Зі щоденника вчительки Закону Божого

7.00 ранку. Стою на роздоріжжі, притупцьовуючи ногами, щоб трохи зігрітись, і читаю свою ранішню молитву:

-  Добрий Боже, зроби так, щоб автобус не спізнився біль­ше, ніж на 15 хвилин. З любові до Тебе я б і більше могла постояти на цьому лютому морозі, та жаль мені дітей, що че­кають на мене... Нехай славлять Тебе сніги й морози, тепло і холод...

8.00. В Буковинці на зупинці вже стоять мої діти, з черво­ними від холоду носами й чеканням в очах. Янек вириває з моїх рук сумку. В тісному колі малюків пробираюся окруж­ною дорогою, бо, як інформують мене дівчатка, та, коротша, засипана снігом.

-  Ми спеціально зустріли сестру, щоб показати їй дорогу.

9.00. Урсулка не має зошита, зате має відморожені руки.

- Я загубила рукавички, і мама не купить мені нових. Бо тато знову всі гроші... знаєте, сестро...

- Так, знаю...

Записую на полях щоденника: Урсулка, рукавички.

10.00. Прийшов тільки один дошкільник. Ну що ж, в таку погоду... Дивлюсь на цього малого богатиря й думаю: два кілометри він йшов через снігові замети, крізь мороз і вітер. І раптом не буде занять, бо більше ніхто не прийшов, Ні!

-  Сідай, Тадек, буде урок - порозмовляємо собі про Гос­пода Бога...

11.00. З цієї групи не прийшла жодна дитина. Зітхаючи, хо­ваю у сумку свої конспекти і виймаю булку з сиром. Дякую Тобі, Боже, за доброту сестри Кшиштофи, яка дала мені цю булку в дорогу. Маю годинну перерву. Треба підкласти вугіл­ля в пічку й зблизька подивитись на засніжені ялини за вік­нами. Дістаю вервицю. Дивно, коли тільки я беру її до рук, перед очима стають личка усіх моїх дітей: рум'яні щічки Ка­сі, бліді, як облатка, В'єся, темна голівка Габрисі, Войтек з синцем під оком, Уля без рукавичок, завжди неуважний Да-рек. Я пересуваю їх подумки як коралики вервиці. «Богоро­дице Діво»...

12.00. Прийшли. Трохи крутяться. Анджей не знає, скільки є головних гріхів. Дивуються, що свята Тереза не мала чо­ловіка.

- То жодна сестра не має чоловіка? І наші теж? - ди­вується Марек.

А, може, це й краще, бо інакше повинна б сестра зали­шатись вдома, і хто б тоді до нас приїхав?

13.00. Обід у священика. Господиня поставила паруючий полумисок. Святий отець скрушно зітхає: аби лиш усі при­йшли до сповіді в четвер...

14.00. Репетиція співу: «Божа радість як ріка переповнює мою душу».

-  Сестро Барбаро, в Ґанки замерз голос, і вона вже ніколи
не співатиме. Хіба що вип'є сто пляшок тієї нудотної рідини.

15.00. Маю хвилю часу, щоб відвідати Господа. В церкві порожньо і тихо. Господи Ісусе, в мене трохи болить голова. Допоможи пояснити дітям, як сталося, що Ти увійшов у хліб. Я сама ще багато чого не розумію, Живий, Незбагненний Хлібе. Прошу, зроби, аби слова мої були настільки простими, щоб не заслонювали Тебе, і настільки «малі», щоб проявилась Твоя велич, і такі прозорі, щоб Кася з кісками, завжди роз­патланий Павло - і всі, до кого Ти мене посилаєш, самі побачили Тебе. І ще одне, Господи! Нехай всі прийдуть у четвер до сповіді...

16.00. Після лекції Янек сказав:

- Знаєте, сестро, як я виросту, то придумаю величезний мікрофон, щоб було чути на цілий світ. І знаєте, що я крикну?

- Ну, що?

- Крикну: «Ходіть, люди, до церкви! »

17.00. Добрий Отче, у мене сьогодні ще багато справ. Я повинна пояснити всім цим таким різним Божим дітям, що не годиться прощатися лівою рукою, що не личить христи­янинові тягати дівчаток за коси, що воротар команди про­тивника - це теж ближній, і те, що повинно запасти їм в серце найглибше і назавжди - що Ти наш Отець, без якого ми нічого не можемо вдіяти...

18.00. Останній урок. Трохи болить голова. Ванди немає вже третій тиждень. Дуже не вистачає Збишка, який лежить у лікарні. Про що думає Крися, коли сидить так, спершись об лавку, і вивчає мене серйозним поглядом? Я всіх їх люблю. Це триває вже п'ятнадцять років - приходять і відходять. Декотрі потім приходять показати свою дитину. Радіють, розповідають про навчання, плачуть. Так, життя - це не зошит з релігії з кольоровими малюнками. Ох, задумалась я. Не час на це зараз.

-  А чому сестра засмучена? - питає Крися. Адже різд­вяний піст. Сестра сама казала, що треба радіти.

19.00. Автобус знову спізнюється.

-  Ми так станемо, щоб на сестру не дуло, - кажуть діти, оточуючи мене «стінкою». Маленька ця стінка, ледве до колін. Вони не підуть звідси, доки не помахають вслід від'їж­джаючому автобусові.

Ось я і вдома. Дружньо моргають здалека вікна монас­тиря. Найсвітліше в каплиці - саме тепер сестри читають требник. Котрась з постуланток скаже: помолимось за наших сестер-вчительок Закону Божого. А сестра Катерина стане на порозі кухні і змусить мене з'їсти другий обід. А коли ще принесе мені кухоль свіжого молока і буде «твердо» стояти, доки не вип'ю його до дна, я подумаю собі в душі:

-  Яким добрим мусиш бути Ти, Боже, якщо в серці моєї сестри стільки доброти.

А коли підемо на відпочинок, спитають:

-  Ну, і як там було?..

20.00. Прийми, Господи, цей минаючий день. Вибач, що Ясь мусив щось запитати в Тебе два рази. Що занадто суворо докоряла Григорію. Нехай хвалою Тобі будуть п'ятірки в зошитах моїх дітей. Дякую Тобі за все. І, будь ласка, зроби, щоби завтра автобус не спізнився більше. Не за себе дбаю, а за своїх дітей, котрі будуть мене чекати...

Сестра Барбара, Польща

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: