Етнополітика як сфера суспільного життя.

Антонюк стр. 23 – 25

Принципи демократичної етнополітики.

Антонюк стр. 25 – 26

 

Моделі етнополітики.

У сучасній науці виокремлюють дві основні моделі етнополітики –

асиміляційну (інтеграційну) та мультикультурну. Частина вітчизняних

та зарубіжних науковців вважають, що варто вести мову не про єдину

асиміляційну (інтеграційну) модель етнополітики, а про дві, цілком різні моделі,

– асиміляційну та інтеграційну. До цього переліку варто також додати

расистську модель етнополітики. По–перше, існували держави, які активно

втілювали її на практиці. По–друге, маємо доволі багато прикладів співіснування

елементів асиміляційної та расистської моделей етнополітики. Наприклад, у

США в ХІХ – до 60–тих років ХХ століття, поряд з активним втіленням на

практиці асиміляційної моделі, мали місце елементи расистської моделі,

зокрема, політика сегрегації.

Сутність асиміляційної (інтеграційної) моделі полягає в досягненні певного

рівня гомогенності культури, формуванні, по мірі можливості однорідної

культурної та етнічної спільноти. В найбільш радикальному варіанті ціллю даної

моделі є формуванні єдиної нації шляхом нівелювання етнічних та культурних

особливостей спільнот, що проживають на території держави. В основі

асиміляційної (інтеграційної моделі) лежить ідея нації–етносу як єдиної етнічної

та культурної спільноти. Саме рівень гомогенності та засоби його досягнення

відрізняють крайній та поміркований варіанти даної моделі. Основними

засобами проведення подібної політики є заходи в освітній сфері та імміграційна

політика.

Класичним прикладом втілення даної моделі являється етнополітика

Сполучених Штатів Америки ХІХ – першої половини ХХ століття. Її

теоретичним підґрунтям була теорія «плавильного котла (тигля)».

В кінці ХІХ – першій половині ХХ століття першопочатковий варіант теорії

«плавильного котла» трансформувався в так звану концепцію «томатного супу».

Слід відзначити, що концепція «томатного супу» – це лише різновид теорії

«плавильного котла», пристосований до тодішніх реалій. Подібна трансформація

відбулася під впливом зростання напливу до США іммігрантів з різних частин

Європи та Азії. В американському суспільстві виникли побоювання, що нові

іммігранти зруйнують традиційну культуру США. Згідно концепції «томатного

супу» нові іммігранти мають органічно влитися до англосаксонської культури

перших поселенців.

Асиміляційна (інтеграційна) модель етнополітики використовувалась на

практиці не тільки у США. У 50–60 роках ХХ століття у багатьох європейських

країнах ідея асиміляції етнічних меншин та іммігрантів розглядалася як цілком

природна. Двійником американської теорії «плавильного котла» була ідея злиття

соціалістичних націй у «нову історичну спільноту – радянський народ», що

активно пропагувалась та втілювалась у СРСР. На цю разючу подібність вказує

сучасний український дослідник Г.В. Касьянов: «американська ідея

«плавильного котла» («the melting hot») та радянська концепція «злиття націй»

навдивовижу схожі між собою, хоча й виникли в суспільствах з полярно

протилежними системами політичних цінностей і мали різну

спрямованість»[3, с.48]. Однак, навіть потужна тоталітарна система не зуміла

досягнути успіху в остаточному злитті націй. У 80–роках ХХ століття під

впливом спротиву народів Радянського Союзу ідея формування єдиного

радянського народу зазнала суттєвої корекції: радянський народ – це єдність у

політичній, економічній та соціальній сферах, натомість етнічні та культурні

особливості його складових мали бути збережені.

На думку багатьох науковців, варто вести мову не про єдину асиміляційну

(інтеграційну) модель етнополітики, а про дві цілком різні моделі – асиміляційну

та інтеграційну. Ціллю останньої є, перш за все, політична інтеграція,

формування єдиної політичної (громадянської) нації, натомість культурні та

етнічні особливості залишаються. У такому варіанті вона надзвичайно нагадує

деякі варіанти мультикультурної моделі етнополітики.

Вибух етнічного ренесансу в другій половині ХХ століття та

неспроможність асиміляційної моделі забезпечити єдність суспільства, зокрема,

крах практичного втілення теорії «плавильного котла» у США, зумовили перехід

багатьох демократичних країн до етнополітичної моделі мультикультуралізму

(мультикультурної моделі етнополітики).

Окреслення особливостей мультикультурної моделі етнополітики потребує

відповіді на питання щодо сутності мультикультуралізму. На думку сучасної

української дослідниці І.Ю. М’язової «на сьогодні явище мультикультуралізму

виступає як ідеологія, політика та дискурс, що стверджують правомірність та

цінність культурного плюралізму, доречність та значимість існування

різноманіття культурних форм. У контексті мультикультуралізму несхожість та

відмінність перестають розглядатися як «чуже», стаючи просто «іншим». Така

теза є своєрідним обґрунтуванням необхідності існування мультикультуралізму,

а також відгуком на відродження локальних націоналізмів» [6, с.156].

Етнополітична модель мультикультуралізму ґрунтується на концепції нації–

поліса та спрямована на формування єдиної політичної, однак багатоманітної

культурної, расової та етнічної спільноти в межах однієї держави. На думку

прихильників мультикультурної моделі етнополітики, потрібно тверезо

оцінювати та правильно використовувати расову, культурну і етнічну

багатоманітність країни. Наприклад, президент США Б. Клінтон визначав

центральним завданням американської етнополітики побудову мультикультурної

демократії на засадах досягнення внутрішньої гармонії та взаємної терпимості.

Головною ціллю подібної етнополітики має бути створення єдиної

американської нації з одночасним збереженням її культурної багатоманітності.

Центральною засадою політики мультикультуралізму є визнання культурної

та етнічної різноманітності, існування в межах одного суспільства цілої низки

етнічних ідентичностей, права етнічних спільнот на збереження власної

ідентичності. Зміст мультикультуралізму визначається й тим, що він постає як

особлива форма інтегративної, ліберальної ідеології, через яку поліетнічні та

полікультурні національні суспільства реалізують стратегії соціального

порозуміння та стабільності на принципах рівноправного співіснування різних

форм культурного життя [6, c.156]. Подібна політика орієнтована на задоволення,

насамперед, групових інтересів етнічних спільнот.

Політика мультикультуралізму прагне до органічного поєднання

загальнонаціональної ідентичності та етнічних ідентичностей різноманітних

груп, що населяють країну. Етнічна ідентичність не заперечує права належати до

певного політичного утворення. Мультикультуралізм виступає своєрідним

універсальним вирішенням не тільки етнічних, але й соціальних протиріч. Ця

політика дозволяє не тільки об’єднати суспільство, але й досягнути набагато

більш досконалого ладу, адже полегшує доступ представників етнічних меншин

до різноманітних ресурсів.

Однак, етнополітична модель мультикультуралізму, попри її привабливість,

не є універсальною панацеєю. Серед прихильників ліберальної теорії викликає

застереження характерна для мультикультуралізму перевага групових інтересів

етнічних спільнот над інтересами індивіда. На думку деяких дослідників, одним

з наслідків мультикультурної етнополітики є руйнування традиційної культури

місцевого населення представниками іммігрантів.

Расистська модель етнополітики полягає у прагненні забезпечити етнічну та

расову чистоту пануючої спільноти, розподілі суспільства на повноцінних та

неповноцінних громадян, дискримінації непанівних етнічних груп. Дана модель

ґрунтується на ідеології расизму – уявленнях про природну нерівність людських

рас та вирішальному впливі расового фактору на історію людства. Засновником

расизму вважається французький вчений А. де Гобіно, який у 1853 році

опублікував працю «Есе про нерівність людських рас».

Згідно даної моделі суспільство стратифікується за вертикально–

ієрархічним принципом. На вершині перебувають представники панівної

етнічної спільноти, що вважаються єдиними «повноцінними» громадянами.

Вертикально–ієрархічний принцип забезпечує повну монополію панівної

спільноти в політичній, соціальній, економічній, культурній та інших сферах.

Непанівні групи перебувають у підкореному становищі, їх місце та роль у

суспільній ієрархії залежить від расової «повноцінності». Задля забезпечення

етнічної/расової чистоти расистська модель етнополітики обмежує до мінімуму

доступ представників «неповноцінних» етнічних груп у країну та передбачає

повну заборону або суттєві обмеження щодо змішування представників різних

расових груп. Проводячи подібні заходи правлячі коли активно використовують

геноцид та депортації.

На практиці расистська модель етнополітики була втілена в гітлерівській

Німеччині та ПАР за часів апартеїду. Німецькі націонал–соціалісти виходили з

людиноненависницької теорії поділу людства на три основні типи рас – раси, що

творять культуру, раси, що отримують культуру та раси, що руйнують культуру.

Ці раси, в свою чергу, згідно принципу повноцінності, поділялися на різновиди.

Повноцінними людьми оголошувались представники лише першої з них –

арійської, найвищим різновидом якої була нордична раса. Метою націонал–

соціалістичної ідеології було встановлення гегемонії арійської раси, а основним

засобом досягнення мети вважалась війна за світове панування.

Чистота арійської раси забезпечувалась на законодавчому рівні

(Нюрнберзькі расові закони). Дані закони були спрямовані, насамперед, проти

євреїв, яких німецькі націонал–соціалісти зараховували до раси, що руйнує

культуру. Так, згідно закону «Про громадянство Рейху» повноцінними

громадянами оголошувались лише особи німецької та спорідненої з нею крові,

які своєю поведінкою доводять бажання і здатність віддано служити німецькому

народу та Рейху. Закон «Про охорону німецької крові та німецької честі»

забороняв шлюби та сексуальні відносини між громадянами Рейху та євреями, а

також вводив ряд обмежень у правах для представників єврейської

національності. Вершиною втілення цієї моделі німецьким націонал–соціалізмом

щодо євреїв була організація Голокосту –геноциду єврейського народу,

жертвами якого стали 6 мільйонів євреїв Німеччини та окупованих нацистами

територій.

Расистська модель етнополітики Південно–Африканської Республіки

дістала назву апартеїду. Вперше цей термін був використаний 26 березня 1943

року в південно–африканській газеті «Ді бюргер». Дослівно апартеїд (апардхейд)

перекладається з африкаанс (мова білих поселенців у Південній Африці) як

«роздільне проживання».

Задля забезпечення расової чистоти згідно закону «Про реєстрацію

населення» від 1950 року усе населення Південної Африки розподілялося на

чотири основні групи: білі (європейці), чорні (африканці, банту), кольорові

(метиси) та азіати (в основному вихідці з Індії). Найвище в цій ієрархії стояли

білі, які користувались усіма політичними, економічними та громадянськими

правами.

Найбільш цинічним виявом апартеїду в ПАР було створення бантустанів –

спеціально відведених територій для проживання окремих чорношкірих

народностей ПАР та окупованої Намібії. Однією з офіційних причин їх

формування була ідея створення для негритянських етнічних груп незалежних

держав, в яких вони були б повноправними господарями. На практиці

бантустани являли собою штучно створені резервації, які були розкидані по усій

країні. Ні один з них не мав реальної незалежності.

Расистська модель етнополітики в її чистому варіанті (гітлерівська

Німеччина, ПАР епохи апартеїду) та використання елементів цієї моделі в

деяких країнах (США до 60–их років ХХ століття) зазнали краху. Сьогодні

світове співтовариство засуджує будь–які прояви расизму. Історія свідчить, що

дана модель є не тільки непридатною на практиці, але й за своєю суттю

суперечить засадничим принципам демократії та гуманізму.

 

 

⇐ Предыдущая9101112131415161718

Поделиться: