Вибір однієї любові з двох

Тоді Петро сказав до Нього: «Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати? » Ісус від­повів їм: «Істинно кажу вам: Ви, що пішли за мною: ...і кожний, хто за імені мого покине дім, братів, сес­тер, батька, матір, жінку, .дітей, по­ля, в сто раз більше одержить і жи­ття вічне матиме в спадщину». ( Mm. 19, 27-29).

Ще маленькою дівчинкою я мала деяке уявлення про чернече життя, але було воно дуже нечітким. Мене часто переслідувало внутрішнє передчуття: якщо Бог захоче, щоб я стала черницею, то не відмовлю Йому і буду задоволена, якщо Він вибере мене. Потім це забулося.

Коли у віці тринадцяти-чотирнадцяти років мені дово­дилося перебувати серед черниць, мене завжди вражало їхнє натхнення, їхня душевність і готовність жертвувати. Поволі мій дух щораз більше схилявся до чернечого життя, аж нарешті я спитала себе:

-  Чому я не можу поступати так, як вони?

Часто повертаючись, ця думка ставала все більш настир­ливою, хоча одночасно поставали й сумніви щодо можливості її втілення. Моя душа була весь час відкрита для Божого поклику, готова відповісти «так». Я дійсно відчувала подібне запрошення, але запитувала себе, чи цей заклик йде справді від Бога, чи, може, з зовні, з оточення.

Тоді я просила Бога, щоб дав мені якийсь знак. І Бог дав цей знак. Якось вранці, під час навчання, в моїй душі запа­нувала глибока тиша. Жодна думка з зовні не проникла в неї. В цій тиші, серед глибокої і великої радості, яку неможливо описати, я виразно почула голос, що сказав:

-  Так, прийде день, коли ти станеш черницею!

Цей момент я завжди згадую з хвилюванням, у мене ніко­ли не було сумнівів щодо істинності того голосу. З того часу я була впевнена у своєму покликанні, повіривши словам Бога.

Моя перша відповідь на звертання Бога була дуже прос­тою. На Його заклик серце негайно відповіло:

-  Так, Господи, якщо ти хочеш мати мене, я буду Твоєю! Та крім відчутої мною радості від слів «прийде день», щось підказувало мені, що перш ніж сповниться моя прекрасна мрія, доведеться подолати багато труднощів. Їх і справді не бракувало. Перш за все я повинна була дивитись на страждання моїх батьків. Бог забрав усіх їхніх дітей: син став священиком, а я черницею. На мене, молодшу в сім'ї, покладалися великі надії. Звістка про мої наміри глибоко вразила їх. Відчуваючи біль в серці через те, що додала їм горя, я намагалась втішати їх. Але вони теж великодушно сказали «так». Однак, жертва була великою, а їхні і мої страждання дуже глибокими.

Невдовзі після цього диявол теж розпочав боротьбу, по­стали сумніви щодо мого покликання, часом дуже сильні, до них приєднувалось розчарування. Та в глибині душі під час кожної спокуси чийсь голос невтомно повторював:

-  Бог завжди говорить однаково, і слово Боже не об­манює.

Коли я перестала ходити до колегіуму і, за побажанням батьків, провела рік вдома, то повинна була боротись з найсильнішою спокусою — спокусою серця. Адже серце сімнад-цятилітньої-вісімнадцятилітньої дівчини створене для любові. Які ж страшні вагання заполонили його: з одного боку, обі­цянка, дана Богові, а з другого - спалах людської любові, котра намагалась заволодіти моїм серцем!

Скільки ж було безсонних, наповнених болісними видін­нями ночей! Скільки сліз пролила я на самоті, хоч ніхто й не здогадувався про це. Якби тільки не Бог, котрий хотів... Порівнюючи себе з подругами, я виглядала бідною ненор­мальною дівчиною, не здатною жити так, як інші. Подружнє життя постало переді мною в усій своїй красі. Я бачила розквіт людської любові, всю її свіжість і чари. Чернече життя здавалось мені тоді холодним, самотнім і абсурдним. При зустрічі з якою-небудь черницею я відчувала внутрішню відразу.

- Ти теж, - говорила я собі зі страхом, - будеш виглядати так, як вони, в цьому бридкому й смішному одязі!

- Гадаю, що без допомоги Божої ласки і керівника, який направляв моє сумління, знав і розумів мене, я не змогла б побороти труднощі.

Останньою трудністю, такою природною і такого болю­чою, було покинути рідне село і батьків. Неможливо описати біль серця в ці хвилини, і тільки ласка Божа, що має на нас особливий вплив, дозволяє їх пережити... А проте все це треба покинути!

Ще одна трудність - необхідність повідомити близьких людей про своє рішення піти в монастир. Що стосується моїх батьків, то Бог так покерував справами, що до рук матінки потрапив лист від моєї подруги, в котрому йшлось про мій намір. Подругам я поки що не говорила нічого, і лише за мі­сяць перед від'їздом звірилась двом чи трьом, не вимагаючи від них дотримання таємниці. А поки що я брала участь в усіх зборах Католицької Акції, і поводила себе як усі інші.

Визнаю, що в моєму випадку приклад черниць відіграв важливу роль в прийнятті рішення про цілковиту посвяту. Я прагнула життя повного й цілісного. І дійшла до висновку, що саме таким є життя черниць. Крім того я зрозуміла, що після подолання усіх сумнівів і побоювань це життя не по­збавлене любові, а материнський інстинкт, вкладений Богом в серця всіх жінок, може на найвищому рівні проявити себе в материнстві духовному, коли віддаєш власне життя і всі свої здібності людям, котрих любиш не тільки любов'ю при­родною, але і надприродною.

Постулантка, 19 років

Закохана в Марію

-  Та це ж кінозірка! - вигукнув кардинал Антонеллі, розглядаючи фотографію красивої молодої дівчини на обкла­динці біографії сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо. Та відкривши книгу, він переконався, що мова йде про цілком іншу людину.

Терезіта (так її називали) не була кінозіркою, вона була світлом, яке, скінчивши свій короткий земний шлях, тепер світить на небесах, вказуючи нам дорогу. її життя було позна­чене великою подією: зустріччю з Марією, Матір'ю Божою, яку вона вважала своєю справжньою матір'ю, а себе почувала її дочкою.

Терезіта, обдарована надприродною інтуїцією, дуже рано збагнула суть теологічної доктрини про посередництво Марії і її роль у нашому духовному житті, проживши його з розу­мінням, красиво й радісно. Ось кілька важливих моментів з її короткого життя.

Народилась вона в Мадріді 14 квітня 1931 року. З чотир­надцяти років присвятила себе Матері Божій в Мар'янському Братстві, а в сімнадцять стала послушницею монастиря Ми­лосердних Сестер Кармеліток, де й померла 8 квітня 1950 року. Було їй всього дев'ятнадцять років.

Коли їй сповнилось тільки десять років, вона прийняла велике рішення, записавши у своему щоденнику: «Я вирішила стати святою».

Перед смертю Терезіта сказала:

-  Я впевнена, що стану святою, бо прошу про це Матір Божу, а вона може все.

Віра в Марію є найкоротшим шляхом до вершини - до Ісуса Христа. Терезіта зрозуміла це дуже рано й зійшла на цю вершину своїм молодим і рішучим кроком, з посмішкою на устах. Йшла поспішаючи, з таємним передчуттям близькості мети.

Море симпатії і трохи примх

Батьки Терезіти були зразковими християнами, які по­ходили з родин з глибокими релігійними традиціями. Троє молодших братів батька загинули мучениками за віру під час громадянської війни в Іспанії. Улюблениця старшого брата Людвіка і сестри Кармен, а також всіх, хто її знав, мала Терезіта швидко знайшла спосіб реалізації своїх бажань. Вона була впертою, вередливою під час їжі, часто серйозно випро­бовуючи терпіння своїх батьків, які виховували її з любов'ю, але вимогливо. Вдома її жартома називали «мала отрута». Та «мала отрута» була такою добросердою й симпатичною, так покірливо, без образи, приймала заслужену кару, що їй швид­ко пробачали.

Коли прийшла пора йти до школи, Терезіта відчула вираз­ну антипатію до книжок, єдиних у своєму житті ворогів. Вчитись вона не любила, та, будучи тямущою й розвиненою, завжди собі якось давала раду.

-  Катіно, - часто зверталась вона до своєї сестри Кармен, - зроби за мене урок.

Терезіта тим часом малювала і робила ще безліч дрібних справ своїми зграбними рученятами. Любила музику, танці, займалась різними видами спорту. Особливо любила гру в теніс і плавання. В іграх з м'ячем завжди була найкращою, а коли була впевнена у своїй правоті, не йшла на поступки ні за що на світі. Була дівчинкою, подібною до багатьох інших. Однак в усьому, що стосувалось Бога, вона відзначалася незвичайною на свій вік інтуїцією і перш за все надзвичайно побожним ставленням до Матері Божої.

«Побожним ставленням до Матері Божої я завдячую їй самій. Пригадую, що в ранньому дитинстві, коли татусь брав нас до свого ліжка, щоб прочитати разом з нами ранішні молитви, мені дуже подобалась молитва «О Господине моя, Матір моя, я уся віддаюсь Тобі! »

Ввечері, коли батько приходив сказати дітям добраніч, він часто бачив її боротьбу зі сном.

- Татку, я ще не прочитала всіх молитв, а вже дуже хочу спати.

- Прочитай три рази «Богородицю» й спи спокійно, - заспокоював її батько.

Минали роки, та не було дня, щоб вона не віддала цієї шани своїй Господині. Ані під час повних розваг канікул, ані в часі неймовірних страждань останніх днів. Тоді вона про­сила кого-небудь з сестер, щоб допомогли їй відмовити вервицю.

Ця розвинена й симпатична, але недбала й лінива дівчина невпізнанно змінювалась, коли надходив травень. З любові до своєї Madrecita (матусі) вона ставала справжньою аскеткою і якнайретельніше виконувала покладені на неї обов'язки.

Визначна зустріч

Визначна зустріч Терезіти з Матір'ю Божою сталася 13 грудня 1944 року, у день її вступу до Мар'янського Братства. В цей день вона остаточно ступила на шлях до святості. В ній відбулись помічені всіма радикальні зміни. Прийшов кі­нець примхам, впертості, недбалості в навчанні. З цього дня провідною ідеєю її життя стало прагнення уподобитись до Матері Божої, возлюбити її і навчити інших побожного став­лення до Неї. Була вірна гаслу, яке казала вигравірувати на своєму медальйоні і котре становило програму її життя: «Матір моя, хто дивиться на мене - нехай бачить Тебе! »

У школі Марія Терезіта вчилась щораз більше любити Ісуса, відкривати себе для ближніх, уважно й чутливо стави­тись до їх потреб. Все це вона робила дуже просто, далі захоплюючись прекрасними сторонами життя, елегантно вби­раючись, придумуючи нові зачіски для свого довгого волосся, зустрічаючись з друзями.

їй було п'ятнадцять років, коли вона попросила свою подружку знайти їй сповідника, який би мав досвід роботи в Мар'янському Братстві їй порекомендували отця Музкіза, єзуїтського священика. Йому вона довірила бути наставником своєї душі. Після її смерті отець Музкіз сказав:

- Марія Тереза мала дійсно особливу душу. її життя відзначалось двома рисами. Першою була її моральна рівно­вага - джерело душевного спокою і чистоти душі. Другою, можливо, найважливішою, найпрекраснішою і гідною заздро­щів, була та, що привела її до святості: побожне ставлення до Діви Марії. Марія Тереза безмежно любила Матір Божу, вона була ідеалом її життя. Тому Матір Божа дала їй в нагороду три ласки: доброчесність, покликання і спасіння, яке Діва дає тим, хто направду любить її.

«кус має добрий смак»

У сімнадцять років Терезіта була дуже красивою дівчи­ною, симпатичною, розумною й життєрадісною. У неї було багато друзів... Здавалось, життя дає їй усе, чого вона прагне. Тим часом вона стала послушницею Милосердних Сестер Кармеліток. Чому так рано? Одній із своїх подружок вона пояснила:

-  Бо в Ісуса добрий смак, і Йому потрібна молодість з її радощами й мріями.

Батько, прощаючись з нею перед брамою монастиря, при­горнув її до серця й схвильовано прошепотів:

- Терезіто, доню моя, будь святою!

- Так, татку! - відповіла вона зворушено.

І цьому «так» вона залишилась вірною назавжди. З перших же хвилин Терезіта почувала себе в монастирі чудово. Вона радісно говорила подрузі:

-  Це переддвер'я неба. Якби всі про це знали, то не виста­чило б монастирів! З кожним днем таке життя подобається мені все більше, уявляю, якою спокійною я буду в годину смерті.

Послушництво - це час звикання до чернечого життя. Послушниці пізнають і поглиблюють свій характер, присто­совуючись до вимог свого покликання. У спільноті набувають звички керуватись у своїх поступках Євангелієм, що пізніше повинно стати для них законом. Взірцем для них є Пресвята Діва Марія, вірна Діва, котра прийняла слово і «сховала його в своєму серці».

Марія Тереза з великим натхненням почала нове життя, усвідомлюючи цінність посланого їй дару.

- Матір Божа ніколи не розчаровує, - з цим незламним переконанням довірила вона улюбленій Madrecita свій духов­ний шлях, свої радощі й турботи, свою любов до Ісуса.

- Щоб стати святою, мушу чинити все так, як чинила б це Матір Божа. Першим кроком на шляху до святості є довір'я, а потім віддання себе в руки Діви, щоб Бог міг чинити те, що
хоче. Коли просимо про щось свою матусю, вона дає нам це з радістю й задоволенням; тим більше зробить так та Матір, яка так сильно нас любить і прагне, щоб ми просили в Неї багато ласк, щоб Вона могла вислухати нас! Чому ми не повинні вірити, що станемо святими?

На перший погляд, нічого надзвичайного не було в цій молодій послушниці. Хіба що найскрупульозніша відданість і не просте виконання простих речей. Була вона досконала у своєму милосерді, скромна, повна натхнення, надзвичайно лагідна, життєрадісна, до нестями закохана в Матір Божу. Так характеризували її сестри-черниці.

«Матір Божа, любов до Неї, є тим єдиним, що заповнює все моє життя, - писала вона у своєму щоденнику. - Не розумію людей, котрі сприймають її байдуже, не живуть так, як Вона, ускладнюючи цим дуже своє життя».

Для неї ж не існувало жодних труднощів. На всі комплі­кації вона мала при собі ліки: Матір Божу, що ніколи не зраджує.

-  Якщо я чиню щось не так добре, як повинна б, - часто повторювала вона, - то говорю про це Матері Божій, щоб направила мене, і не сумніваюсь, що Вона це зробить.

Та не думаймо, що все в її житті було легким. Терезіта пережила період душевної черствості і смутку, важкої бо­ротьби і жертв. У її щоденнику є сторінки, які красномовно свідчать, чого коштувала цій милій і усміхненій послушниці її святість.

Якось мати жартома сказала їй:

 - Мені здається, що здобуття святості обходиться тобі дуже дорого.

І почула у відповідь:

-  Послухай, матусю, Людвікові (брату) теж нелегко діста­ється диплом інженера, а я б не хотіла порівнювати цих двох речей.

Пресвята Діва Марія швидко вела закохану в Неї малень­ку дівчинку до особистої й глибокої дружби з Ісусом. Моля­чись разом з Марією, Терезіта навчилась молитись разом з Ісусом та своєю молитвою охоплювати потреби всіх братів. Живучи під опікою Марії, вона дійшла до ототожнення себе з волею Ісуса і Його діями. Жнива великі, а женців мало, просіть Господа...

-  Я виразно відчуваю покликання до місіонерської діяль­ності, - повторювала Терезіта. - Моє покликання цілком ясне.

З дозволу сповідника вона склала обітницю уникати най­меншого добровільного повсякденного гріха і дотримувала її, з повною довірою йдучи до Ісуса і з дитячою безпосередністю тулячись в обійми Марії. Марія Тереза добре знала святу Терезу і її короткий шлях духовної наївності.

-  Для мене, - повторювала вона, - короткий шлях проля­гає через Матір Божу!

Святі — це шедеври Божої Любові, а любов не повто­рюється ніколи.

Якби ти знав, татку, як сильно любить мене Матір Божа! - вже тяжко хвора, звірялась вона батькові.

Батько жартома відповідав:

-  Мені здається, ти занадто в це віриш. Знаєш, як сильно ти її любиш, але не знаєш, як сильно Вона тебе любить...

На що Терезіта відказала:

-  Вистачить, щоб любила мене так сильно, як люблю її я! Так сильно люблю Матір Божу, що сильніше вже не можу любити, а думка про Неї така жива й гарача, що не дає мені заснути, бо якби я заснула, ... то перестала б думати про Неї.

Терезіта завжди дуже спішила на шляху до святості. Може передчувала, що життя її буде коротким? Знаємо ли­ше, що її прагнення побачити Madrecita все зростало. На початку року 1950 від Різдва Христового це її прагнення переросло у впевненість.

-  Оскільки цього року буде особливо велике свято на небі (проголошення догмату про Першу Пречисту), Матір Божа не може залишити мене тут. Цей день я проведу з моєю Ма­тір'ю. Я певна, що вмру, і в той день піду до неба!

Біля Марії

Вісімнадцятого січня Терезіта лягла у ліжко з сильним головним болем. Лікар поставив трагічний діагноз: тубер­кульозне запалення мозкових оболонок. Він вирішив сам пояснити їй серйозність хвороби і порадив прийняти обряд для хворих і причаститися. Це повідомлення вона прийняла з радіс по, як людина, що нарешті отримала довгожданну звіст­ку. З огляду на'можливість скорої смерті їй дозволили склас­ти чернечі обітниці. Були побоювання, що в будь-який мо­мент може настати затьмарення свідомості. Але Терезіта до кінця зберегла ясний розум, спокійно переносячи жахливі страждання і болючі процедури.

-  Тільки свята може так себе вести, - говорив лікар черницям.

Свою Голгофу вона пережила спокійно, зберігаючи абсо­лютну ввічливість з відвідувачами. Намагалась приховати свої страждання, цілковито віддавшись волі Божій, пригорнув­шись до Марії.

- Я в обіймах моєї Матері. Вона знає, чого мені треба.

Терезіта померла 8 квітня 1950 року, в Страсну Суботу, промовляючи: » Матінко моя, прийди і прийми мене і забери з собою на небо».

«Як піднімусь на небо, не дам Матері Божій спокою ні на хвилину, буду благати її про дарування всіх ласк, яких від Неї просять на землі».

«Завжди буду біля ніг її, а якщо б хтось хотів мені пере­шкодити в цьому, то Матір Божа йому не дозволить. Ніхто й ніщо не відірве мене від її ніг. Все, чого буду просити, Вона дасть мені».

Дуже багато ласк вже отримано за посередництвом Терези в різних кінцях світу. Всього через чотири роки після її смерті, в 1954 році, у Мадриді розпочато інформаційний про­цес, який закінчено в 1958 році. Апостольський процес, розпо­чатий в Мадриді в 1969 році, закінчився у 1971 році. 9 червня 1983 року, ювілейного року Святої Покути, Римська Церква урочисто проголосила героїчність чеснот слуги Божої сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо.

« Ecce Homo » *

Сестра Елен Френсіс народилась в м. Калгарі, Канада. Належить до Товариства Сестер Милосердя. їхнє апостольство полягає в навчанні релігії на всіх рівнях шкільництва, в догляді за хворими, старцями й си­ротами. Крім того, сестри займа­ються місіонерською діяльністю в Індії.

Мати розповідала мені, що моє народження привітали дзвони, які відгукнулись на Ангела Господнього. Її слова навряд чи торкались струн моєї віри, але, без сумніву, викли­кали посмішку, бо нагадували мені відголос дзвонів, музику небесного простору і радість появи на світ. Через багато років моя мати пояснила мені, чому дзвони на Ангела Господнього набрали для неї особливого значення. За кілька тижнів до мого народження лікарі сказали батькові, що стан здоров'я його дружини важкий, і вони побоюються, чи жінка й дитина виживуть. Був певний шанс врятувати матір ціною життя дитини. її запитали, чи погоджується вона на операцію.

Глибоке почутгя, яке єднало моїх батька й матір, раптово відгукнулось в батьковім серці, коли він став перед запо­віддю: «Не вбий! » Та нелегко було наразити на смерть таку глибоку, живу й потрібну обом любов. Тільки велика любов здатна пояснити таємницю душі мого батька. В нічній тиші він ішов дорогою, що вела до церкви, щоб ще раз почути з уст священика, що думає про цей випадок Церква:

— Дитина повинна жити, а мати мусить піти на ризик.

Віра перемогла. Щасливий кінець, що його лікарі вважали малоймовірним, став можливим завдяки Тому, хто радіє з віри людини.

Коли подумки я вертаюсь до цього першого в моєму жит­ті випадку, то роблю наступні висновки: по-перше, життя дарує життя; по-друге, крім обов'язку шанувати батьків, що дали мені природне життя, я маю і борг вдячності перед ними за живу й істинну віру, завдяки котрій тепер живу.

Я не ставлю собі за мету давати більш докладні пояс­нення, та оскільки своїм життям я завдячую вченню като­лицької Церкви, то почуваю себе зобов'язаною знати й любити доктрину, яка не означає для мене обмежень, а є дже­релом життя.

Навряд чи зможу пояснити, які епізоди мого дитинства і моєї молодості зіграли вирішальну роль в майбутньому виборі чернечого життя. Можливо, кожен з них вніс свою частку. Обмежусь лише розповіддю про найбільш важливі.

Спочатку ми жили в Калгарі, а потім протягом багатьох років в місті Бенф, яке пізніше стало місцем нашого літнього відпочинку. Велике значення в моєму житті мали гори. Були вони великі й високі й обривались так само круто, як і спина­лись догори. Мій малий розум вже міг мислити, а малі ніжки ходити по горах, але вони залишались для мене необійденими й незрозумілими. Мене не лякали висота й провалля, я не боялась ведмедів і рогатих лосів. Тепер, коли переді мною стають висоти зрозумілості і темні безодні спокус оточують мене, я відчуваю, що гори мене чогось навчили і дякую Творцеві за те, що їх створив.

Мій батько працював у моторизованій поліції, і його робо­та була пов'язана з частими переїздами. Після кількох років проживання в Драмхеллер він покинув роботу в поліції і зайнявся торгівлею пароводогрійними пристроями. У мене було семеро братів і сестер.

Три роки тому, повертаючись з відвідин родини у Ванку­вері, я знову побачила Драмхеллер. Це багате містечко, розта­шоване в Долині Червоного Оленя, з вугільними шахтами і порозкиданими тут і там будинками. Зовні місто виглядає понуро: його оточують дивної форми лисі пагорби, на яких де-не-де видніються темні смуги лук.

Дуже легко стати частинкою цього краєвиду. Досить піднятись на пагорби. Але піднявшись навіть на маленький горбок, людина помічає, що земля пульсує життям і видно на ній рух, подібний до дихання. Поволі переношу погляд: земля починає рухатись ніби хвилями, і лінія горизонту втрачає чіткість, часом здається навіть недосяжною... Тіло звикає до сухого пилу, що проникає крізь одяг, забиває пори шкіри, заліплює очі... Хочеться тут залишитись, ніколи не покидати цього пагорба, де луки стають частинкою нас самих.

Ще одним даром заходу є холод. Пригадую собі день, коли ми вибрались по ялинку. Потрібні деревця росли в ялиновому лісі, що був за сім миль від дому. Ми були тепло вбрані й охоплені натхненням пошуку. Наша мандрівка до лісу зда­лася нам чудовою пригодою. Але щоб принести ялинку додо­му, нам знадобились нелюдські зусилля. Тілу не просто ви­тримати температуру в 50 градусів за Цельсієм нижче нуля, коли все починає боліти.

Люблю людей. Коли ми жили в Драмхеллері в роки кри­зи, моя мати завжди приймала в нашому домі бідняків і подорожніх. Офіційно й неофіційно вона була відповідальна за добробут міста. У неї був свій кабінет в міській ратуші, але її рідко можна було там застати. Більше для цього підходив наш будиночок на розі Другої і Третьої Авеню, в якому чудо­во підтверджувались слова з Євангелія: «Бідних завжди буде­те мати серед вас». Якщо кого-небудь було спіймано на кра­діжці в складі, моя мати ручалась за нього.

Мені завжди подобалися слова, якими Фарелл позначив дружбу: «Блукання в душі іншої людини». Починається воно ще в дитинстві. В Бенфі був Тедді Ендлі, хлопець, що мав звичку божитися, але який любив зі мною розмовляти. В Драмхеллері була місіс Еспінал, дружина управителя шахт в Мідленді, яка була для мене втіленням доброти й усього прекрасного, був містер Данн, завжди веселий і ввічливий; Боб Пітер - зразок доброго гумору; Даг Вільямсон, який завжди намагався мене поцілувати; спокійна і мила Берта Хайят; місіс Дюк - огрядна жінка з доброю посмішкою та нечемними дітьми; Біл Джілландер, який охоче проводжав мене додому після лижних прогулянок... Якби я хотіла зга­дати всіх, то список був би занадто довгий.

Я стала черницею, бо любила людей. Пригадую собі, як одного дня, перед закінченням середньої школи, я сиділа в гаражі й складала вірша, в якому намагалась висловити своє велике прагнення допомагати й любити ближніх. Вийшов досить незграбний драматичного змісту твір, провідною ідеєю якого однак було служіння іншим.

Я стала черницею, бо любила нашу віру. Хто зміг би полічити моменти віри в Ірландській католицькій сім'ї? Віра - це життя, а життя - це віра. Вітають Господа вранці, без Його імені не обходиться сніданок, обід чи вечеря. З Ним розмовляють, Його просять, величають Його і служать Йому. Бог є центром любові й пошани. Служіння Йому визначає для всіх основний напрямок життя. Неділя була щасливим днем: татусь з мамусею, Ян, Елен, Кітті, Джері, Флоренс, Марія і Пат йшли на восьму або дев'яту годину на Святу Літургію. Дуже рідко ходили на одинадцяту годину. Попо­лудні, після читання катехизму, ми йшли в село на про­гулянку. Уроки з катехизму ми повинні були заучувати на­пам'ять. Мама заохочувала нас, пригадуючи своє життя, вона казала:

- Коли я була такою, як ви, то знала катехизм від почат­ку до кінця.

Щороку в нас відбувалися конференції з участю місіо­нерів. Перша з них справила на мене велике враження драматичним коментарем проповідника до розділу Євангелія від Матвія про Страшний Суд, де мова йде про відділення пра­ведників від грішників. Ще й сьогодні пам'ятаю, що коли я ставала навколішки, то ледве могла бачити лавку перед собою. Ставлячи себе на місце душі, вигнаної на лівий бік, я мимоволі почала молитись, скеровуючи свої думки до Бога. Хоч це була зовсім проста молитва, але все ж таки молитва:

-  Мій Боже, постав мене з правого боку, разом з Тобою. Через кілька років я отримала перше запрошення стати

черницею. Закінчилось перше післяобіднє місіонерське чи­тання для дітей. Отець Бітум походжав перед церквою Свя­того Антонія. Кілька дівчат, сповнених натхнення після кіль­кох днів молитв, подавали надії і сподівання на майбутнє.

-  Хто з вас стане черницями? - запитав отець-місіонер. Піднялось багато рук, але я своєї не піднесла. Стоячи позаду групи, лиш сказала сама собі:

-  Б'юсь об заклад, що жодна з вас не стане черницею, я ж вступлю в монастир!

З цього дня я почала щовечора один раз читати «Богоро­дице Діво», щоб дістати покликання. Однак з роками мені хо­тілось забути про це, часом я просто молилась з наміром змі­нити стиль свого життя. Проте я не могла позбутися думки, що стану черницею: щовечора до довгого переліку побажань (щоб отримати найкращі оцінки, стати високою зростом, стрункою, красивою, мати новий дім і т. п.) додавала і оте.

Я мало знала про життя черниць. Мені важко було зро­зуміти їх героїчний ідеал цілковитої відданості обов'язкам, абсолютного підпорядкування наставницям і умертвіння пло­ті. Кілька сестер час від часу відвідували нас в містечку Лаком і звичайно залишались на обід. Ми, діти, розважалися, по черзі спостерігаючи за ними крізь шпарину в дверях. У нас складалось враження, що говорили тільки старші сестри, а молодші лише слухали. Якось одна з дівчат нашої парафії виїхала до Калгарі і там вступила до монастиря. Потім я довідалась, що вона таки не залишилась там, і протягом кількох днів була під враженням її сумного становища. В той час я прагнула забути про монастир, а думку стати черницею намагалась сховати в найвіддаленіший куточок свідомості. Час проводила в праці і розвагах, каталась на лижах, ходила на танці та віддавалась навчанню. Я хотіла жити вільно і спокійно, що було типовим для веселої і водночас істинно католицької ірландської сім'ї.

На стіні нашої їдальні висіла картина, завдяки якій Хрис­тос став членом нашої сім'ї - велика картина під назвою «Ес-се Номо». Батьки дістали її як весільний подарунок. Святий лик відображав страждання і водночас прощення й любов.

 Моя матінка часто дивилась на неї і промовляла до неї вголос. Подібно чинили і ми. Знаю одного чоловіка, що на­вернувся завдяки тій картині. Був це вже літній фермер, який часто гостював у нас і любив сидіти в батьковому кріс­лі, дивлячись на нас і розмовляючи. На смертному ложі він перейшов у католицьку віру. Моя мати сказала, що то очі Христа з тієї картини підштовхнули його до цього кроку.

Після закінчення середньої школи я хотіла продовжувати навчання. Оскільки я була кращою ученицею класу, мені була виділена стипендія, і я мала намір вступити в універ­ситет в Альберті. На нещастя, незадовго до цього моя мати була в Едмонтоні і бачилась там з сестрою Еваристою, пре­красною вчителькою, яка в її очах завжди була ідеалом. Сестра порадила матері послати мене до колегіуму в Монте Сан-Вінченцо, керованого сестрами. Мене охопив великий неспокій. Мама хоче, щоб я туди поїхала, і, можливо, щоб стала черницею! Пригадую, як гаряче я молилась Богові, благаючи Його, щоб дозволив мені ще потішитись моїм пре­красним життям. Я звірилась матері у своїх побоюваннях і одержала втішну відповідь:

-  Якби я знала, що ти хочеш стати черницею; то ніколи б
не дозволила тобі туди поїхати!

Дорожні приготування, гроші на залізничний квиток, по­зичена у місіс Кроу валіза, біль, викликаний розлукою з сім'єю, з якою я тепер не побачусь багато років - здається, я ще раз переживаю ці такі важливі для мене хвилини. На­певно, всі сусіди прийшли на станцію провести мене. Брат Ян, котрий щойно повернувся з подорожі по східній Канаді, поки­нув вагон останній. Його прощальні слова я чула під час усієї подорожі:

-  Канада дуже велика країна, а Галіфакс дуже далеко від дому!

Життя в колегіумі зміцнило покликання, яке здавалось тепер єдиним можливим станом мого життя. Не хочу цим сказати, ніби я зневажала інше життя, його інші прояви, але монастир цілком відповідав сповідуваній мною вірі. Я справді «опиралась патериці», та мій опір не був надто сильним. Час минав серед товариських зустрічей, кіно, танців та лижних прогулянок, але водночас я щоденно ходила на Святу Літур­гію і не пропускала післяобідніх церковних благовіщень. На останньому курсі університету надійшла пора приймати рі­шення, але я все ще зволікала.

-  Боже мій, я ще не можу, ще хочу жити. Підожди. Поче­кай, аж поки сповниться мені 25 років!

Рішення прийшло одного вечора, коли відправляючи в каплиці колегіуму Хресний шлях, я дійшла до одинадцятого розділу: Ісус Христос прибитий до хреста. Чому я повинна використовувати молодість для задоволення власних примх? Ця думка раптово пронизала мій мозок, мало не розірвавши серце, й видобула з нього слова покори:

-  Добре, отже Ти переміг, Господи!

Потім я перейшла до дальших розділів Хресного шляху.

Тепер треба було все пояснити матері-ігумені. Я попро­сила її вислухати мене в суботу пополудні - це були години, якими студентки могли вільно розпоряджатись. Вона сказа­ла, що буде чекати мене в головній канцелярії. Я прийшла раніше. В чеканні походжала серед античних крісел, зма­гаючись зі страхом, який викликала в мені думка про. ув'яз­нення в монастирі. Один з каблуків моїх білих туфель протк­нув край килима. Витягнувши його, я вирішила покинути приміщення.

-  Треба вийти з цієї кімнати! Тут я втрачаю розум... Дівчи­на мого типу потребує свободи...

Раптом на стіні я побачила картину «Ессе Номо». Це не була та сама картина, що висіла в нашій їдальні, але дуже подібна до неї, а вираз очей, з яких текли сльози, був точно такий же. Ця картина заспокоїла розбурхану в мені бурю. Розмова була коректною і корисною, я зважилась на вибір...

Минуло вже три роки з того часу, як я покинула рідну домівку. А тепер повинна була покинути її назавжди! Про своє рішення я повідомила в листі. Коли сестра Флоренс написала, що матінка плакала над моїм листом цілу ніч, я теж не могла стримати сліз, згадуючи свого маленького братика і батька, чий похилий вік не віншував йому довгого життя.

Мені не важко пояснити, чому я прийшла в монастир, але щоб пояснити, як сталося, що я в ньому залишилась, потріб­но було б якесь надприродне світло. А однак, якщо життя має для мене сенс, то цим я завдячую вступові до монастиря. Живу в монастирі вже п'ятнадцять років, і здається, що всі ці дні пронизані ясним світлом, бо кожен день - це крок до Бога, який є істинною ціллю чернечого життя.

Сестра Елен Френсіс, Канада

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: