Розділ сьомий Стефка їде додому

 

– Підкинути? – зупинився біля Стефки допотопний газик, і з вікна визирнула завжди задоволена пика водія Славка, сина Бібліотекарки. – Я саме їду в місто. До речі, на дискотеку.

 

– На державному бензині?! – єхидно додала Стефка.

 

– Тебе це не обходить! Сідаєш чи ні?

 

Стефка тоскно поглянула на дорогу, на яку

 

вже спадала вечірня імла: двадцять хвилин лісосмугою до автобуса, ще сорок – до найближчої станції метро...

 

– Знову будеш хапати за коліна, як дідуган?

 

– Не буду. Даси п’ятірку – тож не буду.

 

– Ого! – обурилася Стефка.

 

– Із чужих беру двадцятку. Так що – сідай, поки не передумав.

 

І Стефка сіла.

 

Газик рушив і поволі поповз розмоклою осінньою дорогою, як жук-гнойовик. Стефка примружила очі. Її ноги гули, немов камертон, відгукуючись на какофонію сьогоднішньої метушні. Вона знала, доки не влізе в теплу ванну, вони не перестануть огидно нити. Раніше, коли вона не працювала, такого, звісно, не було. Вона лежала вдома з книжкою чи сиділа на останньому ряду на репетиціях, які проводив її чоловік, аж поки він наказував: “Іди вже додому. У мене ще купа справ!” Купа справ зазвичай закінчувалася під ранок, коли змучена Стефка програвала в своїй уяві всі сцени власної страти – від відрубання голови в “Марії Стюарт” до замурування живцем в “Аїді”.

 

– Чого засумувала? – почула голос Славка.

 

– Просто втомилася...

 

– Зрозуміло, ця робота не для таких, як ти. Чого тебе сюди взагалі поперло? Я хоч маю навар та живу неподалік... До речі, можемо колись удень забігти. У мене купа касет, відик, музон різний... Ти ж вільна пташка. А організм, мабуть, вимагає свого?

 

– Вимагає, – згодилася Стефка, яка віднині вирішила завжди бути відвертою, – але не від тебе!

 

...Лісосмуга закінчилася, й авто виїхало на трасу, обабіч потяглися рівні ряди високих сосен, вдалині сяяли вогні міста. На дні порожнього Стефчиного серця дзенькнула монетка круглого рівного місяця, що світився прямо над вікном газика. Цей брязкіт рикошетом віддав у мозок, дістався шлунка, пронизав нирки, печінку й решту нутрощів. Таке з нею тепер траплялося доволі часто.

 

– Мерзнеш? – запитав водій, побачивши, як вона здригнулася. Відірвав одну руку від керма й поплескав її по коліну, не відчувши ніякого живого зустрічного поруху, поквапився знову схопитися за кермо: “Подумаєш – Снігова королева!”

 

Та, дякувати Богу, довіз до самого під’їзду, взяв п’ятірку, ще раз без особливого ентузіазму запропонував поїхати на дискотеку й покрутив пальцем біля скроні услід.

 

Вдома Стефка залізла до омріяної ванни з книжкою в руках. Вона завжди читала, лежачи в теплій воді. Цього разу вона ледь утримувала в руках величезний фоліант, котрий придбала колись на книжковому ринку, “Енциклопедія радянського кіно”. Книга була старезна, допотопна, пожовкла, видана в середині сімдесятих, і могла запросто вважатися антикваріатом.

 

Вологими руками Стефка почала гортати її. Літера “Б”...

 

Пропустивши сторінок зо п’ять і вже втративши будь-яку надію, вона нарешті наштовхнулася на це ім’я – Береш. Едіт Береш. Почала читати”Береги Едіт, (Р. н. 1914. Рік смерті – невідомий ) – актриса театру та кіно. Після гучної слави в 30-х роках та кількох поїздок за кордон, була репресована (1947 рік). Реабілітована в 1953-му році. В кіно більше не знімалася, присвятивши себе театру. Після 1960 року закінчила свою творчу кар’єру, займалася викладацькою діяльністю. У середині сімдесятих – за непідтвердженими даними емігрувала до США. Фільмографія...” Далі йшли невідомі Стефці назви давно забутих кінострічок.

 

Отже, якась Едіт Береш – не вигадка. Вона була, існувала, й пані Поліна, мабуть, добре ЇЇ знала. Цікаво було б розпитати... І Стефка знову взялася гортати недолугий словник, у якому скупі відомості про акторів чергувалися з величезними статтями про перемоги й переваги радянського кінематографа. Якщо під прізвищем Едіт Береш не було ніякої фотографії, то під іменем “Леда Ніжина” красувалася та сама світлина, що висіла в кімнатах обох мешканок Будинку.

 

“Ніжина Леда (псевдо) справжн. – Ольга Сніжко. Р. н. 1919. Народна артистка СРСР, заслужений діяч мистецтв, у середині 60-х – депутат міськради. Донька відомого політичного діяча Якова Сніжка. У кіно та на сцені втілила незабутні образи радянської жінки-трудівниці, хоча глядачу найбільше запам’ яталася в ролях характерного плану...”

 

...Дослідники паранормальних явищ шукають паралельні світи, налаштовують металеві рамки, котрі крутяться в їхніх тремтячих руках, купують надчуттєву, страшенно дорогу техніку, щоб уловити якісь потойбічні сигнали. Хоч насправді паралельні світи зовсім поряд.

 

І для того, щоб спостерігати за ними, не потрібні жодні рамки і жодна техніка! Кожна людина живе в своєму власному світі, йде по своїй прямій. А якщо прямі перетинаються – це відбувається десь там, високо вгорі, й завдяки тому, що, як казав Галілей, Земля обертається, або ж за теорією Лобачевского про перетин паралельних прямих у викривленому просторі. П’ятий постулат Евкліда про паралельні лінії, що ніколи не перетинаються, намагалися спростувати лише чотири математики дев’ятнадцятого століття: у Німеччині – Гаусс, в Україні – Швейкарт, у Росії – Лоба- чевский, в Угорщині – Больяї. Але перший злякався своїх висновків і заховав їх у стіл, праця другого про астральну геометрію не отримала розголосу і визнання, третього осміяли, а четвертий загинув на дуелі...

 

Світ легше сприймати в одній пласкій проекції. Його багатовимірність може тільки пригнітити вразливі натури. У багатовимірному світі паралелі здатні переплітатися, заплутуватися, виробляти такі кульбіти, від яких... монетка місяця зривається з неба й відбувається той болючий рикошет. Коли світ лежить в одній площині, як на долоні – жити набагато простіше. Тоді все сказане не набуває іншого змісту, крім того, що є висловленим.

 

У багатовимірному світі – у всій його неосяжності – слова втрачають усякий сенс, вони – ніщо. І якщо Слово є Бог, це означає, що Слово є мовчання. Адже ніхто не чув Його голосу.

 

Так ,ни приблизно так міркувала Стефка, ніжачись у ванній. Останнім часом її відвідували ось такі різні й не дуже зрозумілі думки. Швидше за все, таким чином вона інтуїтивно шукала всередині себе той куточок, у якому не віддавався б той болючий рикошет. Так хвора людина безкінечно крутиться на ліжку, аби знайти положення, за якого не відчуватиме, як ниють її хворі органи. А Стефка відволікалася на ось такі міркування. Відчувши себе лінією на папері, вона чітко уявила поруч із собою всі інші лінії, які існували автономно. І їй страшенно закортіло змішати їх в одну купу, в клубок, усупереч усім законам евклідової геомет- • ••

 

ри.

 

Але паралелі могли перетнутися лише в ілюзорному світі. У тому, в якому жила собака- Стефка... І якась невідома їй Едіт Береш, від якої не залишилося жодної світлини, і та, що померла в квітах – Леда Ніжина, юна і вродлива.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: