Розділ восьмий Едіт Береш. Костюм із білого джерсі

 

Навпроти Будинку – через дорогу і трохи вбік – стоїть маленька каплиця. Мені туди не дійти. Я бачу її з вікна. Цього досить. Щоранку на подвір’я приходить висока черниця з полотняним мішечком. Вона стає посередині заасфальтованого майданчика і починає годувати голубів. Черниця висока, сухорлява. Коли вітер розвіває її вбрання, здається, що воно надягнуте на довгу безтілесну палицю. Вона дістає з мішечка пригорщу крихт і кидає собі під ноги. Спочатку це видовище розважало мене й навіть розчулювало, поки одного разу картина змінилася: я побачила чорну постать в оточенні тисячі сірих пацюків, що копирсаються біля її ніг і ось-ось почнуть дряпатися по ній угору – до блідого обличчя, щільно закритого чорною хустиною. Мене знудило. Я не люблю голубів. Чому, чому в мене така огида до цих тлустих круглогрудих істот? Коли в моїй голові виникають якісь запитання, я мимоволі відштовхуюся ногою від підлоги і злітаю на своїй гойдалці вгору, щоб струсонути як слід мозок. Отже, голуби... Голуби... “Голубка миру”.

 

...Едіт Береш – двадцять із хвостиком, і вона вперше їде до Парижа, тому що Верховний необачно охрестив її “голубонькою миру”...

 

Щоправда, на “голубоньку” я зовсім не схожа! Але від Парижа не відмовилася. Хто ж відмовиться побувати на батьківщині своїх пра-пр^-пращурів? На мені білий костюм із джерсі, який шили всім світом, керуючись модними закордонними журналами кінця 20-х – більш сучасних у кравчині та моїх подруг не знайшлося. Довга спідниця, довгий піджак, який має прикривати сідниці, розкішний широкий комір... І все одно, прискіпливо оглядаючи мою майже повністю задрапіровану фігуру, кравчиня Мотя незадоволено зітхає: “Ти занадто, як то кажуть, сексуальна... Це мені так не обійдеться...” Вона хвилюється. Ще б пак! На мене, тобто на результат її майстерності, дивитиметься Франція – батьківщина моди й вишуканості!

 

У моїй валізі лежить ще одне вечірнє вбрання – така собі сукня-монстр з важкого синього оксамиту. Сподіваюсь, одягти її мені не доведеться...

 

Аеропорт Орлі... Запах! Повітря просякнуте дивним запахом кави і чимось свіжо-солодким, скляні вітрини, за якими буяє різнобарв’я, гучний простір, звуки музики, шурхіт, гудіння ескалатора, чемні посмішки тих, хто зустрічає делегацію, вишукані букети, перевиті білими атласними стрічками, спалахи фотокамер. Мені цілують руку. Дехто затримує її у своїй долоні на кілька секунд. Рука палає від тих поцілунків. Нас ведуть до великого авто.

 

За моєю спиною, крім режисера, оператора та сценариста – ще з десяток членів делегації. Усі вони з різних відомств, простіше – нахлібники і спостерігачі. Я ретельно проінструктована на предмет “можна-неможна”. Виявляється, що з усього переліку до першого пункту входить: усміхатися. Це майже все. Мене привезли посміхатися! Із таким самим успіхом могли б узяти з собою механічну ляльку. За пару тижнів до вильоту мене вчили розпізнавати столові прибори та бокали для різних видів алкоголю (хоча, зрозуміло, пити мені не можна), користуватися щипцями для лобстера, робити щось на кшталт кніксену та проголошувати двійко-трійко фраз французькою.

 

Я тішилася з того! Відтепер я граю у свою велику гру і тішуся, спостерігаючи, як стараються мої вчителі. Французьку я знаю досконало, а те, що звикла до гранчака, зовсім не означає, що не знаю, в які бокали наливається брют.

 

Проте як аксіому запам’ятала слова батька, сказані ним за десять хвилин до того, як мама відчинила двері людям у військовій формі: “Стань такою, як усі! Інакше – смерть. Забудь усе, чому ми тебе вчили. Інакше -смерть. Спробуй вижити. Ти сильна. Ти повинна вижити! Заради нас”.

 

І це я знаю напевно. Тому й викривлюю простоиьке “бон жур”, викликаючи поблажливі посмішки нашого перекладача...

 

 Краще б мені ніколи не бути в Парижі! Я бачу його – і не можу доторкнутися, я дихаю і захлинаюся смородом, що тхне від тих десятьох у штатському, незважаючи на божевільний запах акацій, парфумів та аромату, що випливає з кондитерських. Після прем’єри мене весь час фотографують для газет, підписуючи світлини: “голубонька миру”.

 

На урочистому банкеті за сусіднім столиком журналісти безсоромно перемовляються поміж собою, кидають фразочки про те, що я зовсім не голубонька, а скоріше – “фатальне стерво з опущеними віями”, що я – “сексі”, що могла би затьмарити білявку Мерелін, що я “чиясь підстилка” і що... мій костюм...

 

О, я готова виголосити таку гнівну тираду, від якої здригнулися б стіни цієї розкішної зали! Але я чую голос батька: “Ти повинна вижити. Заради нас...” Я вже давно затямила: виживати набагато складніше, ніж жити.

 

Я звикла до складного.

 

Я хочу напитися.

 

Сусід, що сидить ліворуч, завбачливо наливає в мій бокал чергову порцію мінеральної води. Відчуваю, що мій шлунок скоро лусне.

 

Сусід праворуч тулиться до мого стегна всім своїм спітнілим від напруги тілом.

 

А я несподівано розумію, що мені начхати на цю колиску мистецтв. Я хочу додому, у свою вузьку й темну кімнату, котра колись була нашою вбиральнею, хочу в темряву, як збожеволілий од смачних запахів тарган, який несподівано вискочив на середину освітленої кухні й чекає, що на його голову зрушиться удар капця.

 

Із середини зали вугільно-вогняним поглядом на мене дивиться елегантна жінка років від сорока до п’ятдесяти. Вона сидить у колі розкутих людей, чиї богемні обличчя говорять про бурхливе життя. Жінка щось каже, вони відверто розглядають мене. Самими вустами режисер з іншого краю столу благоговійно шепоче до мене: “Жан Кокто... Коко Шанель... Артур Міллер...”

 

У жінки тонкі, гарно окреслені вуста, виразні темні очі. Погляд трохи єхидний і неймовірно гострий. На ній вузька чорна сукня, кілька низок перлів на шиї. Від її погляду моє “голуб’яче” джерсі починає тихо і впевнено здушувати тіло...

 

Я більше не можу терпіти цього погляду! Мені здається, що вона знає про мене все – про вбогу комору, про брязкіт замків посеред ночі, про спів у ресторані й постіль, у якій я в шістнадцять років перетворилася на “велику актрису”, і про те, що я нею стала, незважаючи на цих десятьох монстрів у штатському, котрі не пускають мене до туалету. Я так само прямо дивлюся на неї. І несподівано помічаю в її очах шалене, ні з чим не зрівнянне... співчуття.

 

Я смикаюся, хочу вийти, я більше не можу сидіти серед цих людей.

 

– Ви куди? – питає сусід із лівого боку і лагідно кладе свою солону долоньку на моє зап’ястя.

 

“Хто ти такирі?! – хочеться закричати мені. – Ці діоди дивляться на мене, а не на тебе! Це мої фотографії заполонили перші шпальти газет! Тут розпоряджаюсь я. І я хочу...” О, що я зараз йому відповім!

 

– Посцяти!!! – ядучо-ніжним голосом сичу я, зберігаючи на обличчі “голуб’ячу” посмішку, якої мене навчили. З його рота випадає устриця, щоки червоніють, він хапає повітря ротом. Ще б пак! Він озирається довкола, ніби мене почув увесь зал. Йому нема чого відповісти, він впадає в транс.

 

Я підводжуся й іду через всю залу до вбиральні. Я знаю, що як тільки він отямиться – піде за мною й чекатиме в холі. Але ці дві-три хвилини свободи, поки я прямую крізь захопливі погляди і клацання фотоапаратів – вони мої.

 

Що б я нині розповіла цікавим журналістам, якби хотіла того? Можливо, якщо б мені налили п’ятдесят грамів “Мартелю”, моя розповідь звучала б так (хоча не поручусь, який відсоток у ній був би правдою... Зрештою, нині це не має жодного значення):

 

– Під час урочистого банкету на честь радянських та французьких митців я зайшла до розкішної вбиральні ресторану “Метро- поль”. Треба було поправити зачіску, напудрити носика й поновити аромат парфумів вітчизняного виробництва “Червона Москва”. Були колись такі парфуми в червоній коробочці... Коли носика було припудрено, а совєтські парфуми розповсюдили по цій колисці капіталізму свій патріотичний дух, до вбиральні ввійшла сама Коко Шанель. Дивлячись на мене, вона посміхнулася. Гадаю, що в ту мить їй дуже закортіло затиснути свої тонкі нервові ніздрі обома руками... “У вас занадто сумні очі... Треба радіти життю в будь-якому випадку... Навіть у такому жахливому костюмі!” – раптом сказала вона по-французькому. Мабуть, їй не спало на думку, що молода пролетарська актриса може зрозуміти її слова. Вона промовила це із приязною, світською й трохи знущальною посмішкою. Якби я її не зрозуміла, могла б припустити, що відома ку- тюр’є сказала кілька приємних слів про прем’єру нашого фільму, який щойно подивилася в кінозалі. Данина ввічливості! “Чим вам не подобається моє вбрання?!” – з низин свого максималізму огризнулася я.

 

“Приходьте завтра в мій салон на рю Карбон – підберемо щось гідне вашої краси”, – не виказавши ніякого здивування, сказала мадам Коко. Я почервоніла. Як я могла пояснити, що єдине, що можу зробити в цьому місті, – ось так вийти до туалету. Але ця жінка мала дивовижну здатність розуміти все те, що існувало поза словами. “Вибачте, – сказала вона, – я щось чула про ваш полі- ційний режим...” А тепер нашороште ваші вушка, панове журналісти! Адже далі було найцікавіше. Коко витягла зі свого ридикюль- чика... ножиці. Багато років по тому я дізналася, що вона завжди носила із собою знаряддя своєї праці. “Стій спокійно, дівчинко, зараз зробимо з тебе справжню паризьку кралечку! – сказала вона і легкими рухами, під час яких я чула, як мелодійно брязкають браслети на її руках... вкоротила мою спідницю майже до колін, так само вчинила із масивними полами піджака, а потім охайним напівколом зрізала задушливий комір. Роботу завершила голка, якою Коко на живу нитку й дуже майстерно підшила краї. Цей сон тривав хвилин зо двадцять. Я заніміла.

 

Коко підвела мене до великого люстра. “Геть усе штучне! – сказала вона, прискіпливо розглядаючи плід своєї праці. – Природність та елегантність. Затям: природність і елегантність. Завжди і всюди!”

 

...Так воно й було, якщо пам’ять мене не зраджує. Ми вийшли з вбиральні разом – Коко розуміла, що на мене чекають неприємності й поквапилася залагодити справу з моїм наглядачем. Нас оточили репортери, й Коко продемонструвала моє нове вбрання, а наші хлопчики в строгих костюмах уже нічого не могли вдіяти. Тільки розгублено посміхалися. Наступного дня Коко вдалося повести мене в “Куполь”... Більше ми ніколи не бачились.

 

Після 53-го – здається, близько шістдесятого року – вона написала мені листа. Тоді їй було сімдесят сім, і вона якимось дивом дізналася, що я реабілітована.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: