Розділ дев’ятий Стефка. Справжнє яйце

 

“...Я хочу жити у світі справжніх чоловіків і жінок! Швидше за все, це означає – “у снігах Кілімандлсаро, де лежить мертвий леопард”, тобто – ніде. У белетристиці, серед героїв Хе- мінгуея, які здатні вільно спілкуватися про все на світі, дивлячись один одному в очі. Не зацькованих, не закомплексованих, здатних на вчинки – не заради ефектного жесту, захвату публіки чи винагороди – а тільки тому, що їм принизливо жити інакше. У такому світі не було б зраджених і скривджених, озлоблених, брехливих, розчарованих. Тому, що їхні думки й бажання збігалися б зі словами і вчинками, а не лягали в потаємні закутки душі важким камінням. Це був би світ справжньої свободи... ”

 

Тепер Стефці було досить легко підхопитися з ліжка о четвертій, ба навіть о третій годині ранку (чи ця година вважалася нічною?). Вона не уявляла, як могла спати до дев’ятої або навіть до одинадцятої. Прокидалася так легко, ніби зовсім не спала, ніби вечірні думки плавно перетікали у вранішні й були такими цікавими, що не можна було марнувати жодної хвилини дорогоцінного часу. Вона пила каву майже в темряві, дивилася, як за вікном бліді зірки повільно тануть у річці полуничного молока, котра розлогими уривчастими хвилями накочується на темне небо. Ніхто й ніколи не змусив би Стефку висунути носа на вулицю раніше, ніж з’явиться сонце! Тепер вона виходила о п’ятій без жодного жалю за теплим ліжком. А сьогодні ще раніше, адже треба було заскочити до найближчої хати у передмісті й купити свіже яйце для Альфреда Вікторовича. А ще вона хотіла особисто вибрати ту доленосну курку – бажано білу в чорну цяточку (або навпаки) – “курочку Рябу”, пра- родительку Всесвіту.

 

Автобус у таку вранішню годину був майже порожній. Вона проїхала свою зупинку – повз Будинок – і вийшла на кінцевій. Розгледілась. Обабіч вулиці в тумані стояли будинки. У який зайти? Краще в перший. Адже якщо доведеться ходити сюди щоранку, треба, щоб це була найближча хата. Поміркувавши таким чином, Стефка вирішила зайти в ту, що височіла над парканом навпроти зупинки. Передмістя ще дрімало чи вдавало, що спить. Стефка стала навшпиньки й зазирнула всередину подвір’я. Будинок був великий, але давньої конструкції – не котедж, не вілла, які заполонили це передмістя. Звичайна побілена сільська хата, охайне подвір’я, телевізійна тарілка-антена на

 

даху. Як потрапити в середину? Щойно Стефка про це подумала, як у будинку увімкнулося світло, клацнула клямка, й на поріг вийшла жінка років шістдесяти, закутана в довгу пухову хустку. З-під байкового халата в квітках виглядали краї нічної сорочки. Вона швидко пішла др хвіртки, ніби давно чекала на Стефку. Але помітивши її, жінка розчаровано запитала:

 

– Ви з автобуса?

 

– Так.

 

Жінка оглянула порожню вулицю. Вона чекала на когось іншого.

 

– Щось шукаєте? – знову запитала жінка.

 

Стефка виклала їй суть своєї невідкладної

 

справи.

 

– Тільки й того! – сказала жінка. – Заходьте, зараз підемо до курятника. Буде вам свіженьке яєчко.

 

Вона відчинила хвіртку й ще раз кинула розпачливий погляд на вулицю, у кінці якої згортався клубком туман.

 

– Постійте, зараз винесу, – сказала жінка, нахиляючись, щоби увійти в низенький сарайчик

 

– Чи можна мені подивитися на курку? – запитала Стефка.

 

– Там темно. Та й одяг забрудните. І що ж на ту курку дивитися – звичайна собі ряба.

 

– Біла в чорну цятку? – з надією промовила Стефка.

 

– У мене вони всі такі. А що, це має якесь значення?

 

Не очікуючи на відповідь, жінка зайшла до курятника. Звідти почулося незадоволене квоктання.

 

– Ось вам свіже, – сказала жінка, протягуючи Стефці яйце. Воно було теплим.

 

– Скільки я винна? – запитала Стефка.

 

– Хіба я знаю... Якщо дасте копійок п’ятдесят ...

 

Стефка обережно загорнула яйце в хустинку.

 

– Я приходитиму щоранку, добре?

 

– Та приходьте. Мені вистачить. Я все одно не торгую.

 

Жінка провела Стефку до паркану й ще раз подивилася на зупинку.

 

– Ви на когось чекали? – не втрималася Стефка.

 

– Я завжди чекаю, – зітхнула хазяйка і, вже відчинивши перед нею хвіртку, своєю чергою запитала: – А вам для чого одне яйце? Купіть у мого сусіда десяток – він продасть.

 

– Ні, дякую. Мені потрібне лише одне. Але – щоранку.

 

– Добре. Приходьте ще.

 

Стефка дивилася, як вона йде до дверей своєї хати, притримуючи на грудях пухнасту хустку – в капцях на босу ногу, в нічній сорочці, в квітчастому халаті... Ще одна паралель...

 

Стефка пішла до роботи пішки, трасу оточували високі сосни, повітря було, як вода, настояна на хвої. До Будинку вона дісталася хвилин,, за п’ятнадцять і, швидко переодягнувшись, одразу пішла до кімнати Альфреда Вікторовича. Трохи постояла в коридорі перед вікном, розглядаючи яйце. Воно вже не було теплим. Воно лежало на її долоні й було таким сліпучо-білим, немов усередині нього горів ліхтарик.

 

Стефка раптом згадала інше яйце, котре її вразило й викликало безліч асоціацій. Це було під час її подорожі до Прибалтики. В одній старовинній фортеці під Таллінном на кам’яному підвіконні вузької й глибокої бійниці вона несподівано побачила маленьке пташине яйце. Відставши від екскурсійної групи, Стефка довго розглядала його, не наважуючись доторкнутися. Воно було майже круглим, але найбільше, що привернуло увагу – з одного боку на його гладкій поверхні червонів кров’яний штрих... Стефка доторкнулася до нього пальцем і відчула тепло, навіть – жар. Чому воно опинилося в такому незручному місці, на пласкому холодному камінні? Що змусило пташку ось так викинути його з себе посеред підвіконня? Можливо, вона, господарка цих лісів, злякалася галасу, який зчинили туристи?

 

Ця картина надовго закарбувалася в пам’яті, як поєднання протилежностей: холодні середньовічні мури, що непохитно стояли тут кілька віків, і маленьке закривавлене яйце.

 

Різниця між цими двома величинами полягала в тому, що в останньому билося серце. Але Стефка знала, що за годину чи дві фортеця і яйце будуть варті одне одного: в кожному згорнеться клубочкохм своя примара...

 

Стефка ще мить міркувала, чи треба підігріти яйце у воді, як вона робила раніше з іншими. Але вирішила – не варто, й рішуче постукала в двері Пергюнта. Отримавши дозвіл, увійшла. Старий, як завжди, підхопився їй на зустріч.

 

– Ваше яйце! – як завжди, оголосила свій “вихід” Стефка. Це було щоранкове дежа вю. Стефка знала, що зараз, як і вчора, старигань заспіває уривок з якоїсь арії й побіжить розглядати свою здобич до вікна, потім закине полу халата на плече й добре поставленим голосом почне розповідати про символічне значення свого вранішнього трунку, а Стефка знову нервово поглядатиме на годинник...

 

Але трапилось інше. Альфред Вікторович (як завше, він щось прокукурікав – здається, з “Фігаро”) і звичним жестом зняв з її долоньки яйце.

 

– Голубонько, знесла таки... – почав він і раптом ця коронна фраза ніби застрягла йому в горлі. Альфред Вікторович важко опустився на край свого розстеленого ліжка й низько схилив голову над своєю долонею. Стефка зля- калася,. що у старого серцевий напад, і вже схопилася бігти за медсестрою. Але Альфред нарешті звів на неї очі, й Стефка з жахом побачила, що він... плаче. А жах (чи швидше якесь неприємне лоскотання, що раптовою хвилькою здійнялося десь у шлунку) виник тому, що на якусь мить крізь риси вісімдесятирічного старого проглянуло обличчя хлопчика – такого, яким Пергюнт був тоді, коли йому несподівано купували на ярмарку великого півника-льодяника. Час відмотався навс- пак і знову став на своє місце. Перед Стефкою сидів старий чоловік, по щоках якого текли каламутні сльози, залишаючи в борознах обличчя вологі джерельця.

 

Стефка присіла поруч на край ліжка.

 

– Що з вами, Альфреде Вікторовичу?

 

– Воно.... с-с-справжнє... – здушеним голосом просичав той.

 

Стефці закортіло провалитися крізь землю! Вона мовчала.

 

Пергюнт нарешті заспокоївся і поглянув на неї.

 

– Не соромся, дитинко, – сказав він, – і вибач старому за цю хвилину слабкості! Розумієш... Якби ти могла це зрозуміти, відчути... Ви – молоді. Вам, мабуть, не до цього... Йди собі, голубонько, я ж. знаю, скільки в тебе справ. Мабуть, jie весело поратися зі старими...

 

– Ну що ви, Альфреде Вікторовичу, – Стефка поклала руку на його зап’ястя. – У мене є час. Це ви мені вибачте. Я не думала, що ви так знаєтеся на... на цих клятих яйцях...

 

Альфред Вікторович засміявся. І знову набув свого звичного вигляду.

 

– Ще б пак! Усе своє творче життя – а я на сцені з дев’ятнадцяти років! – щоранку я випивав найсвіжіше яєчко. Я навіть міг сказати, яка курка – чорна, біла чи руда – його знесла! А все через мого акомпаніатора. Ми працювали разом від кінця п’ятдесятих... Він був старшим за мене, його родина загинула під час війни, і він опікувався мною, як сином. Я так само був один. Я ж – вихованець Макаренка, безпритульник... Хоч де б ми гастролювали, Карл Михайлович Швейдер, або, як я його називав жартома – татусь Карло, вставав удосвіта й вирушав на пошуки свіжого яєчка. А ми ж їздили всюди! Відень, Гаага, Варшава... Уявіть собі, де в Празі чи Нюрнберзі можна було його дістати?! А він діставав! У нього була свята переконаність, що регулярне вживання цього продукту добре впливає на голос. Як я ненавидів пити цю бридоту! Часом грішив: пуляв яйцем у стіну! І татусь Карло вирушав за наступним... Згодом він привчив мене до цього ритуалу через гру: я мав угадати колір курки. А вже потім я сам відчув смак справжнього яйця, знесеного вранці. От така ця історія... Останні роки я жив разом із ним у його квартирі – свою залишив дітям. Я доглядав за ним, як міг. Але не здатен був відучити від звички рано-вранці вирушати на ринок. Він був уже зовсім хворий і старий. Під час одного з таких походів, для яких він збирав докупи всі свої сили, мій старий друг помер просто на вулиці. Але, уявіть, упав, тримаючи яйце в руці – воно не розбилося... Сентиментальна історія, чи не так, дівчинко? Старі люди завжди сентиментальні, не зважайте. Я тут уже десятий рік. І всі ці роки мені приносять не те... Я вже думав, що ніколи, ніколи не відчую смак своєї юності, молодості. Ти повернула мені все це. Бодай на хвилину...

 

– Так буде завжди, – твердо сказала Стефка.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: