Історія четверта. Щастя та Розум

Зустрілися якось Щастя та Розум. Завели суперечку – хто з них важливіший та значущіший.

– Звичайно, я, – каже Розум. – Бо коли маєш розум, то і на кусень хліба заробиш легко, і родину прогодуєш, і всякий тебе поважає та поради просить. А з щасливого що взяти? Ну, щасливий і тільки … Блиск в очах хіба що! Та через нього тебе часто божевільним вважають і обходять десятою дорогою.

– Ох‑ ох, що ви таке кажете, – закректало сердито Щастя. – Що вартий розум, коли немає поруч того, заради чого варто жити.

– А заради чого варто жити? – уже відверто насміхався Розум із Щастя.

– Та ви не знаєте наче? Усі хочуть бути щасливими. І найпоширеніше побажання на всі свята – побажання щастя.

– О, то ви сказонули! Се скоріше побажання везіння, багатства. Бо кожен по‑ своєму розуміє вашу присутність, – кепкував Розум. – Багатий щасливий тільки в ті моменти, коли заробить купу грошей. А потім стає знову нещасним, призвичаївшись до багатства. Бідний чується щасливим, коли надурнячок знайде загублений мідячок … Та то буває не часто. Хворий щасливий, коли стає здоровим, а потім, коли звикне, знову нарікає. Мати щаслива, коли бачить щасливими дітей, і нещасна, коли ті її забувають, а то часто трапляється. Бачите, шановний, лишень дурень щасливий завжди, бо в нього відсутній розум!

– О, ви, добродію, хочете сказати, що щастя тільки дурні мають і тільки дурні його шанують?

– Та, ні! Борони Боже. Я кажу, що без розуму щастя перетворюється на дурість …

Хтозна, скільки вони б отак сперечалися, якби їхню розмову не підслухав випадковий мандрівник.

– Доброго здоров’ячка, панове!

Щастя та Розум здивовано витріщилися на чоловіка. Як він сміє втручатися, це нечувано!

Та той, здається, не зважав.

– Я оце випадково підслухав вашу суперечку, шановні, і мушу сказати, що кожен з вас має слушність. Так можна й до безкінечності сперечатися, а ладу не буде. А чи не пробували ви розв’язати свою суперечку якось інакше?

– Як це? – зацікавлено перепитав Розум, хоча мав би покарати цього зухвальця.

– Не словесно, а в дії. Знайдіть якусь нещасну і нерозумну людину та спробуйте по черзі догодити їй. Кому це ліпше вдасться, той і виграв.

– А що, – сказав Розум. – Можна спробувати.

– Чому ж не спробувати? Можна! – І собі погодилося Щастя та похапцем додало: – Тільки той, тре’ знайти когось для цього діла підходящого, когось зовсім випадкового тобто.

Щастя скоса глянуло в бік Розуму, наче натякаючи на підступність останнього, оскільки той міг легко підсунути одного з власних мудрагеликів.

Розум насупився, правильно витлумачивши недобрі натяки Щастя. Чоловік зрозумів, що якщо не втрутиться, ті знову зачнуть суперечку.

– О, це простіше простого, шановне панство! Шукати довго і нудно нікого не треба. Я йду із одного села. Ондечки воно бовваніє, – і чоловік махнув рукою в бік розкиданих на пагорбі хаток, які здалеку нагадували поодинокі гриби. – Зайдете в село – і перша хата ваша. Перший‑ ліпший – найліпший! Кращого годі й бажати.

– Першого‑ ліпшого, кажеш? – перепитало Щастя.

– То перший найліпший, кажеш? – і собі озвався Розум.

Чоловік, підтакуючи, кивнув.

На тому й погодилися. І мандрівник заспішив далі своєю дорогою.

Щастя та Розум подибали до села. На самому його краю стояла сумна вбога хатинка, підперта кілком. Біля хати росла груша, рясно всіяна вже стиглими плодами. А під грушею лежав чоловік – у подертому одязі та в дірявому брилі. Відкривши широко рота, він дрімав.

– Доброго здоров’ячка, чоловіче! – обізвалися Щастя та Розум.

– Ага! – відповів той, навіть не підводячи голови. – Доброго!

– А що це ти робиш? – запитало Щастя.

– Обідаю, – відповів чоловік.

– Обідаєш? – здивовано перепитав Розум. – А де стіл з наїдками та напоями? Хіба можна лежачи з відкритим ротом обідати?

– Можна, – відповів чоловік. – Я настільки бідний, що в мене ані стола, ані наїдків нема, уже не кажучи про лаву чи стілець. Але, слава Богу, груші вродили рясно. Тож я ними й обідаю.

Розум продовжував допит. Любив він це діло.

– Але чому ти лежиш, хіба так можна наїстися?

– А як інакше? – чоловік від безглуздого запитання аж сів. – Я чекаю, коли грушка мені до рота впаде, а то, мушу сказати, досить виснажливо. Непроста робота.

– О! – здивувалося Щастя. Воно ще не зустрічало таких бовдурів. Різних бачило, але такого… – А ти не пробував груші з дерева руками зривати?

– Як це? – запитав чоловік. Хвильку ошелешено дивився на Щастя і враз розплився в посмішці: – О, ви такий розумний, пане! Дякую за науку, точно – руками.

Чоловік радісно вигукуючи: «Дякую, аж підскакую! » – зірвався на ноги та почав жадібно рвати груші й запихати їх до рота.

– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.

– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.

– А взимку? – не вгавав Розум.

– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.

– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?

– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і з’ясуємо, хто з нас важливіший.

Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:

– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?

– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.

– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.

– Моя, – відповів чоловік.

– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:

– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле … Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато … Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.

– Овва, – тільки й вимовило Щастя.

– Ну що, Щастя? Хочете подивитися, що може Розум?

Щастя збентежено махнуло рукою. Розум зі Щастям домовилися, що рівно за п’ять років вони зустрінуться на цьому самому місці та з’ясують, чия взяла. І Щастя подибало далі. А Розум поселився в голові безталанного чоловіка.

То тільки в казках час швидко біжить, а в житті він повільно тягнеться. Та хоч би там як, спливло п’ять років, і Щастя вирушило в дорогу. Ще здалеку воно запримітило на місці старої халупки добротну високу кам’яницю, обнесену міцним парканом. На подвір’ї – купа птаства, коні в стайні іржуть, свині кувікають, вівці мекають. Довкола чистота та порядок. Подвір’ям порядкує чоловік, а його і не впізнати – багато вбраний, у шкіряних чоботах.

З хати вигулькнула молодиця:

– Семене, ходи полуднувати, серденько, – заспівала вона мелодійним голосочком. А гарна молодиця, як намальована. – Усієї роботи не переробиш!

– Ходи злий мені на руки водиці.

Щастя замилувалося тою картиною. Не могло повірити, що се той самий чоловік. Подружжя пішло до хати. А Щастя всілося на лаві та й зажурилося. Програло воно, виходить, спір Розуму. І тільки‑ но воно подумало про Розум, як той тут як тут опинився поруч.

– Доброго здоров’ячка, Щастя!

– І вам, брате, того ж бажаю. Бачу‑ бачу, як ви тут господарюєте. Ви виграли. Виходить, розум важливіший від щастя, – і Щастя сумно зітхнуло.

Та Розум не поспішав радіти. Навпаки, був похмурий та насуплений.

– Ні, брате, не так усе просто. Дістав чоловік розум, і все наче гаразд: і добробут у хаті, і багатий урожай у полі, і хліб у коморі … Розумом своїм всього добився, навіть оженився на найкращій дівчині з села. Не найбагатшій, а добрій, працьовитій. Але … Що з того?

– Як це що? – здивувалося Щастя. – Ви виграли.

– Та мій Семен, навіть коли був безталанним злидарем, таким нещасним не почувався, як зараз, – бідкався Розум. – І що я вже не вигадував – усе дарма! Нема в чоловіка радості та втіхи від отриманого. Нема …

Глянуло Щастя уважніше на Розум, тоді перевело погляд на чоловіка з жінкою, які мовчки вийшли з хати, сіли на призьбі й сумно пригорнулися одне до одного, молодиця гірко заплакала …

– Тепер ваша черга. Маєте усе виправити, – сказав Розум.

Через кілька років йшов тим селом мандрівник та й зупинився біля знайомої груші. Але не впізнав ані хати, ані господарки … Подвір’ям бігало двійко замурзаних та щасливих хлопчаків, весело гавкав собака, граючись з ними, а неподалік на призьбі сиділа молодичка, тримаючи на руках немовля та щось до нього ніжно промовляючи. З хати вийшов чоловік. Окинув радісним оком ту гарну картину. Сів поруч дружини, приголубив ніжно, посміхнувся маляті. Семен вважав себе найщасливішим у світі.

– Гм, – хитро посміхнувся в довгий вус мандрівник: – Певно, спір унічию завершився. Що варте щастя без розуму і чи потрібен той розум, коли не маєш щастя?

 

Ось така казка. Хитра й мудра водночас. Про Щастя і про Розум.

А тепер спи, мій хороший, і хай тобі насниться Щастя! Та, зрештою, і Розум також не завадить.

 

Антоніна

 

Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу.

Григорій Сковорода

 

Чи легко отримати те, чого жадаєш усім серцем, душею, розумом, тілом? Ніколи нічого задарма не дається, і якщо якийсь дурень почне переконувати в протилежному – плюньте йому в пику… Антоніна Володимирівна це знала напевне. «Задарма і тато з мамою не сплять» – ця бородата приказка її першого чоловіка часто вигулькувала в голові, бо завжди ілюструвала дійсність.

Антоніна стояла біля вікна, вдивляючись у набурмосений кавальчик сірого неба. Осінь, пізня, непривітна, жорстока… Тут довкола так усе забудували, що з вікна її офісного кабінету тільки й видно, що кусень неба, а він часто‑ густо такий, як її настрій. Сьогодні настрій препаскудний. Здається, чого тобі хотіти, жінко, отримала майже все, чого бажала. Так! Тому жадай далі, йди до мети, залазь на свою нову Джомолунгму – уперед! Та неспокій дедалі частіше гнітив і псував їй настрій. Бо справа була в отому «майже все» і ще в ціні, яку довелося сплатити. Часто‑ густо заливала то все алкоголем, тоді трохи попускало… Хай не надовго, але попускало. А зараз… Пити не можна, хіба що вино, і то не багато. Та хіба то знеболить, це ж лишень для «полякати» свого дикого звіра всередині, а щоб по‑ справжньому… Закрутило в грудях, навіть запекло…

«Ти сильна, – наказувала собі. – Ти зможеш! » Так, зможе, так, змогла. Приклала руку до шиби, уважно роздивлялася свої пальці з дорогим французьким манікюром. Руки були як у справжньої леді, білі, м’які, молоді, ніжні. Не могла собі дозволити при такій посаді та при такому чоловікові мати недоглянуті руки. Не те що ця…

Курка…

Сучка драна.

Нервово тріпнула головою. Як же ж хочеться випити! Чи принаймні закурити. Нервово підбігла до розсувної шафи ліворуч від дверей. Відчинила похапцем. Уся тремтіла, наче в пропасниці. Запхала руку між книгами, витягла маленьку тоненьку жіночу цигарку і сірники. Повернулася назад до вікна, прочинила його. Закурила, затягнулася…

Ох, кайф. Попустило наче. Та чи надовго? Куриво допомагало трохи ліпше, аніж вино… Що ж, мусить потерпіти, уже недовго, якихось три місяці. Погладила лівою рукою, вільною від сигарети, свій вагітний живіт. Прислухалася до себе. Тиша. Дитя спало. «Спи‑ спи, ще намучишся в цьому світі. А зараз спи». Вона по‑ справжньому любила свого ненародженого сина, набагато більше, аніж першого, який скоріше був для неї не дитиною, а обов’язком – вона мусить його любити, вона мусить ним опікуватися, вона мусить… І так далі. З сином Романа буде не так. Уже від початку все не так.

Тоня спочатку не дуже хотіла дитини, але обставини складалися проти неї – і вона мусила. Мусила, щоб втримати Романа, щоб не збожеволіти від ревнощів.

Дивилася на кінчик сигарети, який сірим смутком тлів у руці.

Добре, вона все робить правильно. Народження дитини навічно прив’яже Романа до неї… Була впевнена. Навіть якщо й захоче повернутися до Магди, то його назад уже точно ніхто не прийме. Дитя як приз. Дитя як засторога. Тонине та Романове спільне дитя.

Так, Роман. Її одвічна покара. Він уже робив спробу повернутися до Магдалени, матері своїх дітей. Робив… Цього їй, звісно, не розповідав, та Тоня дізналася. Магдалена, ця мокра тупа курка, не прийняла його. Гидливо кинула словами, мов камінням, що вживані презервативи викидають на смітник. Ти ба, яка метаморфоза! Роман за пляшкою оковитої батькові проговорився, а той доньці наплів. Ліпше б не знала, не було б так гірко… Вона мусить убезпечити себе від таких вивертів.

Бо…

Інколи вночі він голосно крізь сон гукає: «Магдусю, кохана! » Прокидається наляканий, мокрий, чи то від холодного поту, чи від сліз, тоді палко намагається переконати Антоніну, що жах намарився. І Тоня робить вигляд, що вірить. Вірить… Заспокоює, встає, робить чай з ромашки, співає колискову. Докотилася. Вона малому рідко коли її співала. А тут…

Так, Антоніно, це тільки початок тої нагороди, яку маєш сплатити за кохання. Губи нервово шепочуть: «Назад дороги немає. Усе відбулося так, як ти хотіла. Усе! »

Сигарета докурена. А вона й досі стоїть біля розчиненого вікна. Холодне львівське повітря заходить не тільки в кімнату, починає залізати і під одяг, проте Тоня цього навіть не зауважує. Цей лихий звір розплати завжди буде з нею. Мучитиме, гризтиме, не забуватиметься…

Пригадалося… Тої травневої ночі Роман, як зазвичай після сексу з нею, зачав вдягатися, кинувши через плече: «Тонь, ти супер‑ пупер неперевершена коханка! » Тоня муркотливо підкотила до чоловіка, зазирнула спокусливо в очі: «Зостанься, Ромасику! Зостанься до ранку. А їй скажеш, що був з кумом».

Роман криво посміхнувся. Та не переставав убиратися. І вже біля вхідних дверей озирнувся та кинув:

– Тонь, я думаю нам час зав’язувати. Усе добре в міру…

– Ти боїшся, що дружина дізнається? – розпачливо сплеснула руками Антоніна. – Та всі ж так живуть. Ми сучасні люди. Усі зраджують, звісно, крім твоєї чокнутої Магди.

– Ну от, ти сама собі щойно відповіла на запитання – не всі так живуть… До того ж, крім Магди, існують ще й діти, а в чому вони винні?

– А я? У чому винна я? – не вгавала Тоня. – Діти виростуть, вони рано чи пізно йдуть від нас до чужих дівчат чи хлопців, а ти хочеш залишитися поруч з тією, котру не любиш. Чи, може, хочеш сказати, що кохаєш її? А хто ж тоді я? Коханка. П’ять років – тільки коханка, а не кохана?

Роман якусь мить вагався, почувши розпачливе завивання Антоніни… І враз у його кишені зателенькав мобільний. Схопився за нього, мов за соломинку, лівою рукою відчиняючи вхідні двері:

– Магдусю, привіт! Я вже в дорозі, скоро буду. Не журися, живий‑ живий.

Після тої ночі Роман майже дотримав слова. Три місяці він уникав Тоні, спілкувався наче з чужою, лишень з приводу роботи. Вона ж ледь не збожеволіла, навіть повіситися від розпачу хотіла. Та духу не стало… Минало літо. Люди марили відпусткою, вона – Романом. Не спала, не їла, вигадувала, як його повернути. Не вигадувалося. Падала навколішки, молила, просила, клялася, що накладе на себе руки, якщо він не повернеться. Марно, бо Роман у відповідь навіть пригрозив, що якщо вона посміє навідатися до них додому та заговорити з його дружиною і дітьми про свою типу любов, то він власноруч її придушить… І тоді… Тоді вона задумала новий бізнес‑ проект, де Роман мав стати співвласником. Він погодився, бо діти ростуть, витрати також… І вони стали бачитися частіше. Та Роман не дуже дивився у її бік. Вчасно йшов з роботи, возив дітей у гості до бабусі, ходив з ними на балет. Це роздирало Тоні душу. Приятельські стосунки з його дружиною також не дуже допомагали.

І одного разу вона здалася. Відкрила мамину пляшечку зі снодійним, випила її всю, залізла в гарячу ванну і стала чекати смерті. Мама з батьком та з малим пішли якраз у гості до кумів. Та дорогою мама враз згадала, що торбу з подарунком зоставила на кухонному столі, бо похапцем збиралися. Чоловік з онуком залишилися чекати на зупинці. А вона повернулася, і саме вчасно. Викликала «швидку». Тоню врятували, зробили промивання, поставили крапельницю і залишили в лікарні на дві доби для спостереження.

Лежала в лікарні і плакала. Заспокійливе не діяло. Сльози, здавалося, водоспадом текли з очей, а вона… Вона не поспішала їх витирати. Хай, може, зі сльозами витече весь її біль та ця заборонена клята любов!

У палаті, крім неї, лежала ще одна жінка. Та мовчки спостерігала за Антоніною. Тоня відчувала її чіпкі уважні очі, та було байдуже. Хай дивиться, щоб повилазило. Бо її світ завалився, а решта не має значення.

Не знала, як і заснула тієї ночі: чи ліки подіяли, чи її молодий організм шалено хотів жити і сам себе рятував… Та вранці її розбудили чиїсь приглушені голоси. Мама розмовляла з сусідкою по палаті. Мама плакала, а та її в чомусь переконувала. Тоня не могла добре розчути, про що вони домовляються, так було байдуже. Просто лежала собі тихо – хай думають, що вона ще спить. Прислухалася до свого тіла, і воно їй здалося хмаринкою – легкою та безвільною. Думала про своє життя і чомусь ніц мудрого не могла вигадати. Чому її врятували, не дали спокійно померти? Чому? Зрадливі сльози знову підкотили до очей, горло стискало лещатами. Однак перед тим як нестримно заридати, вона розчула через пелену свого розпачу слова чужої жінки:

– Така невелика ціна за життя твоєї дитини. Я рада, що ти погодилася. Тепер у Тоні все буде добре…

Антоніна знову ридала. То слово «добре» долило оливи в огонь. Яке там добре! Її душа – пошматована, подерта, нервово сіпалася в ледь живому тілі. Прибігла медсестра, зробила укольчик. Мама погодувала з ложечки. Заспокійливе подіяло швидко, і Тоня знову кудись провалилася. Слава Богу, що нічого не снилося, а якщо й снилося, то вона не пам’ятала. А коли прокинулася, то захотіла в туалет. Ледь чутно губами покликала маму. Ніхто не відповідав. Зрозуміла, що мама кудись вийшла. З останніх сил, мов п’яна, всілася на ліжку і… Ледь не померла від несподіванки. На краю її ліжка сиділа співмешканка по палаті. Сиділа та уважно свердлила її очима. Квітчастий халат ховав кремезну постать незнайомки. Тонкі губи, в одну лінію, опущені донизу. Зморшки довкола губ. Кирпатий ніс, чорні бездонні очі. Ще чорніші, аніж у Тоні. А колючі які! Мов два їжаки – готові проштрикнути, тільки‑ но насмій доторкнутися. Коротко стрижене, фарбоване в блонд волосся.

– Тихо, не галасуй. Мами нема, – говорила спокійно жінка. – Пішла в аптеку. Там дещо потрібно докупити, а в лікарні, як завше, – голяк.

Жінка посміхнулася. Ліпше б вона того не робила. Посмішка була ще колючіша, аніж її очі. Тоня відвела поспішно від сусідки погляд. Звісила ноги, та все ніяк не могла ними потрапити в тапки. В очах двоїлося. Ох, самотужки вона навряд чи добреде до туалету, хоч до нього від її ліжка метрів три.

Жінка тим часом спритно зірвалася з місця, запхала ноги Тоні в тапочки, підняла ту з ліжка, наче пір’їну, і потягла до туалету. Тоня не встигла і зойкнути, як уже сиділа на унітазі. І «дякую» не встигла сказати, бо та похапцем зачинила двері.

Коли вийшла з убиральні, жінка стояла під дверима та чемно чекала. Довела Тоню назад до ліжка, посадила.

– Дякую, – прошепотіла Тоня ледь чутно.

– Нема за що, голубонько! Давай знайомитися. Я – Наталена, твоя сусідка по палаті. Ти – Антоніна, так? Мама твоя сказала.

Тоня стенула плечима та втупила очі в підлогу. Чомусь не хотілося навіть з почуття вдячності зазирати в очі цій дивній жінці. Інтуїтивно відчула, що від неї віє якимсь дивним спокоєм та холодом. Майже цвинтарним. Зіщулилася, заплела руки на грудях, наче хотіла зігрітися.

Пані Наталена помітила це. Дістала зі своє картатої торби, що стояла біля її ліжка, якусь темну теплу шаль та накинула на плечі Тоні.

– Дякую, – тій стало незручно. Жінка так піклується про неї, а вона щось собі навигадувала. І щоб якось підтримати розмову, додала: – А мама скоро прийде, вона не казала?

Пані Наталена взяла крісло, що стояло в кутку кімнати, поставила його навпроти Антоніни, всілася на нього, дивлячись уважно на молоду жінку:

– Мама? Мама прийде саме вчасно, коли все закінчиться. А зараз підніми на мене очі, дівчино. Чуєш?

Антоніна здивовано дивилася на жінку. Що закінчиться, що вчасно? Наталена тим часом схопила Тонину праву руку та міцно затиснула між долонями. Антоніна захотіла вирватися. Жінка міцно тримала:

– Ну‑ ну! Не сіпайся. Я тебе не з’їм. Мені, поки ти спала після снодійного, твоя мама про тебе багато чого цікавого розповіла, та й, зрештою, я сама все бачу і відчуваю… З таким болем у серці ти довго не протягнеш, голубонько. Хочеш, я зроблю так, що поки не твій Роман стане твоїм?

Тоня перестала шарпатися. Вона вхопилася за слова «не твій стане твоїм»:

– Ви хто? – Залишки здорового глузду, що жили у скаламученій свідомості, майже не пручалися, видавши на‑ гора, скоріше для годиться, таке просте запитання.

– Я? Я ж казала, Наталена. Можеш кликати мене тьотею Наталеною. Я маю талант допомагати людям і тобі можу допомогти.

– Я не хочу нікого вбивати. Ліпше я сама себе… – готова була знову розплакатися.

Жінка навпроти це помітила. Вона легко торкнулася рукою Тониного чола, і враз все припинилося. Спокій заполонив її всю – душу, тіло, розум… Спокій та рішучість. О, Господи, чого вона така дурепа! Вона ж завжди була така сильна, така вперта, невже так легко здасться?

– О, інша справа, Тоню, – задоволено вишкірилася жінка. – Нікого вбивати не доведеться. Усе відбудеться безкровно і майже з доброї волі твого Романа.

– Але хіба то можливо? – запитувала нерішуче. Ладна була зараз довірити своє життя цій ледь знайомій жінці.

Наталена рішуче та впевнено дивилася на Тоню.

– Усе можливо, дитино. Варто тільки дуже‑ дуже захотіти. Людину можна змусити, і для цього не потрібно заковувати її в кайданки. Є набагато дієвіші способи.

– Ви зараз про що? – Тоня зухвало посміхнулася. – Ви типу відьма, чи шо? Здуріти можна, яка фігня! Я в це не вірю.

Тоня знову запручалася, хотіла висмикнути свою руки з рук жінки.

– Ну і гаразд. Не вір. Але ж спробувати можна, правда? Твої традиційні методи геть безсильні, тому давай спробуємо нетрадиційні. Але, може, ти передумала і той Роман не дуже вже і потрібен тобі, га?

Ні‑ ні, вона не передумала. Гарячково запрацювали‑ завирували думки. І здоровий глузд у цей момент, напевне, тихо спав. Господи, хіба може бути гірше, аніж небажання жити, вкоротити собі віку? Як згадати останні місяці животіння – знову хочеться щось із собою вчинити, щоб не мучило більше так.

– Але ж… Той. Роман одружений. Він, він… Він мене використав і тепер навіть бачити не хоче. Мама йому зателефонувала, сказала, що я у лікарні, а він… – у Тоні на очах знову зблиснули сльози. Але ридання вона втримала: – Він сказав, що зараз з дружиною і дітьми в гостях у діда з бабою і що приїде аж за три дні. Просив передати мені вітання. Навіть не перетелефонував…

І Тоня, сама не знаючи як, вибовкала незнайомій жінці все. І те, як вона його любить. Хоча наче любити нема за що, бо воно нездарисько та віслюк, і що навіть принижувалася настільки, що набивалася в приятелі до його дружини… і так далі, і тому подібне.

Наталена не перебивала, але коли Тоня вмовкла, твердо сказала:

– Твоя мама дещо мені розповідала, але… Схоже, вона й половини не знає. Не журися, дитино. Я тобі допоможу. Гарантія стовідсоткова і пожиттєва.

– Як це? Що ви маєте на увазі?

– Твій Роман буде тільки твій аж до смерті, якщо будеш в усьому чемно слухати мене.

– Скільки це мені коштуватиме?

– Тобі – нічого. Зовсім‑ зовсім нічого, – Наталена посміхалася.

Посмішка Наталени нагадувала вишкір акули, та зараз Тоню це аніскілечки не бентежило. Вона подивилася своїми чорними очима в не менш чорні очі жінки та чітко промовила:

– Але так не буває. Усе має ціну.

– Розумниця, – відповіла Наталена. – Не буває. Про це не хвилюйся, ми про оплату вже домовилися з твоєю мамою. Хочеш знати більше – запитай у неї. Якщо вона захоче – відповість скільки. Та не думаю, що зараз це так важливо. Вона твоя мати і хоче бачити тебе і живою, і щасливою.

Тоня кивнула. Вона в мами розпитає і верне гроші, якщо там велика сума, а зараз:

– Якщо так – то я згодна. Отже, що потрібно зробити?

 

У кабінет тихо постукали. Антоніна Володимирівна наче прокинулася від сну і тільки тепер зрозуміла, що замерзла. Зуб на зуб не попадав. Різко зачинила вікно, підійшла до письмового столу.

– Так‑ так, прошу, – кинула в бік дверей.

– Антоніно Володимирівно, тут до вас Василь Вікторович, можна чи ви зайняті? Що сказати?

Антоніна поправила на собі своє широке плаття, яке зовсім не приховувало її цікавого положення, пригладила на голові волосся:

– Проси, Людочко. Хай заходить. І зроби нам, будь ласка, гарячого чаю, ти ж знаєш, який мені можна і який п’є Василь Вікторович.

Тоня причепила до обличчя звичну запопадливу посмішку, саме таку, яку люблять багаті замовники.

 

Робота як робота

 

Магдалена сиділа у своєму кабінеті та дивилася у вікно. Весна в цьому році припізнилася. Середина квітня, а все ніяк зима не відступиться. Щойно на пару днів блисне сонце, як знову по‑ січневому захурделить… Майже як у неї в серці. Уже п’ять років спливло, як вона тут працює. Останній рік то сама собі господиня, а не дівчинка «за дорученням». Дівчинка виросла. Так, виросла. Соломійка, старша донечка, вже на другому курсі університету, молодша Оленка в десятому класі… Час іде. Усе в неї гаразд наче. Та чи все гаразд? Майже дорослі діти, робота, яка, крім грошей, дає ще й задоволення. Та якийсь неспокій нещадно ятрить душу… Ох, то певне погода на неї так впливає. Хочеться не тільки тілу тепла. Закуталася тісніше у свою довгу шаль, хоча в кабінеті досить тепло. «Усе, зупинися, навіжена! Меланхолію геть. Зосередься на роботі», – здоровий глузд старається вплинути на серце.

Кволо діють слова. Бо пам’ять усе вертає і вертає її в минуле. Майже п’ять років минуло, як один день… Ні‑ ні, не один. Бо та жінка, впевнена в собі, самодостатня та впливова, що сидить зараз у цьому кабінеті, лишень очима нагадує ту перелякану та розгублену, яка починала тоді життя спочатку.

З нової сторінки, з нового рядка. І саме вчасно підоспіла допомога. Бо комусь її життя дуже важливе, очевидно. Бо тоді, коли її світ завалився, вона примудрилася не померти від розпачу та болю, не думала й не гадала, що має такий високий больовий поріг. Вона не впадала в депресію, було ніколи, не різала собі вени, таке і на думку не спало, не тонула в алкоголі, бо ж подруга Машка завжди перед очима як застереження. Вона змогла встати на ноги, навіть не з колін, зуміла з лежачого напівмертвого стану піднятися. Бо доля послала їй для цього помічників, і вона рада, що не відсахнулася від них, не пройшла мимо, хоч якими дивними та непривабливим, навіть огидними, з першого погляду вони видалися…

Машка…

То Машка знайшла їй роботу. Оця непутьова алкашка Машка, яка нишпорить по смітниках у пошуках себе, яка опустилася так низько, що нижче не буває… Оця Машка вхопилася за неї, мов за соломинку, яка мала повернути її до життя, хоч трішки, хоч інколи. Машка тоді довго трималася, наче отримала у вигляді Магдалени шанс на виправлення. Півроку зовсім не пила.

Серпневого дня зателенькав мобільний телефон, і чемний жіночий голос запросив її на співбесіду. Спочатку не могла второпати, що до чого, хто і навіщо телефонує. Господи, скільки вона різних офісів та фірм обійшла в пошуках тої роботи. Оце останній місяць на півставки влаштувалася двірником, зарплата не дуже, зате хоч за квартиру могла сплатити. Збиралася подавати на розлучення, а там також витрати… От і микалася, крутилася, мов ненормальна… У сусідньому офіс‑ центрі вранці прибирала. Копійка до копійки, і вже не соромно на себе в дзеркало дивитися… І тут оцей дзвінок – її запрошують на співбесіду. Як?

Напевне, Машка постаралася…Телефонувала Машці, щоб похвалитися, та – поза зоною, домашній – не відповідав. Згадала, що завтра річниця смерті Машчиного чоловіка, стало не по собі. Не знала, на якому цвинтарі того поховано, здається, навіть не у Львові. Якось не випадало нагоди запитати. Була впевнена, Машка там. Ох, чому вона не випитала? Картала себе за це. Звісно, горю б не зарадила, проте інколи присутність живої душі поруч дозволяє тобі не впасти…

Переминалася з ноги на ногу… Потрібно налаштуватися на ділову розмову. Діти до першого вересня, поки не почалася школа, у мами, тож часу в неї зараз багато. Співбесіда о сімнадцятій.

Але це була не зовсім і співбесіда. Сімнадцята нуль‑ нуль, вона на місці. Її вже чекали. Білява довгонога секретарка, як і годиться в серйозних офісах, правда, не в міні. Припасована посмішка на вустах:

– Вишневецька Магдалена Юріївна? Дуже приємно. Семен Степанович чекає на вас. Будете чай, каву, воду, сік?

Попросила звичайної води, нерішуче шарпнула ручку важких дубових дверей. Подумала про свій зовнішній вигляд. От уже влипла! Збиралася вдома на автоматі, якнайменше про це міркувала. Жахнулася: вилинялі джинси, синя футболка, темні кеди, зачіска – кінський хвіст… Але довго міркувати над тим не було часу. Глибоко вдихнула і на видиху зайшла…

То тільки так називалося – співбесіда. Магда не знала, ким доводився пан Семен Машці. Далекий чи близький її родич, а мо’, й родич колишнього чоловіка, давній приятель чи коханець – чи не все одно? Важливіше інше: її доля ще на вчора була вирішена, з одного дзвінка та щирої розмови між Марією Федорівною та Семеном Степановичем. Пан під шістдесят, досить гарно збережений на свої літа, доглянуті руки, тіло, постава, якій би й молоді чоловіки позаздрили, відсутність пивного животика. Посміхнулася своєму аналізу, бо її, стоп – уже не її, Роман мав добрячого животиська та зовсім не любив ранкової руханки чи там, боронь Боже, бігу, натомість обожнював смачно поїсти та попити. Потім з’ясується, що пан Семен Степанович затятий бігун‑ марафонець. Мешкає з родиною в Брюховичах, тож бігати є де: ліси, порожні дороги – роздолля…

– Марічка мені про вас всі вуха проторохкотіла. А тут ще дружина долучилася. Марічка з моєю Олесею одногрупниці, сто років товаришують. Ой, не склалося в сердешної Марічки життя. Як прикро! Але, люба дівчино, запам’ятайте: ми своїх у біді не залишаємо ніколи.

А потім пан Семен розповідав новій співробітниці про те, чим вона займатиметься. Робота в неї, звісно, буде відповідальна, але не надважка, благо, й освіта університетська це дозволяє та й те, що Магдалена має власних дітей, відіграє тільки позитивну роль. Відтепер Магдалена – заступник директора нової школи дошкільного виховання. Вони давно вже таку людину шукають. Активну, неледачу, молоду, з педагогічною освітою. Магдалена розгублено відповіла, що має не дуже великий стаж роботи, лишень три роки. Аж руки опустилися з розпачу, зараз її виставлять геть, та мусила пану Семену сказати правду. Той не здивувався і не засмутився, навпаки, навіть утішився.

– Це прекрасно, голубонько! У вас, на щастя, майже відсутній збочений досвід совєтсько‑ української шкільної муштри. Чи є знання мов та яких?

Вона відповіла, він ще більше втішився:

– О, крім української, англійська, польська та російська? Це ж чудово! А те, що майже нема педдосвіду, – надолужите, зате у вас гарний материнський досвід.

Створення такого навчального закладу для малюків – то ініціатива його Олесі, доньки від першого шлюбу. Правда, вона зараз мешкає в Німеччині. У неї чоловік німець, закохалася, вийшла заміж. Живуть у Бонні. Олеся дуже активна та наполеглива дівчина, тому постійно знаходить все нові та нові ідеї для самовдосконалення. Ось і ця. Але то не випадково. У неї двійко малят, «дівчатка‑ онучатка», жартує пан Семен. І молода мама й сама вчиться виховання малечі, і хоче українців навчити.

– Європейській досвід, наш досвід – і буде золота середина, – весело підсумував пан Семен. – А Олесечка, хай і на відстані, керуватиме навчальним закладом. За тиждень вона буде у Львові, на місяць приїздить, тоді й познайомитеся.

Магдалена не заперечувала. Нічого, розберемося по ходу справи… Дошкільне виховання – то дошкільне виховання. Головне – не боятися.

Отак Магдалена стала працювати в новому навчальному закладі дошкільного виховання.

 

У двері обережно постукали.

– Так‑ так, – відповіла. Це відволікло від спогадів.

У кабінет зазирнула її помічниця – непосидюча і моторна Ілонка. Дівчину позаочі та й в очі, зрештою, кликали дзиґою. Така вона була дзиґльована. Встигала всюди відразу і вміла, здавалося, також усе: і писанки з малятами писала, і тримати в руках олівець чи користуватися фарбами могла навчити навіть найбільшого невмійку. Ілонка була справжнісінькою знахідкою для школи. Магда пригадала, як та несмілива та трохи налякана прийшла до неї проситися на роботу. Навіть не так. Стояла під воротами колись занедбаного дитячого садочка, а тепер успішної школи, міряла кроками бруківку, ніби когось чекала. Магдалена ще з вікна побачила її трохи незграбну худющу постать. Подумала, що та, певно, на когось очікує. Заняття закінчилися; і діти, і батьки, і працівники розійшлися. Магдалена завжди йшла останньою, так уже складалося. І того дня вона теж була останньою. І коли сторож – тітка Катя – замкнула за нею двері, то вражено зупинилася: щупленька постать продовжувала ходити туди‑ сюди перед воротами садочка. Жіночка повернула голову в бік Магдалени, навіть на мить здалося, що заговорить, але відразу заховала очі додолу, щойно зустрілися поглядами, наче чогось злякалася. То сама по собі з’явилася чи відкрилася в Магдалені ота здатність зазирати людям не просто в очі. Вона дивилася на людей не вичікувально‑ зосереджено через бар’єр чужого погляду, вона легко через нього переступала. А цей маленький худенький горобчик був відкрив рота, наче спочатку і мав намір щось запитати, та вже за мить налякано ховав очі, опустивши низько голову.

Та для Магди було й короткого погляду достатньо, щоб усе зрозуміти. Вона знала цей погляд – погляд зацькованого хижаком звіра, таке з жінкою міг зробити лишень чоловік, отой люблячий та щирий, а тепер…

Дівчина майже бігцем кинулася від Магди, відчуваючи, що та про неї й так усе вже знає. Магдалена впізнала в утікачці себе трирічної давності. Вона не роздумувала. Наздогнала дівчину, схопила за руку. Та не пручалася, стояла розгублена, ховаючи очі. От‑ от розплачеться.

– Стій. Ти ж мене чекала, правда? – сказала перше, що спало на думку.

Дівчина кивнула, погоджуючись. Її руки були крижаними. Весна рання, а та в такому благенькому пальтечку, без рукавиць.

– Пішли в кафе, повечеряємо, зігрієшся. А то ще трохи і на бурульку перетворишся. Чого ж ти не заходила, га? Як тебе звати?

– Ілона, – ледве чутно прошепотіло дівча.

Вони сиділи в кафе – одна проти одної. Рудоволоса чорноока жінка. Не дивно, що Магдалена спочатку подумала, що це зовсім юне дівча. Худорлява статура робила її схожою на юнку. Магдалена змусила жінку скинути пальто та шапку, і та зараз ніяково, наче згорнутий клубочком їжачок, ховала від світу очі – опустивши їх долі, руки – у довгі рукави в’язаного чорного светра, ноги – десь під стіл… Затиснута вся, забита…

Магдалена зробила замовлення. Повечеряли борщем з пампухами та варениками. А потім Магда замовила запашного карпатського чаю, два тістечка та коньяк. Вона майже змусила жінку випити коньяк, трішки зачекала, мовчки попиваючи чай, і за пару хвилин Ілона заговорила. Інколи такий допінг був просто необхідний, щоб принаймні з’явився намір іти назустріч.

Звичайна історія, яких останнім часом дуже багато. Чомусь до Магдалени горнулися саме такі – самотні, покинуті, забуті, занедбані жінки. Жінки, яких такими зробили. Ні, не так! Які дозволили себе перетворити на таких. З доброї волі ніжні та чуйні потрапляли в клітку до хижака. У клітку до Чугайстра. Клітки були різні, траплялися й золоті, а були й огидні, оповиті колючим дротом. Така клітка була в Ілони. Ця наволоч, що звалася її законним чоловіком, викинула Ілону з дітьми на вулицю. Поки вона живе в подруги Ліди, але в тої також не мед, та й чи довго вона терпітиме непроханих гостей? Ліда, її чоловік та семимісячне маля туляться в одній кімнаті. А тут ще Ілона з двома дівчатками – п’яти та десяти років. Бо Ілончин гад привів до хати коханку і сказав, що він її любить, а Ілона та діти – це «студентська помилка» (так і сказав гівнюк). Змилосердився, кинув їй під ноги аж сто євро, щоб не здохла з голоду на перших порах… Звернулася в міліцію. Ті передивилися документи. Усе чисто. Квартира куплена батьками чоловіка ще до його одруження з Ілоною і записана на батька. Діти у квартирі не прописані, як і вона. То Ілона, дуринда довірлива, на прохання коханого півроку тому виписалася з дітьми, бо він брав кредит під заставу в банку на розвиток бізнесу. Пояснював так: коли є малолітні діти, прописані в хаті, – кредит не дають… Ох, якщо коханий чоловік просить про маленьку послугу, то ти і зірку готова з неба дістати, а тут така дрібничка. Міліція розводила руками – через суд, жіночко, тепер лишень через суд. А який суд, коли? На суд потрібні гроші, на адвоката теж, а де їх узяти, на що і як жити? Ілона сирота.

Вихід з ситуації бачила один. Бо вважала себе винною в усьому. Так, вихід… Така дурня лізла в голову. Якби її не стало, то чоловік нізащо не відмовився б від власних дітей, вона ж нікому не потрібна. А діти? А що діти? Звикнуть до іншої мами. З розпачу ще не такі думки примандрують у голову. Магдалена то знала добре. Тому Ілона вирішила вкоротити собі віку. І коли обдумувала, як і де то краще зробити, випадково був увімкнений телевізор і… Йшла телепередача про заклад дошкільного виховання нового типу.

– Ви мене вважатимете божевільною, пані Магдалено, але коли я почула та побачила вас, на мене якесь прояснення зійшло. Хтось наче поклав мені руку на плече, може, то моя мама, яка померла, коли мені було три роки, і яку я ледве пам’ятаю. Але те відчуття було таке реальне, що я враз зрозуміла найважливіше – маю жити далі. Не тільки заради дітей. А насамперед заради себе, бо ще не все зробила… Але чому ви, Магдалено Юріївно, я досі не зрозуміла. Захотілося з вами зустрітися. Знайшла в довіднику адресу навчального закладу і прителіпалася. Не знаю для чого – щоб поговорити чи просто подивитися на вас. А коли вас побачила, перечепилася через погляд, мені стало страшно – що я скажу цій успішній, розумній красивій жінці. Хто я така? Ви вважаєте мене ненормальною?

Ілона говорила, низько опустивши голову. Тоді враз витягла руки з‑ під столу, заховала обличчя в долоні і заплакала. Плакала тихо, ледь чутно. Магдалена не заважала. Коли вже не стало сліз, жінка подала Ілоні хустинку, та витерла сльози, підвелася і чи не вперше, уже без страху, подивилася Магдалені просто в очі:

– Дякую, що вислухали, Магдалено Юріївно. Пробачте, що потурбувала вас…

– Сядь, – може, навіть трохи різко сказала Магда. – Яка в тебе освіта, дівчино?

– Дрогобицький педуніверситет. Педагогічний факультет. Але…

– Спокійно. Не перебивай старших. У мене до тебе ділова пропозиція. Можеш пожити в садочку, разом з дітками, звісно. У нас є кімната для сторожа – гарно обладнана, там і туалет свій, і душ. Наш сторож, пані Катя, збирається у відпустку на три місяці. У неї в Києві донька народила двійнят. Сама розумієш, потрібна бабусина допомога. Тож тимчасово заміниш її. Але ще паралельно, якщо, звісно, захочеш, спробуємо тебе залучати до занять з дітлахами. Тут є своя специфіка – діти‑ дошкільнята, і совєтські методи освіти не дуже підхожі, однак… Спробувати треба.

– Я, я, я… – Ілона спантеличено кліпала оченятами й була готова знову розревітися…

– І ще одне. Щодо твого чоловіка, поки що законного, я так розумію?

Ілона кивнула.

Магдалена вийняла мобільний. Набрала якийсь номер:

– Доброго здоров’ячка, шановний добродію, – говорила з викликом та кокетливо. – Впізнали? Яка честь для мене. Добре‑ добре, не кривлятимусь. Чому не телефоную? Так ось телефоную. Ага‑ ага. Ох, тебе не проведеш. Звісно, у справі. Ох, і жарти в тебе. То це не жарти? Зустрінемося в суботу та разом пожартуємо, а поки… Така‑ от халепа, Олеже. До тебе завтра вранці прийде миловидна жіночка. Будь ласка, прийми її, наче мою сестру. Так, це саме твій напрямок роботи – чоловік викинув її з дітьми на вулицю. Ну, що я буду по мобільному переповідати, ми ж не в поламаний телефон граємося. Вона все тобі розповість. Ага‑ ага, усе до зустрічі. Цілую цнотливо в щічку. Що? Не дочекаєшся. Па!

Магдалена поклала мобілку перед собою, дістала візитку.

– Завтра о дев’ятій годині бути за цією адресою з паспортом, свідоцтвами про народження малих, свідоцтвом про одруження. Адвоката звати Олег Васильович. Повір, не всі чоловіки Чугайстри, тобто сволоти. Він хороший адвокат, один з найкращих у Львові. Якщо твій, тепер уже не твій, муж почне нахабно «купувати» свідків, підключимо пресу. Пан Олег тобі завтра все розтовкмачить. І… не роби великі очі. Цей адвокат безкоштовний. Він мені теж допомагав, коли мій колишній хотів у мене відібрати квартиру. Прорвемося, Ілоно! Усе буде добре!

 

Хтось колись Магдалені казав, що не можна робити людям добро просто так, якщо тебе не просять. Не вірте. Деколи не просять не тому, що не хочуть, а тому, що не мають сміливості навіть на це… Он стоїть навпроти Магдаленине добро і щасливо посміхається. Ілонка – то не людина, то справжній скарб. І з боями таки відсудила в колишнього чоловіка половину квартири, аліменти на дітей, частку від його бізнесу… Ох, як він комизився, як проклинав Магдалену та навіть просився до Ілонки назад. Та поруч завжди була Магдалена, котра, як мантру, повторяла слова: «З брудної калабані поважні птахи воду не п’ють…»

Минув рік після тих подій… Адвокат Олег та учителька малювання Ілона почали зустрічатися, спочатку перелякано тулилися одне до одного. Олег мав за спиною також дуже гірке розлучення. Дружина забрала двох дітей та й чкурнула жити до Америки. А зараз Олег та Ілона – щаслива пара.

– Магдалено, тут на вас відвідувач чекає. Каже, що він тато і хоче своїх близнюків улаштувати в нашу школу, але перед цим має велике бажання познайомитися з Магдаленою Юріївною Вишневецькою.

Магда здивовано звела брови, посміхнулася. Висунула нижню шухляду стола, де лежала косметичка, дістала люстерко та помаду:

– Клич, Ілонко, того пана сюди. Зараз розберемося.

Підвела губи, підморгнула своєму відображенню та сказала вголос собі коханій:

– Зустрічати Чугайстрів завжди слід красиво.

 

Щоденник Мавки

Усі пори року завжди приходять вчасно. Так казала моя бабуся. І коли говорять, що припізнилася весна чи, навпаки, затрималася зима, це означає тільки одне – людям не вгодиш, бо все завжди насправді відбувається вчасно … Так і в житті. Пізно вийшла заміж чи рано одружилася, невчасно повернувся чоловік з відрядження чи дружина з роботи … Скільки отаких «невчасно» стається в кожного. Однак усе насправді не так. І це лишень безглузде виправдання для себе, для невдач. Ось послухай лишень мою історію, та нехай усе в житті відбувається вчасно.

 

Історія п’ята. Бажання

Жив собі на світі бідний чоловік. Звали його Степан. І був він сиротою. Рано зостався один і з того часу йому в житті геть не таланило. Звісно ж, коли в тебе ані землі, ані худоби, ані родини – то про який талан можна говорити. Батьки статків не надбали, а самому не щастило … І наче руки з потрібного місця росли, бо за що б не брався – усе вмів. Тож ходив у найми Степан до багатих односельців і так собі заробляв на хліб щоденний. Одного разу найняли його хату латати. А за глиною треба було йти ген аж у сусіднє село. І чоловік пішов. Набрав глини, повертається, лантух йому спину муляє. Йде та нарікає на долю. За що йому таке, га? За що? Він наче й людина непогана, нікого ніколи не обдурив, не обмовив, тим паче чужого ніколи не взяв і навіть подумки не зажадав. Чому ж йому не щастить? Тільки‑ но яку копійчину заробить – так злидні кляті все з’їдять, бо й їжу треба купити, і дровами на зиму запастися, і пліт підлатати, і, і, і … Ех, та що там говорити. Ледве животіє.

Йде чоловік та мало не плаче. А край дороги, на горбочку, сидить старий, зовсім сивий – і борода, і волосся. Сам у білій довгій сорочці, у білих полотняних штанях.

– Дай Боже щастя, діду!

– Дай Боже і тобі, – відповідає старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

– А до якого вам, діду? – питає Степан. – Бо ви якраз між двома селами. Я йду з Горливців та до Медівки. А вам куди? Може, разом підемо?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчого села, мо’, люди добрі нагодують.

Скинув Степан лантух з глиною зі спини. Зітхнув тяжко. І хоч сам не дуже мав що їсти, та стало йому шкода старого. Заліз собі за пазуху і витяг клуночок з обідом, який йому дала господиня для перекусу в дорозі, – кусень сала та хліба.

– Дякую тобі, чоловіче добрий, – радісно вигукнув старий та й заходився той хліб із салом наминати.

Видно, і справді голодний, подумав Степан, і вже не шкода було йому ані сала, ані хліба, хоч знав: тепер доведеться ставати до роботи голодним.

Степан гірко посміхнувся, закинув собі лантух на плечі:

– Бувайте здорові, діду! Мені час. Робота не жде. А мо’, нам по дорозі та підете зі мною?

– Ні‑ ні! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Дякую. А скажи мені, чоловіче, що тобі от зараз, цієї миті, найдужче для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан і вже хотів серйозно відповісти, що грошей і хату нову, та вирішив віджартуватися: – Та не багато: коня та воза, щоб лантух на спині важкий не тягати.

– Хай Бог береже тебе, Степане! Нехай так воно станеться, – щиро проказав старий, і вони розійшлися. Кожен помандрував своєю дорогою.

Степан не встиг зробити і десяти кроків, як пригадав, що точно не казав старому свого імені. Зацікавлений відкриттям, зупинився, обернувся. Та старий наче здимів. «От же ж меткий дідусь, хоч так з вигляду і не скажеш», – подумав Степан і рушив далі.

Степан добре попрацював, і коли прийшов час платні, то господар його несподівано щедро нагородив. Дав йому за роботу коня та воза … Здивуванню Степана не було меж, і вже вдома наступного дня він згадав про свою розмову зі старим на дорозі. Та, напевне, то була випадковість …

Минув рік. Справи у Степана йшли трохи ліпше. І хоч не мав грошенят на землю й нову хату, та на вдосталь їжі на столі вже заробив. І далі Степан наймитував, не цурався жодної роботи, а люди його за це в селі і поважали, і щедро віддячували.

А того понеділка найняла його паніматка. Треба було відвезти в сусіднє село до її сестри лантухи з борошном та діжечку меду. Степан відвіз. Сестра паніматки у відповідь передала Степаном гостинців для попенят – велику торбу з яблуками та грушами. Їде Степан і собі думу гадає. От, добре бути попом. Ручки біленькі, знай тільки одна робота – Богу справно молитися, відправляти служби, хрестини та похорони … А за се тобі – і повага від людей, і білі калачі на столі, і хата – повна чаша. На тому самому горбочку, що й минулого разу, чоловік ще здаля запримітив білу постать.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова починалася для Степана знайомими словами, і він ввічливо відповідав. Степан поважав старість.

– А до якого вам, діду? – перепитав чемно. – Бо ми якраз між двома – Горливці та Медівка. Вам куди? Може, підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан заходився порпатися в торбі, яку йому наскладала паніматка. Там знайшлися і добра їжа, і навіть пляшечка квасу.

Степан дав то все старому і вже з цікавістю перепитав:

– Діду, а ви мене не пам’ятаєте? Пригадуєте, приблизно рік тому я йшов повз вас цією ж дорогою з лантухом на спині. Ви мене питали те саме і також були голодні. І ще ви запитували, що б я хотів для щастя. А я сказав, що коня та воза. І тепер я то все маю. Ну, пригадуєте?

– Га? – здивувався старий. – Нє, сину, я тебе вперше бачу.

Дід наче говорив правду. Він дивився на Степана трохи знічено. Продовжував їсти, по‑ старечому голосно плямкаючи.

– Діду, а де ви живете? У якому селі? Скажіть, і я відвезу вас додому, – Степану стало шкода старого. У такому поважному віці пам’ять уже не та.

– Дякую, сину! Та я вже вдома. Я тут живу. Небо – то мій дах, поле – моє ліжко, зелена трава – подушка, зорі – перина, – дід говорив наче сам із собою.

Тепер старий видавався Степану трішки божевільним. Напевно, так воно і було. Степан ще пару хвилин порозпитував діда про те, про се, та нічого путнього так і не почув. Сонце котилося до заходу, і йому треба було повертатися, бо паніматка хвилюватиметься. І не так паніматка, як її донька. Він давно вже запримітив, що старша Оленка дуже уважно за ним наглядає.

Степан посміхнувся, згадуючи чорноброву попівну Олену і, перед тим як вйокнути до коника, голосно крикнув:

– Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти?

– Ні‑ ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, молодий чоловіче, що тобі от зараз найбільше для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан. Пригода повторювалася. І не довго думаючи, випалив: – Та не багато: хочу бути попом.

Старий хитро посміхнувся, примружив ліве око і відповів:

– Дивні в тебе бажання, синку! Та що вдієш? Хай буде по‑ твоєму, Степане! Попом то попом! Їдь з Богом!

Степан здивовано дивився на діда. Отже, той самий дід.

– Діду, ви назвали мене на ім’я – Степаном. Але звідки ви знаєте, що я Степан?

– Ет! Ото маєш, – розвів свої сухі старечі руки старий. – А шо, ти хіба не Степан? То вибач мені, Іване!

І старий заходився бурмотіти щось нерозбірливе собі під ніс.

Степан зрозумів, що нічого не доб’ється від старого. Махнув рукою і поїхав до села.

То тільки в казкових історіях події відбуваються стрімко, та не минуло і півроку, як Степан і справді став попом. Узяв собі за дружину попівну Оленку, а тут несподівано помер його тесть і він зайняв його місце … Добре зажив Степан з молодою дружиною та при новій роботі. Нажили і діточок трійко, і худобки повен двір. Як то кажуть: і на столі, і у дворі, і на городі.

Минули роки. Степанове життя було розміреним та благополучним. Аж поки не трапилася така історія. У сусідньому селі захворів піп. І якраз треба було відспівувати там покійника. Степана попросили підмінити хворого батюшку. І він погодився. Усе пройшло як годиться – і парастас, і відспівування … Степан увечері повертався додому. Скільки разів він їхав тою дорогою, сподіваючись зустріти дивного діда, та не випадало. Уже навіть гадав, що той йому намарився, аж зараз глядь – а на знайомому пагорбі сидить знайома постать.

Усе відбувалося, як у попередні рази. Дід вдавав, що Степана не знає, а Степан, що діда вперше бачить. І коли стали прощатися та дід запитав про те, щоб хотів отримати Степан для щастя, той схитрував та розважливо відповів:

– Хочу стати королем!

Дід здивовано глипнув у бік чоловіка, чомусь невдоволено похитав головою, і вони розсталися.

І наш Степан таки став королем, а його дружина Олена – королевою, а діти – принцами та принцесами … І Степан майже забув про те, що колись був злидарем, бідняком. Хоча, чесно сказати, з нього вийшов непоганий король, справедливий … Та сумно і нудно йому було жити, наче чогось не вистачало для повного щастя. Бо чим більше маєш, то тим більше хочеш!

Сів він на свого улюбленого коника і вирішив без почту відвідати своє рідне село. На його подив, на знайомому пагорбі він зустрів того самого старого. Минули роки, Степан змужнів і вже навіть трохи посивів, а старого, здається, час зовсім не змінив.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався чемно Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова була знайомою. Усе йшло за правилами.

– А до якого вам, діду? – запитав удавано уважно. – Бо ви якраз між двома селами. Мені до Медівки. А вам куди? Може, вас підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої в селі хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан дістав з торби різні смачні наїдки, які приготувала йому в дорогу кухарка. Там знайшлася і добра їжа, і навіть пляшечка наливки.

Старий пополуднував, чемно подякував. Степан сів на коня.

– Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти? – завчене запитання.

– Ні‑ ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, небораче, що тобі от зараз, коли в тебе вже все є, для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан. Він хотів сказати, що нічого, але … Хіба можна втриматися, коли така спокуса перед тобою.

– Та зовсім небагато, діду. Я хочу бути Богом… – сказав Степан, дивлячись уважно на діда, і раптом зрозумів – хто зараз перед ним.

Та не встиг ані забрати свої слова назад, ані попросити пробачення в того, хто такий добрий був завжди до нього. Здійнявся страшний вітер, закрутилося‑ завирувало довкола. І перед тим як потрапити у смерч, Степан почув слова старого:

– Хочеш бути Богом? Добре! Але знай, Бог завжди починає з початку!

Степан стояв посеред пустого світу, у якому не було нічого – ані людей, ані неба, ані землі. Пустка, і він посеред тої пустки з лантухом глини за спиною.

 

Так і хочеться сказати, сонце моє, мудрими словами: «Будьте уважні з бажаннями, вони можуть здійснюватися! »

 

 

Розділ ІІ

Альфа і Омега

 

Вити на місяць

 

Немає іншого і більшого нещастя, як коли душа болить. Вона болить тоді, коли болять думки.

Григорій Сковорода

 

Тремтіли руки, тремтіли ноги, боліла душа. Вона набирала знайомий номер телефону. Не хотіла дзвонити цій сучці і не подзвонила б – стрималася, якби трохи менше випила. Вона вже майже зав’язала з випивкою. Пообіцяла ж Роману не пити, але… Він, тільки він в усьому винен. Плазун! І за що їй ця кара? А ще кажуть, кохання – то нагорода! Хочеш людину покарати, подаруй їй кохання, і все решту вона зробить сама, доконає ним себе. І як тільки та сучка змогла то перебороти? Треба буде запитати рецепт, як позбутися кохання. Блін‑ н‑ н, що за життя? Руки тремтять так, що вона вже хвилин п’ять набирає номер і не може втрапити. Наче пальці вперто не хочуть натискати зелену кнопку виклику, тягнеться палець до червоної і «відбій». ЖИТТЯ‑ Я‑ Я‑ Я‑ Я‑ Я‑ Я‑ Я‑ Я‑ Я! Ах! Якого її тоді відкачали і не дозволили вмерти? Якби вона тоді здохла, то і мама залишилася б живою, і не було б тої ганьби, з якою доводиться жити.

Від розпачу вити хочеться на місяць! Налила ще тридцять грамів, залпом осушила, навіть не скривилася. О, ні, то не життя, то срані американські гірки – вгору‑ вниз, знову вгору і знову вниз. Скільки можна? Колись їй це подобалося, а тепер… Тепер просто нудило! Роман її доводив до сказу, робив життя нестерпним, а пані Наталена ж обіцяла – стовідсоткова гарантія.

Ціна кохання – смерть матері.

Часто запитувала себе, а якби ти, Тонечко, дізналася вчасно про те, що пообіцяла мама Наталені за щастя доньки, чи стала б опиратися? Так, стоп! Зупинися, жінко, зараз тут надумаєш! «Що, зупинися? – верещить совість. – Ага, правда очі коле? » Тьху ти! Маму не повернеш, але де ж те обіцяне щастя? Де воно? Щастя на замовлення чи щастя від замовляння? Холєра, чо мама не попросила ще одного – смерті цієї потворної суки, яка зуміла вижити?

Тоня підвелася. Ні, вона зробить по‑ іншому, вона сама до неї зараз поїде, до тої суки, яку ненавидить усім нутром. Ненавидить уже за те, що вона змогла… Вижити змогла. Так, вона поїде, і вони поговорять, віч‑ на‑ віч.

 

Магдалена сиділа напроти п’яної Тоні та уважно роздивлялася жінку. Вона могла не відчинити двері, коли побачила у вічко знайому напасть. Так, могла не відчинити, могла крізь двері її послати чи викликати друга міліціонера згори. І він би Тоньку забрав та з ганьбою протримав би в мавпятнику пару діб… Тонька на це заслужила, навіть на більшу ганьбу заслуговувала, але… Але вона не Тонька. І не вчинить так низько ніколи. Як не дивно, та зараз Магдалена навіть співчуває цій жінці.

 

Магдалена відчинила двері, спокійно вбралася і повела Тоньку в кафе, що навпроти будинку. Не вести ж теревені при дітях? А кафе працює до останнього клієнта. Хвала Богу, вони тут не останні, за сусіднім столом гурт молодих людей святкує день народження. Магдалена замовила каву собі й Антоніні. Співчутливо глипнула на тремтячі руки з облізлим манікюром ще вчора суперниці, навіть ворогині, та вже похапцем попросила бармена принести сто грамів коньяку…

Які відчуття у вас викликає п’яна жінка? Огиду, неприйняття, відчай, злість? У кожного по‑ різному, напевне. У Магди – жалість. Жінка, якщо вона не алкоголік, просто так, за компанію, ніколи не напиватиметься, на відміну від чоловіка. Вона може в гарній компанії для годиться пригубити чарку, але не напитися… Для «набухатися», крім приводу, мусить бути глибока причина.

Тоня криво посміхається, косметика на обличчі ще молодої жінки розмазалася, волосся брудне та нерозчесане. Від ранкової укладки не залишилося і сліду. Знайомий балахон «аля Алла Пугачова» мішкувато й навіть трохи смішно висить на огрядній фігурі. Магдалені враз захотілося сказати щось підбадьорливе отій жінці навпроти, але Тоня її випередила:

– Хочеш знати, чо я прийшла? Так. І як взагалі посміла, наважилася, змогла? – Тоня голосно гикнула.

Підійшов бармен, поставив перед жінками каву, перед Магдою – коньяк. Магда переставила його в бік Тоні. Та кивнула і без церемоній зробила ковток. Ще раз гикнула:

– Пардон. Зараз мине. Я прийшла, бо мусила тебе побачити. Хотіла глянути в очі, відчути тебе нещасною хоч трохи і тому прийшла. – Тоня дивилася уважно на Магду. – Скажи мені, Магдалено, тільки чесно, будь ласка, як ти змогла вижити тоді – сама з дітьми, без підтримки, допомоги? Глянь на мене, на що я перетворилася через тебе! Цей гівнюк, що б я не зробила, порівнює мене з тобою. У мене таке враження, що то спецом тебе і в тєліку крутять, і по радіо саме тоді, коли він випадково сідає до телевізора… Сука.

Антоніна себе не контролювала. За сусіднім столиком косують у їхній бік, бармен теж насторожився.

– Будь ласка, Антоніно, припини. Або ти заспокоїшся і ми поговоримо, або я зараз встану та піду, – Магдалена говорила зважено та стримано. Задеренчав її мобільний. Вона підняла слухавку, перепросила. Сказала, що не може говорити, і пообіцяла вранці перетелефонувати. Демонстративно вимкнула телефон.

Тоня тим часом, буркнувши під ніс «Перепрошую. Не стрималася», заходилася кидати в каву цукор, наче на тому щось залежалося. На п’ятій ложці зупинилася і почала активно перемішувати, наче сюди спеціально для цього прийшла.

Магдаленина жалість зникала.

– Тоню, ще мить тому мені було шкода тебе. А зараз? Якісь змішані відчуття. Ти сама своє життя перетворила на оце, що маєш. Мені байдуже до вас – і до тебе, і до Романа, і до ваших дітей теж, до речі. Якщо ти, з якихось дивних причин, журишся, що Роман може повернутися до мене і я його прийму, то не варто. Спи спокійно, цього ніколи не трапиться. Він мені не потрібен. Уже не потрібен. Уживані презервативи двічі не використовують. А, знаєш, того дня, коли ти народжувала йому сина, я молилася. Так, молилася за вашу ще ненароджену дитину. Благала Всевишнього, щоб не карав дитину за гріхи батьків. Бо таки є за що карати. А ще просила справедливості, щоб кожен отримав те, на що заслужив. А дитина… Дитина невинна.

Тоня у відповідь голосно гикнула, Магда криво посміхнулася. Господи, ще пару років тому вона мучилася питанням, що тоді ще її Роман міг такого особливого знайти в цій жінці? Що вона має такого, чого не має Магда? Скільки разів вона про це себе запитувала? Божевільно, перебираючи в пам’яті кожен свій вчинок, кожну приготовлену для нього страву, а зараз…

Минулося. Попустило і відпустило назавжди. І Роман, і Антоніна стали для неї чужими. Вона змогла через це пройти. Бо ненависть, як і любов, – сильне почуття, що не дозволяє відпустити людину, тримаючи її біля тебе. Магдалена змогла перестати любити і перестати ненавидіти.

– Теж мені благородство! Тьху! Тіко ніц ти не розумієш. – Тоня нервово сіпнулася, закотила очі, стиснула кулаки. – Бо я тебе ненавиджу, Магдо!

Магдалена здивовано дивилася на жінку:

– Тоню, перестань. За що? Ти хотіла Романа – отримала. Я на нього не претендую, він мені не потрібен, навіть як трофей, навіть заради помсти. Мені якось до задниці, як ви живете, хто кого зраджує і чому ти зараз тут, а він напивається з кимсь в іншому місці… За що мене можна ненавидіти, скажи?

– За все, – Тоня тремтіла, як осиковий листок. Голос захрип, вона ледве стримувалася, щоб не перейти на крик. – Я ненавиджу тебе лишень за те, що ти є. За те, що ти змогла без нього вижити, і далі живеш, і щасливо живеш. А я? Я? Ти отримала все, не маючи нічого. Але чому? Де справедливість?

Магдалена холодно посміхалася, підносячи до вуст горня з кавою. Так, у неї є багато чого – чудові діти, улюблена робота, чоловіки, котрі її люблять… Але вона ніколи не зізнається цій поторочі навпроти, що їй для повного щастя не вистачає найважливішого – впустити когось у своє серце. Після Романа туди наглухо і, здається, назавжди зачинилися двері. Бо вона боїться. Ні, не так. Вона не зможе ще раз пройти крізь пекло. Пекло, яке її мало не спалило. І цього Магда нікому не скаже. Хіба що час від часу божевільно ридатиме в подушку від того, що їй бракує. Ні, не фізичної близькості чи дурного сексу, бракує звичайного людського тепла поруч.

Дивилася зараз на Тоньку і кривилася. Чи її любов до Романа була такою ж божевільною та хворобливою, як Тоньчина? Ні, ніколи! Спочатку вона довго звинувачувала в усьому себе: так, Тоня краща, молодша, успішніша, і це закономірно, що він пішов, але… Машка, бомжиха та алкашка Машка, повернула їй упевненість у собі. Зняла з неї халат, вицвілі тапки, фартух та поставила на високі підбори. Змусила згадати, що вона не тільки покинута дружина, зраджена, із втоптаною в грязюку порядністю, вона не тільки мама, вона насамперед жінка, а вже потім і дружина, і донька, і мама… Це не сталося відразу, реабілітаційний процес тривав довго.

Одного разу прокинулася посеред ночі з розумінням, що насправді отого Романа, який її принижував, інколи піднімав на неї руку, постійно зраджував, вона ніколи не любила. Вона створила собі образ героя, надійного лицаря, переможця, оборонця, наділа йому на голову корону, змайструвала блискучі лицарські обладунки і з замилуванням ловила кожне його слово, вчинок, не чуючи їх, не аналізуючи, бо… Любов сліпа, глуха та нерозважлива.

Тої ночі з її очей спала полуда. І прийшло розуміння, що вона зможе прожити без Романа. Навіть більше, вона мусить подякувати долі, що забрала його, що позбулася кайданів на ногах, які міцно тримали її прикутою до скелі, не даючи злетіти. Він забрав із собою ці кайдани, і Магдалена знає тепер, хто їх носитиме до скону віку. Ще вчора успішна й молода красуня Тоня.

Чи можна прожити без власного дракона? Можна. Тільки інколи варто собі дозволяти вилазки та полювання на них, щоб пам’ятати, як це бути бранкою дракона. А дурна Антоніна ще питає, як можна прожити без каменя на шиї!

– Тоню, Тоню… Подивився на мене і на себе. Порівняй. Ти ж набагато молодша, а з вигляду – бабця стара. Ой, леле! Ти зараз мені нагадуєш мене п’ятирічної давності – загнана в клітку великим цабе дурна гуска, яку кухар спіймав, щоб на ранок їй відрубати голову, бо вона годиться тільки на бульйон. І та гуска добре знає про наміри кухаря і має можливість утекти, та тупо сидить у кутку, сподіваючись, що минеться.

– Перестань, – гаркнула Антоніна. – Це жорстоко, і це неправда. Ти брешеш.

– Брешу? Жорстоко? Ні, це не жорстоко, Тоню! Це справедливо. І найгірше, що ти знаєш: я маю слушність. Тільки твій дракон насправді не такий уже й крутий перець, якщо дозволив надіти собі на шию поводок… Ех, жінко‑ жінко! Не ламай комедію! Я не розумію, чого ти зараз хочеш від мене? Отримати інструкцію, як вижити без Романа?

– Усе не так. Ти неправильно зрозуміла. Роман – сенс мого життя. – Антоніна гарячково схопила за руку Магдалену, затрусила її. – Він для мене все, якщо я втрачу його, я втрачу себе. Втрачу сенс життя!

Магдалена пригадала свої дивні сни, які почали її навідувати, після того як наснилася прабабуся. Їй стало гидко від чіткого розуміння, що Тоня не просто так прийшла. О, такі, як вона, нічого просто так не роблять, навіть під хмільним кайфом. А вона ще жаліє її!

– Ти Романа не втратиш, Тоню. І ти це добре знаєш. Навіть якщо цього дуже захочеш, усе одно не втратиш.

Магдалена обережно вивільнила свою руку з чіпких обіймів Антоніни. Руки Тоні були холодними та липкими на дотик, від того робилося гидко.

– А щодо втрати сенсу життя… Тут усе просто. Є така притча про чоловіка, який не міг ніяк заспокоїтися: усе блукав світом у пошуках того самого сенсу. Метушився, поспішав і ніяк той сенс не знаходив. Одного разу він зустрів подорожнього. То був мудрець. Запитав чоловік і в нього, у чому полягає сенс життя. Мудрець, не думаючи, відповів: «Сенс життя у виборі». Почувши такі несподівано‑ мудрі слова, чоловік подякував та чимдуж поспішив далі, можливо, робити вибір. І навіть не усвідомив, що мудрець тільки почав відповідати і думку свою не завершив. Мудрець тим часом продовжував: «Так, сенс життя – це вибір. Або ти живеш, або марнуєш життя на пошуки його сенсу». Чоловік був уже далеко, бо мчав на пошуки сенсу життя. Отак, Тоню! Не мели дурниць, гаразд? Йди ліпше додому, там на тебе чекають сини. Вони теж велика частина твого життя і його сенс, повір… Не в чоловіках той сенс – це істина. Моя тобі порада, жінко. Живи, просто повноцінно живи, не завдаючи болю ближньому…

– Але ж… – Тоня допила коньяк, тоді вчепилася в горня руками і стиснула його так міцно, що воно тріснуло.

Залишки кави та гущі розтеклися столом. Та жінка того не помічала, вона божевільними очима свердлила Магду:

– Але ж, Магдо, ти мене напевне не розумієш і не чуєш. На кого ти перетворилася? Що ти зробила з доброю та ніжною Магдусею, яку я знала? Та б мене зрозуміла та підтримала. Що ти можеш знати про справжні почуття? Ти ж майже зізналася, що Романа ніколи не любила. А він, він… Ох, ти навіть не уявляєш, на що я готова заради нього. Я, я… Я вмію по‑ справжньому кохати. А він? Якщо він знайде іншу і кине мене, я ж помру… І то станеться не вперше.

Антоніна почала затинатися, щось там розпачливо крізь сльози белькочучи про відданість, клятви та любов. Магдалені набридла ця комедія. Вона встала з‑ за столу, розрахувалася і за випивку, і за розбите горня. Бармен уважно спостерігав за дивною парочкою, хоча ще годину тому здавалося, що його вже нічого не здивує. Магдалена йому подякувала, він кивнув співчутливо та сховався за стійкою. Тоня продовжувала бурмотіти під ніс плаксивим голосом:

– А якщо він знайде іншу і кине мене? Як бути тоді?

Магдалена легко тріпнула Тоньку за плече. Стояла над нею, дивилася згори вниз, тоді втупилася у її чорні очі своїми каро‑ зеленими:

– Не кине. Припини ламати комедію. Ти добре знаєш, що він тебе не кине. Скажи мені, жінко, у тобі ще залишилася крихта здорового глузду та совісті, не все віддала, правда ж, тій дивній жінці? Залишилася, бачу, тому час від часу тебе так ковбасить. І Романа теж мучить сумління, але не тому, що він про щось шкодує чи типу досі любить мене. Ні. Людина з паралізованою волею – раб. Але, Тоню, Тоню! Послухай уважно! Ти ж розумієш, що так не можна чинити, особливо з тими, кого любимо. Розумієш, що не можна примушувати? І тому, будь ласка, поміркуй добре, чи варто силою тримати біля себе людину? Скільки вовка на прив’язі не тримай, він собакою не стане. Буде гарчати, вити, кусати, хотіти м’яса з кров’ю, тут самих борщів замало. Ти хочеш від мене поради? Ось тобі порада. Відпусти його.

Антоніна перелякано витріщалася на Магду. Вона, сидячи, була десь на голову нижча від невисокої Магдалени, але зараз хотіла здаватися ще меншою. Усередині все похололо. Ця клята сучка звідкись про все дізналася. Ні‑ ні, цього не може бути, жодна душа про це не знає. Мама мертва, а Наталена… Не у її інтересах про таке патякати. Ні‑ ні, це Магда образно говорить, звісно, образно.

І Тоня враз запопадливо заговорила до Магдалени, заговорила затинаючись:

– Та‑ так. Я‑ я, то‑ то‑ той, хо‑ хо‑ чу пора‑ ради та виба‑ ба‑ че‑ чення просити.

– Вибачення? За що? – здивовано дивилася Магда на Антоніну. – Ти не повинна вибачатися. Ти слабка жінка, яка просто полюбила. Полюбила чужого. До того ж, Тоню, вибачення потрібно було просити раніше, років сім тому, бо зараз то порожній звук. Просто відпусти хлопа, Тонь, не муч його. І ти добре розумієш, про що я зараз. Йди дому, Тоню. Уже пізно. Мені теж завтра на роботу, та й старша донька досі не спить, хвилюється. Вона ж знає, з ким я посеред ночі пішла на каву. Ти для неї досі ворог. Кровний ворог. Бо ти забрала від неї батька. Тут нічим не зарадиш, і це не пробачається. Бо пробачити означає зрозуміти. Тому годі скиглити, візьми себе в руки і… Це дуже серйозно, Тоню. Воно зачіпає твою душу. Послухай доброї поради: відпусти Романа, плюнь в очі тій нечистій жінці, яка тебе так тримає міцно при собі. Не зв’язуй свою волю…

– Що ти маєш на увазі? – Антоніна відчувала, що язик прилип до піднебіння і вона ледве ворушить ним. – Яку волю? Ти знаєш Наталену? То вона тобі «наспівала» на мене? Вона? От, що я тобі скажу: то все брехня.

– Брехня? – Магдалена уважно дивилася в очі Тоні, а та все ховала їх. Повторила: – Брехня? Чому ж ти виправдовуєшся тоді?

Якби зараз земля зійшла з орбіти, Тоня б вважала то нормальним, але те, що казала Магда…

– Виправдовуюся? А перед ким? – затнулася. Ураз протверезіла. Здоровий глузд повертався до голови. Дійсно, чого б їй виправдовуватися перед цією…

Магда зітхнула та сумно додала:

– Так, Тоню! Виправдовуватися мало…

Антоніна обхопила голову руками, у скронях наче щось заскрипіло, простір заполонив шум, здавалося, усе довкола зараз вибухне:

– Давно знаєш про Наталену? – вичавила з себе, заплющивши очі.

– Яке це має значення, Тоню? Я знаю і про дзеркало, і про кров, і про землю з цвинтаря теж. У Романа на мармизі все написано. Це звичайні наслідки при приворотах. Але самі привороти – то паскудна річ. Людина, на яку наслано, потерпає найдужче. Вона загублена, безвільна. Твій бізнес рано чи пізно рухне. Роман зачне хворіти, якщо вже не почав. Смертю мами ти не відкупишся. Заради чого аж такі жертви? Прийшла б до мене, по‑ людськи поговорили і… Тоню, Тоню… Той, що нагорі, далеко не дурень!

– І ти мовчала, ти мовчала і не сказала йому? Не старалася все повернути, його повернути? Чому?

Світ гойдався, точніше його опора. Антоніна це відчувала. Гранітні підвалини перетворилися на сипкий пісок, вислизали з‑ під ніг:

– Чекай‑ чекай, – Тоню осяяло. Роман став придурком, відбився від рук, бо ця сучка все йому сказала. Треба буде завтра сходити до Наталени та спробувати якось усе повернути назад.

– Ти – відьма, – шипіла злісно Тоня, бо не вірила Магді. – Ти Роману наплела на мене, наговорила тако‑ о‑ ого, тому він і казиться. А може, ти йому теж поробила? Пороблене на пороблене? А‑ а‑ а‑ а!

– Не будь дурною, – Магдалена гидливо зморщила носа. – Він мені зараз так само потрібен, як і ти. Я Романа не бачила вже сто років і не телефонувала йому навіть тоді, коли мені найважче було. Бо він остання на планеті людина, кому зателефоную. А ось, що стосується тебе, голубонько, якщо в нас уже така довірлива розмова, то попереджаю: якщо ти або твоя відьмиця‑ карга хоч щось замислите проти мене чи дітей, то я вас обох закопаю. І то не образний вислів. Я не жартую. Щоки я не підставлятиму і в добру самаритянку не бавитимусь. Я не Роман.

Магдалена не жартувала. Тоньці враз, чи не вперше після похорону матері, стало страшно. Це вже не була та м’яка, трохи наївна, завжди добродушна та щедра Магдуся, замість неї на світ Божий з’явилася інша – смілива, відчайдушна, безжалісна. І, здається, то вони з Романом її породили.

До Тоні прийшло розуміння. Весь цей час вона вела війну проти себе. Бо Магдалени ніколи на полі бою не було.

– Як ти можеш таке думати й казати, – чомусь почала виправдовуватись Антоніна. – Я б ніколи не змогла зробити недобре дітям та й тобі, повір, я тільки забрала собі своє. Е‑ е‑ е‑ е‑ е… і то не я, то вона. Та стара… Наталена…

Антоніна враз зірвалася на ноги, бухнулась перед Магдою навколішки, схопивши за руку:

– Прости мені, прости! Як хочеш, забирай Романа! Забирай. І навіть без об…

– Закрийся, добре? – Магдалена різко обірвала жінку, висмикнула свою руку. – Годі. Марнуємо час. Він мені не потрібен, чуєш? Зараз мова про тебе. Ти наробила надто багато помилок, Антоніно. Та ти ще маєш шанс усе виправити. Розумієш це чи ні? Не ходи більше до цієї, як її, Наталени.

Антоніна скривилася, підвелася. Почувалась нікчемою. Чо вона так принижується і перед ким? Це все алкоголь. Він робить її слабкою. Наїжачилася.

– Та пішла ти! Це була хвилина слабкості, і край. Забагато спиртного. І ти мене будеш повчати? Нікчема! У тебе нічого нема, а в мене є все. Бо маю законного чоловіка, нормальних дітей у повній сім’ї, і він, мій чоловік, любить мене, мене, а не тебе… Хай він ліпше буде вдома на прив’язі, але я приручила самого вовка. А ти? Кому потрібна ти? Тебе ніхто не любить, бо ти, ти… Нікчемна стара курка! Та пішла ти…

Магдалена вже не слухала шипіння Тоні за спиною. Приручила вовка? Пес ніколи не стане вовком, а вовка ще ніхто не зміг приручити. Вовка вона приручила? Як можна бути такою дурною?

Магдалена стояла на вулиці, хвилину роздумуючи, що робити. Так, доведеться взяти свої слова про «останнього, кому вона зателефонує» назад. Увімкнула мобільний, набрала номер Романа. Той майже одразу підняв слухавку:

– Так, Магдо!

– Приїдь забери свою кралю. У кафе навпроти мого будинку. Вона в дим п’яна. Верзе нісенітниці.

Магдалена, не чекаючи відповіді, відімкнулася. Антонінин сенс життя приїде за півгодини. Вовкам час від часу, як і псам, годиться вити на місяць. От тобі і карти в руки. Оце сказонула Тонька. Сенс життя. Ну‑ ну. Магдалена не збирається марнувати на пошуки сенсу життя, вона просто ЖИВЕ… І минуле більше ніколи не потурбує її. Бо Тонька тепер знає, що добро також може мати кулаки.

 

Світ Чугайстрів

 

Вона навчилася брати його голіруч. Печене залізо – у тендітні нічим не прикриті руки. Брала, бавилася ним. І не залишалося шрамів ані на пальцях, ані на долонях. А на душі? Ох‑ ох, що ви можете знати про душу Мавки, яку майже вбив Чугайстер? Та вона повернула її собі для того, щоб помститися…

Вона навчилася правильно дивитися в очі Чугайстру, не слухати й не чути його підступної музики. Вона бавиться розпеченим залізом, загадково посміхаючись.

– Я тебе кохаю, Магдочко! Тобі зі мною добре?

Скільки разів вона це чула? Одні й ті самі слова. Просто слова, а не музика.

Добре? Ха! Та їй з ним просто ніяк. Спочатку, може, й було добре. Та ні, не було. Цікаво? Так! Але не добре. Цікавий кавальчик заліза, розпеченого, гарячого! О, він так гарно мерехтить, гріє… Так пристрасно віддає тепло. Віддає‑ дарує і ось врешті перетворюється на шмат металу, стає ніяким. Чари Чугайстра стають нічим. Він програє.

– Магдо, моя кохана! Найдорожча у світі людина! Я все вирішив! Я розлучаюся з дружиною. Я зрозумів, що мені потрібна тільки ти. Чому ти мовчиш?

Чугайстер шукав її очі, відчула це. Дарма, хлопчику, бо ти програв. Добре, що зараз темно і він не може нічого розгледіти. Виривалася з його обіймів, вони ставали нестерпними, душили.

Магдалена встала з ліжка, підійшла до вікна. Темно надворі. Як вона любила таку пору. Сутінки приховувала її очі, які ставали з каро‑ зелених чорними проваллями…

– Дівчинко моя кохана, не мовчи! Ти для мене все! – він лежить на ліжку і щось там белькоче. Ще один представник родини Чугайстрів, але чужий Чугайстер. Свого вона подарувала, його приручили, як цуцика. Хіба може бути жорстокішою кара? Те саме, що солов’я перетворити на ворону – чорну каркуху…

Посміхнулася сумно до себе. Дивно, чому раніше так поважала і навіть боялася отих безмозких Чугайстрів? Здебільшого це двоголові створіння, і та голова, що нижче пупця, завжди керує верхньою. Вчасно зрозуміла? Ні, не вчасно. Шкода, що припізнилася на десяток років, проте… Зрозуміла. Завжди все просто, все дуже просто. Ти дивишся в очі Чугайстру, ти вмієш у них дивитися, ти знаєш як, бо ти не лишень правнука циганки, ти ще й донька мами верби, душа тої дівчини, яка замерзла від кохання. Бо зима може прийти й посеред літа – у серце, у думки, у душу. Зима може заморозити і навіть убити. Тільки не цього разу. І ти виживаєш, бо ти маєш жити, щоб помститися за всіх Мавок на світі. Бо ти одна з небагатьох, хто знає як. Бо ти – Мавка, душа мами верби, бо ти – Мавка, яку вбив Чугайстер і яка вижила.

Ти щоразу дивишся у його очі так, як ще досі до цього ніхто не дивився, і він не наважується відвести погляд. Ти розумієш, що бачиш наскрізь усі страхи та болі Чугайстреняти. О, вони також бояться, і бояться насамперед тебе, бояться віднайти оту справжню Мавку, яка зазиратиме не просто в очі, а вихопить душу. І ти дивишся в душу. І він під твоїм поглядом маліє, міліє, німіє, знічується й капітулює.

– Магдочко, дівчинко моя, чому ти мовчиш?

Втомлено повертаєш на голос голову. Він не може бачити байдужості у твоїх очах, зате у його голосі легко читається покора, і він стає тобі огидним.

А ще місяць тому… Твоє мертве серце наче трохи ожило, коли ти глянула у його бік? Та чи це було серце, а чи просто здуття живота? Власник мережі супермаркетів, порядна галицька дружина поруч. Як і годиться, розкішна жіночка, дбайлива матуся‑ квочка великої родини: діти, онуки, чоловічок Андрійко, який нікуди не дінеться, бо він правдивий християнин‑ галичанин, що заприсягся на вірність у церкві. Фарбоване в блонд волосся, стара борщівська вишиванка аж тріщить на тілі, добре вгодованому натуральною їжею зі спецферми. Ти скептично посміхаєшся. Легко відбиваєш спопеляючий погляд його офіційної дружини. Недобрий погляд вертається, і «порєдна» галицька матрона зачинає молоти якісь несусвітні дурниці, за які вже поважному Андрію Васильовичу доводиться червоніти перед тобою. Ти поблажливо посміхаєшся, дотепно жартуєш, вирулюєш ситуацію на більш‑ менш пристойний рівень. Він вдячно зазирає тобі в очі, сковтує слину, бо перед тим таки встигає глипнути в глибоке декольте твоєї розкішної чорної сукні, ідеально припасованої до фігури. Хоча декольте в тебе не таке розкішне, як у його дружини, та він аж давиться слиною, коли туди заглядає. Бо… Бо розмір насправді не має значення, і ти це вже знаєш. Бо має значення «презентація», бо вночі всі кішки сірі і коти, зрештою, теж. Ох, хлопчику Чугайстрику, ліпше б усе закінчилося на рівні зазирань у декольте. Навіщо тобі її очі, очі тої знавіснілої Мавки, яка всіх вас не просто ненавидить, а набагато гірше.

Хто сказав, що для того щоб навернути до себе чоловіка, потрібно варити щось там (типу приворотного зілля), дибати вповню на перехрестя трьох доріг, качатися голяса в рясній траві… О, так, Мавка знає не один такий обряд, та вона їх не потребувала ніколи і не потребуватиме. Розплющені блакитні очі ще нестарого чоловіка, напіввідкритий рот, мов у щупака, який угледів хробака, та не помітив гострого гачечка, на який от‑ от настромиться…

Настромився.

Боженьку ти мій, мамо вербице, щоразу одна і та сама дурна нецікава історія. Вистачає того шалу на місяць. Ти випиваєш із його серця музику, ламаєш сопілку, і тобі стає нецікаво з ним, нудно… Не думаєш навіть, що тобі за це буде. Бо тих Чугайстрів, які не вбили й не випили душі своєї Мавки, Магда не чіпала, не звертала на них уваги. А йому, отому клятому Чугайстру, звабнику та зраднику, що йому буде за всі його гріхи, як і коли? Колись, по смерті?! Вона не згодна. Бо очі кожного з них, то наче відчинені двері в пекло, вхід до раю з темного боку. Що це, Магдочко? Твоя помста за всіх убитих Мавок чи сум? Так, сум, пустопорожній, навіть не лихий чи безжальний. Він здувся, втратив кольори, став навіть не сірим, безбарвним. Бо сірість – це також присутність бодай чогось, а безбарвність – відсутність присутності. Звикаєш до неї, наче до фантомного болю, коли пече там, де колись було серце. Його вийняв Чугайстер, коли штовхав тебе в прірву, вийняв і зжер. Він був упевнений: ти не виживеш. А, бачиш, ЖИВА. Правда, зараз твій убивця, отой, хто штовхнув у безвість, сидить на ланці, припнутий до воріт пекла і тобі не цікавий. Бо… З’їдене серце не повернути, а дивитися в порожні очі мертвого вбивці – це збочення навіть у світі Мавок та Чугайстрів.

Андрій не втримується, зривається з ліжка. Боженько, одне і те саме щоразу. Стандартний сценарій. Цей телепень і справді готовий лишити свою благовірну, порушити церковну обітницю, оту що «в радості й горі», відмовитися від можливості спілкуватися з дітьми, бо після розлучення вони обов’язково зачнуть з ним війну та посипляться прокльони на її голову… Тоді щасливий баранчик перетвориться на старого мекаючого козла, котрий урешті зрозуміє – Мавка його ніколи не кохала.

– Магдочко, давай поїдемо до Парижа? Ти ж мріяла видертися на Ейфелеву вежу? Краса та вишуканість, елегантність довкола, – козлик муркоче, наче кіт. У свої шістдесят хоче здаватися струнким оленем, а не підтоптаним козлом.

– Так, любчику. – Магда всіх їх зве однаково – любчику, бо то тільки ті, кого ти любиш чи поважаєш, або хто тобі байдужий можуть мати ім’я, усі решта – любчики. – Я дуже хотіла. Та найвища вершина в Парижі – це не Ейфелева вежа. Боюся, тобі не вистачить грошей, щоб її підкорити.

Він леститься, лізе цілуватися. А ти холодна, мов граніт, і всі його натужні бажання викресати бодай іскру покриваються інеєм. Тільки мокра бридка слина, мов слід від равлика, на твоїй сухій щоці. Безцеремонно витираєш обличчя рукою, кривишся так, щоб і він помітив. Бо тобі й справді бридко і ти не звикла аж так довго це приховувати.

– Перестань, Андрію. Ще нікому не вдавалося купити хмари.

Але він тебе не розуміє. Причім тут хмари, причім тут Париж? А хтось є на світі білому, щоб зміг тебе зрозуміти, зміг, посмів, втрапив? А ти себе розумієш?

Магда крутить сердито головою, наче стріпує із себе щось липке. Час з цим закінчувати.

Коли вона вперше зрозуміла, що знає, як поводитися з ними – з Чугайстрами, робити їх ручними? Коли згадала науку прабабусі. Як вона могла ту науку знати? То мама на ніч байки різні розповідала, а потім воно снилося. Вміти втримати погляд хижака‑ звіра, не відпускати – то вроджений талант. І шепотіти при цьому три магічних рядки. Вперше то було вже по розлученні, коли виснажена морально й фізично, ненавидячи до кольок у серці весь чоловічий рід, прагла помсти. Але як ти могла мстити, чим? Той перевірник з облвно нависав над нею, мов безлика вежа, вона знала, що ще мить і зірветься, наговорить йому безтактних дурниць, і що тоді? А тоді, дорогенька, і кар’єрі, і більш‑ менш безбідному існуванню – гаплик. І знову доведеться шукати роботу. А що подумають Машка чи Семен Степанович, котрі довіряють і вірять у тебе? І тієї миті, коли вона врешті відкинувши всі сумніви та страх, схрестила з Чугайстром погляди, якась сила в ній, що досі спала, прокинулася. Її очі зблиснули лихим вогнем, устами скоромовкою зашелестіли слова. Це тривало пару секунд, не більше, але цього було достатньо, щоб перевірник Перун з облвно, який метав блискавиці, ураз перетворився на ручного кота…

То була така гра… З помсти, потім з нудьги, з суму… Це стало звичкою – карати. Скільки їх було – жертв Мавчиного погляду? Багато, дуже багато. І лишень обраних вона пускала до ліжка, і сама не знала навіщо. Точніше, знала, ох, як знала!

Прокидатися щодня в порожньому ліжку, засинати в холодному ліжку, день у день слухаючи теревені подруг про те, як вони їй заздрять, і єдине, що тримає їх біля благовірних (бо всі вони, звісно, придурки), це слабкість, звісно, бо ж чи самотужки можна потягнути родину, а ще… А ще – страх залишитися самою в порожньому ліжку, нікому не потрібною, не відігрітою. Коли той холод від хрумких та ненависних чистих простирадл ставав нестерпним, Магда зривалася… Сильна жінка хотіла відчувати себе не просто сильною, вона хотіла відчувати себе живою… Відчувати тепло не лишень від поцілунків, дотиків, пестощів, обіймів, хотілося більшого – потрібності, тепла всередині… Хоч і знала – усе це тимчасове, бутафорія, картковий дім, що від маленького вітерцю розсиплеться. Картонна їжа на столі, яка наче є, але в харч не годиться… Потім кляла себе за те, що дозволила собі стати слабкою, бо жоден з них не вартий того, щоб бути прощеним, тим паче стати частиною її життя. Чи пропонували? Пропонували – і одружені, і набагато років молодші, і розлучені…

Тоді вона зупинялася, стріпувала з себе полуду та йшла з їхнього життя назавжди. Вона не мала права навіть Чугайстрові псувати і так ним же спаскуджене життя. Псувати примарною надією на те, що його зможе покохати, може, не тепер, а колись, така жінка. Усе одно на ньому залишається назавжди Мавчин слід, бо її він ніколи не забуде, і вона залишиться для нього єдиною, справжньою, неповторною. І він щоразу, обіймаючи власну дружину чи наступну коханку, думатиме про неї. Згадуватиме пестощі, запах її волосся, доторки тіла, смак губ.

Ох, насправді та Мавка пестила не його, вона лишень згадувала, точніше хотіла не забути, як то воно бути живою…

І навіть коли вона йшла від нього, він вірив, що вона повернеться, що зрозуміє свою помилку, бо так кохати її, я кохає він, ніколи ніхто не зможе. Та все минало, Чугайстер повертався в будні: додому, у родину, до звичного життя. Так, тілом. А душею?

Чоловіки, яких вона колекціонує, мов рукавички… Навіть не так, Чугайстри, потворні звабники, яких вона колекціонує, мов рукавички. Що це для неї? Це спорт. Помста також може бути спортом…

Магдалена зітхнула, провела рукою по своєму чорному кучерявому волоссю.

– Це кінець, любчику. Це остання наша ніч. Я йду від тебе.

Знала, що зараз будуть благання, тоді сцени ревнощів, але ніколи, жодного разу – вони не сміли її ображати, бо… Бо з тобою поводяться так, як ти дозволяєш, щоб з тобою поводилися…

Десь на середині занудного монологу Чугайстра Магду із заціпеніння, у яке її приводили зазвичай такі сцени, вивів телефонний дзвінок.

– Доброго здоров’ячка, Магдочко! – то був голос її доброї приятельки, із якою інколи пили каву, розмовляли про дітей, у неї також підлітки, і також дівчатка. – Ой, вибач, що так пізно. У мого Михася завтра День народження. Запрошуємо і тебе. Як без тебе, га? Ти ж душа товариства. І той, тільки не лайся, голубонько, буде Михасин приятель, наш трохи родич, холостяк. Дуже успішний холостяк. Точніше він уже був двічі одружений, та все це в минулому. Дітей нема, зобов’язань також ніяких. Та, дорогенька моя, скільки можна самотньою зозулею кувати? Роки йдуть, діти ростуть. Ще трохи – і ти їм станеш непотрібною. От ми з Михасиком про тебе й згадали. Знаю‑ знаю, що скажеш. Щоб не встрявали. Але, будь ласочка, подумай, не відмовляй.

Магдалені, звичайно, спочатку захотілося відімкнути телефон, зупинити причепу Ольгу, яка вже не вперше отак «знайомить» її з холостими приятелями чи «родичами». Та не стала цього робити, бо цей дзвінок зараз був їй потрібен, мов соломинка, щоб не пожаліти цього старого бевзя і не дозволити йому в неї заночувати ще одну нічку.

Оля ж продовжувала, не чекаючи ані відповіді, ані якоїсь реакції:

– То ми подумали з Михасиком і вирішили, що ти мусиш познайомитися з Тарасом. Так що завтра о п’ятій ми за тобою заїдемо. Цьом.

І Оля вимкнулася. Магда про себе подумала – зараз перетелефонує. Це вже звично. Телефон знову закувікав:

– Ой, Магдочко! Я розтелепа. Найважливішого не спитала. Ти згодна?

Звісно, вона згодна. Глянула на чужого чоловіка навпроти, який сидів втупившись у вікно і виховано чекаючи, коли вона припинить розмовляти, щоб ще раз їй доступно пояснити: він кохає її, а не свою дружину. Він готовий усе життя своє перевернути через неї, до її ніг кинути все, що залишиться після розлучення, тобто голе своє тіло, бо і дружина, і дітки таки обберуть його до нитки. Магда скривилася, наче з’їла кисле яблуко, й активно закивала:

– Магдо, ти мене чуєш? – защебетала Оля. – Чо мовчиш?

– Чую. Просто на знак згоди киваю.

– Ага. Ой, яка я рада. Бо Михасик казав, що ти мене пошлеш, типу я тебе дістала своїми дурними знайомствами. Класно буде! От побачиш. Па‑ па, сонце! Спокійної ночі.

– Слухай, любчику, – вимкнувши телефон і поклавши його на стіл, звернулася Магда до чоловіка. – Ти мусиш йти. У мене вранці ділова поїздка напланувалася. Так несподівано. От зателефонували щойно. Та що вдієш? Таке життя. Давай добалакаємо, коли я повернуся. Я приїду, передзвоню, ти охолонеш, може, і я передумаю, а може, і ти.

Той від радості аж підскочив. Хоч Магда знала, ніяких дзвінків не буде. Бо все проходить, і пристрасть, і напевне кохання теж. Чи те, що ним називають люди.

Андрій пішов, повернувся до дружини. А Магда дістала з шухляди старий фотоальбом. Там щасливі лиця – її бабуся з дідусем, мама з татом. Весільні, сімейні фотографії… Рідні й любі її серцю люди, які любили і продовжують любити її. Дідуся, бабусі й тата вже немає, проте… Хто сказав, що не можна любити того, хто помер? Якщо вони в тисячі разів ліпше від тих, хто досі живе? Ось ця фотографія її улюблена. Мама поклала голову на плече тата, а той ніжно, ледь помітно губами торкає її волосся, і стільки ніжності та любові в цьому жесті. Мамині очі світяться щастям, татові – ніжністю та вірністю: «Твій, назавжди, навіки з тобою». По смерті тата мама так і не вийшла заміж. Для чого? Вона продовжує любити тата, бо то її слова: «Хто сказав, що не можна любити того, хто тілом мертвий? »

Любов. Магда знає, що вона є. І тато, і мама, і дідусь з бабусею для неї живі приклади. А вона? Що, вона? Чи любила?

Наче й не з нею то було, а чи то в іншому вимірі, житті, часі. Тоді, коли від одного знання, що він є, робилося добре, мед розливався тілом, виростали крила і вона літала, а не ходила землею, марила сонцем, марила небом. Бо він для тебе був і сонцем, і небом. Він був її повітрям, її життям. І враз усе закінчилося.

Чи не враз? Чи можеш назвати дату, годину‑ хвилину‑ секунду? Так, може. Бо в неї, як в операційній у реаніматолога, достеменно все записано. Намагання знову відростити крила, схопити хмари, мов віжки, і не випускати закінчилися нічим. Шашіль байдужості все сточив. Ох, мамо‑ мамо, які ви були розумні, коли казали, що для щастя потрібні двоє. Не один, не пів, а двоє…

І хмари залишилися в небі, а вона впала, чекаючи на миттєву смерть, а та все не приходила – дорогу забула чи… Ні, не забула. У долі щодо неї інші плани. Тож вона просто лежала долі, вірячи, що кохання не існує. Його просто нема. І вона, як той лікар‑ реаніматолог в операційній, виводила своїм кострубатим почерком дату, годину‑ хвилину‑ секунду смерті пацієнта. Кохання померло. А вона? Вона також мала померти, проте живе. Питає своє відображення в люстрі щоденно – ЧОМУ. І не знаходить відповіді. Коли помирає людина – її не воскресити. Будуть поминки, дев’ятини, сороковини, роковини. Пам’ять постійно повертатиметься в день, коли те сталося. І від часу біль не вщухне, а перетвориться на біль за тим, чого чи кого вже не буде. Те саме з коханням. Його вже не буде. Дев’ять днів, рік, два, п’ять. Як називається у фантастичній літературі труп, котрий повернули до життя? Зомбі, здається. Зомбі, який тільки зовні нагадує людину, яку пам’ятаєш, яку знав, якою жив.

А на третій рік на твоєму порозі з’являється розкладений труп кохання. Що це? Також зомбі. Від справжності нічого не залишається. Амінь, і вічна пам’ять, і земля пухом. Роман просився назад, переконував, що все усвідомив, говорив несусвітні дурниці про церковні обітниці, навіть погрожував. Хіба можна вірити зомбі? Як пояснити, що від їхнього минулого зостався тільки попіл. Навіть не так, й попелу майже не зосталося. Усе забрав вітер.

 

Щоденник Мавки

Інколи так важко робити вибір, принаймні ми вперто себе в цьому переконуємо: важко, і край. Але насправді все неочевидне є навіть дуже очевидним. Що, плутано пояснюю? Не зважай, я така, інколи надто сумбурна, емоційна. Звикай! А ця історія про вибір, і вона майже не вигадана.

 

Історія шоста. Вибір

Жила собі на світі жінка. Важку мала долю. Принаймні так їй здавалося. Здавалося, що проблем у неї більше, аніж в інших людей, негаразди частіше навідуються до неї, аніж до сусідів, а щасливі моменти, якщо і трапляються у житті, то аж надто короткі.

Неподалік її хати текла річка – широка, повновода. Жінка любила дивитися, як потужно та впевнено річка несе свої води, як ламає завзято кригу навесні, як переборює грози та зливи … Жінка заздрила природній силі ріки, інколи їй так хотілося бути річкою. Минав час, жінка закохалася, одружилася, у неї народилася донька, і навіть на мить здалося, що негаразди покинули її, проте … Ненадовго. Бо відчуття незахищеності та якоїсь безвиході дуже рідко полишають того, хто сам не хоче, щоб вони його покинули. Донька цієї жінки любила гратися біля річки. Вона будувала на березі будинки з каменя та піску. Одного разу жінка, заклопотана різними, як їй здавалося, дуже важливими та страшенно потрібними справами, заскочила дитину за дивним заняттям. Мала сиділа на піску, тримаючи в руці склянку води, та старанно розмішувала в ній попіл. Прозора вода в склянці вмить стала брудною. Донька здивовано гмикнула.

– Що ти робиш, донечко? – перепитала здивована жінка. – Навіщо ти в чисту воду накидала бруду?

– Це експеримент, матусю, – серйозно відповіла дитина. – От дивися.

Мала поставила склянку з брудною водою на камінь. Узяла до рук миску з попелом та підійшла впритул до річки.

– Підійди до мене, мамо!

І хоч жінка не мала багато часу, та кілька хвилин нічого не вирішать у її нагальних проблемах.

Вона підійшла до води. Мала взяла посудину, наповнену попелом, та висипала то все в річку. Попіл у воді в одну мить розчинився, а ріка й далі була чистою та прозорою.

– Мамо‑ мамо! Вдалося, я все зрозуміла! – мала задоволено заплескала в долоні.

Схопила склянку з брудною водою, вилила її в ріку і набрала чистої води …

Жінка нічого не зрозуміла. Тільки здивовано стенула плечима.

– Але, що, донечко, вдалося? Що?

– Розумієш, – відповідала серйозно донька. – Це все не просто так. Порох у склянці з прозорою водою робить воду каламутною, а в річці його майже не видно. У мене сьогодні в школі був невдалий день. Ти ж мене розумієш, правда. Так інколи буває: в усьому відразу не щастить. І я сиділа в роздягальні та плакала. І нарікала на долю. Мені здавалося тоді, що то нам у родині так пороблено, і я тоді зрозуміла, чому ти постійно скаржишся, бо світ і справді дуже жорстокий. Мої нарікання випадково почула вчителька з хімії. Ні, вона не стала мене заспокоювати, вона просто попросила вдома зробити цей експеримент. Сказала, що я кмітлива дівчинка і все зрозумію.

– І що? – жінка нічого не розуміла. – До чого тут вода та попіл?

– Мамо, вода в склянці від попелу стала відразу брудною, а в річці той попіл тільки трохи був помітний, а потім взагалі пропав. Коли ми долаємо якісь негаразди чи неприємності, чомусь стаємо схожими на цю склянку з брудною водою. А чому б не спробувати буди схожими на річку. Ми ж маємо вибір …

 

Я не знаю, чи жінка зрозуміла те, що хотіла їй сказати донька. Та я хочу стати річкою …

 

Там, де багато неба

 

…Хто сліпий, тому скрізь ніч. Якщо ти темрява – скрізь для тебе пекло.

Григорій Сковорода

 

Чи є різниця між самотністю, котру ти сам вибираєш, та одинокістю‑ самотністю, яка обирає тебе? Велика. Так само як між ставком та озером. І ставок, і озеро – це водойми у заглибинах суші. Однак озеро – це водойма природного походження, ставок – штучного. Спочатку Олексієва самотність нагадувала йому отой штучний став, викопаний ним самим, через свідоме бажання заховатися, утекти від світу, зануритися в себе. Та з часом відчув, що той став перетворюється на озеро, бо не потрібно було підживлювати його штучно водою. З’явилися джерела, які щедро наповнювали його. Буття враз перетворилося на насолоду від самототожності. І прагнення відокремитись від оточуючих хоч на деякий час, заховатися від навали світу перетворилося на постійне бажання захищати незалежність своєї внутрішньої території від вторгнення. Це робило його схожим на схимника.

Чи отримував задоволення від такого добровільного усамітнення? Так. Хоч навідувалися часто друзі, розважали розмовами, допомагали. Багато хто з них відверто заздрив його силі духу. Бо він зумів відокремитися від посягань великого світу. Друзі вважали його великим самітником, справжнім, досконалим чоловіком, для якого оті фізичні блага, гонитва за грішми – то порожній звук. Він став для них чимось на кшталт прикладу для наслідування, таким собі гуру, і дехто навіть пробував пожити хоч трохи так, як живе Олексій. Та пороху надовго не вистачало. Колишня дружина чи колишня наречена, теперішня дружина чи діти… Обов’язково знаходилася вагома причина у вигляді фізичного чи матеріального, щоб повернутися назад, у велике місто. І Олексій знову залишався наодинці зі своїм добровільним усамітненням.

Його добровільна самотність ніколи не мала обмежень, якихось правил поведінки, мотивацій, бажань. Вона просто була і залишається досі його доброю колежанкою. Самотність для Олексія – це не стан душі, яку випадково замкнули саму вдома чи вона сама замкнулася, та ключ від дверей ніяк не віднайде. Можна відчувати себе щасливим і в порожній хатинці чи навіть на безлюдному острові. Це стан самості. Ідеальний стан для того, кого дістав світ, і ти майже силоміць випхав себе з нього, випхав туди, де тобі краще без… усіх. Бо без тебе той залюднений світ і так не пропаде, знайдуться все нові та нові жертви, яких він чавитиме, жуватиме, випльовуватиме. Олексій був настільки переконаний у власній правоті, що доволі рідко й брався до суперечки з тими, хто не погоджувався. Бо енергетична наповненість його слів підкорювала, й опонент майже завжди здавався.

Та Олексій добре знав й інше. Справжнім жахом для людини є одинокість, тобто вимушена самотність. Коли ти перебуваєш серед галасливої юрби добрих знайомих, співробітників, водночас розуміючи, що ти тут чужий. Ні, тобі ніхто не ворог, не супротивник. Просто ти – таке собі чужорідне тіло в легенях чи в оці. Наче скалка в нозі, яку слід терміново добути, бо рана почне гноїтися, а коли нічого не робити, то може трапитися непоправне – гангрена. І що тобі лишається робити? Те, що й інші, тобі подібні, роблять – придурюватися «своїм», грати вар’ята і лишень удома, наодинці, невимовно страждати, проклинаючи себе за те, що не вмієш жити, як інші, не знаєш як, досі не навчився, бо паршивій вівці нелегко вижити у стаді бізонів.

Така самотність – це жах спілкування. Ти розмовляєш з людиною і раптом усвідомлюєш: вона чи він не чують тебе. Скоріше навпаки, це тобі намагаються щось утовкмачити. Авжеж, так буває: тобі нецікаві її чи його проблеми, а їм – твої. І одного дня ти собі говориш: «Досить. Зупинися! Знайди мужність у серці залишатися собою».

Коли Олексій уперше став ногами на цю землю, то зрозумів: так, тепер він може зупинитися та побути врешті собою. То було чарівне місце. З першого погляду знав – воно його не відпустить. Бо відчув: тут він удома. Нарешті вдома. Й не став опиратися. Висока круча над Дніпром, лагідна вода, стара занедбана хата під стріхою, а поруч дубок росте, трава гомонить, птахи співають.

І відразу таке намарилося, наче хтось дозволив йому зазирнути в іншу реальність, перегорнути сторінки книги, яку знав, читав, розумів…

Крислатий дуб, а під ним сидить козак Мамай. Схрестив ноги, тримає в руках кобзу, у зубах люлька, за ним коник вороний пасеться, запряжений, із сідельцем. Здається, що ось‑ ось підніметься козак, гукне коня вороного – і в похід. На дереві пташки співають, на гілці шабля висить, у височині сонце грає. За дубом хатка видніється, біленька, чепурненька, з великим вікнами. Під хатою призьба, щедро обтикана мальвами. А над ними бджоли гудуть. Десь ліворуч із‑ за хати визирають вишні та яблуні. То, певно, сад. Праворуч виблискує плесо ріки. А на плесі човник гойдається, вода у Дніпрі міниться на сонці, наче підморгує по‑ дружньому, кличе‑ манить, не відпускає. Перед козаком на скатерці мушкет лежить, глечик з кухлем стоять, книга розгорнута. Поруч казанець на вогні, смачна страва булькає: чи каша, чи юшка. І духмяний запах чебрецю та пастернаку впереміш з горілою сосною розгойдується довкіллям.

І таке умиротворення та благодать в отій картині, така глибока віра. Олексій удивляється в лице козака. Той схилив голову над кобзою, перебирає струни, оселедець звісився вниз. І враз вчулося, що світ навколо співає спокійним та впевненим голосом, кожна травинка і кожен листочок на дереві живі й допомагають:

 

Не завидую нікому – ні панам, ні царю.

Богу своєму святому за все благодарю!

Хотя титлом і не славен, та жизнь весело веду,

У ділах своїх ісправен, я вовік не пропаду.

 

Мамай закінчив співати, підняв голову, й Олексій зрозумів, що знає цього чоловіка… Уже сивочолого та з помереженим борознами‑ зморшками обличчям. Немолодий, але ще дужий козак пильно зазирав йому в очі, мружачись та хитро посміхаючись. Він відклав кобзу та правою рукою дістав з потайної кишені шароварів дві дерев’яні ложки та два кулябики, [1] а лівою махнув до нього, припрошуючи до столу: «Чим багаті – тим раді…»

І козак Олексій залишився біля того дуба назавжди, прирісши і тілом, і душею – до землі, до води, до неба, прив’язавши свою душу до волі. І вже знав напевне – отепер, нарешті він удома. Ще поки ані садочку вишневого, ані хати біленької, ані коника вороного, ані оселедця на голові, ані диво‑ човника, ані призьби писаної в нього не було. Але вони з’являться неодмінно. І вже, напевне, не буде ніколи тут жінок. Звісно ж: жінка – це стихія землі, води. Де взяти таку, щоб і крила мала, як птаха літала, хоч інколи ставала росою, вітром, промінням, сяйвом, веселкою? Можна хіба що вигадати, а потім розчаровано вивчати витвір уяви, помічаючи, як він перетворюється на гарбуза чи, ще гірше, на дірку від бублика. Та, зрештою, як там у козацькій пісні співається: «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…» Так, він для світу пропащий, він з Мамаїв. Та байдуже, бо він знайшов себе…

 

Тим, що досі ріднило його з містом, були син, друзі та Мамаї. Уже дорослий син не дуже охоче, проте погоджувався інколи бачитися з батьком. До Олексія, на козацький хутір, навідріз відмовився їхати. Завжди знаходилися відмовки. А одного разу взагалі випалив таке… Йому соромно перед приятелями, знайомими та й перед коханою дівчиною, бо його батько недотепа, бомж, голодранець, який живе з того, що Бог пошле, побирається по сусідах. І що мама була права і добре зробила, що з ним розлучилася, бо він би і їх по світу з торбами пустив. Гірко було Олексію це чути, та не став переконувати сина в протилежному. Лишень відповів словами Сковороди, який для нього став тепер найбільшим другом та порадником. У його книгах знаходив відповіді на всі свої запитання, і так легко та добре від цього ставало.

Сковорода навчав, що «в природi є краса, гармонiя, а в суспiльствi панує несправедливiсть, i щоб змiнити макросвiт, треба кожному змiнити насамперед мiкросвiт, себе самого. Тож пiзнавай себе, а пізнавши – удосконалюй. Пізнавши себе, швидше зрозумієш, що маєш робити. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він вiд природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду». Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.

– Синку, я щасливий, бо не дію всупереч власній природі. Я не бізнесмен, я – художник. І моя душа зараз перебуває там, де і має перебувати. На волі.

Син тільки відмахувався від батька і таких незрозумілих його повчань. Мама права: «Що візьмеш з божевільного? » Лишень сподівався, що дивакуватість не заразна і в нього будуть нормальні діти.

Олексій розумів, що сина він утратив. Утратив давно. Так, уже тоді, коли погодився на вмовини Ірини та пішов з родини. Йшов навмання, у нікуди… О, так! Тоді гірко та боляче приходило усвідомлення, бо зрадили його, а не він. Зрадили та випхали на узбіччя, даючи можливість або мирно здохнути від самоти, або почати все коли не спочатку, то по‑ іншому.

І він почав…

Чесні Дніпрові кручі, палке небо над головою, Дажбоже сонце вгорі, вода, мов надія, у руслі Божої ріки – то теперішнє його життя. Здається, цей світ розумів та приймав його таким, яким він є. І він таки знайшов себе, нарешті знайшов. Під цим небом, де мало людей, а багато волі, де мало лжі, а багато простору та правди, де немає фальші, а є найдорожче – любов до світу.

Звикся, що друзів з більшою радістю приймає в себе, на хуторі, аніж сам їздить у гості. Та то було й зрозуміло: як можна гостинно прийняти людину в зоопарку та ще й у вольєрі? Після просторого хутірця Київ Олексію здавався величезним зоопарком, у якому стільки істот, що місця для них замало. І з кожним роком місто здавалося йому все тіснішим і тіснішим. Неба і сонця за високими будівлями майже не видно, що вже говорити про загублені серед пластику дерева, траву чи кущі. Земля в столиці – то коштовна річ, і тому економічно вигідно збудувати ще один багатоквартирний вольєр для людей чи новий супермаркет, аніж посадити парк. Від цього розуміння ставало тоскно, хотілося кричати: «Люди, схаменіться! Як ви живете? » Та брав себе в руки і терпляче зносив тих два‑ три дні в столиці в нагальних справах, а тоді чимдуж тікав додому – до свого вірного дуба, до човника, до кіз та баранів, качечок та курочок… Ось де справжнє життя. Дуб у вазонок не посадиш, помре, усохне. А людину, бач, можна. Але що то за життя? Тому охочіше приймав друзів у себе.

І ще в Олексія були Мамаї, які також не любили столиці, але мусили інколи там бувати. Олексій у вільний від господарки час, а то зазвичай бувало взимку та восени, коли захурделить чи заплаче‑ розкисне так, що не виїхати і не в’їхати на його хутірець, брався малювати. Згадував, врешті, що трохи художник. І, на диво, малювалося тоді несамовито – щиро та відверто. Правда, малювалися самі Мамаї. Мамай і циган, Мамай і жид, Мамай узимку, Мамай улітку, Мамай і метелики… Ну, творчий лет неспинний. І він ту думку не смів чіпати чи спиняти. Хай літає, хай наповнює просторінь…

І його Мамаї завойовували світи. Спочатку їх назбиралося так багато, що вже не тільки хата, а й стріха була завішані Мамаями. Вони стояли і в майстерні, тісно притулені одне до одного, і у вітальні, і у кухні, і навіть у лазні. Назбиралася ціла колекція. Усі його Мамаї були наче й однакові, та водночас не схожі одне на одного. З характером! І коли добрий приятель Олексія Петро запропонував зробити виставку з Мамаїв у районному центрі, то з радістю погодився. А чому ні? Його Мамаїв мусили побачити люди, може, для того вони і писалися?

Виставка картин для маленького містечка – то таки визначна подія. Це сталося на Спаса, як зараз пам’ятає. На його подив, Мамаїв захотіли купити люди. Не погоджувався, бо сказано ж було – виставка і все. Як можна продавати своїх дітей? Це ж не полотна на замовлення, які колись писав, чи такі картини, які наперед знаєш – куплять. А тут… Писав душею, наче хтось з паралельного світу водив його рукою, писав духом, писав світлом.

Довго вмовляли Олексія і побратими, і знайомі. Чого ти вперся? Це ж непоганий заробіток врешті, бо грошей ще ніхто не відміняв. Вперто не погоджувався Олексій. Аж поки, здається, то був Назар, не промовив таких слів: «Твої Мамаї, Олексію, то вартові на чатах. Глянь у їхні очі. Ти думаєш, що вони твоя власність? Хе! Бог тобі дав талант і наснагу для творення, а вже твої діти, Мамаї, самі вибирають собі господаря. Ті, що не продадуться, з тобою й залишаться. Отже, вони твої вартові, а решта… Не твої, бо вибирають не тебе. Та не будь такий упертий, фарби ж і полотна треба за щось купувати, а ще одяг та харчі… Твої кози та вівці тобі лишень подякують, бо зможеш збільшити господарку».

І Олексій почав Мамаїв продавати. Гроші витрачав на різне, позичав на вічне віддавання друзям, бо добре знав, що таке перебувати в скруті, купував найнеобхідніше для господарки, передавав синові, дещо й собі лишалося. Але то таке… Бо зрештою, скільки одному козакові треба? Козак живе не тим, що є, а тим, що буде. А що там буде – навіщо загадувати, слід його дочекатися. Воно прийде рано чи пізно і стане тим, що є. Як у приказці: «На чорта тобі ворота, як нема ні хати, ні плота! »

Минав час, і його Мамаям у маленькому райцентрі стало затісно. Тож поволі вони добрели і до столиці. І перетворилися на традицію. Раз на три роки козак Олексій виставляв своїх Мамаїв у музеї Гончара, якраз напередодні свята Купайла.

І цьогорічна виставка була на Купайла. Літо, спека, місто, асфальт… Олексій сидить у затінку старого горіха, який дивом серед кам’яної поторочі уцілів. Горіх нелюди закатрупили в асфальт. Та воля до життя така велика, що горіх не перестає битися. І вже де‑ не‑ де попробивав асфальт і на зло всьому пластиковому живе. Олексій притулився спиною до дерева, п’є воду та спостерігає за людьми. Біжать, метушаться, усі якісь заклопотані, перелякані. Милувався й прекрасною половиною. Навчився їх сприймати як витвір божественного митця. Поки не заговорить – богиня та сама досконалість. Ось іде дівчина. Ах, красуня, білявка, ноги від вух ростуть, очі – полохливі газелі, тоненька талія. Ти диви, підморгує. Ой, дівчинко‑ дівчинко. Не туди цілишся.

Посміхнувся собі сумно. Згадав початок свого козакування. Тяжко‑ важко попервах без жінки. Бо довгенько мучився через розлучення та Ірину. Запитував себе втисячне: чи любив він її? І врешті зрозумів: таки любив по‑ справжньому, але… Як довго живе кохання? Не знав. Бо він любив образ, він собі його вигадав, намалював. Леле‑ доле, яка в тих художників багата уява?! Та самою уявою світ не пройти. Бо полуда спала, фарби на ідеальній картині потріскалися та почали сипатися додолу. З’ясувалося, що портрет малювався геть з іншої Ірини… А дружина Ірина – то ідеал, та не його, а когось чужого, когось для неї єдиного. Чи шукав заміну Ірині? Спочатку приглядався до розлучених молодичок, до незаміжніх жіночок… Усе було гаразд, поки не заходила мова про те, як жити, де жити і чому він так живе… Жодна з них не була готова проміняти золоту клітку у вольєрі на волю.

Тепер він добре розумів Сковороду, уже поважного пана, якому було за сорок і у якого закохалася юна, вродлива, розумна та багата дівчина, донька майора. І він спочатку відповів взаємністю… Бо серце ж не камінь, і кожне серце прагне любові. Та бажання залишатися вільним було настільки сильним, що перебороло й пристрасть, і кохання, і сімейне щастя чи нещастя. І Сковорода втік з власного весілля.

Олексій посміхнувся у вуса, підкрутив їх, оселедця закинув за вухо, набив тютюном люльку, запалив. Рідко в місті собі це дозволяв. Тут і так димно без нього, однак зараз мусив, бо від спеки тільки люлька рятувала. До того ж йому не так смерділо плавленим асфальтом.

Чомусь пригадалося, як пару років тому до нього сваталася вдовичка. То була сестра його близького друга. І господиня, і красуня, і навіть погодилася жити з ним на хуторі. Та Олексій відразу сприйняв цю ідею насторожено і дещо скептично. «Як не наївся – то вже й не налижешся» – так кажуть у народі. Тож не здивувався, що вона отетеріла, побачивши його Мамаїв. Не знала, що казати, як реагувати. Якби зараз приземлилися марсіани і взяли в неї інтерв’ю, вона б не так здивувалася. Бо нащо правдивому ґазді та козаку пензлі та картини? Шабля – зрозуміло, кінь – годиться, навіть фігуру[2] на подвір’ї вона зрозуміла та з гідністю прийняла. Хоча, коли оглядала витвір на ймення фігура, скептично сказала, що таки ліпше на тому місці було скласти сіно…

На прощання молодиця кинула: «Льошо‑ Льошо, ти як мала дитина. Краще б завів корову! Та все ще можна поправити, якщо захочеш». Олексій не хотів. Удовичка виявилася настирливою, бо таки довгенько не давала Олексію спокою. Приїжджала і не раз, і не два. Навіть пробувала зваблювати, клала руки на плечі, зазирала в очі, підливала чогось до наливки такого, що в очах троїлося і вона йому здавалася просто неземною красунею. Та Олексій щоразу від падіння в гріх щасливо рятувався. Та ні, рятувала його не тверда воля, як у Сковороди. Усе банальніше. Звісно, зазвичай п’яний чоловік – то доволі чемний баран, особливо коли поруч уміла жінка. Згадаймо, скільки чоловіків у такому стані здалися в полон жіночих зваб. Та лихо в тому, що Олексіїв організм на спиртне реагував завжди стандартно – вимикався, тобто засинав.

Спогади розвеселили Олексія.

Раптом спало на думку: а якби його Ірина не захотіла розлучення, що б тоді з ним було? Моторошно навіть думати про таке! Ким би він став? Перетворився б на одного з тих нещасних, захеканих, затюканих, забіганих, які, крім своїх вольєрів, більше нічого не знають і не бачать. Одне задоволення – похизуватися перед приятелем дружиною чи коханкою, потім машиною, можливістю раз на рік на десять днів з’їздити в Туреччину, а тричі – на шашлик за місто… Тріпнув головою. Ні, він таки щасливий. Найбільше щастя для людини – бути собою. Бути собою найважче, але бути собою якраз і найцікавіше.

Задеренчав телефон. Організатор виставки повідомив, що за півгодини підійде замовник. Потрібно підготувати одного з Мамаїв на продаж, зняти зі стіни та запакувати. Неохоче підвівся, солодко потягнувся. Добре знав, що коли наступного разу вийде з музею на двір, то під горіхом, на його місці, уже сидітимуть люди, попиваючи пиво та ховаючись від спеки під густим крислатим листям самотнього красеня.

 

Плач Мавки

 

І вона таки пішла на той День народження до Олиного чоловіка. І познайомилася з Тарасом, давнім другом родини. Типовий Чугайстер – самозакоханий, вродливий, розумний, у міру дотепний та вже надто самовпевнений. Сам сказав, що завжди отримує те, що хоче. І от тепер він найбільше хотів отримати Магдалену. Дуже хотів. Ще від першої зустрічі, коли на своїй дорожезній тачці взявся проводжати її додому. Це створіння так і сказало Магді, щойно вона сіла в машину: «А давай я зніму номер у готелі і ми продовжимо приємний вечір. Ти класна кубіта. Мені такі подобаються». Зате Магді такі не подобалися. Вона ні слова не сказала, просто відчинила дверцята машини та випурхнула з неї… Ні, Тарас не побіг за нею, наздоганяти чи вибачатися. Чугайстри доволі рідко вибачаються, вони вважають, що завжди у всьому мають слушність. І цей бовдур так вважав.

Минув тиждень, і Магдалена вже навіть забула про Тараса, як несподівано їй на роботу посильний приніс величезний кошик червоних троянд. До нього додавалася маленька картка з чотирма словами: «Вибач, Магдалено! Я – ідіот! » Квіти вона поставила у вазу, картку викинула в смітник.

Коли вийшла з роботи, то її вже чекала знайома іномарка. Вдавала, що не помітила. Тарас змушений був таки випхатися з автівки та наздогнати її. Говорив якісь дурниці, вибачався, плів щось про кохання з першого погляду. Магдалена втомлено дивилася на чоловіка. Звісно, жодному слову не вірила. Та не могла ніяк дібрати – що йому від неї треба? Бо цей багатий пройдисвіт Тарас може мати за гроші не одну таку Магду – і набагато молодшу, і красивішу, і не таку нудну. Вона ж навіть не дивилася на нього, як то зазвичай буває, коли Мавка розважається, не замовляла жодних дурощів. А Тарас усе говорив, говорив, упрошував дати йому маленький шанс.

І Магдалена йому той шанс подарувала. Заради цікавості. Тарас діяв прогнозовано: робив дорогі подарунки, завжди чемні компліменти, романтичні вчинки, як‑ от: на деревах під вікнами її квартири різнокольорові кульки з написами: «Люблю», «Моя», «Ти – сонце! » До того ж це чи не вперше (то Оля зауважила! ) Тарас зачав возити із собою Магду всюди: і на ділові зустрічі, на яких вона відверто нудьгувала та намагалася рідше на них бувати, і на сімейні бенкети та обіди з друзями. Магда спокійно приймала всі знаки такої приязної уваги. Звичайно, їй це лестило. Адже не останній у Львові бізнесмен, до того ж, як не дивно, поки вільний, на неї запав. Так, він двічі розлучений, дітей немає. Чому? Вона не запитувала. Його колишні дружини вже заміжні та досить непогано «прилаштовані». Любив цитувати слова Маленького Принца Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». І тому закономірно, що кожна його екс‑ дружина отримала гарні відступні та мужа на додачу. Магдалена доволі туманно уявляла собі процес сватання, у якому бере участь колишній чоловік. Однак, якщо взяти до уваги, що за статистикою відсотків вісімдесят покинутих дружин мріють одразу по розлученні знову мати чоловіків, то тут щось важко додати. Будь‑ який, хай плюгавенький, але свій. Традиція. Жінка має бути при мужі.

Чи подобався Магдалені Тарас? Спочатку він її просто бісив, але цікавість брала гору, і вона продовжувала інколи з ним зустрічатися. Але як кажуть – крапля камінь точить, тож і Тарасові вдалося трохи той камінь усередині жінки підточити.

Так, Магдалена не була схожа на жодну з попередніх пасій Тараса. Норовлива та надто гонорова. Він із цим змирився. Мовчки зносив усі Магдині забаганки, може, тому, що був певен: рано чи пізно фортеця на ймення Магда впаде, здасться в полон. Магду це тішило. Тарас бо не здогадувався, з ким має справу. То була не просто така собі бідна‑ нещасна‑ розлучена кубіта, яка спить і бачить себе дружиною ось такого принца чи принаймні його коханкою. Ця може і вкусити.

Зустрічалися вони з Тарасом уже три місяці. Сексу між ними досі не було. Магдалена знала, що знущається з нормального та фізично активного чоловіка. І робила це спеціально, насолоджуючись всевладдям. Цікаво ж, скільки витримає Чугайстрик? Бо що буває, коли чайник нагріти до температури закипання і не дозволити парі виходити… Ага, зірве накривку. Вона насолоджувалася, чекаючи, коли врешті зірве.

От і зараз вона таке утнула. Тарас майже навколішки просив її поїхати з ним у столицю у справах, та решту часу він присвятить їй, подарує цілий світ та зірку з неба. І таки вблагав жінку, вона попленталася з ним. Сумно. Завжди одне і те ж. Магдалена не любила будь‑ яких ділових зустрічей. Доводилося посміхатися силувано на ідіотські жарти свого теперішнього бойфренда чи майбутнього ділового партнера, також стовідсоткового Чугайстра. О, цей узагалі перевершив всі її знання про чоловіків. У старшого пана аж слинка закапала, коли вона, випадково нахилившись, показала йому свою пазуху. Діду шістдесят з добрим гаком – і туди ж. Тю!

– О, пані Магдалено, голубонько сизокрила! У вас безсоромно красиві очі, наче сама Джоконда відродилася на землі! – це він типу робить компліменти.

Тарас задоволено потирає руки, а увечері, напевне, зачне плаксивим голосом дорікати, що вона не в тему пускала бісику чужому чоловіку.

– Чого пані сумує, посміхніться! І нехай весна повернеться до нас за стіл.

Потім він цитував їй Хаяма та співав щось з Висоцького. До слова, голос у чоловіка геть не кепський.

Ну, і так далі… Банальщина. А коли той, запросивши на танець, зачав на вушко верзти дурниці, що він хоч і старший, та все ж багатший від Тараса, і вона просто зобов’язана дати йому номер свого мобільного, щоб хоча б раз сходити з ним на каву, скажімо на Монмартрі, і взагалі, що така красуня робить поруч з таким лохом, як Тарас. Так, Тарас лох, але яке право має цей дід їй таке говорити? Магдалену це розізлило… Вона щось там ущипливе йому у відповідь ляпнула, уже сидячи разом з усіма за столом. А от її любий Тарас промовчав, бо Карен Вітольдович його майже новий діловий партнер, дуже багатий та потрібний діловий партнер. І тоді Магдалена вирішила зробити так, як останнім часом робила найчастіше, – піти геть: подалі від світла софітів, масних розмов, поглядів, штучної розкоші. Шепнула Тарасу на вухо, що йде припудрити носик, вистрибнула в коридор і дременула з ресторану. Уже біля входу в метро зателефонувала любому‑ нелюбому Тарасику і сказала, що сподівається, він закінчить усі свої ділові переговори до дев’ятої вечора, бо вона чекатиме його на Південному вокзалі біля фонтану. Якщо ні – то хай здогадається, що буде. Вона не знала, що відповів на це Тарас, бо відразу після цього вимкнула телефон. Магдалені було байдуже, правду кажучи, образиться Тарас чи ні на таку її поведінку.

Пішов він…

Пішла вона сама куди подалі…

І пішла. Зараз утікала сама від себе. Піднялася фунікулером на Володимирську гірку. Сіла на одну з лавок під крислатим дубом. Дивилася з‑ за спини Святого Володимира на Дніпро. Бронзовий чотириметровий князь незмінно та похмуро тримав у лівій руці великокнязівську шапку, а в правій – хрест, яким наче благословляв Дніпро та всю Україну. Коли вона дивилася на князя, завжди в голову лізла одна і та сама крамольна думка: «Як міг стати святим чоловік, який залив кров’ю рідну землю, мав тисячі невільниць, любив розпусту? Так, він приніс сюди разом з чужинкою, яку ніколи не кохав, нову релігію, яка мала зміцнити та посилити державу… Так, політична доцільність… Але… Невже це важливіше за людське життя? І як жарт над пам’яттю тих, хто тоді загинув, барельєфи на одній із граней постаменту – жінка з усміхненим малям та старенький дідусь, якого привели хрестити син та онук. О, звісно, всі радісні та щасливі. Хоча, як не дивно, та православна церква довго не погоджувалася на встановлення пам’ятника. Однак тисяча вісімсот п’ятдесят третього року це відбулося. Особливо протестував київський митрополит Філарет, який вважав, що встановлення «ідола» найвідомішому спочатку ідолошанувальнику, а згодом борцеві з ідолами – це блюзнірство. А тепер – це не просто пам’ятник, а одна з візиток Києва.

Магдалена зітхнула. Приклала руку до серця. Те вистрибувало пташкою з грудей. То все від думок, від того, як часто вони, ті думки, її не туди заводять. Стрепенулася. Запитала себе, чи стало в людях більше світла та віри, коли змінилася релігія і змінилося, відповідно, усе: уклад, звичаєвість, погляди на світ. Інколи їй здавалося, що, заплющивши очі, можна перенестися в минуле. Де великий Дніпро несе багряні води, червоні від крові тих, хто не хотів хреститися… І кого примушували.

Гнала від себе ці думки, молилася Богу, просила, щоб простив їй таку крамолу. Вона ж християнка і не може піддавати сумніву Божий промисел. Бо зараз вона знову грішить, сидячи на Володимирській гірці та зневажливо оглядаючи постать ще одного з роду Чугайстрів – Володимира Святого, Кривавого, Багатоженця, Красне Сонечко… Як тільки того не називали!

Тріпнула головою, скинула свій сум. Присоромила саму себе: «Піди краще, жінко, до церкви, висповідайся та помолися». Так і вчинила. Благо, Михайлівський поруч.

І от уже стоїть навколішки перед ликом Марії, Матері Божої та Матері людської. Людей у соборі мало, вони не зважають на неї, бо кожен сюди прийшов зі своїм та за своїм. Думала та відкривалася несподівано сама собі. Неждано відчула, наче яскраве світло з‑ під купола храму починає падати на неї, і враз потекли сльози. Так і завмерла, з піднятою до верхівки храму головою та очима, повними води. Хтось торкнув її легко за плече:

– Дочко, з тобою все гаразд? Ти здорова?

Озирнулася. Перед нею стояв монах, довга чорна ряса, коротка борідка й очі… Які то були очі – теплі, затишні, молочно‑ карі і разом з тим такі, що, здається, тугу з тебе виймають і наскрізь твій біль бачать.

Здригнулася мимохіть, наче від легкого удару струмом. Утерла рукою сльози, зачала похапцем у торбі шукати паперові хустинки. Знала, що від сліз потекла туш і обличчя в патьоках. Тим часом переконувала Божого чоловіка, що з нею все буде добре.

Він легко взяв її за лікоть, допоміг підвестись, дбайливо тицяючи жінці до рук білосніжну хустинку. Підвів до лави, як каліку, допоміг сісти. Ноги і справді не дуже слухали. А Магдалена, вражена та збентежена такою увагою святого чоловіка, знову розплакалася… Уже не стримуючись і голосно схлипуючи.

– Дитино, у тебе все гаразд? – перепитав ще раз монах.

Ох, не все гаразд. І давно не все гаразд. Бо вона заплуталася. І вона монаху все розповіла.

Вона так і не навчилася жити сама. Купа років минула, як… Так‑ так. Відтоді, як Роман вибрав Магдалену собі за дружину, назвавши коханням свого життя, – спливло багато води. Та не дуже багато від того часу, як він проміняв її на «поклик» серця.

– То тепер так називаються зради, – сумно промимрила крізь сльози.

Ні‑ ні, Роман зовсім не хотів з нею розлучатися. Вона сама не змогла продовжувати з ним жити. Бо він таке їй сказав… Що ладен ділити з нею і з другою коханою не тільки гроші, не лишень родину, а й ліжко… І тоді вона…

А що вона? Випхала цю тварину за двері й поміняла замки.

Ні‑ ні. Вона простила, і то вже давно. Однак досі сама. А що колишній? Смішно все і сумно водночас. Так, отче, Роман робив спроби повернутися. Він навіть на суді, коли їх розлучали, просив Магдалену отямитися та передумати. Але Роман тоді ще не знав, що та Магдалена, якій він підступно зрадив, померла разом із його коханням. Бо Магдалена не отямилася та не передумала. Уже пізніше дізналася, що та, його теперішня пасія, чи кохана, чи дружина (байдуже, як назвете), була тоді на четвертому місяці вагітності. А ця тварюка пропонувала їй «повернути все»?

Ще раз переконалася, що вчинила правильно. І зрадник – це лиш зрадник, і не можна з нього виліпити праведника.

І… Магдалена лишилася сама… Сам на сам з відчаєм, безпомічністю, бо тільки темні ночі знали, як то важко носити в собі тягар мертвого кохання. Тоді вона його ще не захоронила, ходила з трупом усередині. О! То було відчуття таке гірке та жахливе, що здавалося спочатку – воно розірве, пошматує, зітре. Наче тебе, легку пір’їнку, чиїсь безжальні руки взяли й кинули у вогонь, зухвало спостерігаючи, чи швидко згорить, чи трохи помучиться. Відмучилася, хоча й стала калікою, та… НЕ ЗГОРІЛА! Пір’їнка виявилася з криці…

Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…

Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ.

Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по‑ чесному.

– Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі.

Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ».

Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав.

– Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так‑ так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди?

Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким:

– І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку? » – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок.

Замовкла, складаючи докупи думки. Монах мовчав, і вона дякувала йому за це, бо якби зачав говорити, то вона б не стала слухати. Ліпшої кари, аніж карання себе самої, важко вигадати.

– І тоді я навчилася зваблювати та закохувати в себе Чугайстрів.

Звабила та й покинула, а він бачитиме сни, у яких завжди житиме вона, ніжна й чарівна Мавка, – єдина і недосяжна. Ночі будуть чудові, зате дні… А дні предовгі, аби перебути до ночі, щоб у снах знову прийшла вона – зваблива та чуттєва.

Обхопила голову руками. Шепотіла ледь чутно: «Усе, зупинися, жінко! Годі мститися. Усіх не перекроїш, і кому легше від того, що, наприклад, Анатолій Дмитрович чи Андрій Васильович спить поруч із законною дружиною, а марить тобою? Відпусти його, відпусти їх усіх».

– Усіх Чугайстрів не переловиш, дочко, – заговорив монах. Голос був м’який та теплий. – За легендами, Мавка – то душа дівчини, що померла молодою, невінчаною, і померла через кохання, і найчастіше з туги.

– Тоді ким стає душа Мавки, котру вбиває Чугайстер? Янголом?

Монах посміхнувся сумно:

– Ти ліпше знаєш, аніж я.

Магдалена знала, що не янголом – це точно. Бо Мавка надто часто зваблювала чоловіків. І не тому, що бажала їх смерті, закохуючи в себе та заводячи в глухі ліси чи в баговиння… Ні, вона шукала того єдиного, через тугу до якого загинула. Шукала не для того, щоб погубити, а щоб забрати своє собі. А він усе не знаходився, а він усе не приходив… Зате прийшов Чугайстер і вона почала забувати про того, з туги до кого загинула… Бо Чугайстер так добре знає її душу, так трепетно грає на сопілці, і вона йде за ним. А він веде її з собою для того, щоб…

То ким стає душа Мавки, коли її губить Чугайстер?

Вони проговорили з монахом майже вічність. Він не переконував і не повчав, він розмовляв з нею, як батько розмовляє з донькою, котра наробила дурниць і тепер потребує поради. Донька, котра заблукала і ось врешті повертається, принісши з собою не тільки тіло, а й потовчену зболену душу…

На прощання монах благословив Магдалену і сказав, що теперішнє залежить тільки від неї і якщо вона усвідомлює чому, бачить причини та двері «Вихід», то все в неї буде гаразд. А коли сумніви огортатимуть душу – хай помолиться. Які слова при цьому слід говорити? Серце підкаже слова. Воно ліпше знає.

– І приходь час від часу, дочко, до Бога на бесіду. Бог – це не караючий старець із батогом, а добрий і справедливий батько. Так, Бог живе всюди: і у твоїй маленькій хатинці, і у великому соборі. І він тебе обов’язково почує і не залишить. Тільки не треба мовчати. Говори з ним. Він Тебе чує.

А потім вона йшла Києвом – спекотним та млявим. Вечір тихо опускався на гаряче місто, та спека міцно тримала його в липких обіймах. Асфальт під ногами плавився, підбори босоніжок грузли в ньому, окуляри від сонця мало вберігали очі. Смоляне волосся магнітом привертало сонце, і коли відчула, що от‑ от знепритомніє, бо й вода не втамовувала спраги, побачила на дверях музею плакат: «Козаки Мамаї Олексія Морозенка. Виставка‑ продаж». І вона зайшла, бо там міг бути кондиціонер. Зайшла просто так. Відпочити від гарячого дня та й, зрештою, оглянути виставку.

 

Щоденник Мавки

Складаю докупи ночі та дні. Лагідно й обережно, щоб часом ані собі, ані людям не нашкодити. Спомини інколи ятрять душу, роз’їдають її, мов іржа. Корозія може вбивати. Та в мене геть інший біль. У мене спомин про те, чого ще не було. Я згадую тебе, я вигадую тебе. Які дурощі інколи мандрують головами людей, чи не так? Що, ти навіть не дивуєшся, бо й у тебе таке? Бачиш, я тебе вже нічим не здивую. Останнім часом у моєму житті все відбувається вчасно, і я знаю, що й ти в ньому маєш з’явитися вчасно. А поки що … День догорів, солодкий мій хлопчику, вечір бере за рамена ніч і веде її до ліжка. Слухай Мавчину історію. Дуже сучасну і разом з тим стару‑ давню, як світ людей.

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: