Історія одинадцята. Курячий бог

Жили собі на світі князь з княгинею. Добре жили, душа в душу. Любили одне одного, шанували. Не були прикрими до своїх підданих, тож ті їх поважали. Зрештою, непогані такі собі володарі. Одне зле. Не дав Господь їм дітей. І як у Бога не просили, які обітниці не давали – намарно. Минав час. Забирав молодість, вроду та силу. Уже й старість не за горами. Та ось одного разу в тому королівстві вирішили замешкати три чаклунки. Набридло їм мандрувати‑ тинятися світом. Тож у пошуках гарної місцини для оселі забрели вони в наше князівство. Сподобались їм лагідна княгиня та справедливий князь. Вирішили тут осісти, запитавши перед тим згоди володарів. Князь з княгинею радо погодилися. Надумали чаклунки віддячити чимось привітним господарям. І ось через дев’ять місяців знайшовся в поштивого подружжя син.

Батьки понад усе на світі любили свого первістка. О, така сильна і жертовна батьківська любов, частенько сліпа на обидва ока. Ріс хлопчина в розкошах, розбещеним батьківською ласкою та сліпою любов’ю. Будь‑ яке найбезглуздіше бажання князевича, найзухваліша примха‑ забаганка відразу виконувалися. Його кімната сяяла особливою надмірною пишністю, у саду росли найкрасивіші дерева, привезені з далеких країв на догоду князевичу і дбайливо висаджені під палациком. За ними доглядали найвправніші садівники. Тішили око найвишуканіші квіти з найвіддаленіших князівств та королівств. Батьки були нестямно закохані у свого сина, вважали його найрозумнішим, найвродливішим, най‑ най‑ най і ще щось там у світі. Пихатість, чваньковитість і зарозумілість хлопця не мали меж. Коли юнак підріс, виросли, звичайно, і його забаганки. Уже не тішили юнака дорогі іграшки чи коштовності, вишукане ошатне вбрання, багата оздоба палацу чи пишнобарвний сад за вікном. Князевич хотів влади, беззастережної покори з боку всього живого. Найвродливіші дівчата не лише з його князівства падали до ніг розманіженого юнака за першим покликом. І тільки князівна із сусіднього князівства не звертала на мазунчика уваги. Вона привселюдно підсунула гарбуза князевичу, взявши його на глум. Позаочі ще й кепкувала з пихатого юнака, обзиваючи Нарцисом.

Злі довгі язики є всюди, насамперед у розкішних князівських палатах. Закінчилося все війною. Донедавна добрі сусіди стали найзапеклішими ворогами. Та війна тривала недовго. Князь‑ сусід був неперевершеним воєводою, тож старому князеві довелося капітулювати.

Та князевич не здавався. Він пригадав розповідь мами про те, як він народився на світ і з чийого благословення. Хлопець замислився. І ось, у переддень свого двадцятиліття, розманіжений і вередливий син забагав, щоб на його уродини явилися не лише його родичі (пхе! ), князі з сусідніх князівств та найвродливіші красуні, а й три чаклунки. Зрештою, він у них на світ не просився!

Важко було старому князеві розшукати чаклунок, бо вони постійно заклопотані. Тому, хто дуже добре знається на чарах, завжди знайдеться робота, а отже, й морока. Ще важче було вмовити їх прийти на свято. Бо чутки про пихату вдачу князевича долітали в найвіддаленіші куточки. Батько благав їх, стоячи на колінах, мало не плакав, адже він пообіцяв сину. Пожаліли чаклунки старого. Тому й погодилися прийти на свято – можливо, їм удасться подарувати хлопцеві те, що врешті зробить його Людиною?

Мед лився на святі рікою, дорогі трунки в золочених келихах, у срібних тарелях пахли найекзотичніші наїдки та гори марципанів. Грала найліпша в князівстві музика, танцювали найталановитіші танцівниці, блазнювали найсмішніші у світі блазні, співали найвідоміші співаки, одяг гостей сяяв багатством та розкішшю, лунав веселий сміх найвродливіших панянок. І тільки князевич сидів сумний‑ невеселий, набундючений і зажурений. Йому було нудно. Він нетерпляче чекав миті, коли врешті озвуться чаклунки. Не прийшли ж бо вони на свято з порожніми руками? Не марно ж їх запрошено?

І от врешті чаклунки заговорили. У залі настала тиша.

Першою взяла слово наймолодша чаклунка. Вона подарувала хлопцеві дар зцілювати нужденних, тих, хто того найбільше потребує і прагне цього найдужче, тобто подарувала віру. Скривився князевич ображено, навіть не подякував за такий щедрий гостинець.

Друга чаклунка наділила юнака вмінням вертати надію, коли, здається, її назавжди втрачено, віднаходити давно втрачені речі, загублених людей. Розгнівався князевич і на цю чаклунку. Йому такі дари не потрібні. Того, чого він найбільше жадає, вони не здатні йому дати. Які вони після того чаклунки? Шарлатанки! Він почав глузувати з них та їхніх «непотрібних» дарів.

Єдине його прагнення – стати всемогутнім, щоб усі його бажання виконувалися, щоб усі йому скорялися та вірно служили. І та гордячка князівна з сусіднього князівства теж. Бо він ніколи нічого не забуває.

І тут підвелася найстарша та наймудріша чаклунка. Вона з жалістю та огидою дивилася на хлопця. Той, хто мав сліпу любов від батьків і виріс у ній, сам не умів любити.

– Хочеш бути всемогутнім? Що ж, ти ним станеш. Та тільки з поваги до князя! Це дуже простий і легкий дар, легший від надії, доступніший від віри, спокійніший від любові до ближнього, яку я хотіла тобі подарувати і яку ти щойно відкинув. Страшно уявити, чим може стати безкінечна влада в руках людини, яка не має в серці ні віри, ні надії, ні любові. Проте гаразд. Від сьогодні ти стаєш усемогутнім, – промовила печально чаклунка. – Тільки добре поміркуй, може, передумаєш?

Зареготав хлопець, він що дурень проміняти всемогутність на якусь там любов.

– А навіщо мені твої даремна віра, тупа надія чи блаженна любов? Без них дожив до двадцяти літ і далі проживу.

– Добре, тепер ти всемогутній.

Чаклунка поклала руку на голову князевича і він щез. На тому місті, де він тільки‑ но стояв, лежав маленький агатовий камінчик з діркою посередині – курячий бог. Здійнявся сильний вітер у залі, з’явилася курява. Вітер підхопив камінець і виніс із палацу крізь розчинене вікно. Куди? А хто його знає. Треба запитати у вітру.

Коли курява розвіялася – ні чаклунок, ні князевича, ні курячого бога в палаці не було.

 

Ось так, мій хороший. Така казка чи, може, й не казка. Те, що падає нам з неба, як дар долі, ми не дуже цінимо. Як там мудрий Сенека сказав: «Дурних доля волочить». То я дурна, дуже дурна, мій хороший … Гарних снів. Хай насниться барвиста казка тобі.

 

Щасливиця

 

Усе проходить, а любов – ніколи.

Григорій Сковорода

 

Ранок понеділка видався доволі теплим та сонячним. Олексій вийшов на подвір’я, вдихнув на повні груди росяної свіжості. Тиша… Анітелень. Він любив травневі ранки. Спокійні, прохолодні, неквапні. Вітру не було, навіть найменшого. Світ мляво прокидався. Олексію подобалося вставати рано, навіть раніше від сонця, від вітру, від думок.

Найліпший лікар – час, то правда. Він заліковує добре, та не виліковує. Бо досі болить, тупий біль усередині нікуди не дівся. Згадав, як тяжко давалося те лікування. Дуже довго щоночі йому снилася Мавка… Наполегливо пхалася у сни і не давала душі спокою. Ні‑ ні, вона не була войовничою. Зазвичай вона сідала на кухні за столом, брала до рук полотно та… Порола й шила щось, шила та порола. Він навіть пробував розмовляти з нею, але вона його не чула, захопившись роботою. А йому так кортіло, бодай у сні, торкнутися її волосся, уст, поцілувати очі. Та щось сковувало рухи, і він міг або дивитися на неї, або забратися геть з кухні, щоб не бачити її. Останнє було теж неможливо. Хай так, хай лишень так – але вона поруч. Ненавидів себе за цю слабкість, шпетив уранці, бо ніяк не міг позбутися мани.

Та біда була геть в іншому. Мавка – не мана. Вона – то вона.

Зрештою, змирився зі снами. Прийняв їх як буденність. Правду казав батько Дніпро: треба чекати. Тепер знає чого. Чекати, коли врешті звикнеш жити без неї і жити з пам’яттю про неї. Так, напевно, каліка не відразу звикає жити без руки чи без ноги. Час від часу турбує його фантомний біль… І Олексія він турбував. Тож мусив прийняти се або здуріти. Прийняв, звикся, і життя враз повернулося у звичну колію, з єдиною відмінністю – вів літочислення після Мавки.

Три роки минуло, спливло. І ось вона майже перестала снитися. А цієї ночі раптом намарилася.

Олексій сів під дубом, запалив люльку. Мавка – дивна жінка, його жінка, яка з’явилася тоді, коли не просив. «Людина планує, а пан Бог керує» – так каже мудрий народ. Мусив прийняти се керування, відразу пустив жінку у своє серце.

А вона?

Вийняла душу та не повернула? Та ні… Усе набагато простіше.

Вона лишень жінка. І вона прагне щастя. Чи хотіла б стати щасливою поруч з ним? Напевне так… Того він ніколи не дізнається. Бо великий світ затісний для Мамая і завеликий для Олексія.

Магдалена у великому світі зараз має все – вона успішна, щаслива… без нього. Звідки він знає, що щаслива? Він то бачив на власні очі – нещасна жінка не може мати такий приголомшливий вигляд. Він вертався до Львова, щоб подивитися на неї, переконатися в протилежному не раз, і не два, і не три. За тих три роки, ох, і наїздився до Львова. І щоразу почувався зуроченим… Аж поки не намалював картину. Усміхнена Мавка. Цей портрет зараз висить у нього над ліжком. Уже не сумні очі. Щаслива, та не його Мавка…

Трохи відпустило. Бо хіба він може бажати недолі тому, кого любить? І сни відтоді приймав не як покару, а як подорож у гості до коханої. Слово «любов» – іменник, і воно не має минулого часу. Любов залишається з нами назавжди.

А сьогоднішній сон? Зітхнув, заплющив очі, притулився спиною до дуба. Просив у нього сили та вміння розуміти те, що заховано за плахтою сутіні.

Магдалена стояла посеред його колишньої старої майстерні в Києві. Та майстерня була на п’ятнадцятому поверсі чотирнадцятиповерхівки. Так‑ так, отаке диво. Вище тільки хмари і київське закіптюжене небо. Він любив свою майстерню: триметрова стеля і одне величезне вікно на цілу стіну. І в нічному видиві його Мавка стояла посеред майстерні. Зовсім не така, як у попередніх снах: дуже далека і разом з тим надто реальна. Міг розгледіти складку між бровами, тонкі пальці, що тримали пензель, стулені вуста та дуже серйозні очі. Стояла перед мольбертом і малювала. А та картина… Згадував і відчував тривогу. Це було неправильно. Цей сон. Адже вона щаслива, він бачив на власні очі. Бачив чи переконав себе, що так воно і є? Гнав якнайдалі сумніви.

«Дурне спить – дурне йому і снить», – казала його бабуся в дитинстві, коли він прокидався вранці і розповідав різні дивовижі зі своїх снів, часто приперчені вигадками. Може, й цей сон – вигадка його підсвідомого?

Згадав картину Мавки, яку вона малювала уві сні.

Урвище над водою… На краєчку жінка в довгій білій сорочці, руде волосся спадає на плечі. Вона розвела руки, наче птаха для польоту, вся її постать спрямована вперед, мить – і вона полетить: або вниз, або вгору… Небо затулене важкими хмарами, зоране блискавицями. Дощ стіною, злива. Ріка внизу, під кручею, сатаніє. Моторошно, чорнота, і наче свічечка – жінка в білій льолі, готова до польоту… Він не бачить її обличчя, але впізнає. Мавка повертає до нього голову, і її губи щось шепочуть. Та він не може дібрати що… Через громовицю не чути.

Сердито стукнув рукою по стовбуру. Спогад про сон не давав спокою. Навіть незчувся, як пропустив схід сонця. Він зараз найдужче у світі хотів не миру у всьому світі, не довголіття для себе чи батьків, він хотів, щоб та жінка і в білому посеред грозової ночі була щасливою.

 

Згадав слова Сковороди:

Не піду я до багатого міста –

буду жити на полях.

Буду свій вік вікувати, де тихо час іде до сна.

О діброво! О зелена! Мати моя рідна!

В тобі життя звеселене,

в тобі спокій, тишина.

 

Що ж він соплі жує? Козак ти, Олексію, чи кізяк? Правильно, діброва моя рідна. Якраз спланував з’їздити сьогодні до лісу… Там ще від минулої зими дерево, звалене буревієм, лежало, то він його порубав, щоб легше було транспортувати… Дивне коріння в того бука. Наче густе волосся дівчини, мо’, якась фігура з того і вийде… Останнім часом тягнуло на творчість містичну – от і не відвертався від лісових подарунків. Уже під хатою стояли липовий дід Ох із зеленими вусами, вишнева сова Мудра, хитрий котяра Коцький, якого зробив з дикої груші, підкинутої восени буревієм під ворота…

 

Увечері повертався додому втомлений та наповнений. Ліс завжди зціляв душу. Здавався собі мудрим та впевненим, мінімум Буддою. Згадав давню притчу про чоловіка, який зайшов у крамницю до Бога й зажадав щастя, здоров’я та слави. Господь чемно вислухав прохання і впевнено простягнув йому невеличку дерев’яну скриньку. Чоловік недовірливо взяв її, відкрив та ахнув. Бог це помітив та сумно прорік: «Я продаю лишень насіння – усе решта залежить від тебе…»

Олексій попорав худібку, зводив до водопою коня. Погомонів з мамою по телефону і лиш тоді поплентався до хати. Жалів, і то вже не вперше, що стер номер телефону Мавки з пам’яті мобільного та із власної теж. Бо знав, яка то небезпека – не втриматися, зателефонувати, порушити спокій у душі коханої людини. Дуб сонно гойднув віттям, підперши перші зорі на небі. Зачинали свою поки тиху розмову цикади, десь удалині мляво перегукувалися жаби… Задоволений собою та гарною Божою дниною, подався до хати. І вранішній сон уже не муляв.

Схопився за ручку дверей, підняв ногу, щоб переступити через поріг, і завмер. На порозі лежав невеличкий пакунок. Поверх нього масивний чорний камінь, який притискав складений удвоє білий аркуш паперу. Відкинув камінь, розгорнув аркуш. Руку він впізнав. Це був почерк листоноші з сусіднього села, до якого було приписане його обійстя. Кожна людина в цій державі повинна мати прописку, правда, тепер це називалося місцем реєстрації, та хоч би там як… Не дуже пручався, бо його надто рідко турбували, лише під час виборів чи коли приходила нагла телеграма в ті далекі часи, коли не теренах Придніпров’я мобільний зв’язок ще був дивовижею. Тож почерк листоноші він добре знав.

«Дай Боже добра, козаче Олексію, – Петро тільки так до нього звертався. – Ця бандеролька надійшла на вашу адресу з умовою – передати руки в руки. Вас не діждався, почало темніти, тож набрався нахабства й розписався за вас. Якщо матимете якісь претензії – ласкаво прошу до мене, у всьому розберемося. Коли все добре і я нічого злого не сотворив, то будемо вважати, що я передав посилку руки в руки. Слава козакам!

Петро, листоноша».

Олексій стенув плечима, підкрутив вуса і нахилився ще раз, уже за пакунком, запихаючи послання собі до кишені. Неквапом взяв пакунок, відчинив двері. Увімкнув світло на веранді, сів за довгий дубовий стіл. Удивлявся в літери на пакунку. Знайомим красивим почерком було виведено ім’я адресата та отримувача. Лунко загупало серце. У горлі пересохло.

Налив кухоль води, залпом осушив. Тремтіли руки. Не знав, скільки отак просидів, по‑ дурному витріщаючись на пакунок: п’ять хвилин чи годин. Він знав від кого цей пакунок. Він цей почерк упізнає серед мільярдів. Ним було написано «Щоденник Мавки», його Мавки.

Врешті переборов себе, приклав пакунок до вуха, вчулася музика сопілки…

 

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди,

серденько виймає…

 

Відсахнувся, кинув пакунок на стіл. Ще раз напружив слух. Над лампою били крильцями нічні метелики, створюючи власну мелодію, на вулиці глухо витискали ритм цикади. Прочинив вікно, пускаючи до середини, разом з ритмом цикад свіжість великої ріки та квітучої травневої ночі.

Руки перестали зрадливо тремтіти. От, боягуз. Чого боїшся, козаче? Хіба вона привид? І що зробить отой пакуночок, не вкусить – уже точно. Чи вкусить? Боявся зараз самого себе. Як ампутований боїться і водночас жадає бодай на пару хвилин отримати в подарунок утрачену руку чи ногу… Та тут гірше – йшлося про ампутовану частини душі… Бо можна було на хвильку і повернутися, але навряд чи залишитися…

Почухав потилицю, мовчки вилаяв себе за нерішучість, ривком підійшов до столу, розірвав упаковку…

Усередині була книга. З обкладинки дивилися знайомі сумні очі Мавки, пробиваючись крізь блискавиці та громи ночі. Обкладинка книги, змальована з його сну. То Мавка цю картину сотворила. Ось і сон у руку.

На вулиці, десь зовсім далеко, загрозливо загуло. Аж підстрибнув від несподіванки. Тю, дурень. Сам же бачив у лісі – трава в полудень плакала, а то на дощ. Чого ж тоді злякався? Заплющив очі. Набрав повні груди свіжого повітря, що легко та впевнено заходило з вулиці в розчинене вікно. Услухався. Гримнуло та загуло ще раз, набагато впевненіше. Точно, наближалася гроза. Розплющив очі, небо за вікном ледь помітно блимало. Гроза вже гриміла над Каневом. Нарешті видихнув і лиш тоді перевів очі на обкладинку книги. Провів пальцями по глянцю. Срібними звивистими буквами було написано: Магдалена Вишневецька «Історія однієї Мавки». Серце в грудях набатом колотилося, як дурне. Розгорнув книгу навмання і прочитав те, що вже знав, що колись уже читав із її щоденника, сидячи на тахті під пічкою…

Закрив похапцем… Повагом дістав люльку, набив її тютюном. Прочинив навстіж двері, запалив. Милувався небом, частина якого ще зоріла світлячками‑ зорями, а інша – на півдні, мережилася блискавками. Гроза невблаганно наближалася.

Докурив люльку, замкнув двері та вікна – хай собі і грім та блискавка владарюють на вулиці, але не в нього в хаті, бо він щойно на цілу ніч отримав роботу і ніхто та ніщо не має жодного права його відволікати. Запалив товсту свічу з воску… У хаті запахло бджолами, і м’яке тепле сяйво заполонило кімнату. Влігся на лежанці, повернув голову в бік подушки, на якій колись спала Мавка, історія якої зараз була загорнута в сторінки книги, захищені від недоброго ока блискавицями. Провів ніжно по подушці, наче по волоссю Мавки… Розгорнув книжку на першій сторінці… Вона щойно з друкарні і пахне фарбою. Свіжий хліб пахне новоспеченням… А книга?

Новоспечена книга? Гм! Почав читати…

Про автора пара слів в анотації: «Четверта книга письменниці, успішна, талановита, друкується в Польщі, у Франції, у Німеччині…» Купа епітетів, далі красномовна передмова… Пробіг її очима, поспіхом перегортаючи сторінки, бо знав: мусить читати, щоб швидше дістатися до кінця й дізнатись, чому вона прислала цю книгу. А відповідь, як завжди, на останній сторінці, між рядками:

 

« …Мені часто сниться цей сон. І я знаю тепер, хто він – мій Чугайстер. Я можу назвати вам його ім’я, прізвище, місце роботи та домашню адресу. О, я щоразу прокидаюся, коли, відриваючись від землі, в останній момент озирнувшись, замість закоханих очей Чугайстра натикаюся на очі вбивці, очі звіра, лихі, чорні провалля …

І я, я сполохано падаю. Не знаю тільки: в небо чи вниз, бо …

Я – Мавка …

І це моя історія.

Де сон став реальністю, і я додивлюся його до кінця …»

 

Читав цілу ніч, навіть не чув, як за вікном лютувала буря впереміш із грозою, як пінився та нервував Дніпро, приймаючи у свої обійми гострі блискавиці. Як падали в лісі, що сьогодні так гостинно зустрічав його, старі та молоді дерева, бо хтось нещадною рукою виривав та шматував їх… Олексій не знав, що в селі у того самого листоноші Петра та його односельців позривало дахи та пообривало дроти на стовпах і що половина Канівського району залишилася без електрики… Він дізнається про це згодом, бо за дивним збігом його хутірець негода обійде боком, наче хтось чи щось берегтиме його, затуляючи долонями, а може, словами, а може, подихом, а може – думками…

На останній сторінці написано:

 

«Тобі. Без тебе нічого б у мене не вийшло».

 

І вже Мавчиною рукою дописано:

 

«На згадку. Оця книга – моя улюблена друкована дитина. Дякую, Мамаю, що всі ці роки‑ дні‑ години‑ хвилини‑ секунди, скільки знаємося, був поруч. Я відчувала твою янгольську присутність завжди. Крила за вікном посеред похмурого дня, сон з небесними хорами посеред темного мороку ночі, місток через безодню з тендітних долонь бога … Там завжди був ти – я знаю. Беріг від необачних вчинків, спокус, рятував мою душу, загублену душу Мавки. Думкою, молитвою, словом. Ти – мій янгол і мій учитель. Мавки також мають власних янголів. Кожна з нас має. Та не кожна, на жаль, про це здогадується. Однак я особлива, тому й знаю. У мене все дуже добре. Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую! »

 

Далі адреса, число, година. Онімів. Утратив відчуття присутності в реальності. Вона завжди знала, що він поруч. Знала і жодного разу не схибила, не дала зрозуміти, бодай натяком, що потребує не лишень янгола у своєму житті, а потребує його фізичної присутності поруч. Отже, не потребує. І не потребувала. Гребувала…

«Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую…» – слова з листа…

«А ти маєш час, Мамаю? » – питало вранці в нього синє небо.

«А ти маєш час, Мамаю? » – питали сонце, дуб, Дніпро, хмари…

«Чи маю час? » – питав себе…

І знав, що час він знайде, бо він мусить почути навіщо. І хто той «Тобі», котрому присвячена книга. І на першій сторінці роману дрібними літерами у верхньому кутику Мавка також рукою вивела‑ написала: «Тобі! » Навіть не сумнівався, що то присвята не для нього. Бо він, Мамай, то лишень янгол, святий з крильцями: для молитов, для благань, але не для життя.

Ет! А твоя, Мамаю, плоть та кров тоді для чого? Давно хтось дуже мудрий сказав: «Чумацький шлях – то тільки маленька лінія на долоні великого Мамая». А хто тоді вона, Мавка, для Мамая? Зараз здавався собі маленькою родимкою на плечі ніжної Мавки. О, Всесвіте, ти геть чисто змалів!

О, так. Книга присвячена іншому, а для тебе, Мамаю, оті слова наприкінці, виведені розхристаним почерком Мавки: «На згадку».

Нехай. Він переживе. Бо той чоловік врешті зробив‑ вчинив‑ зумів‑ переборов‑ переміг Мавку, врятував її від Чугайстра. І він хоче її бачити? Так, її! Її та його, того, хто порятував Мавку від самої себе…

 

Виставкова зала столичного готелю. На вході – охорона. Але в нього запрошення, і тому, попри його абсолютно «неканонічний» вигляд, бо шаровари та вишиванка не дуже пасують до гламурного закладу, козака впускають. Охоронець навіть спромігся натягнути на вуста фальшиву посмішку…

Тут багато картин на стінах, більшість з них – неживі, неприродні. Такий вигляд мають штучні квіти. Так, наче того бідного митця довго мордували, запихаючи в голову всякі бздури, котрими так і кишить сучасне телебачення. Гидливо кривився, оглядаючи мазанину.

Було багатолюдно. І йому, на щастя, доволі легко вдається загубитися в натовпі. Народ відверто витріщається на нього, як на мумію з минулого, і чи не вперше Мамай жаліє, що не зодягнувся у звичайні джинси та якусь там футболку. Бо найбільше бажання зараз мав – не виділятися серед натовпу.

Час пік наближався, і юрба дружно рушила в бік центральної зали. Олексій і собі слідком за іншими. Прилаштувався на дерев’яній лавці за доволі широкою скульптурою зеленого чоловічка, з довгою аж до землі бородою… Люду прибувало і прибувало, всі сидячі місця були зайняті, народ уже стояв і навіть сидів навпочіпки в проходах, здебільшого то була молодь… Купа журналістів, камер, багато іноземців…

Вона з’явилася наче з повітря, як і годиться Мавці. Щойно не було – і враз оплески, і вічно юна вона…

Маленька, сонячна, усміхнена. Хотілося підбігти до неї, пригорнути, поцілувати, захистити. Та він уже знав, що в неї є той, хто це все доволі успішно робить, є той, з ким вона щаслива… Той, хто її береже.

А для чого тоді запросила? Щоб поглумитися, типу глянь – ким я стала без твого неба і твоїх Мамаїв… Ні‑ ні, вона не така. То скоріше автоматично, бо вона вихована, не кепкуватиме з юродивого.

Упевнена в собі… Говорила, розповідала, посміхалася ввічливо, відповідала на запитання, навіть іншими мовами – польською та англійською. За три роки – три книги. Презентована – четверта. Про що книга? Про кохання і про любов. До світу, до життя і до себе також.

Якийсь молодий український режисер звернувся з проханням до неї написати сценарій для майбутнього фільму, за першою її книгою. Вона чемно всміхнулася і сказала, що вражена такою увагою до її скромної персони і, звісно, не проти. Потім був театральний режисер, не менш успішний, модний, молодий та дуже перспективний художник, який уже в наступному місяці відкриває виставку картин, присвячену її творчості.

…і теде, і тепе…

А вона?

Щасливо посміхається. Правда, трішки втомлено. Правда, трішки неспокою в очах. Але то тимчасово – він певен, тимчасово…

Наприкінці зустрічі зчинився страшний шарварок, тиснява за автографами, шум, обговорення… Він дочекався кінця, тупцяючи, ховаючись за скульптурами. Він мав побачити його, того, хто зараз поруч з нею. Того, хто зміг…

І він побачив… Великий букет червоних троянд, квітів сто напевне, а вона, а вона… Та, що завжди любила червоне, та не троянди, а маки, крилато посміхалася тому, хто дарує, вдихаючи п’янкий аромат. Чоловік зашепотів їй щось на вухо, вона скуйовдила його волосся. Це був старший пан, набагато старший від неї. Невисокий, сивий, з хитрими маленькими очима. Але ті очі так палко дивилися на Магду, що відразу все ставало зрозумілим. Він кохає її. Олексій підступився ближче. Вона його не помічала. Почув, як Мавка мило називає того чоловіка з трояндами.

– Ой, Карене. Це так розкішно! Дякую!

Що ж – той не дозволить його Мавці впасти. І вона з ним таки стане щасливою.

Так, щасливою… Він страшився цієї миті, боявся зазирати їй в очі, бо був переконаний: там жодного суму, того, який він знав, того, який завжди був у її очах, коли вона була його Мавкою. Сум зник, бо тепер вона ЩАСЛИВА…

Олексій важко пригадує, як доплентався на Борщагівку до приятеля Славчика, як за ніч вони видули три півлітрових пляшки горілки, що тоді думав, бо ранок для нього настав аж через півтори доби… Від похмілля боліла голова… І душа не менше… Усе, усе… вона нарешті назавжди пішла з його життя…

Так ефектно – під звуки фанфар, мідних труб, під овації та феєрверки, пішла до іншого, в інший вимір – уже без вороття.

Вертав додому маршруткою, пригортав до серця Мавчину книгу. Треба було її спалити, то Славчик порадив. Переконував, що так Олексій позбудеться залежності. Але ж книги не горять, бо кожне слово Мавчиного щоденника й так сидить у голові та живе в серці.

Відкрив останню сторінку роману, читав уже напевне всоте, шепочучи до себе, до неба, до Бога, мов молитву: «Мавко, будь щаслива! Мавко, будь щаслива! »

 

Щоденник Мавки

Остання сторінка

…Я стою на кручі, над бистрою рікою. Ріка бурхливо несе свої води. Я дивлюся вниз, я слухаю душу того, хто не дав мені впасти, слухаю голос Бога.

Бог – то любов, велика і сильна любов. Бог – то ти і я, то зорі, місяць, сонце, галактики та ґрунт під ногами.

Серце Мавки, вічне та справедливе! Душа мами верби! Я нарешті щаслива! Я навчилася бути собою. Я знайшла те, що шукала вже від народження, і тепер нізащо не відпущу.

Я співаю, стаю небом, зорями, хмарами, вітром … І так солодко, і так велично в середині мене щось розростається, щось проситься на світ.

Перший сонячний промінь ніжно ковзнув по воді. Торкнувся моїх губ, очей, мого чола. Велич світу проростала в мені, більшала, просилася в небо … О, як вабить це бездонне небо вгорі, як кличе безконечне небо внизу. Я – Мавка, що нарешті по‑ справжньому кохає не те, що собі вигадала, а справжнього чоловіка, такого, який знає, як зробити тебе щасливою.

Небо низько прихилилося до мого чола, сонячна доріжка вабить за собою.

І те, що проростало в мені, – врешті народжується. Не мукою і лементом, а музикою, піснею та співом. Бо що для кохання крила: хочеш літати – лети, і я …

…полетіла!

Бо коли складають докупи твої поламані крила – ти заново вчишся літати, бо коли тобі складають докупи твою потрощену душу – ти заново вчишся любити …

Крила мої міцні. Бо я ЛЮБЛЮ!

 

 

Після…

 

Олексій сьогодні знову говорив з батьком… Щиро говорив… Відразу після Києва, кинувши речі, поспіхом, навіть не замкнувши хати, побіг до ріки змивати сум’яття та великий гріх жадання чужого, того, що вже ніколи за жодних обставин йому не належатиме…

Слова молитви, доброго та всепрощаючого Бога звучали голосно… Умиротворення вкупі з водою великої ріки вливалося у його серце…

 

Зайшов у хату… Нарешті… Він удома. Тут відчував себе захищеним. Нарешті все так, як має бути. Усе по‑ справжньому. У нього в серці є одна любов, і він не має права з нею битися, бо від цього вона буде тільки страждати та кровити, занапащаючи того, хто її носить. То кому від того гірше? У нього над ліжком оберегом висить портрет Мавки. Зимової Мавки. Сумні очі, зелене волосся, і вона посеред лісу – зимового, холодного… А тут, над його ліжком, де завжди тепло, він так собі гадав – Мавці не має бути зимно… І правда, вона тепер не мерзне. Хтось знайшовся справжній, вона його називає Кареном і він старший від неї, і він її кохає, і він не дозволить її образити. То він відігрів її душу.

Приготував сяку‑ таку вечерю, наче відкладав час повернення до спальні, до того моменту, коли треба ставати до нічної молитви перед образами, які висіли зовсім поруч з портретом Мавки… Аж розсердився на себе за нерішучість, запалив свічку, поплентався спати. Бо завтра новий день і справ у нього чимало – вісь тріснула у возі, треба підлатати кінську упряж, по городу з сапою пройтися, бо вже зела‑ бур’яну набралося.

Поставив свічку перед образами, навіть не дивився ні в бік свого ліжка, ні в бік Мавчиного портрета (завтра при денному світлі він перевісить її в дальню кімнату для гостей), а зараз: «Отче наш, що єси на небесах…»

Розвернувся в бік ліжка з рухом зняти сорочку і…

 

…Вона лежала на ліжку, згорнувшись калачиком, рівно та глибоко дихаючи. Мавці снилися янголи, вона кутиками губ ніжно посміхалася.

Його серце зупинилося.

Ні‑ ні, йому ввижається, бо то не може бути правдою, аж ніяк не може бути… Він з’їхав з глузду. Разів п’ять закривав та відкривав очі. Мавка не щезла.

Розглядав її. Тільки зараз помітив, що вона змінила колір волосся, стала трохи рудою. Як він позавчора то не помітив? Бовдур, бовдур, бовдур, котрий бачив тільки щасливі очі Мавки…

Присів навколішки, поклав голову поруч з її і боявся навіть дихати, не вірячи тому, що зараз направду бачив. Чи не бачив? Зоровий глузд противився, душа співала: «То вона. Не витвір уяви. Справді вона…» Вона пахла так, як завжди пахла його Мавка: квітами польовими та степом…

Серце оживало, зачало стукати.

– Мавко, – не стримався, покликав пошерхлими губами.

Боляче вкусив себе за язик. Що ти робиш, телепню? Вона ж мана… Відведи погляд, вона й розвіється. Увіп’явся очима, аж ті засльозилися і… Таки кліпнув, кліпнув. Ну, все, вона зараз зникне. Та Мавка не зникала. Вона солодко потягнулася, замуркала щось собі ледь чутно під ніс та розплющила очі.

Очі в очі… Ніжні блискітки в сонному безмежжі зелено‑ карого моря…

– Привіт, – прошепотіла ледь чутно. – Ти дочитав мій щоденник? Дочитав? До останньої букви?

Він ствердно закивав.

– Ти пам’ятаєш, Мамаю, слова, якими він починається? – говорила ледь чутно, ще спросоння, та він дуже добре чув, бачив, відчував, переповнювався.

Кивнув і також ледь чутно відповів, бо слова не мали зараз великого значення, вона їх вгадувала, зазираючи йому в душу, читала вже давно у його серці:

– Для щастя потрібні двоє… – і додав трохи недоречно: – Так сказала мама!

Вона посміхнулася, рукою ніжно торкнулася його пересохлих губ:

– Двоє, Мамаю. Двоє. Для щастя потрібні він та вона.

 

Квітень 2013 – травень 2014 року

 

[1] Невеличка металева чи дерев’яна козацька чарчина, яка не ставилася на стіл, бо не мала плоского дна. Носилася козаком у шароварах.

 

[2] Козацький сигнальний маяк – піраміда з просмолених бочок. Вона була обов'язковою спорудою на кожному сторожовому посту.

 

⇐ Предыдущая1234567

Поделиться: