Поняття та елементи форми держави

Визначення поняття держави як особливої політико-терито-ріальної організації, що має суверенітет, спеціальний апарат управління й примусу і здатна надавати своїм велінням загально­обов'язкової сили, має загальний характер і відображає найголов­ніші ознаки держави незалежно від часу її існування, особливостей організації її території, побудови системи органів держави та інших обставин. Але теорія і практика потребують установлення певної сукупності ознак, розкриття яких давало б достатню уяву про ос­новні особливості кожної конкретної держави на тому чи іншому етапі її розвитку. Тому вже за давніх часів у дослідників державно-правових явищ виникла потреба визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало б загальне уявлення про ос­новні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким широким поняттям стала категорія "форма держави", але в неї за різних часів різними дослідниками вкладався неоднаковий зміст.

З давніх-давен найбільш відомою класифікацією форм держави була та, яку дав Аристотель. Він розрізняв форми держави за двома ознаками:

а) кількістю тих, хто править (один, кілька, багато);

б) в чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління.

Друга ознака була критерієм розподілу форм держави на пра­вильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править). Правильними формами, на думку Аристотеля, були: монархія, аристократія і політія; неправильними — тиранія, олігархія, де­мократія.

У новий час питання про форму держави пов'язане насамперед з ім'ям Ш. Монтеск'є, який під цим терміном розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади. На цій основі він визначав такі конкретні форми держави:

1) республіка як форма держави, в якій організацію і здійснен­ня державної влади визначають такі якості, як доброчесність і рівність;

2) монархія (основа влади — честь);

3) деспотія (основа влади — страх).

Отже, під формою держави Монтеск'є фактично розумів лише те, що в сучасній науці називається державно-правовим режимом.

Ж.-Ж. Руссо розумів форму держави як структурну орга­нізацію вищих державних органів і на цій основі виділяв:

1) монархію — форму держави, в якій владу здійснює одна особа;

2) аристократію — владу здійснює невелика група осіб;

3) демократію — владу здійснюють усі члени суспільства. Як убачається, беручи за основу визначення форм держави ознаку організації вищих органів держави, Ж.-Ж. Руссо як форму дер­жави розглядав ту категорію, яка в сучасному правознавстві на­зивається формою правління.

У сучасній теорії держави категорія "форма держави" є однією з найбільш важливих і ємних понять. Вона має констатувати су­купність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що харак­теризують державу як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки держав, які у своїй сукупності розкривають найважли­віші характеристики форм держави, об'єднуються в такі групи.

1. Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії вищих органів державної влади і управління. Сукупність цих ознак називається формою державного правління.

2. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держа­ви та відповідну організацію державних органів, насамперед співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, що розкривають форми й методи здійснення держав­ної влади, рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства. Сукупність цієї групи ознак характеризує державний (державно-правовий) режим.

Отже, будучи складним поняттям, форма держави характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного устрою та державного (державно-правового) режиму. Форма держа­ви завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу — вони фіксуються в конституції, законах і під-законних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових наста­нов не завжди відповідає дійсному характеру наявних відносин.

Як уже зазначалося, в юридичній літературі існують й інші думки щодо змісту категорії "форма держави". Згідно з одними, зміст форми держави зводиться лише до характеристики форми правління (так звана форма держави у вузькому значенні слова). Інші під формою держави розуміють сукупність форми правління та територіальної організації держави без урахування державного режиму. Але ці думки не мають широкої підтримки в дослідників. Слід сказати, що поняття форми держави як певної структури не означає механічної, довільної сукупності елементів, що її утво­рюють. Форма держави відображає єдність, взаємозумовленість об'єднаних у ній елементів, в результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.

 2. Форма державного правління

Форма державного правління визначається порядком утво­рення, структурою і взаємодією вищих державних органів. Форма правління в конкретній країні в кінцевому підсумку залежить від типу суспільства, в якому функціонує держава. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджена (повністю або частково, реально або формально) в руках однієї особи — монарха і, як правило, пере­дається у спадщину серед представників правлячої династії.

Монархії властиві такі юридичні ознаки:

а) безстроковість влади монарха. Це означає, що монарх (імператор, цар, король тощо) одержує свої повноваження довічно і здійснює їх до смерті. У той же час, як свідчить історія, належну йому владу монарх може добровільно чи вимушено передати іншій особі або втратити в результаті революції;

б) володіння монархом владою за спадком по праву крові. Однак в реальності можливе передання влади монарха не тільки в поряд­ку спадковості. Це насамперед обрання монарха, яке відбувається у випадках переривання правлячої династії, тобто відсутності особи, котра після смерті монарха має за народженням право посісти престол. Саме так сталося в Росії, коли після смерті царя Івана Грозного перервалася династія Рюриковичів, що правила ще з часів Київської Русі. На російський престол у 1613 році було обрано першого представника династії Романових, які й правили державою до 1917 року.

Владою монарха можуть оволодівати й насильницьким шля­хом. Наприклад, за всю історію Візантії її престол займали сто дев'ять імператорів. Сімдесят чотири з них були вбиті, і в усіх цих випадках влада переходила до вбивць, тобто не по праву наслідування, а по праву захоплення.

Також питання престолонаслідування можуть вирішуватися правлячою сім'єю, яка визначає, хто з її членів стане монархом. Це може бути й не син попереднього монарха, але обов'язково член династії. Саме так ці питання вирішуються в сучасній Саудівській Аравії.

Крім того, свого наступника може визначати правлячий монарх, і не обов'язково з-поміж своїх дітей. Такий порядок наслідуван­ня престолу був введений в Російській імперії Петром І, але діяв він нетривалий час;

в) монарх представляє державу не за чиїмось дорученням, а за власним правом. Влада, що належить монарху, вважається такою, що дана від Бога, тому монарх набуває повноваження виступати від імені всієї держави як при вирішенні внутрішніх питань, так і у взаємовідносинах з іншими державами з моменту офіційного зайняття престолу. Ніякого іншого підтвердження цього повноваження, наприклад доручення парламенту, монарх не потребує;

г) монарх не може притягатись до юридичної відповідаль­ності за свою діяльність і за її результати. Одержавши владу від Бога, монарх підзвітний і відповідальний лише перед Ним, і будь-хто інший не може контролювати, а тим більше притягати монарха до будь-якої відповідальності.

Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.

Необмежені монархії — це монархії, за яких влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, в країні не існує ні державних органів або інших організацій, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха.

Існують такі різновиди необмеженої монархії:

а) деспотична монархія, за якої влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством.

Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед на Древньому Сході (в Єгипті, Вавилоні, Ассирії) та в Давньому Римі часів імперії;

б) абсолютна монархія — характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. Тут монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визнається необме­жена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії, яка, як вважається, вищу владу в державі отримала від божества.

Абсолютна монархія в її "чистому" виді сьогодні збереглася лише в деяких країнах (наприклад, султанат Оман). У багатьох монархічних країнах прийняті конституції і створені парламенти (Бахрейн, Катар, Кувейт та ін.). Проте по суті такі монархії про­довжують залишатись абсолютними: конституції, прийняті без участі виборців або парламентів, а даровані монархами (остання — в Саудівській Аравії у 1992 p.), встановлюють, що вся влада ви­ходить від монарха, а парламенти мають лише консультативний характер (деякі конституції офіційно називаються консульта­тивними зборами), та й вони скоро після створення були розпущепі (у Бахрейні, наприклад, через півтора року). Навіть якщо парламенти обираються (наприклад, у Кувейті), вони виконують, за мусульманською традицією, роль консультативної ради при правителі. У Саудівській Аравії, в деяких інших країнах члени такого консультативного органу призначаються монархом; в Об'єд­наних Арабських Еміратах вони призначаються емірами кожної з семи частин федерації. Тут Національні збори існують навіть не при Раді емірів (вищому органу держави), а при уряді, що при­значається тими ж емірами.

Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується приписами законів і повноваженнями певних державних органів. Різновидами обмеженої монархії є:

а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законо­давчої влади, яка перейшла до парламенту. Але монарх ще зосе­реджує у своїх руках виконавчу владу і за своєю волею формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом.

Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своєрідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту).

Дуалістична монархія існувала в Німеччині, Туреччині, Таї­ланді, Ефіопії, Лівії, в багатьох других країнах. У нинішній час з погляду конституційних норм її в "чистому" виді вже немає (якщо не приймати до уваги невеликий Бутан, в якому, щоправ­да, немає конституції, хоча деякі конституційні положення містяться в законі про парламент, а також султанат Бруней і ко­ролівство Тонга, де є деякі положення, що нагадують дуалістич­ну монархію). Останні дуалістичні монархії скасовані 1980 р. в Непалі та 1991 р. в Йорданії. Але пережитки дуалістичної мо­нархії сильні в багатьох країнах. Так, хоча встановлюється подвійна відповідальність уряду — перед парламентом і перед королем, реальний лише другий вид відповідальності. Часто король на багато років розпускає парламент і здійснює безпарламентське правління (Марокко). Крім того, в країнах, що розвиваються, до складу парламенту за посадою нерідко входять призначені королем вищі чиновники (Бруней, Тонга). У Бутані, засідаючи у парламенті, король може зупиняти промовців і давати парла­менту свої вказівки;

б) парламентська (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, а за ним лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Законодавчу владу здійснює парламент, що обирається населенням, а виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Така монархія існує у Великій Британії.

Абсолютна більшість сучасних монархій — це монархії парла­ментські, їх існування обумовлене національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія тощо).

Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загаль­нонаціональним представницьким органом влади.

Республіка має такі юридичні ознаки:

а) визнання належності вищої влади народу, за дорученням якого владні повноваження здійснюють органи держави та їх по­садові особи;

б) обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади;

в) виборність і колегіальність законодавчих органів влади;

г) виборність і юридична відповідальність глави держави; ґ) право будь-якого суб'єкта виступати від імені держави

лише за дорученням виборців чи парламенту.

У сучасному світі розрізняють три види республік:

а) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує повністю відповідальні перед ним уряд та інші вищі органи державної влади (Італія, Греція, Індія та ін.). У таких республіках на підставі того, що парламент обирається громадя­нами держави, він розглядається як єдиний і повноправний представник і виразник волі народу. Тому всі інші державні органи тією або іншою мірою йому підзвітні й підконтрольні.

У сучасному світі парламентарних республік існує не більш однієї п'ятнадцятої частини від усіх держав з республіканською формою правління. Найбільшими серед них є Індія, ФРН, Італія. Перевагою цієї форми є те, що склад і політика уряду безпосе­редньо відображають співвідношення сил у парламенті — органі народного представництва. Проте це ж може бути й недоліком. За відсутності тривкої більшості у будь-якої однієї партії (стійкого союзу декількох партій), при переході депутатів парламенту з однієї партії до іншої (у ряді країн це заборонено, такий депутат втрачає місце в парламенті), при розколах партії, що править, та появі фракції (фракцій), що голосує разом з противниками партії, уряд втрачає стабільність. Його часто "скидають" шляхом вотуму недовіри (резолюції осуду та ін.), прийнятого парламентом (його нижньою палатою);

б) президентська республіка, коли повноваження глави держа­ви, а в деяких випадках і голови уряду, належать президентові, який обирається населенням шляхом прямих чи непрямих виборів і формує уряд, що, як правило, йому підзвітний, і не несе повної відповідальності перед парламентом.

Таким чином, у президентських республіках функціонує два державних органи (президент і парламент), що обираються населен­ням і, таким чином, є його представниками. Ця обставина обу­мовлює відсутність безперечного панування в механізмі держави одного органу, як це має місце в парламентській республіці, де лише парламент обирається населенням всієї країни, а тому лише він розглядається як єдиний представник народу країни.

Президентська республіка вирізняється стабільністю, бо парла­мент не має права відправити уряд у відставку, але й президент не може розпустити парламент ("система отримань і противаг"). Таким чином, на період повноважень президента на чолі вико­навчої влади стоять представники з партії президента, хоча в парламенті більшість може належати іншій партії або партіям. У розвинутих країнах така система працює на базі процедур пошуку компромісів і консенсусу, що встановлювалися десятиріччями, а то й століттями. У країнах, що розвиваються, для забезпечення стабільності Конституції інколи вживаються спеціальні заходи, що передбачають такі механізми виборів, щоб і пост президента і парламентська більшість належали одній і тій же партії. Такий порядок слугує підсиленню влади президента, що звичайно є лідером партії більшості в парламенті, веде до обмеження демо­кратичного принципу розподілу влади та системи отримань і противаг між різними гілками влади.

Слід мати на увазі, що факт функціонування в державі прези­дента ще не свідчить про належність держави до президентських республік. Так, у ФРН, Італії та Індії існують президенти, але ці держави є класичними прикладами парламентських республік. Президенти в них обираються не громадянами, а парламентами вказаних держав, а тому цілком їм підзвітні і мають, як правило, виключно представницькі повноваження. Таким чином, статус президента в парламентській республіці багато в чому аналогіч­ний статусу монарха в конституційній монархії, де монарх "царює, але не править";

в) змішана (парламентсько-президентська або президентсько-парламентська) республіка, якій притаманні певні ознаки як парламентської, так і президентської республік. За такої форми правління парламент набуває певних повноважень з контролю за діяльністю обраного народом президента; ці повноваження стосуються діяльності президента по формуванню уряду і здій­сненню ним виконавчої влади. За певних умов парламент набуває й права усунути президента з посади. Але за президентом збе­рігаються широкі повноваження по формуванню і керівництву діяльністю уряду. У певних, визначених у Конституції, випадках президент має право дострокового розпуску парламенту і призначення нових виборів його складу.

Президентсько-парламентські республіки характерні для країн Латинської Америки (Венесуела, Перу, Уругвай, Колумбія та ін.). У Франції, Білорусії, Росії, Вірменії та в ряді інших країн фактич­ним керівником уряду є президент. Під його головуванням у деяких країнах скликаються так звані офіційні засідання уряду (Рада Міністрів), на яких вирішуються найбільш вагомі питання, але є також конституційна посада прем'єр-міністра (в ряді прези­дентських республік така посада то запроваджувалася, то скасо­вувалася з розсуду президента). Це так званий адміністративний прем'єр, який відає організаційною роботою, головує на менш важливих засіданнях уряду, але не він визначає політику уряду — це робить президент. Все це дуже наближає такі країни до прези­дентських республік.

Змішані форми республіки володіють певними позитивними рисами: вони забезпечують стабільність уряду, протистоять його заміні з різних кон'юнктурних, партійних міркувань. З іншого боку, є й певні мінуси — порушуються розподіл влади, система утримань і противаг, посилюється президентська влада.

Слід мати на увазі, що в сучасних умовах президентські рес­публіки в чистому, класичному виді фактично не існують, хоча раніше були дуже поширені. Як президентські формувалися рес­публіки у США, Франції, Аргентині, Ірані та в ряді інших країн. Але з часом вони, у більшій чи меншій мірі, втратили свої класичні ознаки в результаті переходу ряду раніше виключно президентсь­ких повноважень до парламенту. Порівняно рідко зустрічаються і "чисті" парламентські республіки. Поширення дістали змішані форми — президентсько-парламентські та парламентсько-прези­дентські республіки.

Щодо України, то з прийняттям Конституції 28 червня 1996 року вона мала змішану президентсько-парламентську фор­му правління. Але з набуттям чинності Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року форма її державного правління набула ознак змішаної парламентсь­ко-президентської республіки, в якій Президент має незначну кількість реальних владних повноважень.

 3. Форма державного устрою

Форма державного устрою характеризує державу з позиції її територіального поділу, державно-правового статусу територіаль­них одиниць та відповідної організації і компетенції державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формі. Простою формою державного устрою є унітарна (єдина) держава.

Унітарна держава — це едина централізована держава, терито­рія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак державності.

Найважливіші юридичні ознаки унітарної держави:

1) до складу унітарної держави не входять державні утворен­ня, наділені ознаками державності;

2) функціонує єдина система державних органів;

3) діють одна і єдина конституція та одна і єдина система за­конодавства;

4) існує єдине громадянство;

5) існує єдина податкова система;

6) у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдине ціле.

До унітарних держав належать країни Балтії, Польща, Білорусь та багато інших. Згідно з ч. 2 ст. 2 Конституції нашої держави, Україна також є унітарною державою.

Складними формами державного устрою є федерація і конфе­дерація.

Федерація — це складна держава, до якої входить кілька те­риторіальних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суве­ренітетом або мають певні ознаки державності.

У науковій літературі розглядають два різновиди федерації:

а) союзну федерацію (федерацію, що заснована на договорі), суб'єктами якої є суверенні держави, що зберігають за собою знач­ний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації;

б) федерацію, засновану на автономії; її суб'єктами є держав­ні утворення, що не мають суверенітету, але мають певні ознаки державності у.виді повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення.

Юридичні ознаки союзної федерації:

1) утворення на основі договору (союзу) між суверенними дер­жавами. У такому союзі суверенні держави, що мають наміри утворити федерацію, визначають повноваження, які вони пере­дають загальнофедеративним органам і які залишають виключно у своїй компетенції, місцезнаходження столиці федерації тощо. Таким чином, для утворення федерація необхідне добровільне волевиявлення декількох суверенних держав, яке знаходить свій вираз у відповідному договорі між ними;

2) територія федерації складається з територій її суб'єктів. Це означає, що будь-яка частина її території одночасно є і частиною території всієї федерації і частиною території якогось із її суб'єктів. Але можливі й винятки з цього правила. Так, територія, на якій розташована столиця США місто Вашингтон, утворює окре­мий федеральний округ Колумбія. Щоб не надавати переваг шта­тові, на території якого розміщена столиця федерації, округ Колумбія не входить до жодного зі штатів і управляється безпо­середньо загальнофедеративними органами;

3) наявність конституції федерації в цілому і конституцій у кожного з її суб'єктів та, відповідно, систем законодавства і державних органів як всієї федерації, так і в кожного з її суб'єктів. Іншими словами, існують закони і державні органи, функціонуван­ня яких поширюється на всю територію федерації (наприклад, федеральна конституція, федеральний парламент і канцлер у ФРН), та закони й органи, що діють на території даного конкретного суб'єкта (наприклад, конституції та законодавчі збори коленого штату в США);

4) існування громадянства як усієї федерації, так і громадян­ства її суб'єктів. Це означає, що кожен громадянин одночасно є громадянином всієї федерації і громадянином одного з її суб'єктів;

5) у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб'єктів;

6) збереження за суб'єктами федерації широких повноважень аж до права виходу з її складу.

За формальними ознаками союзною (договірною) федерацією був СРСР. В сучасних умовах союзні федерації фактично не існу­ють. Хоча слід зазначити, що ряд країн, наприклад США, ФРЫ, у своєму розвитку пройшли етап договірної федерації. З часом ряд найважливіших ознак союзної федерації (право суб'єктів фе­дерації на вихід з її складу та їхнє право вступати у зносини з іншими державами) був утрачений.

Досвід існування союзних федерацій показав, що це нестійкі, перехідні за своєю суттю форми державного устрою. Вони в істо­рично короткі строки або розвалюються, і тоді їхні суб'єкти стають незалежними державами (Югославія, СРСР), або активно розви­ваються в напрямі набрання ознак єдиної унітарної держави. Як союзні федерації свого часу формувались, наприклад, США, ФРН, Індія, але на сьогоднішній день вони втратили ряд необхід­них ознак такого державного устрою (перш за все право виходу суб'єктів федерації з її складу та право вступати у відносини з іншими державами) і фактично більше відповідають ознакам унітарної держави.

Юридичні ознаки федерації, заснованої на автономії: 1) утворення автономних одиниць рішенням вищих органів державної влади країни на прохання населення певної частини території держави;

Порядок створення цього виду федерації принципово відріз­няється від порядку створення союзної федерації. На відміну від союзної федерації, цей її вид створюється в межах кордонів суверенної держави за такою схемою:

а) населення певної частини території держави звертається до вищих органів державної влади з проханням надати цій тери­торії автономію. Це означає право створювати спеціальні органи, які б автономно, тобто незалежно від загальнодержавних ор­ганів, але в межах конституції і законів держави, вирішували певні питання, що мають виключно місцеве значення. При цьо­му не може бути й мови про будь-які претензії прохачів на одер­жання права вирішувати питання про вихід зі складу даної держави.

Світовий досвід показує, що такі прохання в абсолютній більшості випадків надходять від територій, населення яких за певними ознаками (національними, культурними, релігійними тощо) відрізняється від більшості населення країни. Тому мова може йти про автономні права, що стосуються вирішення пи­тань, пов'язаних саме з такими особливостями, або мають вик­лючно місцеве значення, наприклад організація навчальних закладів з викладанням національною мовою, поліпшення стану місцевих шляхів сполучення тощо;

б) у разі задоволення вказаного клопотання парламент прий­має закон, що визначає межі території, населення якої одержує права автономії, та перелік питань, які підлягають автономному вирішенню. При цьому, звичайно, відповідні рішення не можуть суперечити законодавству даної держави.

Таким чином, створення автономних одиниць, їхні терито­ріальні межі та обсяг компетенції цілком залежать від рішення загальнодержавних органів. Зрозуміло, інтересам будь-якої держа­ви не відповідає виникнення в межах власної території одиниць, що можуть претендувати на статус держави. Тому автономні одиниці не мають ознак, притаманних суб'єктам союзної феде­рації, тобто не мають ознак державності;

2) суб'єкти федерації одержують право вирішувати питання, що мають виключно місцеве значення;

3) відсутність усіх ознак союзної федерації, тобто суб'єкти фе­дерації, заснованої на автономії, не мають права виходити з її складу та вступати в дипломатичні відносини з іншими держава­ми тощо.

Виходячи з наведених ознак можна говорити про те, що будь-яка держава, що має у своєму складі автономні утворення, наприклад Російська Федерація, є федерацією, заснованою на автономії.

Як уже згадувалося, стаття 2 Конституції України проголо­шує, що Україна є унітарною державою. Буквально це означає, що в межах державних кордонів України немає і не може бути якихось утворень, які б мали ознаки державності й право безпо­середньо вступати у відносини з іншими державами та право ви­ходу зі складу України. На всій території України будь-яке питання може й повинно бути вирішене її відповідними органа­ми цілком і остаточно. Будь-які спроби якихось внутрішніх чи зовнішніх сил вивести частину території України з-під її суве­ренітету розцінюються як замах на цілісність і недоторканність держави, а тому є тяжким злочином.

Однак неважко побачити, що з цими положеннями Консти­туції не узгоджується зміст її розділу, присвяченого регламен­тації статусу Автономної Республіки Крим. Адже до основних юридичних ознак унітарної держави, поряд з іншими, належать: а) наявність у державі єдиної Конституції та єдиної системи законодавства; б) функціонування єдиної системи державних органів. Але положення вказаного розділу Конституції України закріплюють існування Конституції та системи нормативно-пра­вових актів Автономної Республіки Крим, а також формування та функціонування системи її державних органів на чолі з Вер­ховною Радою та Радою міністрів.

Таким чином, є підстави говорити про певну невідповідність між конституційним визначенням України як унітарної держави і фактичним закріпленням її Конституцією ряду суттєвих ознак України як федерації, заснованої на автономії.

Конфедерація — це союз держав, що створили для досягнення конкретних загальних для них цілей один або кілька спільних органів (наприклад, військовий), але зберігають в інших питан­нях цілковиту самостійність. Конфедерації виникають тоді, ко­ли перед певними державами постає одна й та сама проблема (економічного, воєнного або іншого характеру), вирішити яку власними силами кожна з них не в змозі. У зв'язку з цим вони об'єднують свої зусилля виключно з метою вирішення цієї кон­кретної проблеми. Саме таким шляхом — об'єднанням воєнних зусиль окремих штатів з метою ліквідації своєї колоніальної залеж­ності — була створена конфедерація штатів Північної Америки, яка потім переросла в державу США.

Ознаки конфедерації:

1) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів.

Зусилля суб'єктів конфедерації, спрямовані на вирішення спільних проблем, координує спеціальний орган, що створюється, як правило, відповідними міністерствами (наприклад, оборони);

2) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

3) рішення загальноконфедеративних органів для членів кон­федерації не є обов'язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

4) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Ознаки конфедерації показують, що вона є нестійким утво­ренням. Тому у державно-правовій практиці вона здебільшого існувала як перехідна форма від співіснування незалежних дер­жав до їхньої федерації або навіть до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму державному розвит­ку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія (її офіційна консти­туційна назва — "Швейцарська Конфедерація", хоча за своїми реальними ознаками вона вже давно переросла федерацію і на­близилась до унітарної держави). У 1981 —1989 роках існувала конфедерація Сенегамбія, яка об'єднувала африканські країни Сенегал і Гамбію, але досить швидко вона розпалась.

Конфедерацію не слід ототожнювати з державами, що об'єд­нуються на основі міжнародно-правового договору. На відміну від конфедеративної угоди, міжнародні договори укладаються й ратифікуються парламентами або главами держав (президентами або монархами). Положення таких договорів є юридичне обов'яз­ковими для держав-учасниць і їх невиконання неодмінно тягне за собою санкції економічного, політичного або іншого характеру.

Третьою і досить поширеною в минулому формою складної держави є імперія. Імперія — це велика багатонаціональна дер­жава, створена шляхом насильницького (рідше — добровільного) приєднання раніше незалежних держав або частин інших держав. Правове становище населення імперії характеризується дискри­мінацією щодо представників не панівної нації. Вони не наділялися найважливішими, насамперед політичними, правами й свободами. Система державних органів імперії абсолютно централізована. Представники імперського уряду на місцях (губернатор, наміс­ник) мали необмежену владу. Місцеві органи самоврядування, якщо навіть створювалися, могли розв'язувати лише питання, що стосувались окремих випадків реалізації наказів центру. Практично всі імперії припинили своє існування в результаті визвольної боротьби пригноблених народів. З метою збереження імперських зв'язків, насамперед економічних, уряди імперій ро­били спроби провадити певну модернізацію відносин між цен­тром імперії та її складовими частинами (між метрополією та її колоніями). Прикладом може слугувати перетворення Британської імперії на Британську співдружність націй, до складу якої входить понад 40 держав, що раніше були колоніями Великобританії.

У минулому значне поширення мали такі специфічні форми державного устрою, як унія і протекторат.

Унія — це об'єднання декількох монархічних держав, очолю­ваних єдиним монархом.

Унія відрізняється від конфедерацій рядом ознак. По-перше, конфедерації виникають за участю як республік, так і монархій. Унія завжди об'єднує монархії. По-друге, конфедерацію заснову­ють договором між державами, а унія виникає в силу належності одному монарху права на престол у двох і більше державах. Договір хоч і може бути укладений учасниками унії, але не є обов'яз­ковою умовою її існування.

Учасники унії в повній мірі зберігають свою державність, а монарх стає володарем суверенних прав водночас у декількох державах.

Розрізнюються два види уній — особиста і реальна.

Особиста унія встановлюється між державами, в яких умови й порядок престолонаслідування різні. Наприклад, в одних жін­ки відсторонені від спадкування трону, а в інших вони мають таке право. Такі унії виникають випадково, в результаті того, що одна й та ж особа стає спадкоємцем водночас двох монархів у різних державах. Рано чи пізно хтось із нащадків спільного монарха в одній з країн займе престол, тоді як за законом другої держави його царювання не відбудеться. Так, у XIX ст. розпала­ся унія між Англією та Ганновером. Причиною цього стало те, що за законами Англії королева Вікторія мала право царювати в Ганновері, але за законами останнього особи жіночої статі зай­мати престол не могли.

У реальних уніях законодавство держав встановлює єдиний порядок престолонаслідування. Спадкоємець трону в одній країні водночас є спадкоємцем в усіх державах, що складають унію. У реальних уніях висока ймовірність встановлення союзницьких стосунків. Наприклад, Австро-Угорщину об'єднувала не лише династія Габсбургів, але й засновницькі документи, що закріплю­вали політичний союз, — закони 1867 p., схвалені окремо австрійським та угорським парламентами.

Розпад реальної унії або вихід з неї окремої країни відбу­вається лише внаслідок модифікації форми правління в одній із держав, ліквідації в ній монархії. Наприклад, Австро-Угорщи­на припинила своє існування після першої світової війни через скасування в державах, що входили до неї, інституту монарха. Розпад реальної унії можливий також і в випадку зміни династії, що править в одній з країн. Так, Норвегія вийшла з унії зі Швецією через те, що Норвезький парламент прийняв рішення про перехід королівських прав до іншої династії, і колишній король зберіг свою владу лише у Швеції. У 1943 р. припинила існування унія між Данією та Ісландією внаслідок перетворення останньої в рес­публіку. Мальта, ставши республікою, у 1975 р. вийшла з унії з Великобританією.

Протекторат можливий у формі протекторату держав і між­народного протекторату.

Протекторат держав — це засноване на письмових чи інших угодах нерівноправне об'єднання держав, в якому підопічна сто­рона передає державі-протектору права на здійснення частини своїх суверенних прав (політичної дієздатності) на умовах збере­ження власної державності (суверенітету) та одержання політичної, воєнної, фінансової допомоги, а також інших послуг.

У протектораті беруть участь дві сторони — держава-протектор і підопічна держава. Це завідомо нерівноправний союз держав, своєрідна юридична форма підкорення однієї держави іншій. Причиною встановлення протекторату можуть бути насильницькі дії однієї держави щодо слабкіших країн, в результаті яких панівна сторона примушує підкорену націю до укладення нерівно­правної угоди, зберігаючи, однак, державність останньої. Можливо також, що протекторат встановлюється над країнами, які через внутрішню нестабільність, малочисельність населення, економічну відсталість та інші обставини не мають ресурсів для повноцінного здійснення всіх притаманних державі функцій.

Протекторат може встановлюватися як проміжний стан краї­ни, що існує в період між її звільненням від колоніальної залеж­ності та одержанням повної незалежності. Так, за конституцією 1959 р. Кот д'Івуар була заснована як держава, залежна від Франції. Згодом вона одержала статус суверенної держави.

Міжнародний протекторат (опіка) — встановлюється світо­вою співдружністю, міжнародними організаціями над територіями, які не мають своєї державності, в яких населення політичне не організоване. Він має зовнішню схожість з протекторатом держав, оскільки здійснення міжнародної опіки територій зви­чайно доручається конкретним державам. Наприклад, Східне Самоа знаходиться під опікою ООН, а управління цією територією доручене США. Протекторат держав, навпаки, встановлюється над країнами, де існує суверенна державність. Наприклад, Каро-лінські, Маріанські та Маршаллові острови в Тихому океані раніше були під міжнародним протекторатом (опікою) ООН і управлялися Сполученим Штатами. Із сформуванням на цих островах державних утворень вони вийшли з-під міжнародної опіки і, вже будучи державами, уклали із СІЛА угоди, якими оформлюються відносини вже не міжнародного, а міждержавного протекторату ("співдружності", "вільної асоціації").

 4. Державний (державно-правовий) режим

Третьою складовою форми держави є державний (державно-правовий) режим, який визначається сукупністю форм і методів здійснення державної влади, об'ємом та рівнем реальності прав і свобод громадян та рівнем їх участі в управлінні справами дер­жави і суспільства. Це поняття відповідає на питання про те, які методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою, який об'єм та реаль­ність прав і свобод громадян, а також наскільки реально вони впливають на стан державних і суспільних справ.

Поняття державно-правового режиму не слід ототожнювати з поняттям "політичний режим", хоча за значенням вони й близькі одне до одного. Останнє поняття має ширше значення і характе­ризує не тільки методи діяльності державних органів, що визнача­ється поняттям "державний (державно-правовий) режим", а й мож­ливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи — політичних партій, рухів, інших об'єднань громадян.

Розрізняють демократичний і антидемократичний державні (державно-правові) режими.

Демократичний державний (державно-правовий) режим — це стан суспільних відносин, за якого державна влада здійсню­ється з використанням демократичних форм та методів на основі широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні і здійсненні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, на неухильному забезпеченні реалізації основних прав людини і громадянина.

У реальності можуть виявлятися різновиди демократичного державно-правового режиму, наприклад режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократич­ний та ін.

Антидемократичний державний (державно-правовий) режим — це система суспільних відносин, за яких суттєво утруднюється або фактично унеможливлюється здійснення демократичних прав і свобод громадян, які реально не впливають на формування і діяльність державних органів, оскільки реальна влада зосеред­жується в руках не контрольованої народом групи осіб чи в руках однієї особи і здійснюється недемократичними методами.

Отже, в умовах такого режиму державна влада здійснюється в недемократичних формах і недемократичними методами, що обумовлює значне звуження, а то й фактично повне усунення можливості реальної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою і суттєве обмеження або втрату можливості реалізації основних прав людини й громадянина.

Різновидами антидемократичних державно-правових режимів є авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторсь­кий, фашистський, расистський та ін.

Слід зазначити, що в науковій літературі, в засобах масової інформації для характеристики тих чи інших держав досить часто використовують ряд понять, які стосуються насамперед недемо­кратичних державних режимів. Це робиться з метою висвітлення перш за все форм і методів здійснення державної влади в країні і дає досить об'ємне уявлення про конкретну державу. До таких понять належать наступні.

Тиранія — влада, яка встановлюється і здійснюється шляхом відкритого, нічим не замаскованого насильства і жорстоко карає будь-яку незгоду і спроби протесту проти дій владних структур.

Деспотія — влада абсолютного монарха, особа якого обожню­ється. На цій підставі відкидається необхідність дотримання монар­хом законів і моральних норм, що робить його владу фактично нічим не обмеженою. Деспотія була характерна для цілої низки рабовласницьких монархій (давні Єгипет, Вавилон, Персія).

Теократія — зосередження державної влади в руках духовен­ства або особисто глави церкви. Це тягне за собою підвищення ролі релігійних норм у регулюванні суспільного та особистого життя, здійснення судочинства на основі релігійних догматів, перетворює державу на інструмент політики панівної церкви тощо. Теократичні режими в сучасному світі існують у фундамен-талістських мусульманських державах (Пакистан, Іран), у Вати-кані, який є державою, де вся повнота світської й духовної (церковної) влади належить Папі Римському.

Охлократія — влада, яка у своїй діяльності орієнтується на вимоги неорганізованого натовпу і водночас намагається викори­стати його для досягнення своїх цілей. Така влада максимально спрощено формулює проблеми, що стоять перед суспільством і державою, та шляхи їх розв'язання. Охлократичні владні кола керують суспільством за допомогою популістських закликів та найпримітивніших методів; вони змушені регулярно змінювати політичний курс та орієнтири соціального розвитку. Як правило, до охлократії призводять відсутність необхідної освіти та про­фесійної підготовки, нездатність державних лідерів ефективно використовувати демократичні форми й методи побудови держави та керування суспільством.

Авторитаризм — концентрування влади в руках однієї особи або одного державного органу, що тягне за собою приниження ролі й значення інших, передусім колегіальних представницьких (парламентів), державних інститутів, фактичну заборону будь-якої опозиційної діяльності, жорсткий контроль за діяльністю гро­мадських організацій тощо.

Тоталітаризм — панування однієї політичної парти', що зроста­ється з державним апаратом, установлення жорсткої централізації в управлінні й партійно-державного контролю за всіма сферами суспільного життя.

Диктатура — здійснення необмеженої влади певною групою осіб на чолі з лідером, ім'я якого може дати назву тому чи іншому правлінню (бонапартизм, сталінізм та ін.). Для диктатури характер­на цілковита відсутність поділу влади та її концентрація в руках "сильної особи", яка, встановивши жорстку дисципліну й тяжкі покарання за її порушення, обіцяє швидке вирішення всіх со­ціальних проблем.

У більшості сучасних країн встановилися ті чи інші різновиди демократичних державно-правових режимів (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). В Україні відбуваються процеси встановлення й розвитку демократичного державно-правового режиму, основи якого знайшли своє закріплення в Конституції України.

Схеми до лекції 3. Схема 1. Елементи форми держави

ФОРМА ДЕРЖАВИ

Форма державного правління

Форма державного устрою

Форма державного (державно-правового) режиму

Схема 2. Види форм державного правління

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ

 

Республіка

парламентська

президентська

Схема 3. Форма державного устрою

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

 

 

союзна (договірна) заснована на автономії

Схема 4. Форма державного (державно-правового) режиму

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: