В інших випадках, встановлених законами України.

 

1. Дана стаття встановлює підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Підстави відмови наведені факультативно, тобто зазначені у частині 2 статті підстави є діючими лише у тому випад­ку, якщо вони не передбачені у міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Перелік підстав відмови у задоволенні клопотання не є ви­черпним.

Перша підстава для відмови у задоволенні клопотання, як уяв­ляється, є недієвою. Згідно зі ст. 394 цього Кодексу відсутність у додатку до клопотання офіційного документа про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні), є підставою залишення клопотання без розгляду та повернення його стягувачеві (або його представнику).

Друга підстава повинна застосовуватися, якщо стягувач, борж­ник або обидві сторони були позбавлені можливості взяти участь у судовому процесі через відсутність їх належного повідомлення про розгляд справи.

Третя підстава застосовується, якщо іноземний суд вирішив пи­тання, яке належить до виключної компетенції національного суду або іншого органу України.

Четверта підстава застосовується при порушенні однієї з го­ловних вимог цивільно-процесуального права України: не можна вирішувати тотожні справи одночасно, а тим більш, якщо тотожна справа вирішена національним судом раніше. Зрозумілою є і п'ята підстава - пропуск строку виконавчої давності є перешкодою від­криття виконавчого провадження. Тому задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземно­го суду було б безпредметним. Шоста підстава також відповідає вимогам національного законодавства України про розмежування компетенції правозастосовчих органів держави. Сьомою підставою відмови у задоволенні клопотання є те, що виконання рішення іно­земного суду може загрожувати інтересам України. Ця підстава є у значній мірі оціночною. Як уявляється, за такою підставою може бути відмовлено у задоволенні, якщо: дозвіл протирічив би умові взаємності між державами; рішення іноземного суду зачіпає суве­ренітет, безпеку, головні засади законодавства України (основи кон­ституційного ладу, конституційні права і свободи людини тощо).

Стаття 397. Оскарження ухвали суду

1. Ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені цим Кодексом.

1. Коментована стаття встановлює можливість оскарження як ухвали суду про подання дозволу на примусове виконання рішен­ня іноземного суду, так і ухвали суду про відмову у задоволенні клопотання з цього питання. Апеляційне оскарження зазначених ухвал, розгляд справ і таке інше здійснюється за загальними пра­вилами ЦПК, тобто так, як це встановлено главою 1 розділу V цьо­го Кодексу.

2. До викладеного у пункті 1 коментаря до даної статті необ­хідно додати ще раз про неузгодженість деяких статей ЦПК. Як вже зазначалося у коментарі до ст. 293 ЦПК, вказана стаття містить вичерпний перелік ухвал, на які можливо скаржитись окремо від судового рішення. У цьому переліку ухвали, зазначені у пункті 1 цього коментаря, не вказані.

Стаття 398. Звернення до примусового виконання рішення іноземного суду

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.

1. Дана стаття встановлює, що на підставі рішення іноземного суду та ухвали суду України про надання дозволу на його приму­сове виконання, що набрала законної сили, суд, який постановив таку ухвалу, видає виконавчий лист для примусового виконання у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провад­ження».

Глава 2.

ВИЗНАННЯ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ,

ЩО НЕ ПІДЛЯГАЄ ПРИМУСОВОМУ ВИКОНАННЮ

Стаття 399. Умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню

1. Рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконан­ню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжна­родними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої мас виконуватися в Україні.

1. Глава 2 розділу VIII ЦПК регулює процедуру визнання рі­шень іноземного суду, що не підлягають примусовому виконанню. Якщо у попередній категорії справ визнане рішення іноземного суду було передумовою позитивного вирішення питання про на­дання дозволу на примусове виконання, у даних справах визнан­ня рішення іноземного суду є самостійним предметом судового розгляду. Визнання рішення іноземного суду - це розповсюджен­ня його юридичної сили та наслідків на територію України. Деякі рішення за своїм змістом не потребують примусового виконання. Такі рішення ухвалюються судами за позовом про визнання та пе­ретворення правовідносин, а також за низкою справ окремого про­вадження.

2. Коментована стаття встановлює умови визнання рішень іно­земних судів, що не підлягають примусовому виконанню. Таких умов дві, причому вони альтернативні. Першою умовою є виз­нання рішення судом України, якщо таке визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Друга умова базується на принципі взаємності між державами за домовленостями ad hoc.

Стаття 400. Порядок подання клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню 1. Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, за умови, що це передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, подається заінтересованою особою до суду в порядку, встановленому статтями 392 - 394 цього Кодексу для

441

подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, з урахуванням особливостей, визначених цією главою.

2. До клопотання про визнання рішення іноземного суд)', що не підлягає примусовому виконанню, додаються такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземною суду, про визнання якого порушується клопотання;

2) офіційний документ про тс, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнарод­ними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

 

1. Частина 1 коментованої статті щодо порядку подання клопо­тання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає при­мусовому виконанню, за умови, що це передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, містить відсильне правило до статей 392 - 394 ЦПК (див. відповідні коментарі) з урахуванням особливостей коменто­ваної глави цього Кодексу.

2. До таких особливостей відноситься особливість змісту до­датку до клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. До клопотання додаються: 1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземно­го суду, яке є предметом клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили і з якого часу, якщо про це не зазначено в самому рішенні; 3) засвідчений відповідно до законодавства переклад документів українською мо­вою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 401. Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню 1. Про надходження клопотання про визнання рішення іноземно­го суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п'ятиденний строк письмово повідомляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотан­ня. 442

ій

2. Після подання заінтересованою особою заперечень у письмо), у формі або у разі її вимови від подання заперечень, а так само кол'.р" місячний строк з часу повідомлення заінтересованої особи про од''¹¹ жане судом клопотання заперечення не подано, суддя постаііов.'і^ю ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, іОа що заінтересовані особи повідомляються письмово не пізніше ніж десять днів до його розгляду. и-

3. За заявою заінтересованої особи і за наявності поважних и)-" ' чин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідом./ заінтересовані особи.                                             , ю

4. Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, /, о-нс підлягає примусовому виконанню, проводиться суддею одноосо' во у відкритому судовому засіданні.                   |іх

5. Неявка без поважних причин у судове засідання заінтересоваі'і^{, с} осіб або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєча»'3-вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для р'ю гляду клопотання, якщо будь-якою із заінтересованих осіб щ> б> порушено питання про перенесення його розгляду.  ізі

6. За наслідками розгляду клопотання, а також заперечення у р, їіі його надходження суд постановляє ухвалу про визнання в Укрй/^ІЯ рішення іноземного суду та залишення заперечення без задово_ЛеіМ^я або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рііиеі* іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. ає

7. У визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не під_ля/|В-примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, нсіап' лених статтею 396 цього Кодексу.                                      у

8. Копія ухвали надсилається судом заінтересованим особаі\
триденний строк з дня постановления ухвали.                              ро

9. Ухвала про визнання в Україні рішення іноземного суду або ґї^г0
відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземці на
суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути оскарж»

в порядку і строки, встановлені цим Кодексом.

ня 1. Щодо порядку розгляду клопотання про визнання ріціеИ'^н" іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, комц^ас тована стаття передбачає деякі підготовчі дії суду, що розгляди це клопотання. Після надходження клопотання суд у п'ятиденн ^1И строк письмово повідомляє заінтересовану особу і пропонує ^ІЯ-протягом місяця надати можливі заперечення проти клопотан'бо Якщо ця особа надала до суду заперечення у письмовій формі г*ю-відмовилася від заперечень, а так само протягом місяця не і*43

дала заперечень, суд закінчує підготовку справи ухвалою, в якій визначає час і місце судового засідання по розгляду клопотання і повідомляє про це заінтересованих осіб письмово не пізніше ніж за десять днів до розгляду справи. Заінтересованих осіб слід пові­домляти письмово і про перенесення розгляду справи, якщо суд зробив це за заявою будь-кого із заінтересованих осіб з поважних причин.

2. Судовий розгляд зазначеного клопотання проводиться у від­критому засіданні суддею одноособово. Неявка без поважних при­чин у судове засідання заінтересованих осіб або їх представників, якщо відносно них у суду є відомості про належне повідомлення про час і місце судового засідання, не є перешкодою для розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду. За наслідками розгляду клопотання і заперечень проти нього суд постановляє ух­валу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про від­мову у такому визнанні. Про підстави відмови у клопотанні щодо визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, див. коментар до статті 396 цього Кодексу.

3. Підсумковим процесуальним документом судового розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, є ухвала суду, копія якої надсилається судом заінтересованим особам у триденний строк з дня постанов­ления ухвали.

4. Частина 9 цієї статті містить правила, згідно з якими ухвала про визнання рішення іноземного суду в Україні або про відмову у такому визнанні може бути оскаржена в порядку і строки, встанов­лені ЦПК. Ще раз звертаємо увагу на протиріччя у ЦПК, оскільки вичерпний перелік ухвал ст. 293 ЦПК, які можна оскаржити окре­мо від судового рішення, таких ухвал не містить (див. коментарі до статей 293, 397 ЦПК).

Розділ IX. ВІДНОВЛЕННЯ ВТРАЧЕНОГО СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Стаття 402. Порядок відновлення втраченого судового провадження

1. Відновлення втраченого повністю або частково судового про­вадження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або у якій провадження закрито, проводиться у порядку, встановленому цим Кодексом.

1. Коментована стаття відкриває розділ IX ЦПК, який встанов­лює правило цивільного провадження по відновленню втраченого судового провадження.

2. Стаття визначає предмет цього виду провадження: віднов­люватися може втрачене повністю або частково судове провад­ження в цивільній справі, закінченій ухваленням рішення або в якій провадження закрито ухвалою суду. Тобто у цьому порядку не може відновлюватися частина провадження, яке ще не закін­чено.

Стаття 403. Особи, які мають право звертатися до суду із заявою про відновлення провадження

1. Втрачене судове провадження у цивільній справі може бути від­новлене за заявою осіб, які брали участь у справі, або за ініціативою суду.

1. Дана стаття вичерпно перелічує ініціаторів порушення спра­ви про відновлення втраченого судового провадження: суд та осо­би, які брали участь у справі. Крім того, вона визначає форму про­цесуальної ініціативи: справа, яка виникає за ініціативою осіб, які беруть участь у справі, порушується за їх заявою.

 

444

Стаття 404. Підсудність заяви про відновлення

втраченого провадження 1. Заява про відновлення втраченого судового провадження по­дасться до суду, який ухвалив рішення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провадження у справі.

445

1. Дана стаття встановлює виключну територіальну підсудність справи про відновлення втраченого судового провадження: заява про відновлення провадження подається до суду, який ухвалив рі­шення по суті справи або постановив ухвалу про закриття провад­ження у справі.

2. Зазначене правило стосується і тих випадків, коли рішення суду першої інстанції переглядаються в апеляційному, касаційно­му порядку чи у зв'язку з винятковими обставинами, навіть у тому разі, якщо при перегляді було змінено рішення суду першої інс­танції чи ухвалено нове рішення, оскільки етапі 322 та 352 ЦПК передбачають повернення справ до суду першої інстанції, який її розглянув.

Стаття 405. Зміст заяви про відновлення втраченого судового провадження

1. У заяві повинно бути зазначено, про відновлення якого саме провадження просить заявник, чи було у справі ухвалено рішення по суті справи або постановлена ухвала про закриття провадження, якою саме особою з числа осіб, які брали участь у справі, був заявник, хто конкретно і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи місцезнаходження цих осіб, що відомо заявнику про обставини втрати провадження, про місцезнаходження копій документів провадження або відомостей щодо них, поновлення яких саме документів заявник вважає необхідним, для якої мети необхідне їх поновлення.

2. До заяви про відновлення втраченого провадження додаються документи або їх копії, навіть якщо вони не посвідчені в установле­ному порядку, що збереглися у заявника або у справі.

1. Заява про відновлення втраченого судового провадження повинна містити загальні реквізити і спеціальні для цього виду провадження. По-перше, у заяві потрібно зазначити найменуван­ня суду, до якого подається заява, ім'я (найменування) заявника, його місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобу зв'язку. По-друге, у заяві також необхідно зазначити, про відновлення якого саме провадження просить заявник; чи було ухвалено рішення або постановлена ухвала про закриття провад­ження; якою саме особою у справі був заявник; хто і в якості кого брав участь у справі, місце проживання чи знаходження цих осіб; що відомо заявнику про обставини втрати провадження, про міс­цезнаходження копій документів провадження, що втрачені, або 446

відомостей про них, поновлення яких саме документів він вважає за необхідне, для якої мети.

2. До заяви про відновлення провадження необхідно додати всі наявні в заявника документи або копії документів, що мають відношення до розглянутої справи. Це можуть бути копії судового рішення, виконавчі листи, постанови про відкриття виконавчого провадження тощо.

Стаття 406. Наслідки недодержання вимог до змісту заяви, відмова у відкритті провадження у справі або залишення заяви без розгляду

1. Якщо у заяві не зазначено мету відновлення провадження або відомості, необхідні для його відновлення, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без руху, якою встановлює заявникові строк, необхідний для усунення цих недоліків.

2. Якщо мета звернення до суду, зазначена заявником, не пов'язана із захистом його прав та інтересів, суд своєю ухвалою відмовляє у відкритті провадження у справі про відновлення провадження або залишає заяву без розгляду, якщо провадження було відкрито.

3. Судове провадження, втрачене до закінчення судового розгляду, не підлягає відновленню у встановленому цим розділом порядку. Заявник у цьому разі може пред'явити новий позов. В ухвалі суду про відкриття провадження у новій справі у зв'язку з втратою незакін-ченого провадження про цю обставину повинно бути обов'язково зазначено.

 

1. Коментована стаття регулює певні особливості прийняття су­дом заяви про відновлення втраченого судового провадження.

2. Як зазначено у коментарі до ст. 405 ЦПК, одним із реквізитів заяви є мета поновлення втраченого провадження. Тому, якщо у заяві не зазначено мету відновлення провадження або відомості, необхідні для його відновлення, це вважається її недоліками і під­ставою для постановления ухвали про залишення заяви без руху і встановлення строків для усунення зазначених недоліків. Якщо заявник у встановлений строк усуне недоліки, заява вважається поданою в день первісного її подання до суду, інакше вона вва­жається неподаною і повертається заявникові.

3. У тому випадку, якщо мета відновлення провадження, за­
значена у заяві, не пов'язана із захистом його прав та свобод, суд
відмовляє у відкритті провадження у справі або залишає заяву без

447

розгляду, якщо провадження було відкрито. Так зазначено у час­тині 2 цієї статті. Але це положення, як уявляється, є спірним. У першому випадку суддя відмовляє у відкритті провадження по справі, тому що заявник не має юридичної заінтересованості у даній справі, тобто є неправоздатним. Це цілком правильно. Але якщо суддя не встановив цієї перепони виникнення справи, то піс­ля її встановлення після відкриття справи її необхідно закривати, а не залишати заяву без розгляду.

4. Частина 3 коментованої статті стосується предмету судового розгляду по справах про відновлення втраченого судового розгля­ду, про що вже йшлося у коментарі до ст. 402 ЦПК. Вона окремо підкреслює, що таким предметом може бути закінчене судове про­вадження, якщо воно втрачено. Якщо провадження втрачене до за­кінчення судового розгляду, заявник може пред'явити новий позов чи подати нову заяву. Відкриваючи у такому випадку провадження у новій справі у зв'язку з втратою незакінченого провадження, в ухвалі суду слід зазначити про цю обставину.

Стаття 407. Розгляд справи

1. При розгляді справи суд використовує ту частину провадження, що збереглася, документи, видані зі справи фізичним чи юридичним особам до втрати провадження, копії цих документів, інші довідки, папери, відомості, що стосуються справи, виконавчого проваджен­ня.

2. Суд може допитати як свідків осіб, які були присутніми під час вчинення процесуальних дій, осіб (їх представників), які брали участь у справі, а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду, що розглядав справу, з якої втрачено провадження, а також осіб, які виконували судове рішення.

 

1. Стаття, що коментується, визначає порядок розгляду судом справи про відновлення втраченого судового провадження.

2. Розгляд і вирішення справи про відновлення втраченого су­дового провадження здійснюються в судовому засіданні, у якому суд досліджує збережену частину провадження, документи, видані із справи громадянам і організаціям до втрати провадження, копії документів, що знаходилися у провадженні, інші довідки і папери, що мають відношення до справи. Суд може допитати як свідків осіб, що були присутніми при розгляді справи або виконанні судо­вого рішення. В необхідних випадках як свідків допитують осіб, 448

які входили до складу суду, що розглядав справу, по якій втрачене провадження, а також осіб, які виконували судове рішення.

Стаття 408. Рішення суду

1. Па підставі зібраних і перевірених матеріалів суд ухвалює
рішення про відновлення втраченого провадження повністю або в
частині, яку, на його думку, необхідно відновити.

2. У рішенні суду про відновлення втраченого судового проваджен­ня зазначається, на підставі яких конкретно даних, поданих суду і досліджених у судовому засіданні з участю всіх учасників цивільного процесу з утраченого провадження, суд вважає установленим зміст відновленого судового рішення, наводяться висновки суду про дове­деність того, які докази досліджувалися судом і які процесуальні дії вчинялися з утраченого провадження.

3. За недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд ухвалою закриває розгляд заяви про відновлення провадження і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів.

4. Строк зберігання судового провадження не мас значення для вирішення заяви про його відновлення, крім випадку звернення з такою заявою для виконання рішення, якщо строк на пред'явлення виконавчого листа для виконання закінчився і судом не поновлено.

 

1. За результатами дослідження наявних матеріалів, пояснень заявника і допиту свідків при достатності доказів суд постанов­ляє рішення про відновлення втраченого судового провадження повністю або в частині, яку необхідно відновити на думку суду, але в усякому разі повинно бути відновлене судове рішення або ухвала про закриття провадження в справі, якщо вони були ухва­лені по втраченому провадженні. І, навпаки, при недостатності зібраних матеріалів для відновлення втраченого судового про­вадження суд залишає заяву без розгляду. Такі наслідки передба­чені для того, щоб у разі виникнення нових обставин, виявлення додаткових матеріалів заявник міг би звернутися до суду з новою заявою про відновлення втраченого судового або виконавчого провадження.

2. Як зазначалось у п. 1 коментаря до цієї статті, відмова у задо­воленні заяви про відновлення втраченого судового провадження повинна здійснюватися залишенням заяви без розгляду. Але час-

449

тина 3 коментованої статті застосовує не зовсім зрозуміле і вдале поняття: «суд закриває розгляд справи».

Розділ X.

ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ

ЗА УЧАСТЮ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ

 

Стаття 409. Звільнення заявника від судових витрат 1. У справі про відновлення втраченого провадження заявник звільняється від оплати судових витрат. У разі подання завідомо неправдивої заяви судові витрати відшкодовуються заявником.

1. Коментована стаття вирішує питання про судові витрати по даних справах. За загальним правилом заявник по таких справах судових витрат не несе, їх відносять на рахунок держави. Однак у разі, коли заявник поводився несумлінно, звернувся до суду із завідомо неправдивою заявою, суд покладає судові витрати саме на заявника.

450

Стаття 410. Процесуальні права та обов'язки іноземних осіб

1. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іно­земні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

2. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встанов­леними Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо фізичних та юридичних осіб тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб України.

 

1. Стаття 74 Закону України від 23.06.05 року «Про міжнародна приватне право» встановлює правило, згідно з яким процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначають­ся відповідно до права України.

2. Відповідно до ст. 26 Конституції України коментована стаття передбачає для іноземних громадян, підприємств і організацій такі ж процесуальні права, як і для громадян України, якщо вони пере­бувають в Україні на законних підставах.

3. Згідно з даною статтею іноземні держави (їх органи та посадові особи), іноземні громадяни мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з гро­мадянами України. Іноземні підприємства і організації також мають право звертатися до судів України і користуються цивільними про­цесуальними правами для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Будь-які обмеження в правах громадян, підприємств і організацій окремих держав можугь бути встановлені законодавством України тільки тоді, коли такі обмеження встановлені в цих державах віднос­но прав громадян, підприємств і організацій України.

4. Згідно зі ст. 26 Конституції України до процесуальних прав громадян України прирівнюються і процесуальні права осіб без

451

громадянства, якщо вони перебувають в Україні на законних під­ставах.

5. Відповідно до ст.ст. 27. 31, 34, 35 ЦПК іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації, виступаючи в цивільній справі як сторони або треті особи, користуються всі­ма правами сторони або третьої особи. Так само, як і громадяни, підприємства і організації України, вони можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Представника­ми їх можуть бути іноземці або громадяни України. Якщо іноземці або особи без громадянства не володіють мовою, якою ведеться су­дочинство, суд повинен забезпечити їм право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. Судові документи мають вручатися їм у перекладі на їх рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють. Все судочинство по кожній цивільній справі за участю іноземців і осіб без громадянства має бути побудоване так. щоб виключити можливість їх нерівності у процесі з громадя­нами України.

Стаття 411.   Виключена.

(згідне із Законом України від 23.06.2005 p. N 2709- IV )

Стаття 412. Виключена.

(згідно із Законом України від 23.06.2005 p. N 2709-1 V )

Стаття 413. Позови до іноземних держав та міжнародних організацій. Дипломатичний імунітет

1. Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на манно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним догово­ром, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

2. Акредитовані в Україні дипломатичні представники інозем­них держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та 452

нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

1. Коментована стаття встановлює правила, які сприяють дотри­манню юрисдикційного та дипломатичного імунітету по спорах з іноземними державами та міжнародними організаціями.

2. Частина 1 даної статті вказує на наявність трьох видів імуні­тету. 1) при пред'явленні позову до іноземної держави; 2) при здій­сненні попередніх забезпечувальних засобів, тобто при забезпечен­ні позову (наприклад, арешт майна); 3) при зверненні стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні. У зв'язку з цим вона передбачає можливість зазначеного лише за згодою ком­петентних органів відповідної держави, якщо інше не передбаче­но міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законом України.

 

3. Що стосується акредитованих в Україні дипломатичних представників іноземних держав та інших осіб, зазначених у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України в цивільних справах у певних межах, що визначені міжнародним правом або міжнародними договорами, то за загальним правилом вони мають імунітет від цивільної юрисдикції, за винятком відносно речових позовів, частини позовів, які стосуються спадкування, та позовів, що відносяться до професійної та комерційної діяльності в державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

4. Згідно з частиною 3 цієї статті міжнародні організації під­лягають юрисдикції цивільних судів України в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

5. Відповідно до ст. 79 Закону України від 23.06.05 р. " Про міжнародне приватне право" пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як від­повідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке на­лежить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення по­зову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо

453

інше не передбачено міжнародним договором України або зако­ном України.

У тих випадках, коли на порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не за­безпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, доз­волених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатично­го характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Стаття 414. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кордоном 1. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці, а також у спорах, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у спорі, проживає за кордоном, визначається зако­нами України.

1. Коментована стаття є відсилочним правилом до законів Ук­раїни, які визначають підсудність судам України цивільних справ, в яких беруть участь іноземні особи. Підстави визначення справ з іноземним елементом визначаються Законом України № 2709-IV від 23 06.05 р. " Про міжнародне приватне право".

2. Суди України можуть приймати справи до свого провадження у наступних випадках: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність їх справи судам України, крім випадків виключної під­судності; 2) якщо на території України відповідач має місце про­живання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представ­ництво іноземної юридичної особи - відповідача; 3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; 4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення бать­ківства позивач має місце проживання в Україні; 5) якщо у справі про відшкодування позивач - фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа - відповідач - місцезнаходження в Україні; 6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє міс-454

це проживання; 7) дія або подія, що стала підставою для подан­ня позову, мала місце на території України; 8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України; 9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України; 10) якщо справа проти грома­дянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном; 11) в інших випадках, визначених законом України та міжнарод­ним договором України.

3. Зазначений у п. 1 коментаря закон визначає і так звану виключ­ну підсудність, тобто випадки, у яких справи з іноземним елемен­том можуть вирішуватися лише судами України: 1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України; 2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та бать­ками, обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання; 4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі сві­доцтва (патенту) в Україні; 5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців; 6) якщо спір стосується дійсності за­писів у державному реєстрі, кадастрі України; 7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законо­давства України; 8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; 9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території Ук­раїни; 10) в інших випадках, визначених законами України.

Стаття 415. Виконання судових доручень іноземних судів і звернення судів України з дорученнями до іноземних судів 1. Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, прове­дення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:

1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України;

2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.

2. Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих
процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На про­
хання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні дії
можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке
застосування не суперечить законодавству України та її публічному
порядку.

3. Суди України можуть звертатися до іноземних судів з доручен­
ням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин
судів України з іноземними судами регулюється законами України
і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України.

1. Необхідність у правовій допомозі виникає тоді, коли хтось із учасників процесу (сторона, свідок та ін.) проживають на території іншої держави і владні повноваження тієї держави, суд якої роз­глядає дану справу, на них не поширюються. Відповідно до ст. 80 Закону України від 23.06.05 р. " Про міжнародне приватне право" у разі, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду України виникає необхідність у врученні документів або отриман­ні доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому Цивільним процесу­альним кодексом України або міжнародним договором України.

2. Коментована стаття визначає порядок виконання доручень іноземних судів судами України. Суди України можуть виконува­ти доручення іноземних судів по врученню повісток, інших доку­ментів, допиту сторін і свідків, провадженню експертизи, огляду на місці та ін. Ці дії не можуть виконуватися, якщо це суперечить суверенітету України, загрожує її безпеці або не входить у компе­тенцію суду (див. коментар до ст. 396 ЦПК).

3. Частина третя цієї статті допускає звернення судів України з дорученнями до іноземних судів про виконання окремих процесу­альних дій, відсилаючи до законодавства України і міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

456

Розділ XI. ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Кодекс набирає чинності 1 січня 2005 року, але не раніше
набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства Украї­
ни.

(пункт І розділу XI Ь мінами, внесеними згідно

s Кодексом адміністративного судочинства України

від 06.07.2005р. N 2747- IV )

2. Частина друга статті 84 цього Кодексу набирає чинності з момен­
ту набрання чинності відповідним законом. До цього часу граничний
розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється
Кабінетом Міністрів України.

2^і. До 1 січня 2008 року повне фіксування судового засідання за до­помогою звукозаписувального технічного засобу здійснюється судом тільки за вимогою особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. В усіх інших випадках хід судового засідання фіксується у про­токолі судового засідання, у якому зазначаються:

1) рік, місяць, число і місце проведення судового засідання;

2) час початку судового засідання;

3) найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового засідання;

 

4) справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

5) відомості про присутність осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків або про їх відсутність, причини відсутності та про вручення їм судових повісток;

 

6) відомості про роз'яснення сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхніх процесуальних прав та обов'язків;

7) усі розпорядження головуючого та ухвали, постановлені без ви­ходу до нарадчої кімнати, а також відомості про проголошення ухвал, постановлених у нарадчій кімнаті;

8) основний зміст заяв і клопотань сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та ходу їх обговорення;

9) основний зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, а та­кож показання свідків, усні роз'яснення та доповнення експертами своїх висновків; усні роз'яснення спеціалістів;

10) подані в судовому засіданні докази, хід дослідження доказів,
а у разі, якщо докази не додаються до справи, - номер, дата та зміст
письмових доказів, а також ознаки і властивості речових доказів;

457

11) зміст судових дебатів;

12) відомості про проголошення рішення, ухвали за результатами розгляду справи та роз'яснення особам, які беруть участь у справі, змісту рішення, ухвали, порядку і строку їх оскарження, а також права та строк на ознайомлення з протоколом судового засідання, подання на нього зауважень;

13) час закінчення судового засідання у справі.

У протоколі судового засідання відображаються всі істотні мо­менти розгляду справи в тій послідовності, в якііі вони мали місце в судовому засіданні.

Протокол складається секретарем судового засідання. Протокол повинен бути оформленим та підписаним головуючим і секретарем судового засідання не пізніше трьох днів з дня закінчення судового засідання. У разі необхідності строк для оформлення та підписання протоколу може бути продовжено головуючим, але не більше ніж на десять днів після закінчення судового засідання. Про підписання протоколу повідомляються особи, які беруть участь у справі.

Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколом судового засідання і протягом трьох днів після їх пові­домлення про підписання протоколу або після закінчення строку на підписання протоколу подавати свої письмові зауваження щодо неповноти або неправильності протоколу.

Головуючий розглядає зауваження до протоколу і в разі згоди з ними посвідчує їх правильність. У разі незгоди головуючого із по­даними зауваженнями вони розглядаються судом з повідомленням осіб, які брали участь у справі, про час і місце проведення судового засідання.

Розглянувши зауваження, суд постановляє ухвалу, якою посвід­чує правильність зауважень або відхиляє їх. У разі пропуску строку подання зауважень і відсутності підстав для його поновлення суд залишає їх без розгляду.

Зауваження повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх надходження до суду.

Зауваження приєднуються до матеріалів справи, в тому числі, якщо їх не було розглянуто у зв'язку з вибуттям головуючого.

(рочділ XI доповнено пунктом 21 ігідно із Законом України

від 08.09.2005р. А 2875-І V )

3. Визнати такими, що втрачають чинність з набранням чинності цим Кодексом:

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 линия 1963 року, із змінами, внесеними до нього; 458

Закон Української РСР " Про затвердження Цивільного процесу­ального кодексу Української РСР" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 p., N ЗО. ст. 464);

Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 9 грудня 1963 року " Про порядок введення вдію Цивільного і Цивільного процесу­ального кодексів Української РСР" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 р., N51, ст. 731).

4. Внести зміни до таких законів України:

1) у Законі України " Про судоустрій України" (Відомості Верховної
Ради України, 2002 p., N 27 - 28, ст. 180):

а) друге речення частини третьої статті 13 викласти у такій
редакції: " Перегляд справ у зв'язку з винятковими обставинами
здійснюється Верховним Судом України у складі, встановленому
процесуальним законом";

б) пункт 1 частини шостої статті 25 виключити;

в) у пункті 1 частини другої статті 47 слова " розглядає у касацій­
ному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його
підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної
касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в ка­
саційному порядку" замінити словами " переглядає справи у зв'язку
з винятковими обставинами у порядку, встановленому процесуаль­
ним законом; переглядає справи у касаційному порядку у випадках,
встановлених законом";

г) друге речення абзацу першого підпункту 9 пункту 3 розділу VII
" Прикінцеві та перехідні положення" викласти у такій редакції: " До
законодавчого визначення суду, який буде здійснювати повноваження
касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку
діяльності перегляд цих справ у касаційному порядку здійснює Судо­
ва палата у цивільних справах Верховного Суду України";

2) частину першу статті 14 Закону України " Про систему оподат­
кування" (Відомості Верховної Ради України, 1997 p., N 16, ст. 119;
1999р., N 5 - 6, ст. 39, N 20 - 21. ст. 192, N 26, ст. 215, N 51, ст. 455; 2000 р.,
N 36, ст. 298; 2002 р., N 5, ст. 30; 2003 р.. N 10 - 11, ст. 87, N 12, ст. 88, N 33
- 34, ст. 267; 2004 р.. N 7, ст. 56) доповнити пунктом 28 такого змісту:

" 28) судовий збір".

5. До набрання чинності законом, якиіі регулює порядок сплати і
розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується
у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного
мита.

6. Заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Кодексом
відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року,

459

р_03гля^аються у порядку, встановленому цим Кодексом. Такі заяви чи скаі? ^{ги , ІС М0Ж}У^ТЬ бути залишені без руху чи повернуті у порядку, _{встаіІ0}^леному статтями 121, 297, 327, 355 цього Кодексу, якщо вони подані ^додержанням відповідних вимог Цивільного процесуального кодексу¹ України 1963 року.

7_ з^аяви' ^як' подані до набрання чинності цим Кодексом від­повідне ^д0 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року і місія 11' вимоги, що можуть бути розглянуті за правилами наказного _Пр_0вад? кення, за клопотанням позивача розглядаються в порядку, встановленому розділом II " Наказне провадження¹' цього Кодексу, якщо (^х судовий розгляд не розпочався за правилами позовного

провад^⁰¹¹" ^51,

8 Скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні,

подані ^д0 набрання чинності цим Кодексом відповідно до глави 39 Цивіль^{І, ого} процесуального кодексу України 1963 року, розгляда­ються ^за правилами позовного провадження, встановленими цим

Кодексе¹-

9. з^аяви ' скарги у справах, що виникають з адміністратив-но-пра^^{ов,, х} відносин, а також у справах щодо відмови органу держав¹" ⁰¹'реєстраціїі актів цивільного стану внести виправлення в актовії" ^запис цивільного стану, подані до набрання чинності цим Кодекс^{014 за} правилами, встановленими главами 29 - 32, 36 Цивіль­ного пі^{, оцес}У^{аль, ІОГО} кодексу України 1963 року, розглядаються в порядки встановленому Кодексом адміністративного судочинства

Україн" -

(пунІ^{< т} 9 роздіїу XI із змінами, внесеними згідно

з Kod^eKCMt адміністративного судочинства України

від об-07.2005р. N2747-І V )

Ю. ^ " удові рішення, які ухвалені судом першої інстанції до на­брання чинності цим Кодексом і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку без подання заяви про _апеляц? йне оскарження, якщо строк апеляційного оскарження від­повідне ^д0 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року не закінчився. Неоскаржені судові рішення, ухвалені судом першої інстаніЯ' ^д0 избрания чинності цим Кодексом, набирають законної сили у «орядку» встановленому Цивільним процесуальним кодексом

України ¹⁹⁶³ Р°^КУ-

11. ('удові рішення, ухвалені в апеляційній інстанції до набрання чинное'' ^цим Кодексом, можуть бути оскаржені у касаційному поряд­ку, яки¹⁰ строк касаційного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року не закінчився.

460

12.3аяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з винятковими обставинами, подані до набрання чинності цим Кодексом відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, розгляда­ються у порядку, встановленому цим Кодексом. Підставою для ска­сування чи зміни судових рішень за такими заявами, крім підстав, встановлених статтею 354 цього Кодексу, може бути також виявлене після касаційного розгляду справи застосування судами загальної юрисдикції положення закону всупереч нормам Конституції Украї­ни.

13. Кабінету Міністрів України:

передбачати в проектах законів про Державний бюджет України на 2005 рік та наступні роки видатки на забезпечення повної фіксації судового засідання технічними засобами;

у тримісячний строк з дня опублікування цього Кодексу:

підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропо­зиції щодо приведення законів у відповідність із цим Кодексом;

прийняти акти, що випливають з цього Кодексу, привести у від­повідність із ним свої нормативно-правові акти.

Президент України Л. КУЧМА

м. Київ, 18 березня 2004 року N 1618- IV

461

2.

 

      З А К О Н У К Р А Ї Н И
 
             Про міжнародне приватне право
 
 
Цей Закон встановлює порядок  урегулювання приватноправових
відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з
одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український
правопорядок.
 
              Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
 
Стаття 1. Визначення термінів
 
1. Для цілей цього Закону терміни вживаються в такому
значенні:
 
1) приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на
засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи;
 
2) іноземний елемент - ознака, яка характеризує
приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та
виявляється в одній або кількох з таких форм:
 
хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без
громадянства або іноземною юридичною особою;
 
об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної
держави;
 
юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або
припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної
держави;
 
3) колізійна норма - норма, що визначає право якої держави
може бути застосоване до правовідносин з іноземним елементом;
 
4) вибір права - право учасників правовідносин визначити
право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з
іноземним елементом;
 
5) автономія волі - принцип, згідно з яким учасники
правовідносин з іноземним елементом можуть здійснити вибір права,
що підлягає застосовуванню до відповідних правовідносин;
 
6) правова кваліфікація - визначення права, що підлягає
застосуванню до правовідносин з іноземним елементом;
 
7) зворотне відсилання - повторне відсилання колізійної норми
права іноземної держави до правопорядку держави, колізійна  норма
якого відіслала до даного іноземного правопорядку;
 
8) відсилання до права третьої держави - відсилання
колізійної норми права іноземної держави, визначеної відповідно до
цього Закону, до права третьої держави;
 
9) обхід закону - застосування до правовідносин з іноземним
елементом права іншого, ніж право, передбачене відповідним
законодавством;
 
10) визнання рішення іноземного суду - поширення законної
сили рішення іноземного суду на територію України в  порядку,
встановленому законом;
 
11) міжнародний договір України - чинний міжнародний договір
України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою
України.
 
Стаття 2. Сфера застосування Закону
 
1. Цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у
сфері приватноправових відносин з іноземним елементом:
 
1) визначення застосовуваного права;
 
2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб
без громадянства та іноземних юридичних осіб;
 
3) підсудність судам України справ з іноземним елементом;
 
4) виконання судових доручень;
 
5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
 
Стаття 3. Міжнародні договори України
 
1. Якщо міжнародним договором України  передбачено інші
правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього
міжнародного договору.
 
Стаття 4. Визначення права, що підлягає застосуванню
          до приватноправових відносин з іноземним елементом
 
1. Право, що  підлягає застосуванню до приватноправових
відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними
нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону,
інших законів, міжнародних договорів України та міжнародних
звичаїв, що визнаються в Україні.
 
2. Якщо згідно з частиною першою цієї статті неможливо
визначити право, що підлягає застосуванню, застосовується право,
яке має більш тісний зв'язок із приватноправовими відносинами.
 
3. Визначене згідно з частиною першою цієї статті право, як
виняток, не застосовується, якщо за всіма обставинами
правовідносини мають незначний зв'язок з визначеним правом і мають
більш тісний зв'язок з іншим правом. Це положення не
застосовується,  якщо сторони (сторона) здійснили вибір права
відповідно до частини першої цієї статті.
 
4. Правила цього Закону про визначення права, що підлягає
застосуванню судом, поширюються на інші органи, які мають
повноваження вирішувати  питання про право, що підлягає
застосуванню.
 
5. Визначення права, що підлягає застосуванню до
приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не
здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено
застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм.
 
Стаття 5. Автономія волі
 
1. У випадках, передбачених законом, учасники (учасник)
правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що
підлягає застосуванню до змісту правових відносин.
 
2. Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути
явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов
правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності,
якщо інше не передбачено законом.
 
3. Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому
або його окремої частини.
 
4. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути
явно вираженим.
 
5. Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути
здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при
вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. Вибір
права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення
правочину, мають зворотну дію і є дійсними з моменту вчинення
правочину, але не можуть:
 
1) бути підставою для визнання правочину недійсним у зв'язку
з недодержанням його форми;
 
2) обмежити чи порушити права, які набули треті особи до
моменту вибору права або зміни раніше обраного права.
 
6. Вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний
елемент у правовідносинах.
 
Стаття 6. Обсяг застосування права іноземної держави
 
1. Застосування права іноземної держави охоплює всі його
норми, які регулюють відповідні правовідносини.
 
2. Застосування норми права іноземної держави не може бути
обмежене лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного
права.
 
Стаття 7. Правова кваліфікація
 
1. При визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи
інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до
права України, якщо інше не передбачено законом.
 
2. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації,
не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим
змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом
України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право
іноземної держави.
 
Стаття 8. Встановлення змісту норм права іноземної держави
 
1. При застосуванні права іноземної держави суд чи інший
орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним
тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній
іноземній державі.
 
2. З метою встановлення змісту норм права іноземної  держави
суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку
до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та
установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.
 
3. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати
документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на
які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень,
іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту
цих норм.
 
4. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки
не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи,
застосовується право України.
 
Стаття 9. Зворотне відсилання та відсилання до права третьої
          держави
 
1. Будь-яке відсилання  до права іноземної держави має
розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке
регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його
колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.
 
2. У випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу
фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається.
 
Стаття 10. Наслідки обходу закону
 
1. Правочин та інші дії учасників приватноправових відносин,
спрямовані на підпорядкування цих відносин праву іншому, ніж те,
що визначається згідно із цим Законом, в обхід його положень, є
нікчемними. У цьому разі застосовується право, яке підлягає
застосуванню відповідно до норм цього Закону.
 
Стаття 11. Взаємність
 
1. Суд чи інший орган застосовує право іноземної держави
незалежно від того, чи застосовується у відповідній іноземній
державі до подібних правовідносин право України, крім випадків,
якщо застосування права іноземної держави на засадах взаємності
передбачене законом України або міжнародним договором України.
 
2. Якщо застосування права іноземної держави залежить від
взаємності, вважається, що вона існує, оскільки не доведено інше.
 
Стаття 12. Застереження про публічний порядок
 
1. Норма права іноземної держави не застосовується у
випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно
несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України.
У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний
зв'язок з правовідносинами, а якщо таке право визначити або
застосувати неможливо, застосовується право України.
 
2. Відмова в застосуванні права іноземної держави не може
ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або
економічної системи відповідної іноземної держави від правової,
політичної або економічної системи України.
 
Стаття 13. Визнання документів, виданих органами іноземних
           держав
 
1. Документи, що видані уповноваженими органами іноземних
держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі
їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним
договором України.
 
Стаття 14. Застосування імперативних норм
 
1. Правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм
права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від
права, яке підлягає застосуванню.
 
2. Суд, незалежно від права, що підлягає застосуванню
відповідно до цього Закону, може застосовувати імперативні норми
права іншої держави, які мають тісний зв'язок з відповідними
правовідносинами, за винятком, встановленим частиною першою цієї
статті. При цьому суд повинен брати до уваги призначення та
характер таких норм, а також наслідки їх  застосування або
незастосування.
 
Стаття 15. Застосування права держави з множинністю правових
           систем
 
1. У разі якщо підлягає застосуванню право держави, у якій
діє кілька територіальних або інших правових систем, належна
правова система визначається відповідно до права цієї держави. За
відсутності відповідних правових норм застосовуються норми тієї
правової системи, яка має більш тісний зв'язок із
правовідносинами.
 
       Розділ II. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО ПРАВОВОГО
           СТАТУСУ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
 
Стаття 16. Особистий закон фізичної особи
 
1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави,
громадянином якої вона є.
 
2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав,
її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа
має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або
займається основною діяльністю.
 
3. Особистим законом особи без громадянства вважається право
держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його
відсутності - місце перебування.
 
4. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій
він має місце перебування.
 
5. При визначенні особистого закону відповідно до частин
другої і третьої цієї статті вважається, що якщо недієздатна особа
змінила місце свого проживання без згоди свого законного
представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону
такої особи.
 
Стаття 17. Цивільна правоздатність фізичної особи
 
1. Виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної
особи визначається її особистим законом.
 
2. Іноземці та особи без громадянства мають цивільну
правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім
випадків, передбачених законом або міжнародними договорами
України.
 
Стаття 18. Цивільна дієздатність фізичної особи
 
1. Цивільна дієздатність фізичної особи визначається її
особистим законом. Цивільна дієздатність фізичної особи щодо
правочинів та зобов'язань, що виникають внаслідок завдання шкоди,
може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів
або виникнення зобов'язань у зв'язку із завданням шкоди, якщо інше
не передбачено законом.
 
2. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи
недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
регулюються особистим законом цієї особи.
 
Стаття 19. Право фізичної особи на здійснення підприємницької
              діяльності
 
1. Право фізичної особи на здійснення підприємницької
діяльності визначається правом держави, у якій фізична особа
зареєстрована як підприємець. За відсутності в державі вимог щодо
обов'язкової реєстрації застосовується право держави основного
місця здійснення підприємницької діяльності.
 
Стаття 20. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
           або оголошення її померлою
 
1. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи
безвісно відсутньою або оголошення її померлою регулюються
останнім з відомих особистих законів цієї особи.
 
Стаття 21. Ім'я фізичної особи
 
1. Права фізичної особи на ім'я, його використання та захист
визначаються її особистим законом, якщо інше не встановлено
законом.
 
Стаття 22. Особисті немайнові права
 
1. До особистих немайнових прав застосовується право держави,
у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для
вимоги про захист таких прав, якщо інше не передбачено законом.
 
Стаття 23. Реєстрація актів цивільного стану громадян України
           поза межами України
 
1. Реєстрація актів цивільного стану громадян України, які
проживають поза межами України, може здійснюватися в консульській
установі або дипломатичному представництві України. При цьому
застосовується право України.
 
Стаття 24. Опіка та піклування
 
1. Встановлення і скасування опіки та піклування над
малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами, особами,
цивільна дієздатність яких обмежена, регулюються особистим законом
підопічного.
 
2. Обов'язок опікуна (піклувальника) прийняти опікунство
(піклування) визначається особистим законом особи, яка
призначається опікуном (піклувальником).
 
3. Відносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка
перебуває під опікою (піклуванням), визначаються правом держави,
орган якої призначив опікуна (піклувальника). Якщо особа, яка
перебуває під опікою (піклуванням), проживає в Україні,
застосовується право України, якщо воно є більш сприятливим для
цієї особи.
 
4. Опіка (піклування), встановлена над громадянами України,
які проживають за межами України, визнається дійсною в Україні,
якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання
немає законних заперечень відповідної консульської установи або
дипломатичного представництва України.
 
5. Щодо особи, яка не є громадянином України і перебуває в
Україні, або її майна, що знаходиться на території України, у разі
потреби в інтересах опіки чи піклування можуть бути вжиті заходи
для захисту прав та охорони майна відповідно до права України. Про
це невідкладно сповіщається дипломатичне представництво або
консульська установа держави, громадянином якої є відповідна
особа.
 
Стаття 25. Особистий закон юридичної особи
 
1. Особистим законом юридичної особи вважається право держави
місцезнаходження юридичної особи.
 
2. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи є
держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином
створена згідно з правом цієї держави.
 
3. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо
встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться
виконавчий орган управління юридичної особи.
 
Стаття 26. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної
           особи
 
1. Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи
визначається особистим законом юридичної особи.
 
Стаття 27. Особистий закон іноземної організації, яка не є
           юридичною особою відповідно до права іноземної
           держави
 
1. Особистим законом іноземної організації, яка не є
юридичною особою відповідно до права держави, у якій така
організація створена, вважається право цієї держави. Якщо така
організація діє на території України, до її діяльності
застосовується законодавство України, яке регулює діяльність
юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи
суті правовідносин.
 
Стаття 28. Обмеження повноважень органу або представника
           юридичної особи
 
1. Юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень
її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме
праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або
знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма
обставинами не могла не знати про такі обмеження.
 
  Стаття 29. Національний режим діяльності іноземних
           юридичних осіб в Україні
 
1. Підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних осіб
в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб
України, якщо інше не встановлено законом.
 
Стаття 30. Участь держави та юридичних осіб публічного права
           у приватноправових відносинах з іноземним
           елементом
 
1. До приватноправових відносин з іноземним елементом за
участю держави та юридичних осіб публічного права застосовуються
правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не
передбачено законом.
 
      Розділ III. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО ПРАВОЧИНІВ,
             ДОВІРЕНОСТІ, ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ
 
Стаття 31. Форма правочину
 
1. Якщо інше не передбачено законом, форма правочину має
відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину,
але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо
сторони правочину знаходяться в різних державах, - права місця
проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не
встановлено договором.
 
2. Форма правочину щодо нерухомого майна визначається
відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо
нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території
України, - права України.
 
3. Зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною
є громадянин України або юридична особа України, укладається в
письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не
встановлено законом або міжнародним договором України.
 
Стаття 32. Зміст правочину
 
1. Зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано
сторонами, якщо інше не передбачено законом.
 
2. У разі відсутності вибору права до змісту правочину
застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із
правочином.
 
3. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті
правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно
пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити
виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має
своє місце проживання або місцезнаходження.
 
Стаття 33. Сфера дії права, що застосовується до правочину
 
1. Дійсність правочину, його тлумачення та правові наслідки
недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до
змісту правочину.
 
Стаття 34. Право, що застосовується до довіреності
 
1. Порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки
припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана
довіреність.
 
Стаття 35. Позовна давність
 
1. Позовна давність визначається правом, яке застосовується
для визначення прав та обов'язків учасників відповідних відносин.
 
2. Вимоги, на які позовна давність не поширюється,
визначаються правом України, якщо хоча б один із учасників
відповідних відносин є громадянином України або юридичною особою
України.
 
          Розділ IV. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО ПРАВ
               ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
 
Стаття 36. Право інтелектуальної власності
 
1. До правочинів, предметом яких є право інтелектуальної
власності, застосовується право, що визначається згідно з
відповідними правилами цього Закону.
 
Стаття 37. Захист прав інтелектуальної власності
 
1. До правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної
власності застосовується право держави, у якій вимагається захист
цих прав.
 
        Розділ V. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ РЕЧОВОГО ПРАВА
 
Стаття 38. Загальні положення про право, що застосовується
           до права власності та інших речових прав
 
1. Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме
майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться,
якщо інше не передбачено законом.
 
2. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також
інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це
майно знаходиться.
 
Стаття 39. Виникнення та припинення права власності та інших
           речових прав
 
1. Виникнення та припинення права власності та інших речових
прав визначається правом держави, у якій відповідне майно
перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка
стала підставою для виникнення або припинення права власності та
інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або
міжнародним договором України.
 
2. Право, яке застосовується до виникнення та припинення
права власності та інших речових прав, що є предметом правочину,
визначається відповідно до частини першої цієї статті, якщо інше
не встановлено за згодою сторін. Вибір права сторонами правочину
не зачіпає прав третіх осіб.
 
3. Виникнення права власності внаслідок набувальної давності
визначається правом держави, у якій майно знаходилося на момент
спливу строку набувальної давності.
 
Стаття 40. Право власності та інші речові права, відомості
           про які підлягають внесенню до державних реєстрів
 
1. Право власності та інші речові права, відомості про які
підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом
держави, у якій це майно зареєстровано.
 
Стаття 41. Право власності та інші речові права на рухоме
           майно, що перебуває в дорозі
 
1. Право власності та інші речові права на рухоме майно, що
за правочином перебуває в дорозі, визначаються правом держави, з
якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено за згодою
сторін.
 
Стаття 42. Захист права власності та інших речових прав
 
1. Захист права власності та інших речових прав здійснюється
на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно
знаходиться, або відповідно до права держави суду.
 
2. Захист права власності та інших речових прав на нерухоме
майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно
знаходиться.
 
3. Захист права власності та інших речових прав, які
підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно
до права України.
 
    Розділ VI. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНОГО ПРАВА
 
Стаття 43. Вибір права за згодою сторін договору
 
1. Сторони договору згідно із статтями 5 та 10 цього Закону
можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків,
коли вибір права прямо заборонено законами України.
 
Стаття 44. Право, що застосовується до договору за
           відсутності згоди сторін про вибір права
 
1. У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права,
що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право
відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при
цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне
значення для змісту договору, є:
 
1) продавець - за договором купівлі-продажу;
 
2) дарувальник - за договором дарування;
 
3) одержувач ренти - за договором ренти;
 
4) відчужувач - за договором довічного утримання (догляду);
 
5) наймодавець - за договорами найму (оренди);
 
6) позикодавець - за договором позички;
 
7) підрядник - за договором підряду;
 
8) виконавець - за договорами про надання послуг;
 
9) перевізник - за договором перевезення;
 
10) експедитор - за договором транспортного експедирування;
 
11) зберігач - за договором зберігання;
 
12) страховик - за договором страхування;
 
13) повірений - за договором доручення;
 
14) комісіонер - за договором комісії;
 
15) управитель - за договором управління майном;
 
16) позикодавець - за договором позики;
 
17) кредитодавець - за кредитним договором;
 
18) банк - за договором банківського вкладу (депозиту), за
договором банківського рахунку;
 
19) фактор - за договором факторингу;
 
20) ліцензіар - за ліцензійним договором;
 
21) правоволоділець - за договором комерційної концесії;
 
22) заставодавець - за договором застави;
 
23) поручитель - за договором поруки.
 
2. Однак правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний,
вважається:
 
1) щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій
це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає
реєстрації, - право держави, де здійснена реєстрація;
 
2) щодо договорів про спільну діяльність або виконання
робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або
створюються передбачені договором результати;
 
3) щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на
біржі, - право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або
знаходиться біржа.
 
Стаття 45. Право, що застосовується до договору споживання
 
1. До договорів споживання належать договори щодо придбання
товарів та одержання послуг особою (споживачем) не для цілей
підприємницької діяльності.
 
2. Вибір права сторонами договорів споживання не може
обмежити захист прав споживача, який надається йому імперативними
нормами права держави, у якій є його місце проживання, перебування
або місцезнаходження, якщо:
 
1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій
державі та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору
в цій державі; або
 
2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; або
 
3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за
кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів.
 
3. У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору
споживання, у тому числі щодо його форми, застосовується право
держави, у якій споживач має місце проживання або
місцезнаходження.
 
4. Положення частин другої і третьої цієї статті не
застосовуються до договорів перевезення, надання послуг, якщо
місцем укладення та виконання таких договорів є держава, інша ніж
держава місця проживання або місцезнаходження споживача (крім
договору у сфері туризму, який передбачає комбіноване перевезення
та розміщення).
 
Стаття 46. Право, що застосовується до засновницького
           договору юридичної особи з іноземною участю
 
1. До засновницького договору, що є установчим документом
юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави,
у якій буде створена юридична особа.
 
Стаття 47. Сфера дії права, що застосовується до договору
 
1. Право, що застосовується до договору згідно з положеннями
цього розділу, охоплює:
 
1) дійсність договору;
 
2) тлумачення договору;
 
3) права та обов'язки сторін;
 
4) виконання договору;
 
5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору;
 
6) припинення договору;
 
7) наслідки недійсності договору;
 
8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з
договором.
 
2. Якщо при визначенні способів та порядку виконання
договору, а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання
або неналежного виконання договору, неможливе застосування права,
зазначеного в частині першій цієї статті, може бути застосоване
право держави, у якій здійснюється виконання договору.
 
3. Право, що застосовується до форми договору, визначається
відповідно до статті 31 цього Закону.
 
  Розділ VII. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ НЕДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
 
Стаття 48. Право, що застосовується до недоговірних
           зобов'язань
 
1. До зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з
урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується
право держави, у якій мала місце така дія.
 
Стаття 49. Право, що застосовується до зобов'язань про
           відшкодування шкоди
 
1. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають
внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала
місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про
відшкодування шкоди.
 
   2. Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають
внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце
проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються
правом цієї держави.
 
3. Право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо
дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про
відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.
 
4. Сторони зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди,
у будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави
суду.
 
Стаття 50. Право, що застосовується до відшкодування шкоди,
           завданої внаслідок недоліків товарів, робіт
           (послуг)
 
1. До вимоги про відшкодування шкоди на вибір потерпілого
застосовується:
 
1) право держави, у якій знаходиться місце проживання або
основне місце діяльності потерпілого;
 
2) право держави, у якій знаходиться місце проживання або
місцезнаходження виробника або особи, яка надала послугу;
 
3) право держави, у якій споживач придбав товар або в якій
йому була надана послуга.
 
Стаття 51. Право, що застосовується до набуття, збереження
           майна без достатньої правової підстави
 
1. До зобов'язань, що виникли внаслідок набуття, збереження
майна без достатніх правових підстав, застосовується право
держави, у якій такі дії мали місце.
 
Сторони зобов'язання у будь-який час після його виникнення
можуть домовитися про застосування до нього права держави суду.
 
       Розділ VIII. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО ТРУДОВИХ
                        ВІДНОСИН
 
Стаття 52. Право, що застосовується до трудових відносин
 
1. До трудових відносин застосовується право держави, у якій
виконується робота, якщо інше не передбачено законом або
міжнародним договором України.
 
Стаття 53. Трудові відносини громадян України, які працюють
           за кордоном
 
1. Трудові відносини громадян України, які працюють за
кордоном, регулюються правом України в разі, якщо:
 
1) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних
установах України;
 
2) громадяни України уклали з роботодавцями - фізичними або
юридичними особами України трудові договори про виконання роботи
за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це
не суперечить законодавству держави, на території якої виконується
робота;
 
3) це передбачено законом або міжнародним договором України.
 
Стаття 54. Особливості регулювання трудових відносин
           іноземців та осіб без громадянства, які працюють
           в Україні
 
1. Трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, які
працюють в Україні, не регулюються правом України в разі, якщо:
 
1) іноземці та особи без громадянства працюють у складі
дипломатичних представництв іноземних держав або представництв
міжнародних організацій в Україні, якщо інше не передбачено
міжнародним договором України;
 
2) іноземці та особи без громадянства за межами України
уклали з іноземними роботодавцями - фізичними чи юридичними
особами трудові договори про виконання роботи в Україні, якщо інше
не передбачено договорами чи міжнародним договором України.
 
       Розділ IX. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ СІМЕЙНОГО ПРАВА
 
Стаття 55. Право на шлюб
 
1. Право на шлюб визначається особистим законом кожної з
осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу
в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України
( 2947-14 ) щодо підстав недійсності шлюбу.
 
Стаття 56. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні
 
1. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином
України та іноземцем або особою без громадянства, а також  між
іноземцями або особами без громадянства визначаються правом
України.
 
Стаття 57. Укладення шлюбу в консульській установі або
           дипломатичному представництві
 
1. Шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них
проживає за межами України, може укладатися в консульській
установі або дипломатичному представництві України згідно з правом
України.
 
2. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або
дипломатичному представництві відповідних держав в Україні
регулюється правом акредитуючої держави.
 
Стаття 58. Дійсність шлюбу, укладеного за межами України
 
1. Шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином
України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без
громадянства, що укладений за межами України відповідно до права
іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання щодо
громадянина України вимог Сімейного кодексу України ( 2947-14 )
щодо підстав недійсності шлюбу.
 
2. Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без
громадянства, шлюб між особами без громадянства, що укладені
відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні.
 
Стаття 59. Шлюбний договір
 
1. Сторони шлюбного договору можуть обрати право, що
застосовується до шлюбного договору, відповідно до частини першої
статті 61 цього Закону.
 
Стаття 60. Правові наслідки шлюбу
 
1. Правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим
законом подружжя, а за його відсутності - правом держави, у якій
подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча
б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за
відсутності такого - правом, з яким обидва з подружжя мають
найбільш тісний зв'язок іншим чином.
 
2. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може
обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу,
якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий
закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього
спільного місця проживання.
 
3. Вибір права згідно з частиною другою цієї статті обмежений
лише правом особистого закону одного з подружжя без застосування
частини другої статті 16 цього Закону. Угода про  вибір права
припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.
 
Стаття 61. Майнові відносини подружжя
 
1. Подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків
шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави,
у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до
нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться.
 
2. Право, вибране згідно з частиною першою цієї статті,
припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі
зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з
подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування
якого було прив'язане обране право. Нове право застосовується до
правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не
встановлено подружжям.
 
3. У разі відсутності вибору права подружжям майнові наслідки
шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових
наслідків шлюбу.
 
Стаття 62. Форма вибору права для правових наслідків шлюбу
 
1. Вибір права, передбачений частиною другою статті 60 та
статтею 61 цього Закону, має бути здійснений у письмовій формі або
явно випливати з умов шлюбного договору. Угода сторін про вибір
права, що укладена в Україні, має бути нотаріально посвідчена.
 
Стаття 63. Припинення шлюбу
 
1. Припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу
визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків
шлюбу.
 
Стаття 64. Визнання шлюбу недійсним
 
1. Недійсність шлюбу, укладеного в Україні або за її межами,
визначається правом, яке застосовувалося відповідно до статей 55 і
57 цього Закону.
 
Стаття 65. Встановлення та оскарження батьківства
 
1. Встановлення та оскарження батьківства визначається
особистим законом дитини на момент її народження.
 
Стаття 66. Права та обов'язки батьків і дітей
 
1. Права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим
законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними
відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.
 
Стаття 67. Зобов'язання щодо утримання
 
1. Зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних
відносин, крім випадків, передбачених статтею 66 цього Закону,
регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка
має право на утримання.
 
2. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його
одержати згідно з правом, визначеним у частині першій цієї статті,
застосовується право їхнього спільного особистого закону.
 
3. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його
одержати згідно з правом, визначеним частинами першою і другою
цієї статті, застосовується право держави, у якій особа, яка
зобов'язана надати утримання, має місце проживання.
 
   Стаття 68. Утримання родичів та інших членів сім'ї
 
1. Вимога про утримання родичів та інших членів сім'ї (крім
батьків та дітей) не може бути задоволена, якщо відповідно до
права місця проживання особи, яка зобов'язана надати утримання,
такого зобов'язання про утримання не існує.
 
Стаття 69. Усиновлення
 
1. Усиновлення та його скасування регулюються особистим
законом дитини та особистим законом усиновлювача. Якщо
усиновлювач - подружжя, яке не має спільного особистого закону, то
застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу.
 
2. Здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно
до її особистого закону.
 
3. Правові наслідки усиновлення або його припинення
визначаються особистим законом усиновлювача.
 
4. Нагляд та облік дітей, усиновлених відповідно до положень
цієї статті, здійснюються відповідно до особистого закону дитини.
 
       Розділ Х. КОЛІЗІЙНІ НОРМИ ЩОДО СПАДКУВАННЯ
 
Стаття 70. Спадкові відносини
 
1. З урахуванням положень статей 71, 72 цього Закону спадкові
відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав
останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті
право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем
буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство
змінилося.
 
Стаття 71. Спадкування нерухомого майна і майна, що підлягає
           державній реєстрації
 
1. Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави,
на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає
державній реєстрації в Україні, - правом України.
 
Стаття 72. Здатність осіб на складання і скасування заповіту.
           Форма заповіту і акта його скасування
 
1. Здатність особи на складання і скасування заповіту, а
також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом
держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в
момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його
скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок
недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця
складання заповіту або права громадянства, або права звичайного
місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент
смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.
 
       Розділ XI. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ЗА УЧАСТЮ
                     ІНОЗЕМНИХ ОСІБ
 
Стаття 73. Участь у процесі іноземних осіб
 
1. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи,
іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні
організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до
судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
 
2. Міжнародними договорами України та законами України можуть
бути встановлені особливості участі у процесі дипломатичних
агентів, персоналу міжнародних організацій та інших осіб.
 
Стаття 74. Процесуальна правоздатність і дієздатність
           іноземних осіб в Україні
 
1. Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб
в Україні визначаються відповідно до права України.
 
2. На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична
особа має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього
Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи
(сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).
 
Розділ XII. ПІДСУДНІСТЬ ТА ВИКОНАННЯ ІНОЗЕМНИХ СУДОВИХ
                        ДОРУЧЕНЬ
 
Стаття 75. Загальні правила підсудності судам України справ з
           іноземним елементом
 
1. Підсудність судам України справ з іноземним елементом
визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи
на те, що в ході провадження у справі підстави для такої
підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у
статті 76 цього Закону.
 
2. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у
суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із
спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих
самих підстав.
 
Стаття 76. Підстави визначення підсудності справ судам
           України
 
1. Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати
будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:
 
1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з
іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у
статті 77 цього Закону;
 
2) якщо на території України відповідач у справі має місце
проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на
яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або
представництво іноземної юридичної особи - відповідача;
 
3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на
території України;
 
4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення
батьківства позивач має місце проживання в Україні;
 
5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач - фізична
особа має  місце проживання в Україні або юридична
особа - відповідач - місцезнаходження в Україні;
 
6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті
був громадянином України або мав в Україні останнє місце
проживання;
 
   7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала
місце на території України;
 
8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або
оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на
території України;
 
9) якщо справа окремого провадження стосується особистого
статусу або дієздатності громадянина України;
 
10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном
діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від
місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може
бути порушена за кордоном;
 
11) в інших випадках, визначених законом України та
міжнародним договором України.
 
Стаття 77. Виключна підсудність
 
1. Підсудність судам є виключною у таких справах з іноземним
елементом:
 
1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на
території України;
 
2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та
батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;
 
3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин
України і мав в ній місце проживання;
 
4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної
власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в
Україні;
 
5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на
території України іноземних юридичних осіб, фізичних
осіб - підприємців;
 
6) якщо спір стосується дійсності записів у державному
реєстрі, кадастрі України;
 
   7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений
відповідно до законодавства України;
 
8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних
паперів, оформлених в Україні;
 
9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або
здійснюється на території України;
 
10) в інших випадках, визначених законами України.
 
Стаття 78. Компетенція інших органів України
 
1. Компетенція інших органів України щодо розгляду справ з
іноземним елементом визначається законами України з урахуванням
статей 75-77 цього Закону.
 
Стаття 79. Судовий імунітет
 
1. Пред'явлення позову до іноземної держави, залучення
іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої
особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі
та знаходиться на території України, застосування щодо такого
майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на
таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних
органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним
договором України або законом України.
 
2. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних
держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і
міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України
в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та
нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.
 
3. Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України
в цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами
України або законами України.
 
4. У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права
Україні, її майну або представникам в іноземній державі не
забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами
першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх
майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може
бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів,
дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного
характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного
порушення норм міжнародного права.
 
Стаття 80. Судові доручення
 
1. У разі якщо при розгляді справи з іноземним елементом у
суду виникне необхідність у врученні документів або отриманні
доказів, у проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, суд
може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної
держави в порядку, встановленому Цивільним процесуальним
кодексом України ( 1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06, 1505-06 )
або міжнародним договором України.
 
2. Доручення судів України про вручення документів громадянам
України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від
них доказів на території іноземної держави можуть бути виконані
консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних
договорів України або в іншому порядку, що не суперечить
законодавству держави перебування.
 
       Розділ XIII. ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ
                    ІНОЗЕМНИХ СУДІВ
 
Стаття 81. Рішення іноземних судів, які можуть бути визнані
           та виконані в Україні
 
1. В Україні можуть бути визнані та виконані рішення
іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових,
сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у
кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди
та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та
інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить
розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.
 
Стаття 82. Порядок визнання і виконання рішень іноземних
           судів
 
1. Визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього
Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.
 
            Розділ XIV. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
 
1. Цей Закон набирає чинності з 1 вересня 2005 року.
 
Підпункт 3 пункту 2 розділу XIV " Прикінцеві положення"
набирає чинності з дня набрання чинності Цивільним процесуальним
кодексом України.
 
2. Внести зміни до таких законодавчих актів України:
 
1) частину першу статті 1 Цивільного процесуального кодексу
України ( 1501-06 ) від 18 липня 1963 року доповнити словами " та
Законом України " Про міжнародне приватне право";
 
2) у розділі VI Сімейного кодексу України ( 2947-14 )
(Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 21-22, ст. 135):
 
назву розділу викласти в такій редакції:
 
" Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без
громадянства";
 
статті 275-281, 288-292 виключити;
 
3) у Цивільному процесуальному кодексі України
( 1618-15 ) (Відомості Верховної Ради України, 2004 р.,
NN 40-42, ст. 492):
 
у частині першій статті 2 слова " та цього Кодексу" замінити
словами " цього Кодексу та Закону України " Про міжнародне приватне
право";
 
статті 9, 411, 412 виключити;
 
4) частини шосту-п'ятнадцяту статті 6 Закону України " Про
зовнішньоекономічну діяльність" ( 959-12 ) (Відомості Верховної
Ради УРСР, 1991 р., N 29, ст. 377; Відомості Верховної Ради
України, 1993 р., N 5, ст. 33; 1994 р., N 20, ст. 120; 1999 р.,
N 51, ст. 447) виключити;
 
5) розділ VIII Закону України " Про заставу" ( 2654-12 )
(Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 47, ст. 642;
2004 р., N 11, ст. 140) виключити.
 
3. Кабінету Міністрів України:
 
у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом
подати до Верховної Ради України пропозиції щодо приведення
законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;
 
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим
Законом;
 
забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними
органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у
відповідність із цим Законом.
 
 
 Президент України                                   В.ЮЩЕНКО
 
 м. Київ, 23 червня 2005 року
     N 2709-IV

 

                          З А К О Н У К Р А Ї Н И
 
          Про виконання рішень та застосування
       практики Європейського суду з прав людини
 
 
Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку з
обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав
людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин
порушення Україною Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод ( 995_004 ) і протоколів ( 994_535, 994_059,
994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537, 994_180,
994_527 ) до неї; з впровадженням в українське судочинство та
адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі
створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського
суду з прав людини проти України.
 
              Глава 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
 
Стаття 1. Визначення термінів
 
1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:
 
Конвенція - Конвенція про захист прав людини і основоположних
свобод ( 995_004 ) 1950 року і протоколи ( 994_535, 994_059,
994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536, 994_537, 994_180,
994_527 ) до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною
Радою України;
 
Суд - Європейський суд з прав людини;
 
Комісія - Європейська комісія з прав людини;
 
практика Суду - практика Європейського суду з прав людини та
Європейської комісії з прав людини;
 
Рішення - а) остаточне рішення Європейського суду з прав
людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004 );
б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо
справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення
Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання  у
справі проти України;
 
Стягувач - а) заявник до Європейського суду з прав людини у
справі проти України, на користь якого постановлено рішенням
Європейського суду з прав людини або з яким досягнуто дружнього
врегулювання, чи його представник, чи його правонаступник;
б) особа (група осіб), на користь якої рішенням Європейського суду
з прав людини визначено обов'язок України в міждержавній справі;
 
відшкодування - а) сума справедливої сатисфакції, визначена
рішенням Європейського суду з прав людини відповідно до статті 41
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
( 995_004 ); б) визначена у рішенні Європейського суду з прав
людини стосовно дружнього врегулювання сума грошової виплати на
користь Стягувача;
 
виконання Рішення - а) виплата Стягувачеві відшкодування та
вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття
заходів загального характеру;
 
Орган представництва - орган, відповідальний за забезпечення
представництва України в Європейському суді з прав людини та
виконання його рішень;
 
оригінальний текст - офіційний текст, виконаний офіційною
мовою Ради Європи: а) Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод ( 995_004 ) 1950 року та протоколів
( 994_535, 994_059, 994_802, 994_804, 994_170, 994_171, 994_536,
994_537, 994_180, 994_527 ) до неї; б) рішення та ухвали
Європейського суду з прав людини; в) ухвали Європейської комісії з
прав людини.
 
Стаття 2. Виконання Рішення
 
1. Рішення є обов'язковим для виконання Україною відповідно
до статті 46 Конвенції ( 995_004 ).
 
2. Порядок виконання Рішення визначається цим Законом,
Законом України " Про виконавче провадження" ( 606-14 ), іншими
нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що
передбачені цим Законом.
 
Стаття 3. Фінансування витрат на виконання Рішення
 
1. Виконання Рішення здійснюється за рахунок Державного
бюджету України.
 
               Глава 2. ДОСТУП ДО РІШЕННЯ
 
Стаття 4. Стислий виклад Рішення
 
1. Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про
набуття Рішенням статусу остаточного орган представництва готує та
надсилає для опублікування в газетах " Урядовий кур'єр" і " Голос
України" стислий виклад Рішення українською мовою (далі - стислий
виклад Рішення), який має включати:
 
а) офіційну назву Рішення мовою оригіналу та в перекладі
українською мовою;
 
б) номер заяви до Суду;
 
в) дату постановлення Рішення;
 
г) стислий виклад фактів у справі;
 
д) стислий виклад питань права;
 
е) переклад резолютивної частини Рішення.
 
2. Зазначені у частині першій цієї статті видання публікують
стислий виклад Рішення протягом семи днів від дня його одержання.
 
Стаття 5. Сповіщення про Рішення
 
1. Протягом трьох днів Орган представництва надсилає стислий
виклад Рішення Стягувачеві, Уповноваженому Верховної Ради України
з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим
суб'єктам, прямо причетним до справи, за якою постановлено
Рішення, разом з копією оригінального тексту.
 
Стаття 6. Переклад та оприлюднення Рішення
 
1. З метою виконання заходів загального характеру держава
забезпечує переклад та опублікування повних текстів Рішень
українською мовою спеціалізованим у питаннях практики Суду
юридичним виданням, що має поширення у професійному середовищі
правників.
 
2. Автентичність перекладу повних текстів Рішень
засвідчується Органом представництва.
 
3. Визначення видання, яке здійснюватиме переклад та
опублікування повних текстів Рішень, а також замовлення необхідної
кількості примірників видання з метою забезпечення судів, органів
прокуратури, юстиції, внутрішніх справ, служби безпеки, установ
виконання покарань, інших зацікавлених суб'єктів провадяться на
конкурсній основі Органом представництва.
 
4. Забезпечення суддів опублікованим перекладом повних
текстів Рішень покладається на державний орган, відповідальний за
організаційно-матеріальне забезпечення судів.
 
               Глава 3. ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ
 
Стаття 7. Звернення Рішення до виконання в частині виплати
          відшкодування
 
1. Протягом трьох днів від дня отримання повідомлення Суду
про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:
 
а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його
права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату
відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського
рахунка для перерахування коштів;
 
б) надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст
і переклад резолютивної частини Рішення. Автентичність перекладу
засвідчується Органом представництва.
 
Державна виконавча служба упродовж трьох днів з дня
надходження документів, зазначених у пункті " б" цієї частини,
відкриває виконавче провадження.
 
2. Неподання Стягувачем заяви про виплату відшкодування не є
перешкодою для виконання Рішення.
 
Стаття 8. Виплата відшкодування
 
1. Виплата Стягувачеві відшкодування має бути здійснена у
тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного.
 
2. У разі порушення строку, зазначеного в частині першій цієї
статті, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до
Рішення.
 
3. Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого
провадження за Рішенням державна виконавча служба надсилає до
Державного казначейства України постанову про відкриття
виконавчого провадження та документи, передбачені у пункті " б"
частини першої статті 7 цього Закону.
 
4. Державне казначейство України протягом 10 днів від дня
надходження зазначених у частині третій цієї статті документів
здійснює списання на вказаний Стягувачем банківський рахунок, а в
разі його відсутності - на депозитний рахунок державної виконавчої
служби коштів з відповідної бюджетної програми Державного бюджету
України. Порядок збереження коштів на депозитному рахунку
державної виконавчої служби визначається Законом України " Про
виконавче провадження" ( 606-14 ).
 
5. Підтвердження списання, отримане від Державного
казначейства України, є для державної виконавчої служби підставою
для закінчення виконавчого провадження.
 
6. Державна виконавча служба протягом трьох днів надсилає
Органу представництва постанову про закінчення виконавчого
провадження та підтвердження списання коштів.
 
 Стаття 9. Окремі питання, пов'язані з виплатою відшкодування
 
1. Якщо встановити місцеперебування (місцезнаходження)
Стягувача - фізичної особи неможливо, а також у разі смерті
Стягувача - фізичної особи чи реорганізації або ліквідації
Стягувача - юридичної особи сума відшкодування перераховується на
депозитний рахунок державної виконавчої служби. Аналогічна
процедура застосовується у випадку, передбаченому частиною другою
статті 7 цього Закону.
 
2. Сума відшкодування, яка знаходиться на депозитному рахунку
державної виконавчої служби, перераховується:
 
а) на рахунок Стягувача після подання ним відповідної заяви;
 
б) на рахунки спадкоємців Стягувача - фізичної особи після
подання ними належним чином оформлених документів, які надають їм
право на отримання спадщини;
 
в) на рахунок правонаступника реорганізованого Стягувача -
юридичної особи після подання ним належним чином оформлених
документів, які підтверджують його правонаступництво;
 
г) на рахунки засновників (учасників, акціонерів)
ліквідованого Стягувача - юридичної особи після подання ними
рішень суду, які підтверджують їхній статус засновників (учасників
акціонерів) ліквідованого Стягувача - юридичної особи на момент
ліквідації та визначають частку відшкодування, що належить до
виплати кожному із засновників (учасників, акціонерів).
 
3. Інформацію про наявність на депозитному рахунку державної
виконавчої служби суми відшкодування державна виконавча служба
надсилає Органу представництва.
 
4. Позивачем у справах про відшкодування збитків, завданих
Державному бюджету України внаслідок виплати відшкодування,
виступає Орган представництва, який зобов'язаний протягом трьох
місяців з моменту, визначеного в частині четвертій статті 8 цього
Закону, звернутися до суду з відповідним позовом.
 
Стаття 10. Додаткові заходи індивідуального характеру
 
1. З метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача,
крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи
індивідуального характеру.
 
2. Додатковими заходами індивідуального характеру є:
 
а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього
юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції
( 995_004 ) (restitutio in integrum);
 
б) заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє
врегулювання.
 
3. Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача
здійснюється, зокрема, шляхом:
 
а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення
провадження у справі;
 
б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
 
Стаття 11. Дії Органу представництва щодо вжиття додаткових
           заходів індивідуального характеру
 
1. Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про
набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:
 
а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз'ясненням його
права порушити провадження про перегляд справи та/або про його
право на відновлення провадження відповідно до чинного
законодавства;
 
б) повідомляє органи, які є відповідальними за виконання
передбачених у рішенні Суду про дружнє врегулювання додаткових
заходів індивідуального характеру, про зміст, порядок і строки
виконання цих заходів. До повідомлення додається переклад рішення
Суду про дружнє врегулювання, автентичність якого засвідчується
Органом представництва.
 
2. Контроль за виконанням додаткових заходів індивідуального
характеру, передбачених у рішенні Суду про дружнє врегулювання,
покладається на Орган представництва.
 
3. Орган представництва в рамках здійснення передбаченого
частиною другою цієї статті контролю має право отримувати від
органів, які є відповідальними за виконання додаткових заходів
індивідуального характеру, передбачених у рішенні Суду про дружнє
врегулювання, інформацію про хід і наслідки виконання таких
заходів, а також вносити Прем'єр-міністрові України подання щодо
забезпечення виконання додаткових заходів індивідуального
характеру.
 
Стаття 12. Дії органів, які є відповідальними за виконання
             додаткових заходів індивідуального характеру
 
1. Органи, відповідальні за виконання додаткових заходів
індивідуального характеру, зобов'язані:
 
а) невідкладно та у визначений Рішенням та/або чинним
законодавством строк виконати додаткові заходи індивідуального
характеру;
 
б) надавати інформацію на запити Органу представництва про
перебіг і наслідки виконання додаткових заходів індивідуального
характеру;
 
в) дієво та без зволікань реагувати на  подання Органу
представництва;
 
г) про виконання додаткових заходів індивідуального характеру
повідомити Орган представництва.
 
Стаття 13. Заходи загального характеру
 
1. Заходи загального характеру вживаються з метою
забезпечення додержання державою положень Конвенції ( 995_004 ),
порушення яких встановлене Рішенням, забезпечення усунення
недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого
Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду
заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом
розгляду в Суді.
 
2. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані  на
усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її
першопричини, зокрема:
 
а) внесення змін до чинного законодавства та практики його
застосування;
 
б) внесення змін до адміністративної практики;
 
в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів;
 
г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення
Конвенції ( 995_004 ) та практики Суду прокурорів, адвокатів,
працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних
служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких
пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в
умовах позбавлення свободи;
 
д) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку
Комітету міністрів Ради Європи - державою-відповідачем відповідно
до Рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного
характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень
Конвенції ( 995_004 ) та забезпечення максимального відшкодування
наслідків цих порушень.
 
Стаття 14. Дії Органу представництва щодо вжиття заходів
           загального характеру
 
1. Упродовж одного місяця з дня одержання повідомлення про
набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва готує та
надсилає до Кабінету Міністрів України подання щодо вжиття заходів
загального характеру (далі - подання).
 
2. Подання включає пропозиції щодо вирішення зазначеної в
Рішенні системної проблеми та усунення її першопричини, зокрема:
 
а) аналіз обставин, що призвели до порушення Конвенції
( 995_004 );
 
б) пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства;
 
в) пропозиції щодо внесення змін до адміністративної
практики;
 
г) пропозиції для    врахування під час підготовки
законопроектів;
 
д) пропозиції щодо забезпечення професійної підготовки з
питань вивчення Конвенції ( 995_004 ) та практики Європейського
суду з прав людини для суддів, прокурорів, адвокатів, працівників
правоохоронних органів, імміграційних служб, інших категорій
працівників, професійна діяльність яких пов'язана із
правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення
свободи;
 
е) пропозиції щодо здійснення інших заходів загального
характеру, спрямованих на усунення недоліків системного характеру,
припинення спричиненого цими недоліками порушення Конвенції
( 995_004 ) та забезпечення максимального відшкодування наслідків
цих порушень;
 
є) перелік центральних органів виконавчої влади, які є
відповідальними за вжиття кожного з пропонованих у поданні
заходів.
 
3. Одночасно з поданням Орган представництва готує
аналітичний огляд для Верховного Суду України, який включає:
 
а) аналіз обставин, що спричинили порушення Конвенції
( 995_004 );
 
б) пропозиції щодо приведення судової практики у відповідність
з вимогами Конвенції ( 995_004 ).
 
4. Одночасно з поданням Орган представництва готує та
надсилає до Апарату Верховної Ради України пропозиції для
врахування під час підготовки законопроектів.
 
Стаття 15. Дії Кабінету Міністрів України щодо вжиття заходів
           загального характеру
 
1. Прем'єр-міністр України відповідно до подання,
передбаченого у статті 14 цього Закону, визначає центральні органи
виконавчої влади, які є відповідальними за виконання заходів
загального характеру, та невідкладно дає їм відповідні доручення.
 
2. Центральний орган виконавчої влади, визначений у дорученні
Прем'єр-міністра України, у встановлений у дорученні строк:
 
а) забезпечує в межах своєї компетенції видання відомчих
актів на виконання заходів загального характеру та контролює їх
виконання;
 
б) вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо
прийняття нових, скасування чинних нормативно-правових актів або
внесення до них змін.
 
3. Кабінет Міністрів України:
 
а) видає в межах своєї компетенції акти на виконання заходів
загального характеру;
 
б) вносить у порядку законодавчої ініціативи до Верховної
Ради України законопроекти щодо прийняття нових, скасування чинних
законів або внесення до них змін.
 
4. Відповідні акти мають бути видані та відповідний
законопроект має бути внесений Кабінетом Міністрів України на
розгляд Верховної Ради України протягом трьох місяців від дня
видання доручення Прем'єр-міністра України, передбаченого частиною
першою цієї статті.
 
Стаття 16. Відповідальність за невиконання чи неналежне
           виконання Рішення
 
1. У разі невиконання або неналежного виконання Рішення винні
службові особи, до повноважень яких належить це виконання, несуть
адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність,
передбачену законами України.
 
       Глава 4. ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ КОНВЕНЦІЇ
               ( 995_004 ) ТА ПРАКТИКИ СУДУ
 
Стаття 17. Застосування судами Конвенції ( 995_004 ) та
           практики Суду
 
1. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ( 995_004 )
та практику Суду як джерело права.
 
Стаття 18. Порядок посилання на Конвенцію ( 995_004 ) та
           практику Суду
 
1. Для цілей посилання на текст Конвенції ( 995_004 ) суди
використовують офіційний переклад Конвенції ( 995_004 )
українською мовою (далі - переклад).
 
2. Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали
Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал
Комісії (далі - переклад), надруковані у виданні, передбаченому в
статті 6 цього Закону.
 
3. У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи
ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом.
 
4. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та
оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом.
 
5. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними
текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального
тексту використовується відповідна практика Суду.
 
Стаття 19. Застосування у сфері законодавства та в
           адміністративній практиці
 
1. Орган представництва здійснює юридичну експертизу всіх
законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які
поширюється вимога державної реєстрації, на відповідність
Конвенції ( 995_004 ), за результатами чого готує спеціальний
висновок.
 
2. Нездійснення передбаченої частиною першою цієї статті
перевірки або наявність висновку про невідповідність підзаконного
акта вимогам Конвенції ( 995_004 ) є підставою для відмови в
державній реєстрації відповідного підзаконного акта.
 
3. Орган представництва забезпечує постійну та з розумною
періодичністю перевірку чинних законів і підзаконних актів на
відповідність Конвенції ( 995_004 ) та практиці Суду, передовсім у
сферах, що стосуються діяльності правоохоронних органів,
кримінального провадження, позбавлення свободи.
 
4. За результатами передбаченої у частині третій цієї статті
перевірки Орган представництва подає до Кабінету Міністрів України
пропозиції щодо внесення змін до чинних законів та підзаконних
актів з метою приведення їх у відповідність з вимогами Конвенції
( 995_004 ) та відповідною практикою Суду.
 
5. Міністерства та відомства забезпечують систематичний
контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування
адміністративної практики, що відповідає Конвенції ( 995_004 ) та
практиці Суду.
 
             Глава 5. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
 
1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
 
2. Кабінету Міністрів України:
 
1) протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом:
 
привести у відповідність із цим Законом свої
нормативно-правові акти;
 
забезпечити приведення  у відповідність із цим Законом
нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади;
 
2) вжити заходів та, у разі необхідності, внести пропозиції
до Верховної Ради України щодо включення питань оволодіння
положеннями Конвенції ( 995_004 ) та практики Суду:
 
до вимог професійного рівня окремих категорій суддів, а також
прокурорів, адвокатів, нотаріусів;
 
до програм  первинної підготовки та підвищення кваліфікації
суддів, прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів,
імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна
діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з
триманням людей в умовах позбавлення свободи;
 
3) щорічно передбачати в проекті Державного бюджету України
окремою бюджетною програмою кошти на виконання рішень
Європейського суду з прав людини.
 
 
 Президент України                                   В.ЮЩЕНКО
 
 м. Київ, 23 лютого 2006 року
     N 3477-IV

 

⇐ Предыдущая67686970717273747576Следующая ⇒

Поделиться: