Сила і насолода Божої любові

Мій коханий озвався і промовив: «Уставай же, подруго моя, моя кра­сна, й до мене ходи» ( Пісн. 2, 10 ). Ось він іде, ось він скаче горами, по пагірках вистрибує ( Пісн. 2, 8 ).

Думка віддатися Богові зародилась в мені в день першого Святого Причастя. Було мені тоді одинадцять років. Я по­чула голос Бога, коли співали: «Прийди, о Ісусе, прийди». З того часу я дуже люблю цю пісню. Не розуміючи до кінця, що діється в глибині моєї душі, я відчувала хвилювання і зворушення таке сильне, що аж розплакалась. В той день на обіді було багато гостей, я ж прагнула самотності, щоб дум­ками повернутись до тієї чарівної миті, коли Ісус прийшов мене просити, щоб я віддалась Йому цілком і назавжди...

День першого причастя минув, як минали інші дні, та в мені зберігся й досі залишається спогад, який неможливо забути. Аж до п'ятнадцятого року життя я була впевнена у своєму прагненні присвятити життя Богові. Я відчувала по­требу молитись, часто ходити до Причастя, звірити свої праг­нення священикові або сестрам-черницям, комусь, хто міг би мене зрозуміти. Однак мені було зовсім не просто ходити на богослужіння і зустрічатись з сестрами. Мої батьки не були віруючими католиками. Тільки матуся часом ходила на Святу Літургію. Я виховувалась в середовищі, де ніколи не згаду­вали Бога, а якщо і згадували, то тільки погано.

Шкільні вчительки, яких я дуже любила, часом закидали мені, що я надто часто ходжу до церкви і що належу до католицьких організацій. Ці закиди засмучували мене, та незважаючи на них, я йшла відвідати Ісуса.

У нашій парафії було чотири чернечих товариства: мед­сестри, вчительки приватної школи, закритий монастир і притулок для старців. Час від часу я зустрічала кого-небудь з тих сестер, вітаючи їх тоді з радістю, і була щасливою, коли могла з ними трохи порозмовляти. Пригадую, як у травні я часто ходила на богослужіння, щоб помолитись Діві Марії; але передусім зустрітися з сестрами. Їхнє товариство мене дуже приваблювало.

На шлях жертовності мене привело прагнення відповісти на любов Бога. Я хотіла служити ближнім так, як це робили черниці, мати таке ж усміхнене обличчя. І передусім я хотіла належати Ісусові, якомога сильніше любити Його, чинити так, щоб всі довкола також Його любили.

Впродовж чотирьох років я не наважувалась сказати бать­кам про своє покликання, підозрюючи, що мене зрозуміють неправильно. Проте, вони знали, що я щоденно в будь-яку погоду ходжу на Святу Літургію, і замислювались, чому я так часто відвідую церкву. Вони дали мені зрозуміти, що з них вже досить «цієї комедії» і прийшла пора зачинити уста людям, які обговорювали мою поведінку. Мені категорично заборонили ходити до церкви на тижні, вважаючи, що буде забагато, навіть коли ходитиму лиш по неділях. Я не відпо­віла нічого, але почала шукати спосіб, щоб таємно ходити до церкви. В першу п'ятницю мені вдалось потемки одягнутися у своїй кімнаті і навшпиньках вийти з дому, щоб прийняти участь у Святій Літургії хоча б у цей день. Якийсь час батьки дозволяли мені це, та врешті бачачи, що я й далі потайки роблю те саме, стали дуже суворими. Без їх дозволу мені заборонили ходити до церкви. На мої просьби відповідь завж­ди була однаковою: «Ні! » Я вишукувала різні способи, аби піти до церкви, але якщо батьки це помічали, то вдома на мене чекала сувора кара. Мене замикали в домі, залишали без фруктів. Моя рідня теж була проти мене і багатьма спосо­бами намагалась наставити на інший шлях. Часто в домі вибухала сварка. Знервовані батько й мати повторювали:

- Нічого не вийде з цієї дівчини. Вміє тільки молитись до доброго Бога і бігати за сестрами.

Такі і дуже подібні до них розмови дуже засмучували мене. Життя вдома стало неможливим. Не було й дня, щоб я не плакала від образ, які змушена була терпіти. Інші члени сім'ї та сусіди, дивлячись на гнів батька, радили мені змінити позицію і не вносити в дім незгоди.

Це вразило мене страшенно. Покинута всіма, я втратила відвагу. Я не ходила більше на ораторії і Святу Літургію, за виключенням неділь. Щоб зробити батькам приємне, вихо­дила зі школи разом з подругами і, за їх прикладом, стара­лась подобатись хлопцям. Мені було шістнадцять років. Були моменти, коли я навіть мріяла про створення сім'ї, а не про монастир.

Однак коли мені сповнилось сімнадцять років, Бог знову розпалив у моєму серці прагнення віддатися Йому цілком. Це прагнення вже не покидало мене, Я знову почала щодня ходити на Святу Літургію. Не дивлячись на тисячі перешкод, які створювали мої батьки, я намагалась таємно зустрічатися з сестрами і розмовляла з ними про покликання. Скільки ж сцен було після цього вдома! Ісус сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести... Я ж прийшов поріз­нити сина з батьком його, дочку з її матір'ю... І будуть воро­гами чоловікові домашні його! » ( Мт. 10, 34, 36 ). Якими ж правильними є ці слова!

Час минав. Мої батьки твердо стояли на своєму, й ніщо не вказувало на те, що вони змінять своє рішення. Якось після палкої молитви і роздумів я вирішила повідомити їх про моє рішення стати черницею. Що було далі, неможливо описати!

- Ні за що на світі не хочемо мати в нашій сім'ї черницю! Пора покінчити з цією комедією. Не хочемо більше чути про це. Як маєш свободу, то шануй її...

На цей раз я мусила мовчати, бо ситуація стала справді серйозною...

Та настав день, коли я повинна була прийняти рішення, не чекаючи їхньої згоди. Я покинула дім і в ролі послушниці вступила в монастир. Минали дні, протягом яких я болісно відчувала жертву розлуки. Батьки протестують, не пого­джуючись з вибраною нами дорогою життя, однак ми все одно їх дуже любимо. Я пролила море сліз. Та в глибині серця була щаслива, бо не чула себе самотньою. Ісус втішав мене, я з радістю відчувала в собі Його присутність.

Ігуменя прийняла мене дуже люб'язно, і я опинилась серед справді милих подруг. Через багато днів я повідомила кохану рідню про своє остаточне рішення. Це було для них ударом! Вони не вірили, що до цього дійде. Я не одержала від них найменшої звістки. Через кілька місяців матінка, хова­ючись від батька, написала листа, щоб переказати мені деякі новини. Однак лист був холодний і байдужий.

Після періоду послушництва настав день постригу. Яке ж було моє здивування, коли я побачила своїх любих батьків! Неймовірна радість охопила мене, вони теж були дуже звору­шені. Мати була більш схвильована, ніж батько, та вже одна лишень їхня присутність значила для мене багато.

Тепер моє чернече життя пливе радісно і у великому спокої. Я ні за чим не жалкую. Єдине, про що я можу шко­дувати, це те, що не віддалась на службу Богові набагато раніше. Навіть моя сім'я тепер задоволена, бо знає і бачить, що я щаслива.

Незважаючи на випробування, спротив та інші труднощі, великою радістю є прислухатись до Божого поклику і піти за Ним.

Моє покликання часом коштувало мені дуже дорого, але за це Бог віддячив мені стократно. Те, що я зробила для Нього, є нічим у порівнянні з тим, що Він мені дає.

Молода послушниця, Франція

Порвані плаття

Сестра Марія Паскаля народилась у місті Квінзі. Вступила до Товари­ства Сестер Домініканок Святої Катерини Сененської в Кентукі. Ба­гато років працювала вчителькою, а потім медсестрою.

У моїй історії немає ані нічого дивного, ані романтичного. Найчастіше люди вважають, що більшість дівчат, котрі ста­ють черницями, належать до осіб, розчарованих в любові. Я не належала до цієї категорії. Дійсно, в школі мені подоба­лось товариство одного хлопця на ім'я Бенні, та коли я роз­повіла йому про своє прагнення вступити в монастир, він ска­зав, що це добра ідея, і на прощання поцілував мене. Потім у розмові з моїм братом Бенні визнав, що я відрізняюсь від ін­ших дівчат. Одного дня, вправляючись в стрибках у воду, я вдарилась головою у якийсь контейнер і втратила свідомість. Бенні скочив у воду, щоб підняти мене. Це могло стати рома­нтичною пригодою, але Бенні страшенно перелякався й від­провадив мене додому. Страшенно розсудливий був хлопець!

Після вступу до монастиря я часто згадувала його. Наша наставниця теж часто про нього згадувала, зовсім, зрештою, не знаючи його. Та коли я робила якусь дурницю, а з послуш­ницями це трапляється часто, вона звичайно говорила:

-  Щасливий той хлопець, який не взяв тебе за дружину! Всім вже був знайомий цей жарт, і всі згадували дев'яте благодіяння. Щоразу, коли я чула ці слова, думки мої повер­тались до Бенні, і я запитувала себе, чи він справді здога­дується про своє щастя. З газети, яка виходила в нашому місті, я довідалась, що у нього були певні успіхи у військовій службі. Тепер у нього сім'я і троє дітей. Кожного разу при згадці про нього я один раз прочитую «Діво Маріє» в подяку за те, що не дав мені тоді втонути.

Ще був Дінні. Він вже вчився в університеті, коли я була тільки в ліцеї. Цей хлопець, на відміну від інших, не любив хвалитися своїм становищем. Перед моїм від'їздом тітонька влаштувала невеличкий прийом гостей. Крім батьків, лише вона знала про мій намір вступити до монастиря. Під час прийому вона сказала про це. Хвилину панувала мовчанка, а потім Дінні сказав:

-      Не можу зрозуміти, чому ті, хто міг би бути найкращими матерями сімейств, стають черницями!

На що моя тітка зауважила:

— Може тому, що покликані народжувати душі, дорогий Дінні!

Так воно і є, Дінні. Тоді я була надто молодою, щоб зро­зуміти таку відповідь, але тепер, коли я думаю, що могла б вийти заміж і мати дітей, розумію, що це було б не для мене. Я б втратила ті радощі, яких ніде більше не можна знайти. Мені сказала про це одна жінка, яка після смерті своєї малої дитини прийшла і, стискаючи мою руку, прошепотіла:

- Ви не знаєте, сестро, що значить ваше життя для таких, як я.

Один розчарований молодий лікар говорив, що всі його ідеали були б зруйновані, якби не довелось йому зустріти сестер, які служать бідній і хворій частині людства. Багато медсестер вчаться від нас бачити в хворому терплячого муки Христа - це теж зміцнює наш дух. Існує радість, коли вчиш молоду матір, як треба поводитися з новонародженою дити­ною, нагадуючи їй водночас, що в цьому маленькому тільці схована душа, про яку не можна забувати. Існує радість, коли допомагаєш хворим. Навчаємо їх дивитись на смерть з відва­гою і покладатись на Боже милосердя. Ось тобі моя від­повідь, Дінні. Я занадто зайнята працею над душами, які довірив мені Обранець Божий, аби мати час займатися трій­ком або четвірком власних дітей.

Я не належала до того типу дівчат, які з початку свого життя хочуть стати черницями. У школі в мене була подруга, яка вже в день першого Причастя вирішила, що буде черни­цею. Від того дня вона не змінила свого рішення. Ми разом вступили до монастиря. Якось пополудні, якраз після мого переїзду до Кентукі, коли ми гуляли під час перерви, мені ра­птово прийшла до голови одна думка. Вражена нею, я тут же зупинилась і, схопивши за руку свою подругу, сказала до неї:

—  Маргарет, ти коли-небудь замислювалась над тим, що у нас ніколи не буде своєї сім'ї, власних дітей і взагалі нічого, що б належало нам. Що завжди буде той самий великий дім, подібний до цього: з безкінечними коридорами для приби­рання, сходами для підмітання і тарілками для миття?

Я була приголомшена цим відкриттям. Маргарет холодно подивилась на мене і сказала:

-      У мене було достатньо часу подумати над такими ре­чами.

Ось у чому полягала різниця між нами: вона на все диви­лась спокійно, передбачливо, і після вступу до монастиря її ніщо не вразило. В мене ж не було багато часу, щоб подумати про монастир перед вступом до нього, бо моє рішення визріло в останню хвилину. А не вступити до монастиря не могла!

Освіту я здобула в колегіумі, при якому був інтернат. Керували цим закладом черниці. Не робіть з цього висновку, що саме вони навели мене на думку вступити до монастиря. Сестри тут ні при чому. Це був Хтось інший. Часом я щиро ненавиділа той інтернат-колегіум. У батька була така робота, що він змушений був часто з сім'єю переїжджати з місця на місце, тому своїх батьків я бачила рідко, в основному лише під час канікул. На щастя, у мене була тітка, яка здатна була зрозуміти самотність серця дівчини, хоча її оточувало п'ят­десят інших дівчат і кілька сестер. Вона часто відвідувала мене, присилала книжки, солодощі й шоколадні тістечка, які користувались серед пансіонерок великою популярністю. У святкові дні вона приходила за мною, і ми проводили разом незабутні години. Ми ходили по музеях, і я з надзвичайною цікавістю слухала її розповіді про стародавні цивілізації, відвідували найцікавіші вистави. Вона навчила мене корис­туватись виделкою на званих обідах. Її син разом зі своїми товаришами навчили мене танцювати, хоча й не дуже мали на це охоту. Коли тітка вирішила, що я вже можу з'явитись в бальній залі, діставала мені запрошення на різні доброчинні вечори. У неї було три доньки, трохи від мене старших, але з подібними до моєї фігурами, тому я не була змушена з'явля­тись в одному й тому ж платті на двох вечорах підряд. Ко­ристувалась гардеробом двоюрідних сестер, хоча й вони скар­жились, що тітонька мене псує. Тітка лише посміхалась, не звертаючи уваги на їх нарікання.

Настав урочистий день, коли я мала бути присутньою На балу в честь губернатора. Бал мав відбутися в готелі Лонгвуд Тауерз. Тітка Агнес старалась з усіх сил. Купила мені вечір­ню сукню ціною в тридцять доларів, що на той час було неймовірною сумою. Подарувала вишиту золотом сумочку. Але я все «зіпсувала», кількома днями раніше написавши на титульній сторінці однієї книжки: «Матір Небесна, вручаю Тобі моє минуле, мій сьогоднішній день і те, чим стану котро­гось дня».

Тоді я ще не думала про майбутнє, та ці слова прига­дувались мені раз у раз. Це був останній рік навчання в коле­гіумі. Заняття закінчувались в червні, а був ще тільки січень. Всі мої подруги говорили про свої плани після отримання диплому. Ще тривали різдвяні канікули, а я, невідомо чому, з нетерпінням чекала повернення до колегіуму. Нічого подіб­ного зі мною раніше не було. Незважаючи на внутрішній неспокій, я вирішила відкинути всі думки і натішитись балом. Нарешті прийшов той вечір. Тітка запевнила мене, що я виглядаю прекрасно, але, невідомо чому, я не була задоволена своїм новим платтям. На балу все було чудове: музика, освітлення, декорації і т. д. Та мене огорнув якийсь зовсім незро­зумілий смуток. Хоча мене запрошувало до танцю багато молодих людей, я почувала себе на диво самотньою. В коле­гіумі у мене ніколи не було цього відчуття. Повертаючись з балу, ми зайшли в ресторан і розмістились за одним столом. Ледве вкусивши шматок булки, я глянула на годинник. Була перша година ночі. Починалась неділя. А я не дотримала євхаристичного посту і не могла піти до Причастя. Мені захотілось плакати. Напевно, щось в мені було не так...

А коли повернулась додому, тітонька запитала мене про враження від балу. Я ж не могла вимовити й слова. Мене залишили в спокої, гадаючи, що я надто перевтомилась. Пізніше до цього питання вона не поверталась, бо як інте­лігентна жінка, вміла поважати наші недомовки.

У спальні тітоньки висів образ Матері Божої Невтомної Помочі. Якось тітонька розповіла нам легенду, згідно з якою, в кожному домі, де є цей образ, хтось отримає ласку по­кликання.

Я спокійним тоном зауважила:

- Сподіваюсь, тітонька не має на увазі мене. Я хочу стати лікаркою.

Такий у мене був намір. Коли я поділилась ним з батьком, він сказав, що оволодіти цією професією дівчині досить важ­ко. І порадив мені закінчити п'ятирічні курси медсестер в колегіумі «Регіс». Я відповіла, що досить з мене сестер, і тепер я хочу вчитись в публічному закладі.

В цей період мене ніщо не цікавило. У школі я займала одне з перших місць, але зовсім цим не гордилась. Мене вибрали старостою класу, та це мене зовсім не цікавило. Коли йшла в кіно, здавалось, що чогось мені не вистачає. Повертаючись в кінці тижня додому, не могла дочекатись, коли знову буду в школі. Якось, будучи вдома, я зрозуміла, що мені не вистачає каплиці. Навчаючись в школі, я не часто її відвідувала, але мені завжди здавалось, що я живу в това­ристві Христа, під тим самим дахом.

В лютому ми почали в школі читання книги «В пошуках неба». Читаючи перші рядки: «Я втікала від Нього щодня і щоночі», - відчула якесь пригнічення. Нарешті до мене дійш­ло, що я теж втікала від Нього. Але я не хотіла стати чер­ницею. Адже це означає життя на самоті і в спокутуванні гріхів! Я могла приносити користь, не пориваючи зв'язків зі світом. Можна було жити як тітка Агнес і так само виховати п'ятеро дітей в страху і любові до Бога. Та Він шукав мене... У мене було передчуття, що Бог хоче мати мене в монастирі. В березні я пішла до ігумені і сказала їй, що хочу вступити до монастиря. Вона не приховувала здивування:

-  Може, ти хочеш вступити до монастиря, моя доню, бо тобі подобається товариство сестри Романи?

Я запротестувала, та сестра продовжувала далі:

-  Чернече життя - це життя суворе і водночас щасливе. Якщо ти вибереш його тільки через прив'язаність до якоїсь людини, тебе обов'язково чекає поразка. Насамперед тому, що тебе не призначать в той самий дім, в якому є твоя това­ришка. А, по-друге, тому, що Бог є ревнивим Обранцем, Він не допускає роздвоєності.

Тоді я сказала сестрі, що все одно піду в монастир, хоча й зізналася, що люблю товариство й розваги, але що мені по­стійно чогось не вистачає. Сестра ж, а її визнавали поетесою, припинила розмову:

-  Божий Архітектор сам будує кораблі для себе, і не спочине доти, доки не приведе їх у порт свого Серця!

Майже одразу ж після отримання диплому я стала по­слушницею. Перед вступом до монастиря треба заповнити анкету. Одне з питань стосується мотивів, що спричинили цей крок. Я написала: «Щоб спасти свою душу і душі ближніх». Це головна мета кожного, хто вибирає чернече життя.

Коли я пішла з анкетою до нашого давнього домашнього лікаря, щоб він дав відповіді на запитання про моє здоров'я, він звернув увагу на дві графи: «здоров'я психічне» і «здо­ров'я фізичне».

-  Хочеш стати черницею? - запитав здивовано. – Скільки тобі років?

Він знав про це краще, ніж я, знаючи мене все життя, і сам написав мій вік у графі «здоров'я фізичне». Потім, звер­таючись до мене, сказав:

-  Я не заповнюю графу, що стосується твого розуму, бо впевнений, що ти ненормальна.

Ніхто не помітив в анкеті цієї порожньої графи, а якщо й помітив, то не звернув на це уваги. На другий день послуш­ництва мати-ігуменя запропонувала нам вибрати собі ім'я і скласти список особистих речей. Потім вона прийшла, щоб почути, які імена ми собі вибрали. Мені подобалось ім'я Хелен Джін, інші хотіли називатись Грейс, Імельда, Марія Ейлін, Ілена Марія. Вислухавши літанію імен, наставниця сказала:

-  Ви що, вважаєте себе кінозірками? Я сама виберу вам
імена.

І ми одержали імена, в яких відразу було чути святість: Метхільдіс, Євсебіус, Жіль, Полікарп і т. п.

Про радощі й щастя послушництва треба розповідати окремо. Бог дає крила. Тим, хто мав сумніви, було пояснено, що бажання служити Богу - це все, що від них вимагається.

Якщо часом трапляється, що якась дівчина приходить в монастир без покликання, але прагне отримати його, Бог напевно допоможе їй. Потрібно тільки щиро молитись. Щодо мене, то підкорившись Божому Обранцеві, я втратила всі свої сумніви і вагання. Френсіс Томпсон говорив: «Ось я оголений під твоєю рукою, яку ти піднімаєш, щоб вдарити мене, спо­чатку подерши на шмаття моє вбрання і кинувши мене зне­силеного на землю».

Незабаром після прийняття обітниць стався незначний інцидент. Моя тітонька Агнес по дорозі до Нью-Йорка зуст­рілась в поїзді з сестрою, що належала до нашого товариства. Запитала, чи вона випадково мене не знає. Подумавши хвили­ну, сестра відповіла:

-  Ах так, то та сестра Імельда, котру вислали в монастир.

Тітка була вражена. Вона не знала, що на нашій монас­тирській мові це означало допомогу кандидатці в споря­дженні необхідного вбрання. Тільки приїхавши в Бостон, хотіла відразу їхати до мене в Кентукі, аби впевнитись осо­бисто, як я себе почуваю, і чи мене не тримають проти моєї волі. Діставшись до монастирської брами, вона знову була введена в оману нашою монастирською говіркою. Тітонька спитала про мене, назвавши моє хресне ім'я. Сестра-воротарка була здивована. Перелічивши щонайменше дюжину імен, спитала:

-  Голова у неї чорна чи біла? (На монастирській мові
«чорна голова» означає пострижену черницю, котра носить
чорну вуаль, а «біла голова» означає послушницю, котра
носить білу вуаль).

Але тітка підкреслила чітко:

-  Не має голови ані чорної, ані білої, лишень руду..
Після двох днів перебування в монастирській обителі

тітонька переконалась, що я знаходжусь тут з власної волі. Перед від'їздом вона сказала, що вважає мене тією особою з-поміж членів нашої сім'ї, якій дісталось найбільше багатство. Вернувшись у Бостон, переказала все це моїй сім'ї. Коли вона померла, її донька прислала мені на пам'ять образок Матері Божої Невтомної Помочі. Двоюрідна сестра не знала історії, пов'язаної з цим образом, але б'юсь об заклад, що тітонька Щасливо посміхалась на небі. Ви теж так вважаєте?

Сестра Марія Паскаля, США

 «Якщо хочеш бути досконалим»

 

Ідея присвятити себе Богові прийшла до мене якось вран­ці з дивною раптовістю. Одинадцятого листопада, в річницю освячення церкви, у нашій парафії була відправлена урочиста Літургія. До місця, де я стояла, долітали лише окремі уривки проповіді. Не маючи можливості чути всю проповідь, я замис­лювалась над окремими почутими реченнями. Особливо мене вразив такий фрагмент: «Коли хочеш бути досконалим, -піди, продай добра свої та й убогим роздай... Потому приходь та й іди вслід за мною» (Мт. 19, 21, 22 ). Тоді-то я запитала себе, чи не були ці слова адресовані й мені... І тут же від­повіла:

-   Якщо хочеш...

Оте «якщо хочеш» було дуже м'яким, заспокійливим, як ніжне запрошення. І нічого більше. Мені було сімнадцять років, і з цієї хвилини я вирішила побудувати все своє життя на цьому принципі. Та, напевно, Бог ще раніше готував мою душу, щоб вона відгукнулась на цей поклик. Тому що розмір­ковуючи над своїм життям, я пригадала кілька моментів, які свідчили, що ласка робила в моїй душі свою невидиму справу.

Коли мені було сім чи вісім років, я мріяла стати місіо­неркою і навчати Євангелія маленьких негрів. Ще мріяла про пустелі, де люди їздять на верблюдах, і про ріки, по котрих плавають тендітні піроги... Але вже тоді я перш за все мріяла принести хрест усім тим малим язичникам, про яких мені розповідали. Дорослі, яким я звіряла свої мрії, іронічно пов­торювали:

-   Будеш ще мати час на зміну поглядів... Побачиш, що все
" Іде минеться...

Впродовж шести років я ні разу не забула під час При­частя попросити Бога, щоб призвав мене на свою службу. Однак коли мені сповнилось тринадцять чи чотирнадцять років, я забула про все і думала тільки про те, щоб мати можливість свідчити про Христа в світі. Я хотіла стати адво­катом, який би займався справами дітей. Мені здавалось, що це найкраща на світі «професія». В цьому періоді знаходжу наступне свідоцтво: я вчилась тоді в середній школі, і один священик проводив у нас конференцію, яка закінчилась воз­величенням чернечого життя. На цю тему ми вели дискусії з нашими вчительками. Серед них була одна черниця, яка мала на нас величезний вплив, бо ми дуже поважали її за її став­лення до нас. Ми були впевнені, що вона не буде в жодному  випадку «тиснути» на нас. Наші погляди відображала наступ­на думка:

-  Це покликання не стосується нас... На що сестра відповіла:

- В Євангелії написано: «Не ви Мене вибрали, а Я вибрав вас» (Ів. 15, 16). Однак це не зменшує свободи душі, до якої Христос звертається: «Якщо хочеш»... Покликання - це без­коштовний дар Божий, але кожна молода християнка зобо­в'язана запитати себе, чи це запрошення не стосується також і її. Занадто часто явно або ж таємно людина звільняє себе від роздумів над чернечим покликанням, очікуючи його, вона не знає, чи має це бути небесне осяяння, чи якийсь фор­мальний наказ.

- Отже, - я тоді сказала, - проаналізую цю тему, коли будемо вивчати філософію.

І більше про це не думала...

Під час мого навчання в ліцеї Бог звернувся до мене за посередництвом тієї ж самої черниці. Я була на концерті, де молоденький піаніст виконував твори російських компози­торів. Ніколи раніше не чула я такої прекрасної музики, виконаної з таким почуттям. Хвилювання охопило мене. Після кожного твору я прагнула почути щось ще більш прекрасне, але мене щоразу чекало розчарування. Тоді я розповіла сестрі про ці враження і про моє прагнення досягти чогось вищого. Вона ж, зовсім не намагаючись переконати мене, сказала дуже серйозно, але цілком звичайним тоном:

-  Тут обов'язково повинен бути заклик доброго Бога.
Тоді я не думала про чернече покликання, а лише про

заклик повністю віддатися Богові, незалежно від обраного життєвого шляху. Та не минуло й місяця, як це запрошення стало більш чітко окресленим:

-  Якщо хочеш...

Отже, я була цілком вільною і була цілком свідома цієї свободи. І добре знала, що не вчинила б гріха, сказавши «ні». Та водночас, повністю усвідомлюючи цю свободу, була впев­нена, що воля Божа полягала в тому, щоб я відповіла «так». Це здавалось мені парадоксом, але так було. Все було цілком простим і ясним; вертаючись думками в ту пору, бачу ту саму ясність і простоту. Бог запрошував мене піти за Ним, водно­час даючи мені повну свободу. Раптом, хоч це й може вида­тись смішним, бо під час проповіді все могло бути, я впала на коліна, обхопивши голову руками, і з глибини серця одним духом вимовила:

-  Так, дякую.

Насамперед я сказала «дякую», бо добре усвідомлювала, що не достойна всього цього, а Бог виявився таким добрим і люблячим. Це тривало кілька хвилин. Потім впевненість зникла. А якщо у мене немає даних, щоб бути черницею? Чи не є це усе лиш плодом моєї фантазії? Хотіла почути підтвер­дження від когось ззовні. Я вирішила порадитись з черницею, про яку вже згадувала. Після канікул я пішла відвідати її і без, вступу спитала:

- Як ви вважаєте, сестро: це можливо, щоб у мене було покликання? Вона зразу ж відповіла, що я сама повинна про це знати. Тоді я більш детально пояснила їй ситуацію і запи­тала, чи не бачить вона в мені якихось «перешкод».

- Ні, - відповіла вона, - з першого погляду не бачу.

Це було те, що я хотіла знати. Я розповіла їй усе. Вона добре мене знала, була людиною зрілою і мала досвід черне­чого життя. Я поклалася на її мудрість і здоровий глузд, на її надприродну розсудливість з тим більшим спокоєм, що шукала відповіді лише щодо негативних моментів.

Що підштовхнуло мене до повної жертовності? Довгі роздуми, зважування всіх «за» і «проти» тут ні при чому. Той, хто покликав мене, є нашим Господом. Я любила Його з усіх сил і хотіла, щоб Він був моєю єдиною любов'ю. Була здиво­вана, що Він вибрав собі саме мене. Відчувала, що моя любов до Нього є нічим в порівнянні з Його любов'ю. Розуміла, що то Його любов до мене зродила в мені прагнення піти за Ним, щоб віддатись Йому цілком. Господь наш возлюбив мене перший, і я могла лише відповісти:

-  Ось я йду, щоб виконувати Твою волю. Неможливо й подумати, що існує життя прекрасніше і

божественніше, ніж чернече життя. Я вже дещо знала про обітниці та їх значення, але перш за все переді мною був приклад моїх вчительок-сестер, з якими я прожила вісім років. Я щаслива, що можу про це сказати, бо завдяки їм зрозуміла, що чернече життя - це передусім молитва, братня любов, життя в Богові і для Бога. Саме ця думка, крім Божої любові і Його ласки, закликала мене до нової жертовності, де життя в молитві, що випромінює любов до ближнього, жит­тя спільнотою, зв'язаною також з зовнішнім світом, не скла­дається з випадкових зустрічей, а основане на щоденних малих або великих жертвах кожної з нас.

Моє Боже покликання не зіткнулось майже ні з якими труднощами. Коли я вперше засумнівалась щодо свого покли­кання, один священик дав мені таку раду:

- Повірте, Божа любов - це любов вічна, і тільки ми змінюємо свої погляди. Він Всевідаючий. І якщо протягом тижня ви мали впевненість, що Він вас кличе, то не зва­жаючи на те, що ви відчуваєте сьогодні, живіть і далі спо­кійно з тою ж впевненістю.

- Чому я без вагань присвятила себе службі Богові й Церк­ві? Найголовнішою причиною була воля Отця. Перш за все я хочу служити Богові, щоб таким способом показати Йому свою покірність і бути якомога ближче до Нього. Саме для того, щоб виконувати Його волю, я вибрала товариство з апостольською діяльністю, хоча мені особисто більше підхо­дило товариство контемпляційне. Щоб виявити Йому свою покірність, я стала послушницею в дев'ятнадцять років, хоча мені здавалось, що, можливо, краще було б зачекати ще два-три роки. Так зрештою багато хто радив мені. Воля Божа -це сам Бог, сповнення ж цієї волі з любов'ю є найповнішим підпорядкуванням волі Господа, який прийшов у світ, щоб бути покірним, починаючи з Вифлеему і Назарету аж до самої смерті. Мене часто запитують, чи виникали у мене труднощі, коли я розповідала іншим про своє покликання. Про покликання знали мої батьки, кілька священиків і чер­ниці. Інших я повідомила безпосередньо перед від'їздом. Бли­зьким людям я розповіла все спокійно і без вагань, знаючи, що вони розділяють зі мною радість, незважаючи на біль, який я їм причинила. Що стосується решти, то мушу визнати, що я сповістила їх про свій від'їзд досить байдуже, сміючись з їхнього здивування й не реагуючи на критику. Одне лиш мене дратувало — це захоплення моєю відвагою, що я змогла все покинути. Вважала, що немає тут моєї заслуги, бо кожен на моєму місці зробив би так само.

Чи чернече життя позбавлене любові? Зовсім навпаки. Саме тут можна любити по-справжньому. Хто в світі може похвалитися, що його люблять такою любов'ю, яку дарує нам Ісус? Хто може сказати, що хто-небудь розуміє його так, як розуміє нас Ісус, який знає нас краще від нас самих? Хто може гордитися тим, що займає центральне місце в думках іншої особи, так як ми займаємо в думках Ісуса, який живе в нашій душі, дивиться на нас, завжди готовий віддатися нам, коли ми до Нього звертаємося? Він дарує нам батьківську й материнську любов. Є нашим Братом і Обранцем. Якщо ми живемо з духом віри, то знаходимо Його в молитві, в праці, в наставниках, в усіх, хто оточує нас. Він є, як говорить молит­ва святого Франциска, «нашим Богом і нашим Усім». Якщо ми зрікаємось створення власної сім'ї, то робимо це для того, щоб «творити з Ним Містичне Тіло», не обмежуватись відда­ністю тільки одній сім'ї, а відкрити серце для всіх, кого зустрінемо, для усієї Божої Церкви. Я б хотіла, щоб люди перестали вважати священиків і ченців «розчарованими людь­ми», «нещасними створіннями», категорією людей якоїсь інакшої вдачі, що зробили релігію своєю професією в найгір­шому значенні цього слова. Хочеться сказати, як святий Павло: «Хотів би, щоб всі були, як я» (1 Кор. 7, 7), або при­наймні «Хотів би, щоб ви всі могли невтомно дякувати зі мною Богові за Його велику доброту». А, може, в такому невіданні є й наша вина? Може, ми не вміли показати людям красу нашого життя? Може, ми недостатньо чисті і надто самозакохані, щоб через нас можна було бачити Його Любов?

В чому, на мою думку, полягає ідеал чернечого життя? Здається, я пояснила це на самому початку. Якщо б треба було висловити все одним реченням, то я сказала б, що «це є уподібнення до Бога, котрий є Любов'ю».

Треба наповнювати повним змістом слова Святої Літургії «через Христа» і дарувати Ісусові всю повноту нашого до­вір'я, віддаючись тільки Йому. Вірно, що для Нього не існує нічого малого, що Він освячує нас своїм Духом і разом з собою віддає нас Богові.

М. І., Бельгія

 

Друга нагода

 

Сестра Павла Фортьє народилась в Оттаві. Її батько працював огля­дачем преси в канадському парла­менті. Одужавши після важкої хво­роби, вона вступила до Товариства Сестер Милосердя. Сестри догля­дають за хворими і працюють серед народів півночі.

 

Коли стану такою великою, як матуся, то в мене буде лялька з тіла й костей, — сказала моя молодша сестра Енрі­хетта, звертаючись частково до себе, а частково до мене. Але я не відреагувала.

- Паоло, ти чула, що я сказала? Паоло, що з тобою? Ти така бліда! Біжу, покличу матусю...

Енріхетта лагідно пестила моє світле волосся, намага­ючись привернути мою увагу до своїх проблем. Я поволі обернулась. З моїх очей викотились дві великі сльози.

- Не клич матусі, Енріхетто, я не хвора.

- То чому ти плачеш?

Енріхетта ледве сама не плакала. При вигляді моїх сліз її серце пронизав біль.

-    Пам'ятаєш, - сказала я, - тих жінок з дивними капе­люшками на голові і в чорному вбранні, яких ми зустріли вчора на прогулянці з матусею? Поки матуся з ними розмов­ляла, я приглядалась до їх дивних капелюшків і білих комір­ців. Сестри розмовляли й сміялися, як усі інші люди. Саме в цей момент я подумала, що вони теж колись були малень­кими. Потім я раптом побачила себе в такому ж темному вбранні і такому ж капелюшку. Я сказала собі: «Паоло, коли ти виростеш, то станеш черницею». Мені справді здалось, Енріхетто, що я вбрана в чорний одяг і йду, склавши руки й з опущеними очима, не дивлячись ні на тебе, ні на тата, ні на маму. Ось чому я плакала, Енріхетто!

Того жовтневого дня в Оттаві йшов сильний дощ. Ми з сестрою мали в домі велику залу для ігор. Коли падав дощ, мама залишала нас вдома, а ми заздрили іншим дітям, котрим можна було пустуватись і гратись на вулиці в калюжах. Сьогодні, сидячи тут, за столиком, і згадуючи подумки мину­лі роки, намагаючись зрозуміти, чому і як я стала сестрою милосердя. Знову душею і серцем повертаюсь у стіни рідного дому. Знову бачу Сенді Хілл. Місця, події і люди тих років залишили в моїй пам'яті глибокий слід. Тож не дивуйтесь, якщо, згадуючи давні роки мого дитинства, я зраджу таєм­ниці мого серця. Пишу ці слова з почуттям покірності і прагну висловити Богові вдячність бідної душі, яка відкрила, що у серці Царя всіх царів є трошки місця й для неї. Моя мати була чудовою жінкою, цілковито відданою своїм обо­в'язкам. Батько був типом людини, яку б я обрала собі серед тисяч інших. Ми всі дуже любили його. Батько був шано­ваний всіма, хто знав його. Працюючи оглядачем преси в парламенті, він мав сотні приятелів. Раптове залишення ним свого поста в Сенді Хілл схвилювало багато людей.

Сенді Хілл знаходився в центрі Оттави в оточенні вулиць, дерев і парків і був ідеальним місцем для проживання. Кожендень приносив нам справжню радість. Ми не були багаті, аленам, п'ятьом дітям, не бракувало нічого. Крім сестри, у менебуло ще троє братів. Ми були задоволені тим, що мали. За час десятилітнього перебування в школі, якою керу­вали черниці, я не досягла значних успіхів у навчанні. Думка­ми я завжди була в басейні або на тенісних кортах. Тому мій табель успішності звичайно був одним з найгірших у класі. Головним у моєму житті були заняття спортом.

Я почала грати в теніс, як тільки змогла втримати в руці ракетку. Придивляючись до інших, завдяки тренуванням і природним здібностям, які дав мені Бог, я незабаром здобула славу своїми подачами. Пригадую день, коли тренер нашого тенісного клубу зайшов на корт і сказав: - Паоло, ти чудово подаєш м'яча. Хто був твоїм тренером?

—  Я навчилась цього, уважно спостерігаючи за вами, — відповіла я, знову включаючись в гру.

Того ж дня пополудні, коли я зайшла в клуб, тренер запропонував мені свої послуги, стверджуючи, що в мене є необхідні дані, щоб стати чемпіонкою. Тоді мені щойно спов­нилось тринадцять років, і батько сказав:

-     Ні, Паоло, мусиш почекати ще кілька років.

Батько гордився моїм вмінням грати в теніс, це видно було по його очах. Однак він надто любив мене, щоб дозво­лити занехаяти шкільну науку.

Під час довгих і прекрасних зим другу половину дня я проводила на лижах. Наше місто, Оттава, має чудові можли­вості для цього виду спорту. Величні, вкриті іскристим сні­гом схили гір, що оточують його, коли б могли, розповіли б про щасливі події та веселі зустрічі тих років. Скільки разів вечорами, часто до пізньої ночі бігали ми на лижах по білому, пухнастому снігу. Оце було життя! А були там і хлопці! Один з них був до мене особливо прихильним. Ми часто катались разом, і я помітила, що подобаюсь йому. Моє по­чуття було взаємним. Він завжди був готовий привести в порядок мої лижі. Катання в його товаристві по цих засні­жених схилах наповнювало моє серце справжньою радістю.

В ті роки велосипед був моїм нерозлучним другом. Можна навіть сказати, що я виросла на велосипеді. Скільки ж кло­потів завдавала я водіям трамваїв, скільки разів водії щосили тиснули на клаксон, коли я шалено мчалась їм напереріз! Моя необережність не була навмисною, але, особливо восени і навесні, я робилась настільки неуважною, що замість їздити тихими вуличками, мене несло на запруджені транспортом вулиці зі жвавим рухом.

Потім сталася трагедія. У п'ятнадцять років, на початку шкільного року, я захворіла. Одного дня температура підня­лась до 41 градуса, настала повна втрата сил, боліли всі м'язи. Діагноз: страшний дитячий параліч! На той час мало хто з лікарів мав бодай якесь уявлення про цю хворобу.Її жертви ставали каліками на все життя. Відому методику Кенні тоді тільки почали застосовувати, і не всі були з нею знайомі. її дієвість лікарі піддавали великим сумнівам. Дивля­чись на свої безвладні руки й ноги, я розуміла, що мріям про теніс прийшов кінець. Навіщо жити далі? Чим я могла зайня­тись, якщо не могла самостійно рухатись? Мені здавалось, ніби я провалилась в безодню. Ще вчора світ був таким прекрасним! А сьогодні? Повна темнота!

Минали дні й тижні. Спочатку мені було важко думати про майбутнє і уявити собі життя без спорту! Молитва? Так, здається, я трохи молилась, але не відразу. Вважала, що найголовніше - це усвідомити своє становище. Один свя­щеник, порадив мені сконцентрувати увагу на сьогоденні. Вчора було вчора. А завтра? Що буде завтра?

На стіні навпроти мене висів образ Матері Божої Ласкавої. Мені здавалось, що ласка випромінюється з її рук і поши­рюється на світ і на мене. Довгими годинами і цілими днями мій зір і думки були спрямовані до Пресвятої Діви Марії, Утішительки Обездолених. Між мною і Пресвятою Дівою утворився інтимний зв'язок.

Багато тижнів я молилась від усього серця, благаючи Бога допомогти мені, а Пресвяту Матір заступитись за мене, нещасне створіння, яке не могло навіть ходити! В цей час у моєму житті почався період справжнього послушництва. Я навчилась молитись. Швидко зріло моє розуміння життя. Чим сильніше я молилась про поміч для себе, тим палкішим ставало моє прагнення самій стати поміччю для ближніх. Як найкраще прожити життя? Повинен же бути якийсь спосіб. Прийшла сестра поправити мені подушку, але я не бачила її, аж коли виходила, впізнала її по чорному паску на білому чепці. Може, присвятити себе піклуванню хворими?

- Ой, Паоло, ти ж не маєш здорових ніг! Мрієш про не­можливі речі, - сказала я собі майже вголос.

Так, щоб служити іншим, треба мати здорові ноги... Ця думка постійно переслідувала мене. Нарешті прийшов весня­ний день з дощем. Тоді я плакала при думці, що можу стати черницею! Тепер ні! Монастир повинен розв'язати всі мої проблеми. Дякую Тобі, Маріє, Матір усіх ласк! Спробую. Дозволь мені ходити, Пресвята Діво, а я стану черницею і водночас сестрою милосердя! Рішення було прийнято дуже швидко.

З того дня моє життя наповнилось іншим змістом. Я обов'язково хотіла ходити, часто для того, щоб спробувати, як втримаюсь, я опускала ноги на землю. Пам'ятаю, що коли я зробила це вперше, моя мати прибігла і з плачем підняла мене з підлоги. Тепер мені смішно, але тоді я впала з ліжка. Однак я відчула, що ноги трохи реагували, але були надто слабкими. Після численних спроб вони поволі почали наби­рати сили. Минуло сім страшних місяців. Спочатку я ходила на милицях, а потім спираючись на ціпок. В той період один з моїх дядьків, чернець-єзуїт, якому я розкрила свої наміри, порадив батькам відправити мене на захід Канади, до Едмон­тону. Там у нього був знайомий лікар, який, на його думку, міг допомогти мені. Мені було шістнадцять років, коли я вирушила в далеку дорогу. Під час двомісячного перебування в лікарні я ближче познайомилася з Сірими Сестрами (так називали Товариство Сестер Милосердя ). Всі мої сумніви зникли перед лицем душевного спокою, самовідданості в праці, глибокого співчуття і сердечної любові, які я бачила в сестрах. їхня любов підкорила мене. Якщо повернеться здо­ров'я, стану Сірою Сестрою.

Розпочалось лікування за новим методом, а тим часом минали тижні і місяці. Першим завданням було відновити панування над власними руками і ногами. Я вправлялась, молилась і ходила щораз краще. І все сильніше я думала про монастир. Пізніше, майже через два роки, мою увагу привер­нули інші справи. Я приглядалась, як збудований світ, зустрі­чалась з ровесниками. В їх товаристві почувала себе чудово. Я любила танцювати і познайомилась з багатьма молодими людьми. Дехто з них був настільки милий, що аж зворушував моє серце! Але як тільки справа ставала серйозною, я при­гадувала обіцянку, дану Богові, що буду допомагати ближнім. Ця думка зміцнила мій характер за час довгого періоду виздо­ровлення. Не раз я бачила дівчат, які приходили до при­йняття важливих рішень відносно одруження чи вступу до монастиря протягом кількох тижнів. Я так не могла. В по­дружньому житті я бачила таїнство, визначене Ісусом Хрис­том, а в чернечому - присвячення життя Богові в служінні людям. Рішення мало бути остаточним, і тільки я могла його прийняти. Якраз настав відповідний момент. Завдяки молитві і з допомогою ласки Божої було зроблено вибір: чернече життя. Прийнявши це рішення я, можливо, вперше в житті, відчула глибокий спокій. Спокій, джерелом якого є щира любов до Бога.

Не потрібні були говіння, духовний наставник чи який-небудь священик, аби переконати мене, що в мене є чернече покликання. Сам Бог у своїй доброті вказав мені на нього. Я відчувала себе у значній мірі недостойною того життя, яке вимагає людської досконалості. Але наважилась спробувати. Молилась гаряче й настійливо, щоб добрі Сірі Сестри з Мон­реалю захотіли мене прийняти. Пресвята Діва Марія знов заступилась за мене, і я була прийнята.

Дні мого послушництва в монастирській обителі на вулиці Ті були днями радості й подяки. Після складення обітниць мене направили в лікарню Святої Марії, де я три роки про­вчилась на курсах медсестер. Після одержання диплому я дістала скерування до Форт Сміт, на північному заході Кана­ди. Працювала там в лікарні на п'ятдесят ліжок. Тут мені нарешті здалося, що я справді потрібна своїм ближнім. Ці бідні люди, погано вдягнені, від яких ішов неприємний запах, не мали нічого, навіть здоров'я. Туберкульоз збирав тут багатий врожай, загрожуючи обезлюдненням всієї північної території. Роботи вистачало вдень і вночі. А саме це було моєю потребою. Я відразу побачила, що буду змушена вико­нувати роль самарянки на цій обширній території, відокрем­леній від решти світу. Я повинна була виконувати не лише функції медсестри, а іноді заміняти лікаря, дантиста чи адмі­ністратора. Ще й сьогодні я люблю згадувати ті дні важкої боротьби, коли прохання про допомогу лунали без перерви одне за одним. Все починалось з самого ранку:

- Сестро, моя дитина хвора, не може спати, її болять зуби.

- Сестро, вже кілька місяців у мене болить бік, може, краще зробити операцію? (Ці люди люблять операції).

- Сестро, погляньте на моє обличчя, вчора я його відмо­розила. Чи можете ви мені допомогти?..

І так без кінця. Часом бувало, що лікар змушений був поїхати на цілий тиждень, щоб провести інспекцію території, а тут раптом виклик. З хлопцем стався нещасний випадок, і йому потрібна негайна допомога. Його дім знаходиться на відстані 20 кілометрів. Час 21.30, а на дворі мінус 40 градусів за Цельсієм. Викликали собачу упряжку і звернулись з проханням до провідника. Закутана на ескімоський лад, з валіз­кою хірургічних інструментів і купою ковдр швидко йду у вказаному напрямку. Незабаром стою в головах молодого хлопця. Бідолаха страшенно страждає. Роблю йому обез­болюючий укол, дезинфікую і обробляю рану, усуваючи без­посередню загрозу. Потім наказую привести пацієнта в лікар­ню для подальшого лікування. Ледь помітна вдячна посмі­шка, що з'являється на блідих устах - цілком достатня винагорода за труднощі дороги. Незважаючи на незручності, сестра світиться радістю, що трапилась нагода допомогти братам у біді.

Після багатьох років апостольства серед ескімосів мене знову послали працювати в цивілізовані райони. Покірливість скерувала мене до однієї з наших великих лікарень в Аль­берті. Потім я була переведена в лікарню в Саскачевані (на сході Канади), де протягом дев'яти років не мала й хвилини відпочинку. Але мушу признатись, що серцем я все ще зв'я­зана з прекрасними днями мого життя на землі ескімосів, де великий запас віри, відваги й натхнення разом з почуттям радості й гумору дають силу для щоденної праці серед без­країх лісів, для подолання труднощів, які часом здаються нездоланними, і кліматичних умов, що рідко бувають спри­ятливими.

Бог вдруге дав мені шанс. Повернув мені здоров'я, щоб я могла допомагати ближнім. Ось чому я так люблю стояти на колінах перед святилищем і дякувати Богові за привілей, подарований мені у вигляді можливості проводити життя в праці й молитві для тих людей, котрих Він полюбив так сильно. Я тішуся, що я медсестра, Сестра Милосердя, Сіра Сестра. Мені подобається різноманітність справ нашого това­риства, а особливо мені подобається операційний зал. Часами, спостерігаючи себе саму під час роботи, я говорю з глибини серця, переповненого вдячністю:

- Хіба ти не задоволена, будучи тим, ким ти є?

Сестра Паола Фортье, Канада

Зміст

Прокляття пані Салліван

Майже всі називають мене сестрою

Жахлива дівчина

Звичайний шлях в християнських країнах

Крутими шляхами

Ти перший возлюбив мене

Люблю Тебе, Господи!

У пошуках Бога

Чорна мучениця доброчесності

У мої плани не входило життя в монастирі

Тільки Бог

Моя мрія

Під опікою Непорочної

Чи обітнуть тобі коси?

У моєму житті існувала тільки музика

Сестра-парох

Споконвічна любов

Дякую, сестричко Альбо!

Я шукала когось, кому варто було б присвятити життя

Зі щоденника вчительки Закону Божого

Католицька сестра в буддійському монастирі

Вибір однієї любові з двох

Закохана в Марію

«Ессе Homo»

Сила і насолода Божої любові

Порвані плаття

«Якщо хочеш бути досконалим»

Друга нагода

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: