Який порядок поновлення на роботі працівника ?

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності до формулювання чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно вирішує вимоги про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. У разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Згідно зі ст. 77 Закону України " Про виконавче провадження" рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується негайно. Виконання рішення вважається завершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом (посадовою особою) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника державний виконавець застосовує до них штрафні санкції та інші заходи, передбачені цим Законом.

Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

На практиці мають місце випадки, коли одночасно з позовними вимогами про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати під час вимушеного прогулу позивачем подаються вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. В окремих випадках суди ці вимоги задовольняли, в інших - у позовах про відшкодування моральної шкоди відмовляли, посилаючись на те, що вони не передбачені законом, зокрема ст. 235 КЗпП. Пред'являючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, позивачі у ряді випадків посилаються на ст. 56 Конституції.

Однак положення ст. 56 Конституції про право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, на права й обов'язки сторін у трудових правовідносинах не поширюються. У вказаній статті не йдеться про відповідальність сторін трудового договору, в ній вказано інших суб'єктів. Тому не можна вважати, що у випадках незаконного звільнення або іншого порушення трудових прав можна покласти на власника обов'язок відшкодувати працівнику моральну шкоду на підставі ст. 56 Конституції.

До 24 грудня 1999 р. обов'язок власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду працівникові був передбачений лише в одному випадку - якщо небезпечні або шкідливі умови праці призводили до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв'язків, і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя (ст. 173-1 КЗпП, ст. 12 Закону України " Про охорону праці", п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 " Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" ).

Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови від 31 березня 1995 р. роз'яснив судам, що за чинним законодавством обов'язок з відшкодування моральної шкоди, заподіяної у сфері трудових відносин, настає у випадках, коли це було передбачено умовами укладеного сторонами контракту (п. 18 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 170 від 19 березня 1994 р.) або коли така шкода є наслідком небезпечних чи шкідливих умов праці (ст. 173-1 КЗпП) (Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995- 1998). Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 8. - С. 10-11).

Законом України " Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 р. ст. 173-1 виключено, а КЗпП доповнено новою ст. 237-1, яка закріплює загальний обов'язок власника відшкодувати моральну шкоду працівнику в трудових відносинах. Згідно із зазначеною статтею, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Пленум Верховного Суду України своєю постановою від 25 травня 2001 р. № 5 вніс зміни і доповнення до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 " Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди". На пленумі було викладено пункт 13 в новій редакції: " Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок з відшкодування моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди, передбачені укладеним сторонами контрактом, які погіршують становище працівника порівняно з положеннями ст. 237-1 КЗпП чи іншим законодавством, згідно зі ст. 9 КЗпП є недійсними.

Таким чином, Пленум Верховного Суду роз'яснив і конкретизував, які саме порушення прав працівників у сфері трудових відносин можуть слугувати підставою для позову про відшкодування моральної шкоди і як розуміти зміст моральної шкоди. При цьому застосовується загальний 3-місячний строк позовної давності і працівникові гарантується безпосереднє звернення до суду.

При розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

За загальним правилом у трудових справах не допускається поворот виконання рішення. У разі скасування виконаних судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

З цих же підстав допускається стягнення з працівників сум, виплачених їм відповідно до раніше прийнятого рішення комісії по трудових спорах при повторному розгляді спору.

У разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. Зайнятість такого працівника забезпечується відповідно до Закону України " Про зайнятість населення".

КЗпП встановлює правила обчислення строків, що має суттєве значення при вирішенні трудових спорів.

Строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця. Строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

Судове рішення за трудовим спором має бути виконано, тільки тоді можна говорити про відновлення порушеного трудового права працівника. Однак, виконання судових рішень, у тому числі й в трудових спорах, перетворилося у складну проблему в Україні. Ст. 124 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Проте далеко не завжди відповідачі виконують судові рішення. Для їх примусового виконання створено спеціальний державний орган - Державну виконавчу службу, яка входить до системи Міністерства юстиції України. Як свідчить юридична практика, її діяльність не може впоратися із заборгованістю з виплати заробітної плати, яка утримується на рівні близько 1 млрд гри. У деяких випадках Державна виконавча служба неспроможна виконати судові рішення про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати. Причинами цього є недосконале законодавство щодо банкрутства підприємств, введення мораторію на примусову реалізацію майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 26 % тощо.

Можливість міжнародного захисту порушених прав, у тому числі прав у сфері праці, є новим явищем у юридичній практиці України. При вступі до Ради Європи Україною ратифіковано Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рада Європи, 1950 р.) і низку протоколів до Конвенції (Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17 липня 1997 р. № 476/97-ВР (зі змін.) // ВВР. - 1997. - № 40. - Ст. 263. - 1999. - № 22-23. - Ст. 197). У подальшому Законами України ратифіковано також Протоколи до Конвенції №6, 13, 12, 14.

Для захисту прав людини, передбачених Конвенцією, створено Європейський суд з прав людини, звернутися до якого громадянин має право, якщо вичерпані всі національні засоби захисту порушеного права. У травні 2001 р. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) виніс перше рішення щодо України. Станом на грудень 2007 р., за офіційною статистикою ЄСПЛ, всього було винесено 361 рішення щодо України.

У Конвенції серед іншого встановлено низку концептуальних положень для сфери застосування праці: заборона примусової праці (п. 2 ст. 4), визначення видів трудової діяльності, які не підпадають під поняття примусової праці (п. 3 ст. 4), право на свободу зібрань та асоціацій і право створювати профспілки (ст. 11). Для працівників, які звернулися до суду з позовом про виплату заборгованої роботодавцями заробітної плати, а рішення національних судів у цих справах тривалий час не виконувались, корисною виявилася ст. 6 Конвенції " Право на справедливий судовий розгляд", за п. 1 якої передбачаються судові засоби захисту цивільних прав, у тому числі й трудових. Саме ця стаття дозволила працівникам звернутися до Європейського суду з прав людини за захистом порушених прав, і більшість таких заяв була визнана прийнятними, а справи - вирішені Судом на користь заявників.

У багатьох рішеннях Суд сформулював свою позицію, згідно з якою спори, які стосуються трудових відносин особи, в принципі е " цивільними", спори про право, що має майновий характер, про захист доходу, про виплату заробітної плати, заборгованості та надбавки відповідають вимогам поняття " цивільні права та обов'язки" за п. 1 ст. 6 Конвенції (з цього приводу див., наприклад: Мармазов В. Метод ефективності як засіб розширення потенціалу Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо економічних та соціальних прав // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення, Коментарі. - К.: Український центр правничих студій, 2002. - № 4. - С. 215 -222; Махоуні П. Наскільки " цивільною" є державна служба? // Європейський суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. - К.: Український центр правничих студій, 2003. - С. 531-546).

В.В. Лутковська, Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, аналізуючи практику Європейського суду з прав людини щодо України, робить висновок, що переважна більшість справ, у яких констатовано порушення положень ст. 6 п. 1 Конвенції, стосується невиконання рішень національних судів. Здебільшого це рішення, які винесені на користь фізичних осіб і стосуються стягнення заборгованостей із заробітної плати та інших виплат, пов'язаних із трудовими відносинами (справи суддів, вчителів, шахтарів та працівників інших галузей економіки).

Суд у своїх рішеннях констатував:

- у справах про стягнення заборгованості з заробітної плати порушення щодо тривалості виконання рішень національних судів (п. 1 ст. 6), порушення права на ефективний засіб правового захисту в національному органі (ст. 13 Конвенції), порушення права на мирне володіння майном (ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції);

- у справах, коли у державному бюджеті не були передбачені відповідні кошти на виплати працівникам бюджетних установ, порушення положень п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції;

- У справах щодо невиконання рішень національних судів Суд покладає відповідальність за борги державних підприємств на державу, незважаючи на те, що за ст. 176 Цивільного кодексу України держава не відповідає за зобов'язання створених нею юридичних осіб (Європейський суд з прав людини: Організація, діяльність, процес / За ред. В.В. Лутковської. - К.: Праксіс, 2005. - С. 58-74).

На спеціальному засіданні Комітету Міністрів Ради Європи з приводу контролю за виконанням постанов Європейського суду з прав людини, що відбувся 5-6 грудня 2006 р. у Страсбурзі, серед іншого розглядалися питання щодо проблем затримки або невиконання рішень національних судів, надмірної тривалості судових розглядів та проблем зі створенням ефективних засобів внутрішнього судового захисту в окремих країнах, серед яких фігурує й Україна.

Слід взяти до уваги, що в Україні вжито низку заходів, спрямованих на ефективніше впровадження Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, 23 лютого 2006 р. було прийнято Закон України " Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (Урядовий кур'єр. - 2006. - 30 березня). Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 р. № 784 " Про заходи щодо реалізації Закону України " Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" перейменовано посаду Уповноваженого у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини на посаду Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини і затверджено відповідне Положення. Внесено зміни до національного законодавства з питань виконання рішень судів та інших органів. У Законі України " Про Державний бюджет України на 2007 рік" виділені кошти на сплату сатисфакції за рішеннями іноземних судів.

 

 

⇐ Предыдущая1234Следующая ⇒

Поделиться: