війна завдала багато лиха і тій частині української інтелігенції, яки була евакуйована перед наступом німецько-фашнстських військ угли-і СРСР – на Урал, в Сибір, Казахстан, Середню Азію. Важка дорога. нелегкі умови життя та праці призвели до того, що багато хто не повер нувся з евакуації до рідної домівки.

Під час евакуації загинули А. Кримський, Б. Свідзінський, К. Огу-динський, П. Франко, І. Юхимеико та ін. Багато вчителів і лікарів, інженерів, літераторів і художників, артистів загинули або в сталінських концентраційних таборах, або на фронті. Зокрема, з 80 письменників, які пішли в діючу армію, загинуло 25, в тому числі О. Десняк, К. Герасименко, Д. Каневський, Я. Качура, М. Трублаїні, М. Шпак.

У перший день війни, 22 червня 1941 р., загинули під час повітряного бомбардування Львова письменники С. Тудор та О. Гаврилюк. У Києві за відмову евакуюватися на Схід перед німецьким наступом була заарештована поетеса, письменниця, драматург, перекладачка і мемуаристка Л. Старицька-Черняхівська і розстріляна НКВС разом зі своєю сестрою Оксаною. У радянських концентраційних таборах померли поети О. Луцький та В. Підмогильний. Багато українських письменників і культурних діячів померли у 1942–1943 рр. – найтяжчих роках для українського народу. Недостатнє харчування, морально-психологічний гніт, голод і холод, репресії призвели до смерті багатьох політичних в’язнів. У цей період померли Г. Епік, М. Вороний, М. Куліш, І. Кириленко, Д. Надіїн, В. Поліщук, П. Радченко, С. Роснянський-Сученко, Г. Хот-кевич. Загинув десь в ув’язненні О. Досвітній. В неволі померли також Ю. Жилко, П. Кожушний. У 1943 р. померли в Сибіру письменники М. Дукин та П. Лісовий, загинули О. Лан-Коршак та І. Семиволос. 31 вересня 1944 р. загинув у лавах УПА поет і письменник, лікар Ю. Липа. Того ж року зник безвісти молодий обдарований поет Г. Соколенке

Величезний загін української інтелігенції після евакуації у східні райони СРСР активно включився в роботу за зміцнення оборонної могутності країни, морально-психологічної стійкості всього населення і особливо тієї частини, яка залишилась на окупованій ворогом території.

У радянському тилу інтенсивно працювали над розробкою важливих наукових проблем і підготовкою спеціалістів понад 70 вищих закладів освіти, евакуйованих з України. В лютому 1942 р. відновив роботу в Кзил-Орді (Казахстан) Об’єднаний Український державний університет у складі викладачів і студентів Київського і Харківського університетів. Працівники вищої школи і середніх спеціальних навчальних закладів України забезпечували підготовку необхідних фронту й тилу спеціа-

240

 

Летів, здійснювали для Червоної армії та народного господарства наукові дослідження, провадили активну виховну роботу серед населення.

У перший рік німецької агресії проти СнСР на схід були евакуйо-зані і провідні українські науково-дослідні установи. Основна їх частина, яс і Президія АН УРСР, перебувала в Уфі. Інші працювали безпосередньо на базі промислових підприємств азіатського регіону СРСР.

Поєднуючи свої зусилля з науковцями інших республік, українські зчені брали активну участь у розробці оборонних і народногосподарських завдань. Зокрема, вчені Інституту електрозварювання, очолюваного ■ £. Патоиом, впровадивши в практику нові методи електрозварювання, зробили основний внесок у виробництво найкращого танка другої світової війни Т-34. Вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР зробили великий доробок у розвиток літако- і приладобудування, розробку приладів для радіолокації й пеленгації, створення нових матеріалів для воєнних потреб.

Українські вчені-медики ефективно працювали над розробкою нових методів лікування. Так, працівники Харківського інституту переливання (рові організували у великих містах східної частини СРСР пункти із збирання та консервування крові, що дало змогу відправити для фронтових госпіталів кілька тони консервованої крові. Науковці Інституту Зіохімії АН УРСР, що перебував в Уфі, очолюваного академіком ). Палладіним, створили хімпрепарат, який сприяв зсіданню крові. В.иституті клінічної фізіологи під керівництвом академіка О. Богомольця було винайдено препарати для швидкого загоєння ран, переломів •исток. Відомий хірург-офтальмолог академік В. Філатов, перебуваючи ‘ Ташкент”, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогів-и ока як засобом боротьби із сліпотою.

Умови Другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск иа українське національно-культурне життя. Щоб не дати гітлерівській ідеології можливості розіграти “українську карту”, радянські власті стали систематично наголошувати у своїй пропаганді на тезі державності України, яку намагаються знищити німці. Український національний патріотизм, за який в довоєнний час до сталінських концентраційних таборів були загнані тисячі українців, було піднято до рівня державної політики СРСР. Радянські засоби масової інформації, виконуючи ідеологічне замовлення центру, закликали битися за Україну. З пропагандистською метою було створено українські міністерства закордонних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступати у зовнішні відносини із зарубіжними країнами. За бойову доблесть було введено високопрестижну урядову нагороду – орден Богдана Хмельницького. На фоні гітлерівських зло-чинств така пропаганда давала необхідні результати.

241

 

Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Вони, як правило, відкривалися в місцях, куди було евакуйовано українців. Так, у Саратовській області працювало ЗО українських шкіл і класів, Пермській – 19, Свердлов-ській (теперішній Катеринбурзькій) – 18, Новосибірській – її.

Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР, що перебувало у м. Уфі, було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо. В їх написанні взяли участь М. Петровський, К. Гуслистий, Ф. Лось, М. Супруненко та ін. Вийшли, зокрема, “Нарис історії України”(Уфа, 1942), “Нарис історії української літератури” (Уфа, 1942), серія літературознавчих брошур. Ці видання призначалися для посилення національних почуттів українців і активізації їх боротьби проти гітлерівських поневолювачів. У передньому слові до “Нарису історії України” зазначалося: “Діячі української радянської культури, охоплені патріотичним піднесенням, створюють нові видатні твори науки, літератури, мистецтва. Плоди невтомної праці української інтелігенції збагачують культуру українського народу, пробуджують у ньому благородні й героїчні почуття, кличуть його до рішучих зіткнень з озвірілим і смертельним ворогом. Ця книжка, присвячена історії України від найдавніших часів до нинішнього дня, є ще одним доказом того, що українське культурне життя в СРСР невпинно розвивається і йде вперед. “Нарис історії України” призначається для всіх, хто цікавиться історією і боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність, за свою українську радянську державу. Об’єднане Українське державне товариство, створене в Саратові, видало понад 900 назв книг і брошур загальним тиражем понад 19 млн примірників.

Патріотизм став провідною темою творів українських поетів, прозаїків. Широко відомими в ці роки стали вірші М. Рильського “Слово про рідну матір”, “Я – сни Країни Рад”. Ідея безсмертної сили Батьківщини і народу втілена в поетичних творах П. Тичини “Похорон друга”, “Я утверждаюсь”, “Голос матері”. Тривогою за долю України сповнений вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Віра в силу українського народу, дружбу народів, що протистояли німецько-фашистським загарбникам, була основною темою творчості М. Нагнибі-ди, П. Воронька, Л. Первомайського, В. Бичка, С. Олійника та ін. Ця ж проблематика звучить у творчості М. Бажана, А. Малишка, Ю. Янов-ського. Самобутній яскравий письменник і кінорежисер О. Довженко через твори “Україна в огні”, “Ніч перед боєм”, “Воля до життя” розкриває мужній характер воїнів Червоної армії, закликає їх до помсти.

242

 

У цілому українська література як радянських поетів та пись

менників, так і тих, чия творчість мала націоналістичну спрямова

ність, у роки другої світової війни зробила значний внесок у справу

перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Вона зміц

нювала почуття любові до України і ненависті до гітлерівців, роз

кривала всесвітньо-історичне значення боротьби з фашизмом.

^                                                                     -*•

З великою віддачею і натхненням працювали у цей час творчі колективи майже 50 евакуйованих з України’ театрів. Долаючи труднощі воєнного лихоліття, актори прагнули наблизити день перемоги. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, заводах, фабриках, колгоспах і радгоспах. Особливо активну творчу діяльність розгорнули колективи театрів: Київського драматичного ім. І. Франка, Харківського драматичного ім. Т. Шевченка, Полтавського драматичного ім. Т. Шевченка, Сумського драматичного ім. Щеп-кіна, Дніпропетровського драматичного ім. О. Горького та ін. Репертуар театрів, орієнтуючись на глибокі патріотичні почуття людей, містив у собі п’єси О. Корнійчука (“Фронт”), І. Кочерги (“Нічна тривога”, “Ярослав Мудрий”), Ю. Яновського (“Син династії”), Л. Дмитерка (“Хрещатий яр”), Л. Смілянського (“Мужицький посол”), О. Копи-ленка (“Чому не гаснуть зорі”) та ін.

Велика роль у партійно-організаційиій і духовній мобілізації українства на боротьбу з ворогом відводилась радянській пресі, радіо. З 1942 р. на сході СРСР розпочинається видання українських газет “Радянська Україна”, “Правда України”, “Література і мистецтво” – органу спілок письменників, художників і композиторів УРСР, журналів “Україна”, “Українська література” та “Перець”. У 1942 р. у м. Саратові розпочинає роботу радіостанція ім. Т. Шевченка. На сторінках цих видань, через радіостанцію постійно висвітлювались героїчна боротьба українського народу проти гітлерівців, життя і трудові подвиги населення України, евакуйованого на схід. Саме в основному через пресу, радіо, переслідуючи імперські інтереси, центральні власті намагались поширити свою ідеологію невіддільності українців від інших народів СРСР.

Свій вагомий внесок у загальну справу боротьби з німецькими загарбниками зробило і кіномистецтво України. Художні фільми “Олександр Пархоменко” режисера Л. Лукова, “Як гартувалась сталь” М. Донського, “Партизани в степах України” І. Савченка пропагували героїзм, стійкість радянських людей, закликали їх на боротьбу з ворогом. Вінцем українського радянського кіномистецтва у воєнний період став фільм М. Донського “Райдуга” (1943), який, крім багатьох вітчизняних призів, був нагороджений “Оскаром” – премією Академії кіномистецтва США. Ще одна кінострічка М. Донського воєнної доби “Нескорені” (1945) одержала золоту медаль на VII Венеціанському міжнародному кінофестивалі в 1946 р.

243

 

Особливе місце серед воєнної кінопродукцїї посідали документальні повнометражні фільми О. Довженка “Битва за нашу Радянську Україну” (1943), “Перемога на Правобережній Україні та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель” (1944). Позбавлені партійио-комуністичної пропаганди, вони показують нескореність українського народу, велич і багатство його душі, віру у прийдешню перемогу.

Захист Батьківщини став головною темою українських радянських художників. Через плакати, листівки, “агітвікна” В. Касіян (“Гнів Шевченка – зброя перемоги”), І. Кружкова, С. Строщенка (“І вражою злою кров’ю...”), О. Довгаль (“Літня сталева хуртовина вимітає німців з Півдня”) та інші закликали до боротьби з фашистами. 25 грудня 1942 р. в Москві було відкрито художню виставку “25 років Радянської України”. З хвилюючими творами, що відтворювали подвиги воїнів Червоної армії і партизанів, працю радянських.людей у тилу, жахливі картини фашистської окупації, виступили митці И. Дайц, М. Дерегус, М. Лисенко, Л. Муравін, Л. Мучник, О. Пащенко, О. Шовкуненко та ін. Українські митці брали участь у виставках в Уфі – “Українське мистецтво”, в Тбілісі – “Велика Вітчизняна війна”, в Ашхабаді, Алма-Аті, Ташкенті, Фрунзе та в інших містах.

Всесоюзна виставка і VIII Українська художня виставка, що відбулися в 1946 р., наочно довели, що в роки війни образотворче мистецтво радянської України зміцніло і зросло за рахунок талановитої молоді. Такі живописні твори, як серія портретів видатних діячів української радянської культури О. Шовкуненка, картини Т. Яблонської “Ворог зблизька”, С. Строщенка “Партизанський край”, Г. Берковича “Народження ненависті”, такі скульптурні твори, як “Тарас Шевченко” М. Лисенко, “Портрет президента АН УРСР академіка О. Богомольця” Л. Муравіна, мармуровий бюст композитора Ревуцького молодого скульптора М. Ковальова, графічні твори В. Литвиненка, О. Пащенка та ряд інших, свідчили про творче зростання наших художників.

Активно заявила про себе в роки антифашистської боротьби українська діаспора. Так, ще напередодні другої світової війни координуючим центром суспільного життя українців став Комітет українців Канади (КУК). Створений за ініціативою канадського уряду, КУК об’єднав більшість українських громадських організацій, спрямовував їхню діяльність на боротьбу проти фашизму. Велику роботу провадило Українське товариство допомоги Батьківщині (УТдБ), засноване 26 липня 1941 р.

Близько 40 тис. українців вступило до канадських збройних сил. Відділення УТДБ влаштовували концерти зі збиранням коштів у Брент-форді, Віндзорі, Кіченері, Монреалі, Содборі, Тімміноу. У Торонто 30 \истопада 1941 р. відбувся великий концерт з участю змішаного хору м. М. Лисенка (керівник О. Вовчина), струнного оркестру (диригент!. Москалик), співачки Софії Ромашко.

 

Помітним кроком на шляху антифашистської консолідації став перший з’їзд УТДБ (Вінніпег, 4–6 червня 1942 р.), який розробив спеціальну воєнну програму. На з’їзді УТДБ було перейменовано на ТКУ – Товариство канадських українців. Відроджуючи культурно-освітню діяльність, ТКУ навесні 1943 р. широко відзначило 129-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. У різних містах Канади відбулися урочисті зібрання – концерти, доходи від яких передавали до канадського Червоного Хреста. ТКУ видавало твори українських авторів, наприклад роман В. Собка “Кров України”.

У роки війни контакти канадських українців з представниками громадськості України не переривалися.

Активізувалось культурно-просвітницьке життя в українських землях після їх звільнення від гітлерівських поневолювачів. Паралельно із відродженням міст і сіл, промисловості та сільського господарства відбудовувались заклади культури, освіти, науки. Налагоджувалась робота преси, радіо, творчих професійних та аматорських колективів. Проте під тиском керівних партійних, радянських органів національно-патріотична тематика стала підмінятись творами комуністично-партійного спрямування.

Проводилась реорганізація шкільної справи. На кінець 1945 р. в Україні діяло понад ЗО тис. шкіл, а в 150 вищих закладах освіти, які повернулися з евакуації й поновили роботу, навчалися майже 140 тне. студентів. У березні 1944 р., після повернення до Києва з евакуації, розпочала роботу АН УРСР. Вчені науково-дослідних установ відразу включались у вирішення народногосподарських завдань.

У мобілізацію зусиль українського народу на розгром ворога та відбудову народного господарства свій внесок зробили літератори і митці. Своє мистецтво несли народові 103 театри, які поновили роботу після повернення з радянського тилу.

Надзвичайно складно відбувалися відбудовні процеси в західноукраїнських землях. Виявляючи протидію радянизації життя на своїх землях, більшість місцевого населення не сприймало, а часто і відкрито саботувало чужу їм ідеологію і практику. Підпільні загони ОУН-УПА продовжували боротьбу проти більшовицької диктатури, її державних і громадських структур, щоб не допустити утвердження радянської влади. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти оунівських формувань і підпілля. Проте часто фізичних і моральних мордувань зазнавало мирне, ні в чому невинне населення і навіть діти. Керівництво СРСР розуміло глибинні корені несприйняття місцевим населенням більшовицької влади. Незабаром по закінченні війни орган ЦК КП(б)У газета “Радянська Україна” писала: “Якщо хочемо знищити українських повстанців, то нам треба за всяку ціну знищити їхню ідеологію”. Джерелом цієї ідеології було названо українську літературу.

 

Переможне завершення війни з Німеччиною знаменувало собок зміну атмосфери суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення, національно-культурних потреб народів. З куліьтурно-ідеологічної с< }к ри зникає українська національна фразеологія, яку поступово замін*, радянська, загальносоюзна. Розхожою стає теза, що український нар< боровся за “радянську Батьківщину”, а не “за Україну”, як це стве; джувалось у роки воєнного лихоліття.

Соціально-політичне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-; роки на “українізацію”, керівною партійною і радянською верхівко було використане і для виявлення національно свідомих елементів укрн їнського суспільства з метою подальшої нейтралізації. Було відновлеь ідеологічну, морально-психологічну війну проти українських письменн ків, істориків, митців. Багато з того, що було написано і видано в рок другої світової війни і дістало не тільки всенародне визнання, а досить високу оцінку керівництва країни, було розкритиковано і вилучек із ужитку. Автори цих художніх, мистецьких творів, історичних розвідо М. Рильський, Ю. Яновський, О. Довженко, А. Малишко, О. Вишш М. Супруненко та інші потрапили під жорсткий “обстріл” партійна критики і зазнали нових переслідувань і репресій. Було взято чіткр курс на провінціалізацію української культури.

 

розділ

“Л

 

УКРАЇНСЬКА

І ЗАРУБІЖНА КУЛЬТУРА

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х –

ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ

Х РОКІВ

 

 

П.

■ *• ■ *■ овоєинии розвиток української та зарубіжної культури відбувався в умовах поглиблення розколу світу, посилення боротьби між двома соціально-економічними системами, воєнно-політичними блоками, розв’язання “холодної війни”, атомного психозу, ідеологічно-культурного протистояння. Перед людством, яке понесло нечувані людські, матеріальні і духовні втрати в роки другої світової війни, постали масштабні завдання підняти з руїн матеріальну культуру, залікувати рани духовності та цивілізації. Всупереч репресіям і переслідуванням, залізній завісі українська культура в повоєнний період продовжувала розвиватися, дедалі ширше проникала в світ, заявляючи про свою самобутність і невмирущість і сприймаючи духовні цінності зарубіжних країн.

⇐ Предыдущая28293031323334353637Следующая ⇒

Поделиться: