Лекція 1. Поняття, походження і класифікація держав

Стр 1 из 7Следующая ⇒

Київ 2009

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ I ПРАВА

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

союзна (договірна) заснована на автономії

Схема 4. Форма державного (державно-правового) режиму

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО (ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО) РЕЖИМУ

Лекція 4. Функції держави

1. Поняття і властивості функцій держави.

2. Форми і методи здійснення функцій держави.

3. Види функцій держави.

1. Поняття і властивості функцій держави

У своїй повсякденній діяльності держава спрямовує свої матеріальні ресурси, політичні та ідеологічні зусилля на вирішення завдань, що стоять перед нею. Серед цих напрямів діяльності можна визначити основні, тобто такі, які виражають сутність держави і без яких вона не може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства. Основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз Ті сутність, завдання й цілі, називаються функціями держави.

Таким чином, можна говорити, що здійснення державою її функцій має на меті вирішення соціальних, економічних та інших завдань, що обумовлені її сутністю. Успішна реалізація функцій держави повинна призводити до створення в суспільстві певного державно-правового порядку. Окремі функції держави є певними аспектами єдиної за своєю сутністю функціональної діяльності держави. Зовнішнім проявом здійснення державою її функцій є відповідна діяльність державних органів та їх посадових осіб, тобто суб'єктів, що виступають від імені держави.

Функціям держави притаманні такі основні властивості:

1. У них безпосередньо знаходить свій конкретний вираз соціальна сутність держави, тобто виявляється, чиї інтереси — всього суспільства чи лише окремих його частин (класів, соціальних груп) — вона виражає і забезпечує.

2. Конкретні державні функції виникають, здійснюються і змінюються відповідно до завдань держави на певному історичному етапі її розвитку.

3. У функціях держав різних історичних типів знаходять свій прояв історичні особливості, закономірності розвитку та динаміка соціально-економічних, політичних та духовних перетворень у суспільства.

4. У функціях сучасної демократичної держави знаходить свій вираз її активна роль у суспільстві, що покликана обслуговувати суспільство і його членів у всіх сферах суспільних відносин.

5. Становлення і розвиток функцій конкретної держави зумовлений конкретно-історичними умовами її існування. Ці умови визначають соціальну спрямованість держави, що і відтворюються в її функціях. Тому в функціях держав різних історичних типів виявляються як особливості, так і закономірності розвитку соціально-економічних, політичних та інших умов суспільного життя.

Таким чином, головні завдання й цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку спричинені економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування. Відтак основні напрями діяльності держави, тобто її функції, мають об'єктивний характер, викликаний потребами життя суспільства. Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом усього часу існування об'єктивно зумовлених завдань, що стоять перед державою. Функції виникають, здійснюються й розвиваються відповідно до тих завдань, що належить виконувати державі в конкретних історичних умовах.

Так, в умовах існування в суспільстві антагоністичних класових протиріч функції рабовласницьких і феодальних держав були спрямовані на реалізацію їх головного призначення, яке полягало у здійсненні організованого примусу в масштабах усього суспільства з метою забезпечення реалізації інтересів пануючих класів, У сучасних умовах, за відсутності антагоністичних класів, функції демократичної держави покликані сприяти реалізації її основного призначення — забезпечення загальносуспільного блага, тобто створення найсприятливіших умов для існування й розвитку всіх без винятку існуючих в суспільстві соціальних груп.

Функції держави взаємопов'язані з тими суспільними відносинами, на які держава намагається активно впливати відповідно до потреб усією своєю політикою. Саме функції держави характеризують сутність державного впливу на суспільні відносини. Щодо методів і заходів цього впливу, вони залежать від компетенції і форм діяльності відповідних державних структур, які організують практичне здійснення функцій держави в межах своєї компетенції.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів. Функції держави — це основні напрями її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату й кожного його органу. Функції окремого органу держави зумовлені соціальним призначенням кожного з них як особливої частини механізму держави і знаходять свій вираз і конкретизацію в компетенції державних органів, у закріплених за кожним органом правах і обов'язках.

Функції держави необхідно відрізняти й від окремих видів державної діяльності. Остання здійснюється або спеціально уповноваженими на те органами держави, або структурними підрозділами певної кількості органів (планування, статистична діяльність тощо).

2. Форми і методи здійснення функцій держави

Функції держави мають свої особливі форми й методи здійснення.

Зміст тієї чи іншої функції держави являє собою процес впливу держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні суспільні відносини або на групу споріднених суспільних відносин. Кожна конкретна функція держави становить єдність змісту, форм і методів здійснення відповідної гілки єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов'язане з особливостями конкретного об'єкта державного впливу.

В юридичній літературі форми здійснення функцій держави поділяють на правові та організаційні.

1. До юридичних (правових) форм здійснення функцій держави належать:

а) правотворча, яка полягає в правовій регламентації суспільних відносин шляхом видання компетентними державними органами нормативних, тобто загальнообов'язкових до виконання, актів, спрямованих на зміцнення та охорону правопорядку, законності, на визначення змісту та забезпечення здійснення прав і свобод громадян. Все це в кінцевому підсумку покликано сприяти забезпеченню належних умов для здійснення функцій держави;

б) правозастосовча , тобто діяльність державних органів та інших уповноважених державою суб'єктів щодо втілення законів і підзаконних нормативних актів у повсякденну суспільну практику пі ляхом видання правозастосовчих актів. Правозастосовча діяльність пов'язана з повсякденним вирішенням різноманітних питань керування справами суспільства і виявляється на практиці як владна, творча виконавчо-розпорядницька робота державних органів по здійсненню функцій держави шляхом видання актів застосування норм права, що стають підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин у сфері здійснення функцій держави;

в) правоохоронна, сутність якої полягає в забезпеченні безпосереднього державного реагування на вчинені правопорушення у сфері здійснення державних функцій, у встановленні і притягненні до юридичної відповідальності осіб, що їх вчинили.

При здійсненні правоохоронної діяльності компетентні державні органи, їх посадові особи видають акти застосування норм права (постанови слідчих, протести й подання прокурорів, вироки й рішення судів та ін.). Специфіка цих актів полягає в тому, що вони слугують цілям профілактики (попередження) злочинів та інших правопорушень, відновлення порушених прав, реалізації юридичної відповідальності суб'єктів, які вчинили правопорушення у сфері виконання функцій держави.

Таким чином, правоохоронна діяльність при здійсненні функцій держави в кінцевому підсумку втілюється у владній оперативній роботі державних органів та їх посадових осіб, спрямованій на охорону приписів норм права від порушень, на захист наданих громадянам суб'єктивних прав і на забезпечення виконання покладених на суб'єктів юридичних обов'язків.

Поряд з правовими формами здійснення функцій держави існують фактичні або організаційні форми їх реалізації. Ці форми полягають в однорідній за зовнішніми ознаками діяльності держави, що безпосередньо не тягне за собою настання юридичних наслідків. У той же час організаційна діяльність здійснюється в межах, визначених правом.

2. До організаційних форм діяльності державних органів стосовно здійснення функцій держави належать:

а) організаційно-регламентуюча — повсякденна оперативна організаційна робота, спрямована на вирішення конкретних завдань, на техніко-організаційне забезпечення функціонування різних ланок державного механізму;

б) організаційно-господарська — поточна господарська робота (економічне обґрунтування, контрольно-ревізійна діяльність, бухгалтерський облік, статистика, організація постачання, збуту та ін.) з матеріального забезпечення виконання різних державних функцій;

в) організаційно-ідеологічна — повсякденна роз'яснювальна, виховна робота, спрямована на ідеологічне забезпечення виконання тих чи інших функцій держави. Ця діяльність може виявлятися, наприклад, у роз'ясненні змісту нових законів та інших нормативних актів, у формуванні громадської думки, в роботі із засобами масової інформації тощо.

При здійсненні своїх функцій держава, в особі відповідних державних органів та їх посадових осіб, спирається на ряд методів, а саме:

а) метод переконання, який виявляється передусім у відповідній ідеологічній діяльності, у тому числі з правового виховання населення, у проведенні різних профілактичних заходів, спрямованих на формування в населення переконання в об'єктивній обґрунтованості існуючих функцій держави та необхідності сприяння їх реалізації;

б) метод заохочення, який полягає в пропаганді позитивного досвіду й наданні різних пільг та нагород суб'єктам, що безпосередньо беруть участь або сприяють ефективному здійсненню функцій держави;

в) метод примусу, який полягає в застосуванні до суб'єктів, що вчинили правопорушення у сфері здійснення державних функцій, передбачених нормами права заходів покарання, перевиховання та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, заподіяної такою поведінкою.

3. Види функцій держави

Здійснення державних функцій — це складний і багатогранний процес впливу держави в особі її органів та їх посадових осіб на певне коло суспільних відносин. Численність і особливості існуючих суспільних відносин обумовлюють існування досить широкого кола відповідних функцій держави.

Перелік державних функцій формувався довгий час і став результатом своєрідного "розподілу праці" між державою й суспільством, внаслідок чого було встановлено, вирішення яких завдань у країні бере на себе держава, а які підлягають розв'язанню самим суспільством без участі держави, наприклад через органи самоврядування населення. Історія свідчить, що цей "розподіл праці" між державою й суспільством відбувався в досить гострій боротьбі, оскільки це було пов'язано в кінцевому підсумку зі встановленням можливих меж втручання держави в життя суспільства, у тому числі і в приватне життя своїх громадян.

Перелік функцій держави формувався на основі того, що держава повинна перш за все забезпечувати таку діяльність:

• захищати країну від насилля і вторгнення з боку інших країн;

• по можливості захищати кожного члена суспільства від несправедливості та гноблення з боку інших його членів шляхом неупередженого правосуддя;

• створювати й утримувати установи, які не можуть створюватись і утримуватись окремими особами, але існування й функціонування яких має загальносуспільне значення (наприклад, армію, поліцію, пошту тощо).

З розвитком ринкових товарно-грошових відносин сформувалась вимога максимального обмеження можливостей держави втручатись у процеси виробництва й розподілу матеріальних та нематеріальних благ. Втручання держави в економічну сферу визнається допустимим лише у випадках, пов'язаних з вирішенням загальносуспільних справ. Виходячи з цього обґрунтовується ідея про існування в сучасної демократичної держави так званої генеральної функції, яка полягає в забезпеченні вирішення загальних справ з метою створення належних умов для життя й діяльності громадян. Ця генеральна функція держави конкретизується у здійсненні інших функцій (основних і неосновних, внутрішніх і зовнішніх тощо), що є складовими генеральної функції.

Для зручності розуміння та вивчення конкретні функції держави на основі певних ознак (критеріїв) поділяють на ряд видових груп.

1. За значенням для нормального функціонування і розвитку держави функції держави поділяються на основні й неосновні.

Під основними функціями держави розуміють такі напрями діяльності держави, без здійснення яких вона не може нормально функціонувати й розвиватися.

Таким чином, основні функції характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності на певному етапі розвитку.

Основні функції держави мають такі загальні риси:

• вони з достатньою повнотою відображають сутність держави та її соціальне призначення. Щоб зробити правильні висновки щодо сутності й соціального призначення, наприклад, феодальної держави і сучасної демократичної держави, досить порівняти їх основні функції: у першому випадку — це функція придушення опору пригноблених класів, а в другому — функція соціального обслуговування населення;

• реалізація цих функцій здійснюється не окремими органами держави, а державою в цілому, тобто їх здійснення забезпечується діяльністю всього державного апарату або багатьма його складовими частинами;

• за своїм змістом основні функції мають комплексний характер і спрямовані на широке коло споріднених суспільних відносин.

Згідно з цим основні функції держави групують за найбільш важливими напрямами державного впливу на суспільні відносини: функція оборони країни; функція підтримання й захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, функція охорони й раціонального використання природних ресурсів та ін.

Неосновні функції держави є складовими елементами основних функцій, але самі собою не розкривають сутності держави. Так, у складі такої основної функції держави, як оборона країни, можна виділити низку неосновних її функцій: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивільного виробництва тощо. Слід, однак, виходити з того, що терміни "основні функції" та "неосновні функції" є до певної міри умовними, такими, що допомагають виділити із всієї сукупності функцій держави функції, що є більш або менш широкими за об'ємом і більш або менш загальними за змістом.

Отже, неосновні функції держави, як складові структурні частини основних функцій, являють собою напрями діяльності держави з виконання її завдань у конкретній, і в цьому розумінні більш вузькій сфері суспільних відносин, їх виконання забезпечується відповідною діяльністю окремих ланок державного апарату, а не державою в цілому.

2. За сферами діяльності держави — внутрішньої або зовнішньої — її функції поділяються на внутрішні і зовнішні.

а) Внутрішні функції держави — це напрями діяльності держави, яка виконується в межах її території і в якій знаходить свій вираз її внутрішня політика.

До головних внутрішніх функцій держави належать наступні.

Економічна функція держави полягає у виробленні та координації стратегічних напрямів розвитку економіки країни, у формуванні та забезпеченні виконання бюджету, створенні рівних умов для функціонування різних форм власності, заохоченні підприємницької діяльності, ефективній організації суспільного виробництва, управлінні внутрішньою торгівлею тощо. Цю функцію часто називають господарсько-організаторською.

Соціальна функція держави покликана забезпечити соціальну захищеність кожної особи, нормальні умови життя, праці та відпочинку для всіх членів суспільства незалежно від рівня їх безпосередньої участі у виробництві матеріальних та духовних благ.

Найважливішою функцією держави в цивілізованому суспільстві є функція забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини й громадянина. Здійснення цієї функції має на меті створення сприятливих умов для реалізації законних прав і свобод громадян, забезпечення їх реального захисту від протиправних обмежень з боку будь-яких суб'єктів, відновлення порушених прав і свобод та притягнення винних до юридичної відповідальності.

Фінансово-контрольна функція держави полягає у виявленні й обліку прибутків виробників, у збиранні податків та інших обов'язкових платежів до бюджету країни, у здійсненні контролю за правильністю використання податків.

Правоохоронна функція держави спрямована на забезпечення повного й точного здійснення приписів, що містяться у нормах права, усіма учасниками суспільних відносин, охорону правопорядку, громадської безпеки, прав і свобод людини й громадянина, дотримання законності, притягнення до відповідальності злочинців та інших осіб, що скоїли протиправні вчинки.

Культурно-освітня функція спрямована на піднесення культурного та освітнього рівня громадян, на створення найсприятливіших умов для задоволення їхніх інтелектуальних потреб та участі в культурному житті суспільства.

Ідеологічна функція держави полягає в пропаганді та захисті гуманістичних ідеологічних цінностей та відповідному вихованні суспільства.

Екологічна (природоохоронна) функція покликана забезпечити дбайливе та раціональне ставлення до природи, тобто до середовища, від стану якого залежить саме існування людини як живої істоти. З цією метою держава створює відповідне (природоохоронне) законодавство і забезпечує його неухильну реалізацію;

б) До головних зовнішніх функцій держави належать такі.

Функція оборони держави спрямована на захист державного суверенітету, кордонів, території країни від нападу ззовні та на вирішення інших питань національної безпеки.

Дипломатична і торговельна-економічна функції полягають у встановленні й розвитку взаємовигідних рівноправних політичних, економічних, культурних та інших відносин з іншими державами.

Функція підтримання загального миру й мирного співіснування передбачає діяльність щодо забезпечення максимального роззброєння, незастосування сили у відносинах між державами, приборкання агресорів.

До зовнішніх функцій держави належить її участь у діяльності міжнародних та міждержавних організацій, що має на меті врегулювання воєнних і політичних конфліктів, контроль за реалізацією прав, свобод і законних інтересів громадян в усіх країнах світу.

Функція культурного, наукового та інформаційного обміну з іншими державами покликана сприяти вирішенню проблем, що мають загальнолюдське значення.

Взаємодія з іншими країнами з питань охорони навколишнього середовища має на меті створення необхідних умов для запобігання планетарній екологічній катастрофі і розв'язання таких глобальних проблем сучасності, як сировинна, енергетична, демографічна та ін.

Слід мати на увазі, що в державах різних типів і на різних етапах їх розвитку кількість і зміст внутрішніх і зовнішніх функцій може змінюватися. Так, на перших етапах розвитку держав капіталістичного типу зміст функції державного регулювання економікою був мінімальним. Нині цей зміст суттєво розширився, зросли сфери державного впливу в зазначених суспільних відносинах, підсилилась роль державно-правового регулювання. У нашій країні з встановленням Радянської влади державне регулювання економічних відносин у цій сфері було абсолютно пануючим і торкалося буквально всього: від рівня державних інвестицій в ту чи іншу галузь економіки до встановлення найменування продукції і ціни на неї. Нині, з переходом до ринкових відносин, зміст цієї функції держави суттєво звузився. У той же час в Україні розширилися зміст і значення функції захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, а також функції соціального захисту населення.

3. З точки зору тривалості здійснення в часі державних функцій є:

а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування держави (оборона країни, охорона правопорядку);

б) тимчасові, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави (у перші роки існування Радянської держави — придушення опору пануючих раніше класів).

Можлива й інша класифікація функцій держави. Наприклад, за сферами державної діяльності вони поділяються на право-творчу, виконавчу (управлінську), судову тощо.

Таким чином, функції сучасної демократичної держави взаємопов'язані й доповнюють одна одну та спрямовані на створення найсприятливіших умов для нормального функціонування та розвитку суспільства в цілому, реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина, рівноправного й взаємовигідного співробітництва народів та держав.

Схема 4. Форма державного (державно-правового) режиму

Лекція 4. Функції держави

1. Поняття і властивості функцій держави.

2. Форми і методи здійснення функцій держави.

3. Види функцій держави.

1. Поняття і властивості функцій держави

Функціям держави притаманні такі основні властивості:

2. Форми і методи здійснення функцій держави

Функції держави мають свої особливі форми й методи здійснення.

В юридичній літературі форми здійснення функцій держави поділяють на правові та організаційні.

1. До юридичних (правових) форм здійснення функцій держави належать:

2. До організаційних форм діяльності державних органів стосовно здійснення функцій держави належать:

3. Види функцій держави

• захищати країну від насилля і вторгнення з боку інших країн;

Основні функції держави мають такі загальні риси:

До головних внутрішніх функцій держави належать наступні.

б) До головних зовнішніх функцій держави належать такі.

3. З точки зору тривалості здійснення в часі державних функцій є:

Лекція 5. Механізм держави

1. Поняття та елементи механізму держави.

2. Державний апарат.

3. Органи держави: поняття і види.

1. Поняття та елементи механізму держави

Для реалізації своїх функцій держава повинна створювати й забезпечувати функціонування різноманітних організацій, які у сукупності утворюють механізм держави.

Механізм держави — це система державних організацій, які забезпечують реалізацію функцій держави.

Механізм держави як система державних організацій має такі ознаки:

1) призначенням системи є забезпечення реального виконання функцій держави;

2) відносини між елементами системи будуються на ієрархічний основі, тобто на безумовній обов'язковості виконання ниж-честоящими елементами рішень вищестоящих;

3) елементи системи об'єднуються єдиними принципами побудови та єдиними цілями функціонування;

4) кожен з елементів системи має певну сферу діяльності, відповідну компетенцію і в той же час має чітко визначені зв'язки з іншими елементами системи;

5) базується на державній формі власності.

Державні організації у відповідності з наданими їм повноваженнями й сферами діяльності поділяються на кілька видів, а саме:

а) державні підприємства — державні організації, які забезпечують здійснення функції держави у виробничій сфері і безпосередньо забезпечують виробництво матеріальних благ. До них належать державні заводи, фабрики, ремонтні майстерні тощо;

6) державні установи — державні організації, які забезпечують здійснення функції держави у невиробничій сфері, тобто їх діяльність не пов'язана зі створенням матеріальних благ. Сюди входять державні наукові та навчальні заклади всіх рівнів, заклади культури, охорони здоров'я та ін.;

в) державні органи — державні організації, які наділені державно-владними повноваженнями й покликані здійснювати від імені держави управлінські функції в суспільстві, а тому в межах механізму держави мають повноваження координувати й контролювати діяльність підприємств та установ.

Орган держави уповноважений приймати рішення, котрі в межах території, на яку поширюється компетенція органу, або у сфері суспільних відносин, якими цей орган здійснює державне керівництво, мають загальнообов'язковий характер. Для забезпечення реалізації таких рішень органи держави наділяються правом у передбачених законом випадках застосовувати заходи державного примусу.

Державні підприємства та установи як складові частини системи державних організацій являють собою організовані державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від діяльності органів держави, діяльність підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектування, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.

Державні підприємства та установи відрізняються від державних органів тим, що перші не є носіями державної влади. Тому адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, в рамках даного підприємства чи установи і виступає від їх імені, а не від імені держави (як державні органи).

2. Державний апарат

Система органів держави як державних організацій, які наділені правом застосування засобів державного примусу і які контролюють та координують діяльність державних підприємств і державних установ, утворюють державний апарат.

Державний апарат покликаний здійснювати в суспільстві управлінську діяльність від імені держави і саме для цього органи держави, що його утворюють, наділяються державно-владними повноваженнями.

Державний апарат має ряд ознак, які відрізняють його від інших державних організацій, що входять до складу механізму держави, а саме:

1) органи держави утворюють чітко структуровану систему, елементи якої взаємодіють між собою з метою забезпечення ефективної реалізації функцій держави;

2) кожен орган держави наділений компетенцією (повноваженнями, предметом відання, юридичною відповідальністю), що визначається в нормах права;

3) форми діяльності державного апарату в цілому і кожного з його елементів детально регламентуються приписами нормативно-правових актів;

• 4) згідно з конституційним принципом поділу влади органи держави поділяються на законодавчі, виконавчі та судові.

Організація та функціонування апарату сучасної демократичної правової держави повинні будуватися на основі ряду принципів, зокрема:

• народовладдя;

• суверенності державної влади;

• законності;

• гуманізму;

• орієнтації всієї діяльності на задоволення інтересів і потреб людини, на забезпечення реальності й охорони прав людини і громадянина;

• соціальної справедливості, тобто на забезпеченні балансу інтересів різних соціальних прошарків, націй, етнічних груп, захисту злагоди і консенсусу в суспільстві;

• організації та здійснення державної влади згідно з принципом поділу влади, тобто її диференціювання на законодавчу, виконавчу, судову гілки влади;

• систематичного залучення до виконання державних функцій різноманітних громадських об'єднань, співпраці з ними;

• забезпечення пріоритету в механізмі реалізації влади методів переконання та виховання.

У державному апараті працюють державні службовці. Відповідно до Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року державна служба — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та в їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. При цьому під посадою розуміється визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. А посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

• служіння народу України;

• демократизму й законності;

• гуманізму й соціальної справедливості;

• пріоритету прав людини и громадянина;

• професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

• персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

• дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування;

• дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

• визнані у встановленому порядку недієздатними;

• мають судимість, що є несумісною із заняттям посади;

• у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;

• в інших випадках, встановлених законами України.

Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України. Головне управління:

• прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах;

• забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті;

• розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті;

• розробляє, контролює і координує здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в державних органах та їх апараті;

• здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору державних службовців у державних органах та їх апараті;

• організує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апарату тощо.

3. Органи держави: поняття і види

Наведене вище визначення державних органів як державних організацій, які наділені державно-владними повноваженнями й покликані здійснювати від імені держави управлінські функції в суспільстві, а тому в межах механізму держави мають повноваження координувати й контролювати діяльність підприємств і установ, характеризує місце і роль органів держави в системі державних організацій, які в сукупності утворюють державний апарат. Однак існує основне визначення органу держави, яке розкриває його найважливіші характеристики. Відповідно до нього орган держави — це особа чи структурована група осіб, які виступають від імені держави й наділені владно-державними повноваженнями, в тому числі правом застосовувати засоби державного примусу і здійснювати державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції.

Наявність у державного органу державно-владних повноважень означає, що він здатний встановлювати обов'язкові правила поведінки й домагатися за допомогою встановлених нормами права засобів їх здійснення. Від кожного державного органу — окремого чи в групі з іншими — значною мірою залежить рівень розвитку та ефективність діяльності державного апарату в цілому.

Органи держави мають загальні та специфічні ознаки. До основних ознак можна віднести те, що органи держави:

• створюються в порядку і за процедурою, встановленою нормами права, безпосередньо народом шляхом виборів або державними органами, що сформовані народом;

• наділені повноваженнями державно-владного характеру;

• здійснюють свої функції від імені держави;

• виконують свої повноваження в установлених нормами права процесуальних формах;

• мають юридичне закріплену організаційну структуру, територіальні межі діяльності, спеціальний юридичний акт (закон, положення тощо), що визначає їх місце і роль у державному апараті, а також порядок їх взаємовідносин з іншими державними органами та організаціями.

Наявність повноважень державно-владного характеру є найбільш важливою ознакою державного органу, що забезпечує можливість досить чіткого відмежування державних органів від інших державних організацій (підприємств, установ) та від недержавних органів і організацій.

Державно-владні повноваження органів держави знаходять свій вираз у наступному:

• виданні від імені держави юридичне обов'язкових нормативних та індивідуальних актів;

• здійсненні нагляду за точним і неухильним виконанням приписів, передбачених цими актами;

• забезпеченні й захисті цих приписів від порушень шляхом застосування засобів виховання, переконання, стимулювання, а в необхідних випадках — державного примусу.

На основі тих чи інших критеріїв органи держави поділяються на ряд груп.

1. За змістом діяльності органи держави поділяються на:

• законодавчі, до яких належать парламенти держав (у нашій країні це Верховна Рада України);

• виконавчі (Кабінет Міністрів України, міністерства, місцеві державні адміністрації);

• органи правосуддя (від Верховного Суду України до місцевих судів).

2. За місцем у системі державного апарату органи держави бувають:

• первинні, які обираються безпосередньо громадянами країни (Верховна Рада України, Президент України);

• похідні, які створюються первинними органами, а тому їм підконтрольні та підзвітні (Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України тощо).

3. За способами створення:

• виборні — обираються громадянами або іншими суб'єктами (Верховна Рада України);

• призначувані — призначаються іншими органами держави (місцеві державні адміністрації).

4. За персональним складом:

• одноособові. Цей орган держави складається з однієї особи, яка здійснює повноваження органу й одноособове приймає рішення від його імені (Президент України, прокурор та ін.);

• колегіальні. Такий державний орган складається з певної групи осіб, які спільно здійснюють його повноваження. Для прийняття рішення від імені колегіального державного органу необхідно, щоб його підтримала певна кількість (як правило, більше половини) осіб, що входять до його складу (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України).

5. За територією, на яку поширюються повноваження органів держави, вони поділяються на такі:

• загальнодержавні (вищі або центральні), компетенція яких поширюється на всю територію держави (Президент України, Верховний Суд України тощо);

• місцеві (локальні), компетенція яких поширюється на певну частину території держави (прокурор певної області, районна державна адміністрація та ін.).

6. За часом функціонування:

• постійні, межі функціонування яких у часі законом не визначаються (Верховна Рада України, Президент України, міністерства). Слід мати на увазі, що Конституція України передбачає періодичне оновлення персонального складу цих органів, але не визначає моменту припинення їхньої діяльності як частини державного апарату України. Так, Верховна Рада України функціонує постійно, хоча склад народних депутатів, які її утворюють, переобирається кожні п'ять років;

• тимчасові, строки функціонування яких визначаються в законі (дільничні виборчі комісії, тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України). Ці строки можуть визначатись по-різному. В одних випадках вказуються календарні строки (день, місяць, рік) початку і закінчення функціонування такого органу, в інших — вони створюються на строк, необхідний для здійснення певної діяльності.

Київ 2009

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ I ПРАВА

Лекція 1. Поняття, походження і класифікація держав

1. Поняття, ознаки і сутність держави.

2. Організація соціальної влади в додержавному (первісному)

суспільстві.

3. Походження держави

4. Класифікація держав.

5. Правова держава і громадянське суспільство.

1. Поняття, ознаки і сутність держави

Держава є одним із найскладніших суспільних явищ. Ця складність, а також та велика роль, яку держава відіграє в суспільному житті, завжди привертали до неї увагу численних дослідників. Але в різні часи навіть саме поняття держави визначали по-різному. За далекої античності видатний давньогрецький учений і філософ Аристотель визначав державу як зосередження всіх розумових та моральних інтересів громадян. Давньоримський політичний діяч, оратор і письменник Цицерон розумів державу як союз людей, об'єднаних ідеями загальної корисності та справедливості. У першій половині XX століття після створення Ліги Націй стали виникати проблеми з визначенням того, хто міг стати її членом. По суті питання полягало в тому, які ознаки повинна мати держава. Відповідь на це питання намагалися дати ще в 1933 році на міжнародній конференції в Монтевідео. Прийнята на ній Заключна Конвенція визначила, що держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати такі ознаки: а) постійне населення, б) певну територію, в) уряд, г) здатність вступати у зносини з іншими державами. У вітчизняному правознавстві довгий час панував класовий підхід до оцінки всіх соціальних явищ. У відповідності з ним держава визначалась як знаряддя в руках панівного класу для приборкання та забезпечення покори всіх інших класів.

Нині призначення держави вбачається уже не в здійсненні насилля щодо певної частини громадян, її головним завданням визначається створення і забезпечення таких відносин у суспільстві, які б якнайбільше сприяли задоволенню потреб та інтересів кожної людини, незалежно від того, до якої соціальної групи вона належить. Зважаючи на це і враховуючи, що в сучасних умовах класові ознаки та відмінності в загальноприйнятому їх розумінні виявляються не так виразно, як раніше, у визначенні поняття держави класові ознаки спеціально не підкреслюються.

Отже, в сучасному розумінні держава — це особлива політико-територіальна організація, що має суверенітет, спеціальний апарат управління й примусу і здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкової сили.

Держава має ряд ознак, які принципово відрізняють її від усіх інших соціальних організацій — політичних партій, професійних спілок, релігійних організацій, органів місцевого самоврядування, інших об'єднань громадян. До таких основних ознак держави відноситься те, що вона:

• є офіційним представником усього суспільства і виступає від його імені як всередині країни, так і за ЇЇ межами;

• має політичний характер, тобто основним її призначенням є здійснення владних, управлінських функцій у суспільстві Ці функції реалізуються в діяльності спеціальних структур, які виступають від імені держави і називаються державними органами (державним апаратом);

• володіє спеціальним апаратом управління і примусу, повноваження якого поширюються на все суспільство;

• здатна надавати своїм велінням (рішенням) загальнообов'язкової сили, яка забезпечується можливістю застосування державного примусу;

• організовує поділ населення за територіальною ознакою. Держава не може існувати без певної території, тобто визначеної кордонами держави частини земної поверхні, на якій веління даної держави є загальнообов'язковими для всіх, хто на ній перебуває. Тому з виникненням держави залежність людей від влади визначається передусім фактом перебування або народження на території певної держави, а не їх належністю до певного роду чи племені, тобто за ознакою крові, як це було в первісному, до-державному суспільстві;

• єдиний у суспільстві суб'єкт, що володіє суверенітетом, який слід розуміти як верховенство, незалежність, єдність та неподільність державної влади.

Верховенство державної влади означає, що в межах території держави немає і не може існувати будь-яких суб'єктів, здатних якимось чином обмежувати владні повноваження держави чи впливати на їх здійснення. Саме ця ознака суверенітету держави зумовлює, наприклад, те, що правила поведінки, які формулюються державою в законах та інших нормативно-правових актах, не підлягають затвердженню іншими структурами й мають безперечне верховенство над правилами, що випливають зі звичаїв, встановлюються актами громадських об'єднань тощо.

Незалежність державної влади означає її самостійність і незалежність від інших держав при прийнятті рішень, що стосуються як питань внутрішнього життя держави, так і її відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Єдність державної влади означає, що єдиним джерелом влади в державі є народ і лише народ може вирішувати питання про організаційні форми й межі здійснення належної йому влади.

Неподільність державної влади означає, що вона буде реальною і може забезпечувати повне й ефективне виконання покладених на неї завдань лише за умови, що їй повністю, без будь-яких виключень, притаманні верховенство, незалежність і єдність. Тому намагання обґрунтувати існування "обмеженого" або "часткового" державного суверенітету є безпредметними, оскільки в них йдеться про явища, які в принципі не можуть існувати;

• організовує і здійснює збирання податків. Функціонування держави, утримання й діяльність державного апарату вимагають певних коштів. Ці кошти формуються шляхом встановлення і збирання податків, тобто обов'язкових платежів, що стягуються державою з громадян та організацій до державного бюджету. Одержані таким чином кошти використовуються державою у відповідності з потребами усього суспільства;

• має свою офіційну символіку. Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет. Конституція України (стаття 20) встановлює такі символи нашої держави — Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн — і викладає їхню загальну характеристику. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

У деяких державах можуть запроваджуватися й інші державні символи — державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави — це короткий вислів, у якому знаходять своє вираження найвищі цінності даної держави. Наприклад, девіз ФРН — "Єдність, закон і свобода", Великобританії — "Бог і право особи". У більшості випадків девіз держави розміщується на її гербі, але може бути зафіксований безпосередньо в Основному законі, як це зроблено, наприклад, у статті 2 Конституції Франції, де говориться: "Девіз Республіки — Свобода, Рівність, Братерство".

З огляду на загальні ознаки держави, її сутність вбачається в тому, що вона виступає організатором і гарантом здійснення певного типу суспільних відносин.

У сучасній загальній теорії держави і права існує два основних підходи до подальшої конкретизації вказаних основних ознак держави. Один із них робить наголос на владних функціях держави і виходить з того, що держава є насамперед особливою територіальною організацією політичної влади в суспільстві. Інший — розглядає державу як універсальну організацію країни, соціальне призначення якої не обмежується тільки політичною сферою, а її діяльність — тільки здійсненням влади. Держава в цьому випадку розуміється як суб'єкт економічної, політичної, соціальної, духовної і правової сфер життя суспільства; роль та призначення держави полягає як у здійсненні влади, так і в забезпеченні загальносуспільних потреб. Послідовний розгляд держави з цих точок зору дозволяє розкрити різні її властивості і розглядати як суверенну, найвищу за силою свого впливу, універсальну за призначенням соціальну організацію регулювання та забезпечення вирішення загальних справ народу та населення, безпечного існування країни, яка офіційно та легітимне представляє її у зовнішніх стосунках, побудована за ієрархічним принципом, легалізовано застосовує примус у внутрішній та зовнішній сферах суспільного життя.

Слід, однак, мати на увазі, що сучасна держава хоча й є формою організації інтересів усіх членів суспільства, але не об'єднує їх абсолютно в усіх сферах і аспектах життя. Поряд із загальносуспільними існують інтереси особливі й індивідуальні, що відображуються, гарантуються і охороняються відповідними соціальними об'єднаннями (профспілками, політичними партіями, творчими спілками і т.д.) чи особисто людиною. Держава не повинна втручатися у сферу цих інтересів, але її обов'язком є забезпечення їх реалізації, гарантування й охорона від безпідставного втручання з боку інших суб'єктів.

2. Організація соціальної влади в додержавному (первісному) суспільстві

Держава й право — явища історичні. Це означає, що, сформувавшись більше як 50 тисяч років тому, людське суспільство довгий час їх не знало. Простота й одноманітність існуючих тоді суспільних відносин не вимагали для свого впорядкування існування спеціальних органів управління. Не були потрібні тоді і складні системи правил поведінки. Однак з часом кількість відносин між людьми суттєво зросла, а їх зміст значно ускладнився. На цій основі все більш актуальною ставала потреба в існуванні особливих інструментів упорядкування суспільних відносин, без яких суспільство вже не було у змозі нормально функціонувати і розвиватись. Це призвело до виникнення держави і права, які стали відігравати (і відіграють до нашого часу) роль своєрідного соціального інструмента і регулятора, що у відповідності з потребами того чи іншого етапу розвитку суспільства впорядковують відносини між людьми.

Таким чином, виникнення держави і права на певному етапі розвитку суспільства було об'єктивно обумовлено необхідністю впорядкування відносин між людьми, без чого подальший розвиток суспільства був би неможливим.

У додержавний період своєї історії людство пройшло три основні етапи розвитку: праобщину (первісне людське стадо), родову та проселянську общини.

У період існування первісного стада завершувався біологічний розвиток людини і почала формуватись цілеспрямована діяльність первісних людей з використанням відповідних засобів праці. Люди почали об'єднуватись у незначні за своєю чисельністю, але досить стабільні праобщини, яким вже була притаманна певна соціальна організованість, що базувалась на владі вожака. На зміну праобщині прийшла родова община, яка будувалась на засадах колективізму у виробництві і споживанні, загальної власності та зрівняльного розподілу засобів до життя. Родова община існувала як материнський рід, пов'язаний спільним походженням за матір'ю.

Спільною власністю роду була земля, а спільною діяльністю — полювання, збирання врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці тощо. Низька ефективність виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі рівного розподілу засобів до життя між усіма членами роду незалежно від їх участі у спільній трудовій діяльності. Це зумовило й відповідну організацію влади — первісне народовладдя (первісну демократію). Суспільні справи вирішувалися волевиявленням усіх дорослих членів роду на їх зібраннях. Роди очолювали старійшини — найбільш поважні та досвідчені люди. Усі були рівними, ніхто не мав привілеїв. Старійшини, поряд з іншими членами роду, брали участь у спільній трудовій діяльності, їхня влада засновувалася на особистому авторитеті, інтелектуальних і емоційних достоїнствах, добровільному виконанні їх рішень іншими членами роду. Влада старійшин спрямовувалася на забезпечення інтересів роду й тому реально підтримувалася діями членів роду. У разі порушення звичаїв суспільний примус застосовувався у виді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами і виконувалася ними самими чи іншими членами роду.

З розвитком родових общин та їх об'єднанням у племена змінювалась і організація влади. Замість зібрань усіх членів роду все частіше провадилися збори тільки чоловіків. Запроваджується принцип представництва: голови господарств (сімей) входять до родових общинних рад, а їхні голови — до рад племен. Кожному рівню влади стає властивою своя сфера компетенції. Орган вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувається поділ влади на світську, військову, релігійну.

Таким чином, соціальна влада первісного суспільства:

• обумовлювалась єдністю інтересів його членів, відсутністю антагоністичних (непримиренних) протиріч між особистими інтересами та інтересами роду, племені;

• поширювалась за кровно-родинними зв'язками;

• була безпосередньо громадською та самоврядною, демократією;

• забезпечувалася переважно добровільністю виконання владних рішень та спиралася на авторитет старійшин, вождів, зібрань роду;

• керувалася звичаями та релігійними нормами.

3. Походження держави

Багатоманіття і складність суспільних процесів, що обумовили походження держави, призвели до того, що існує значна кількість теорій походження держави. Найбільш поширеними і впливовими серед них є наступні:

Теологічна теорія, засновниками якої вважаються Святий апостол Павло, Святий Августин, Хома Аквінський, стверджує, що держава виникла по волі Бога, а тому народ зобов'язаний підкорятись будь-яким його проявам та велінням.

Патріархальна теорія (Конфуцій, Аристотель) вбачає причину виникнення держави у розростанні сім'ї, а владу правителя виводить з батьківської влади у сім'ї.

Договірна теорія (Г. Гроцій, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк) — держава виникла на основі договору між людьми, за яким одні брали на себе зобов'язання забезпечувати порядок у суспільстві і захист від зовнішніх загроз, а інші зобов'язувались за це підкорятись їм і виконувати всі розпорядження.

Теорія насилля (Л. Гумплович, Є. Дюринг, К. Каутський) виникнення держави пов'язує із застосуванням внутрішнього насилля (економічне насилля однієї соціальної групи над іншими) або зовнішнього (завоювання одного народу іншим).

Органічна теорія (Г. Спенсер, Р. Ворс) обґрунтовує виникнення держави як результат еволюції природи. Держава розглядається як політичний організм, у який об'єднались люди для того, щоб вижити і пристосуватись до природи, що їх оточує. При цьому на кожну державу діють закони природного відбору: вона народжується, розвивається і вмирає як жива істота.

Класова (економічна) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) — держава виникла з виникненням приватної власності, поділом суспільства на класи з антагоністичними протиріччями і є інструментом насилля в руках економічно пануючого класу.

Психологічна теорія (Л. Петражицький) обґрунтовує виникнення держави потребою людей у колективному існуванні та психологічною залежністю більшості людей від волі та авторитета лідера.

Дифузійна теорія (Ч. Гребнер) обґрунтовує виникнення і розповсюдження держави тим, що інститути державного управління виникають у результаті сприйняття одними народами від інших досвіду управління великими групами людей.

Теорія інцесту (Леві-Стросс) виходить з того, що людина може відтворюватись при забороні інцесту (шлюбів між близькими кровними родичами). Усвідомлення необхідності забезпечення недопущення інцесту навіть шляхом застосування насильства стало вихідним фактором виникнення управлінських структур у суспільстві.

Спортивна теорія (Ортега-і-Гассет Хосе) вбачає праобразом органів держави групи найдосвідченіших членів роду, які встановлювали правила спортивних змагань членів роду (як форми їх тренування і набуття воєнного та мисливського досвіду) й забезпечували неухильне виконання цих правил.

Расова теорія (Ф. Ніцше, Ж. Гобіно) вбачає причиною виникнення держави необхідність створення інструментарію забезпечення панування найбільш розвиненої раси людей над іншими, що відстали у своєму розвитку, а тому повинні підкорятись велінням передової раси.

Багатофакторна теорія вказує, що лише співпадання значної кількості різноманітних умов призводить до виникнення держави. До таких умов вона відносить географічні та кліматичні умови, досягнутий рівень розвитку виробничих технологій, соціальну неоднорідність населення, щільність населення, наявність соціальних лідерів тощо.

З сьогоднішніх позицій до виникнення держави призвели наступні процеси. У первісному додержавному суспільстві, коли держави і права ще не існувало, членів роду, а потім і племені об'єднували однакові, життєво важливі для всіх інтереси й потреби. На їх задоволення була спрямована спільна воля всіх членів роду або племені і поведінка кожного свідомо їм підпорядковувалась. Це означає, що влада в рівній мірі належала всім членам роду. Виразником цієї влади були загальні збори всіх членів роду (племені), на яких формулювалась їх загальна воля.

З часом родово-племінні відносини починають розпадатися. У зв'язку з цим організація суспільства суттєво ускладнюється. Розвиток знарядь і засобів виробництва обумовив підвищення продуктивності праці, що зробило можливим вже не лише споживати, а й накопичувати надлишки вироблених продуктів. Поступово ці надлишки перестають бути загальною власністю всього племені, а починають зосереджуватися в руках окремих індивідів як їх приватна власність. На цій основі відбувається поділ членів суспільства на певні групи (класи), між якими виникають і розвиваються складні, багато в чому протилежні інтереси. Все це зробило неможливим формування загальної суспільної волі і призвело до необхідності підкорення суспільства волі економічно пануючої частини спільноти, тобто до зосередження влади в її руках.

Таким чином, розвиток первісного суспільства, ускладнення соціального життя призвели до неспроможності первинної демократії реалізовувати та охороняти загальні інтереси в нових умовах. Це обумовило виникнення держави як нової форми організації влади та суспільства.

Виникнення держави обумовлюється виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його розшаруванням на певні соціальні верстви (класи, страти), зміною форми й характеру зв'язків між ними та суспільством, якісними змінами в суспільному виробництві, у свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин є основою певного підходу до визначення шляхів виникнення держави — теологічного, патріархального, класового, договірного, психологічного, насильницького, проте жодна з існуючих теорій виникнення держави не може претендувати на всеохошпо-ючий характер. Наприклад, при класовому розумінні сутності держави як знаряддя класового пригноблення основну причину її виникнення вбачають у виникненні приватної власності, поділі суспільства на антагоністичні класи, потребах пануючого класу зберегти і закріпити свій панівний стан шляхом придушення пригноблених класів. Разом з цим слід враховувати, що історії людства відомі факти виникнення держави у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні протиріччя (давньоіндійські, Київське та Новгородське князівства у ранній період їх розвитку, перші держави-міста Дворіччя, держави майя, інків, ацтеків тощо), тобто причини виникнення держави не були класовими.

У кожному випадку виникнення держави зумовлювалося своєрідним комплексом причин, які у свою чергу залежали від особливостей існування додержавного стану суспільства (географічних, кліматичних, етнічних, релігійних, виробничих тощо). Виникнення держави спричинено потребою суспільства зберегти свою цілісність в умовах його розшарування на нерівні за соціальним станом верстви, здійснення ефективного соціального управління при зростанні населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв'язків на соціальні зв'язки, опосередковані виробництвом, тощо.

Поділ суспільної праці призвів до розшарування суспільства на два угруповання, що розрізнялися за джерелом свого виникнення, функціями, закономірностями розвитку. Угруповання членів суспільства, зайнятих безпосередньо в матеріальному виробництві, виникали й об'єднувалися на основі єдності матеріально-виробничих інтересів, а зайнятих управлінням — на основі політико-управлінських. Подальший ріст населення, розвиток продуктивних сил, утворення спільності більш високого порядку, ніж община, та зумовлене цими процесами поширення конфліктних ситуацій призвели до того, що охоронна діяльність з безпосередньо суспільної, тобто такої, якою на рівних підставах займались усі члени суспільства, трансформується в професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах установлюються відповідні посади, що й було первинною формою державної влади.

Завершення розпаду влади родового ладу і утворення держави пов'язані з установленням організації влади, що не співпадала з суспільством і була не лише виділена з нього у виді чиновництва та збройних формувань, але й домінувала над суспільством. Держава виступає вже як озброєна влада, яка не тільки відокремлена від більшості населення, а й стоїть над ним і над кожним окремим його представником.

З виникненням писемності з'являється можливість викладу велінь і рішень чиновників письмово, що робить можливим доведення цих рішень до загального відома всіх членів суспільства і дає змогу вимагати їх виконання під загрозою покарання. Звичаєве право починає перетворюватися на право держави, загальнообов'язкове право, здійснення якого забезпечується всіма доступними державі методами фізичного й економічного примусу.

У той же час слід відзначити, що в ряді спеціальних досліджень останніх років¹ підкреслюється, що за радянських часів при вирішенні питання про походження держави за основу бралися положення Ф. Енгельса, сформульовані в його відомій праці "Походження сім'ї, приватної власності й держави". У ній обґрунтовується висновок про те, що винятково власність привела до соціальної диференціації й виникнення держави. Однак ще раніше К. Маркс писав про так званий азіатський спосіб виробництва, що був пов'язаний з наявністю держави, але в той же час і з відсутністю приватної власності на засоби виробництва.

На це ж вказував і сам Ф. Енгельс, підкреслюючи, що класи виникали подвійним шляхом, один з яких пов'язаний не з приватною власністю на засоби виробництва, а з суспільним поділом праці, з необхідністю виконанням загальних функцій, необхідних для функціонування суспільства. Але про це в радянській науці вважали за потрібне не згадувати. Однак зараз знаходять підстави для уявлень про те, що в історії людства існували такі два способи (шляхи) виникнення держави:

• як наслідок виникнення приватної власності та необхідності її належного гарантування (держава-власність);

• як наслідок необхідності здійснення влади для впорядкування відносин у суспільстві (держава-влада).

Виникнення " 'держави власності" '. Становлення приватної власності, і насамперед приватної власності на землю, худобу, було результатом удосконалення й підвищення ефективності засобів виробництва. Це призвело до розподілу громади (роду) на родини й заміни колективної власності власністю сімейною або індивідуальною (приватною). Працездатні члени родини на чолі з її главою стали складати економічний осередок.

З появою приватної власності кількість вироблених матеріальних благ у суспільстві різко зростає, активізується обмін ними, ускладнюються економічні зв'язки між виробниками. Все це об'єктивно вимагає створення особливої координуючої й регулюючої структури, яка б постійно й професійно забезпечувала охорону приватної власності та займалася регулюванням і впорядкуванням суспільного життя, що постійно ускладнювалось. Такою структурою й стала держава.

Державними службовцями (у сучасному розумінні) стають найбільші власники або їхні представники. Згодом посади в державному апараті стають спадкоємними. Головне завдання (функція) держави — захист інтересів власників, які, організовуючи виробництво й підвищуючи власний рівень добробуту, створювали матеріальну основу не тільки самої влади, але й суспільства в цілому. Саме для власників засобів виробництва держава була надзвичайно корисною, адже вона забезпечувала захист країни від нападів зовні, здійснювала міждержавний товарообмін, стягувала податки, створювала резервні фонди й використовувала їх у випадку стихійних лих, формувала органи для вирішення спорів між власниками тощо.

Держава як породження, регулятор і захисник приватної власності виникла й існувала в основному на території Західної Європи.

Виникнення "держави-влади". Інший спосіб утворення держави мав місце в основному в регіонах Азії й Африки. Росію також прийнято відносити до країн азіатського способу виробництва. Його суть полягає в наступному. Задовго до появи приватної власності виділився прошарок людей, пов'язаних з виконанням необхідних для спільного життя значних груп людей загальних функцій, які в ряді випадків вимагали застосування примусу (насильства), а значить — наявності публічної влади, тобто спеціальних груп людей, які не займаються безпосередньою виробничою діяльністю, а здійснюють управлінські й примусові функції.

До таких загальносуспільних функцій відносились, наприклад: функція контролю за дотриманням заборони на інцест, тобто статевих відносин між близькими родичами, і застосування насильства до тих, хто порушував цю заборону; будівництво іригаційних споруд для підвищення родючості ґрунтів у північній Африці (на р. Ніл), на сході й на півдні Азії (на р. Янцзи, Інд і Ганг), у передній Азії (р. Тигр і Євфрат); будівництво оборонних споруд (земляних валів, а перед ними водних перешкод) у Давньоруській державі; забезпечення раціонального водокористування шляхом застосування, поряд з іншим, і примусових заходів; оборона від ворога й завоювання чужих територій тощо.

І набагато пізніше після виділення публічної влади, в міру вдосконалення засобів виробництва й нагромадження суспільного багатства виникає і починає здійснюватись функція економічного регулювання. Диференціація суспільства в цих регіонах визначалася не відносинами власності й проходила не за майновою ознакою, а на основі соціального статусу. І саме місце того або іншого індивіда в апараті управління визначало його статок. Виникло таке явище, як влада-власність, в умовах якої особа, залишаючи посаду, втрачає свій статок, свою "власність".

Економіка ґрунтувалася на державній і общинній формі власності. Приватна власність хоча й існувала (власність на рабів, палаци, коштовності, ремісничі вироби), однак вирішальної ролі в економіці не відігравала. Управління державною й суспільною формою власності вимагало потужного чиновницького апарату, на чолі якого стояв абсолютний монарх, що уособлював державу і вважався втіленням Бога на землі.

Цим способом держава утворювалась на більшій частині земної кулі.

Викладені процеси утворення держави пояснюються перш за все природно-кліматичними умовами.

У Західній Європі помірний клімат дозволяв займатися сільськогосподарським виробництвом майже протягом цілого року з чергуванням видів робіт залежно від сезону. Такий тривалий період роботи дозволяв виробити значну масу продукції і використовувати її як для задоволення власних потреб, так і для обміну. Ця ж обставина дозволяла проводити необхідні сільськогосподарські роботи силами однієї родини, а не громадою (родом) у цілому.

Все це сприяло переходу від общинної (колективної) власності до приватної, котра викликала ще більше нагромадження продукції.

В інших місцевостях існували більш суворі кліматичні умови. В Африці жаркий і посушливий клімат дозволяв обробляти землю лише в дуже короткий сезон заливних дощів або розливу рік. В Азії клімат різкоконтинентальний, і сільськогосподарський період тут теж дуже короткий через рано наступаючі холоди. Все це змушувало максимально концентрувати зусилля для того, щоб виконати всі роботи в дуже короткий проміжок часу, вимагало навалюватися на роботу всією громадою.

Суворі кліматичні умови, общинний спосіб землеробства не сприяли нагромадженню багатства, розвитку приватної власності. Так, держава в Китаї виникла на кілька століть раніше, ніж у Європі, однак саме ж китайське суспільство аж до початку XX ст. залишалося в основному незмінним.

Таким чином, приватна власність у країнах азіатського способу виробництва виникала дуже повільно. Однак необхідність регулювання інших параметрів життя людей, що протікає в складних природних умовах, призводить до появи задовго до виникнення приватної власності бюрократичного прошарку населення, що є однією з головних ознак держави.

Отже, "держава-власність" — це результат проживання людей у сприятливих для землеробства кліматичних умовах, що дозволяли вести сільськогосподарське виробництво окремою родиною. "Держава-влада" — це продукт суворих природно- кліматичних умов, що надовго консервують громаду як основний виробничий осередок і утруднюють процеси виникнення і розвитку приватної власності. Однак загальним знаменником зазначених способів утворення держави був поділ в остаточному підсумку людей на бідних і багатих, на тих, хто управляє і тих, ким управляють.

4. Класифікація держав

Важливим засобом і способом пізнання держави і державних явищ є їх класифікація, тобто об'єднання (або розділення) держав у групи за певними ознаками. Такими ознаками можуть бути різні властивості держави та її залежності від суспільства. Класифікація дозволяє виявити загальні й відмінні риси у різних держав або в окремої держави на різних етапах її розвитку. Критерії класифікації залежать від теорії, або концепції, в рамках якої провадиться об'єднання або розділення конкретних держав чи державних явищ, а також від предмета вивчення.

Найважливішими в державознавстві видами класифікації вважається їх розділення шляхом виділення різних:

а) історичних типів держави;

б) форм держави (форм правління, державного устрою, державного режиму), які в основному призначені для вивчення внутрішньої будови держави;

в) дихотомічних (протилежних) видів держав за критеріями домінування їх певних протилежних властивостей, наприклад правова-неправова, соціальна — антисоціальна, демократична — антидемократична і т.д.

Найчастіше в загальній теорії держави класифікація здійснюється за історичними типами держав, що дає можливість вивчити особливості виникнення держави, її подальші зміни (еволюційним або революційним шляхом) залежно від розвитку суспільства, виділити основні й другорядні риси, які властиві державі тільки на певному етапі її розвитку.

Кожна держава виникає й розвивається в конкретному суспільстві, в конкретний час і в конкретних історичних, географічних та інших умовах. Поняття "тип держави" абстрагується від цих конкретних умов і властивостей, включає тільки найзагальніші риси держав, закономірності їх виникнення, розвитку і відмирання.

У гуманітарних науках класифікація держав має давнішню історію. Відомо, що давньогрецький філософ Платон тогочасні міста-держави за критерієм кількості суб'єктів, яким належить влада, і якості здійснення ними власті поділяв на наступні дуалістичні типи:

• правління однієї людини, яке підрозділяється на монархію — як правильне правління однієї хорошої людини і на тиранію — як неправильне правління однієї поганої людини або спотворену форму монархії;

• правління декількох людей, якщо правильне і хороших — аристократія, а неправильне і поганих — олігархія як спотворена форма аристократії;

• правління багатьох або всього народу — демократія. При цьому Платон вважав, що демократія є якнайгіршим правлінням.

Аристотель за критеріями кількості володарюючих в державі, їх майнового положення і здійснюваної державою мети розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості, а держави ділив на правильні, в яких досягається загальне благо, і неправильні, в яких переслідуються приватні цілі.

Подальший розвиток політичної та юридичної наук також дає немало прикладів різних класифікацій держав, які здійснювалися за формальними і соціальними критеріями. Зокрема, виділялись наступні типи держав:

• емпіричні типи, які утворювалися внаслідок порівняння реальних держав між собою (давньосхідний, грецький, римський, середньовічний і сучасний типи);

• ідеальні типи, які розглядалися як уявні держави, які в реальному житті не існують, але є зразком, мірилом для оцінки реальних держав, відображають напрями їх вдосконалення.

На основі критерію політичної свободи виділялись два типи державності: демократія і автократія. Держави класифікуються залежно від розмірів території і чисельності населення, тобто підрозділяються на світові з територією більше 1 млн. км² і населенням більше 50 млн. чоловік, великі — від 200 тис. до 1 млн. км²і населенням від ЗО до 50 млн. чоловік, малі — з територією менше 200 тис. км² і населенням до ЗО млн. чоловік.

Існують пропозиції виділяти наступні типи держав або систем здійснення влади:

• примітивні (або первісні) системи, патримоніальні імперії, кочові, або завойовні імперії, міста-держави, феодальні системи, централізовані бюрократичні імперії і сучасні системи, що підрозділяються на демократичні, автократичні, тоталітарні І сла-борозвинені;

• ліберально-демократичний, соціалістичний, консервативно-диктаторський, традиційно-монархічний типи;

• англо-американський, континентально-європейський, до-індустріальний або напівіндустріальний, тоталітарний типи.

Найчастіше питання типологізації держав в учбовій юридичній літературі розглядаються переважно з позиції формаційного підходу, зокрема через виділення в історичному процесі трьох великих періодів: первинного (архаїчного), вторинного (економічного) і третинного (безкласового). Виділення цих періодів ідентичне розподілу історії суспільства на докласове, класове і безкласове суспільства, кожне з яких у свою чергу підрозділяються на більш конкретні види (типи). Так, в економічному (класовому) суспільстві виділяються три способи виробництва і відповідно три підтипи суспільства і держави:

• античний, в якому панував лихварський капітал;

• феодальний, якому властиве домінування торгового капіталу;

• капіталістичний, заснований на продуктивному капіталі.

В основу формаційного підходу до історії соціального розвитку покладена ідея природно-історичного процесу зміни однієї суспільної формації іншою. Кожна подальша суспільна формація логічно та історично витікає з попередньої, в якій формуються всі економічні, соціальні, політичні і культурні передумови переходу до нової, вище розвиненої формації.

Критеріями такої періодизації історії розвитку людства є наявність або відсутність у суспільстві приватної власності, експлуатації людини людиною, антагоністичних класів, товарного виробництва. Ці критерії якнайповніше виражаються в понятті "суспільно-економічна формація", що відображає той або інший спосіб виробництва, співвідношення базису і надбудови, а також соціальну суть, цілі, завдання і функції держави.

До першої формації відноситься первіснообщинна, яка характеризується відсутністю приватної власності, класів, товарного виробництва. Спосіб виробництва, що лежить в основі цієї формації, базується на громадській (колективній) формі власності, а в організації суспільства домінує влада, яка ґрунтується на авторитеті, що виражає інтереси всього суспільства в цілому.

Зміни у способі виробництва, виникнення приватної власності, поява різних соціальних груп з протилежними економічними і соціальними інтересами, невідповідність характеру виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил обумовлюють перехід до нової організації суспільства — державної.

У вторинній (економічній) формації виділяються рабовласницький, феодальний, буржуазний (капіталістичний) і посткапіталіс-тичний типи суспільства і відповідні їм типи держави.

Процес виникнення, розвитку і зміни суспільно-економічних формацій займає, як правило, достатньо тривалий період розвитку суспільства, в якому можливо виділити декілька етапів. На першому етапі здійснюється становлення нової формації. Він є прогресивним внаслідок того, що виробничі відносини випереджають рівень розвитку продуктивних сил і забезпечують їх розвиток. Для другого етапу характерна відповідність виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил суспільства, а отже, його розквіт. Проте на третьому етапі випереджаючий розвиток продуктивних сил призводить до їх невідповідності тим, що склався і обумовлює формування нових виробничих відносин. Внаслідок цього видозмінюються форми власності, з'являються нові класи і соціальні групи з протилежними інтересами, що вимагає їх відповідного державного та правового оформлення.

Зміна суспільних формацій здійснюється еволюційним або революційним шляхом. Якщо перехід від архаїчної до економічної формації є еволюційним за формою і соціальним за природою, то в межах економічної формації перехід від одного типу суспільства до іншого (від рабовласницького до феодального, від феодального до буржуазного) є відповідно революційним і політичним.

Рабовласницький тип держави — це перший в історії людства тип держави, який, не набувши загального поширення, залишився перехідним типом. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства. Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу становила приватна власність на рабів, які розглядались як особливий засіб виробництва. Членами держави визнавалася меншість населення — передусім рабовласники та деякі представники інших прошарків (селяни-общинники, ремісники, торговці).

У деяких суспільствах організація державності розпочиналася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона також базувалася в основному на сільськогосподарському виробництві, характерним було те, що селянин визнавався членом держави, але не мав права власності на землю і володів деякими засобами виробництва (хатою, будівлями, інвентарем). Феодальна держава об'єднувала всіх членів суспільства, але вони були не рівні за своїм соціальним статусом і поділялись на різні стани. Існувало в цьому суспільстві й кріпацтво. Головною закономірністю становлення феодального суспільства була централізація управління, а провідною формою державної організації була монархія. Для феодального періоду розвитку суспільства характерним є збільшення території держави, концентрація влади, становлення її ієрархічної будови, стабілізація державних рішень у часі у виді "писаних" законів.

На зміну феодальним суспільству і державі приходять суспільство і держава буржуазні. Для буржуазного суспільства характерним є поділ на державу як організовану форму забезпечення загального інтересу і на громадянське суспільство, в якому загальний інтерес забезпечувався іншими механізмами, безпосередньо товарним способом виробництва. Товар поєднував на певній території виробників як його власників, а у виді капіталу створив інші недержавні форми централізації і концентрації суспільної влади.

Сучасний тип держави характеризується насамперед соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою державної діяльності. Сучасні держави в найбільш розвинутих суспільствах забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення і захист основних прав людини, їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості саме власників засобів виробництва та результатів їх виробничої діяльності, рівноправність різних форм власності — приватної, муніципальної та державної. Важливою ознакою сучасної держави є відсутність протилежності між державною формою організації суспільства та її соціальним змістом. На відміну від держави буржуазного типу, сучасна "постбуржуазна" держава є всеохоплюючою організацією суспільства, в якому вона (держава) виступає як форма виявлення і забезпечення інтересу більшості його членів і протистоїть особливим інтересам монополістичного капіталу.

5. Правова держава і громадянське суспільство

Витоки ідеї правової держави беруть свій початок ще з античних часів. Давньогрецький філософ Платон (V—IV ст. до н. е.) пророкував загибель тієї держави, де право і закон не мають сили, і навпаки, віщував порятунок і всі блага державі, в якій закон — володар над правителями. Його учень Аристотель закликав захищати приписи законів як стіни рідного дому. Таким чином, уже в прадавні часи почало формуватись розуміння провідної ролі права як засобу забезпечення рівноправ'я громадян, впорядкованості та стабільності суспільних відносин.

Але ідея правової держави довгий час не діставала свого розвитку і втілення в життя. У періоди рабовласницьких і феодальних суспільних відносин основною формою державного правління була деспотична, а потім — абсолютна монархія. У таких державах влада монарха була необмеженою і на монарха фактично не поширювались вимоги законів, які він сам же і видавав. За цих умов поширення ідеї про загальнообов'язковість законів, про необхідність підкорення їх приписам усіх суб'єктів, включаючи й монарха, розцінювалось як замах на встановлений Богом порядок суспільних відносин, як спроба обмеження влади монарха, а тому суворо каралось.

Лише з початком утвердження капіталістичних суспільних відносин концепція правової держави почала свідомо розроблятись і використовуватись як ідеологічна основа боротьби за обмеження самодержавного свавілля. Про необхідність неухильного додержання законів йшлося у працях ряду видатних українських філософів, учених та митців — Г.С. Сковороди, Т.Г. Шевченка, М.П. Драгоманова та ін. На початку нашого сторіччя значну увагу цій проблемі приділяли відомі вчені-правознавці С.О. Котляревський та Б.О. Кістяківський.

За часів СРСР концепція правової держави офіційно оцінювалась як "ідеологічна диверсія класового ворога", тому не тільки об'єктивне дослідження концепції, а й навіть нагадування про існування такої ідеї фактично заборонялися. Лише на початку 90-х років XX ст. вітчизняна юридична наука дістала можливість досліджувати зміст та перспективи втілення в життя ідеї правової держави. У наш час правова держава розглядається як найдоцільніша форма її організації, як необхідний атрибут справді демократичного й гуманістичного суспільства. Саме тому конституції багатьох держав містять положення про те, що вони є правовими або мають на меті створення такої держави. Відповідне положення зафіксовано в статті першій Конституції України.

У сучасному розумінні правова держава — це держава, в якій панує право. Слід звернути увагу, що мова йде про панування в державі саме права, а не закону. Держава, в якій панує не право, а закон е державою законності, тобто такою, де неухильно виконуються приписи законів та інших нормативно-правових актів, а їх порушення тягне за собою невідворотні санкції щодо правопорушників. На перший погляд правова держава і держава законності явища тотожні, але між ними існує принципова різниця, яка полягає у такому.

При застосуванні терміна "право" мається на увазі свого роду ідеальне явище: норма права, тобто правило поведінки, що виходить від держави і забезпечується можливістю застосування державного примусу. При цьому не має значення, де це правило зафіксоване, — в Законі, Указі глави держави чи в іншому нормативно-правовому акті. У той же час вважається, що норма права (правило поведінки) має гуманний, демократичний зміст, видана уповноваженим на те органом держави у повній відповідності з встановленою процедурою, не протирічить іншим чинним правовим нормам та забезпечена необхідними гарантіями. Відповідно у правовій державі суспільні відносини врегульовуються правовими нормами, що мають вказані ознаки. Тому в правовій державі громадянин притягується до юридичної відповідальності на основі норми права, яка не протирічить іншим, у тому числі конституційним нормам, тобто у повній відповідності з вимогами чинного права.

При застосуванні терміна "закон" мається на увазі закон чи інший нормативно-правовому акт, що містить у собі норму права (правило поведінки). У той же час допускається, що цей нормативно-правовий акт може містити норму права (правило поведінки), яка за своїм змістом може бути негуманною, недемократичною, або видана не уповноваженим на те органом держави, або з порушеннями встановленої процедури ЇЇ прийняття, або протирічить іншим чинним правовим нормам, або не забезпечена необхідними гарантіями. Відповідно, у державі законності суспільні відносини врегульовуються правовими нормами, що мають вказані негативні ознаки і тому підлягають відміні. Отже, в такій державі можлива ситуація, коли громадянин притягається до юридичної відповідальності згідно з вимогами приписів нормативного акта, який протирічить, наприклад, конституції.

Таким чином, у правовій державі суспільні відносини врегульовуються нормами права, що не викликають претензій ні до їх змісту, ні до умов їх видання. У державі законності такі відносини можуть врегульовуватися чинними нормативно-правовими актами, у тому числі законами, які містять по суті протиправні приписи, а тому мають бути скасовані.

Правова держава має певні ознаки, що відрізняють її від не-правових держав. Основними з таких ознак є:

1) панування права у тих сферах державного й суспільного життя, що підпадають під правову регламентацію. Це означає, що у випадках, коли певні суспільні відносини врегульовуються декількома соціальними нормами (звичаями, нормами моралі, корпоративними нормами та ін.), у тому числі й нормами права, учасники таких відносин повинні узгоджувати свою поведінку виключно з вимогами норм права і не зважати на приписи інших соціальних норм;

2) зв'язаність правом держави, ЇЇ органів та посадових осіб. У відповідності з цим положенням указані суб'єкти можуть здійснювати будь-яку офіційну діяльність виключно в напрямах і межах, визначених правовими нормами;

3) невідчужуваність і непорушність законних прав і свобод людини й громадянина. Це означає, що будь-яке не передбачене законом позбавлення особи належних їй прав і свобод, їх обмеження або порушення є правопорушенням і винні в його вчиненні мають притягатись до певного виду юридичної відповідальності;

4) взаємна відповідальність держави й громадянина. Ця ознака передбачає не тільки необхідність притягнення громадян до передбаченої нормами права відповідальності у випадку невиконання ними своїх юридичних обов'язків (наприклад, ухилення від обов'язку служити у Збройних Силах або недотримання обов'язку беззастережно дотримуватися приписів Конституції і законів), а й встановлення і здійснення відповідальності держави перед своїми громадянами за невиконання чи несумлінне виконання покладених на неї законом обов'язків (наприклад, забезпечувати необхідний рівень соціального та медичного обслуговування населення тощо);

5) організація і здійснення державної влади у відповідності з принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову. З достатньою повнотою цей принцип був сформульований і обґрунтований французьким ученим Ш.-Л. Монтеск'є (1689— 1755). Сутність принципу розподілу влади полягає в тому, що державна влада не повинна зосереджуватися в руках одного суб'єкта (однієї особи чи одного державного органу), бо це завжди призводить до зловживання нею. Щоб цьому запобігти, державну владу, єдиним джерелом якої є народ, слід поділити на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Кожна з вказаних влад, з одного боку, повинна бути незалежною, а з іншого — мати певні можливості для стримання спроб інших гілок влади виконувати непритаманні їм функції, тобто втручатись у діяльність інших влад.

Слід, однак, дещо уточнити найменування даного принципу. У сучасній демократичній державі влада неподільно належить народу. Народ за допомогою відповідних процедур доручає від свого імені здійснювати належну йому владу певним частинам державного апарату (органам держави). При цьому відбувається певна спеціалізація державних органів, окремі види яких забезпечують здійснення законодавчих, виконавчих або судових владних функцій. Але влада продовжує неподільно належати народу. Тому "принцип розподілу влади" слід називати "принципом розподілу владних функцій";

6) наявність ефективних форм контролю й нагляду за додержанням законності в країні. Існують різні форми такого контролю: прокурорський нагляд, функціонування різних державних та громадських інспекцій тощо. Але світовий досвід показує, що найефективнішою формою контролю за законністю є судовий контроль, а тому однією з необхідних умов побудови правової держави є удосконалення діяльності й підвищення авторитету органів правосуддя;

7) забезпечення функціонування держави, її органів та посадових осіб на основі принципу: "Забороняється робити все, за винятком того, що прямо дозволяється законом". У відповідності з цим принципом вказані суб'єкти мають лише ті повноваження, які прямо закріплені в чинних нормативно-правових актах, і не можуть провадити будь-яку іншу офіційну діяльність, посилаючись на те, що у нормах права немає прямої заборони на неї;

8) забезпечення участі громадян у всіх сферах державного й суспільного життя у відповідності з принципом: "Дозволяється робити все, за винятком того, що прямо забороняється законом". На підставі цього принципу громадяни можуть здійснювати будь-яку поведінку, щодо якої у чинних нормативно-правових актах відсутня пряма заборона. При цьому не можна забороняти або обмежувати будь-яку поведінку громадянина, посилаючись на те, що в нормативно-правових актах відсутній прямий дозвіл на її здійснення.

Створення правової держави є необхідною передумовою побудови громадянського суспільства, теорія якого була започаткована ще в середині XVII ст. у творах англійського філософа Т. Гоббса. З часом вона дістала широку підтримку і її положення почали активно розроблятись і удосконалюватись. У наш час практично в усьому світі розроблений цією теорією образ громадянського суспільства розглядається як зразок справді демократичного й гуманістичного суспільства.

У сучасному розумінні громадянське суспільство — це суспільство, в якому:

а) визначальними суб'єктами суспільних відносин є не держава або її органи, а незалежні від держави громадяни та їхні об'єднання. Це означає, що в громадянському суспільстві всі відносини повинні бути спрямовані не на забезпечення зручності функціонування органів держави та їх посадових осіб, а на створення найсприятливіших умов для задоволення законних прав та інтересів громадян;

б) держава виступає не керівником, а слугою суспільства; мета держави полягає в забезпеченні найсприятливіших умов для діяльності й розвитку громадян та їхніх об'єднань. Відповідно до цієї ознаки основною функцією держави повинна бути функція соціального обслуговування населення, яка полягає в забезпеченні найсприятливіших умов для повсякденного життя й розвитку кожного члена суспільства. Що ж до функцій управління суспільством та здійснення примусу, то вони повинні існувати не як основні, а як допоміжні, другорядні;

в) людині гарантуються реальна свобода, реальність та недоторканність її прав і свобод. Громадянське суспільство виходить з того, що людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю, а тому всі ресурси суспільства повинні бути спрямовані на забезпечення повної і безперешкодної реалізації цих прав і свобод;

г) реально забезпечуються різноманітність і рівність усіх форм власності. Громадянське суспільство не повинно надавати переваг якійсь одній формі власності (приватній, загальнодержавній, колективній). Його завдання полягає в забезпеченні однаково сприятливих умов для функціонування та розвитку всіх форм власності;

ґ) існує реальна багатоманітність ідеологічного й культурного життя громадян. У громадянському суспільстві забезпечується можливість вивчення й поширення будь-якої ідеології за умови, що вона не містить у собі положень, що пропагують насильство, неповагу до людини тощо. У той же час не повинно існувати пануючої й обов'язкової для вивчення та поширення ідеології;

д) сформувалась і функціонує правова держава, яка в силу належних їй розглянутих вище ознак здатна забезпечувати функціонування громадянського суспільства.

Таким чином, громадянське суспільство — це суспільство, яке забезпечує найсприятливіші умови для діяльності й розвитку громадян та їхніх об'єднань у всіх сферах суспільних відносин.

Лекція 2. Держава у політичній системі суспільства

1. Зміст і співвідношення понять "влада", "політична влада",

"державна влада".

2. Поняття та елементи політичної системи суспільства.

3. Місце держави в політичній системі суспільства.

1. Зміст і співвідношення понять "влада", "політична влада", "державна влада"

Влада — це здатність одного суб'єкта підпорядковувати своїй волі поведінку іншого суб'єкта.

Певний (владний) суб'єкт має владу щодо іншого (підвладного) суб'єкта лише тоді, коли перший у змозі так впливати на іншого, що той поводить себе відповідно до бажання владного. Таким чином, владний визначає поведінку підвладного, тобто здійснює управління ним. При цьому не має значення наявність або відсутність бажання підвладного поводити себе так, як від нього вимагають. Не мають значення також причини, що спонукали владного суб'єкта вимагати від підвладного певної поведінки, і методи, якими носій влади забезпечує бажану для себе поведінку підвладного.

Відносини між людьми, в процесі яких відбуваються з одного боку формулювання і проголошення волі владного суб'єкта, а з іншого — виконання цієї волі підвладним суб'єктом, називаються владними відносинами.

Влада виникла разом з виникненням суспільства. Коли люди почали усвідомлювати себе членами спільноти собі подібних індивідів, вони зрозуміли, що об'єм і складність відносин між ними об'єктивно вимагають впорядкованості, певної урегульова-ності. Повсякденний досвід показав, що врегулювати певним чином суспільні відносини можливо липІе при підкоренні людської спільноти волі певної особи або групи осіб, тобто при існуванні в суспільстві влади, а значить, і суб'єктів, що володіють цією владою і здійснюють її по відношенню до інших.

Таким чином, на певному етапі існування суспільства виникнення влади стає невід'ємною об'єктивною умовою його функціонування й подальшого розвитку. Адже саме влада забезпечує впорядкованість і координацію діяльності всіх елементів суспільного організму — від окремих індивідів до різного роду їх об'єднань. У первісному родовому суспільстві, коли держави й права ще не існувало, членів роду, племені об'єднували однакові, життєво важливі для всіх інтереси й потреби. На задоволення цих загальних інтересів і потреб була спрямована спільна воля всіх членів роду або племені, і поведінка кожного свідомо їм підпорядковувалась. Це означає, що влада в рівній мірі належала всім членам роду. Виразником цієї влади були загальні збори всіх членів роду (племені), на яких формулювалась їх загальна воля.

З часом організація суспільства суттєво ускладнюється. Відбувається поділ членів суспільства на певні групи (класи), між якими виникають і розвиваються складні, багато в чому протилежні, і навіть взаємно виключні, непримиренні інтереси. Це призвело до необхідності підкорення суспільства волі економічно пануючої частини спільноти, тобто до зосередження влади в її руках. Цю владу було необхідно здійснювати у певних формах і у відповідності з певними процедурами, що і обумовило виникнення політики — специфічної діяльності, яка спрямована на управління суспільством, тобто на забезпечення підкорення суспільства своїй волі. Оскільки політика пов'язана з управлінням державою і суспільством, вона завжди здійснюється з приводу влади і для досягнення влади.

Здійснення політики можливе лише за наявності політичної влади, тобто здатності окремих суб'єктів підпорядковувати своїй волі поведінку інших суб'єктів у сфері управління справами суспільства.

Ефективність здійснення політичної влади вирішальним чином залежить від засобів, що забезпечують втілення волі пануючої верхівки суспільства в поведінку інших суб'єктів. З усіх організацій, що існують у суспільстві, лише держава володіє апаратом (штатом чиновників, поліцією, армією), що спеціально призначений для здійснення управлінських функцій, а в разі необхідності — і примусу. Тому з моменту свого виникненням держава зразу ж стала ідеальним інструментом здійснення політичної влади в суспільстві.

Здатність окремих суб'єктів підпорядковувати своїй волі поведінку інших суб'єктів у сфері управління справами суспільства шляхом використання державного апарату називається державною владою.

Поняття державної влади за своїм змістом вужче від поняття політичної влади. Державна влада передбачає можливість приводити поведінку людей та їх об'єднань у відповідність до своєї волі виключно за допомогою певним чином організованих державних структур — органів держави та їх посадових осіб. Воля того, хто володіє державною владою, формулюється у виді закону, що приймається парламентом (законодавчим органом держави); реалізація закону забезпечується відповідними міністерствами та відомствами (виконавчими органами держави); у разі невиконання приписів закону міліція, суд (правоохоронні органи) застосовують до винних ті або інші санкції (міри покарання).

У той же час політична влада означає спроможність застосування для втілення волі певних суб'єктів у життя не тільки можливостей державних органів, а й недержавних утворень. Це можуть бути політичні партії, суспільні рухи, окремі особи тощо. Про наявність політичної влади в конкретного суб'єкта, наприклад у певної партії, можна говорити тоді, коли його воля впливає на процеси, що відбуваються в суспільстві. Такий вплив може здійснюватись по-різному. Так, якщо представники даної партії становлять більшість у парламенті або її лідер обраний главою держави, то завдяки цьому партія має набуває можливості використовувати державний апарат у своїх інтересах. У такому випадку політична влада даної партії збігається з владою державною.

Але можлива й інша ситуація: партія не має більшості в парламенті, її представники не обіймають високих державних посад. Це означає, що така партія перебуває в опозиції до влади, а тому не може використовувати державні структури для реалізації своєї волі. Однак, якщо авторитет партії серед населення великий, вона може на підтримку своїх інтересів організовувати масові мітинги, демонстрації, виступи в засобах масової інформації. В результаті це може врешті-решт примусити тих, хто на даний момент володіє державною владою, приймати загальнообов'язкові рішення, що до певної міри враховують інтереси опозиції. Таким чином, опозиційна партія досягає задоволення певної частини своїх інтересів у сфері управління суспільством, тобто здійснює політичну владу, не володіючи державним апаратом.

Отже, державна влада завжди є владою політичною, а політична влада може збігатися з державною владою, але може здійснюватись і незалежно від останньої.

2. Поняття та елементи політичної системи суспільства

Політична система суспільства — це система матеріальних і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.

Такий підхід до розуміння політичної системи охоплює всю систему функціонуючих у суспільстві інститутів, організацій, установ, громадян (осіб), а також механізми керівництва й управління, з допомогою яких здійснюється політична влада. Саме таке широке розуміння політичної системи суспільства є більш змістовним І тому дозволяє повніше розуміти и аналізувати її сутність, призначення тощо.

До складу політичної системи суспільства включають матеріальні та нематеріальні елементи.

Матеріальними елементами (суб'єктами) політичної системи виступають:

1) народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки, які виступають суб'єктами політичної системи тоді, коли беруть участь у вирішенні питань, що мають суспільне значення (участь у загальнодержавних і місцевих референдумах), утворюють громадські об'єднання, що мають політичну спрямованість, тощо;

2) держава, яка функціонує як елемент політичної системи суспільства в особі своїх органів та їхніх посадових осіб;

3) об'єднання громадян —добровільні громадські формування, створені на основі єдності інтересів їхніх членів для спільної реалізації й захисту своїх прав і свобод. У сучасних демократичних державах, до яких належить і Україна, створюється і функціонує значна кількість об'єднань громадян. Але слід мати на увазі, що до політичної системи суспільства входять лише ті з них, які:

а) мають на меті забезпечити своїм членам участь в управлінні суспільними справами, тобто головною метою їх створення є участь у політичній діяльності.

Сюди насамперед можна віднести політичні партії, тобто зареєстровані згідно із законом добровільні об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах. Порядок утворення й діяльності політичних партій в Україні регламентується Законом України "Про політичні в партії в Україні" від 5 квітня 2001 року;

б) створюються не для участі в політичній діяльності, а для забезпечення інших соціальних (інтелектуальних, економічних, побутових тощо) потреб та інтересів громадян, але, відповідно до законодавства, можуть брати участь у політичній діяльності для досягнення своїх неполітичних цілей. Таким чином, до цієї категорії громадських об'єднань, політична (управлінська в масштабах суспільства) діяльність яких не є основною метою їх утворення і функціонування, а виступає лише одним із засобів забезпечення задоволення інтересів і потреб їхніх членів, можна віднести професійні спілки. Вони створюються передусім для забезпечення задоволення економічних інтересів і потреб трудящих. У той самий час, особливо під час виборчих кампаній, вони займаються різними формами політичної діяльності, яка спрямована на забезпечення удосконалення умов праці, відпочинку, соціальних потреб трудящих тощо.

Порядок утворення і функціонування об'єднань громадян регулюється Законом України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. Згідно з цим Законом громадські об'єднання визначаються як добровільні формування людей, що виникли на основі спільності інтересів стосовно реалізації прав і свобод в результаті свідомого волевиявлення, їх розрізняють:

• за порядком утворення та формами діяльності — громадські організації, органи громадської самодіяльності, політичні партії, громадські рухи;

• за критеріями членства — з формально фіксованим членством, з нефіксованим членством;

• за внутрішньою структурою — централізовані та нецен-тралізовані;

• за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові, екологічні, творчі, національно-культурні, вікові та ін.;

• за територією діяльності — місцеві, загальнодержавні, міждержавні, міжнародні;

• за соціально-правовим статусом — легальні, нелегальні;

• за соціальною спрямованістю з погляду потреб подальшого розвитку суспільства — прогресивні, консервативні, реакційні;

4) людина політична — особа (індивід), що є громадянином даної держави і бере участь у політичному житті суспільства. Для оцінки громадянина як "людини політичної" зовсім не обов'язково, щоб він займався політичною діяльністю активно, професійно, тобто був депутатом, посадовою особою, партійним лідером тощо. Для цього достатньо того, що громадянин раз у кілька років бере участь у виборах як виборець і тим самим бере участь в управлінні суспільством.

Слід звернути увагу на те, що в деяких вітчизняних працях, присвячених проблемам політичної системи суспільства, у тому числі в підручниках, до суб'єктів політичної системи України відносять трудові колективи, тобто економічні об'єднання всіх працівників для спільної праці на державних, громадських, приватних підприємствах, в установах, організаціях і кооперативних об'єднаннях. Такий підхід був виправданий з позицій останньої Конституції радянського періоду, яка прямо відносила трудові колективи до суб'єктів політичної системи і наділяла їх широкими повноваженнями у сфері політичних відносин.

У сучасних умовах ситуація принципово змінилась. Чинна Конституція України не тільки не говорить про трудові колективи як про учасників політичних відносин, а й взагалі про них не згадує. Натомість ч. З ст. 37 Конституції України містить норму, згідно з якою не допускається створення І діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і в виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та в інших державних установах і організаціях. Конституційна заборона створення організаційних структур політичних партій в трудових колективах фактично виключає їх із політичної діяльності й орієнтує виключно на відповідну службову й виробничу діяльність. Враховуючи це, а також те, що чинне законодавство не наділяє трудові колективи правом висувати кандидатів у депутати, вимагати від них звіту, говорити про них як про суб'єктів політичної системи України немає достатніх підстав.

До нематеріальних елементів політичної системи суспільства відносять правила, у відповідності з якими її матеріальні суб'єкти здійснюють політичну діяльність, тобто діяльність, спрямовану на управління справами суспільства, саму політичну діяльність та деякі інші явища. Сутність основних нематеріальних елементів політичної системи суспільства полягає в такому:

• політичні принципи та норми — це основоположні ідеї та конкретні правила, що регулюють політичні відносини між народами, націями, соціальними групами, партіями та іншими учасниками політичних відносин. Складовими політичних норм є відповідні норми права, норми політичних партій і громадських організацій (корпоративні норми), політичні звичаї й традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя тощо;

• політичні відносини — це врегульовані політичними нормами стосунки між суб'єктами політики, у процесі яких ці суб'єкти набувають і реалізують права й обов'язки;

• політичний процес — це сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, функціонування або зміну політичної системи суспільства. Основними формами прояву політичного процесу є прийняття й виконання політичних рішень, організація і здійснення контролю за діяльністю та розвитком політичної системи в цілому та її елементів;

• політична свідомість — це рівень знання та оцінка особою існуючого політичного буття, які реально впливають на вибір нею варіанта поведінки відповідно до індивідуальних і суспільних політичних інтересів;

• політична психологія — це узагальнена система почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей стосовно стану та перспектив розвитку політичного життя суспільства;

• політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів держави, соціальних прошарків і груп, усього населення країни на політичну організацію суспільства, форму держави, відносини між різними політичними суб'єктами, на їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями. Складовими політичної ідеології є відповідні ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо;

• політична культура — це рівень втілення в реальну поведінку суб'єктів політики принципів і норм, що регламентують політичні відносини в суспільстві;

• політична діяльність — це повсякденна поведінка суб'єктів політики у сфері політики, яка пов'язує і забезпечує взаємодію всіх складових елементів політичної системи.

3. Місце держави в політичній системі суспільства

Серед усіх матеріальних елементів політичної системи лише держава:

а) володіє суверенітетом;

б) виступає офіційним представником усього суспільства;

в) покликана забезпечувати реалізацію і захист прав своїх громадян, а також інших осіб, що на законних підставах перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

ґ) має спеціальний апарат управління і примусу, який забезпечує виконання державних функцій;

д) може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і з їх допомогою регулювати суспільні відносини.

Ці властивості держави зумовлюють її особливе, провідне місце і роль у політичній системі суспільства. Ця роль держави виявляється в тому, що вона:

• визначає перелік суб'єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних елементів політичної системи суспільства;

• визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;

• контролює, координує і припиняє діяльність будь-яких суб'єктів політики.

Таким чином, держава керує і спрямовує діяльність інших матеріальних суб'єктів політичної системи в тому обсязі, який, на її погляд, необхідний для вирішення загальносоціальних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення в нормативних актах, і насамперед у законах, що приймаються уповноваженими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин, забезпеченням обов'язкового дотримання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю об'єднань громадян, передбачає відповідальність як організацій, так і індивідів за порушення законодавства.

До того ж демократична, правова держава, здійснюючи політичні функції, надає можливість і заохочує громадян та їхні об'єднання брати участь у державних справах, вирішувати найважливіші загальносуспільні проблеми. Враховуючи викладене, треба визнати, що сучасна демократична держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і виразником та реалізато-ром їхніх інтересів.

Лекція 3. Форма держави

1. Поняття та елементи форми держави.

2. Форма державного правління.

3. Форма державного устрою.

4. Державний (державно-правовий) режим.

12 3 4 5 6 7 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-04-21; Просмотров: 209; Нарушение авторского права страницы