Розвиток болгарської культури на межі ХІХ-ХХ ст.

Утворення національної держави створило сприятливі мови для розвитку болгарської культури. Департамент (міністерство) народної освіти розробив й реалізовував ряд освітніх програм. За перші 30 років незалежності Болгарії кількість шкіл зросла у три рази, а школярів – уп’ятеро. Близько 40% дітей на селі та 66% у місті були письменними. Швидко розширювалася мережа читалень, а в Софії та Пловдиві розпочали роботу великі державні бібліотеки. В Софії були створені історико-археологічний, етнографічний та природничо-історичний музеї. У Болгарії видавалося близько 100 журналів та 200 газет.

У 1888 р. у Софії була заснована Вища школа, яка у 1904 р. була перетворена у Софійський університет з трьома факультетами: історико-філологічний, математичний, юридичний. У 1911 р. розпочала роботу Болгарська академія наук у складі історико-філологічного, природничо-математичного та суспільно-філософського відділів. Видатними болгарськими вченими того часу були: В.Златарський (історик-медієвіст), І.Шишманов ( етнограф, фольклорист), Л.Мілетич (лінгвіст), С.Бобчев (юрист), К.Попов (економіст), С.Георгієв (ботанік), П.Райков (хімік), П.Бахмет’єв (біофізик), С.Вацов (сейсмолог), Г. Златарський (геолог) тощо.

В галузі літератури основними темами були героїчні сторінки національно-визвольної боротьби. Класик болгарської літератури І. Вазов створив цикл поем “Епопея забутих”, роман “Під гнітом”. Ці ж мотиви звучать у творчості К. Велічкова (“У в'язниці”), П.Славейкова (“Кривава пісня”). Велику популярність здобули написані у своєрідному художньому стилі мемуари З. Стоянова “Записки про болгарські повстання”. У міру загострення внутрішньополітичної боротьби та соціальних суперечностей поступово формується радикальний напрям у національній літературі. Особливе місце посідає творчість письменника-реаліста А.Костантинова. У циклі сатиричних оповідань “Бай Ганю” автор критикував характер буржуа – корисливість, зажерливість, неуцтво. Гостро сатиричний зміст мали фейлетони й оповідання публіциста Г.Кіркова – основоположника болгарської пролетарської літератури. З початку ХХ ст. у художній літературі з'явився напрям, представлений творчістю К. Кристєва-Миролюбова, який редагував часопис “Думка”. Він сповідував ідеї “чистого мистецтва”, “мистецтва для мистецтва”. Символістські мотиви творів Кристєва-Миролюбова та його послідовників наближали їх до європейських модерністських течій.

У галузі театрального мистецтва важливою подією було створення у 1892 р. драматичної трупи “Сльози і сміх”, яку у 1904 р. реорганізовано у Народний театр. Провідними тогочасними акторами були А.Будевська, А.Кірчев. Тут ставилися п'єси як національних (І.Вазов П.Яворов), так і західноєвропейських і російських драматургів. На початку ХХ ст. з'явилися перші національні опери (“Бідна” Е. Манолова, “Борислав” Г.Анастасова-Маестро). Л. Пипков та Д. Христов написали ряд симфоній та гімнів. Першим болгарським національним диригентом став Д.Христов.

Образотворче мистецтво отримало могутній стимул до розвитку із відкриттям у 1896 р. Державної школи живопису. Регулярними стали художні виставки. Найвідоміші тогочасні картини були створені А.Мітовим (“Ринок у Софії”), І. Ангеловим (“Град”, “Жнива”), Я.Вешином (“Орач”, “Гайдуки”, “В штики”). В 1903 р. було створене мистецьке товариство “Сучасне мистецтво”, яке об’єднало ряд художників, скульпторів, архітекторів.

Найголовнішими пам’ятками архітектури, створеними на рубежі ХІХ-ХХ ст. є будівля Народних Зборів, Народного театру, Храму-пам’ятника Олександра Невського, Військового клубу, Синодальної палати у Софії, Мавзолею російських воїнів-визволителів у Плевені, церкви на Шипкинському перевалі тощо. Відомими тогочасними болгарськими зодчими були П.Момчилов, Г.Овчаров, Б.Капітанов.

15. Польські землі і “польське питання” у роки Першої світової війни.

Станом на початок Першої світової війни польські землі були розділені між трьома імперіями: Німецькою, Австро-Угорською, Російською. У польських політичних колах, які виношували плани відродження польської державності, сформувалося два основні табори. Національно-демократична партія на чолі з Р.Дмовським орієнтувалася на перемогу Антанти та об’єднання Польщі під скіпетром російського монарха. «Ендеки» створили у 1914 р. Польський національний комітет у Петербурзі, а в 1917 р. – однойменний комітет в Парижі. Прихильниками співпраці з Німеччиною і Австро-Угорщиною були лідери Польської соціал-демократичної партії, правоцентристської Польської селянської партії («Пяст») І.Дашинський, Ю.Пілсудський. Плануючи відродження Польської держави при допомозі Центральних держав, вони виражали готовність відмовитися від західних польських земель, але мріяли про включення до майбутньої Польщі українських, білоруських та литовських територій, що колись входили до складу Речі Посполитої. Ліворадикальне крило польського суспільного руху, яке було представлене партією Соціал-демократія Королівства Польського і Литви, орієнтувалось на перемогу революцій в імперіях, що утримували польські землі. У відозві від 2 серпня 1914 р. йшла мова про те, що польський пролетаріат повинен боротися за прискорення революції. Важливо наголосити, що для більшості польського суспільства привабливою була саме програма Пілсудського та його прихильників, що мала виразне патріотичне забарвлення та відповідала тогочасним завданням польського національно-визвольного руху.

7 серпня 1914 р. Пілсудський організував збройні загони і від імені неіснуючого національного уряду оголосив похід за визволення польських земель, підвладних Росії. Проте масової підтримки населення дана акція не дістала. Після переговорів з австрійською владою з підрозділів Пілсудського започатковано створення польських легіонів, які воювали на фронті у складі австрійської армії. Практично одразу ж, 14 серпня було оголошено маніфест головнокомандувача російської армії Миколи Миколайовича, який закликав польське населення бити спільного ворога заради об’єднання всіх трьох частин Польщі під скіпетром царя з наданням їй самоврядування, свободи віри та мови. Розпочалося формування польських підрозділів й у складі російської армії. Загалом, сподівання поляків не виправдала жодна з ворогуючих сторін. У 1914-1915 рр. на більшості польських земель точилися бойові дії з перемінним успіхом і врешті вони опинилися під контролем Центральних держав. На окупованих територіях створюються генерал-губернаторства: німецьке з центром у Варшаві, австрійське – у Любліні.

Намагаючись зіграти на національно-патріотичних почуттях, 4 листопада 1916 р. від імені імператорів Німеччини та Австро-Угорщини було оголошено про утворення Польського королівства під егідою Центральних держав. У справі мобілізації населення до „польського вермахту” командування окупаційних війська розраховувало на співпрацю з Пілсудським. Проте польський лідер на той час дійшов висновку про неминучість поразки Четверного блоку у війні, а тому закликав легіонерів не воювати на його боці, за що був ув’язнений у магдебурзькій фортеці. У вересні 1917 р. було утворено Регентську раду на чолі з Любомирським, яка отримувала владні повноваження до остаточного розв’язання польського питання. Російський уряд у грудні 1916 р. теж пообіцяв полякам автономію з власним законодавчим органом та армією.

На завершальному етапі війни права польського народу на створення власної держави визнавали як уряди Англії і Франції, так і президент США Вільсон у своїй програмі “14 пунктів”, Тимчасовий уряд революційної Росії і навіть більшовицька влада. В умовах наближення військової поразки Німеччина намагалася відтворити Польську державу з такою владою, яка б погодилася залишити в недоторканості східний кордон повоєнної Німеччини. Кайзерівський уряд дав вказівку звільнити Пілсудського, який 6 листопада 1918 р. прибув у Берлін. Проте революційні події завадили німецьким планам. В умовах розвалу австро-німецької окупації 7 листопада у Любліні було утворено Тимчасовий народний уряд на чолі з І. Дашинським, який проголосив утворення Польської народної республіки. 10 листопада до Варшави спеціальним потягом прибув Пілсудський, якому Регентська рада передала владні повноваження. Люблінський уряд визнав це і 22 листопада 1918 р. Пілсудський був оголошений головнокомандуючим (начальником) новоутвореної держави.           

    16. Економічне і політичне становище Чехії і Словаччини на початку ХХ ст.

Чеські землі у нове століття вступали як індустріально-аграрний регіон. За темпами економічного розвитку чеські землі випереджали інші регіони Австро-Угорщини. Тут здійснювався практично весь видобуток вугілля, більше половини виплавки чавуну і сталі. Провідні позиції займала цукрова, скляна та текстильна промисловість. Динамічно розвивалося машинобудування, хімічна, електротехнічна галузі. Зросло міське населення (станом на 1910 р. – 42%), сформувалися промислові центри навколо Брна (текстильна столиця), Кладна, Пльзеня та Остравської Карвіни. Зростали потужності заводів «Шкода», які продукували машини та озброєння. В 1897 р. з’явився перший чеський автомобіль «Президент», в 1902 р. розпочалось виробництво мопедів. На початку ХХ ст. конструктор Кашпар створив літальний апарат, на якому у 1912 р. здійснив переліт з Праги до Пардубиць. Тоді ж професор Каплан створив тип нової водної турбіни. Спостерігається стрімке зростання чеського банківського та промислового капіталу, представники якого стають реальними конкурентами австро-німецьким промисловим колам. Прага стала другим після Відня фінансовим центром держави. В сільському господарстві спостерігаються процеси інтенсифікації і спеціалізації виробництва. Інтенсивно розвивався кооперативний рух, станом на 1909 р. було утворено близько 6 тис. кооперативів. Вони давали можливість навіть дрібним сільським господарям використовувати сучасні с/г машини для обробітку землі і тим самим підтримувати товарність і ефективність свого господарства.

В політико-адміністративному плані чеські землі входили до складу австрійської частини монархії Габсбургів (Ціслейтанії). Чеське королівство, до якого входила переважна більшість населених чехами територій, вважалося окремою державною одиницею імперії. Чеські землі мали власний представницький орган – Сейм, надсилали представників до загальноімперського Райхсрату, а до складу віденського уряду входили двоє чехів. Основний зміст політичного життя краю на початку ХХ ст. визначався боротьбою за загальне виборче право. Зрештою, вона увінчалася успіхом і в травні 1907 р. чеські національні політичні сили здобули перемогу на виборах до Райсрату, які відбулися за участю в голосуванні всіх чоловіків з 24 років. Важливою політичною проблемою в чеських землях продовжувало залишатись жорстке протистояння між чехами та німцями (співвідношення між ними у населенні регіону складало приблизно 60 : 40). Німецькі депутати чеського Сейму влаштовували гучні обструкції в результаті чого робота крайового парламенту була паралізована. За цих умов чеський Сейм в червні 1913 р. був розпущений, а управління Чехії передано комісії чиновників. Спроба віденського уряду у січні 1914 р. розв’язати чесько-німецькі суперечності не знайшла підтримки у жодної із сторін.

Економіка Словаччини на початку ХХ ст. продовжувала залишатись аграрною. В с/г відбувається переорієнтація від вирощення зернових до кормових і технічних культур, важливим предметом словацького експорту стає високоякісний ячмінь. В гірських районах традиційно переважало випасне скотарство. Серед аграрних проблем – феодальні пережитки, малоземелля, зниження ринкових цін на с/г продукцію. Саме селяни становили левову частку словацьких емігрантів, кількість яких до 1914 р. сягнула 600 тис. осіб. Разом з тим, розвивалася промисловість Словаччини, хоча й суттєво меншими темпами, ніж у чеських землях. В найбільшому місті Пресбург (Братислава) розпочав роботу нафтопереробний завод «Аполло», виробництво зброї здійснював завод «Патронка». Словацькі райони Спіша, Ліптова, Зволена були територією високої концентрації підприємств. Розвивалися традиційні промислові галузі – деревообробна, паперова, скляна, переробка аграрної продукції. Слабким місцем був малий вплив словацького національного капіталу, який становив лише 10% всього капіталу у Словаччині.

В політико-адміністративному плані Словаччина входила до складу угорської частини імперії Габсбургів (Транслейтанії). На відміну від чеських земель вона не мала адміністративної автономії чи самоврядного статусу. Тут також не було введено загального виборчого права. Національний рух словаків всіляко обмежувався будапештською владою, яка проводила курс на тотальну мадяризацію та дискримінацію словацького населення і його культури. Демонстративний приклад – трагічні події жовтня 1907 р. в Черновій, де відбулась кривава сутичка між поліцією і прихожанами місцевої церкви, що не хотіли впустити у храм проугорських священиків, яких їм нав’язувала влада. На початку ХХ ст. в Словаччині сформувалося декілька політичних течій. Консервативне крило Словацької національної партії (С.Гурбан-Ваянський) виступало за словацьку самобутність, але в рамках Угорського королівства і разом з тим сповідувало ідеї слов’янської взаємності. Самостійно діяли словацькі ліберали (В.Шробар), соціал-демократи, аграрники (М.Годжа). У 1913 р. заснована Словацька народна партія на чолі з А.Глінкою, яка сповідувала ідеї політичного католицизму і виражала інтереси католицького духовенства, селянства і сільської інтелігенції. 26 травня 1914 р. в Будапешті представники всіх словацьких організацій домовились про утворення в серпні 1914 р. загальнонаціонального представницького органу – Словацької національної ради, проте реалізації цього задуму завадила Перша світова війна.

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: