Звичайний шлях в християнських країнах

Ясне світло в дитинстві... Дещо за­тьмарюється у віці дівочому... І зно­ву з' являється в літах юності ра­зом з ясним розумінням, що таке жертва.

Ще в дитячому віці, коли мені було чотири чи п'ять років, мене приваблювало монастирське життя. Тим, хто питав мене, ким я хочу бути, коли виросту, я, не зовсім усвідом­люючи про що йдеться, відповідала:

- Буду черницею.

З роками це прагнення набирало сили аж до часу першого Причастя. Потім воно стало «моєю великою таємницею», котрої я не хотіла відкрити нікому, але над якою охоче розмірковувала на самоті. Зміцненню цього прагнення спри­яли, на мою думку, шкільне середовище і Євхаристійний Христовий Похід.

Після першого Святого Причастя в моєму житті почалася швидка еволюція, наступив дівочий період... Тоді я й розпро­щалася з мріями дитинства. Прийшов важкий період невпе­вненості, страждань та марних фантазій. Я любила читати й ходити в кіно. І без кінця обговорювала з подругами останній фільм або щойно прочитану книгу. В моїй уяві поставав інший світ, доволі прикрашений та ідеалізований, світ, про­никнутий світлом і в німбі сяйва, що оточував як найбла­городніші почуття, так і підступні й нездорові наміри. Все в цьому світлі виглядало інакше, воно засліплювало мій розум і заважало думати. Все, що хвилювало серце, здавалось пре­красним... Романи Деллі (не такі погані, як пусті), які я читала запоєм, призвели до того, що я жила у світі мрій.

В цей період зіткнення з сірою прозою реального життя, від котрої я не могла втекти і якої не могла змінити, дра­тували мене, а щоденні обов'язки здавались не вартими уваги. Серед цих дурниць не було місця на роздуми про життя в монастирі, життя жертовне. Час від часу виникали питання, але я не шукала на них відповіді.

На щастя, коли мені було п'ятнадцять років, я дізналась про існування організації під назвою Католицька Студентська  Молодь (КСМ). Новий ідеал захопив мене перш ніж я встиг­ла його краще пізнати. Я прагнула краси й благородства. І власне ті цінності мені було запропоновано. От і все. Горда, чиста, щаслива, непереможена... За цими словами, десь далеко на горизонті, але вже добре видимий, постає Бог і починає займати щораз більше місця в наших душах...

Під кінець року переді мною постало питання з коментаря до Євангелія про Ісуса і самарянку: «А ви, чи знайшли Ісу­са? »

Я щораз більше переймаюсь цим простим питанням, воно не дає мені спокою. До цього часу все було так просто... Тепер же я відчула неспокій. Боялась приймати рішення... Це Бог оволодів мною.

Тим часом надійшла пора літніх таборів. Серед подробиць того часу пригадую дискусію на тему цілковитої посвяти, яка справила на мене велике враження. Христос дарував Себе нам і то в який спосіб! А ми? Чи здатні хоч раз вимовити «так» без егоїстичних обрахунків і спротиву? Після цієї зустрічі я не могла стримати сліз, згадуючи минулий рік.

Я не була занадто відвертою й швидко поверталась до рівноваги. Ніхто не помітив моєї стурбованості. Та ідея далі торувала собі дорогу.

Наразі ж я намагалась здійснити прагнення нового життя, зводячи їх до популярного в таборі гасла: «Посміхатись, забуваючи про себе».

Це гасло довгий час вимагало від мене багато зусиль. Мені часто доводилось проявляти мужність, щоб не звертати уваги на тисячі дрібних справ та обов'язків, виконання яких страшенно дратувало мене.

Моя концепція «красивого» життя була повністю пере­оцінена. Вчинки, що вимагали деяких жертв, були осяяні тепер новим світлом, стали джерелом радості. Перший пункт правил для членів КСМ: «Не належиш сама собі, лише Хрис­тові», - був для мене джерелом натхнення. З тих пір я пра­гнула присвятити життя Христові і своїм подругам, не дба­ючи більше про себе. З цим наміром я часто молилась і передовсім просила щоби моє життя було актом віри й любо­ві. Але на цьому все й закінчувалось. Я відчувала, що моя самопожертва набирає реального змісту, але проблема покли­кання ще не постала тоді переді мною.

Це були роки, коли жертвування собою приносило справ­жню радість. Та невдовзі мене вразила тяжка криза, що, напевно, було проявом Божої ласки. Нараз усе стало для мене порожнім та нудним, дрібні втіхи, до яких я була така охоча ще рік тому, геть набридли мені. Дружба, що була досі джерелом чистої радості, розчарувала мене. Світ довкола мене здавався нетривким, порожнім, часом навіть відраз­ливим. Спокій покинув мою душу. Я не бачила кращих сторін життя і, тим більше, вони ніяк не впливали на мене. Все довкола, здавалось, потонуло в мороці егоїзму, брехні та ілюзій.

Під час наступних канікул я почувала себе самотньо й знеможено. І хоч не любила нікому і ні в чому звірятись, усе ж вирішила написати до своєї колишньої вчительки. Дуже делікатно, посилаючись на вислів святого Августина: «Ти сотворив нас, для себе, Господи, і не заспокоється серце наше, доки не спочине в Тобі», вона підвела мене до проблеми покликання. Я відчула раптове осяяння. Відпочинок та спо­кій, котрих прагнула, я знайду в Богові. Відповідь прийшла сама. Сказавши «так», я одразу відчула себе вільною й без­турботною.

Відродилося прагнення здобути для Христа цілий світ, щоб усі мої сестри прийшли до Нього. Але я відчула потребу не тільки зовнішньої діяльності, я відчула потребу в молитві. Коли я залишалась сама, молитва була для мене так само звичною, як власне дихання - я молилася скрізь: по дорозі до школи і зі школи, в перерві між розмовами, при столі... То Бог дозволив мені скуштувати Його солодощів, перш ніж відкрити свої плани.

Отже я сказала своє «так», погодилась на життя в монас­тирі. Але яке життя? Страждання бідних та хворих були мені особливо зрозумілими. Щоб явити мені свою волю, Бог скористався непередбаченими обставинами. Одного разу в школі нас повідомили, що нас чекає сьогодні зустріч з сест­рою-домініканкою, яка хотіла з нами порозмовляти. Не надто добре пам'ятаю тему розмови, жодна думка не запала тоді в мою душу, але того вечора я сказала собі:

— Я створена для споглядального життя.

І хоч я й дотепер відчувала безперервну потребу молитись, власне той візит збудив у мені прагнення, щоб моє життя перетворилось у безперервну молитву. З того часу, хоча й не бракувало невпевненості і більш або менш серйозних сумнівів, моє рішення було непохитним. Про свій намір я розповіла священикові, але не одержала від нього негайної відповіді. Він хотів, щоби ласка Божа сповнила своє призначення. Че­рез деякий час, однак, рішуче мене підтримав.

З роками моя позиція щодо заклику Бога зазнала деяких змін. Спочатку, після дотогочасних страждань, я відчула гли­бокий спокій. Потім радість охопила мене при думці, що усе своє життя я присвячу служінню Богові. Пізніше я була в захопленні, що Бог вибрав мене для співпраці з Ним у справі спасіння світу, для того, щоб я могла воздавати безустанну хвалу Йому і Церкві. Проте це була недовга радість. Не­забаром народився страх перед життям, яке вимагало жертв. Я відчула щось на зразок відрази. Я робила зусилля над собою, щоб дякувати Богові за те, що Він вибрав мене. При­рода бунтувала в мені, хоч одночасно я усвідомлювала ласку і дар Божий.

Вважаю такі речі цілком нормальними.. Кожне покли­кання повинно пройти крізь період випробувань і вагань. Так було й зі мною.

Першим випробуванням була думка про те, що я назавжди покину матір, яка була вдовою. В неї були тільки я і брат. Мене дуже засмучувала думка, що у випадку хвороби я не зможу їй допомогти. Коли я вперше відкрилася їй та роз­повіла про споглядальне життя за монастирською огорожею, то почула:

-  Будь-що, тільки не це! Видно ти не любиш своєї матері.

Того вечора вона не поцілувала мене перед сном, як завж­ди це робила. Мені було дуже боляче. Та перше захоплення було таким сильним, що я лише молилась і спокійно чекала. Мені було всього вісімнадцять років. Протягом наступних років у наших відносинах залишалась якась тінь. Я була настроєна рішуче, однак думка про розлуку гнітила обох. Нарешті мати з болем у серці погодилась на розлуку, пере­свідчившись, що такою є воля доброго Бога.

За десять днів перед датою мого вступу до монастиря брат одержав повідомлення про переведення на інше місце служби, і мати залишилась цілком самотньою. Але не сказала ні слова, щоб мене втримати. Вона плакала, але вирішила мене провести.. Гадаю, що в такі хвилини лише ласка Божа може додати сили. Втіха прийшла пізніше. Дякую Богові, що допоміг нам тоді.

Інші труднощі виникли потім, а їх причиною був мій хара­ктер. Зникло перше захоплення, і життя в монастирі здалось мені холодним, позбавленим любові. Мене лякав докладний до дрібничок розклад дня, дисципліна. Мене вражали дріб'яз­кові вимоги, яким я мусіла підпорядковуватись. Я б охоче слідувала суворим, але визначеним мною правилам життя. А тим часом я повинна була пристосуватись і бути лише слух­няною. Мене аж морозило від цього! Часом я мріяла про затишне й тепле домашнє вогнище, про милі дитячі голівки. Але я не занадто затримувалась на цих думках. Якийсь голос шепотів мені:

-  Мрієш? А як же твій ідеал? Спасіння світу через Хрест.
Мусиш зректися цих солодощів.

Потім інші мрії оволоділи мною:

-  Чому ти не думаєш про хворих, бідних? Ти могла б
оточити їх своєю ніжністю, подарувати їм трохи радості і
багато любові. І не буде там місця егоїзмові.

Або ж:

-  О, як чудово було б жити серед людей життям простої
смертної, стати однією з них, як став для нас звичайною
людиною Ісус, щоб донести до нас послання любові!

Ця остання мрія найбільш приваблювала мене. Але спов­нена яскравого, хоча й трохи суворого світла ласка змусила мене до викриття підступності цих думок. Вони хитро мас­кували прагнення незалежності. Світло ласки падало на мене й додавало сил, щоб подолати цю спокусу. Хочу теж ви­словити подяку священикові, котрому я звірила свої турботи, за його делікатну підтримку.

Моє захоплення різноманітними справами, які мені дуже подобались, становило останню перешкоду. Я повинна була покинути будь-яку активну діяльність та багатьох дорогих мені людей. В розмовах зі мною часто підкреслювалось, скі­льки справ залишається незробленими, яку шкоду спричи­нить мій від'їзд! Через себелюбство легко повірити у свою незамінність. На щастя, і в цьому випадку ласка Божа про­світила мене.

Я віддала себе на службу Богові й Церкві, бо все крім Бога - суєта. Він перший возлюбив мене. Нарешті я зро­зуміла, що найкращим і найпліднішим виявом любові до наших братів є любов до них через Бога.

Сестра контемпляційного ордену, Франція

Крутими шляхами

Сестра Марія Катерина родом з Сі­днею. Перед вступом до Товариства Сестер святої Марти працювала в конторі. Спочатку сестри святої Марти виконували домашню робо­ту, тепер займаються навчанням ді­тей та опікуються сиротами.

Я поклала трубку і, повернувшись, зіткнулась з глузливим поглядом мого брата (тепер брати, особливо у віці вісім­надцяти років, дуже цікаві, страшенно зазнаються й доку­чають своїм старшим сестрам).

- Шкодую, але сьогодні ввечері я зайнята і не зможу прийти, - так прозвучала по телефону моя маленька «не­винна брехня». Звичайно, мій брат почув це і зрозумів все дуже добре, можливо навіть краще від мене. Не було при­чини, щоб не прийняти цього запрошення на вечір, але пояс­нити її навіть мені самій було важко, а траплялось це остан­нім часом не раз.

-Здається, закінчується твоя чергова романтична пригода, чи не так? Шкода, що тобі бракує відваги, щоб прийняти тверде рішення.                               Як завжди, належна відповідь прийшла мені до голови із запізненням. В ту хвилину я не промовила ні слова. Лише прийняла зверхню позу й обдарувала поглядом, який повинен був його вбити. Та не так легко було побороти його чоловічу боксерську поставу. Він добре знав, як досягти перемоги.

-  Чому ти не перестанеш вагатися і не вступиш до мо­настиря? — спитав він насмішкувато, чітко вимовляючи кож­не слово.

У цей момент полум'я любові до брата, що горіло в моєму серці, повинно було згаснути. Тому що він торкнувся забо­роненої теми, котру я не хотіла обговорювати навіть сама з собою, не те що з вісімнадцятирічним мудрагелем.

-  Ні в одному монастирі не було б мені добре, - відповіла я з надією, що розмова припиниться перш ніж набуде непри­ємного забарвлення.

Та це не допомогло. Мій брат допікав мені далі, й ані мій кидаючий блискавки погляд, ані сердита поза не могли замк­нути його уст.

- То що ж, — тягнув він глузливо тонким голосом, -невже ми вивчали два різні катехизми? Якщо я добре пам'я­таю, сестри вчили нас, що Бог сотворив нас, щоб ми пізнали Його, любили і служили Йому. Не пригадую розділу, в якому було б написано, що ми можемо брати все, що заманеться.

Я знову не мала що відповісти, і не лишалось мені нічого іншого, як вийти з кімнати, замикаючи за собою двері так, як не рекомендується це робити в спокійних і тихих стінах монастиря.

Я втекла від свого мучителя, та не могла втекти від себе самої. На цей раз я не змогла відігнати ці настирливі думки. З героїчною відвагою я вирішила взяти бика за роги та раз і назавжди вирішити так як треба справи, що торкались моєї «примхи» - покликання.

Мені минуло 23 роки, час було подумати про майбутнє. Відверто кажучи, в ці дні я була охоплена бажанням вийти заміж, але як тільки ця справа випливала на поверхню, завж­ди була якась причина, щоб її потопити: цей мужчина не для мене і т. д. і т. п.

Тепер настав час, щоб знайти справжню причину цього вагання і нерішучості. Чи не було це часом замасковане, обережно сховане від моїх очей прагнення стати черницею? Тепер, коли виговорилась, боротьба почалась не на жарт. Ні, я не хочу стати сестрою, не могла б навіть, не той тип... Це добре для тих скромних і побожних дівчат, які весь свій вільний час проводять в церкві, бігають на всі говіння, на всі новени та різні богослужіння. Врешті-решт я працюю за фахом, і дівчата мого типу не йдуть у монастир. Я впевнена, що без красивих суконь, без танців, прийомів і всього того, що робить життя приємним, я не почувала б себе щасливою. Крім того, залишаючись у суспільстві, я можу насолоджу­ватись життям і в той же час не чинити нічого такого, що суперечило б моральним нормам чернечого життя. Адже Бог не хоче, щоб ми всі поховали себе в монастирях. Крім того, якби Він прагнув, щоб я вступила до монастиря, то як-небудь дав би мені про це знати. Це моє дивне й нестійке відчуття не можна назвати покликанням, я б про це знала і не вагаючись пішла за ним...

Так давні докази спливали один за другим, як і раніше, виконуючи своє завдання: я повинна була ще на якийсь час про все забути. Та це не могло тягтись без кінця. Спробуємо окинути оком, сказала я собі, останні п'ять років, прожитих у «світському суспільстві». Побачимо, як служила я Богові серцем, розумом і душею. Насамперед Свята недільна Літур­гія і Святе Причастя - само собою я віддано виконувала свій недільний обов'язок. Часом я навіть роблю ласку Богові і ходжу на Святу Літургію в будні дні! Що ж до Святого Причастя, то якби не той євхаристичний піст, я могла б приймати його щотижня. Але в суботу ввечері я йду на танці, після розваг завжди якась закуска з кока-колою, а це не дозволяє мені іти до Причастя наступного дня. Тепер візь­мемо ранні й вечірні молитви. Часто зранку я мушу спішно приводити в порядок свої речі і не маю часу подумати про молитву. А ввечері спокуса помолитись на цей раз в ліжку, адже Бог мене зрозуміє, є занадто сильною, щоб дівчина, яка працює і почуває себе змученою, могла їй протистояти. Спо­відь? Раз на місяць? Ну, звичайно, це зовсім не важко: відразу після вечері, доки ще не вишикувалась довга черга людей, я біжу до церкви, щоб, швиденько владнавши справу, вернутись додому та перевдягтись для вечірньої прогулянки... Цим все і закінчується, нічого більше. Хіба що часом виникає потреба особливої ласки. Тоді я наважуюсь на надзвичайні зусилля аж доки не сповняться мої бажання. Як бачимо, вся сума моїх духовних потреб зводиться до мінімуму. Чи цього до­сить? Або запитаємо інакше: чи Бог не вимагає від мене чогось більшого, ніж просто висунутись трохи вперед? Мені здається, я роблю для нього так мало і так погано, ніби релігія — це таке собі незначне доповнення, щось, що треба тримати в куті, аби не заважало. Але ж життя вимагає свого: у мене є робота, приятелі, обов'язки, які я повинна вико­нувати, - на інші справи не вистачає часу. Звичайно, я ста­раюсь... Та правдою є те, що Бог сотворив мене, аби я пізнала Його, возлюбила і служила Йому. Будучи відвертою, чи не повинна я признатись, що прожиті роки я використала для того, щоб пізнати світ, полюбити усе приємне в ньому та для задоволення своїх егоїстичних примх? Що я скажу, коли доведеться мені стати перед Суддею, щоб звітувати про своє життя? Чи насмілюсь сказати: я любила розпоряджатись сама собою, приємно проводити час, робити те, що мені подо­балось, та оминати те, що не подобалось? Чи ж не вибирала я собі приятелів та розваги, керуючись лише власними при­страстями та бажаннями? Чи буду я розмовляти з Суддею про свою напхану платтями шафу, про товариське життя, про моє нове хутро? Чи скажу Йому, що Він дав мені повну волю, а тому я сама вирішувала, як мені жити? Воно для чого? Щоб служити Йому чи служити собі самій? Безсумнівно, що до цих пір я вибирала служіння собі самій... Але монастир? Ні, ніколи...

Якби я розпрощалась з усім, що любила в житті, і почала служити Йому, Він не покинув би мене саму в темноті. Як Пастир, що з любов'ю пасе своє стадо, Він не відмовився б допомогти мені. Я сама себе приперла до стіни і не бачу виходу. Треба сказати собі: «Спробую», — та надіятись, що небо підтримає недбалу конторську чиновницю!

Таким був фінал, на щастя, не драматичний, п'яти років боротьби, сумнівів та нерішучості. Ніяке світло небесне не осяяло мене зненацька. Жоден посланець неба не прийшов, щоб шепнути мені на вухо: «Ти повинна стати черницею! » Ніхто не привів мене до битого вітрами пагорба, не якому височить Вітанія, предмет моєї теперішньої любові. Лише дві перебіжні й не надто серйозні думки: «Я б не могла» та «Спробую», - після котрих я прийняла своє, тільки своє рішення, продиктоване власною волею. Це рішення дійсно принесло мені спокій, але мушу визнати, що сумніви та роз­чарування не зникли цілком. Вони й далі переслідували мене, піднімаючи свої бридкі голови, аж до останньої хвилини, коли, вклякнувши перед вівтарем, я поклялася Богові, що буду слухняно служити Йому в бідності й чистоті.

Оглядаючись тепер назад (дивитись назад завжди легше, ніж вперед), мені здається, що найважчий крок я зробила, сказавши «спробую». Після цього кроку все ніби стало на свої місця, кероване Кимось, хто чекав тільки мого малого рішення. Він взяв на себе, до найменших подробиць, решту справи. Факт, що теперішні дівчата не люблять вголос го­ворити про деякі речі, наприклад про Провидіння Боже, я ж не соромлячись можу тепер стверджувати, що рука Бога керувала і допомагала своєму бідному заблудлому дитяті. А найважливіше є те, що з роками Бог воліє зміцнювати свою опіку й підтримку. Він дотримав слова і не залишив мене саму в скрутну годину.

Наш священик, добрий приятель усіх прихожан, був дуже задоволений моїм рішенням. Почувши про нього, він глибоко зітхнув від задоволення й сказав: «Чудова річ! В першу хви­лину мені здалося, що йдеться знову про змішаний шлюб, бо ви мали такий серйозний вигляд»...

Звичайно, були й такі, що радили мені спокійно відпочити, якщо є змога, навіть в установі для душевнохворих. Інші ж пророкували:       

- Вона обов'язково повернеться для участі у Великодніх розвагах!

Насмішники намалювали мені життя в монастирі чорною фарбою: вставання в неможливо ранній порі, безумовна покір­ність перед мовчазною й холодною наставницею, на все жит­тя я буду замкнена в темному й похмурому монастирі, де розмовляти можна тільки пошепки... Де в чому я визнавала їх правоту, але тільки наполовину. Тепер можна лише по­сміятись над видіннями, що переслідували мене. Та лише власний досвід зміг переконати мене, що веселі й усміхнені обличчя черниць, вдягнених в ряси, не були маскою, яку вони вбирали, виходячи на люди, тоді як в монастирі ці обличчя набували властивого їм суворого вигляду Це зовсім не так, але дехто, на жаль, у це вірить.

Часом буває цікаво порівняти звичайне життя з цілком неподібним до нього життям в монастирі. Візьмемо те, чим найчастіше лякають - раннє вставання. У «прекрасному мину­лому» справа виглядала приблизно так будильник давно дзвенів, аж поки я починала протирати очі, а тоді напівсонна простягала руку, щоб припинити його докучливе дзелен чання. Потім ще дрімала зо три хвилини, це були хвилини «агонії», бо я знала, що буду змушена вставати незалежно від того, виспалась чи ні. Нарешті, завдяки героїчному зусиллю, я зіскакувала з ліжка в останню можливу хвилину, й розпо­чиналася звичайна історія. Найперше — що на себе вбрати⁹ Напевно, не те голубе плаття, я його вже два рази носила на цьому тижні і треба його попрасувати. Може це... Але ні, воно попоролось знизу, а я забула його підшити О, Боже, вже зовсім немає часу Знов мушу вбрати це чорне плаття так часто його ношу, що мої приятельки подумають, що я сплю в ньому. Тепер панчохи. Соромно було вбирати ці, зі швом, та подумати тільки — це остання пара, яка в мене залишилась Мушу щось позичити у мами Нарешті виходжу На сніданок немає часу Задовольняюсь горнятком кави в перерві між одяганням плаща і підмальовуванням уст. На автобус я вже встигну лише бігом. То ж виходжу, не про­казавши молитви й маючи намір це зробити по дорозі до автобусної зупинки. От я вже й за ворітьми Моя хода вже не така швидка як колись, і автобус проїжджає повз мене Знову зашзнюсь. Тому не відважусь попросити звільнення на суботу вранці, на золоте весілля. Зрештою я так змучилась, що мені б не хотілось вислуховувати байки старого добряка. Спо­діваюсь, його простуда не минула й дружина змусила його залишитися в ліжку. Та цього разу мені не пощастило. Якраз у цей день він прислав мені особисте запрошення. Потан­цювали ми чудово, та було би краще, якби я залишилась вдома й лягла спати Сьогодні ввечері зовсім не хочеться нікуди виходити, хто б не прийшов за мною Може добре було б прочитати ранішні молитви «О, Господи, через непо­рочну душу Марії ». Та добре, ось і Бетті, саме вчасно, підемо разом до міста

А тепер подивимось на другу сторону медалі. Як і всі благочестиві сестри, я теж іду спати рано, і коли через вісім годин задзвенить дзвоник, з радістю вітатиму новий день

 Наскільки інше відчуття. Ніколи не думала, що так може бути! Та чому б і ні. Я спокійно спала, забувши про вчорашні та завтрашні клопоти, не думаючи про сплату рахунків та полагодження деяких сімейних непорозумінь, - то чому б я не мала добре виспатись і почувати себе зранку бадьоро Тільки-но продзвенить - я вискакую з ліжка, а передо мною лежить зручне чорне плаття Правду кажучи, воно не пошите за останньою модою, але користується попитом серед сестер Святої Марти, і жодна з нас не має нічого кращого. Далі міцні чорні черевики. Продавець, що допоміг мені їх вибрати, вказуючи на чотирьохсантиметрові каблуки, ввічливо запитав - Це мають бути черевики для Вашої матусі? Я не звернула на це уваги, й розмова увірвалася Добрий чоловік, впевнившись, що правий черевик підходить мені, спробував докинути коментар на тему міцності чорних чере­виків на товстих підошвах Та повинно було минути багато місяців, перш ніж я почала поділяти його захоплення Дов­готривала прогулянка сільськими вулицями навесні, яка б раніше повністю знищила мої елегантні туфельки, породила в моїй голові думку, що зручні черевики - це чудовий ви­нахід

У монастирі ледь розпочався день, і в той час як моя мати в дощову чи сонячну погоду іде до церкви на Літургію, а потім спішить додому, щоб приготувати сніданок, її донька неквапливо спускається довгими сходами, проходить кори­дором і входить до каплиці, щоб помолитись та вислухати Святу Літургію. І її цілком не обходить, чи на дворі падає сніг, чи дощ, чи віє вітер. Після Літургії другими сходами я піднімаюсь у їдальню, де чекає теплий сніданок. Маю досить часу, щоб сісти і спокійно поїсти. Розкіш, невідома дівчині, яка працює в конторі. Години протягом дня я ділю між молитвами, працею, відпочинком і розвагами. Маю досить часу, щоб замислитись, що чекає мене після смерті, і до­статньо часу, щоб зібрати багатства, які дадуть проценти, коли сучасні біржі з їх складним механізмом давно пере­стануть існувати. «Так, часу вистачає на все, крім нудьги. Бо хто ж може нудитись, коли стільки справ чекає попереду. Стільки хворих, якими треба зайнятись, стільки сиріт, яким потрібна опіка, стільки зруйнованих сімей, які треба від­відати, стільки засмучених сердець, що чекають на втіху, стільки збитих з пуття душ, що опинились би в пеклі, якби їх не підтримали молитвою і жертвою. Чи можна нудитись, коли є стільки роботи і так мало робітниць?

Сестра Марія Катерина

Ти перший возлюбив мене

Сестра Марія Стелла, японка, на­лежить до Товариства Учениць Не­бесного Вчителя, заснованою свя­щеником Джакомо Альберіоне. Се­стри працюють більш ніж в двад­цятьох країнах, сповідують культ Євхаристії і Святої Літургії.

Я народилась в Кореї. Мої батьки японці. Вперше я сту­пила на землю Японії в кінці війни, коли мої батьки по­вернулись на батьківщину.

Мої батько й мати оселились в Кореї за 40 років до по­чатку другої світової війни. Батько вивчав природничі науки. Цілі дні він проводив на роботі чи в музеї, або мандрував по горах, приносячи додому різноманітні квіти й каміння.

В мене було дві сестри і троє братів. Всі вони, за винятком одного брата, померли ще в дитинстві. Часто моя мати го­ворила, зітхаючи:

- Ті, гарні та тямущі, повмирали... Я змушена була зауважити:

- Очевидно, я не була гарною та тямущою, бо живу. Мені відповідали, що коли я народилась, лікар сказав моїй мамі:

-  Ця дівчинка не виживе, вона така маленька і худа.

Я насилу жила, але не вмерла.

Коли мене записали до першого класу початкової школи, то майже одразу на вимогу лікаря я змушена була її кинути. Я повинна була відпочивати, ходити на прогулянки, добре харчуватися. Багато часу я проводила в саду. В мене було багато квітів, які татусь приносив з гір. Пташки й квіти стали моїми приятелями.

Одного разу я поклала до кишені курчатко й забула про нього. Воно здохло. Мій брат спитав мене:

- Навіщо ти поклала його в кишеню?

- Бо мені було холодно.

- У тебе стільки розуму, як в того курчати.

Коли я була маленька, в мене з'явилась приятелька. Моя кімната була маленька, але з великим вікном. Увечері, коли я була в кімнаті сама і дивилась на небо, я побачила зірку.

Вона здавалась мені красивішою за інші й неначе хотіла мені щось сказати.

- Хто ти? Чого ти хочеш? - запитала я.

- О, моя маленька дівчинко! Я знаю твоє майбутнє. Багато неспокою буде у твоєму житті, але я завжди буду з тобою. Я тебе дуже люблю.

Я довго плакала, сидячи в ліжку. З того часу щовечора я вдивлялась у свою зірку, говорила з нею, слухала її. Я не знала, що таке молитва й не вміла молитись. Але щовечора перед сном я молилась по-своєму.

Під постійним наглядом та опікою лікаря я насилу закін­чила початкову школу. Та я хотіла вчитися далі. Моя мати була проти, її більше турбувало моє здоров'я, ніж освіта. Вона не переставала повторювати, що дівчатам не обов'яз­ково мати повну освіту. Батько ж, навпаки, хотів бачити дітей освіченими і всіляко заохочував нас до науки. Мій брат вчився в університеті, а я займалась музикою й малюванням.

У той рік, коли я закінчила навчання, вибухнула війна. Придатних до військової служби студентів забрали в армію. Пізніше були мобілізовані і дівчата. Їм теж було доручено виконувати важливі військові завдання й спрямовано у різні установи.

Мене направили в установу, де я працювала одна. Мене замикали в кімнатці з подвійними, дверима, крім того зі сере­дини я також повинна була замкнутись на ключ. Я зма­льовувала силуети пролітаючих американських літаків і по­значала їх курси. Через нестачу повітря та виснажливу працю я знову розхворілась. Коли поправилась, то знову пішла на роботу.

День 15 серпня 1945 року позначився поразкою Японії. Корею і Японію окупували американські війська.

Незабаром американські солдати познайомились з моєю сім'єю і охоче приходили до нас, щоб порозмовляти, пограти і поспівати. Я вивчала англійську мову. Одного разу вони прийшли до нас і хотіли купити японський прапор.

-  Я не можу його продати, - сказала я їм. - Це символ нашої вітчизни. Якщо хочете, я вам його подарую, візьміть собі на пам'ять.

У жовтні американці видали наказ усім японцям покинути Корею і повернутись до Японії. Мого батька охопив жах. Він зовсім не хотів виїжджати. Хотів померти в Кореї. Корейці почали дошкуляти японцям, вони вламувались у їхні домівки, грабували.

Мій батько продовжував пунктуально ходити на службу, відмовляючись виїжджати. Одного разу я хотіла повідомити його, що почались переслідування, але будучи дівчиною-японкою, не могла виходити з дому сама. Тут я побачила якогось корейця за кермом вантажівки і попросила його підвезти мене до музею.

- Якщо поїдемо, то я мушу прикріпити на автомобілі
корейський прапор.

- Ні, я не хочу їхати під корейським прапором. Я - японка
і не зраджу свого прапора.

Він підвіз мене до музею, не прикріплюючи прапора. Я переконала батька в необхідності виїзду. Він залишив служ­бу, свій музей - все, що з такою любов'ю і пристрастю зібрав за сорок років.

Я попрощалась з домом, скрипкою, фортепіано, Кореєю -землею, де народилась, — та багатьма іншими чудовими і потрібними речами. Кожному дозволялось забрати з собою лише дві валізки і 1000 ієн.

Після місячної мандрівки ми прибули в Японію. Через нестачу води і їжі тоді померло багато дітей. Ми зійшли на берег у Фукуоці. І тут мене охопив відчай. Вітчизна, про котру мені стільки розповідали, постала перед моїми очима в жалюгідному стані. В порту з води стирчали рештки затоп­лених японських суден. Я відчула могутність Бога, якого не знала, але вже боялась Його величі й справедливості. Це Він так покарав людей, котрі хотіли війни!

Далі ми поїхали в університет у Кінсей. Там у мого батька було багато друзів-професорів, і першу ніч ми провели в домі професора Ясумацу.

Мене прийняли на роботу секретаркою капітана Вайцеля. Доводилось часто заглядати в англійський словник. Капітан Вайцель був зі мною дуже люб'язний. Перед Різдвом він спитав, що б я хотіла одержати в подарунок.

-  Нічого, - відповіла я. - Мені тільки хотілося б побачити
своїх батьків.

Капітан замислився, як би виконати моє бажання, і в день перед Різдвом сказав:

-  Попроси професора Ясумацу, щоб дозволив тобі поїхати.
Я відвезу тебе до твоїх батьків.

Ми сіли в джип: два капітани, один сержант і я. Я не знала, де знаходиться родинна місцевість моїх батьків; лише пам'ятала, що це десь недалеко від Беппу. Ми дістались до Беппу, а там я дізналась від свого дядька, де живуть батько й мати. Капітан Вайцель сказав мені:

-  Йди додому, можеш провести з батьками Новий рік. А
другого січня нехай батько привезе тебе до Беппу, далі я
відвезу тебе до Фукуоки.

Тож дякуючи люб'язності капітана Вайцеля, я змогла зустрітися з батьками.

Капітан теж знайшов мені хорошу й розумну приятельку і порадив не заводити інших знайомств, бо в післявоєнний час можна було натрапити на безліч небезпек.

Через рік прийшла звістка про смерть мого брата в Китаї. Ми всі дуже чекали його повернення, а найбільше мати. Він був єдиним сином, який у неї залишився. Безутішна, вона оплакувала його смерть. Йому було 25 років.

Батьки почували себе самотньо й хотіли оселитись разом зі мною. Але у Фукуоці не було житла і життя було дуже важке. Я працювала і, вдовольняючись найнеобхіднішим, робила заощадження, щоб допомогти батькам. Я часто зга­дувала життя в Кореї. Тоді я вчилась, займалась музикою і почувала себе щасливою в батьківському домі. Тут я теж могла б жити спокійно і безтурботно, якби піддалась спо­кусам і лестощам, що оточували мене зі всіх сторін. Але я цінувала порядність і вважала її за найвищу вартість. Тужила за батьками і братом і часто плакала на самоті, вдивляючись в мою зірку. І раптом пригадала собі:

- Багато страждань буде у твоєму житті... Я завжди буду з тобою..

Капітан Вайцель зацікавився моїм становищем. Він зна­йшов при американському відомстві житло для моїх батьків і роботу для батька. Тепер наша сім'я знов могла бути разом. Ми не були багаті, але були щасливі.

Хто подарував мені радість, яка охопила мене від з'єд­нання з батьками? Доброю й милою була для мене моя зірка.

Якось одна з американок, які працювали разом зі мною, привела мене в церкву. Я не розуміла того, що там відбу­валося, але мені сподобався той настрій зосередженості й побожності, що панував у церкві. Я хотіла ходити туди щоне­ділі. Одного разу під час богослужіння я разом з тою дів­чиною прийняла келишок вина і шматочок хліба, хоча й нічого в цьому не розуміла. Якийсь добре вихований і по­важний пан запитав мене, чи я не хочу бути охрещеною. Це питання мене розсердило, бо я хотіла знати, що це значить " бути охрещеною". Тим часом мені веліли робити багато речей, нічого не пояснюючи. Більше я не пішла до тієї церк­ви. Тепер я знаю, що то була євангелістська церква.

Щодня до нашої установи приходили американські солда­ти, щоб забрати з собою дівчат, які їм подобались, в театр, у кіно чи на забаву. Таке товариство не подобалось мені. Разом з дівчатами ми надумали організувати вокальний ансамбль. Він складався з 15 хлопців і 15 дівчат. Два або три рази на тиждень ми збирались після роботи, щоб поспівати й пограти.

Якось, послухавши нас, один американський сержант ска­зав мені:

-  Чудовий ансамбль. Тепер я буду приходити, щоб вас послухати.

Через кілька днів він спитав мене, чи не хотіла б я стати його приятелькою. Я відповіла, що не можу на це пого­дитись, бо зовсім не маю вільного часу, як інші дівчата. Я б не могла піти з ним на танці чи на вечерю до готелю. Я пояснила, що мушу- працювати, щоб допомагати батькам, а крім того, музика і спів забирають багато часу.

-  Власне тому я й хотів би з Вами заприятелювати, - почула я у відповідь. - Мені не подобаються легковажні
дівчата. Я не буду відривати Вас від Ваших занять. Я като­лик. Мені здається, що в душі Ви теж католичка. Я б хотів, щоб Ви були моєю приятелькою.

Я вирішила відповісти йому після розмови з батьками. Та він сам прийшов до нашого дому і сказав матері:

-  Я б хотів мати добру приятельку, щоб проводити з нею вільний час. Чи не будете Ви заперечувати проти нашої дружби?

Побачивши, що хлопець добре вихований, ввічливий і серйозний, мої батьки дали згоду.

Його звали Сільвано Райт.

Щонеділі, а часом і в будний день ми ходили з Райтом на прогулянки. Якось в неділю він привів мене до одного дому, де було багато дітей. Діти знаходились під наглядом сестер. Це місце не було для Райта новим, бо всі його тут знали і вітали. Райт познайомив мене з одним священиком. Перший раз я зустрілась з людиною, яку називали отцем. Він був француз, але однаково добре говорив по-англійськи і по-японськи. Його добре й усміхнене обличчя було облямоване білою бородою, волосся на голові було сиве. Його називали отець Мартін.

- Отче, - сказав Райт, - ця дівчина не є християнкою, але я впевнений, що душа в неї християнська. Чи не могли б ми навчити її трохи релігії? Священик спитав мене, чи я коли- небудь думала про Бога? Відповідь була такою:

- Я вірю, що Бог існує, але я Його не знаю.

- А чи ти хотіла б Його пізнати?

Слова священика зачепили в моїй думі живе прагнення пізнати Бога. Щодня на роботі Райт пояснював мені окремі істини про Бога і католицьку Церкву. Він прагнув, щоб я стала католичкою, але не чинив на мене жодного тиску. Завжди підкреслював, що віра - це справа добровільна. Од­ного дня вранці Райт сказав мені:

-   Вночі я телефонував до Америки, аби отримати від батьків дозвіл на наш шлюб.

Я була вражена.

-  Ви дуже порядна людина, Райт, і подобаєтесь мені, але я ніколи не думала, щоб вийти за Вас заміж.

Я розповіла батькам про пропозицію Райта. Відповідь була такою:

- Ми добре знаємо сержанта Райта і поважаємо його. Якщо ти захочеш вийти за нього заміж, ми будемо задо­волені.

- Якщо я вийду за нього, то змушена буду поїхати до Америки.

- Так, але ти все одно не зможеш завжди жити з нами. Ми хочемо, щоб твоє життя було плідне й щасливе.

Та мої прагнення були іншими. Я хотіла пізнати правду, мусіла пізнати мого Бога.

Я написала до Райта лист, попрощавшись з ним і запевни­вши, що наша дружба завжди буде одним з найкращих спога­дів мого життя. Він відповів, благаючи не поривати цієї дру­жби, просив вибачити свою пропозицію, якщо вона здалась мені недоречною, але продовжувати приятельські стосунки.

Я ще раз написала йому:

-  Ми не стали ворогами. Наша дружба буде тривати вічно. Тепер я почну пізнавати справжнього Бога. Дякую, що Ви відкрили мені двері до пізнання Бога!

Написавши цей лист, я довго плакала. Плач залишив у моїй душі великий спокій.

Кожного дня я бачила Райта на роботі. Я знала, що він ограждав, я теж жахливо страждала, але більше не зустрі­чалась з ним..

Сержант Райт познайомив мене з отцем Мартіном. Я ви­рішила відвідати його. І то негайно. Дув крижаний вітер і лило як з відра. Вулицями плили ріки води. Через кілька секунд я була зовсім мокра, і вже хотіла вертатись.

-  Напевно, я не повинна туди йти, - думала я, - і не повинна стати католичкою.

Проте я все ж вирішила зустрітись з отцем Мартіном. Знявши черевики й панчохи, я почалапала далі. Коли я ді­йшла до притулку, то була цілком мокра і тряслась від холоду. Сестри висушили мене і провели до священика. Він прийняв мене зі своєю звичайною лагідністю і взявся пояс­нювати, що таке катехизм католицької релігії.

- Я ходила до нього протягом шести місяців. Потім він відіслав мене до парафіяльного священика, який мав про­тягом наступних шести місяців підготувати мене до хре­щення. Вивчаючи катехизм, я дізналась, що існують народи, які обожествляють місяць, зірки та інші небесні тіла. Мене мучили сумніви, бо і я, маючи дев'ять років, молилася своїй зірці. Про свої сумніви я розповіла священикові.

- -Чи ти віриш, що та зірка є Богом?

- -Ні, я вірю, що є один Бог Всюдисущий, котрий все бачить і все знає. Дивлячись на ту зірку, котра ясно світить увечері, а рано залишається на небі неподалік від Місяця, я молилась Йому.

- Знаєш, - сказав він, - та зірка є образом Вранішньої Зорі, тобто Мадонни, Матері Божої.

Яка радість! То Мадонна сказала мені: «Я завжди буду з тобою! »

То вона опікувалася мною й керувала моїми вчинками! Моє серце було сповнене подякою.

16 квітня 1946 року я разом з іншими одинадцятьма осо­бами прийняла хрест з рук єпископа Фукахорі.

В той день священик сказав мені:

-  Напиши Райтові. Він, напевно, буде дуже радий!

Я одразу ж так і зробила. Хто б подумав, що я стану католичкою? Чийсь голос у мені прошепотів: «Я, твій Бог, знав про це з часів вічності...»

17 квітня, в день Божого Воскресіння, я прийняла перше Святе Причастя, а через два місяці, 19 червня, прийняла таїнство миропомазання.

У жовтні 1949 року двоє отців-місіонерів з Італії прибули до Фукуоки з наміром відкрити книгарню католицької літе­ратури. Кухаркою в них була одна дівчина, вона, крім того, вела домашнє господарство. Роботи в неї було багато, тож я вирішила допомагати їй після служби в конторі. Мій день був вщерть наповнений працею: щодня вранці Служба Божа і Причастя, потім репетиції співу в парафії, осягання Найсвя­тішого Таїнства, підтримання чистоти в церкві.

Дівчина, яка працювала у місіонерів, повідомила, що неза­баром приїдуть черниці, але нічого більше не сказала. Коли я запитала про це в отця Лоренцо, він розповів мені про това­риство сестер в Італії, які називають себе ученицями Небес­ного Вчителя, описав їх життя і працю.

Я розповіла батькам про те, що почула від отця Лоренцо. Та вони небагато зрозуміли з моєї розповіді, я тоді теж не дуже багато зрозуміла.

Працюючи в домі отців-місіонерів, я весь час думала про сестер. Мені подобалась думка стати черницею. Але для цього потрібне було покликання, а покликання - це не така собі буденна річ, думала я.

Я пішла до нашого пароха.

- Отче Іто, чи я можу?...

- Що можу?

- Чи я можу стати черницею?

- Черницею? А де?

—В товаристві, якого в Японії ще немає.

—Отже, ти маєш на увазі товариство сестер, які повинні допомагати отцям-місіонерам в книгарні? Не скажу тобі ні «так», ні «ні», бо не священик чи хтось інший дарує покли­кання. Покликання йде від Бога. Однак ти мусиш добре подумати. Ти єдина дочка в батьків, а вони не є католиками. Лише шість місяців тому ти прийняла хрещення. Крім того мені здається, мова йде про установу, що не зовсім відповідає тобі. Чернецтво ще не прижилось в Японії, а початки завжди важкі. Зіткнешся з труднощами, яких не зможеш подолати.

—Якраз все говорить за те, що я маю стати черницею. В моєму житті було дуже мало жертв. Як інакше зможу я віддячити Ісусові за доброту, яку Він виказав мені. Я пізнала Його надто пізно. Я повинна любити Його і прагну усе своє життя принести Йому в жертву.

Парох, який завжди мені вірив, допомагав і направляв мене в усіх скільки-небудь складних справах, піддав мене довгій серії випробувань і кілька місяців тримав у непевності. Я молилася і чекала, аж нарешті було визначено день оста­точної відповіді. Після Святої Літургії отець подарував мені образок, на зворотній стороні якого були слова: «Ти звільнив мене від пут. Тобі складу я вдячну жертву» (Пс. 116, 16-17).

Так розпочалося моє життя в Товаристві Учениць Небес­ного Вчителя. Я щаслива, що люблю Тебе, ласкавий Боже, але моя любов ніколи не буде достатньою, бо Ти перший возлюбив мене!

Сестра Марія Стелла, Японія

Люблю Тебе, Господи!

Ти сотворив нас для себе, і не за­спокоїться серце наше, доки не спо­чине в Тобі (Св. Августин, Признан­ня).

Бог покликав мене. Так, як і Марія, я відповіла Йому: «Нехай станеться». Хоч і виникало багато труднощів, та у потрібний момент Він прибирав їх з мого шляху. Тепер життя моє наповнене радощами й спокоєм. Десять років я йшла до монастиря, і на цій дорозі моє прагнення невпинно зростало. Думка, що я повинна віддати себе Богові, легко увійшла в моє серце й стала для мене очевидною. Я ніколи не сумніва­лась у моєму покликанні і не переставала вірити Тому, хто кликав мене. Я можу щиро сказати, що «Його ярмо солодке, а тягар легкий».

Коли я була маленькою, мені подобались літургійні обря­ди, хоч я й не була надто побожною. Я поводилась як зви­чайна семи-восьмирічна дитина. Ще я любила уроки кате­хизму і завжди старанно до них готувалась. Особливим мо­ментом, коли я дійсно почула поклик Бога, був день мого першого Святого Причастя. Моя пам'ять і досі зберігає про цей день яскраві спогади, хоча й минуло вже стільки років. Ці спомини хвилюють мене щоразу, коли я входжу в храм.

Було це під час ранішньої Служби Божої, відразу після Причастя. Я спостерігала, як мої подружки, вдягнені в білі плаття, наближаються до перил. Всім, напевно, відоме хви­лювання цих урочистих хвилин. Тоді я, як на екрані, поба­чила видіння, що мало стати реальністю через багато років: білу процесію, подібну до тієї, що проходила перед моїми очима. Тільки дівчата там були старші. Вони йшли, подібні до молодих панн, до наречених, щоб віддатися Богові. Невимовне переживання. Мені здавалось, що через кілька років я буду подібною до них. Те внутрішнє видіння глибоко запало мені в душу, і до цих пір стоїть перед моїми очима. Я була впев-нена, що ця урочистість колись знову відбудеться, але вже з моєю участю, і в цей день я стану «нареченою Христа». Одно­часно душа моя була переповнена солодким відчуттям ра­дості й спокою.

Це був перший знак Божої любові, яким Він позначив мою малу особу. Багато чого сталося в моєму житті, перш ніж мрія мого дитинства стала реальністю. Але власне тоді зародилась у мені думка присвятити себе Богом. З того великого дня в мене було відчуття, що Бог призначив мене собі і, що моя доля не буде схожою на долю моїх подруг... Я усвідомлювала, хоч і не досить ясно, що мене вибрав Той, хто є Всемогутньою і Всеохоплюючою Любов'ю світу.

Однак ця ідея визрівала зовсім неквапливо. Оглядаючись назад на своє життя, я ясно бачу дорогу, якою вів мене Бог, щоб я змогла до нього дійти. Скільки ласки Він подарував мені! А скільки було ласки невидимої, але яка дуже під­тримала мене!

Великий вплив на моє покликання справила школа. Я мала щастя, моя вчителька була зразковою черницею. Вона, напевно, відгадала мою таємницю, бо дуже мені допомагала. Я ніколи їй не звірялась, проте ми чудово розуміли одна одну! Мені досить було її присутності, вона могла говорити про будь-що, а я в цей час думала про життя в монастирі. Все в ній приковувало мою увагу.

Короткочасні говіння, які перед Великоднем були звич­ними в наших краях, сприяли утвердженню моїх намірів, коли проповідник говорив про покликання, я була особливо уважною.

Світло, яке викликали в моїй душі ці говіння, було для мене відкриттям, новим закликом, який я повторювала у глибині душі, і яке завжди нагадувало мені моє перше ви­діння. У цих говіннях я насамперед шукала відповіді на питання, що стосувались покликання до чернецтва, та на мої таємні прагнення. Моєю улюбленою темою була тема черне­чого життя, часом я відчувала розчарування, бо мені зда­валось, що проповідник не досить докладно про це розпо­відає.

Все, що траплялось в моєму житті, оживляло мрії мого серця. Я часто брала участь у шлюбних церемоніях. В такі хвилини мене завжди переслідувала думка: «Я буду належати тільки Богові». Коли молоде подружжя складало клятву вірності, я говорила собі: «Господи, я люблю тільки Тебе і тільки Тебе хочу вибрати». Колись я навіть була за дружку на весіллі моєї двоюрідної сестри і мала чудового «кавалера». Але почувала себе якось незручно. Крім урочистого настрою, відчувала щось на зразок туги, смутку. Мої думки й праг­нення були спрямовані на зовсім інше... Я відчувала постійне прагнення чистих благ, чистої любові. Я ніколи не захоп­лювалась такими розвагами, як вечоринки, екскурсії та інші приємні речі, до яких так охочі дівчата. Тоді я лише на­половину відчувала себе вдоволеною. Чогось мені бракувало. Те «щось» з часом стало «Кимсь». Так Бог увійшов у моє життя. Я дійшла переконання, що створена для цілковитої присвяти себе Богові.

Я не пригадую, щоб коли-небудь противилась волі Божій. В день, коли я зрозуміла, що Він прагне, аби я цілковито присвятила себе Йому, з глибин мого серця радісно про­мовила «так» і вже ніколи не думала про повернення назад.

Мушу однак визнати, що я не завжди виконувала волю Бога: траплялись відхилення, відступи, хвилини слабості й духовного знесилення. Але можу сказати, що в глибині душі я завжди чула голос Бога. Згадка про батька, який чекає свого блудного сина, допомагала мені повернутись до Нього. Бо в певний період, на жаль, надто довгий, я переживала важку кризу. Відчувала сильні спокуси і не завжди була вірною моєму ідеалові чистоти, більше того, часто занепадала духом. Однак думка про чернече життя не зникла. Я ніколи не втрачала віри, не могла її втратити, тому що завше від­чувала любов Бога. В цих безкінечних труднощах я могла втратити покликання.

Та я знаю, що це Бог випробовував мене. Тим часом я дедалі краще почала розуміти слабкість людської натури і велич Божого милосердя. Саме терпеливість і віра Бога, які Він мені явив, підтримували мене у важкий період молодості і щораз більше наближали до Нього, відкриваючи мене для Його любові. Бачачи Його послідовність, коли Він прощав мене в моїй невдячності і невірності, я зрозуміла, як сильно Він любить мене. Був лише один спосіб, хоч і дуже жа­люгідний, щоб виразити Йому мою вдячність: віддатись Йому цілком, тілом і душею, в чернецтві. Завдяки Його ласці я нарешті поборола спокуси і змогла віднайти незворушний спокій - дар Його любові.

Так Бог став для мене «Кимось». Кимось, кого я любила, хто був зі мною, про кого я часто думала і котрому звіряла кожну свою думку щодо майбутнього. «Любити тільки Тебе, мій Господи...» - ця прекрасна пісня завжди мене глибоко зворушувала. Я відчувала в собі її повний зміст. Любити Господа, служити Йому - ось ідеал мого покликання.

Мені довелось подолати багато труднощів, перш ніж я досягла свого ідеалу. Труднощі ці були морального харак­теру. Потім був спротив зі сторони моїх батьків; особливо батько робив усе, щоб відвернути мій намір. Зрештою вони керувались добрими намірами, адже хотіли бачити мене щас­ливою. Віддати Богові єдину доньку, ради виховання якої вони багато чим жертвували - це, безперечно, була ласка, яку Учитель прагнув явити їм.

Але вони зовсім не розуміли досконалості чернечого жит­тя. Через різні підходи до цієї справи виникало багато непо­розумінь, дуже прикрих як для мене, так і для них. Часто поставали серйозні суперечки, які приносили страждання усім нам, і хоч ми й дуже любили одне одного, однак завда­вали собі взаємних прикростей. Батьки дорікали мені, що я їх не люблю, бо хочу їх покинути, що я невдячна й не маю до них серця. Чому я хочу їх покинути? Чи мені вдома погано? Чи я не маю всього, чого прагну? Якби я мала хоч трохи серця, повторювали вони, то не зважилась би на такий крок... Подібне часто закидають душам, які прагнуть покинути все заради Христа. Чи ж не сказав Ісус, що аби піти за ним, треба боротись з домочадцями? Як добре я відчула правдивість цього розділу Євангелія! Ця боротьба, що тривала кілька років, була дуже важкою, бо я дуже любила своїх батьків. Щоденно щось підштовхувало мене до думок на цю тему, викликаючи болісні суперечки. На біду, в мене був «нер­вовий» характер, і сімейні сцени довели мене до хвороби. Я була надто вразливою, а мої нерви вичерпались... Коля бать­ки зрозуміли це, то піддали мене лікарському обстеженню. Жоден з трьох спеціалістів не міг сказати, що зі мною таке. Я ж знала чудово. Знала, що як тільки покину дім, все прийде до норми. І так дійсно сталося.

Труднощі спіткали мене і в школі, особливо на додат­кових курсах, і в ліцеї. Я дійсно дуже страждала в цьому середовищі, в котрому, мені здавалось, Бог був відсутній. Страшенно довго тягнулись ці роки. Я не могла знайти Бога і почувалась сама не своя. Не вистачало мені «Когось». Я побачила, як середовище деяких шкіл може вплинути на душу молодої людини та завдяки осяянню Божому багато чому навчилася. Ці випробування Бог вчинив для того, щоб наставити мене на шлях, який мав привести до Нього. В такій атмосфері легко було забути про свій ідеал: якщо я змогла вистояти, то завдяки Його підтримці.

Потім я працювала в конторі, пізнаючи цим самим інший аспект буденного життя. Знаючи, що Бог чекає мене де-інде, я швидко покинула цю роботу. Я скрізь відчувала потребу в Богові, без нього я ледве животіла. Та і в цей період безліч світла й ласки зійшло на мене. Бог справді є добрим Пасти­рем.

У мене ніколи не було враження, що ставши черницею, я виберу життя, позбавлене любові. Навпаки, власне в монасти­рі я знайшла Любов. Це Вона привела мене сюди. Бог дав ме­ні відчутні докази своєї любові. Зустрічі з Ним були хвили­нами справжнього щастя. Між моєю душею і Ним встанови­лося щось на зразок інтимного зв'язку. Справжня радість та величезне щастя наповнювали мою душу під час молитви. Я й подумати не могла, що в моєму житті немає любові.

Я мусила зректися тої любові, якої у звичайному житті прагне багато жінок, але це здавалось мені дрібницею в порівнянні з тою великою Любов'ю, яку я знаходила скрізь. Бог справді є Любов, як говорить святий Іоан. Утопаючи в лю­бові, чи ж могла я вважати, що любов покинула моє серце? Та я мандрую загадковим полем і не всі мене зрозуміють.

Знаю, якій дискредитації піддається чернече життя, як легковажно сприймає його багато людей. Чула, як повто­рюють дурниці про речі, які для мене є святими. Усім серцем я молюсь за тих дівчат, котрі повинні вести боротьбу, аби могти відповісти на заклик Бога.

Для мене життя в монастирі - це передусім цілковита відданість Богу, присвячення Богові усього нашого єства: тіла, серця, думок, душі.

Обітниця бідності звільняє нас від схильності до мате­ріального добробуту й дозволяє нам природно й невимушено звернутися до реальності духовного світу.

Обітниця чистоти звільняє наше серце від людських при­в'язаностей не для того, щоб ми гордували ними й не від­чували їх, а тому, що нашим обов'язком в Церкві є любити Бога, і то любити Його неподільно.

Обітниця послуху звільняє нашу волю від небезпеки зло­вживань свободою для цілей особистих та егоїстичних, від гріха надмірної незалежності і робить її підвладною волі Бога. Наші наставники є для нас лише посланцями Бога і мають значення тільки у їх зв'язку з Богом.

Все, абсолютно все, робиться з любові до Господа, в поко­рі і повній підлеглості. Таке життя здається мені прекрасним, задовольняє глибокі прагнення моєї душі. «Де є любов, там нема труду, а якщо є труд, він сам переросте в любов»(Наслідування Христа).

Послушниця з товариства, що

займається проповідництвом

(одиначка, 23 роки)

У пошуках Бога

Сестра Мері Жан народилась у Сан-Франциско. В дитинстві була охре­щена в англіканській церкві, деякий час належала до секти Вчених Хрис­та, потім знову повернулась до ан­гліканської церкви. Зусилля в пошу­ках правди привели її до католи­цької віри. Вступила до Товариства Сестер Святого Йосифа, яке зай­мається проповідництвом, працею в лікарнях та іншими милосердними справами.

Я не була язичницею. Я знала, що на пагорбі навпроти нашого дому у великому сірому будинку жили люди, які молилися Богові, і серце моє сповнювала радість, коли до моїх вух вітер доносив мелодію дзвонів. Та я не знала, що коли-небудь моє серце наповниться радістю вже не від звуків цієї простої мелодії, а від того, що я почую послання ангела, яке нагадуватиме цю мелодію. Я знала Бога, але знала Його мало й слабо, як дитина, що ледве вміє проказати: «Я іду спати». Ще трохи пізніше я пізнала Його за дещо незвичних обставин, коли, наприклад, під величезними дубами знаходила пташку, що випала з гнізда, і я ставала на коліна, щоб помо­литися над старанно виконаною могилкою, або затримува­лась, щоб помилуватися долиною, вкритою білими квітками, які нагадували мені наречених У такі хвилини я любила затримуватись, споглядаючи Бога, вдивлялась в небо, нама­гаючись краще Його пізнати. Мені розповіли, що в дитинстві я була охрещена, тому коли у неділю в євангелістській церкві я чула щось про Христа, то відчувала свою велику близькість до Нього. Та я не вміла пояснити собі, чому плакала моя бабця, побачивши на моїй шиї золотий хрестик, і чому вона сказала моєму батькові, щоб замість хрестика дав мені сер­дечко. Хоч мені не було ще й семи років, самотність змусила мене шукати приятеля. Бог тихим голосом звернувся до мого серця і допоміг заповнити в ньому пустку.

Чому я стала черницею? Кажуть, що найкращі друзі - це старі друзі, а я ще в дитинстві почала звертатись до Бога. Як тільки я досягла потрібного віку, то стала лекторкою в протестантській церкві Вчених Христа. Тоді мені здавалось, що цей крок найбільше наблизив мене до Бога. Коли прожиті роки я вже записувала двома цифрами, мій малий світ став знову трагічним. Не знаю, як це пояснити, але мене більше не вдовольняли «методи» й «докази» того кредо, на якому базу­валась моя віра і моя любов до Бога. Я втратила віру! Я знала, що повинна любити Бога і служити Йому. Але як? Де?

-  Роби, як знаєш, - тільки й сказала моя мати, знизавши плечима.

Я пригадала собі моє хрещення і відважилась ще раз зайти до англіканської церкви. Мій батько теж був цієї віри, та я не бачила його вже багато років і мені заборонили з ним зустрічатися. Але то він записав мене до цієї церкви, і я вирішила його наслідувати. З нетерпінням я чекала неділі. Несміливо, але з надією в душі, я зайняла місце на вщерть заповненій лаві. Кожна молитва, кожен ритуал, кожен гімн викликали моє захоплення.. Незабаром мій голос приєднався до хору інших голосів. Коли я перший раз сіла за малий орган і заграла «Вперед, Христове воїнство», мені здалось, що небо схилилось наді мною, щоб поцілувати мене. Тут я, на­решті, знайшла Бога, а моя любов до Нього стала палкішою і більш дитячою.

Одного літнього дня я була в гостях у подруги. Під час нашої розмови вона побіжно зауважила:

- Наступного тижня приїздить моя тітка. Вона черниця.

- Черниця? - здивувалась я. Чи ж існують ще сьогодні жінки, котрі вступають до монастиря?

Мені здавалося, що ті окремі постаті в чорних рясах, які часом могла здалека бачити, це залишки древностей, імпор­тованих з Європи. Єдиною, яку я знала трохи ближче, була моя двоюрідна сестра, яка зіграла роль ігумені у відомій п'єсі «Диво». Якось я пішла до міського театру, щоб послухати, як вона співає. Я була в захваті від її фіолетового кольору ряси і великої вуалі. З її уст плила чудова мелодія «Аве Марія». Я тут же вирішила, що якщо в Америці є монастир таких сестер, яких представляла моя кузинка, то я б знайшла там своє місце. Але невдовзі забула про цей намір, бо була впев­нена, що такого монастиря нема. Сестри ж англіканської церкви здавались мені містифікацією інших, справжніх сес­тер, тих, що були раніше. Тож я вирішила:

-  Ніколи не буду носити такого одягу!

Але тут трапилась нагода, вона ввійшла просто до мого дому.

Якось пополудні мене попросила одна знайома, щоб я пішла з нею до колегіуму Святої Марії. Нарешті я мала нагоду зблизька побачити черниць-католичок, про котрих вже багато чула, вбраних у величезні ряси, які є відзнакою достойної традиції. Дорогою наша розмова набрала характеру лекції з катехизму. Ступивши на просторе подвір'я і на­ближаючись до оповитої зеленню будівлі, я почувала себе як Колумб, який робив перші кроки на новому континенті. Сес­три виявились звичайними людськими істотами!

Як і я, вони входили в монастир через те саме подвір'я, з тою лише різницею, що вони там лишались. Ми дійшли до воріт будівлі. Нам відчинила одна з сестер і запросила до се­редини. Візит був короткий. Я бачила лише воротарку і другу сестру, з котрою хотіла порозмовляти моя товаришка. Бог, напевно, хотів посміятися з моєї цікавості, бо саме ця сестра стала потім директоркою школи, в якій я вчила дітей. Поки­що я була розчарована. Скромна співрозмовниця і корот­кочасні відвідини каплиці не змогли розвіяти моїх упере­джень.

Що стосується моїх зв'язків з Богом, то я була цілком ними задоволена. В час цього стану блаженства з моїх уст злетіла ще одна фраза:

- Я ніколи не стану католичкою!

Несподівано моя мати повідомила мене, що надійшов час вона вважає, прийняти віру, в якій була вихована вона сама. Перед тим однак аніскільки не потурбувалася, щоб я озна­йомилась з релігією, котру вона покинула ще в молодості.

Ні, я й чути не хотіла про те, щоб стати католичкою. Та коли переді мною постала проблема, щоб знайти колегіум з інтернатом, то я відразу ж подумала про величну й тиху будівлю колегіуму Святої Марії і прийняла таке рішення:

-     Хоча це й католицький колегіум, я хочу до нього за­писатись.

Не минуло багато часу, як я вже стояла на колінах біля мармурових балясинок в каплиці колегіуму, щоб прийняти умовне хрещення. Роз'яснення деяких історичних фактів добре обізнаною в цих справах сестрою, кілька місяців нав­чання та Божа ласка сотворили чудо. Які чудові краєвиди простиралися переді мною з цього пагорба!

-      Як ти себе почуваєш? - ввічливо запитав мене свя­щеник.

-     Відчуваю, що я нарешті знайшла свій дім!
Більше мені було нічого додати.

Чому я стала черницею? Тому що дуже швидко усві­домила, що не розумію Бога в усій повноті, так як я прагнула цього. Треба було піднятись набагато вище. Як майже всі мої гімназійні подруги, я теж була зачарована історією життя Маленької Квіточки. Прочитавши автобіографію святої Тере­зи, я почала умертвляти свою плоть, щоб знищити власне «я». Слово «монастир» мало для мене лише одне значення - Кармель (Кармель — гора в Палестині, де було вперше, у XII ст., засновано чернечий орден кармелітів).

Всяка інша форма чернечого життя була для мене неприйнятна. Однак помимо моєї найбільшої поваги до цієї форми монастирського життя, одного дня я мовила вголос:

- Повірте, таке життя не для мене!

У хвилину, коли я промовляла ці слова, здавалось, що я чую тихий голос першого заклику Бога. Я сама прийшла до каплиці і почала вдивлятися у фігурку маленького Ісуса, так ніби я ніколи її до цих пір не бачила. Ісус тримав у руці від­криту книгу, в якій золотими літерами було написано: «Іди й наслідуй мене». Мені здавалось, що ці слова написані і в мо­єму серці. З того часу в мене не залишилось жодних сумнівів. Я була впевнена, що Бог у тиші покликав мене. Це був той самий Бог, якого я вперше пізнала, вдивляючись на небосхил з вікон нашого дому на пагорбі, а потім в години самотності мого невеселого дитинства і в бурхливі дні, коли я пере­свідчилась у фальшивості того, що було для мене найдорож­чим. Бог кликав мене. Та хоч я й усім серцем відгукнулась на Його поклик, мета здавалась мені ще дуже далекою.

Моя любов до Бога слабшала. Я нерозважливо наразилась на небезпеку втрати покликання - цього дару невимовної любові Господа. Дві любові, на диво суперечливі, супро­воджували моє життя. Та озираючись тепер у минуле, мені здається, що то Він послав мені ці дві любові, або дати мож­ливість краще служити Богу тим життям, яке Він для мене вибрав.

Єдиним моїм прагненням завжди залишався Кармель. Тим часом спливали місяці на тихих хвилях гарячих молитв і прагнень, серед веселого потоку життя в колегіумі та сумних годин вдома; а ще була чарівна подорож до Південного моря. Так, я не раз падала і збивалась з пуття, але завжди вірила в існування єдиної справжньої Любові, яка б'ється, щоб здо­бути наді мною перемогу.

Бажаючи дотримати слова, яке дала своїй сім'ї, я закін­чила перший рік навчання в університеті. Тепер треба було зробити перший крок. Але поки що я не бачила жодного відповідного моменту. Одного разу, питаючи у священика якоїсь ради, я сказала, що не відчуваю жодного благоговіння перед святим Йосифом. Та я знала, що власне з цієї хвилини стала почесною гвардією нашого покровителя Ісуса Христа. Знаючи це, я відчувала себе пригніченою й розчавленою. Якщо Бог хотів від мене саме цього, то я не мала кращої можливості, щоб виказати Йому свою любов. Нагода, якої я довго і марно чекала, була поруч, досить було мені вимовити: «Нехай станеться».

Першого вечора, коли я стояла на колінах в каплиці Святої Марії, в моїй голові роїлися спогади минулих тижнів.

- Але навіщо? Ти не підходиш для цього! Що стосується
грошей - то можеш дістати стипендію... - так розмірковували
мої подруги, викладачі і директор. Лише найближчі подру­
жки, які, зрештою, не були католичками, розуміли, що я
сказала цілком серйозно:

- Люблю Бога понад усе!

• Вони назавжди залишились у моєму серці, і я впевнена, що Бог поблагословить їх за добрі поради.

Ні, справа була не в тому, що мене турбувало спасіння душі, чи забезпечення пристойної смерті, чи щось інше. Це були речі, про які я повинна була дбати, якщо б навіть зали­шилась в миру. Я стала черницею з любові, тільки з любові.

Ну, а як же монастир, до якого я так прагнула вступити? Так, сестра-кармелітка має сад троянд, за котрим вона догля­дає, та мої троянди - це живі й усміхнені дівчата, що пахнуть цнотою віри, і моїм завданням є опіка над ними. Спогля­дання? Кожного року відкриваються нові можливості від­найти Його лик на молодих обличчях. Повнота Божої лю­бові? Тільки досягнувши стану абсолютного єднання з Ним, а станеться це лише у вічності, я пізнаю всю повноту Бога. Я зрозуміла, що щастям є саме зусилля, щоб досягти цього єднання і що найсильніша любов проявляється у сповненні волі Божої.

Сестра Мері Жан, США

123456789Следующая ⇒

Поделиться: