Македонія наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Національно-визвольний рух македонського народу.

В результаті рішень Берлінського конгресу 1878 р. македонські землі залишились під владою Османської імперії, турецький уряд лише формально зобов’язався ввести в Македонії особливий адміністративний устрій з ознаками автономії. В економічному розвитку переважало архаїчне сільське господарство (ще в 1903 р. 88% селян не мали с/г техніки). В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувається інтенсивна соціальна диференціація селянства, основний земельний фонд знаходився в мусульман. Бідність селянства призвела до масової хвилі заробітчан в сусідні держави та еміграцію до Америки. Македонська промисловість була у зародковому стані. В першу чергу розвивались обробна та харчова (тютюнова, текстильна), головну роль в яких відігравав іноземний капітал. Станом на 1904 р. в Македонії нараховувалось 74 промислових підприємства, які знаходились у Салоніках, Бітолі, Скопле. У 1873 р. відкрита перша залізнична лінія Салоніки – Скопле, а до кінця ХІХ ст. було вже 762 км залізниць.

Головні політичні події в Македонії даного періоду пов’язані з розгортанням національно-визвольного руху македонського народу. Слід зазначити, що за вплив слов’ян Македонії змагалися три сусідні країни – Болгарія, Греція та Сербія, які намагалися кожна у своїх інтересах використати визвольну боротьбу македонців. Відповідно було утворено кілька політичних організацій, які орієнтувалися на підтримку ззовні. У 1893 р. в Салоніках була утворена Таємна Македонсько-Одринська революційна організація (в 1905 р. до назви додалося слово внутрішня) – ВМОРО. Вона мала розгалужену мережу осередків, спрямовувалась на вирішення економічних та культурно-освітніх проблем, а також створювала свої збройні формування – чети. У 1895 р. у Софії створений Верховний Македонський комітет який мав підтримку болгарської влади та виступав за надання Македонії політичної автономії. Ця течія в національно-визвольному русі пізніше вона отримала назву «верховизм». У Белграді за підтримки сербських властей у 1902 р. виникла Македонська Організація, членами якої переважно були емігранти. Таким чином, на півночі Македонії зосереджувались просербські підрозділи – на півдні прогрецькі загони, а в Болгарії для боротьби готувались проболгарські відділи. Кожна з цих сил намагалася заручитися підтримкою македонського населення та очолити збройну боротьбу проти турецької влади. Відбувалися численні сутички та дрібні повстання македонських патріотів з турецькими військами.

Широкого розмаху досягла боротьба у 1903 р. В квітні македонські терористи здійснили в Салоніках низку терактів. У травні керівництво ВМОРО прийняло рішення про організацію масштабного збройного виступу. Він розпочався 2 серпня 1903 р. (звідси й назва – Ілінденське повстання) в Монастирській та Бітольській округах й охопило значну частину Південно-Західної Македонії. Найбільшим успіхом повсталих було захоплення міста Крушево де була проголошена республіка на чолі з М.Каревим. Однак проти повстанців турецька влада кинула багатотисячне військо. Повстання жорстоко придушили. 

Після повстання у ВМРО відбувся розкол – консервативне крило пропонувало підняти нове повстання з орієнтацією на допомогу Болгарії; радикали відстоювали незалежний характер македонського визвольного руху. Останніх підтримали македонські соціалісти та підготували меморандум Македонського науково-літературного товариства (засноване в Петербурзі у 1902 р.). Саме в цьому документі йшла мова про македонських слов’ян як окремий народ зі своєю літературною мовою. Під час младотурецької революції 1908 р. македонці сподівалися на отримання автономії, проте нова влада надалі дотримувалась практики «османізму», а в 1910 р. заборонила політичну діяльність македонських організацій. «Македонське питання» було ключовим під час переговорів між Болгарією, Сербією та Грецією у 1912 р. про створення антитурецької коаліції. Після вдалої Першої Балканської війни саме поділ македонських земель став причиною нової міжсоюзницької війни. По її завершенні Бухарестський мирний договір серпня 1913 р. закріпив таке становище: більша частина македонських земель (Егейська Македонія з Салоніками) відходила до Греції, Вардарська – до Сербії, а Пірінська – до Болгарії.

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться: