Етнополітичні погляди представників українського націоналізму.
Ідея незалежної української державності була центральною не тільки у творчості представників консервативного напряму української політичної думки. Головну увагу обгрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи ше двох напрямів політичної думки — націоналістичного і націонал-демокра-тичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський. Вони вважали, що до революції 1917 p., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Міхновський.
Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна — самостійна держава з республіканським устроєм — вступила у договірні відносини з Московською монархією як «вільний з вільним» і «рівний з рівним». Основні статті угоди спрямовані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя, який не мав права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.
Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національно свідомої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.
Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».
Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою.
Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.
Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.
Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минулого українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.
Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.
Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.
Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового націоналізму, то М. Сціборський був автором політичної доктрини цього націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.
Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія — «це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціально корисних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління»4. Обстоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів», М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.
Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. За його проектом Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівництвом націоналістичної організації.
