Співвідношення економіки та політичної економії. Особливості поведінки людей в економічній та політичній сферах.

В сучасних умовах актуальним є питання: чи можна вважати поняття „політекономія” і „економіка” ідентичними, чи є вони си­нонімами? На думку багатьох фахівців, сьогодні це далеко не одне і те ж саме, хоча в минулому ці поняття нерідко сприймались як рівнозначні.

Поняття „політична економія” виникло набагато раніше інших понять, що визначали політичну науку, соціологію та інші соціальні і гуманітарні науки. Те, чим з кінця XVIII і протягом усьо­го XIX ст. займались політичні філософи, економісти і соціальні теоретики, багатьма вченими визначалось як „політична економія”. А.Маршалл, який увів у науковий обіг термін „економіка”, ототож­нював його з поняттям „політекономія”. У радянський час загальні проблеми економіки переважно вивчались у межах дисципліни „політична економія”.

Однак у XX ст. поняття „політична економія” набуло відтінку певної старомодності і поступово в індустріальних країнах понят­тя „економіка” стало витісняти поняття „політекономія”. Політич­ну економію почали розглядати як розділ економічної науки, яка безпосередньо пов’язана з політичними проблемами, її визначали як один із напрямів економіки, предметом вивчення якого є еко­номічні проблеми уряду.

Однак існує й інша точка зору, відповідно до якої політична економія являє собою галузь соціальних наук, що входить у межі економіки, яка характеризується прагненням до більш ширшого усвідомлення економічних проблем. Вона застосовує методи еко­номічного аналізу для вивчення політичної поведінки, зближуючи економіку з політичною наукою. Вважається, що політична еконо­мія претендує на об’єднання в єдине ціле економіки, політичної науки і соціології. Як відзначав А.Б.Аткінсон, наповнення терміна „політична економія” в XX ст. новим змістом, відмінним від змісту поняття „економіка”, стало природною реакцією на сучасні пробле­ми, пов’язані із змінами історичних обставин і світоглядних тенденцій.

Новизна такого тлумачення політичної економії полягає пе­редусім у значно більш високому ступені взаємодії між економіс­тами і політологами. Дж. Даунсу у праці „Економічна теорія демо­кратії” зазначав, що в останні роки простежується тенденція до підвищення інтересу до міждисциплінарних досліджень. А.Алезина і К.Карлайнер підкреслюють, що це свідчить про прагнення представників двох дисциплін поєднати зусилля для правильного розуміння взаємовідносин економічної і політичної сфер та взаємозапозичення методів і прийомів дослідження. А.Б.Аткінсон підкреслював, що сьогодні у важливих наукових виданнях можна знайти значно більше публікацій економістів про політику, а полі­тологів – про економіку, що зумовлено ставленням до майбутньої політики уряду і підвищення уваги до довіри владі.

У політекономічній літературі, особливо тій, яка присвячена проблемі соціального вибору, економічна поведінка людей трак­тується як устремління до максимізації матеріальних благ шляхом взаємного обміну на ринку, а політична поведінка – як участь їх у процесі голосування на періодичних виборах і приєднання до різних зацікавлених груп та політичних партій.

Економічна поведінка людини – це сукупність усвідомлених дій, що здійснює індивід з приводу задоволення матеріальних і духовних потреб, тобто з приводу здійснення виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ. Економічна поведінка духовно примітивної людини визначається її економічними егоїстичними інстинктами. Економічна поведінка духовно розвиненої людини спирається на надбані суспільством і людиною моральні норми і цінності. Модель економічної поведінки людини визначається рівнем її культури, духовності, освіченості, соціального статусу, набутого економічного життєвого досвіду, індивідуальними нахилами тощо [6, с. 505-509].

Якість і комфортність життя суспільства і в суспільстві, його дійсне процвітання залежить від цілісності, гармонійності людських особистостей. Отже, питання подальшого економічного розвитку постіндустріального суспільства – це проблема людських якостей і шляхів їх удосконалення.

Своїх корисливих цілей політики досягають за допомогою політичних партій, які для них є засобами інформування своїх виборців з найменшими витратами. Для забезпечення захисту інте­ресів своїх членів партії прагнуть до збереження чи завоювання політичної влади шляхом отримання перемоги на виборах.

Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб’єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною. Політична участь – це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Більш конкретно політична участь розглядається як участь громадян у певних справах держави [4, с. 32].

Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини політичної участі. Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.

Адепти теорії так званої мічиганської моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації.

Представники так званої психологічної школи вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому важливо вивчити взаємозв’язок, взаємовплив установок особи та її поведінки, конкретних дій.

На думку прихильників інституціонального підходу до визначення особливостей політичної участі, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу [11, с. 215-218].

Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну.

Реальним учасником політичного життя людину робить її політична соціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження власного політичного „Я” як за рахунок засвоєння політичного досвіду, практики своїх попередників, так і саморозвитку, самореалізації.

Вважається, що в політичній сфері людина робить такий са­мий вибір на ринкових принципах, які в економічній. Рішення го­лосувати на виборах за того чи іншого кандидата є таким самим вибором, як і купівля товару. Це не означає повної тотожності еко­номічної і політичної сфер, адже між ними є відмінності. Вони зумовлені не цілями індивідів, а природою цих двох сфер. Дер­жавні рішення розглядаються в цій моделі лише як засоби досяг­нення цілі за аналогією з фірмою, яка ставить за мету отримати прибуток. Законодавці і представники виконавчої влади прагнуть не стільки виконати вимоги і задовольнити інтереси виборців, скільки втілити вжиття власні інтереси [12, с. 265].

Дж.Бьюкенен обґрунтував положення про те, що в політиці немає такого децентралізованого обміну, як у ринковій економіці. Суб’єкти політичного процесу не можуть керуватись звичайними правилами торгівлі, адже споживачами суспільних благ є не лише окремий індивід, а суспільство в цілому. Проте в політиці все ж існує аналог вільної торгівлі. Це згода між людьми, що властиво будь-якому обміну.

П.Мілгром і Дж.Робертс писали, що виникнення будь-якого інституту зумовлює виникнення певних цінностей, повноважень і процедур, що передбачає матеріальні витрати на переговорні про­цеси і процеси прийняття рішень. Водночас, якщо протягом пев­ного часу відбувається регулювання промисловості, вона буде роз­виватися в тому напрямі, що й низка провідних підприємств, і пе­ретвориться в захисників державного регулювання.

 

 

Соціальна сфера, публічне адміністрування та людина; публічне адміністрування та колектив; публічне адміністрування та суспільство. Дія ринкових принципів у політичній сфері. Публічна сфера і публічна політика.

Соціальна сфера трактується як відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, що охоплює відносини між соціальними спільнотами, всередині цих спільнот, між окремими особами, що мають різне становище в суспільстві і беруть неоднакову участь у його соціальному житті [7, с. 148].

Сфера соціальної політики – частина політики держави, яка своїми діями пом’якшує негативні наслідки індивідуальної і соціальної нерівності, соціально-економічних потрясінь у суспільстві. Державне регулювання соціально-економічних відносин, соціальної сфери, будучи однією із передумов економічного і соціального розвитку суспільства й особливою формою управління, виступає як найважливіша складова соціально-економічної політики держави. Складні, конфліктогенні проблеми сучасного світу неможливо вирішити за допомогою винятково технологічних інновацій і економічних засобів. Саме тому виконання соціальних функцій, покладених на державу, здійснюється через систему законодавчих і виконавчих органів влади на рівні президента, парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування [9, с. 144].

 

 

Рис. 3.2. Види принципів соціальної політики

 

Вивчення соціальних явищ і процесів, які мають місце у суспільстві, проводиться у всьому світі. Тільки за допомогою досліджень і створення системи державного управління можливо забезпечити задоволення соціальних потреб суспільства та розвиток соціальної сфери. Саме чітка стратегія управління соціальною сферою і соціальними процесами забезпечує вирішення економічних і соціальних завдань розвитку суспільства. Недооцінка ролі соціального державного управління особливо небезпечна в умовах перехідної економіки, тому що саме воно є могутнім засобом пожвавлення виробництва, запобігання кризам, усунення соціальних конфліктів, які виникають внаслідок різких економічних перетворень [3, с. 147].

Державне управління соціальними процесами і соціальною сферою на всіх рівнях влади є складною і комплексною системою. Комплексна система соціальної політики – діяльність держави, суспільства „за узгодженням інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних спільнот у сфері виробництва, розподілу і споживання”.

Сучасне суспільство висуває високі вимоги правового, соціального та управлінського характеру до функціонування органів публічної влади. Це потребує не тільки оптимізації внутрішньої структури цих інститутів, а й формування нової моделі взаємодії влади та громадян. Така взаємодія має ґрунтуватися на зворотних об’єктно-суб’єктних зв’язках, здійсненні адміністративних функцій на засадах законності, гласності та прозорості [1, с. 198].

Суспільство – це сучасність недержавних суспільних відносин (економічних, духовно-моральних, родинно-побутових та ін.) та інститутів, що дають можливість людині реалізувати його громадянські права, яка виражає різноманітні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.

Сучасний стан соціально-економічних умов діяльності організацій та установ, зокрема органів публічної влади, характеризується динамічними змінами у зовнішньому оточенні. Глобальна фінансово-економічна криза, нестабільність політико-правового поля, зміна векторів розвитку України зумовлює необхідність пошуку та вироблення нових підходів до управління персоналом, створення універсального стилю керівництва в системі публічної служби.

Аналіз стиля керівництва в системі „керівник-колектив-особистість” показує, що ефективність управління стає значно більшою, якщо керівник створює сприятливий мікроклімат у колективі, прагне оптимізувати трудові

відносини залежно від цілей організації. У зв’язку з цим у керівника постає

питання, яким чином поводитися у взаємовідносинах з підлеглими, яким стилем керуватися для досягнення поставлених цілей [5, с. 124].

Управління службовцями в органах державної влади опосередковано численними законами, положеннями, інструкціями, які стримують гнучкість управління, викликають одноманітність та безвідповідальність у службовців.

На практиці всі закони та положення не в змозі зафіксувати наявний порядок поділу праці, який не відповідає існуючому спектру виконуваної роботи. У результаті офіційно закріплені функціонально-посадові повноваження є неврегульованим з обсягами та характером реальної діяльності посадовця.

Характер цих дій породжує виникнення феномену управлінського початку, який направлений на забезпечення суворого дотримання професійних стандартів діяльності.

Стиль керівництва також детерміновано соціально-економічними, політичними і духовно-моральними факторами суспільного буття. Особливістю формування системи публічної служби в Україні є її надмірно політизований характер. Конституційна реформа та прийняті останнім часом закони не змогли достатньою мірою відмежувати політичні посади від сфери публічної цивільної служби та встановити правові механізми захисту цивільних службовців від незаконних політичних впливів [13, с. 351].

Отже, необхідно визначити основні риси оптимального стилю керівництва персоналом у системі публічної служби. Його переважні характеристики можна окреслити трьома блоками:

· професійно-кваліфікаційний – компетентність у відповідній сфері, науковість прийняття кадрових рішень, постійне самовдосконалення, пошук нових форм і методів роботи, наставництво;

· організаторсько-діловий – вміння чітко формулювати цілі, здібність керувати, оперативність у вирішенні проблем, потяг до нововведень, вміння захоплювати власними ідеями інших, вимогливість, дисциплінованість, справедливість та об’єктивність оцінки;

· духовно-моральний – високі моральні стандарти, високий рівень внутрішньої культури, доброзичливе ставлення до людей, комунікабельність, безкорисливість, поза партійність і поза конфесійність, чесність.

Переважна більшість керівників органів державної влади мають достатній рівень професійної підготовленості, добре орієнтуються у складних ситуаціях, цілком розуміються на владних процесах. Тому необхідно визначити та впровадити в управлінську діяльність риси оптимального стилю керівництва, який відповідав би сучасним українським реаліям, а саме:

1. Упровадження оптимального стилю керівництва необхідно здійснювати в кожному структурному підрозділі органів державної влади.

2. Використання методів і підходів управління персоналом, які б спонукали до ініціативності та відповідальності, причетності до загальнодержавних процесів. Необхідно відмовитися від застарілих методів управління службовцями, які базувалися на спілкуванні підвищеним тоном, шикуванні колективу в лави, приниженні гідності. Стиль беззастережної підкори необхідно змінити на лідерство, визнавання авторитету, високої культури та інтелігентності.

3. У нинішніх умовах роботи в системі публічної служби працівники відчувають гостру потребу в мотивації. Серед домінуючих факторів слід віднести: кар’єрне зростання, реалізація в управлінській сфері, налагодження

ділових стосунків.

4. Інформатизація трудових відносин. Необхідно використовувати можливі комунікаційні канали для насичення взаємодії в системі „керівник-

підлеглий”. Багато керівників стримують інформацію, дозовано виділяють її

підлеглим, з метою посилення своєї ролі, прагнуть продемонструвати перевагу, підвищити свій авторитет у колективі. Тим самим не дають можливості організації та колективу оперативно реагувати на зміни, вжити

необхідних заходів вирішення нагальних потреб.

5. Створення відповідних умов та заохочення службовців до підвищення рівня професійності за рахунок безперервної освіти, обміну досвідом роботи між працівниками та установами, проведення семінарів і круглих столів.

Трансформаційні процеси в державі, зокрема в системі публічної служби, формують необхідність зміни ставлення до стилів керівництва, де важливою складової є посилення ролі людського фактору. Сучасному керівнику необхідно чітко зрозуміти, що опанування оптимальним демократичним стилем керівництва – один із напрямків розвитку системи публічного управління, досягнення максимальних результатів, наближення до світових та європейських стандартів ефективності діяльності владних установ [5, с. 311-315].

У соціальних і гуманітарних науках отримала велике поши­рення концепція раціонального вибору, сутність якої полягає в пе­ренесені принципів ринкової економіки на інші сфери суспільного життя. Та чи інша соціальна група, що діє в певній сфері суспіль­ного життя з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди, як правило, визначає відповідні сфери поширення і можливі варіанти своєї діяльності.

Особливо чітко цей принцип простежується в політичній сфері. Ринкові принципи вибору в політичній сфері аналізуються в працях Г.Тейлора, Дж.Бьюкенена, Й.Шумпетера, Дж.Даунсата. Вони розглядають уряд, парламент, партії і виконавчі органи як інститути і організації, які складаються з індивідів, що пересліду­ють у політичній сфері свої інтереси за принципом ринкової кон­куренції у сфері економіки. При цьому головна їх мета – обрання на політичну посаду. Для здійснення власних цілей вони пропону­ють привабливі програми. Політичні діячі, що беруть участь у ви­борах, пропонують як товар свої політичні програми, в той час як виборці купують цей товар, вважаючи, що він принесе їм вигоду. Оцінюючи цей підхід, справу не можна репрезентувати таким чи­ном, немов важелі економічної вигоди превалюють над всіма інши­ми інтересами і політичні діячі від самого початку керуються зло­чинними мотивами.

Згідно з Дж.Бьюкененом, людина, яка робить вибір, ототож­нює свої економічні інтереси з благами, що мають для нього суб’єктивну цінність. Така поведінка характерна не тільки для ринку, а й для політики. Застосування концепції обміну до аналізу політики спростовує відому філософську помилку, що люди беруть участь у політичній діяльності для устремлінь у пошуку добра, справедли­вості і краси. Політика також є ареною жорсткої конкуренції. До того ж, у будь-якому державному утворені існує конкуренція між службовцями в питанні просування по кар’єрній драбині. Отже, конкуренція властива не лише ринку, а й політичному сектору [1, с. 204].

Публічна політика – це форма політичного процесу, який реалізується в публічному просторі, підтримується інформаційно-комунікаційними ресурсами та представлений комплексом прозорих вертикальних та горизонтальних взаємодій його учасників.

Публічна політика є специфічною формою комунікації суб’єктів політичного процесу, яка дає змогу активізувати участь громадян у її виробленні та реалізації політичних рішень [12, с. 187].

Важливою передумовою функціонування публічної політики як інформаційно-комунікаційного процесу є цілеспрямоване формування:

· організаційних основ (повідомлення, які створюються та формуються учасниками політичного процесу та комунікації, повинні мати суспільнозначимий характер та становити контентну єдність);

· технологічних основ (можливість масового розповсюдження та рівного доступу до інформації).

Поряд з цим у публічній політиці є параметри, які впливають на ступінь

відповідності досягнутих результатів та наслідків поставленій меті, роблять ефективними засоби досягнення цілей.

 

 

Рис.3.3. Умови результативності публічної політики

Джерелами аналізу публічної політики є:

· дійові особи у вигляді базового трикутника: політико-адміністративні органи, групи, які виступають у вигляді цілі, і кінцеві користувачі;

· ресурси – правові, кадрові, монетарні, силові, організаційні, інформаційні, політичні, часові тощо;

· інституційний та субстанційний зміст продуктів публічної політики та загальні і особливі інституційні норми.

Публічна політика має різні форми, і кожна з них направлена на вирішення своєї соціальної проблеми. Відповідно до цього кожна форма публічної політики має свою „публіку”, тобто тих, чиї проблеми вона вирішує. Проте проблема, так само як і соціальна категорія, не є чимось безумовно і однозначно даним. Вони є результатами діяльності учасників публічної політики – державних чиновників, політичних експертів та активних членів громадськості – всіх учасників процесу публічної політики [4, с. 15].

Публічна сфера – простір вільного дискурсу різних приватних інтересів та їх вільного відбору шляхом громадської оцінки, селективний відбір більш суспільно-значущих оцінок з метою їх включення до вироблення державної політики.

В. Парсонс наводить десять ключових ознак, притаманних публічній сфері [8, с. 28]:

· вона має справу зі складнішими й неоднозначними завданнями;

· вона має більше проблем із впровадженням рішень;

· вона використовує більше людей із ширшим діапазоном мотивацій;

· вона більше має справу із забезпеченням можливостей чи здатностей;

· вона більше має справу із компенсацією ринкових невдач;

·  вона бере участь у заходах більш символічного значення;

· вона пов’язана із суворішими стандартами зобов’язань і легальності;

· вона має більше можливостей реагувати на проблеми справедливості;

· вона повинна діяти чи намагатися діяти в інтересах суспільства;

· вона має забезпечувати мінімальний рівень державної підтримки, вищий за той, що вимагається у приватному виробництві.

Політика може вважатися публічною, якщо вона є прозорою, ефективною, а також націлена на вирішення проблем населення і користується його довірою. В результаті публічна політика виявляється тісно пов’язаною з поняттям суспільної участі в ухваленні владних рішень і є способом і результатом суспільної участі в процесі ухвалення життєво важливих для суспільства рішень.

Особлива роль у публічній політиці відводиться експертам. Так, з одного боку, вони можуть відігравати провідну роль у формуванні об’єктивної інформації у вигляді наукових рекомендацій для покращення якості рішення. З другого боку, вони можуть виконувати замовлення щодо легітимації уже прийнятого рішення, підкріплюючи його результатами наукової експертизи. Відповідно у першому випадку експерти відіграють роль самостійних агентів процесу публічної політики, у другому ж – роль агентів-резидентів.

Прийняття рішень у різних сферах публічної політики є результатом втручання у політичний процес різних акторів. Проблемою процесу публічної політики є те, що не завжди наперед заданими є правила і процедури участі акторів. Тому важливою є наявність стратегічних цілей у актора, які можуть бути задоволені лише шляхом публічної взаємодії. Стратегічні цілі є завжди в індивідуального актора, завдання же колективного актора – їх сформулювати. Крім таких відомих форм колективного актора, як політичні партії та громадсько-політичні об’єднання, існують ще й такі форми громадських об’єднань, як:

1. асоціація – форма колективного актора, яка є найбільш пристосованою, щоб діяти в інтересах індивідуального актора;

2. клуб – форма колективного актора, яка матиме певні проблеми щодо формулювання колективних цілей, оскільки об’єднання у такий спосіб не передбачає наявність спільних цілей;

3. рух – в учасників такого утворення відсутні спільні цілі, а також розпорошені ресурси, що зменшує ймовірність позиції актора у процесах прийняття рішень у сфері публічної політики;

4. коаліція – найменш стійкий тип колективного актора.

Існує п’ять критеріїв, за якими можна виявити колективного актора:

· наявність системи спільного прийняття рішення;

· спільність інтересів;

· наявність механізмів інтеграції;

· внутрішнє і зовнішнє уявлення про колективного актора;

· здатність до інновації.

У різних сферах публічної політики та на різних її рівнях діють відповідно різні актори. На сьогодні у теорії публічної політики існують методи щодо виявлення колективних акторів, але відсутні методики визначення впливів акторів публічної політики на прийняття рішень. Становище чи ранг акторів, які вони займають у конкретних ситуаціях публічної політики, можуть визначатися виходячи з того, якими вони ресурсами володіють чи які на них покладені зобов’язання. Але їхня роль, як зазначає науковець, не обмежується набором дій, пов’язаних із займаним становищем, її зміст полягає у тому, щоб зробити це положення публічним [8, с. 435-438].

Отже, публічна політика – це політика, яка розробляється і реалізується не тільки виключно органами державної влади (так званий „вертикальний вимір” ), а й у „горизонтальному вимірі” політичного процесу. Вертикальна складова процесу здійснення публічної політики відображає її когерентність, ієрархічність та інструментальність. Горизонтальна складова доповнює вертикальну, акцентуючи увагу на зв’язках між акторами політики, які визначають набір можливих її варіантів. Саме горизонтальна площина має

радикально вплинути на визначення предмета політики та на впровадження

політичних рішень.

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: