Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак

 

Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану.

Григорій Сковорода

 

Коли двері квартири та й, зрештою, тепер уже його минулого, зачинилися, чи думав куди йти? Зовсім ні, брів навмання, куди несли ноги – туди і йшов. Блукав десь годин п’ять похмурим та мокрим від осені Києвом. Парками, вулицями… Зараз мав можливість уважно роззирнутися довкола, бо ніхто його вже не чекає, особливо вдома. Так, удома вже давно його ніхто не ждав. Однак до сьогоднішнього дня тішив себе облудою, що таки має притулок, власний дім… Ілюзія розвіялася, і зараз ти залишився сам на сам із собою та наодинці з містом.

Люди поспішали, перестрибували через калюжі, які наплакала за день осінь. Сльози‑ вода‑ небо – і то все в брудних калюжах. Замислився. Коли з ними це сталося? І вже знав підсвідомо відповідь, хоча досі боявся прийняти її. Це врешті мало трапитися – рано чи пізно, бо як ти докупи не тули небо з землею, не пришивай горизонтом – це лишень оптичний фантом. Скільки не поспішай до тої лінії, до того місця, де зшито докупи те, що не зживається, не добіжиш. Сьогодні його біг урешті припинився. Йшов, не поспішаючи, не кваплячи ані стрілки годинника, ані сутінки, які кволо спускалися на місто. Засвітилися ліхтарі, перехожих стало менше.

Боже, які ці люди дивні: зосереджені на власних візіях, занурені в себе. Тільки зграйка молодих дівчат, що вигулькнули з‑ за рогу будинку, випадала з сумирної й меланхолійної картини осіннього вечора. Ці щебетали, весело щось обговорювали. І Олексію враз захотілося провести цих юних панянок, піддатися хай на мить веселощам, які затуляли світ своїми крилами.

Куди прямують дівчата, не дуже цікавило. Просто отримав певний рухливий орієнтир у своєму бажанні рухатися вперед. Від дівчат віяло позитивом та впевненістю, тим, чого йому зараз бракувало. Тому і йшов за ними, прив’язаний невидимими нитками. Звісно, він міг би зателефонувати комусь із друзів, напроситися на душевну розмову – і йому не відмовлять. Однак, перед тим як починати цю розмову, мусив принаймні косметично спробувати навести лад у голові. Бо навіть приблизно не знав, що робитиме далі, як житиме. А ще вчора йому видавалося, що серйозна розмова з дружиною, яка вже давно назріла, звісно, відбудеться, та вже точно не сьогодні, й не завтра, і навіть не післязавтра, а колись. Тоді, коли він буде готовий. Готовий до краху. А тут стихія валить тебе з ніг. І справа навіть не в тому, чи є у його дружини хтось інший. Нікого в неї немає. Вона до оскоми правильна в усьому. Берегиня домашнього вогнища, справжня, стовідсоткова. Нічого їй і не закинути, крім міщанства, крім бажання любити тільки свою хату, своїх рідних у тій хаті і не розпорошуватися на світ, що за дверима. Бо для чого то все робити? Світ нікуди не дінеться. Світ стояв мільйони років і ще стільки ж простоїть, поки зірка‑ сонце не вигорить дотла. А життя дається тільки раз і прожити його треба для себе і для своїх рідних… Така філософія. Дім – повна чаша. А як ще можна сказати про їхню хату? Ідеальний музейний лад та порядок в усьому, усе на своїх місцях. Дехто з друзів йому навіть заздрить, поки не вдаряється об гранітні очі його Ірини. Від них також віє музейністю. Порядок мусить бути в усьому, а навала непроханих гостей лишень шкодить цьому: прийдуть, натопчуть, загидять посуд, килими. Після того як гості йшли геть, обов’язковим було генеральне прибирання: так, ніби це не інтелігентні люди до них на горнятко кави зайшли, а циганський табір оселею промчався. Навіть Олексієві ділові партнери вважали за потрібне зустрічатися виключно на нейтральній території. Звісно, про творчість не могло бути й мови. Це ж сморід який… Фарби, розчинники, купа сміття та плям.

Сміттям Іра називала ескізи. І Олексій терпів. Винайняв у мансарді будинку на Подолі крихітну майстерню. Там і творив. Дружину після цього наче трохи попустило. Та не надовго. Вона переключилася на інше. Її стали дратувати його часті виїзди на пленери. Ірина категорично відмовлялася будь‑ куди виїжджати з чоловіком, хоч він настирливо запрошував, навіть підкупи готелем та присутністю цивілізації мало впливали. Бо хто буде поливати вазонки? Що, мама? Мама не вміє, в Ірини там цінні селекційні кактуси, за якими треба вміти доглядати, як за малими дітьми. Олексій змирився. Благо, Ірина в порівнянні з дружинами його приятелів була янголом, якщо й пиляла, то у виключних випадках. Виробила до чоловіка особливий діловий підхід: ти – мені, я – тобі. Та час минав, і цього виявилося замало для співіснування.

Дівчатка завернули в скверик. Йшов слідком. Не дуже вслухався в розмову, достатньо було мелодики голосів – веселих та безтурботних. Говорили щось про музику та вміння під неї рухатися. А от його Ірина не любила танцювати. Якщо і доводилося, то вона виконувала цей ритуал пафосно. Танцювати вона вміла, відчувала музику, але не любила. Вважала це пустим заняттям. Був навіть час, коли Олексій пробував дружину хоч чимсь, крім бухгалтерії та хатніх справ, зацікавити. Привів її на курси сальси. Такою сердитою він Іру ще не бачив. Ото подарунок він її зробив? Вона вдома на нього кричала так, що він думав – шиби у вікнах потріскаються. Олексій патологічно ненавидить скандали та сварки. Щоб його вивести із себе, потрібно дуже постаратися. У нього вдома батьки ніколи не сварилися, тому отой менторський тон дружини увів його в ступор. Малий, почувши мамин лемент, замкнувся в дитячій. Добре, що Олексій вчасно взяв себе в руки та зрозумів, що якщо почне виправдовуватися, заспокоювати або відповідати «взаємністю» – зробить ще гірше.

Змовчав. Це був перший дзвіночок для нього, точніше навіть не так: яскраве попередження – «далі буде». І було… Сварки через дрібнички. То навіть не сварки. От коли когось незлюбиш і він тебе дратує, то вже сама його присутність стає каторгою. Та що там присутність, натяк на нього дратує. Як у народній приказці.

– Чому в хаті смердить?

– Та то все невістка.

– Та ж її вдома нема.

– Як нема? Он її запаска висить… Тому й смердить.

Олексій відмовчувався. Бо є син, бо є обв’язки чоловіка перед родиною…

А якби не відмовчувався? Закінчилося б усе набагато раніше.

А ще рідна теща, якій Олексій з першого знайомства не сподобався. Ну що це за професія така в мужчини – художник? Уже ліпше сантехнік чи будівельник. І хоч Олексій не вважав себе білоручкою, бо добре тямить і в малярстві, і завиграшки поміняє стару проводку чи сантехніку, та тещу це не зупиняло. Бо в однокласниці Іринки, чи сусідки Тані, чи у знайомої знайомої, то не мало значення, чоловік «справжнєйший» бізнесмен. І то нічого, що він з кравчучками по Туреччинах волочиться, а потім утридорога те шмаття в Хмельницьку на базарі продає, сам факт – чоловік‑ бізнесмен – підкуповує. І навіть коли Олексій створив власну галерею та почав заробляти набагато більше, аніж горе‑ бізнесмен, теща не зупинилася. Цього разу вона переметнулася на доньку своєї колежанки Галі, чоловік якої «виграв» грін‑ карту і поїхав на заробітки в Америку, а через рік і дружину з дітьми туди перевіз. Колежанка і фотки показувала. Ото життя! Краса – і природа, і люди, чистенько так, усі на знімках усміхнені, щасливі. А будинок який, а гараж, а газон, а діти, а робота! А непутня Гальчина донька Свєтка, глянь, така краля стала, золоті зуби, що в роті мала, замінила на дуже дорогі – білі, голлівудська посмішка в неї. А хіба Іринка гірша від Свєтки? Та Іринка і красивіша, і розумніша, тільки щастя не дав Бог. Бо ж сказано в народі: «А з музики та маляра нема вдома господаря». А те, що чоловік Світлани працює на будівництві вантажником, а сама Світлана прибирає в багатих родинах (миє унітази), у розмовах не згадувалося. Кому то цікаво? Блакитна мрія тещі – Америка – здавалася такою великою й світлою, що різними там дрібницями не хотілося її затьмарювати.

Скверик закінчився, почалося подвір’я школи. Схоже, дівчата весело поспішали туди. Ні, він за ними не побіжить, вони напевне квапляться на дискотеку чи вечір танців. Хтозна, як тепер у молоді це називається. У кишені невдоволено загудів мобільний. На автоматі приклав слухавку до вуха. То був його старий приятель Назар. Іноді здавалося, що той, наче рідна мати, відчуває, коли потрібна допомога чи порада. Домовилися зустрітися.

Сидять у напівтемному генделику на Подолі. Назар мовчки слухає, підперши щоку рукою, час від часу зітхає. Олексій і сам не знає, де в нього беруться слова, говорить‑ розповідає, то лає себе, то дружину, то весь світ, який його не розуміє… Назар мовчки киває бармену, і той приносить ще пива.

Пиво випито, проте на душі й далі темно й незатишно. Пиво не рятує. І вже вони з Назаром сидять у скверику на Контрактовій, навпроти Києво‑ Могилянської академії, якраз поруч з пам’ятником Сковороді. Назар курить люльку, мрійливо та неквапом випускаючи в повітря дим. Олексій ніяк не заспокоїться. П’яно‑ романтичний настрій тому сприяє:

– Згадав одну притчу. Творець узяв і змішав декілька сонячних променів, ніжну барву світанку, замріяний смуток ночі, красу лебедя та лілеї, лагідний погляд лані, грайливість кішки, граційність метелика, ласкаву посмішку, пекучий жар багаття, крихкість льоду, трепет газелі, солодощі меду, легкість пуху, ніжність повітря, силу магніту. Щоб перебити солодкавість, додав холодного мерехтіння зірок, непостійність вітру, сльозливість хмар, боязливість зайченяти, набридливість мухи, упертість лелеки, жадібність акули, підозрілість миші, ревнивість тигриці, хитрість лисиці, підступність оси, кровожерливість п’явки, спокусливість змії, дурман опіуму, безжальність стихії. А тоді виліпив фігуру і вдихнув у неї життя. Так з’явилася жінка. Творець передав її чоловікові, сказавши при цьому: «Вона – твоя, зроблена тільки для тебе. Бери її такою, якою вона створена, та не намагайся її змінити. Блаженствуй з нею все життя і страждай до смерті».

– А нафіга? – питає Назар, хитро мружачись. – Нафіга, брате, страждати до смерті?

– Е‑ е‑ е‑ е, той… – Олексій не знаходиться, що відповісти.

І врешті Назар, чи не вперше за весь вечір, розроджується довгою тирадою:

– Гм, жінки… Твоя біда, друже, що ти музу захотів «ощасливити», тобто перетворив її на дружину. Хто така дружина? Га? Вслухайся в слово! Це насамперед подруга. Вірний друг! Вона і мати твоїх дітей, берегиня домашнього вогню, отого рівного, що не пече і не лякає, а варить їсти та взимку гріє хату. А от муза – геть інше! Це божественний ідеал, щось нереально‑ прекрасне, споглядальний образ, на який моляться, якому поклоняються. У музу обов’язково закохуються, якщо пощастить – вона стає неперевершеною коханкою, але не більше. Не прив’язуй музу до каструлі, до віника, до пральки, до пелюшок, брудних шкарпеток та закаканих підгузків, бо вона тобі цього не пробачить і рано чи пізно обернеться на фурію, а твоє життя перетворить на пекло.

Назар кладе праву руку Олексію на плече, прискіпливо втуплюється в очі:

– А ти думаєш, чому я досі не одружений? Сорок п’ять років мені стукнуло. Отож. А досі сам. Музи, дружини – заплутатися легко. Жінка, може, і найдосконаліше творіння Господа, погоджуюся, і притча твоя, звісно, красива, але певно, не всім підходить, хай уже Творець вибачає. Але… Олексію, не завжди для щастя потрібна жінка. Бо досі живуть на білому світі такі люди, як він, – Назар киває в бік пам’ятника Сковороді.

Мокрий Сковорода наче мружиться від світла ліхтаря, котрий засліплює кам’яні очі. Замислене аскетичне обличчя, погляд спрямований ніби всередину. Торбинка притиснута до грудей.

– Ти про пам’ятник? До чого тут він? – Олексій здивовано стенає плечима. – Що може знати про жінок пам’ятник? Тобто, що про них Сковорода знав? Він ніколи не був одружений, йому з тіла ніколи не виймали душу, не топтали її.

Назар затягується, криво посміхається:

– А ти звідки знаєш? Та тьху на тебе, дурню! Ірка – ще те стерво! Ой, не треба тіко ля‑ ля, душу вона тобі вийняла. Не журися, козаче, запхаєм назад. Бо козак не боїться ні хмари, ні грому, як вийшов із дому. І Сковороду мені не ображай. Ти ж на нього дуже схожий. Хе! Орел, що мух не ловить. Уже вибач, братику, але скажу по правді: хоч ти і вдавав, що все гаразд у твоєму особистому житті, та ж я добре бачив, що ні. Знаю, що зі своїм законом у чужий монастир лізти не годиться, тому й не пхався. Та твою Ірку завжди дратувало все, що любиш ти. Твої друзі, любов до живого світу, прив’язаність не до килимків у хаті, а до трави під ногами, та її навіть те, що ти босоніж по квартирі ходиш злила. А застілля? Скільки разів я в тебе в гостях був? Так, ти запрошував, погоджуюся, але… Мені одного разу стало. Витріщилася твоя Ірка на мене, як лях на козака. Ага, мені й кусок у горло не поліз. Ледве салом не вдавився. Турецький син буду, коли то неправда. Шо там балакати! Ви ж ніколи разом не відпочивали, згадай. Ну. Вона – у Єгипет, ти – у Карпати, вона – у Туреччину, ти – на Десну. Ти – у Холодний Яр, а в неї – фешн. Тьху. Слово яке зафекане. Ех! Та ти ніколи там, у твоїй чотирикімнатній квартирі не був щасливим. Що у вас на стінах висить, згадай. Жодної твоєї картини. Вони, бач, не вписуються в дизайнерське рішення когось там. Тю, і не патякай мені про сімейне щастя. До гепи всьо!

– Не буду. До гепи всьо! – луною повторив Олексій.

– Ага. Туди. Усьо, досить. Нині ж не вівторок, щоб повторяти разів сорок.

– Нині четвер, – не в лад відповів Олексій.

А Назар веде далі та показує люлькою на пам’ятник:

– Знаєш, що він про щастя казав?

Олексій стенув плечима. Хіба він знав? Хміль ударив у голову, він уже ні в чому не був певен.

Назар урочисто підвівся, підняв до неба вказівний палець та голосно прорік:

– «Бути щасливим означає знайти самого себе». О! Як сказано! Тому, друже‑ брате, бери свою торбу і гайда до мене спати. Поживеш, подумаєш. Спробуємо тебе пошукати. А жінка? Жінка – діло наживне. На твою голову вистачить гризоти, якщо дуже захочеш ще раз перечепитися.

Олексій сумно зітхнув, почухав потилицю:

– Та що вже там… Якось воно таки буде, правда, брате?

Назар підморгнув Олексію та розважливо додав:

– Не журись, козаче! Нехай твій ворог плаче. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак.

 

Те, що повище зір

 

– Якось біля села зупинився циганський табір. І то була подія найсправжніша. Бо таке не часто траплялося в околиці. Жінки поспішали до циганського коваля з різними завданнями, бо місцевий Тимко спився геть чисто і в короткі моменти виходу із запою був настільки завалений роботою, що не витримував напору і знову брався за старе – напивався.

Циганки з циганчатами вешталися селом у пошуках поживи, гадали селянкам на картах, підбирали те, що зле лежить, запрошували ввечері на дійство – посидіти біля багаття, послухати циганських історій, пісень, подивитися на танці. Василь також піддався веселому шалу юрби і з місцевими парубками вирішив туди сходити. Звісно, не з порожніми руками. Кожен щось узяв для відкупу.

Циганів тоді, як і тепер, зрештою, не дуже жалували. Їх не розуміли, їх остерігалися, але тим вони й були людям цікаві. Не такі, як усі. Циганів у ті часи вважали дволикими істотами, котрі стоять на межі – між світом світла й темряви. Називали себе християнами, однак з дуже дивним ухилом. У головній циганській кибитці, як найдорожчий скарб, завжди возили ікону. Вона була душею табору. Її зазвичай тримали в жіночій половині буди, зліва. Чому зліва? Мабуть, тому, що зліва в людини серце, і там, відповідно, міститься й душа. Так вважали цигани. І якщо щось і берегти, то безсмертну душу, бо все решта не вартує того, щоб за ним ганятися: ані гроші, ані статки, ані слава, навіть воля. Ікона ставала таборовим оберегом. Її охоронцем призначалася найдостойніша в таборі жінка. Наче все гаразд – ікона, християни, правдива віра… Та не все так просто з мандрівним народом. Бо разом з тим цигани вірили в силу‑ силенну різних забобонів. Так, наприклад, вони і серцем, і душею покладалися на надзвичайну силу та велич вогню – запалювати та підтримувати його могли лишень невинні, тобто неодружені хлопці. Вогонь не дозволялося гасити, він мав сам по собі згаснути. Охоронець вогню не мав права залишати свій пост, аж поки вогонь не вигорить, навіть якщо йому загрожувала смертельна небезпека. Вогнище для циган – то не жарти. Його легко осквернити. Якщо якась жінка своєї спідницею випадково зачіпала вогонь і він запалював чи обпікав її, то це вважалося страшним прокляттям для всього роду. Отже, незабаром слід чекати лиха, пошесті, хвороб та втрат. А жінка, винуватиця скоєного, мусила скласти велику покуту богу вогню, щоб він пробачив їй такий великий гріх. Покуту ж вона вибирала сама і сама ж вирішувала, чи вже готова для очищення.

Для цього робився такий ритуал. Одружені жінки посеред шатра запалювали ритуальний вогонь. Уносилася головна таборова ікона. Винуватицю садили перед вогнищем, завжди обличчям до вогню. Навпроти, за багаттям, ставили ікону. Жінка‑ винуватиця мала безупинно, не відводячи погляду, дивитися лишень на ікону – аж поки не вигорить багаття. Інші жінки тим часом танцювали довкола вогнища та співали ритуальних пісень. Коли ж винуватиця не втримувалася та відводила погляду, то вважалося, що вона не спокутувала гріха і прокляття чорною хмарою продовжує висіти і над її родиною, і над родинами тих, хто не догледів та дозволив жінці торкнутися полум’я.

Що, Машо, запитаєш, звідки я то все знаю і до чого тут цигани та вогонь? Зачекай трошки, про все згодом.

Машка уважно та напружено слухала Магду. Недопалок у її руці давно згас, вона цього навіть не запримітила. Настільки несподівано цікавою була її нова знайома. Магдалена тим часом продовжувала:

– Так‑ от, вернемося до села і до табору, котрий стояв неподалік. Того фатального вечора зійшлося біля циганського табору півсела. І, звісно, горіло багаття, і цигани завзято танцювали і співали своїх пісень. І одна з циганок танцювала так, що Василеві аж дух забивало. Не міг відвести від тих чорних очей своїх блакитних. Тонкий стан, лебедина шия, а руки… То були не руки, то були крила лебідки. Барвиста сукня мерехтіла веселкою. Монисто на хустині, яка огортала дівочий стан, дзвеніло піснею, скрипка ридала, завивала, стогнала, жалілася та реготала… Звивалося звабливе тіло молодої циганки – калейдоскоп кольорів, круговерть чорних жагучих очей, п’янкий усміх на вустах‑ коралях, повні перса в затісному для них ліфі, які підстрибують у такт музиці… О, так, звісно, Василь був такий не один. Майже всі чоловіки, що спостерігали за дійством, не змогли відвести від молодої циганочки погляду. Чарівниця, а не жінка! Демониця!

Василь був одинаком. Мав тридцять літ, а для села – то забагато як на холостяка. Круглий сирота, а отже, у селі не з найбагатших. Своєї землі майже не мав. Кавальчик поля біля хати, який родив рівно стільки, щоб не впасти від голодної смерті. А на дрова та на зимове вбрання заробляв наймитуючи. Мав Василь ще один талант – умів справно знаходити воду. Прикладав руку до землі й чув ті місця, де нуртує жива вода.

А зваблива циганка була вже молодицею. Неподалік пильно стежив за нею її чоловік. То відразу впадало в очі. О, ні, він зовсім не ревнував, він просто разом з усіма милувався нею. Був мудрим, знав, що через пару годин всі розійдуться, чужі чоловіки у снах маритимуть його циганочкою, і тільки він матиме щастя торкатися її тіла, цілувати, пестити… А обожнювання іншими тільки додавало жінці життя… Бо коли жінка жадана – вона отримує не одну молодість.

А після танців чоловіки‑ цигани на конях показували місцевим селюкам, як слід вправно їздити верхи. І найвправнішим вважався чоловік отої самої красуні‑ циганочки. А Василь невпинно дивився на неї. Мав відвести очі, мав… Бо вона вже й так пошматувала його зсередини своїм танцем. Розум знає, а серце своє чинить… Серце очі не відвело. І раптом весь світ для нього змалів до макового зернятка: вона і її очі заступали йому весь світ. І він уже не чув нікого та нічого не бачив. А вона дивилася лишень на свого чоловіка. Те, що потім відбулося, вважав якимсь дивним жахіттям.

Циганка раптом озирнулася, глянувши йому в очі, а в них – біль, страх, відчай… І несподівано, рвучко кинулась бігти. А попереду багаття, і вона біжить простісінько в нього, та, схоже, це її мало хвилює. Хтось перехоплює жінку, смикає за руку на себе, але вона встигає захопити подолом широкої спідниці вогню. Жінка загоряється. Цигани, котрі стоять поруч, кидаються гасити… А тим часом поміж конем та вершником щось відбувається. Жеребець, котрий щойно мав на собі вершника, навіжено б’є копитами та сатаніє у смертельному ритмі. Вершник непорушно лежить долі. Кінь продовжував хвицятися, тупцяючи на його тілі. То чоловік циганки. Цигани відганяють жеребця – і батогами, і палицями. А в того наче біс уселився, бо він продовжує навіжено калічити чоловіка. Хтось крикнув, що кінь сказився, хтось побіг за рушницею, щоб пристрелити коня, з рота жеребця стікає піна, але він не вгаває й далі веде свій лихий танець.

Вогонь на спідниці циганки загасили, але вона не вгамувалася. Тому її міцно тримало декілька пар рук, бо вона виривалася, тягнулася до чоловіка, котрий непорушно лежав біля ніг жеребця.

То був імпульсивний та дурний вчинок. Василь, зовсім не думаючи про наслідки, кинувся в бік коня. Довкола вирувала юрба. Хтось схопив його за рукав, побачивши порив: «Куди, божевільний? » Не зважав, бачив тільки сполохані очі жінки, обгорілу спідницю, попечені ноги, руки в пухирях і вже утриматися на місці не міг.

Василь стояв перед гарцюючим жеребцем. Стояв і не знав, що далі робити. Бачив, як той наставив свої копита і вже був ладен кинутися на нього, та останньої миті, майже перед стрибком, Василь стрімко всім тілом подався вбік, кінь промазав і за інерцією пішов уперед, падаючи на коліна. Тоді Василь, не роздумуючи, заскочив на коня. Жеребець зірвався на рівні ноги та помчав. А Василь і не старався його притримати. Жеребець перестрибнув через багаття, зачепивши копитом найвищу палаючу гілку. Почувся чийсь зойк, вогонь, схоже, когось зачепив.

Василю потім переповідали, що все відбулося буквально за мить, хоч йому то все видавалося вічністю. Десь з півночі збуджений кінь носив Василя полями та лісами. А чоловік і не робив спроб зупинити чи якось прикоськати тварину. Бо чи можна зупинити божевільного? Звісно, можна, але якою ціною? І коли сонце першим промінчиком благословило ранкову землю, кінь зупинився. Василь майже фізично відчув усю неміч та біль тварини: не лишень жар від тіла, відчував, як тремтить змучена баским рухом плоть коня, згасає кров. У тілі жеребці не залишилося сили. Василь знав, що трапиться наступної миті. Він приготувався. Кінь здійнявся дибки, востаннє натужно заіржав та повалився замертво на правий бік. Василь устиг вистрибнути неушкодженим із сідла.

Пізніше з’ясується, що жеребця три дні тому на водопої вкусила лисиця. Рану замазали глиною і не дуже на неї зважали, бо, на диво, ані почервоніння‑ загноїння, ані якихось явних симптомів не спостерегли. А гарячковість та норовистість коня списували на молодість… І маєш тепер… Чоловік молодої циганки був мертвий. Понівечене, пошматоване тіло молодого чоловіка оплакували найпрекрасніші у світі очі. Подружжя не мало дітей: Бог не дав, тож оплакувати тіло молодого цигана допомагав увесь табір.

Василя цигани вважали тепер не просто чоловіком, який зумів приборкати скаженого жеребця…

За циганським повір’ями, душа роми, який помер насильницькою смертю, не може просто так відійти. Якщо чоловік утопився, то його душа вважається замкненою в проклятій водоймі, котра його втопила. У жодному разі не дозволялося брати з неї воду, навіть для коней, бо можна зачепити душу покійного. Якщо це зробити, то табір переслідуватимуть нещастя. Тому цигани старалися якнайшвидше покинути се лихе для них місце. Якщо ж людина загинула з вини якогось звіра, то вважалося, що саме у винуватця смерті вселялася душа покійника і поки не впаде замертво хижак‑ вбивця, душа вважатиметься полоненою, замкненою, стражденною. А така стражденна душа зазвичай накликає на рід прокляття та біди. І не сховатися від них, не втекти. Слід було якнайшвидше знищити винуватця‑ вбивцю, щоб звільнити невинну душу, а отже, і весь циганський рід. А герой‑ українець Василь «убив» того, хто полонив душу цигана, і тепер сприймався рятівником циганського роду. Тому міг просити в циган будь‑ що і йому не могли відмовити.

І Василь попросив! Не мало і не багато – взяти собі за дружину молоду вдову…

Що тут зчинилося!

Ватажок ромів не міг відмовити чоловіку, бо інакше прокляття знову впаде на весь рід, проте ж переступати через традиції та закони не мав права. Василь усе‑ таки чужинець, вона – циганка, хоч і збезчещена. Вона збезчестила вогонь. Вона втратила чоловіка та стала річчю.

Питання було винесено на циганський суд, він і тільки він мав силу закону для циган. Правда, спочатку Василеві пропонували гроші, відкупні, і то не маленькі, аби лише відмовився від молодиці‑ циганки. Та Василь затявся на своєму, хоча грошова спокуса була доволі вагома. Запропонованих грошей вистачило б і на те, щоб купити землі, і корову, і коня, та ще й підлатати хату. Та в чоловіка наче дідько вселився, чи, мо’, дух убитого цигана, бо вже від того проклятого страшного вечора не міг ні про що думати, окрім чорних очей молодиці.

Траплялися в циган випадки, коли роми одружувалися з чужинцями. Звісно, рідко, та були. Досі жінка‑ вдовиця сама вибирала, як і з ким їй далі жити. Але молода вдова, хоч і прожила з чоловіком десять років, досі не народила дитини. У циган така жінка вважалася неповноцінною, такою, що самостійно не може приймати жодних рішень. І за неї все вирішує родина. Тож циганку ніхто й не питав.

Я не знаю, які слова знайшов тоді Василь, щоб переконати циганський суд залишити йому вдовицю. Може, на руку Василеві зіграло те, що суд приймав рішення поспіхом, бо, за циганським звичаєм, не можна довго залишатися біля могили одноплемінника – це не давало душі перейти спокійно в ліпший світ. Перебування ж поруч колишньої дружини лишень мало прискорити цей процес: душа побачить, що вона з іншим щаслива, і спокійно відійде.

Щойно молода вдовиця з клуночком за плечима переступила поріг Василевої злиденної хати, молодий чоловік запитав її: «Скажи мені, жінко, чи ти справді готова стати моєю дружиною, чи то чиниш з примусу? Якщо з принуки, то я тебе не тримаю і ти можеш піти туди, куди забажаєш. Можеш вернути і до своїх – поміркуй! Ти добре відаєш, що, за вашими законами, пошлюблена жінка, котра ще не народила і втратила мужа, вважається річчю, і тому я тебе можу повернути протягом сорока днів. І тоді цигани вже самі вирішать, як тебе якнайвигідніше збути. І я не впевнений, що той інший тебе любитиме більше, аніж я. У тебе є час, щоб подумати, – аж сорок днів».

Отаке зізнання в коханні, Машко! Отаке! Знаєш, що відповіла циганка?

«Це в тебе є час, Василю, щоб передумати. Я не повернуся в табір і нікуди від тебе йти не хочу. Я – циганка і я дозволила собі зазирнути у твою душу. Тому знаю, що ти вже давно чекаєш на мене. Через це досі неодружений і доля не випадково привела циганський табір у це село. І мій перший чоловік, хай Господь дарує його душі вічний спокій та мир, мусив померти, щоб поступитися тобі місцем. Бо те, що повище зір, керує і не лишень зорями, а й нами».

Страшні слова, правда? Цю циганку, Машо, звали Магдаленою. То була моя прабабуся. А хлопець Василь – мій прадід. А ти чи не перша з усіх, хто мене знає, вгадала, розпізнала, чи з імені, чи ще якось, присутність у мені циганської крові.

Машка шморгнула.

– Я не вгадала, Магдалено. Я ж не циганка. Я відчула. Твої очі… Хай вони і не чорні, як ніч. Хай вони трохи зелені, але ти маєш щось таке в собі, що про багато каже. О, я багато очей бачила. Тож вважай це професійним. Ти дивишся на світ по‑ циганськи. Ти маєш у собі силу його змінювати, тільки поки не відаєш як… Але цього навчишся, важливе інше – сила в тобі Є. Гм, якщо ми з тобою зараз розмовляємо, то, виходить, циганка Магда була не такою вже й бездітною?

Магдалена посміхнулася сумно:

– Навпаки. Вона подарувала Василеві трьох синів та мою бабусю. Гарних синьооких козаків та карооку донечку. Отака, Машо, історія з ім’ям Магда. Бабуся моя, правда, була дуже проти, щоб мене так називали. Казала, що те ім’я нещасливу долю приносить. Що прокляте воно. Та й було, певно, у тому трохи правди. Бо доля прабабусі не складалася легко. Чужинка у звичайному поліському селі, де є свій уклад, звичаєвість, певна упередженість до приймаків. А ще й таких. Ні батька, ні матері в Магдалени не було. Єдина родина – то чоловік та діти. Інколи так хочеться до когось рідного притулитися, не лишень до чоловіка. Знаєш, яке ставлення в нас до циган? Дурисвіти, брехуни, ворожбити, злодії… І Магдалену в селі побоювалися. Якщо циган, то вже точно чарівник. І долю може начарувати, і змінити її може. Прабабуня з того сміялася, та сміх той був сумний, невеселий. Були спроби в жіноцтва місцевого приходити до Магдалени зі своїми проблемами, та вона відразу то вгамувала. Нічого не знаю і ніц не вмію, крапка. Єдине, чого зупинити не могла, то своєї жіночої предивної сили. Чоловіки як на мед зліталися. А коли йшла вулицею, то аж перелази тріщали… Деякі, аж надто хтиві, навіть хотіли взяти її силою, як тепер кажуть – зґвалтувати… Але до циганки не так легко доступитися, якщо вона того не хоче. Заговореною вважалася Магдалена. Бо ображальника завжди чекала гірка доля – поламані ноги, руки, ребра… Ну, хіба тебе після такого не вважатимуть відьмою? А ще Магдалена вміло лікувала тварин – шептанням, спалюванням трав, напоюванням якимись відварами. Казала, що хвора тварина більше заслуговує на те, щоб бути здоровою, аніж деякі люди. Бо всі хвороби людські від людської злості, заздрощів та невміння прощати й приймати Божу благодать. Отакою дивною була циганка Магдалена.

Так‑ так, мене назвали на честь прабабусі. Тільки жодного Магдиного таланту, окрім доброго й чесного імені, я не отримала.

– Нє, мала! Ти не можеш знати напевне, – сказала розважливо Машка. – Інколи даровані таланти до часу дрімають, бо ми їх не будимо. На все свій час. Ти скоро сама то зрозумієш.

Машка взяла зі стола пляшку оковитої, налила собі, плеснула трішки Магдалені:

– Що, дівчино, мабуть, подумала: «Ото ляпало! І чого мене може навчити пропаща душа алкоголічки? » Повір – може. Вчити завжди легше, аніж самому ставити рекорди. Чи багато ти знаєш гарних тренерів‑ рекордсменів? Так ото ж! Давай вип’ємо, мала, за красиву душу твоєї прабабусі Магдалени. Вона досі поруч з тобою. Ага, точно, – і вже трохи напідпитку Машка ткнула пальцем кудись за спину Магди. Магда аж озирнулася, а Машка продовжувала: – Авжеж, поруч. І не сумнівайся. Бо ти її не забуваєш, мала. Наші рідні, коли навіть мертві, залишаються з нами доти, доки ми їх пам’ятаємо. Земля пухом та вічна пам’ять рабі Божій циганці Магдалені!

Машка залпом випила, а Магдалена тільки пригубила і знову бридливо скривилася. Машка не звертала уваги на ті кривляння. Вона кинула до рота кусень хліба з салом, пережувала, ковтнула й озвалася:

– Хто ти за освітою, мала? Чому нормальної роботи врешті не знайдеш? Ти ж розумниця! Га? Із твоїми талантами. Дай, угадаю. Ти училка, так?

Магда кивнула на знак згоди:

– Так, молодших класів. І дітей я люблю, і свою роботу любила, аж поки в декреті не опинилася. А потім… Потім мала хворіла, і я вчасно з декрету не вийшла, а документи не встигла переоформити, і тепер от. Халепа. Але я продовжую шукати, не здаюся. Та, на жаль, у Львові не так просто роботу вчителя знайти. Тобто можна, але треба той… Хабар дати. А в мене зараз порожньо в кишені… І позичити ні в кого, бо суму надто велику називають. А позичати під відсотки – то коли ж той заробіток повернеться?

Машка уважно дивилася на Магдалену. Знову закурила, коли сигарета вже була напівскурена.

– Знаю, мала. А колишньому ти, звісно, до дупи? Та не ховай очі, я все по тобі бачу. Певно, на нього де сядеш, там і злізеш, так? «Той, хто не маже, той дуже скрипить? » Ситуація. Та ти ж розумієш – на склотарі та макулатурі багато не заробиш. Мо’, щось інше придумаємо, га?

 

Щоденник Мавки

Знаєш, мені іноді здається, що я забагато нарікаю на своє життя. Ага, стара українська традиція: «У сусіда хата біла. У сусіда жінка мила». Ех, зрештою … Багато людей живуть ще гірше. А мені, любий, навіть трохи пощастило. Так, знайшлася людина, яка допомогла, власним прикладом відтягла мене від безодні. Я безмежно вдячна за це. Мушу тепер допомогти і їй. Та поки не знаю як. Бо безодня кличе, манить. Пригадуєш вислів: «Якщо надто довго дивитися в безодню, безодня починає дивитися в тебе». І ця жінка вона така, така … Особлива: сильна, вольова, справжня і водночас слабка, беззахисна, розчавлена, бо вже не може без свої безодні. Іноді думаю, а може, то покликання в неї таке? Стояти над безоднею, на межі реального і потойбічного. Направляючи заблудлих у потрібному напрямку.

Я сьогодні з писаної торби витягла на світ Божий ще одну Мавчину історію. Історію про пришпилену.

І коли здається, що ти проклятий, бо всі лиха світу тобі друзі, враз відкривається правда. Яка? Послухай.

 

1234567Следующая ⇒

Поделиться: