Глава 1. Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії

Стаття 1. Кримінальне процесуальне законодавство України.

1. Порядок кримінального провадження на території України визна­чається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

1. Порядок провадження в кримінальних справах у межах України визна­чається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Встанов­лений цим законодавством порядок (процесуальна форма) вчинення процесу­альних дій і прийняття кримінальних процесуальних рішень є обов'язковим і єдиним у всіх кримінальних справах і для всіх суб'єктів, які здійснюють кри­мінальне провадження: судів, суддів, слідчих суддів, прокурорів, керівників органів досудового розслідування, керівників слідчих груп, слідчих, співробіт­ників інших підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, які у вста­новлених законом випадках проводять досудове розслідування кримінальних проступків, а також співробітників оперативних підрозділів названих органів та органів Державної пенітенціарної служби України, Державної прикордон­ної служби України, Державної митної служби України, які здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого чи прокурора.

2. Порядок провадження в кримінальних справах - це встановлена кри­мінальним процесуальним законодавством процедура, умови її реалізації, га­рантії дотримання прав, свобод і законних інтересів учасників провадження (процесу) та виконання покладених на них процесуальних обов'язків. Вони передбачені і регулюються нормами кримінального процесуального права, які містяться лише у чітко визначених правових джерелах, основним з яких є закон. Саме кримінальний процесуальний закон уповноважує і наділяє від­повідні державні органи (органи досудового розслідування, суд) необхідними владними повноваженнями для виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК), передбачає процесуальні гарантії дотримання прав і свобод учас­ників провадження, передбачених Конституцією України та іншими законами, встановлює форму (процедуру, послідовність) самого провадження.

3. Визначений кримінальним процесуальним законодавством поря­док провадження у кримінальній справі (кримінальна процесуальна форма)

-11

є однаковим на всій території України. Він покликаний забезпечити на цьому етапі розвитку держави і суспільства найбільш оптимальні умови для виконання завдань кримінального провадження, а також створити умови і гарантії, які за­безпечують особам, залученим до кримінального провадження, захист їх прав, свобод і законних інтересів.

4. Кримінальне процесуальне законодавство складається з норм, що міс­тяться в Основному Законі - Конституції України, міжнародних правових ак­тах (договорах, пактах, конвенціях тощо), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, з Кримінального процесуального кодексу України та норм деяких інших законів України.

5. Конституція України встановлює, що всі гілки влади (законодавча, ви­конавча і судова) здійснюють свої повноваження у визначених нею межах і від­повідно до законів України (ст. 6). Норми Конституції України визначають цілі і зміст кримінального процесуального законодавства, насамперед Криміналь­ного процесуального кодексу, засади і спрямованість діяльності органів держа­ви, що здійснюють провадження у кримінальній справі, встановлюють гаран­тії прав і свобод осіб, які залучаються до сфери кримінального провадження. У ній міститься ціла низка норм, насамперед норм-принципів, які лежать в основі кримінального процесуального законодавства. Це передусім норми, які встановлюють і гарантують права і свободи людини у кримінальному про­цесі, зокрема: рівність всіх перед законом (ст. 24), особисту недоторканність (ст. 29) та недоторканність житла чи іншого володіння особи (ст. ЗО), таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на повагу до гідності (ст. 28), право на доступ до правосуддя і судовий захист (ст. 55), право на пра­вову допомогу та захист від обвинувачення (ст. 59), презумпція невинуватості (ст. 62), право на звільнення від самообвинувачення та обвинувачення близьких родичів і членів сім'ї (ст. 63) тощо. Конституція України, крім того, закріплює засади організації і функціонування правосуддя в кримінальних справах, зо­крема: здійснення правосуддя виключно судом (ст. 124), незалежність суддів при здійсненні правосуддя і підкорення їх лише закону (ст. 126, ст. 129), участь народу у здійсненні правосуддя (ч. 4 ст. 124, ст. 127), а також основні засади судочинства в кримінальних справах (ст. 129), які конкретизуються в Кримі­нальному процесуальному кодексі України та інших законах.

6. Норми Конституції України, насамперед норми-принципи, які визна­чають діяльність органів держави та інших суб'єктів в межах кримінального провадження, а також закріплюють правові гарантії дотримання прав і свобод людини у сфері цієї діяльності, мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії (ст. 8).

7. Пряма дія норм Основного Закону означає, що особа має право зверну­тися до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі відповідних норм Конституції України, обґрунтову­ючи ними свій захист. Суд зобов'язаний розглянути і вирішити таке звернен-

12

ня незалежно від того, чи є в національному законодавстві відповідні норми нижчого рівня, які б регулювали предмет звернення. У випадку відсутності в національному законодавстві відповідного нормативного акта (правової норми) суд зобов'язаний захистити права і свободи людини і громадянина безпосеред­ньо на підставі норм Конституції, які є відтворенням основоположних прав і свобод, передбачених міжнародно-правовими актами, визнаними Україною. Норми Конституції безпосередньо можуть застосовуватись і в тому випадку, коли окремі кримінальні процесуальні норми суперечать Основному Закону, а також коли виявляться прогалини у кримінальному процесуальному законодав­стві щодо врегулювання певних правовідносин.

Пленум Верховного Суду України сформулював правоположення-роз'яснення, згідно з яким суди під час розгляду конкретних кримінальних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-право­вого акта з точки зору його відповідності Конституції і у всіх необхідних ви­падках застосовувати Конституцію як акт прямої дії (п. 2 постанови Плену­му Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Це положення стосується не лише судів, а й органів досудового розслідування та прокурора. Можливість прямого застосування конституційних норм у кримінальному провадженні є гарантією дотримання прав і свобод людини, свідченням демократизму судо­чинства.

8. До складу кримінального процесуального законодавства України вхо­дять міжнародні договори. Згідно зі ст, 9 Конституції України чинні міжнарод­ні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Визнання цих договорів час­тиною національного законодавства, зокрема кримінально процесуального, є новою для України правовою реальністю, свідченням того, що Україна також взяла на себе відповідальність за підтримання світового правопорядку та утвер­дження верховенства права. В контексті ч. 2 ст. 1 КПК «міжнародні договори» стосуються лише публічно-правової сфери. Це міжнародні публічно-правові договори, укладені Україною. Порядок укладення, виконання і припинення дії таких договорів регулюються Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

9. Визнані Україною міжнародно-правові договори, які стосуються сфери кримінального процесуального регулювання, це насамперед міжнародні багато­сторонні конвенції і пакти: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 p.; Європейська конвенція про видачу правопоруш­ників від 13 грудня 1957 p.; Європейська конвенція про взаємну допомогу у кри­мінальних справах від 20 квітня 1959 p.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 p.; Європейська конвенція про передачу про­вадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 p.; Європейська конвенція з попередження катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність пово­дження і покарання від 24 листопада 1978 p.; Конвенція про відмивання, пошук,

—. 13

арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (1990 p.); Конвен­ція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримі­нальних справах («Мінська конвенція») від 22 січня 1993 р. та інші міжнародно-правові акти загальносвітового і регіонального значення, визнані Україною.

10. До міжнародних договорів як джерел кримінального процесуального права належать також двосторонні договори про взаємну правову допомогу, зо­крема в кримінальних справах, ратифіковані Верховною Радою України (зокре­ма, договори з Республікою Грузія, КНР, Канадою, Латвійською Республікою, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Молдова, Монголією, Республікою Польща), а також міжнародні договори, в яких Укра­їна виступає правонаступником СРСР. Це, наприклад, договори колишнього СРСР про надання правової допомоги, зокрема в кримінальних справах, з Ал­жирською НДР, Республікою Кіпр, Угорською HP, Фінляндською Республікою та іншими державами. В двосторонніх договорах регулюється порядок взаємо­дії слідчих органів і судів при переслідуванні осіб, які вчинили злочини і зна­ходяться за межами держав, де вони були вчинені, порядок видачі таких осіб, порядок вчинення окремих слідчих дій та виконання доручень про вчинення інших процесуальних дій.

11. У міжнародних договорах, що стосуються кримінального проваджен­ня, знаходять своє закріплення як загальновизнані міжнародною спільнотою принципи і норми, так і норми, що регулюють відносини між державами, які уклали договір (підписали його, ратифікували, затвердили, прийняли чи при­єднались до договору).

12. Визнані Україною міжнародні договори мають пріоритет над нормами національного законодавства. У випадку виявлення між ними суперечностей застосовуються правила міжнародного договору, а не норми кримінального процесуального законодавства України. Водночас, міжнародні договори засто­совуються, якщо вони не суперечать Конституції України (п. 4 постанови Пле­нуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

13. Міжнародні договори, предметом яких є питання кримінального про­вадження, можуть укладатись також центральними правоохоронними органами України (Генеральною прокуратурою, Міністерством юстиції) з аналогічними органами інших держав. Ці договори мають підзаконний характер і укладають­ся на виконання тих міжнародних актів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Вони не можуть їм суперечити. У випадку вияв­лення суперечностей між нормами таких договорів і нормами законів України застосуванню підлягають норми закону.

14. Базовим кримінальним процесуальним законом України є її Кри­мінальний процесуальний кодекс, прийнятий 13 квітня 2012 р. У ньому зна­йшли своє закріплення як конституційні засади провадження у кримінальних справах, так і засади (норми-принципи) міжнародно-правових актів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

14

Норми КПК діють з 20 листопада 2012 р. з урахуванням його прикінцевих положень (розділ X). Порядок кримінального провадження, встановлений цим Кодексом, є обов'язковим для всіх його учасників і однаковим для всіх органів, які здійснюють провадження у кримінальних справах.

15. Крім КПК України, до кримінального процесуального законодавства ч. 2 ст. 1 Кодексу відносять також «інші закони України». До «інших законів» належать ті з них, що містять норми, які стосуються порядку провадження у кримінальних справах. На сьогодні з відповідними змінами і доповненнями ді­ють такі закони: «Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», «Про Державну прикордонну служ­бу України», «Про державну податкову службу в Україні», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про судову експертизу», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові не­законними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», «Про державну таємницю» тощо. Норми цих та інших законів, що стосуються кримінального провадження, не повинні суперечити нормам КПК. У випадку виникнення колізії між ними пріоритет норм КПК стосовно регулювання кри­мінальних процесуальних відносин є безумовним. Юридична доктрина і прак­тика виробили правила визначення пріоритетного застосування закону перед законом однакової юридичної сили у випадку виявлення у них суперечностей. Адаптуючи їх до кримінального провадження, пріоритетним слід визнати за­кон, який: 1) спеціально призначений для регулювання відповідних суспільних відносин; 2) прийнятий після закону, норма якого суперечить новоприйнятому; 3) норми якого містять додаткові гарантії прав і законних інтересів осіб, які вступають у кримінальні процесуальні відносини, або передбачають більш ши­рокий обсяг прав і свобод.

16. На порядок кримінального провадження може істотно впливати Кон­ституційний Суд України, який своїми рішеннями може визнати неконститу­ційними окремі закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі норми (положення). Останні в такому разі втрачають чинність з моменту прийняття про це рішення. Крім того, даючи у своїх рішеннях офіційне тлумачення Кон­ституції та відповідність їй нормативних актів, Конституційний Суд формулює правові позиції, які є обов'язковими для застосування під час провадження у кримінальних справах та прийняття органами досудового розслідування, про­курором і судом відповідних рішень.

17. Вплив на порядок кримінального провадження на території України мають також рішення і викладені в них правові позиції Європейського суду з прав людини, в яких дається тлумачення Конвенції (Євроконвенції) про захист прав людини і основоположних свобод. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. (Офіційний вісник України. - 2006. - № 12. - ст. 792) зобов'язав вітчиз­няні суди застосовувати під час розгляду і вирішенні справ як саму Конвенцію, так і прецедентну практику Європейського суду з прав людини. При цьому така

 15

практика стосується не лише справ, стороною в яких є Україна, а й будь-якої іншої держави, яка підписала Конвенцію. Правові позиції суду, сформульовані в рішеннях щодо інших держав, повинні враховуватися судами України.

18. У кримінальному провадженні вагоме значення для з'ясування змісту норм кримінального процесуального законодавства мають постанови Плену­му Верховного Суду України, прийняті ним до вступу в силу Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 p., а зі вступом у силу остан­нього й постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. На підставі узагальнення практики застосу­вання кримінального процесуального законодавства під час розгляду й вирі­шення кримінальних справ судами України раніше Верховний Суд України, а нині Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ дає роз'яснення норм чинного кримінального процесуального законодавства, по­рядку його застосування, конкретизує оцінні в ньому поняття тощо. Формально не маючи нормативного характеру, а лише рекомендаційний, правоположення, що містяться в названих постановах, істотно впливають на формування більш ефективного провадження в кримінальних справах в силу свого авторитету.

19. Судові рішення Верховного Суду України, ухвалені ним після пере­гляду рішень судів у кримінальних справах, що набрали законної сили, але в яких міжнародна судова установа (Європейський суд з прав людини) встанови­ла порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи (п. 2 ст. 445 КПК), викладені в них правові позиції і висновки є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відпо­відну норму закону, та для всіх судів України (див. коментар до ст. 458 КПК). Такі рішення Верховного Суду України є судовим прецедентом, обов'язковим для застосування в аналогічних ситуаціях під час кримінального провадження.

20. Певне значення для реалізації порядку кримінального провадження мають нормативні акти Кабінету Міністрів України, Генеральної прокурори України, СБУ, МВС, Державної прикордонної служби України, Державної по­даткової адміністрації. Так, Кабінет Міністрів України визначає порядок вчи­нення органами досудового розслідування і судом окремих дій, пов'язаних з провадженням у кримінальній справі, зокрема: зберігання речових доказів (ч. 2 ст. 100 КПК); витрат, пов'язаних зі зберіганням і пересиланням речей і доку­ментів (ст. 123 КПК); витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спе­ціалістів, перекладачів та експертів (ст. 122 КПК).

Перелічені правоохоронні органи видають накази, інструкції, які мають на меті покращити організацію кримінальної процесуальної діяльності в органах дізнання та досудового слідства, затверджують передбачені нормами КПК від­повідні положення. Так, МВС України визначає порядок застосування електро­нного засобу контролю за поведінкою підозрюваного чи обвинуваченого, до якого обрано запобіжний захід-домашній арешт (ч. З ст. 195 КПК), Генеральна прокуратура України за погодженням з МВС, СБУ та органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, розробляє і затверджує

16

Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань та порядок його форму­вання і ведення тощо. Однак такі нормативні акти не можуть розширювати чи звужувати зміст і обсяг повноважень владних учасників процесу, прав і свобод інших його учасників. Вони видаються виключно в межах кримінального про­цесуального законодавства і мають на меті організацію його виконання.

21. Згідно зі ст. 57 Конституції України не вважаються чинними, а отже, не можуть застосовуватись у кримінальному провадженні ті закони та інші нормативно-правові акти, які не доведені до відома населення у встановлено­му законом порядку. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. задекларував правоположення, відповідно до якого «судове рішення не може грунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах» (п. 7), що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

С т а т т я 2. Завдання кримінального провадження

1. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспіль­ства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і су­дового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопо­рушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна право­ва процедура.

1. Кримінальне провадження (провадження в кримінальній справі), його зміст становлять діяльність органів держави, а саме: органів дізнання, досудо­вого слідства, прокурора і суду, на які і покладаються виконання його завдань. Попри те, що ця діяльність охоплює також діяльність ще й інших учасників провадження - його суб'єктів, визначені кримінальним процесуальним законом завдання провадження в кримінальних справах покладаються саме на переліче­ні органи, оскільки держава відповідає перед людиною за свою діяльність, тоб­то діяльність своїх органів, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції України).

2. До завдань кримінального провадження коментована стаття відносить насамперед захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопору­шень. Оскільки кримінальним правопорушенням можуть бути порушені пра­ва і свободи фізичної особи, права особи юридичної (різних її організаційних форм), в результаті чого їм буде завдана шкода у різних видах її прояву, то держава в особі уповноважених нею органів зобов'язана їх захистити. Влас­не, захист від кримінальних правопорушень, пов'язаних з посяганням на жит­тя і здоров'я, особисту свободу, честь і гідність, майно, інші права та законні

 17

інтереси людини і громадянина, на майнові чи особисті немайнові (ділова ре­путація) права та інтереси юридичних осіб всіх форм власності, а також на ін­тереси суспільства й держави і становить зміст провадження у кримінальних справах. При цьому варто наголосити на тому, що коментована стаття завдан­ням кримінального провадження визначає захист не лише інтересів фізичних і юридичних осіб, а й інтересів публічних суспільства і держави, якщо кримі­нальне правопорушення посягало на них.

3. Коментована стаття до завдань кримінального провадження відносить охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального прова­дження. Крім суб'єктів, які ведуть провадження в кримінальних справах, у його сферу залучаються й інші суб'єкти (п. 25 ст. З КПК та коментар до неї). Всі вони виконують свою роль і призначення у провадженні, для чого наділяються кримі­нальним процесуальним законом правами і виконують покладені на них проце­суальні обов'язки. Забезпечення органами, які ведуть кримінальне проваджен­ня, належної реалізації їхніх прав і законних інтересів, відновлення їх у випадку порушення є наступним невід'ємним завданням кримінального провадження.

Тож, якщо першим завданням кримінального провадження визначено за­хист прав і законних інтересів суб'єктів, які потерпіли від кримінального пра­вопорушення, то не менш важливим його завданням є й охорона прав, свобод і законних інтересів інших суб'єктів провадження і, насамперед, підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а у випадку їх безпідставного порушення - захист шляхом відновлення в правах. Європей­ський суд з прав людини зазначив, «що основне призначення процесуальних норм - захистити обвинуваченого від будь-яких проявів зловживання владою» («Коем проти Бельгії» (2000 р.). У разі встановлення і підтвердження відпо­відним процесуальним актом (постановою про закриття кримінального про­вадження, виправдувальним вироком), що особа була необгрунтовано під­дана кримінальному переслідуванню, затримана чи взята під варту, піддана іншим заходам процесуального примусу, вона підлягає захисту за допомогою реабілітації, а порушені її особисті чи майнові права мають бути відновлені (ст. 130 КПК та коментар до неї).

4. Завданням кримінального провадження ст. 2 КПК визначає також за­безпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування і судового розгляду кримінальних правопорушень. Це триєдине завдання кримінального провадження забезпечує реалізацію засади (принципу) невідворотності відпо­відальності за вчинення правопорушення. Вимога швидкого досудового роз­слідування кримінального правопорушення означає, що обставини його вчи­нення, особа, яка його вчинила, а також наслідки правопорушення мають бути встановлені за допомогою кримінальних процесуальних засобів повністю ор­ганами досудового розслідування у якомога стислий строк, без невиправданої затримки, але у будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного для розслідування у формі дізнання кримінального проступку та злочину у формі досудового слідства (ст. 219 КПК та коментар до неї).

18

Завдання швидкого не лише досудового розслідування, а й судового роз­гляду і вирішення кримінальної справи також сприяє ефективності правового впливу, наближаючи час реалізації кримінальної відповідальності до часу вчи­нення кримінального правопорушення. Розгляд обвинувачення в суді в найко-ротший строк або на його припинення шляхом закриття провадження є правом обвинуваченого. Тому провадження досудового розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальної справи мають бути проведені і завершені протягом розумного строку як загальної засади кримінального провадження (див. комен­тар до ст. 28 КПК).

Повне й неупереджене провадження як досудового розслідування, так і судового розгляду кримінальної справи означає, що органи досудового розслі­дування зобов'язані об'єктивно, неупереджено, без необгрунтованої підозри та обвинувального ухилу встановити за допомогою зібраних у встановленій про­цесуальній формі доказів всі обставини вчиненого кримінального правопору­шення та осіб, які його вчинили (див. коментар до ст. 91 КПК). У випадку отри­мання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов'язані провести відповідну слідчу дію в повному обсязі і скла­дені при цьому процесуальні документи долучити до матеріалів справи і надати їх судові у випадку звернення до нього з обвинувальним актом, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру (див. ко­ментар до ст. 223 КПК). Обов'язок доказування всіх обставин вчиненого кри­мінального правопорушення покладається на сторону обвинувачення. Під час судового розгляду кримінальної справи головуючий суддя також зобов'язаний скеровувати розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження (див. коментар до ст. 321 КПК) та перевірки їх за допомогою на­явних у справі доказів, поданих сторонами, а також одержаних за допомогою судових дій (допитів, оглядів, проведення експертиз тощо). Неповнота судового розгляду є підставою для скасування або зміни судового рішення судом апеля­ційної інстанції (див. коментар до ст. 410 КПК).

5. Повне й неупереджене досудове розслідування і судовий розгляд кри­мінальної справи дає можливість забезпечити вирішення двоєдиного завдання кримінального провадження, а саме: 1) притягнення до кримінальної відпо­відальності кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення, в міру своєї вини; 2) недопущення обвинувачення або засудження жодного невинуватого.

6. Захист особи, суспільства й держави та охорона прав, свобод і законних інтересів учасників провадження, а також необхідність швидкого, повного і не­упередженого встановлення винних та всіх обставин вчиненого кримінального правопорушення вимагає вжиття органами, які ведуть провадження, у вста­новлених кримінальним процесуальним законом випадках та на визначених ним підставах застосування заходів забезпечення кримінального провадження (див. коментар до ст. 131 КПК), насамперед обмежувальних заходів та заходів

 19

процесуального примусу. Завданням кримінального провадження є такий спо­сіб дій органів, які його ведуть, щоб не допустити до жодної особи застосу­вання необгрунтованих обмежень і процесуального примусу. Кримінальний процесуальний кодекс регламентує підстави, умови і порядок застосування таких заходів. У кримінальному провадженні застосовується дозвільний тип правового регулювання, згідно з яким органам і службовим особам, які ведуть провадження, дозволено вчиняти лише ті дії, що передбачені кримінальним процесуальним Законом.

У випадку безпідставного (незаконного) застосування обмежень прав, свобод та інтересів осіб, які залучаються в сферу кримінального провадження, заходів процесуального примусу такі заходи скасовуються, а винні службові особи можуть притягатись до відповідальності, зокрема кримінальної: за за-відомо незаконне затримання, привід або арешт (ст. 371 КК України); приму­шування давати показання (ст. 373 КК); зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК).

7. Виконання завдань кримінального провадження може здійснюватись лише із застосуванням та дотриманням належної правової процедури. Належна правова процедура кримінального провадження - це встановлений криміналь­ним процесуальним законом (КПК) порядок дій органів, що ведуть проваджен­ня, та його учасників, реалізація ними своїх прав і обов'язків у визначених законом межах. Правова процедура є належною, коли вона грунтується на за­коні й є доступною як в інформаційному плані (ознайомлення учасників про­вадження з суттю відповідної процедури, їх правами і обов'язками під час її здійснення, результатами тощо), так і фактичному (можливість брати участь, звернутись за правовою допомогою до адвоката-захисника, спеціаліста тощо). Належна правова процедура включає в себе дотримання засад (принципів) кри­мінального провадження, процесуальних засобів і способів їх реалізації, про­цесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження та прийняття законних, обгрунтованих і справедливих рішень.

8. Визначені коментованою статтею завдання кримінального провадження є загальними для всіх його стадій (досудового розслідування, судового розгля­ду і вирішення справи, апеляційного і касаційного провадження, перегляду су­дових рішень у Верховному Суді України та за нововиявленими обставинами, виконання судових рішень) і порядків, зокрема особливих (розділ VI КПК), і реалізуються в комплексі вирішення завдань кожної зі стадій провадження.

С т а т т я 3. Визначення основних термінів Кодексу 1. Терміни, що їх вжито в цьому Кодексі, якщо немає окремих вказі­вок, мають таке значення:

Близькі родичі та члени сім'ї - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою

20

або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спіль­ним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі;

2) головуючий - професійний суддя, який головує при колегіальному судовому розгляді або здійснює його одноособово;

3) державне обвинувачення - процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримі­нальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення;

4) дізнання - форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків;

5) досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопору­шення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закрит­тям кримінального провадження або направленням до суду обвинувально­го акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності;

6) досудове слідство - форма досудового розслідування, в якій здій­снюється розслідування злочинів;

7) закон України про кримінальну відповідальність - законодавчі акти України, які встановлюють кримінальну відповідальність (Кримі­нальний кодекс України та закон України про кримінальні проступки);

8) керівник органу досудового розслідування - начальник Головно­го слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додер­жанням податкового законодавства, органу державних бюро розслідувань та його заступники, які діють у межах своїх повноважень;

9) керівник органу прокуратури - Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севасто­поля, міжрайонний прокурор, прокурор міста, району, прирівняні до них прокурори та їх заступники, які діють у межах своїх повноважень;

10) кримінальне провадження - досудове розслідування і судове про­вадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність;

11) малолітня особа - дитина до досягнення нею чотирнадцяти років;

12) неповнолітня особа - малолітня особа, а також дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років;

13) обвинувачення - твердження про вчинення певною особою діян­ня, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, ви­сунуте в порядку, встановленому цим Кодексом;

14) притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримі­нального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення;

 21

 

15) прокурор - Генеральний прокурор України, перший заступник, заступники Генерального прокурора України, їх старші помічники, по­мічники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, прокурори міст і районів, районів у містах, міжрайонні та спеціалізовані прокурори, їх перші іаступники. заступники прокуро­рів, начальники головних управлінь, управлінь, відділів прокуратур, їх перші заступники, заступники, старші прокурори та прокурори про­куратур усіх рівнів, які діють у межах повноважень, визначених цим Кодексом;

16) розмір мінімальної заробітної плати - грошова сума, що дорівнює місячному розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому приймається процесуальне рішення або здійснюється процесуальна дія;

17) слідчий - службова особа органу внутрішніх справ, органу безпе­ки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодав­ства, органу державного бюро розслідувань, уповноважена в межах ком­петенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень;

18) слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень яко­го належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому с 247 цього Кодексу, - голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Респу­бліки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя. Слід­чий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду;

19) сторони кримінального провадження - з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, уста­новлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачаєть­ся застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники;

20) суд апеляційної інстанції - Апеляційний суд Автономної Респуб­ліки Крим, апеляційний суд області, міст Києва та Севастополя, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться суд першої інстанції, що ухвалив оскаржуване судове рішення;

21) суд касаційної інстанції - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

22) суд першої інстанції - районний, районний у місті, міський та міськрайонний суд, який має право ухвалити вирок або постановити ухва­лу про закриття кримінального провадження;

23) суддя - голова, заступник голови, суддя Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів облас­тей, міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів, які відповідно до Конституції України на професій­ному рівні уповноважені здійснювати правосуддя, а також присяжний;

24) судове провадження - кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, Верховним Судом України, а також за нововиявленими обставинами;

25) учасники кримінального провадження - сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, ци­вільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, особа, стосовно якої розглядається питан­ня про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, судовий розпорядник;

26) учасники судового провадження - сторони кримінального про­вадження, потерпілий, його представник та законний представник, ци­вільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, а також інші особи, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється судо­ве провадження.

2. Інші терміни, шо вживаються у цьому Кодексі, визначаються спеці­альними нормами Кодексу та іншими законами України.

У коментованій статті дається перелік термінів, які найчастіше вживають­ся у кримінальному процесуальному законодавстві, насамперед у КПК, а також визначення їх значення (понять) з метою забезпечення однакового їх розуміння під час провадження у конкретних кримінальних справах, а також реалізації прав і законних інтересів суб'єктів провадження. Наведене у цій статті зна­чення термінів є обов'язковим для використання всіма органами і службовими особами під час кримінального провадження. Проте якщо в окремих нормах вжито дещо змінене значення перелічених термінів, то застосуванню підлягає значення^ яке надається у цих нормах. Адже значення перелічених у цьому Ко­дексі термінів зберігається, «якщо немає окремих вказівок». Незважаючи на те, що в коментованій статті визначено значення вжитих у Кодексі і перелічених термінів, вони вимагають роз'яснення, що обумовлюється їх зв'язком з іншими положеннями цього Кодексу.

1) У п. 1 коментованої статті дається перелік осіб, які охоплюються термі­нами «близькі родичі та члени сім'ї». Ці терміни вжиті у КПК та інших законах для врегулювання кримінальних процесуальних відносин, що виникають між

22

23

суб'єктами кримінального провадження і стосуються: залучення до провадження законного представника неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого (ч. 2 ст. 44 КПК) визнання потерпілою особу з числа близьких родичів чи членів сім'ї у випадку смерті особи внаслідок кримінального правопорушення (ч. 6 ст. 55 КПК), свідоцького імунітету допитуваної особи (ч. З ст. 18; п. З ч. 1 ст. 66 КПК), відводів від участі у кримінальному провадженні суддів, присяжних (п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 75 КПК), прокурора і слідчого (п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 77 КПК), захисника та представника (п. З ч. 2 ст. 78 КПК), спеціаліста, перекладача, експерта, секретаря судового за­сідання (ст. 79 КПК), забезпечення безпеки учасника провадження або його близь­ких родичів та членів сім'ї (п. 5 ч. 1 ст. 56 КПК), з'ясування умов життя та вихо­вання неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого (п. 1 ч. 1 ст. 487 КПК), відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження (ст. 525 КПК).

На відміну від п. 11 ст. 32 КПК 1960 p., коментований пункт дає більш ши­рокий перелік осіб, які в кримінальному провадженні вважаються близькими родичами та членами сім'ї. В основу цього переліку покладені кровні (родинні) зв'язки, шлюбні або спеціально встановлені законом, а членства в сім'ї- ще й зв'язки, що виникають в результаті постійного спільного проживання, побуту, ведення спільного господарства. Близькими родичами є подружжя (чоловік і дружина), батько і мати (в тому числі прирівняні до них вітчим і мачуха), діти (син, дочка і прирівняні до них пасинок і падчерка), рідні брати і сестри (зо­крема неповнорідні), дід, баба, прадід і прабаба, внуки і правнуки. До близьких родичів прирівнюються усиновлювачі та усиновлені (діти обох статей), а також опікун чи піклувальник і особа, яка знаходиться під опікою чи піклуванням.

Родинними зв'язками пов'язані між собою й інші особи: дядьки і тітки, племінники і племінниці, двоюрідні брати і сестри, двоюрідні внуки тощо, але вони не охоплюються у кримінальному провадженні терміном «близькі родичі». За певних умов вони можуть бути віднесені до «членів сім'ї». Кон­ституційний Суд України, даючи тлумачення поняття «член сім'ї», виходить з об'єктивної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (сімей­ного, житлового, соціального захисту тощо), яке використовує цей термін (рі­шення Конституційного Суду України в справі від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99).

Членами сім'ї в контексті коментованого пункту можуть бути не лише близькі родичі чи особи, пов'язані між собою подальшими родинними зв'язками, а й інші особи, які не наділені такими зв'язками. Членство в сім'ї визначається на поєднанні не лише родинних, а й інших критеріїв, зокрема: спільному прожи­ванні («під одним дахом»), спільному побуті, веденню спільного господарства. Для визначення змісту терміна «член сім'ї» у кримінальному провадженні ви­рішальне значення мають не стільки родинні чи зареєстровані шлюбні зв'язки, скільки тривалі зв'язки, що виникають зі спільного проживання та ведення спільного господарства (спільний бюджет, витрати, харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла тощо).

2) Головуючий у контексті п. 2 ст. З КПК - це професійний суддя, який ке­рує ходом судового засідання під час підготовчого судового засідання, а також

24

ходом судового розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, апеля­ційного і касаційного провадження, при перегляді судових рішень Верховним Судом України та за нововиявленими обставинами. Головуючим є не лише суд­дя, який здійснює керівництво ходом судового засідання при розгляді справи судом колегіально, а й у випадках, коли розгляд справи здійснюється ним одно­особово. Про одноособовий і колегіальний розгляди кримінальних справ див. коментар до ст. 31 КПК.

3) Державне обвинувачення - термін, яким позначається процесуальна ді­яльність прокурора (державного обвинувача), спрямована на доведення перед судом вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Під­тримання державного обвинувачення прокурором та забезпечення ним дове­дення вини обвинуваченого у всіх справах публічного обвинувачення є консти­туційними засадами судочинства (п.п. З і 5 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

4) Дізнання - це форма досудового розслідування кримінальних про­ступків, яке здійснюється слідчими органів досудового розслідування, а також у встановлених законом випадках співробітниками інших підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки та органів, що здійснюють контроль за до­держанням податкового законодавства.

5) Досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка роз­починається органом досудового розслідування з моменту внесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових роз­слідувань (ч. 2 ст. 214 КПК). В ній вчиняються необхідні слідчі (розшукові) дії, спрямовані на розкриття кримінальних правопорушень, встановлення осіб, які їх вчинили, та інших обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Досудове розслідування завершується прийняттям рішення про закриття кримінального провадження або направленням до суду прокурором обвинувального акта, клопотання про звільнення особи від кримінальної від­повідальності чи клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, чи про звільнення особи від кримінальної відпові­дальності і закриття кримінального провадження.

6) Досудове слідство - одна з форм досудового розслідування криміналь­них правопорушень, що здійснюється одноособово слідчим чи слідчою групою органу досудового розслідування.

7) Закон України про кримінальну відповідальність - чинні закони Укра­їни, які визначають діяння, віднесені до кримінальних правопорушень, та встановлюють за їх вчинення кримінальну відповідальність. В Україні такими законами є Кримінальний кодекс України та Закон України про кримінальні проступки. Жодними іншими законами, крім законів про внесення змін і допо­внень до названих законів, діяння не може бути визнане кримінальним право­порушенням.

8) Керівник органу досудового розслідування - службова особа, яка є начальником або його заступником відповідного слідчого підрозділу в орга­нах досудового розслідування. Слідчі підрозділи (Головне слідче управління,

 25

слідче управління, слідчий відділ, слідче відділення) створюються в органах внутрішніх справ, органах безпеки, органах, що здійснюють контроль за до­держанням податкового законодавства, органах державного бюро розслідувань. Керівник органу досудового розслідування діє у кримінальному провадженні у межах своїх повноважень (див. коментар до ст. 39 КПК).

9) Керівник органу прокуратури - службова особа, яка очолює відповідну прокуратуру в Україні. Такими особами є Генеральний прокурор України, проку­рор АР Крим, прокурори областей, міст Києва і Севастополя, міжрайонні проку­рори, прокурори міста, району, прокурори спеціалізованих прокуратур, а також заступники прокурорів. Система, організація і порядок діяльності органів про­куратури України визначається Законом України «Про прокуратуру». В межах кримінального провадження керівники органів прокуратури відповідного рівня наділяються встановленими законом повноваженнями: доручати мотивованою постановою здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального пра­вопорушення іншому органу досудового розслідування, скасовувати незаконні та необгрунтовані постанови слідчих і підпорядкованих прокурорів, розглядати й вирішувати скарги на дії слідчого чи прокурора нижчого рівня (ст. 308 КПК), подавати апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України незалежно від їх участі в судовому провадженні, а також їх доповнювати, змінювати або відкликати (див. коментар до ст. 36 КПК).

10) Кримінальне провадження - процесуальна діяльність органів досудо­вого розслідування, прокурора, слідчого судді і суду у зв'язку з вчиненням кри­мінального правопорушення. Кримінальне провадження здійснюється стадій­но. У ньому необхідно виділити такі стадії: 1) внесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань; 2) досудове розслідування; 3) підготовче судове засідання; 4) судовий розгляд і ухвалення судового рішення за його результатами; 5) апеляційне проваджен­ня; 6) касаційне провадження; 7) перегляд судових рішень Верховним Судом України; 8) перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами; 9) ви­конання судових рішень. Одні з цих стадій є обов'язковими для кримінального провадження, інші мають факультативний характер (реалізуються залежно від наявності підстав, передбачених кримінальним процесуальним законом).

11) Малолітня особа - дитина, яка не досягла віку чотирнадцяти років. Особа, яка не досягла зазначеного віку, не може бути суб'єктом кримінально­го правопорушення. Вчинення нею суспільно небезпечного діяння не тягне за собою кримінальної відповідальності. У випадку вчинення малолітньою осо­бою суспільно небезпечного діяння у віці до одинадцяти років кримінальне провадження, якщо воно було розпочате, підлягає закриттю за відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК). Вчинен­ня суспільно небезпечного діяння малолітнім у віці від одинадцяти років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність за таке кримінальне правопорушення, може потягти за собою кримінальне проваджен­ня щодо застосування примусових заходів виховного характеру (ст. 498 КПК).

26

12) Неповнолітня особа - це особа, яка не досягла віку вісімнадцяти років. Нею є малолітня особа (дитина) та особа (дитина) у віці від чотир­надцяти до вісімнадцяти років (ст. 6 Сімейного кодексу України). Особи, які досягли віку від чотирнадцяти до шістнадцяти років притягаються до кримінальної відповідальності за умисне вчинення лише окремих злочинів, вичерпний перелік яких дає Кримінальний кодекс України (ч. 2 ст. 22 КК). Особливості кримінального провадження щодо неповнолітніх врегульовані главою 38 КПК (ст.ст. 484-502).

13) Відповідно до п. 12 коментованої статті обвинувачення - це термін, яким позначається твердження про вчинення конкретною особою криміналь­ного правопорушення (кримінального проступку чи злочину), висунуте в по­рядку, встановленому КПК. Це твердження має містити характеристику (опис) кримінального правопорушення, його юридичну кваліфікацію, а також кон­кретні докази, одержані у встановленому КПК порядку.

14) Терміном «притягнення до кримінальної відповідальності» познача­ється кримінальна процесуальна діяльність органів досудового розслідування та прокурора, починаючи з моменту повідомлення особі прокурором або слід­чим за погодженням з прокурором про те, що вона підозрюється у вчиненні зло­чину (див. коментар до ст.ст. 276-279 КПК). Така особа з цього часу або з часу затримання набуває статусу підозрюваного. З надходженням обвинувального акта з доданими до нього матеріалами до суду підозрюваний набуває статусу обвинуваченого.

15) В п. 15 коментованої статті дається перелік службових осіб прокура­тур усіх рівнів, які охоплюються терміном «прокурор» та діють в межах, визна­чених КПК.

16) Правильне й однозначне розуміння вжитого у коментованому Кодексі терміна «розмір мінімальної заробітної плати» має важливе значення для за­стосування такого виду заходів забезпечення кримінального провадження, як накладення слідчим суддею чи судом грошового стягнення на його учасників за невиконання процесуальних обов'язків (неприбуття підозрюваного, обвинува­ченого, свідка, потерпілого, цивільних позивача і відповідача на виклик органу, який веде провадження, без поважних причин або неповідомлення про причи­ни свого неприбуття - ч. 1 ст. 139, ч. 2 ст. 326 КПК; невиконання поручителем або батьками, опікунами, піклувальниками взятих на себе зобов'язань щодо забезпечення належної поведінки підозрюваного чи обвинуваченого у разі за­стосування до них запобіжних заходів у вигляді особистої поруки чи передання під нагляд - ч. 4 ст. 180, ч. 5 ст. 493 КПК.

Розмір мінімальної заробітної плати не є сталою величиною. Він встанов­люється щороку Законом України «Про державний бюджет» у помісячному та потижневому розмірі станом на 1 січня календарного року і змінюється протя­гом року. Для кримінального провадження значення має розмір місячної міні­мальної заробітної плати. З 1 жовтня 2012 р. її розмір становить 1118 гривень, а з 1 жовтня 2012 р. - 1134 гривень.

 27

17) Відповідно до п. 17 коментованої статті слідчий - це службова особа органу досудового розслідування, яка уповноважена здійснювати досудове роз­слідування кримінальних правопорушень (кримінальних проступків і злочи­нів) у межах визначеної КПК підслідності. Всі процесуальні дії слідчий вчиняє самостійно за винятком тих, які вимагають погодження s прокурором та слід­чим суддею, і несе відповідальність за їх законність і своєчасність. На сьогодні посади слідчих, крім органів досудового розслідування (ст. 38 КПК), є також в органах прокуратури. Слідчі органів прокуратури на час дії Перехідних поло­жень та відповідно до Прикінцевих положень (розділи X та XI КПК) продовжу­ють досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службо­вими особами, які займають відповідальне становище згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до 1-3 ка­тегорій посад, суддями та керівниками правоохоронних органів. Вони також продовжують досудове розслідування злочинів, передбачених ст.ст. 402—421, 423-435 Кримінального кодексу України. З утворенням і початком діяльності Державного бюро розслідувань України, яке має бути створене не пізніше п'яти років з дня набрання чинності КПК, досудове слідство в органах прокуратури ліквідується. Досудове розслідування названих кримінальних правопорушень перейде до підслідності визначених КПК органів досудового розслідування (ст. 38 КПК).

Повноваженнями слідчого користуються також співробітники оператив­них підрозділів (див. коментар до ст. 41 КПК) під час виконання за письмовим дорученням слідчого чи прокурора окремих слідчих (розшукових) дій та не­гласних (розшукових) дій у кримінальному провадженні. Проте вийти за межі цих доручень вони не вправі.

18) Слідчий суддя - учасник досудового провадження, якого вперше вве­дено до вітчизняного кримінального провадження КПК з метою здійснення у встановленому законом порядку судового контролю за дотриманням прав, свобод та законних інтересів суб'єктів провадження органами досудового роз­слідування і прокурором при застосуванні ними заходів забезпечення кримі­нального провадження, в тому числі затримання особи та вжиття запобіжних заходів на досудовому розслідуванні. Слідчий суддя дає дозволи (шляхом ви­несення ухвали) для проведення слідчих (розшукових) дій, які обмежують кон­ституційні права громадян на недоторканність житла чи іншого володіння осо­би (обшук, їх огляд), недоторканність особи (відібрання біологічних зразків у разі відмови особи добровільно їх надати), для проведення окремих негласних (розшукових) дій; розглядає скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування.

Слідчі судді місцевих загальних судів обираються в кожному суді на за­гальних зборах суддів цього суду. Функції слідчого судді щодо розгляду клопо­тань слідчого, погодженого з прокурором чи прокурора про проведення неглас­них слідчих (розшукових) дій в апеляційних судах здійснює його голова або за його призначенням інший суддя цього суду.

28

19) Сторонами кримінального провадження є його учасники, які на основі змагальності виконують кримінальні процесуальні функції обвинувачення і за­хисту від обвинувачення. КПК виконання функції обвинувачення покладає на орган досудового розслідування та прокурора. У випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді функція обвинувачення, яка набуває приватного характеру, може здійснюватися потерпілим (див. коментар до ст. 340 КПК), його представником (адвокатом) чи законним представником неповнолітнього потерпілого (близьким родичем або членом сім'ї, опікуном чи піклувальником).

На відміну від КПК 1960 р. (ст.ст. 161 і 261), коментований Кодекс і його п. 19 ст. З не відносить до сторін кримінального провадження цивільного по­зивача і цивільного відповідача. Проте, незважаючи на ту обставину, що участь цих учасників провадження має факультативний характер, оскільки залежить від пред'явлення у ньому цивільного позову, а наявність цивільного відпові­дача ще й від того, хто несе відповідальність за заподіяну кримінальним пра­вопорушенням матеріальну і моральну шкоду, цивільний позивач і цивільний відповідач як учасники провадження ще на стадії досудового провадження на­діляються процесуальними правами відповідно потерпілого і підозрюваного та обвинуваченого в частині, що стосується цивільного позову. Ці права од­нозначно визначаються їх учасниками на стороні обвинувачення (цивільний позивач) чи захисту (цивільний відповідач). Невіднесення п. 19 коментованої статті цивільного позивача і цивільного відповідача відповідно до сторони об­винувачення чи захисту зумовило його суперечність з п. 26 коментованої статті. 20, 21, 22) У п.п. 20, 21, 22 коментованої статті дається вичерпний перелік судів загальної юрисдикції, які відповідно до ст. 125 Конституції та ст.ст. 26 і 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є судами першої, апеляційної та касаційної інстанції. Суд першої інстанції (районні, районні в місті, міські та міськрайонні суди) розглядає по суті і вирішує справи, що надійшли до нього з обвинувальним актом прокурора, його клопотанням про застосування приму­сових заходів медичного або виховного характеру до неповнолітніх, звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження. При цьому він з'ясовує всі обставини справи, досліджує докази і на їх підставі ухвалює своє рішення (вирок, ухвалу).

Апеляційні суди (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Се­вастополя) - суди другої (апеляційної) інстанції- справ про кримінальні право­порушення по суті не розглядають і не вирішують. Вони переглядають судові рішення судів першої інстанції під кутом зору їх законності, обгрунтованості та вмотивованості. У випадку встановлення порушення цих вимог апеляцій­ний суд може змінити чи скасувати ухвалене судом першої інстанції рішення повністю або частково і а) ухвалити своє рішення; б) закрити кримінальне про­вадження; в) призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Суд касаційної інстанції - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ - за наявності обгрунтованої касаційної скарги

 29

перевіряє лише правильність застосування судами першої та апеляційної інстан­цій норм матеріального (кримінального) та процесуального права і надану ними правову оцінку обставин. Він вправі за результатами розгляду залишити оскар­жене рішення без змін, змінити його, скасувати судове рішення і закрити про­вадження або призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції. Верховний Суд України за чинним законодавством не є судом першої, апе­ляційної чи касаційної інстанції. Він переглядає судові рішення у справах про кримінальні правопорушення лише з підстав, передбачених ст. 445 КПК (див. коментар до неї).

23) У п. 23 коментованої статті дається перелік суддів всіх судових інстан­цій, які на професійному рівні вирішують кримінальні справи, переглядають їх рішення в апеляційному та касаційному порядках, а також у Верховному Суді України. Суддею в Україні є її громадянин, який у визначеному законом порядку призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в будь-якому суді України (голова суду, його заступник, суддя) і на професійній основі здійснює правосуддя у справах про кримінальні правопорушення. Під час здійснення правосуддя у кримінальних справах у судах першої інстанції за участі присяжних (див. коментар до ст. 383 КПК) суддею є також присяжний.

Не є суддею в значенні коментованого пункту суддя у відставці, хоча за ним зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для суд­дів (ч. 5 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

24) Пункт 24 коментованої статті визначає термін «судове провадження», під яким слід розуміти провадження у справах про кримінальні правопорушен­ня у суді першої інстанції після надходження до нього обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення обвинуваченого від кримінальної від­повідальності з відповідними матеріалами. Судове провадження охоплює під­готовче судове засідання (ст. 314 КПК), судовий розгляд і вирішення справи про кримінальне правопорушення в суді першої інстанції, включаючи особливі порядки провадження щодо кримінальних проступків та провадження за участі присяжних (гл. 30 КПК), провадження в суді апеляційної і касаційної інстан­цій та у Верховному Суді України, а також при перегляді судових рішень щодо кримінальних правопорушень за нововиявленими обставинами. Крім того, тер­міном «судове провадження» охоплюється діяльність суду, пов'язана з віднов­ленням втрачених матеріалів кримінального провадження (ст.ст. 529-531 КПК) та виконанням судових рішень - зверненням судових рішень до виконання (ст. 535 КПК), вирішенням питань, що виникають під час виконання вироків (ст. 537 КПК).

Терміном «судове провадження» не охоплюється діяльність слідчого суд­ді, пов'язана з виконанням покладених на нього функцій на досудовому роз­слідуванні кримінальних правопорушень.

25) У п. 25 коментованої статті дається визначення терміна «учасник кри­мінального провадження». Цим терміном коментований КПК охоплює сторони

30

кримінального провадження (з боку обвинувачення - орган досудового розслі­дування і прокурор; з боку захисту - підозрюваний, обвинувачений, їх закон­ний представник (у випадку їх неповноліття) і захисник (адвокат), виправданий і засуджений та їх захисник у контрольних стадіях провадження), потерпілого і його представника чи законного представника, цивільного позивача і цивільно­го відповідача та їх представників і законного представника цивільного пози­вача, особу, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), заявника, який звернувся до уповноваженого органу державної влади з заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення, свід­ка та його адвоката, понятого, заставодавця (у випадку внесення застави не підозрюваним чи обвинуваченим), перекладача, експерта, спеціаліста, секрета­ря судового засідання та судового розпорядника.

Наведений у п. 25 перелік учасників кримінального провадження не є ви­черпним. До нього необхідно додати представника адміністрації дитячої уста­нови, якій передано під нагляд неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваче­ного як запобіжний захід (ст. 493 КПК), представників служби в справах дітей та кримінальної міліції в справах дітей, які беруть участь у судовому розгляді кримінальних справ про обвинувачення неповнолітніх (ст. 496 КПК), особис­того поручителя, який бере участь у кримінальному провадженні у випадку за­стосування до підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді особистої поруки (ст. 180 КПК). Перелічені особи наділяються відповідним процесуальним статусом і є учасниками кримінального провадження.

26) Коментований пункт, в якому дається перелік учасників судового провадження, кореспондує з п. 25 як окреме і загальне, оскільки судове про­вадження (див. коментар до п. 24) є складовою частиною кримінального про­вадження (див. коментар до п. 10). Значна частина учасників кримінального провадження є або може бути й учасниками судового провадження. До таких, зокрема, належать сторони: з боку обвинувачення - прокурор як держаний об­винувач, а також потерпілий як приватний обвинувач у випадку відмови про­курора від обвинувачення; з боку захисту - обвинувачений, його захисник та законний представник (у випадку неповноліття обвинуваченого); потерпілий та його представник чи законний представник, якщо його було залучено до про­вадження; цивільний позивач, його представник чи законний представник, ци­вільний відповідач та його представник, якщо було заявлено цивільний позов; перекладач, експерт, спеціаліст, якщо вони були залучені судом до проваджен­ня; заставодавець у випадку вжиття чи зміни судом запобіжного заходу - за­стави, яку вносить не обвинувачений; секретар судового засідання та судовий розпорядник. Учасниками судового провадження можуть бути й суб'єкти, на­звані в абз. 2 коментаря до п. 25.

Крім перелічених учасників судового провадження, п. 26 коментованої статті називає також «інших осіб, які за клопотанням або скаргою яких у ви­падках, передбачених цим Кодексом, здійснюється судове провадження». У цьому разі йдеться про апеляційне провадження у випадку оскарження ухвали

31

слідчого судді чи суду про: а) тимчасовий доступ до речей і документів, які перебувають у володінні відповідної фізичної або юридичної особи, та здій­снити їх виїмку (ст. 165 КПК); б) арешт майна, яке знаходиться не у володінні підозрюваного, обвинуваченого чи у цивільного відповідача, а в іншої особи (ст. 170 КПК). Фізичні чи юридичні особи, які володіють речами і документа­ми, а також майном, щодо яких вжито названих заходів забезпечення кримі­нального провадження, вправі оскаржити відповідні ухвали до апеляційного суду. Розгляд таких скарг відбувається шляхом апеляційного провадження.

До «інших осіб» в контексті коментованого пункту також належать: 1) ор­ган виконання судових рішень, який звернувся до суду з заявою про роз'яснення судового рішення. Він вправі оскаржити ухвалу суду про роз'яснення судо­вого рішення або відмову у його роз'ясненні в апеляційному порядку (ч. 4 ст. 380 КПК); 2) особа, яка затримана або щодо якої застосовано екстради-ційний арешт (ч. 9 ст. 584 КПК); 3) особа, щодо якої ухвалено рішення про її екстрадицію (ч. 6 ст. 591 КПК); 4) особа, засуджена судом іноземної держави, вирок щодо якої передано для виконання в Україну (ч. 9 ст. 603 КПК); 5) Мі­ністерство юстиції України, за клопотанням якого суд першої інстанції своєю ухвалою відмовив у виконанні вироку іноземної держави (ч. 9 ст. 603 КПК).

Перелічені в п.п. 2, 3, 4, 5 суб'єкти провадження також вправі оскаржити рішення слідчого судді (п.п. 2, 3) та суду (п.п. 4, 5) в апеляційному порядку. Розгляд і вирішення їх скарг та клопотань здійснюється в апеляційному про­вадженні.

Частина 2 ст. З КПК зазначає, що в КПК вживаються й «інші терміни», які визначаються окремими нормами як КПК, так і інших законів України. Ко­ментований Кодекс серед «інших термінів» дає визначення: підозрюваного і обвинуваченого (ст. 42), виправданого і засудженого (ст. 43), захисника (ст. 45), потерпілого (ст. 55), заявника (ст. 60), цивільного позивача і цивільного відпо­відача (ст.ст. 61, 62), свідка (ст. 65), експерта (ст. 69), спеціаліста (ст. 71), доказу (ст. 84), показань (ст. 95), речових доказів (ст. 98), документа (ст. 99), висновку експерта (ст. 101), процесуальних рішень (ст. 110) та процесуальних строків (ст. 113), повідомлення (ст. 111), приводу (ст. 140) тощо.

С т а т т я 4. Дія Кодексу в просторі

1. Кримінальне провадження на території України здійснюється з під­став та в порядку, передбачених цим Кодексом, незалежно від місця вчи­нення кримінального правопорушення.

2. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується також при здійсненні провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнаваль­ним знаком України, якщо це судно приписане до порту, розташованого в Україні.

32

3. Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено поширення юрисдикції України на особовий склад Збройних Сил України, який перебуває на те­риторії іншої держави, то провадження щодо кримінальних правопору­шень, вчинених на території іншої держави стосовно особи з такого осо­бового складу, здійснюється в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. При виконанні на території України окремих процесуальних дій за запитом (дорученням) компетентних органів іноземних держав у рамках міжнародного співробітництва застосовуються положення цього Кодексу. На прохання компетентного органу іноземної держави під час виконання на території України таких процесуальних дій може застосовуватися про­цесуальне законодавство іноземної держави, якщо це передбачено міжна­родним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого міжнародного договору України - за умо­ви, що це прохання не суперечить законодавству України.

1. Частина 1 коментованої статті закріплює загальний принцип, на осно­ві якого діє законодавство України в просторових межах. Якщо кримінальне провадження здійснюється на території України, то незалежно від того, де було вчинене кримінальне правопорушення - в Україні чи за її межами - воно регу­люється нормами Кримінального процесуального кодексу України. Це право­ве положення грунтується на міжнародному принципі невтручання держав у внутрішні справи інших. Жодна держава не вправі вчиняти дії юрисдикційного характеру на території інших держав без їх згоди.

2. Поняття «територія України» визначається Конституцією України (ч. З ст. 2) та Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р. Територія України є цілісною і недоторканною. Згідно зі ст. 1 названого Закону територією України є: а) сухопутна територія; б) водна територія, до якої належать річки, озера та інші водойми на території України, води морських портів України, заток, бухт, лиманів, проток, береги яких належать Україні, води прикордонних річок до середини головного фарватеру, внутрішні морські води і територіальні прибережні морські води шириною 12 морських миль (морська миля становить 1853 м) від лінії найбільшого відпливу; в) підземна територія до технічно доступної глибини в межах території України; г) повітряний про­стір над сухопутною і водною територією України (атмосфера, стратосфера і дальший простір до рівня космічного простору).

Територія України визначається кордонами України, але частина терито­рії України, на якій розташовані дипломатичні представництва інших держав, згідно із загальновизнаними міжнародно-правовими актами, знаходиться під юрисдикцією цих держав. На такій території норми Кримінального процесу­ального кодексу України за загальним правилом не діють. Винятки становлять лише випадки, коли уповноважені представники відповідних іноземних держав дають згоду на кримінальне провадження за правилами КПК.

 33

3. Дія Кримінального процесуального кодексу України поширюється та­кож на кримінальне провадження щодо кримінальних правопорушень, вчине­них на території дипломатичного представництва чи консульської установи України, що розміщені на території інших держав. Якщо кримінальне право­порушення вчинене на борту цивільного повітряного, морського чи річкового судна, що перебуває за межами території України, але легітимно літає чи пла­ває під розпізнавальними знаками чи прапором України і приписане до порту, розташованого в Україні, то провадження щодо нього також здійснюється за правилами КПК. Що стосується військових повітряних, річкових чи морських суден України, то вони завжди знаходяться під юрисдикцією своєї держави, і дія ч. 2 коментованої статті поширюється на них безумовно.

4. Згідно з п. 23 ст. 85 Конституції України Верховна Рада України схвалює рішення про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держа­ви, а також про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. Такі підрозділи, як правило, діють у складі сил з підтримання миру і безпеки та направляються на прохання ООН. На них поширює свою дію ст. 1 Конвенції про безпеку персоналу ООН та пов'язаного з нею персоналу 1994 р. Військовослужбовці, які входять до таких підрозділів, користуються імунітетом (недоторканністю) в країні перебування. Вони залишаються під юрисдикцією України, і кримінальне провадження у випадку вчинення ними кримінальних правопорушень на території інших держав здійснюється за правилами КПК.

С т а т т я 5. Дія Кодексу в часі

1. Процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення прийма­ється згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: