Історія восьма. Мандрівна зірка

Вона рухається подіумом граційно, майже не торкаючись ногами поверхні підлоги. Вона не йде, а лине, летить. Так над землею пурхає кленовий листочок, хизуючись своєю ошатністю, зірваний шалапутом вітром, або напнута струна бабиного літа, знаючи, що в цю хвилину вона найдивовижніша. Легко в танці, граційно по струнах вітровію рухається вона подіумом. Майже невагомо, витончено, звабливо, східцями мелодії, котра супроводжує її вихід.

Вадим здивовано відкриває рота. Давно він не зустрічав таких створінь у середовищі модельного бомонду. Як для моделі, зовсім не худа. Довершена у всіх згинах тіла. То справжнє мистецтво – рухатися так, тепер він розуміє знайомого модельєра Левсянчика, чию колекцію демонструє ця пава. Той вчора хвалився, що знайшов справжній самородок. Таки правда, зануда Левсянчик не збрехав. Її манера рухатися подіумом … О, то не буденний вішак для одягу, як ті худющі моделі‑ манекени. Коли цокають своїми високими підборами подіумом, Вадиму видається, що то і не цокання зовсім. Це торохкотять їх зболені від недоїдання кістки.

Модель зупиняється на краєчку сцени, легким порухом голови відкидає волосся і відкриває світові очі.

Довге русяве волосся, великі зелені очі. Вадим може закластися з ким завгодно, що вони дивляться на нього. Ні, не кудись там на софіти, у далеч, як і годиться справжнім моделькам, а на нього. Вадим, мов голодний вовк, ковтає слину.

 

Жінки! Їх завжди було забагато у його ще доволі молодому житті. Вадим ніколи не переймався тим, як заволодіти тою чи іншою кралею. Дівчата видавалися легкодоступними. Скільки він їх мав?

Крім приємностей, траплялися й не зовсім вдалі моменти. Найчастіше пригадувався оцей. Вони розважалися з хлопцями у випускному класі, у сауні. Його батя тоді був лише звичайнісіньким замом у такого собі депутата‑ гуру, яким і сам згодом став. Взагалі Вадиму поталанило в житті: народився у правильній сім’ї. Та він геть про інше! Розважалися в компанії молоденьких‑ зелененьких петеушниць, які за сотню баксів були згідні на все. Йому ж попалася повна дурепа, тобто незаймана. Як він з нею намучився! Слава Богу, для нього це не був перший досвід. Розігріта дешевим вином, змішаним з горілкою, його хтива плоть просто шалено виривалася на волю. Він взяв дівчину силою. Заплатив за це не одну сотню зелених, а дві – за моральну шкоду. Хотів з нею по‑ людськи. А та навіжена поперлася зі своїми батьками в міліцію. Зчинили галас – ґвалт, ґвалтують! Чого ж ти в сауну з п’яними пацанами поперлася? Кому потрібна твоя незайманість? Теж мені, скарб великий. Мале, миршаве нещастя … Був суд. Звичайно, нічого вони не довели. Суддя виявився корєшом батькового шефа … Так, світом править сила, а це гроші та влада.

Це стало гарним уроком для нього, тоді ще тільки спокусника‑ початківця. Батя йому вправив мізки – кажеш отакій дуринді набитій, що одружишся з нею, подаруночки‑ цілуночки – і вона твоя. Для чого силувати, а потім мати отакі, хоч і невеликі, та все ж прикрощі? Зрештою, батя порадив йому перейти на моделей. Там усе набагато простіше, інший рівень! Гроші, блиск, шик … А премудрості «вибраних» дівчат в інтимній сфері сягали таких глибин … Куди там незайманим петеушницям! Надважливо: жодних зайвих запитань чи вчинків. Ти мені – я тобі! Бізнес! Чи має бізнес душу? Дзуськи!

 

Нова колекція Левсянчика. Осінь‑ зима. На зеленоокій моделі розстебнуте на всі ґудзики смарагдове пальто. Воно заледве сягає колін. Вона рухається вільно, мов човен, що гойдається на хвилях сонного моря, майже недбало. Поли пальто розлітаються в різні боки. Стегна гойдаються в такт шепоту хвиль музики. Під напівпрозорим жовтим плаття з розкішним декольте дівочі перса хизуються своєю довершеністю, притягуючи погляди. Модель підходить до того місця, де сидить Вадим. Зупиняється, повертає голову у його бік. Вона дивиться на нього. У Вадима пересихає в роті, починають від збудження тремтіти руки. Хлопець відчуває, як його раменами додолу під сорочкою тоненькими цівочками стікає піт. Дівчина посміхається кутиками вуст, різко повертається і рухається далі своїм маршрутом, піднімаючи гучну хвилю оплесків. Схоже, отак «хріново» почуває себе не лише Вадим, а й решта чоловіків у залі.

 

Дівчата! Він у тому навіженому шалі довго був одержимий ними. Вадим легко захоплювався, та після проведеної ночі з об’єктом жадань його гарячий шал витікав з нього, мов магма з вулкана, що врешті застигає та стає гранітом. А кохання? Та й чи є воно, оте кохання? Рано чи пізно всі охи та ахи закінчуються одним – ліжком. Кохання вигадали йолопи, яким не дають, та сині панчохи, яких ніхто не хоче. Розслабся, подруго, та отримуй задоволення. Були звичайно дурепи, що вбивали собі в голову маразми про закоханість, труїлися через нього, різали вени. Одна навіть потрапила в дурку. Пхе! Хіба секс та кохання можуть бути синонімами? Секс – класна штукенція. Ліпша стократ від наркотиків, будь‑ яких. Він знає, що каже. Коханок міняв, мов шкарпетки, щоденно, чи то щонічно. Навіть не пригадує всіх не то що на ім’я, а й на обличчя. До всіх було стандартне звернення «Сонечко» чи «Кішечка», щоб не плутатися.

Деякий час журнали рясніли скандальними знімками сина «того самого» в компанії напівоголених юних модельок. Та навіть журналістам врешті стало нудно, у дуже багатого женишка наречені змінювалися надто часто, а це вже не скандал і не сенсація. Так – богемні будні.

Завше стандартна схема – лише президентський люкс у п’ятизірковому готелі. Юля чи Іра, новенька кішечка‑ супермоделька в джакузі, заповненому французьким шампаном, а ліжко устелене пелюстками чайних троянд.

 

Фінальний вихід. Зеленоока вродливиця в білій шубці зі штучного хутра, поцяцькованого не банальними трояндами, а волошками, великий букет волошок у руках. Як їй пасує той волошковий квіт. Навіть на мить здається, що колір її очей перетворюється зі смарагдового на блакитний. Вона нарешті усміхається, щиро і природно. Не барбівською посмішкою на тридцять два вибілених зуби. А так, що від цього в грудях трепетно щемить і проситься щось на волю. Те почуття незнайоме. Зовсім чуже, а тому цікаве. Дівчина витягує з букета одну квіточку і кидає її прямісінько в руки ошелешеного Вадима. Усі чоловіки заздрісно позирають у його бік. Вона зробила вибір.

 

Плотські утіхи. Коли щоденно дивитися у вікно на хай бездоганний світ, то і від цього з часом починає вернути. Усе до блиску відполіроване, і вже сліпуча білість починає видаватися крижаною. Вадим виснажився. Передоз? Займався сексом майже з примусу, як ото носив краватку під дорогим костюмом та щодня ходив на роботу. Власник двох фірм мав з’являтися на ясні очі підлеглих щоденно, вимога‑ забаганка батька. Так і з дівчатами, слід тримати марку. Передоз чи непередоз. Робив усе квапом, мов набридливу роботу. Перепхався – і гуляй, красуне! Сумно. Де дівся кураж? Потім напивався до напівсвинячого стану. Інколи навіть замислювався, а може, він голубий, якщо йому секс з жінками не в кайф. Та хлопці йому ще менше подобалися, аніж красиві порцелянові дівчатка з ідеальними параметрами: дев’яносто‑ шістдесят‑ дев’яносто.

 

І ось сьогодні він зобачив її. Волошкову дівчинку. І прокинувся. Він знову жадав.

Після показу бенкет, як завжди. Вона стоїть біля вікна, дивлячись на підсвічену ліхтарями київську ніч.

До неї підбігає схвильований і розпашілий винуватець свята‑ дійства, модельєр Левсян:

– Ох, Лізонько. Голубонько! Цілую ручки, мій скарбе.

Він тримає в руках два келихи із шампанським, тицяє один у руки дівчині, його погляд падає на Вадима.

– Пане Вадиме! Радий тебе бачити, любчику! Знайомся, це Лізонька, моя надія. У неї талант, перфектно талант. – Модельєр Левсян уже добряче п’яний, надто голосно гикає. – Перепрошую. То моя муза! Прохання до тебе, Вадимчику, не балуй! Я добре тебе знаю! Не зобижай мою красуню, я її все життя шукав. Мені здається, що коли натягти на неї гумові чоботи та куфайку і випустити на подіум, аплодуватимуть не менше.

– Левсянчику, любий, не кокетуй! – Дівчина поблажливо цілує модельєра в щічку. – Ти божевільно талановитий і сам про це добре знаєш, а ми лиш вішаки для твого таланту.

– Лізонько, голубонько. Ти – не вішачок. Тільки не ти! Що ти таке говориш? Ти – Афродита, ти – диво!

Левсяна гукають до гурту юні модельки, і він, похитуючись, летить на крилах слави.

 

– Дуже приємно познайомитись з вами, Лізо! – Вадим єлейно облизується. – Ви прекрасні! Я – Вадим, син …

– Я знаю, чий ви син. Інколи переглядаю світську хроніку, – вона надто різко обриває його. – Мені байдуже, це не перепустка до раю!

Голос красуні не просто звучить, він вишукано дзвенить, мов дзенькіт шаблі в старих фільмах.

Вадиму здається, що лише від її голосу можна вдавитися жагою.

Господи, який він йолоп чи не йолоп. Ні, вона просто ще не розуміє всіх переваг його привілейованого становища, перед яким до сьогодні відчинялися всі двері, у які він мав бажання зайти. Але що хотіти від жінки? Вона лише модель, а він … Він щедрий коханець. Завжди все було доволі просто, а вона хіба не з того тіста, що й решта?

Тільки чомусь в отому місці, де, кажуть люди, захована душа, так болить і тремтять від хвилювання руки.

 

Вадим і Ліза їдуть у його машині, у «лексусі». Місяць він залицявся до Лізи, такого довгого й запопадливого благання‑ плазування перед жінкою він і не пригадує. Зустрічалися лише вечорами, виключно на нейтральній території. Вона не дозволяла не те, що поцілувати себе, а навіть торкнутися її рукою. Звісно, він став, мов надмірно напнута струна, яка врешті не витримає і порветься. А от сьогодні вона раптом доволі легко погодилася, заїхати до нього «на вечерю». Він уже давно живе самостійно, однак ще жодного разу жодна дівчина не була у його спальні. Для чого давати марну надію? А тут здався …

 

Вишукана французька кухня, срібні тарелі, англійська порцеляна якогось там графа, золочені канделябри, марочне біле вино, класична музика. Вальс Штрауса. Вона рухається вільно і досконало в такт вальсу. З таким тілом це доволі легко робити. Вадим нарешті може доторкнутися до неї. Ліза дозволяє себе поцілувати. Він не знав, що поцілунки бувають такими … То не проста тобі зустріч губ, то коли майже втрачаєш свідомість уже від наближання моменту.

 

Ліжко в спальні рясно засипане волошками. Він нічого не забув. Ота волошка, яку вона йому подарувала, завжди з ним, у машині, поруч з образком янгола‑ охоронця, який йому подарувала мама. Волошка, яка пахне Лізою! А зараз їх тіла в тих квітах, жага поцілунків, солод ночі. То не тільки секс. Він не міг насолодитися володінням цією жінкою. Припавши спраглими губами до її тіла, він врешті зрозумів, що досі ще й не жив, не пив, не кохався по‑ справжньому. Він був таки незайманим, бо двері, які йому вона сьогодні відчинила, були не вбогою перепусткою через чорний хід у бідну забігайлівку, а золоченими воротами до раю.

 

Ліза видавалася довершеною: світла, мов зорі на небі, і така ж далека, як вони. Хоч лежала поруч з ним, у його обіймах, та залишалася недосяжною. Це його вбивало і він знову і знову оволодівав нею, доводячи собі, що вона поруч, а він у ній, тут. Легкодоступна? Але хіба можна володіти жінкою, яка знає про тебе більше, ніж ти сам? І яка, зрештою, володіє тобою. Не ти нею, а вона тобою!

 

Вадим вперше не збайдужів до своєї коханки, коли минула ніч кохання. Навпаки. Він міг думати лише про неї. Магма, що текла вночі його жилами, не стала гранітом. Вона залишилася вогнем.

 

Вадим дурів, коли Ліза довгенько не з’являлася. Він змарнів, схуд, осунувся. Було начхати на весь світ. Ліза не мала мобільного. Вона приходила лише тоді, коли хотіла і коли мала на нього час. Він терпляче чекав, коли врешті сутінки впадуть на місто і, можливо, знову з’явиться вона, його зірка. Та щоразу це відбувалося рідше і рідше. Ліза довела його до стану, коли він благав на колінах, щоб вона не залишала його. Ліза посміхнулася кутиками вуст, махнула грайливо своєю голівкою так, що волосся розсипалося водоспадом, і заперечливо похитала головою. Дівчина зникла цього разу надовго.

Вадим шукав її. Задіяв усі зв’язки батька. У модельній агенції вона не з’являлася, за адресою, вказаною у її портфоліо, така не мешкала. Він мав усе: гроші, славу, владу. Він міг легко здобути будь‑ яку дівчину, будь‑ коли … Та то не Ліза, а без неї життя здавалося марнуванням часу.

Юнак страждав.

Одного липневого гарячого вечора друзі майже силою випхали Вадима з дому в новий модний нічний клуб. Розвіятися.

Біля барної стійки, елегантно закинувши ногу на ногу, сиділа його Ліза. Довге густе волосся водоспадом вилилося на плечі. Вона грайливо накручувала пасмо на вказівний пальчик лівої руки. Вадим стояв посеред зали. Йому на мить здалося, що він задихається, сльози затуляли очі, тіло майже не слухало його, тремтіло. Він кохає її? Чи лише банально жадає?

 

Ліза підходить до Вадима впритул. Звабливо кладе йому руки на плечі, зазирає в очі і цілує, забираючи з нього життя до краплі та вливаючи в тіло жагу. Він безвільний.

Як він хоче її, єдино важливу для нього, єдино жадану.

Вадим мчить нічним містом, швидше‑ швидше додому. На задньому сидінні Ліза. Вона ззаду огорнула його своїми руками, і він ще сильніше тисне на газ. Швидше‑ швидше‑ швидше. Він жадає її вже тут, зараз. Її права рука блукає його тілом, ніжно опускаючись нижче і нижче. Вадим уже не належить собі, тільки їй. Кожна клітинка його тіла жадає впитися, злитися з її плоттю. Кудись зникає весь кисень з легень, бо він може дихати лише запахом її волосся, жити від дотиків її пальців. Нога ще сильніше тисне на педаль газу. Він уже не контролює себе і не помічає, що машина мчить на реактивній швидкості, ще трішки – і вона розсиплеться або полетить. Стрілка круглика‑ спідометра впевнено переповзає позначку двісті. Пофіг! Є тільки вона! Тут, зараз, поруч. О, Ліза таки мала слушність, коли казала, що влада, гроші, багатство – це не перепустка до раю. «Коли її там нема, до пекла такий рай», – додає від себе хлопець. Вадим дивиться в дзеркало, нестерпне бажання зазирнути в Лізині смарагдові очі. І торопіє – то не Ліза, то не вона.

 

У дзеркалі, мов на екрані, у пришвидшеному режимі дівідішника прокручуються кадри: обличчя дівчат, жінок, які віддалися йому, змінюють одна одну і врешті зупинка. Стоп‑ кадр! Із дзеркала на нього дивляться наполохані та перелякані очі тої малої з ПТУ.

 

Посеред міста, посеред ночі «лексус» на шаленій швидкості вдаряється в стовп і вибухає. Самотній запізнілий перехожий стоїть, ошелешений побаченим. З полум’я машини в небо виривається на волю яскрава цівочка світла та губиться в небі між зорями.

 

Зірка впала в небо.

 

Мамай

 

…Наглядай за душею, яке в ній зело проростає. І не барися полоть, як де недобре зійшло.

Григорій Сковорода

 

Олексій посміхався до себе щоразу, коли згадував Магдалену. Красива, справжня, впевнена в собі. Навіть більше – трохи самовпевнена. Вишукано вбрана і без обручки. Картав себе, що таки встиг розгледіти цю деталь… То було наче професійним – любив дивитися на жіночі руки. У кожної жінки руки особливі, мов крила у птахів. Двох однакових пар не знайдете. Магдаленині – то крила підбитої чайки. Ніжні, трепетні. Чайки, яка найдужче у світі любить літати. Хтось колись поламав їй крила, інший хтось пообіцяв, що допоможе, складе правильно і вона знову літатиме. Але склав погано, і… Чайка майже не літає, тужить за небом, за сонцем, за вітрами в міжхмар’ї, та не літає. Руки‑ крила без роботи, міцні та безсилі, а тонкі пальці, як тужна мелодія флейти, без жодних прикрас. І ще Мавчині очі. Коли дивиться в тебе, то пропорює аж до кісток. Такий погляд витримати, потрібно мати чи сумління чисте, чи настільки чорне, що як завіса – не проймеш.

Не все так просто з нею, з Мавкою, одразу відчув. В Олексія правило – не давати жінкам своїх візиток. Точніше молодим жінкам, хіба що це замовники чи дружини приятелів або пані, яким уже далеко за, і вони можуть бути хіба що цікавими співрозмовницями. А тут майже силоміць запхав їй візитку в руки та запросив до себе в гості. Може, тому, що був упевнений: вона не приїде. Що такій, як вона, робити на його людьми забутому хуторі? Тут у нього ані перукарень, ані супермаркетів, ані бодай натяку на цивілізацію: ні газу, ні води в трубах. Це Олексія не бентежило, звик. Зате є криниця зі справжньою джерельною водою – то для того, щоб пити, і батько Дніпро поруч – то для того, щоб жити. А ще багато синяви над головою, запах степу впереміш із запахом літа, чи осені, чи весни, а взимку запах чистоти – такої аж до стерильності янгольської, яка очищає тебе настільки, що жодного чистилища не треба. А це для того, щоб БУТИ. Олексій любив і зиму теж. Бо козаку зима не страшна, коли маєш доброго кожуха, а в хаті добру піч. Вона і зігріє, і хлібину спече. А паливо? Тут просто, бо ліс під боком.

Отакий його, Мамаїв світ, який для себе сотворив, для себе одного, і в ньому є місце лишень для Мамая. Так, звісно, ще трохи для друзів. Вони частенько навідували козака Олексія. Привозили сюди свої потовчені душі, інколи розповідали про проблеми, та здебільшого просто дихали волею, Дніпром, степом, лісом. Кожен з них уголос заздрив Олексію, як оце Максим. Казав‑ мріяв щоразу, що також хотів би такого життя, та… Кого кредити не пускають, кого – бізнес, дружина, коханка, діти, онуки, а кого – болячки… Та все це лишень відмовки. Бо починати все спочатку ой як важко. Навіть не так. Починати спочатку не важко, це продовжувати спочатку складно.

Друзі приїжджали. Олексій розпалював вогнище, варив юшку для гостей з дніпровської риби. Юшка кипіла, співалася пісня, у травах гомоніли цвіркуни, гоїлися чужі рани…

Олексій ніколи не розпитував. Якщо козак захоче – сам скаже, запитає поради – отримає її, бо пхатися комусь у душу, не гоже. Так роблять тільки загарбники і паскудні попи. А він не піп і не загарбник, він простий собі чолов’яга, трохи маляр, трохи селянин, трохи козак, трохи мрійник…

Посміхнувся у вуса. Ох‑ ох, козаче! Та клята дівка обізвала тебе Мамаєм. Йому подобається, чому ні?

Зайшов до хати, глипнув на стіну навпроти печі. На ній висів «зимовий Мамай». Він таки не продав його. Аж на обличчі просвітлів. Ніколи не мав суму, коли згадував Магдалену. Так, гарний спомин про людину інколи більше важить, аніж прожитий кавальчик життя з нею. Бо з прожитого можна викресати вогонь, а можна його перетворити й на згарище. А доладні спомини – то наче красива картина чи скульптура, милуєшся не намилуєшся.

Магдалена попросила тоді намалювати для неї Мамая. Може, й пожартувала. Так, він телепень. Він сприйняв це буквально. Бо відразу ж, тільки‑ но з Києва повернувся, за пензля вхопився. Мало бути досконалим те полотно, як і його власниця. І таке намалювалося…

Мавчин Мамай був не схожим на інших, бо мав крила. Крилатий диво‑ Мамай. Хотілося хоч так допомогти цій жінці, яку бачив уперше і, може, востаннє. Бо маленька надія, що Мавка не назавжди втрачена, жевріла в серці. Зрештою, картина гарна вийшла, може, й продасться.

Гарна і дивна. Дивна, але й цікава. Закинув тоді всю хатню роботу і творив, поки не закінчив. Його друг Назар випадково побачив картину, фарби ще не висохли і Олексій не встиг заховати її від чужого ока. Спочатку навіть дар мови втратив, коли розглядав, а потім сказав: «Знаєш, товаришу‑ брате, був подумав, тіко не ображайся, що ти того, поїхав. Бо причепив вояку Мамаю, замість мушкета та шаблі, янгольські крила… Але роздивився і… Вражає, таки вражає. На Архангела‑ Войовника цей Мамай схожий. Такого куплять – сто відсотків куплять. А давай я його з собою заберу. Щоб я здох, якщо за тиждень не продам. Одна з ліпших твоїх робіт, слово честі».

Олексій мугикнув під ніс, типу картина не викінчена, фарби не висохли і він не звик сирим матеріалом торгувати. От коли він завершить, тоді обов’язково зателефонує Назару. На тому й погодилися.

Олексій сам не знав, чого сподівався. Може, хотів мати на стінах такий собі гарний спомин про Мавку: два рідних Мамаї – зимовий та з крилами.

Не зганяючи усміх з вуст, Олексій узяв зі стола телефон, що ледь чутно дзвонив. Глипнув на номер, телефонував його приятель з Києва. Казав, що приїде. От тобі й розвага, й привітна розмова. Максим з неговірких та конкретних друзів, що і словом, і ділом готові допомогти. Треба хлів поправити, сіно привезти, щоб взимку було чим коняку та кіз прогодувати, а потім випхати на горище – ліпшого помічника годі й шукати… А дві пари рук завжди ліпше, аніж одна.

 

Гостив два тижні Максим. Вони промайнули доволі швидко. Повертаючись у столицю, нарікав, бо начебто дістала козака міська метушня, але що вдієш? У столиці робота, квартира, вазонки на вікнах неполиті та кіт. Два тижні, що його нема, сусідка квіти поливає та кота годує, але вона з мужем у Херсон на відпочинок зібралася. Тому… Олексій ховав усміх у вусах, слухаючи «версії» товариша та міркуючи собі, які ті вазонки нещасні, бо хіба то життя – на підвіконні за склом, запхавши коріння в штучну землю і дивлячись на небо крізь скло. Завжди крізь скло. І котяче життя у квартирі, звісно, не ліпше. Інколи і Максим нагадував Олексію вазонок – такий само блідий, слабенький та невпевнений ні в чому, але змінюватися товариш не хотів, і так йому добре… Дехто віднаходить щастя і в нещасті власному, бо завжди є ті, кому ще гірше, ніж тобі.

Звечоріло. Небо вщент всіяли зорі. Здавалося, що то хтось розклав дороговкази‑ світляки в небі, щоб душі не блукали. Олексій сидів під дубом, схрестивши ноги, як його Мамаї на картинах. Курив люльку, слухаючи, як весело перегукуються в траві цвіркуни, десь ген під лісом, біля маленького озерця, в осоці райкають жаби, певно, буде завтра чи післязавтра дощ (та най падає – бо сіно з Максимом вони привезли, а свіжа отава мусить вирости). Спокій і щастя переповнювали його. Тут він не був самотнім, світ настільки великий і настільки перенаселений живими істотами, що той, хто хоче його чути, обов’язково почує. У грудях билося серце, тріпотіла птахою душа, співав розум. Хіба так виглядає нещастя? Заплющив очі, музика світу заполонила його. Щастя – бути там, де ти хочеш, жити так, як того воліє твоє серце, хотіти того, чого хоче Всесвіт.

– Дай Боже щастя, пане господарю.

Спочатку ці слова, які зателенькали дзвіночком десь за спиною, видалися маревом чи сном. Господи, невже задрімав, сидячи під дубом та й ще з люлькою в зубах?

Голос був жіночий. То дивувало ще більше. Навіть не став озиратися. Таки правда задрімав, бо звідки взятися жінці тут та ще й посеред ночі? Вдихнув на повні груди… І забув видихнути. Бо міг намаритися чи наснитися голос, навіть картинка, але запахи… Запахло волошковим степом. Він різко повернувся й отетерів.

До нього посміхалися сумні очі Мавки. То була вона, Магдалена, не Марія з Магди, справжня – з крові та плоті. Спортивні штани, кросівки, червона куртка, за плечима рюкзак… Жінка, «яка ніколи не буде його і яку він ніколи не побачить», стояла посеред його подвір’я під дубом та втомлено витирала чоло рукою.

– Я вас не налякала, Мамаю? Ох, вибачте, що без попередження. Знаю, що незваний гість гірший від москаля. Та тут така халепа сталася. Спочатку хотіла зробити вам презент, а потім… У мене телефон розрядився, тож напомацки вас шукала. Якби не моє вміння орієнтуватися в горах, довелося б у лісі з вовками ночувати. Ноги болять, пити хочеться. Ох, і зморилася, поки цей хутір відшукала, – сказала буденно, скидаючи з плечей рюкзак, а з голови – кепку. – І ще той, я голодна мов сто вовків.

В Олексія відібрало мову. Він так і лишався сидіти, із затиснутою люлькою в зубах та витріщаючись на Мавку. Пауза затягнулася.

– Овва! – першою не втрималася Магдалена. – Слухайте, Олексію, я не привид і не мана, чесне слово, можу перехреститися.

І Магдалена дуже повільно й обережно перехрестила себе, примовляючи: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

– До того ж, ви обіцяли мені картину. Я по свого Мамая. Ви його намалювали?

 

Звір чи Цар?

 

Щойно голова торкнулася подушки – уже спала. Втомлена дорогою, заколисана безгомінням, приспана сюркотанням коників під вікном. Тут тиша була навіть глибша, аніж у мами вдома, ніч темніша, зорі ясніші… Сон просто викрав розум, замкнувши його до ранку у своїй темниці…

А ранок був пречудовий. Збудив її спокій, так само глибокий, але вже ранковий. Вийшла з кімнати, яку Мамай виділив для ночівлі. Певно, то була кімната для гостей. Дуже скромно обставлена та чепурненька. Двері вивели її у широку простору світлицю і… Магдалена аж уклякла. Вчора була настільки втомлена, що не зауважила її – то була велика справжня піч. Цікава Магда навіть запхала свого носа всередину і здивовано зрозуміла, що то не бутафорське причандалля, то справжня піч – пахло попелом і печеним хлібом. Стенула плечима, а мо’, і господиня поряд, якщо піч є… Хоча ніде ані в кімнаті, ані тут – і натяку на жіночу присутність: ані спідниць, ані босоніжок, жіночих витребеньок та парфумів. Та подумати, що то сам Мамай хліб пече, не сміла. Хіба то козацька справа – на печі сидіти? Посміхнулася своєму жарту. Почимчикувала далі.

Зі світлиці вийшла на простору та світлу веранду. Вона слугувала Мамаєві кухнею. Газова плита під глухою стіною, великий дубовий стіл, лави по обидва боки від столу, лави попід стінами. А стіни – то самі вікна. Вчора в темряві все не розгледіла, та й не дуже поспішала розглядати.

Вийшла надвір. Стояла на сходах і слухала тишу… Десь гуділа бджола, у небі бринів жайвір, шелестіло листя на вишні біля хати. Подвір’я здавалося знайомим. Вона його відразу впізнала, з картин. Дуб посеред подвір’я, на ньому і справді висіла шабля… Трава довкола старанно скошена, попід хатою квітнуть мальви. Барвисті, аж очі розбігаються. Ліворуч – город, праворуч – сад… У городі є все, щоб себе прогодувати, у саду теж росте все: від смородини до кількох сортів винограду. Красиві доглянуті яблуньки, підбілені, ніби скромні дівчата в панчішках. Сливи, груші, черешні, ще якісь плодові дерева, назв яких Магдалена не знала. Розуміла, що то все справа рук однієї людини. Присутність господаря обійстя була всюди: чистенький, без зілиночки город, покошена травичка в саду, дбайливо підстрижені та обкопані кущики. І все це загороджене дерев’яним перелазом. Хоча наче й нема від кого гордитися: довкола лишень степ і десь там ліс. Висока брама перед в’їздом на подвір’я взагалі якась аж надто урочиста.

Стояв неподалік і великий хлів. Тільки в ньому зараз було порожньо. Та в тому, що тут є живність, не сумнівалася. Специфічний запах кізяків свідчив про це. Попід тином, по обидва боки від високої брами, росли соняшники, та такі здорові, що й небо закривали, принаймні невисокій Магді так здавалося. Підійшла до них упритул, розгорнула товстезні стовбури, щоб зазирнути за межу Мамаєвого царства, та вклякла.

Простісінько на неї дивилися глибокі та блакитні очі річки. Великої та сильної, дужої та трохи втомленої спекою… До неї посміхався Дніпро. Вибігла за ворота, на пагорбі спинилася. Стояла й дивилася на цю безмеж, дух перехопило, аж у голові закрутилося. Боялася сполохати се видиво, дихала ледь помітно, стиха, бажала увібрати в себе побачену велич. Протилежний бік ріки ледве проглядався, така вона була широка та привільна. Вода в Дніпрі здавалася безгомінною, мінилася у відтінках блакитного. А небо? Яке небо! Майже одної барви з водою, сонце ніжно пестить світ, пахне степом. Заплющила очі. Слухала та нюхала степ.

Сіла на пагорбі, тільки тепер уздрівши, що вийшла з хати боса і що так і не перевдягнулася після вчорашнього – у спортивних штанах та футболці. Але було байдуже. Так добре і так затишно почувалася хіба що в мами. Але там була мама, і ти мусила їй пояснювати, як живеш, чому заміж не виходиш, бо ж кличуть (Тарасик грав на випередження і спочатку зробив пропозицію руки та серця її мамі, тобто питав дозволу, потім у дітей, і нарешті в неї). Тут, знала напевне, ніхто її не чіпатиме – телефони вимкнені, Львів так далеко, Київ теж. Є тільки чисте небо, степ, велика ріка та Мамай. Чужий Мамай, який тут живе, малює картини, який має найбільше щастя, що може собі дозволити людина, – волю, і не збирається її ні на що міняти… Заплющила очі – щаслива та наповнена. Було добре, почувалася захищеною, відчувала рідною, своєю…

– Агов, красуне! Доброго ранку, Мавко! Ти ж зараз тепловий удар дістанеш… А‑ я‑ яй, досі не перевдягнулася?

Вона впізнала голос Мамая. Кволо повернула голову. Там і справді стояв Олексій, та не сам… Вусатий Мамай був убраний не у вишиванку, а в короткі шорти, майку, мав солом’яного бриля на голові. Лівою рукою він тримав за вуздечку коня, а в правій – вудку та відро…

– Знайомся, красуне. Це Степ – мій кінь…

Господи, звичайно, хлів для коня! Яка вона роззява. Хіба може козак без коня?

– Степ, – повторила на автоматі. Кінь закивав на голос.

Мамай‑ Олексій підняв відро перед собою, показуючи їй:

– А це, красуне, карасики, щойно з Дніпра. Пішли та й будемо полуднувати, Мавко. Бо сніданок ти таки проспала. То нічого, що я тобі не викаю? І ти мені не викай, гаразд? Якось воно мені геть язик не повертається викати. – І Мамай по‑ зрадницьки їй підморгнув.

– Гаразд, – відгукнулася Магдалена. – Так природніше.

На тому й погодилися.

Білосніжна скатертина на дубовому столі, смачнючий житній хліб, який вона хіба що в дитинстві їла, ще коли була жива бабуся, бо мама такого у своїй газовій духовці не втрапить спекти, свіжа смажена риба, салат з капусти. Ох, хай сховаються всі ресторани і Львова, і Києва, і Відня (одного разу вони з Тарасом і там обідали, але такої смакоти вони не втнуть приготувати).

Мамай мовчить, і вона мовчить, а що тут говорити. Кожен з них мовчить про своє, і, певно, то є найбільша таїна між людьми, які невипадково зустрілися, – вміти помовчати…

Поїли, Магда заходилася прибирати. Мамай зупинив її:

– Ти тут гість, Мавко. Я сам, а ти відпочивай, убирай у себе сонце, трави, небо, воду… Сходи до Дніпра, скупайся чи просто посидь на камені та погомони з ним. Він любить щиру розмову. Можеш навіть запитати про щось своє. У нього стільки тисячолітнього досвіду за плечима! Він тобі підкаже…

Магдалена кліпає очима, вона не знає: кепкує цей чоловік чи ні. Вона почувається першокласницею. Бо тут геть усе НЕ ТАКЕ, як удома… Ні‑ ні, воно не чуже, просто інше. Та з’ясувати, чи жартував Мамай, чи ні, не встигає. В Олексія багато роботи – важливої, відповідальної, щоденної:

– І для тіла, і для голови, бо воно ж частина тіла, а найперше – то для Всесвіту, бо людина – частина тіла Всесвіту…

Він говорить доволі спокійно та розважливо. І врешті Магдалена починає розуміти: ніхто не бере її на кпини, Олексію й на думку таке не спаде. Просто він отакий: справжній, щирий та відвертий, як сонце.

І вона йде до Дніпра. Скидає з себе весь одяг. Бо хто її побачить? Тут порожньо. Точніше, тут багато всього справжнього, та нема людей, нема засторог і заборон. Магда плаває, пірнає, лежить на березі, розглядаючи хмарки над головою. У голові майже немає думок, як у чистому блакитному небі хмарин, навколо лагідна природа, щедра вода, щастя і те, що люди називають пізнанням себе… Пізнай себе – пізнаєш світ і Бога. Так, здається, казав Олексій…

Пізнай себе…

Вона обгоріла. І якби Олексій вчасно не прийшов та не розбудив її, то перетворилася б на печеного рака. Чомусь не соромилася того, що він бачить її оголену. Може, тому, що не думала про такі дурниці, коли нещадно пекла спина, руки, ноги. Голову від сонця врятувала осока, що росла поруч та кидала тінь.

Олексій бере її ніжно на руки, бо йти вона і справжні не може, наче перепила чогось… Жартує навіть спроквола. Мамай, погоджуючись, відповідає, що то Мавка перепила сонця, а це не ліпше, аніж вина чи горілки.

У хаті він кладе її на ліжко, обережно змащує все тіло маззю, що пахне бджолами, якимись травами та найдужче полином. Мавка старається не стогнати, не подавати голосу, коли він торкається її спини. Тільки от зупинити сльози не може. Вона звикла мовчки зносити біль, без слів, а сльози – хіба їх утримаєш? І вони по‑ зрадницьки дрібними цівочками течуть обличчям.

Мамай закінчив, обережно накрив її простирадлом, торкнувся чола, задоволено підморгнув, наче температури немає, і раптом почав співати. І ті дурні сльози знову потекли з неї. Бо колискову їй співали востаннє в дитинстві.

 

Люлю, люлю, люлешику,

Зварю тобі кулешику,

Нагодую, накормлю

І спаточки положу.

Коти сірі, коти білі,

Коти волохаті,

Не ходіть по хаті,

Не будіть дитяти.

 

І вона засинає… і котики сірі, і котики білі блукають подвір’ям, і чиїсь міцні руки ніжно тримають її, і вона знає, що ті руки їй більше не дадуть упасти.

Коли прокидається, то за вікном уже глупа ніч. На столі біля ліжка горить свічка, а поруч на кріслі, підперши голову та втупившись у книжку, сидить Мамай. Магдалена не видає себе, вона крізь напівстулені повіки спостерігає за чоловіком. Той уважно читає. То хмурить чоло, то мружить очі.

– Прокинулася? Як твоя спина? – питає, не відводячи погляду від сторінки.

– Звідки знаєш, що я не сплю? – дивується.

– Я слухаю, як ти дихаєш. Це музика. Вдих‑ видих мають свою мелодику, зараз твоя змінилися, бо ти прокинулася. Я знав ще за хвилину до того, що ти прокидаєшся. Твоє тіло змінило музику дихання. – Мамай посміхається у вуса. Тоді відриває очі від книги, відкладає її вбік. – Жива? А уві сні, як в’юн крутилася. Ти, Мавко, більш ніж добу проспала. Бачиш, як воно трапляється на рівному місці. Зрештою, я теж винен. Пробач мені. Не треба було тебе саму надовго залишати. Та мені чомусь здавалося, що ти якраз за цим сюди й приїхала.

– За цим, – погодилася стиха.

Поворушилася. Нічого не боліло і не пекло. Аж дивно стало, бо згадала той учорашній біль.

– Як ти зараз, Мавко? Бачу, що пробуєш своє тіло, – розмовляв з нею, наче з малою дитиною. Не опиралася, навіть було приємно. Давно з нею ніхто так не говорив, хіба що мама в дитинстві. – Ну, дівчинко, покажи свої плечі.

Козак підводиться. Оселедець падає йому на очі, він міцною рукою закидає його за вухо. Магдалена задивляється на нього, сідає на ліжку і раптом відчайдушно розуміє: ой, леле, вона ж зовсім гола! На якусь мить нітиться.

– Ой, перестань, Мавко, – Мамай читає її, мов відкриту книгу. – Та не з’їм я тебе, хіба що трохи понадкушую, як щирий українець.

Вона стенає плечима. Дурна, він же тебе на руках ніс, голу‑ голісіньку рятував… Перевертається на живіт.

Він проводить руками по її шкірі. Руки сильні та ніжні. Від їх доторку стає не по собі, і зовсім не від того, що болить. Навпаки, нічого ніде не болить і не пече, зовсім не пече.

– Ну, як? Пече чи ні?

Хитає заперечливо головою.

– А тут, – його руки опускаються, трішки нижче. Зупиняються. – А тепер як?

– Та все гаразд, – мимрить вона, не впізнаючи свого голосу.

Господи, знайшла час поплисти. Зла й сердита на себе. «Ти, Магдо, збочена дурисвітка. Він геть інший, він не Чугайстер, схаменися, він просто допомагає тобі. Перестань думати про це, перестань, ти ж собі обіцяла».

Обіцяла. Стискається вся до атома, і напевне ту напругу відчувають руки Олексія.

– Сонце забрало в тебе багато сили, серденько. Не можна так підставлятися. Сонце – добре й мудре, воно дарує, але коли забагато брати в нього, то починає комизитися та карати, – Олексій говорить упевнено та спокійно. – Ой, Мавко моя, ти ж, певно, голодна. Я зараз принесу тобі поїсти. А ти сходи вмийся. Чи, мо’, сюди водички принести?

Ні. Не треба, вона сама. Сама знайде воду біля криниці, бо не хоче, щоб він знову до неї торкався: відчуває, що не втримається. Та, здається, Олексій зовсім не помічає її сумнівів. Допомагає піднятися з ліжка, вийти надвір. Вона підставляє під зорі своє обличчя, руки, голе тіло, волосся. І він ллє на неї теплу воду з діжки, яка ще не встигла охолонути. Вода цілюща та щедра, наче обійми вечірнього поля. Магдалена відчуває, як з водою в неї зачинає вливатися сила. Олексій загортає її в блакитний рушник, не питаючись дозволу, мов пір’їнку, хапає перед себе, заносить у хату:

– Моя дівчинко хворенька, зараз я принесу тобі поїсти.

Він годує її з ложечки, її, закутану у великий блакитний кокон, і вона почувається щойно народженою лялею, яка має доброго батька, котрий завжди захистить.

– За тата, за маму, за друзів і ворогів?

– За ворогів – не буду, – каже Магдалена.

– Чому? – Олексій посміхається у вуса. – Вороги не менш важливі, аніж друзі. Без них ти не знаєш ніколи, чи йдеш у правильному напрямку. Як там наша Ліна каже:

 

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись у симпатії.

Якби було вас менше навкруги –

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

 

Магдалена посміхається та силувано їсть. Бо їсти геть не хочеться. Та все ж чемно відкриває ротика, ковтає кашу:

– Згода, Мамаю, згода! Хай будуть ті штанги. Тільки так, щоб не надірватися.

Він приніс козячого молока. Вона смачно все випила до краплі.

– Мамаю, хіба і в тебе є вороги? Тут же нема людей. Ти спеціально сюди втік, щоб їх не було… Ну, не людей, а ворогів.

– Гм. Утік, кажеш? Ні, я не втік, Мавко. Я просто тут живу.

Він хитро примружився, взяв люльку, сів біля столу, почав набивати в люльку тютюн.

– Ти не відповів щодо ворогів, – нагадала Магдалена.

Після вечері, хтозна, чи то була пізня вечеря, чи ранній сніданок – четверта година ночі, але сил у неї додалося.

– Ну, я ж людина, Мавко, і вороги в мене, звісно, є. Але я багато‑ багато і наполегливо тренуюся. А вороги такі: лінь, нудьга, страх, сум, зневіра…

Вона розсміялася:

– Це і мої вороги теж… Але вони не люди?

– А хто сказав, що вони не люди? – Олексій підморгнув Магдалені.

– Мамаю, а тобі самому тут, на хуторі, хіба не сумно? Чому ти досі один? – добродушний вираз обличчя Олексія трохи посуворішав, і Магдалена одразу похапцем додала: – Якщо не хочеш, то не відповідай. Вибач, може, не доречно.

– Гарна в нас із тобою розмова, Мавко.

Олексій жестом запитав, чи може він закурити люльку. Магда кивнула. Він відчинив вікно, пускаючи до хати літню прохолоду, став біля вікна, запалив. Хату заповнив аромат трав та тютюну. «Мамай курить дивний тютюн, – думала Магда. – Терпкий і солодкий». Їй було приємно вдихати його аромат, бо ним пахли руки Мамая і його вуса. Хоч їй і дуже боліло тоді, коли він її ніс на руках, та вона пригадує той запах.

Затягнувся, випустив пару кілець диму, підморгнув.

– Арістотель колись сказав: «Усамітнений має бути або царем, або звіром». Звісно, то образно сказано, Мавко. Бачиш, ти мене Мамаєм називаєш і я навіть не опираюсь. Мені подобається. Певно, тому, що ми з ним у чомусь схожі. І в мене колись була родина. Про це довго розповідати, та й нецікаво, скоріше дуже‑ дуже банально. І ось я сам, один, але я цар, Мавко, я не перетворився на звіра. Я досі люблю людей, у мене багато друзів, я люблю світ, люблю батька Дніпра, люблю степ і свого коня Степа, я люблю життя, Мавко. Та лишень тут, наодинці із собою, я по‑ справжньому зрозумів, що найважливіше на світі.

– А що найважливіше на світі? – перепитала Магдалена.

– Мавко, ти ж добре знаєш. Пригадай нашу розмову в Києві.

– Любов? – вона перепитала. – Любов?

– Так. Любов.

 

Що дає основу? – Любов.

Що творить? – Любов.

Що зберігає? – Любов. Любов.

Що дає насолоду? – Любов. Любов.

Початок, середина і кінець, Альфа і Омега.

 

Магдалена широко розплющила очі, здавалася собі маленькою піщинкою, яку вітер випадково заніс не в глушину, не на безлюдний острів, а закинув аж на сьоме небо. Вона мовчала, що вона могла на це сказати? Любов як початок усього і кінець. Без неї не буває нічого і нікого.

Олексій докурив люльку, акуратно витрусив її. Сів навпроти Магдалени:

– До речі, Мавко, я таки сотворив для тебе тільки твого Мамая. І завтра ми на нього подивимося. Він дуже весняний, такий, як ти. Мавка – то завжди весна, Магдалено, – уперше за весь час, що вона тут, назвав її на ім’я. – І тобі дуже пасує твоє ім’я. Воно розкішне.

Олексій дивився на неї своїми неймовірно блакитними та теплими очима, і вона очманіло розуміла, що зараз сидить перед удавом і він уже може робити з нею все, що заманеться. Зусиллям волі відвела погляд. Це її очі зазвичай зводили з розуму чоловіків, а тут таке. Дивилася вбік – на вікно, у темне небо. Трохи попустило.

– Пасує, кажеш? – трохи іронічно запитала. – А яке з них?

– Обидва, – він навіть не задумався. – Ти дуже красива, Мавко, та чомусь дуже нещасна. І ти про це знаєш, правда?

Вона сполохано опустила очі. Нещасна? Вона?

– А ти щасливий, Мамаю?

– Так. Навпроти мене сидить найвродливіша у світі жінка, яку заледве не спекло моє сонце, а я її відпоюю козячим молоком та годую з ложечки. Так, я щасливий чоловік.

Він підводиться з крісла. Гладить її по голові, мов маленьку. Кінчиками пальців, що пахнуть тютюном, торкається її сухих губ.

– Красива.

Він ніжно цілує її в очі, в уста. Як маленьку дитину, не як жінку.

Магдалена не опирається і не ворушиться. Вона заніміла, вона хоче бути щасливою, ох, як вона хоче бути щасливою.

Він знаходить серед сплутаного волосся Мавчине вушко і ніжно шепоче:

– Щастя!

– А хіба можна всім дістати його?

– Можна всім!

– А де ж його дістати?

– Всюди!

– Коли?

– Завжди.

– Чому ж не всі мають?

– Тому що не хочуть.

Він розгинається, сумно посміхається. Магдалена розуміє, що він зараз піде геть, побажає їй солодких снів та піде. І якщо він зараз піде, то… Вона не стримується, хапає Олексія за руку:

– Не йди. Я хочу бути щаслива, хай тільки одну ніч. Дуже хочу. Будь ласка, не йди.

 

Олексій вертається до столу і пальцями гасить полум’я свічки… У темну хату крізь вікна зазирають цікаві зорі і серпик місяця‑ молодика.

Його уста знайшли її уста. Він пахнув степом, травами та волею. Вона спочатку несміло, мов квітка навесні, що так боїться приморозків та ще доволі кволого тепла, розтулює уста… Потім його руки заблукали в її волоссі, загойдалися вікна, заспівали музики, перевернувся догори дриґом світ…

 

Щоденник Мавки

Ця історія з Мавчиного щоденника дуже коротка, серденько. Ти вже напевне втямив, що Мавки люблять довгі історії, а ця куца, наче хвіст сонячного зайчика в листопадовий день. Мить … сяйнув, упав у око та, заметушившись, побіг далі. Бентежити.

Мені щодня кажуть чи словами, чи вчинками, що щастя НЕ ІСНУЄ. Є тільки добрий спогад про приємні миті, і лишень згодом ти їх називатимеш щастям, тоді, коли втратиш … На жаль, таке частенько трапляється.

Чи була я щасливою без тебе? Так, була, коли вважала, що кохаю. Я й справді кохала, кохала вигаданого когось, але хіба то по‑ справжньому? І мені не потрібно було тоді віри в те, що мене теж навзаєм й по‑ справжньому кохають. Мого кохання було достатньо. Воно вкривало нас сонцем – ніжно й трепетно. Моє кохання було живою водою, але виявилося, щоб зцілити чужу розтерзану душу, тої води замало. Пригадуєш, як у казці, мертва вода зцілює рани, жива вертає до життя. А мертвої в мене не було, та її мала інша.

І отою водою, мертвою, і мене, і його напоїли.

Його рани вона зцілила.

А мої?

Що буде, якщо мертву воду вип’є здорова людина?

Не питай … Я б мала померти, та досі жива.

ЖИВА!!! Я дуже дорого тоді заплатила за своє життя … Щастям! Кохання, мов череп’яний дзбан, розбилося від смерті на друзки.

Можна було пробувати клеїти, та він все одно залишиться дірявим.

Дірявий дзбан може мати форму лишень дірявого дзбана. Та хіба в нього набереш води? Вся витече … І моє кохання з цього дзбана утекло назавжди … І щастя моє закінчилося …

Чи тепер я щаслива, запитаєш?

Теперішній час!

Зараз я ніяка. Просто живу, працюю, люблю світ, люблю своїх донечок, ціную роботу, маю гарних друзів, турбуюся про них. І картаю себе інколи, що мені, виявляється, тільки цього для щастя замало … Бо для нього в мене бракує когось, того, кого можна було укрити сонцем.

Чи хочу бути щасливою? Дуже. У мене є сонце, яке нас і вкриє, і зігріє, і вилікує, і врятує, і прийме …

Щастя. Мить чи вічність? Багато чи мало? Лишень п’ять букв у ньому чи мільярди зірок? Мавка знає більше від нас. Щастя в долонях і в глині. Так, у глині і в долонях.

 

Історія дев’ята. Щастя

Довго творив Бог людину. Творіння це мало бути особливим. Справжнім, піддатливим, як глина, і живим, як Божий Дух. Хтозна, скільки часу минуло, скільки віків‑ тисячоліть прошуміло‑ прогуділо‑ пропливло, та врешті сталося диво – і витвір, ЛЮДИНА, був готовий …

Бог милувався своїм творінням. Бо не тільки зовні Людина була досконалою: очі її світилися глибоким розумом та мудрістю. Бог зачав вчити чоловіка того, що сам знав, і того, що вмів. Людина була добрим учнем, і Бог тішився, що таким удатним та здібним виявилося його творіння. І як кожен добрий батько, захотів Бог якось віддячити Людині за те, що учень, на якого покладалися такі сподівання, не розчарував його …

– Сину мій, – звернувся до Людини Бог, – а що би ти хотів отримати від мене в подарунок? Хочеш, я зірку наречу твоїм йменням чи навіть цілу галактику?

Замислилася Людина. Та не дуже довго думала, бо вона вже давно марила тільки одним: і у снах, і наяву, тим, що, як їй здавалося тоді, важливіше від вічності, від часу, від епох, від величі Божого задуму. Підвела свої блакитні очі на Бога і щиро мовила:

– Подаруй мені, Батьку, щастя!

Бог сумно та трохи розчаровано посміхнувся. Не такого він чекав від свого сина та учня.

Він узяв своє творіння за руку та відвів у власну майстерню. Там було чисто та порожньо. Чисті лави, прибраний стіл. Лишень на одній із полиць лежало щось липке, мокре та брудне. Бог узяв його і переклав до рук Людини.

– Я обіцяв виконати будь‑ яке твоє бажання. Ти захотів сам. Бери і твори. Яке сотвориш – таке й матимеш.

То була глина …

 

Доля

 

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо…

Григорій Сковорода

 

Вона посміхалася уві сні. Олексій не знав кому, янголам чи навіть самому Богу? Він погладив її по голові. М’які чорні кучерики сміливого янгола. Маленька сильна дівчинка із сумними очима, у яких, здається, вміщається вся зажура світу і така велика та ніжна душа…

Що він накоїв? Чому дозволив собі цю розкіш? Розкіш покохати жінку. Наперед знав, що мучитиметься, бо він там, у великих світах, не зможе жити, хай навіть поруч з нею. А вона? Він не посміє навіть просити її залишитися тут.

Але у Творця своя правда. Він, напевне, зараз, якщо йому є діло то тебе, саркастично посміхається в довгу бороду і думає: «Ох, козаче! Не нарікай! Чи не ти повторював, наче мантру, істину: усяке серце має свою любов. От маєш! »

Його любов зараз спала та лагідно посміхалася янголам…

Вийшов на вулицю. Сутінки от‑ от переростуть у світанок, а світанок стане ранком. Пішов на кручу зустрічати сонце, заодно провітрити голову.

З Дніпра дмухав вітер, трохи зарізкий, але теплий. Підставив обличчя його крилам. Досі в голові гуділи джмелі, тілом блукала приємна втома і блудив запах жінки, справжньої, його. Жінки, яка квітково духмяніла, яка обіймала так, як має обіймати жінка, яка цілувала так, що ледве не втрачав притомність… Торкався до неї так трепетно, мов до святої води, легко і ніжно входив у її хвилі, вода піддавалася, огортала його собою, крила її рук ніжно відкривалися назустріч. Вода заливала його, і він сонячним променем падав у її лоно та розчинявся…

Ще ніколи з жодною жінкою, навіть з найпершою, йому так добре не було. Коли ти і вона – одне, на вдиху та видиху, коли без слів – пісня, коли без нот – музика. Він підняв очі до неба. На сході зажевріло блідо‑ рожевим, наче хтось аквареллю пройшовся в тому місці, де небо цілується з водою. Художник додав барв, і рожева акварель перетворилася на червону заграву. Сходило сонце, спочатку несміло, поволі, мов маля, що вчиться спинатися на ноги. От воно своїм першим промінчиком зачепилося за спинку небесної колиски, другим, третім, четвертим. Маля посміхається, уже півкроку є, ще трішки… і… Небесний оркестр вибухає силою світла, вмикається сонячна доріжка з золота та смарагдів на плесі широкої ріки й тягнеться від того місця, де зійшло сонце, аж ген до протилежного берега. Уже двадцять років Олексій бачить це, і щоразу серце завмирає від краси Божого промислу:

– Батьку Небесний! Чого лиш ми не вміємо! І в глибини океанічні на батискафах пірнаємо, і про космічні подорожі до інших галактик уже навіть не мріємо, бо це от‑ от стане реальністю, і швидкість звуку долаємо, але при цьому бракує нам чогось справжнього. Хіба можна пізнати світ, не пізнавши себе?

Заплющив очі, вдихнув на повні груди.

І вже знав, що та жінка, що зараз спить у його ліжку, що впала йому на голову нізвідки, – таки його. То Бог сотворив її з його ребра, вдихнув у неї життя, просто, зовсім випадково, вона дісталась чужинцю… Так, Творці бувають дуже зайнятими і справ у них багатенько, і напевне є помічники, не все відмінники. Хтось переплутав адресу, час, і його жінку незаслужено отримав зайшлий… А вона була створена та призначена для нього, як і він – лишень для неї. Уста, мов калина взимку, – солодко‑ гіркі та дуже смачні. Він не любив меду надто багато і тішився з того, що його ніжна Мавка не медова дівчинка. Очі Мавки заповнені по вінця смутком. Той смуток такий безмежний, навіть коли вона посміхається, жартує, веселиться, смуток завжди тремтить у кутиках очей…

«Жінка з мого ребра», – прошепотів до себе. З очима на півсвіту і з бджолами, та ні – скоріше, джмелями в голові. Хто зробив її такою, хто той смуток так упечатав у душу, що він відбився і в очах? Крига скувала її серце, Олексій то відчував. Та дарма, серце можна відігріти, його треба відігріти, бо ця жінка тепер його і він за неї відповідає.

«Олексію, – питав себе, – ти був щасливим? До того, як пізнав її… Чи не був? » Переконав себе, що так – сам‑ один, і нікого не треба, бо є небо, є Творець, який живе зовсім поруч. Так, поруч. Отам, у яблуньці‑ дичці, котра виросла посеред стежки так несподівано. Після довгої‑ довгої зими пішов до батька Дніпра старою стежкою, що, на диво, не зникла. І раптом таке зелене диво поруч… Живісіньке, струнке, і бруньки тягнуться до сонця. Не вірилося якось: хіба таке буває, у яблуньки в березні бруньки? Не став чіпати дичку. Стежку можна поряд прокласти, головне – напрямок… Відтоді він часто навідував яблуньку… Знав, у ній живе Творець. Приходив і з ним говорив. Точніше Творець слухав, а Олексій говорив.

«Скажи мені, що потрібно для щастя? » – запитував яблуньку. І вже напевне знав відповідь. Не ту, у яку досі свято вірив. Сьогодні відповідь була геть інша, вона солодко спала у його хатинці.

Її вуста, очі, перса, що пахнуть молоком, лоно, яке пахне вічністю, море в ній самій… Ні, не море – океан. І не загубишся там, і не втонеш, бо стаєш раптом ґрунтом, який тримає той океан на собі…

Але… Ні, чому відразу оте «але», вкотре оте «але»…

Вона прийшла з великого світу, звідти, звідки він утік і куди повертатися не збирався. Вона прийшла? Ні, вона втекла, щоб заховатися. Телефон вимкнула, не хоче згадувати, чути, ким вона була.

Сонце дряпалося небом угору. Олексій отямився лишень тоді, коли зрозумів, що воно зачинає припікати. Зараз прокинеться його Мавка, і він має приготувати для неї сніданок, бо світанок, який він для неї приготував, вона проспала…

 

Вона така смішна в тих своїх коротких штанцях – червоних у білу квіточку, у блакитній футболці. А зараз наче соромиться себе і свого тіла. Вона ховає очі. Він питає, чи буде вона каву. Вона ствердно киває. П’ють та їдять мовчки. Він не може надивитися на неї. Вона, мов ранкова роса, свіжа та ніжна, і в кожній краплинці веселка, котра творить світ. Вона облизує верхню пелюстку губи, бо краплина води завмерла на ній. Йому хочеться підійти та випити ту краплинку до дна. Стримується, відчуваючи, як внизу плоті все напружується та виростає. Бажання заполонює кожну клітинку його тіла. Він знає: вона відчуває те саме, але‑ але‑ але… Вона приїхала з того виміру, від якого він заховався, і її той вимір досі міцно тримає, у ній так багато його.

– Мамаю… – врешті силувано озивається.

У голосі смуток. Олексій напружується. Може, не треба нічого казати, Мавко? Усе ж так добре – спів жайворонка в небі, дзижчання бджоли в мальвах під вікном, буркотливе гудіння джмеля, що випадково залетів до веранди.

Його блакитний погляд знаходить її… Сум в очах Мавки, правічний сум.

Повторює знову:

– Мамаю, я насправді не така, не розпусна. Пробач мені за вчорашнє, що накинулася на тебе, мов причинна. Не втрималася і…

Його тепла та важка рука торкається її уст:

– Тихо… Не говори дурниць, Мавко. Ти – моя жінка… З мого ребра, з моєї плоті. Ти просто повернулася до мене, а решта не має значення. Я тебе любив уже тоді, коли вперше сказав слово «мама». Бо ще при народженні з мене було забрано ребро, з якого сотворили тебе, бо вже тоді мені світ здавався меланхолійним, як твої очі, та веселим і п’янким, як твої уста.

І він уже не стримується. І не хоче, і не може, і не треба. Він і вона – основа життя, без якого не стане ані любові, ані вічності. Двоє стають одним, вірші стають піснями, вогонь стає теплом.

Вічність стає любов’ю.

Уста п’ють уста, тіло співає з тілом, перса її наче криниця для спраглого, сонячний струмінь пронизує руки, ноги, твою плоть. Мавка, що стала піснею, стає твоїм небом, сонцем, яке ніжно й упевнено голубить та гріє, і ти… Ти проллєшся дощем…

Щем. Такий щем. Ви серед степу, вгорі тільки небо та сонце, навіть хмари за вами не сміють підглядати. Звідкілясь з’являється ціла зграя метеликів. Мавка перелякано ховає голову під твої руки, спостерігаючи, як тисячі чарівних білокрилих створінь пурхають над вами. Вони сідають на руки, ноги, голову, м’яко обтрушують вітер зі своїх крил, і ти шепочеш їй на вушко:

– Тихо‑ тихо. Не бійся і не ворушися. То щастя, ті метелики на своїх крилах розносять його, вони поштарі‑ листоноші.

Вона, наче мале дитя, котре відчуло захищеність, стишується. Піднімає на нього свої сумні очі:

– Мені так добре, Мамаю. Я тут зовсім не стараюся грати якісь там вигадані ролі. Я така, якою є насправді.

– Бути собою, серденько, означає стати чужою для інших. Я у великому світі не зміг, а тут немає глядачів таких, щоб оцінили мою гру, тому. Я – це я…

– Звідки ти знав, що я повернуся до тебе?

Його втішило, що вона не сказала «приїду в гості» чи «відвідаю тебе»…

– Аякже. Ти ж замовила в мене Мамая. От і чекав, – відповів чесно.

А потім вони сиділи на березі великої ріки. Дивилися, як спокійно та тихо несе Борисфен свої води. Він здивовано розумів, що вже тиждень, відколи Мавка тут, погода незмінна – тихо, сонячно, безвітряно. Ночі, наче парне молоко – теплі та лагідні. Він дякував і небесним силам, і водним, що допомагають. От якби тільки знати – у чому? Чи він зможе вигнати сум з її очей?

Над Дніпром наче нізвідки з’явилося рухливе марево – сіре, крикливе, галасливе… Олексій здивовано спостерігав, як зграя великих чайок, просто впала на берег поруч з ними. Він не дуже розумів любов свого народу до цих птахів. Згадав слова пісні. Закигикав собі під ніс:

 

Ой горе тій чайці,

Чаєчці небозі,

Що вивела чаєняток

При битій дорозі.

Ой ішли чумаки,

Весело співали

І чаєчку ізігнали,

Чаєнят забрали.

 

Мавка осудливо подивилася на нього. Наче то Олексій тих чаєнят забрав. Уже починав звикати до того, що розуміла вона його без слів, наче читала, що він думає, чого хоче. І того погляду було достатньо. Він стенув плечима. А вона, вона відкрила кошик, у якому лежав хліб та пара шматків сала. І заходилася годувати птахів… Олексій насторожено спостерігав, як дурні птахи, чемно підходили до його Магдалени, кланяючись та зазираючи в очі. Коли хліб та сало скінчились, один птах, найбільший у зграї, стрепехнув крилами та всівся Мавці на плечі. Тендітні плечі молодої жінки аж загойдалися від такої ноші. Птах був чорно‑ білий. Смішний такий: сам чорний, а крила – білі. Птах подивився уважно на Магдалену, вона у відповідь посміхнулася. Тоді птах простягнув до неї свій дзьоб, замружив очі… Олексій міг закластися, що цей… цей… хоче щоб вона його поцілувала і…

Вона ніжно погладила голову птаха, посміхнулася та ніжно поцілувала того в голову, тоді в дзьоба. Верхня частина якого була трохи скривлена. Птах розплющив очі, задоволено стріпнув крилами та злетів, а за ним решта птахів.

Чайки зробили три кола в них над головою і полетіли…

– І що це було? – запитав Олексій, коли чайки в небі перетворилися на майже непомітні цятки.

– Чайки, – відповіла сумно та тихо, слідкуючи за тим, як у небі тануть птахи.

– Той Птах хотів, щоб ти його поцілувала.

– Та ну, Мамаю, – хитро примружилася Магдалена. – Ти ревнуєш мене до птаха?

Магдалена розсміялася, сміх дзвіночками перекочувався плесом ріки, і, здається, навіть сонце разом з нею сміялося.

Так, він ревнував її. Бо він кохав її. Так пристрасно і ніжно, так, як земля кохає небо, а сонце світ… А його Мавку любили всі: навіть птахи…

Наступного ранку він застав її за незрозумілим заняттям. Вона стояла біля старого воза та щось там мудрувала, схилившись над розкішною хаткою павука, який там зіткав гніздечко. То був один із його співмешканців. Олексій любив спостерігати, як поважний ткач‑ павук, наче господар, обживається у своїй оселі. У погідну теплу днину він завжди на місці, тільки‑ но настає переміна – ховається. І Олексій твердо знав – чекай негоди… Добре розумів, що то не один і той самий павук. Бо вік павучий надто короткий, але спадковість у цих створінь – річ уперта, і вони ніколи не дивували його чимсь незвичайним.

– Серденько, ти що тут робиш?

– Він, він… Він схопив метелика. Того самого листоношу, тобто поштаря, що приносить щастя.

Олексій придивився уважніше. У тенетах павучої пастки бив крильцями білосніжний метелик. Коли вона розплутала з тенет метелика, той не ворушився. Мавка спізнилася. Як вона плакала! Казала, що це загинуло чиєсь щастя, яке метелик‑ поштар не доніс.

Вона щодня чудувала його. Якось він ошелешено побачив її верхи на козацькому коні. Вона мчала, весело сміючись, її чорне волосся нагадувало тієї миті гриву Степа. Та інше було дивним. Норовливий Степ чемно слухався її. Навіть не намагався скинути з себе чи бодай налякати.

– Зрадник, – бовкнув не сердито сам до себе Олексій і додав, посміхнувшись: – Закоханий зрадник.

«А ти хотів, щоб було інакше? » – питав уже пізніше сам себе. Вона – твоя жінка, і все, що любить тебе, любить та приймає її.

І Степ, і батько Дніпро, і чайки, і метелики любили її. Вони були наче створені з одного матеріалу. Як не дивно, та він довше знаходив спільну мову – і з рікою, і з птахами, і з конем, і з небом. Вони приймали її як свою рідню, частинку природи. Бо вона таки своя, вона – Мавка.

Мавка та Мамай – казка з яким кінцем?

Мамай та Мавка.

– Люблю!

– Ти – моє небо.

– Люблю.

– Ти – мій світ…

– Люблю!

– Ти – моя доля!

Вони стоять уранці на кручі. Її голова притулена до його грудей, вона пригорнулася до чоловіка і дивиться, як ранкове сонце пестить воду, світ. Вона починає щасливо посміхатися, і Олексію стає радісно на серці, тому що серце його Мавки зачинає відтавати і сум в очах все частіше змінюється сміхом.

 

Роса

 

Магдалена стояла і дивилася, як на очах Мамая, Мамая з картини, яку вона повісила в себе над ліжком у львівській квартирі, щоранку з’являється роса. Сльози? Та хіба картини плачуть? Це ж не ікона. А хіба той, хто тебе береже, не може стати іконою?

Стрепенулася, скинула з себе сумніви. Вона все чинить правильно… Та чи правильно завжди означає добре?

Два тижні в Мамаєвому раю пробігли, мов один день. Ловила себе на думці: чи не сон то був? Він – чоловік справжній, наче зі старих легенд, з лицарського минулого, справжній чоловік у сучасному пластиковому світі. Він – лицар, а вона? Вона, на жаль, не дама його серця. Вона жінка, як Олексій каже, з купою бджіл у голові, проблемами, доньками, які ще досі залежать від неї.

Мамай на картині сидить під зеленим дубом. Так багато смарагдового – земля, повітря і навіть небо зеленкувате. Її Мамай. Її янгол з крилами.

Згадувала…

На дванадцятий день свого перебування в Мамая таки увімкнула мобільний. А там… Ціла купа дзвінків від дітей, яким вона потрібна, з роботи, дзвінки від друзів, від Ольки і Машки та від, дідько б його ухопив, від Тарасового колеги по бізнесу Карена Вітольдовича, й жодного від Тараса, лишень есемески…

Настав час повертатися.

– Мамаю, я повертаюся додому, я мушу, – дивилася на багаття і казала печальні слова.

– Ти вже вдома, Мавко. Хіба ти цього не зрозуміла, серденько? – він здивовано дивився на неї. Про що це вона?

– Мамаю, у Львові в мене донечки, старенька мама, і їм я теж потрібна. А ще друзі, робота, обов’язки, розумієш?

Вона прагне доступно розтовкмачити. Каже, що донечкам ще й досі потрібна мама, і нормальна освіта, і нормальні умови життя, у неї робота, друзі, а тут… навіть туалету нормального чи гарячої води, та й кухні, зрештою, нема. Так, влітку можна якось без цієї побутової блажі обходитися, а прийде зима – холод, морози, замети? А коли захворієш? Так‑ так, звісно, природа – хороший лікар, однак бувають різні трафунки. Що тоді? До міста далеко, а бездоріжжям, особливо восени чи взимку, то як з кінця світу в інший кінець добиратися.

Він мовчки слухає. Тоді підводиться і зникає кудись на пару хвилин. Повертається з двома склянками та пляшкою вина. Мовчки розливає, тицяє їй у руки:

– Розказуй. Може, зрозумію…

Це вперше він пропонує і їй, і собі спиртне. Домашнє вино. Вона робить на автоматі пару ковтків і хмеліє…

Розмовляють…

Проговорили цілу ніч. Про що? Вона про своє, а він? Він просто відповідав мовчанкою. І тому, напевне, замість ставати ближче, постаратися зрозуміти її, прийняти – віддалявся, віддалявся. Наче край неба, який хочеш ухопити руками, а той не дається…

А потім вона його просила, ні, не просила, благала, їхати з нею у Львів. А він вперто мовчав, замикаючись у собі. Злякався її пориву? Бажання стати з ним одним? Вжахнувся, що то втрата його свободи? Переконувала, що ні. Хай не сміє так навіть думати. Що вона ніколи не зазіхатиме на його волю, бо сама добре пам’ятає, як воно, бути підневільною. Та…

Не переконала!

Вони в ту ніч кохалися, наче востаннє. Вона відчула це, бо надто довгими і надто терпкими були поцілунки, надто ніжними його руки, вуста, його тіло розчинялося у ній і разом з тим була якась в усьому цьому незрозуміла туга, наче в місяця за зорею, що впала. Туга в ласкавому вигині шиї, у ямці на щоці, у маленькій родимці за вушком. Туга і прощання. Без слів, навіть звичної музики зітхань, коли в акті кохання доводиться ставити трикрапку… Зараз ставилася крапка. І ця крапка була сумна, дуже сумна.

А вранці вони поснідають і він мовчки проведе її.

Олексій запряг Степа і відвіз її за десяток кілометрів на станцію. У неї болить голова, бо забагато випила, а він так їй нічого і не сказав. А вона? Вона знову просила, благала їхати з нею. Спробувати пожити там, на великій землі… Може, і… Затнулася на півслові, бо зрозуміла: безглуздо таке пропонувати вітру. Те саме, що сказати: слухай, а давай я тебе посаджу в клітку, мо’, виживеш? Вітер у клітці – це… Штиль… Хай сказиться такий вітер…

І вже коли вона сиділа в автобусі, він притулився обличчям до шиби, і вона таки прочитала по губах те, що він весь час говорив їй мовчки: «Усяке серце має свою любов! Усяка птаха має своє небо! Лети, птахо! »

А де твоя любов, Мамаю, з ким твоє серце? І яка вона, твоя любов? Навіщо ти так про небо? Хіба бути крилатим – то гріх? Він навіть не здогадувався, який подарунок дав їй. Крім неба – крила, можливість знову літати.

У Києві на вокзалі в неї вкрали сумку. По‑ дурному так. Поклала її поруч в залі очікувань, поки вирішувала та збиралася з думками, що далі… Глип, сумка щезла. Залишилася тільки картина. А решта… Ані документів, ані грошей, ані мобільного телефону. Та то все фігня, поправиме горе, гіршим було те, що вкрали її щоденник, «Щоденник Мавки».

Плакала. Кляла весь світ за кривду. Чому, чому, чому? Одне накладалося на інше. Мамай не захотів навіть почути її, постаратися зрозуміти. Серце дерлося на шмаття. Дурепа, яка ж ти дурепа, Магдалено, ти ж собі давала слово більше не дозволяти нікому вбивати себе. Чугайстри, Мамаї… Усі вони з одного тіста, створені на одну подобу – чоловічу. Усі однаково негідники.

Мамай. Її Мамай. Ні, не її Мамай. Бо той може належати тільки собі, степу, річці, ще, може, небу. Не її Мамай. Картина з Мамаєм – її, а Мамай Олексій – то чужинець. Чужинець, який не захотів провести її на потяг до Києва, не просив повернутися, не сказав, що чекатиме, не запевняв, що вона для нього багато значить і заради неї він готовий на… На що готовий? Дурне наївне дівчисько. Він же сказав доступно: «Стерпіти себе, зжитися з самим собою, дивитися на себе спокійними очима, бути задоволеним серцем своїм, не шукати себе поза собою – це ключ для істинного блаженства». А хто ти для нього, чи є тобі місце в серці самітника, Мамая, того, хто вміє любити і знає як? Але він любить не так, як ти, він просто ЛЮБИТЬ. А ти б хотіла, щоб тебе любили трохи більше, аніж небо, трохи більше, аніж Бога, трохи більше, аніж себе…

Так! Хотіла б!

Наївна.

Провела рукою по картині. Торкнулася очей Мамая, тоді облизала пальці – солоні… Мамай плакав?

А тоді на вокзалі вона також ридала, і було зовсім невесело… Попросила у якогось гарно вбраного пана мобілку, згадала номер телефону Олі, її домашній телефон… Через півгодини в неї вже був мобільний та квиток на Львів… Оля подзвонила Тарасу, той приятелям у Києві і…

У Львові її зустрічав Тарас. Уважний, чемний та мовчазний.

Вона відновила номери телефонів, пластикові картки. Тарас допоміг з новими документами. Поводився уважно та стримано. Не сперечався, не нав’язувався, з’являвся лишень тоді, коли був потрібен. Не розпитував: де вона була стільки часу і чому повернулася.

А вона? Вона чекала дзвінка від нього, від Мамая. Вона залишила йому номер свого мобільного та домашню адресу – добре то пам’ятала. Записала на аркуші паперу в клітинку та причепила скріпкою до календарика, що висить у спальні. Він, якщо вона йому не байдужа, зателефонує, обов’язково зателефонує.

Мамай так і не зателефонував. Тоді поривалася зателефонувати до нього. Але ж… Її стара мобілка зі списком номерів, як і візитка Мамая, як і щоденник, старі документи, гроші – усе втрачено.

Час минав. Він не передзвонив ані через день, ані через тиждень, ані через місяць… І не приїхав, хоча вона розповіла, де у Львові мешкає, працює, які кав’ярні любить, навіть у який театр ходить…

Перший тиждень взагалі не могла спати. Ходила як причинна, лякалася свого відображення в дзеркалі, схудла до непізнаваності…

Та в неї були діти, мама, робота, проблеми інших – і це таки відволікало. Простакувата дуринда, яка повірила в баєчку, що є не такі, як усі, що ти особлива і тому він особливий… Прийшла таки до тями… У Машки стався черговий запій. Три роки подруга не пила, і ось… Потрібні були гроші на її лікування. Якийсь мізер могла назбирати, але цього було мало. Зрештою, знала, мусить знайти щось таке, що не дозволить подрузі знову і знову ходити колами над безоднею і перетворювати своє життя на пекло. Бо жоден чоловік цього не заслуговує… Навіть твій.

Вдалося помістити Машку в хорошу клініку для алкоголіків, дорогу та престижну. Тарас допоміг, бо туди пропхатися, як з’ясувалося, не так просто – черга… У Машки ж нема часу чекати. Поки Машка була в лікарні, наглядала за її оселею… Вазонки, кішка Маруся… Паралельно наводила лад. Одна шафа була вщент завалена паперовим мотлохом: старі журнали, газети, рахунки. То треба все викинути. Почала перебирати, може, щось і справді потрібне між макулатурою загубилося. Для чого Машка то все зберігала? Випадкова наткнулася на телеграму. Текст приголомшив: «Маріє Сестра Леся померла Привезуть Італії сьомого серпня ховатимуть дев’ятого тітка Юстина». Яка сестра? Машка нічого ні про сестру не розповідала, ні про тітку. Казала, що в неї нікого нема. Батьки померли давно, а інших родичів вона не знає. Штемпель на телеграмі добре було видно… Минуло чотири роки… У той час Машка сильно пила, могла телеграму навіть не помітити. Якась маленька іскра надії зажевріла всередині. Виписала адресу відправника, ім’я та прізвище. Машка має родину. А це не абищо.

Літо поволі перебрело в осінь… У Львові задощило, жовтень крокував вуличками міста, скидав змарніле листя. А вона, ідіотка, досі чекала. Чекала дзвінка чи його приїзду, паралельно продовжуючи жити: донечки, їхні підліткові проблеми, робота, пошуки родичів Машки, листи від подруги з клініки. Машка скаржилася, що їй нудно в лікарні, бо телефони в них позабирали, можна тільки читати, писати листи і гуляти… Магдалена втішала подругу, казала: ще трішки і все буде добре.

А поруч, у сумі і в переживаннях, завжди опинявся Тарас. Була вдячна йому за те, що нічого не розпитує, не лізе в душу. Просто тихенько допомагає, без зайвого галасу. Та могла відповісти йому на увагу лишень чемною приязністю, не більше. Як ото сходити на каву чи на зустріч із його бізнес‑ партнерами. І щоразу зустрічала на цих обідах, начебто випадково, принаймні так запевняв її Тарас, його тепер уже повноцінного партнера по бізнесу Карена Вітольдовича. Той зі своїми сластолюбними розмовами діяв їй на нерви. Починаючи з патякання про те, що це саме їй Тарас має завдячувати, що потужна київсько‑ лондонська фірма, власником якої він є, погодилася співпрацювати з блошиною львівською компанією, і закінчуючи дурними компліментами про смак Магди та божественний колір очей. Неждано для себе, навіть на це навчилася дивитися спокійно. Ще вчора вона б закипіла мов чайник та й облила б цього старого хтивого козла окропом. А зараз? Хай живе, бо йому і так ніц не світить. А от Тарас через її нестриманість не має страждати.

Карен їй інколи телефонував, щоб поговорити про погоду‑ новини культури та запросити в театр чи на каву. Жодного разу не сходила – завжди є сто причин не піти, якщо не хочеться. Та Карен Вітольдович умів бути наполегливим. Навіть будинок собі у Львові придбав, бо місто йому, бач, сподобалося.

Одного разу вона навіть дозволила йому провести себе додому. Точніше, було так. Звичайна вечірка з приводу підписання якогось там контракту, гості, музика, товариство, і тут Тарасові телефонує його мама. Наполохана та збентежена, каже, що в батька Тараса стався серцевий напад. Звісно, Тарас помчав у лікарню. Правда, спочатку поривався завезти її додому, однак це в інший бік міста. Та тут де не взявся Карен Вітольдович. Чорні маленькі очка, мов у щура, ніс бараболькою, крихітний ротик… Правда, то тільки Магді він не подобався, бо всі жінки в товаристві обожнювали Карена за гарне почуття гумору, добру освіту, виховання плюс гроші.

Так‑ от, пан Карен напросився доставити Магдалену додому. Жінка не стала сперечатися, бо інакше Тарас не поїхав би, а їй не хотілося затримувати його.

Вони йшли парком Франка, спускалися від готелю «Дністер» униз до університету. Карен Вітольдович старався Магдалені повідомити щось важливе. Вона відчувала це, та вдавала, що тупенька та не до кінця розуміє, стрибаючи в бесіді з теми на тему. Гралася з ним, наче в пінг‑ понг.

– Голубонько Магдаленонько, – це його звертання просто до сказу її доводило: – А чи знаєте ви, любонько, щось про цей парк?

– Парк? – вона здивовано кліпала очима. – Ну‑ у‑ у. Колись цього парку тут точно не було, чи не так, пане Карене?

– Ой, кохана львів’яночко, – казав це жартома, але разом з тим пильно дивився в очі. – Так, парку тут не було. А було поле. Наприкінці шістнадцятого століття міщанин Шольц‑ Вольфович купив ці землі та заклав тутечки невеликий сад, який пізніше перейшов у руки його зятя, венеційського купця Масарі. Ну, того самого, голубонько, власника кам’яниці на площі Ринок, де тепер ресторація «Криївка». А кам’яницю через прізвище власника й досі називають Масарівською, або Венеційською. Молодий венецієць перепланував сад на італійський манер, розбивши на тераси, і подарував його місту, щоби ним могли користуватися всі львів’яни. Отакий оригінал.

– Ага, – впустила шпильку Магдалена. – Тепер таких немає. Усе під себе гребуть.

Карен вдав, що не зовсім розуміє, та все ж на обличчі один м’яз трохи сіпнувся.

– Тисяча шістсот чотирнадцятого року міська влада тимчасово передала парк у користування монахам‑ єзуїтам, які почали будівництво у Львові свого костелу та монастиря. Монахи побудували тут цегельню, аби забезпечити будівництво цеглою. А ще звели пивоварню, а частину земель здали в оренду селянам і відкрили для них корчму. Тож не дивно, що на картах Львова та в історичних документах тих часів зустрічається назва «Єзуїтський сад». Це «тимчасове» єзуїтське користування тривало майже сто шістдесят років. Та часи змінилися. І нова австрійська влада припинила існування ордену єзуїтів. Парк врешті знову стає власністю міста. І в дев’ятнадцятому столітті міський садівник Бауер здійснює тут кардинальну реконструкцію на взірець тогочасних англійських парків у так званому ландшафтному стилі. У тисяча вісімсот сімдесят сьомому – тисяча вісімсот вісімдесят першому роках на місці казино «Герта», де тепер будинок університету, спорудили будівлю Галицького сейму, у нижній частині парку влаштували чудові партерні сади з багатими квітковими композиціями, стриженими кущами та деревами. А тисяча вісімсот тридцять п’ятого року посередині парку з’явилася граціозна альтанка – ротонда. Вона й досі стоїть тут.

– Я вражена, Карене Вітольдовичу. Звісно, я дещо знаю, шановний пане, про своє місто, але звідки вам, киянину, відомі такі подробиці і навіщо? Раніше я не спостерігала за вами такої палкої любові до Львова. Ви що, спеціально зазубрили уривок з Вікіпедії, щоб вразити мене? – запитала з притиском, майже по‑ злому.

Карен Вітольдович схопив її за руку, різко повернув до себе. Ледве не впала зі своїх високих підборів. Він підхопив її. Вони стояли під ліхтарем: красива молода жінка в червоному пальто, у червоних чобітках, чорна сумка, чорний берет на голові та старший, уже зовсім сивий, пан.

– Чарівні, вбивчі очі у вас, Магдочко. Очі, що топлять… – прошепотів до неї чоловік. Магда не відводила погляду. – Так, я визубрив. Заради вас. І тепер я ваш Львів ліпше знаю, аніж гіди. От візьмімо до прикладу отой будинок, де зараз музей Крушельницької, – і він, не відводячи від неї очей, махнув рукою в бік темних вікон кам’яниці. – Можу назвати і точну дату, і хто коли його купив чи продав. Чи про саму Крушельницьку знаю майже все. Ну от хоча б таке. Крушельницька врятувала оперу Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Далекого тисяча дев’ятсот четвертого року композитор написав її спеціально для італійської співачки Розіни Сторкіо. На сцені театру «Ла Скала» опера провалилася – газети писали про грандіозне фіаско маестро Пуччіні. Але композитор не здався, вирішив зробити повторну прем’єру і запросив галичанку Соломію. Вона погодилася – і врятувала і оперу, і композитора від ганьби.

– Ну й що з того, пане Карене? Я вас питаю про геть інше. Ви мене хочете вразити своєю ерудицією? Вразили. А далі? – Магдалена свердлила Карена очима.

Його маленькі чорні очі зачали сльозитися. Та клята баба таки його доконала. І сам не розумів, якого він так у неї вчепився.

– Я тобі зовсім байдужий, Магдалено, так?

Вона стенула плечима: ви ж самі бачите це, чого питаєте…

– І в мене немає шансів, так?

Думала. А чи є в неї шанс достукатися до Мамая? Чи хотіла б вона його отримати? Сумно посміхнулася власним роздумам:

– Шанс є завжди, пане Карене. Навіть тоді, коли здається, усе втрачено. Поки тліє віра у серці – шанс є.

Карен міцно тримав її за руку. Вона не вирвалася, як зазвичай то робила. Поцілував її в пальці дуже галантно та майже ніяково. Тоді вона підхопила його попід руку і вони пішли вниз до університету, де на них чекала автівка пана Карена, яка за мить довезе її додому…

Уже біля машини, перед тим як відчинити дверцята, знову заговорив:

– Я для вас, Магдочко, зроблю все, що завгодно. І ви мені не будете нічого винні. Не думайте, що я збираюся вас купити.

Магда скривилася. Карен Вітольдович це побачив і запопадливо додав:

– Так‑ так. Нічого тобі це не коштуватиме. Запросто так.

– Запросто так? – вона перепитувала не з цікавості.

Він повторив:

– Запросто так.

Магдалена на мить задумалася.

– Перевіримо! Моя близька подруга Марія зараз у лікарні, вона алкоголік. Хвороба, самі розумієте, підступна. І щоб людині повністю одужати, мало медичного втручання, потрібне насамперед бажання хворого. Марія для мене багато зробила, і я мушу допомогти їй, – Магдалена відкрила свою сумочку, щось там шукаючи. За мить витягла з неї вчетверо складений аркуш паперу. – Ось візьміть, будь ласка. Мені потрібно розшукати одну людину. Там все написано. Це маленький шанс на порятунок, та все ж…

– Хто вона, та людина, яку потрібно розшукати? – Карен Вітольдович обережно взяв аркуш, навіть не розгортав його, дивився допитливо на жінку.

– Вона сестра Марії. Чотири роки тому Марія отримала від тітки телеграму про те, що сестра померла. Не знаю чому, але Машка не визнає своїх родичів, до того ж тоді в неї був сильний запій і телеграму в купі макулатури, яку зазвичай кидають до поштової скриньки, вона не помітила… Я не полінувалася і з’їздила за адресою на штемпелі. Тим паче, що це легко було зробити. Сільська адреса в мене є. У селі люди багато що можуть розповісти про ближнього. От про що я довідалася: тітка Юстина померла минулого року. У неї, на жаль, нікого не було – ні дітей, ні чоловіка. Усю її нехитру господарку отримав двоюрідний племінник, який доглядав хвору жінку. Він мені й розповів історію про те, що сестру Машки Лесю ховали в закритій труні й селом ходили недобрі чутки, що насправді то зовсім і не Леська похована. А ще злі язики плещуть, що Леська мала дитинку, незаконнонароджену, але чи то в Італії її залишила, чи та померла маленькою. Я, очевидно, пане Карене, надто багато прошу. У вас і так справ вистачає, але якщо це можливо, то, будь ласка, допоможіть добрій людині та…

– Ти хочеш довідатися, чи насправді було поховано ту жінку? – перепитав Карен Вітольдович, бо Магдалена спіткнулася на півслові та замовкла.

Вона стенула плечима:

– Там записано все, що я довідалася про Машку та її родину. Я гадаю, що Леська таки мертва. А от дитина? Де вона і чи була? Розумію, шанс мізерний, проте…

– Як ти сказала, Магдусечко? «Шанс є завжди! »

 

А вночі їй намарився сон: чорний кінь, ні‑ ні, не вороний, а чорний, чорні круки, чорне небо і вона вся в чорному бреде поміж чорних хрестів. До останнього в ряді хреста прибито табличку, яка поскрипує на вітрі. Так моторошно довкола, а ще оце гидке та натужне рип‑ рип‑ рип. Вона мусить прочитати, що на тій табличці написано… «Цвинтар похованих надій».

Ридала, запхавши голову в подушку. Було холодно від побаченого уві сні. Цвинтар похованих надій. Надій на кого чи на що? Ти досі кохаєш його. Кохаєш? Чому? Ти знову вигадала собі це кохання. Здоровий глузд затикав пельку серцю. Не волай, помовч! Хто зараз поруч? Де твій той справжній, єдиний, де? А Тарас тут, намацати можеш, торкнутися рукою, попросити – почує, і навіть коли не проситимеш – усе одно почує, прийде, допоможе, небо нахилить. А твій Мамай? Хіба що в спогадах, на картині в спальні та в серці.

У серці?

Хотіла позбутися такого серця, яке болить…

Робила все на автоматі. Тарас запропонував віддати доньку на спецпідготовку з англійської, бо нема чого такій розумничці вчитися в низькопробних навчальних закладах України. Он його племінниця в Англії в універі вчиться і матиме європейський диплом, то й Оленці також можна це влаштувати… Авжеж‑ авжеж, таки потрібно подумати про майбутнє дитини, про добру освіту і таке інше… А ще Тарас пропонує напередодні нового року поїхати до Англії і на місці розвідати. А гроші? А гроші – це вода… І вона не мусить йому дякувати чи відчувати себе винною. Йому подобається робити добре жінці, яку він кохає. І навзаєм нічого, абсолютно нічого не вимагає. Тільки одного – знати, що вона жива‑ здорова. Бо він її кохає…

Кохає?

А Мамай? А що Мамай? Боже, Мавко, ти ж Мавка, як ти могла повірити Чугайстру. Але ж він не Чугайстер – він Мамай… А хіба Мамай не може бути Чугайстром?

Майже не чула свого внутрішнього голосу. Останній тиждень їй кругом ввижався Олексій. То наче його у вікні квартири побачила. Стояв, задерши голову до неба, і рахував вікна її будинку. Поки вибігла – порожньо, нікого, лишень сусід вигулює пікінеса… Того ж дня, в обідню перерву, бігла хвилин п’ять, як навіжена, за чоловіком з довгими вусами в довгій бурці, у смушевій шапці. Чоловік глянув на неї трохи заскочено. То був актор з масовки, у Львові знімали фільм про Мазепу…

Того ж дня увечері святкували День народження Ольги в крутому ресторані, і Карен Вітольдович там був, і Тарас, звісно, теж. І не відходив від неї ні на крок, за що вона йому була щиро вдячна, бо останнім часом надто глибоко відчувала власну самотність, непотрібність. Якоїсь миті їй здалося, що офіціант, котрий прислуговував за сусіднім столиком, то Мамай… Мала істерику, після того як обпитала всіх офіціантів ресторації, а Мамая так і не знайшла. Тарас обхопив її, наче маленьку, руками, загорнув у шубу, посадив у машину та відвіз додому… До себе додому. Він навіть не робив спроб спокусити її чи бодай необачно торкнутися. Хоча вона була сьогодні й не проти, бо почувалася кепсько: вдруге зрадженою та покинутою… І захотілося тепла, справжнього, чоловічого, отам – усередині тіла… Нехай тимчасового тепла. Та чи змогла б вона з іншим, бо досі всередині живе Мамай?

І слава Богу, що Тарас не чіпав її. А просто сидів поруч, гладив по голові, розповідав якісь веселі історії, навіть пробував співати. Вона так і заснула, слухаючи його недолугі жарти, але то було ліпше, аніж отримати зашморг на шию чи розуміння, що ти зовсім нікому не потрібна.

А через три дні після цього випадку вона отримала пакунок. Розгорнула і отетеріла: всередині її щоденник, «Щоденник Мавки»… Вона думала, що на київському вокзалі влітку злодії вкрали його разом із сумкою.

Але хто передав, чому?

Секретарка сказала, що о шостій годині вранці приніс чоловік, якого бачила лиш сторож пані Катя. Так‑ от, прийшов чоловік – дуже дивно вбраний, наче з минулого століття: червоні чоботи, довгий кожух, шапка козацька, вуса довгі. Запитав, чи тут працює пані Магдалена. І попросив передати їй дещо. Пані Катя запитала, може передати щось на словах. Той відповів: не треба, пані Магдалена все й без слів зрозуміє.

Магдалена розгорнула щоденник, там лежав аркуш паперу в клітинку, на якому її почерком було акуратно виведено номер телефону, її телефону, а внизу дуже художньо виписано: «Стань щасливою, Мавко! У тебе для цього все є. Я тобі не потрібен. Мамай». В аркуш паперу було вкладено три дубових листочки…

Значить, їй не ввижалося. Не ввижалося. Він навіть не намагався поговорити з нею. Втік як злодій… Чому він за неї вирішив, що для неї важливо і що чи хто їй для щастя потрібен? Ні‑ ні, вона за ним не побіжить, нізащо. Жоден чоловік від неї цього не отримає. Навіть найкращий, навіть Мамай.

Підійшла до вікна. Великі лапаті сніжинки засипали її місто. На світ опускалася зима. А в її серце входила стужа. Він прочитав її щоденник і, звісно, злякався. Вважав божевільною? Тоді навіщо було привозити? Міг і поштою переслати або взагалі забити. Ще раз пробігла очима по буквах, мов по струнах: «Щ‑ а‑ с‑ л‑ и‑ в‑ а… Не п‑ о‑ т‑ р‑ і‑ б‑ е‑ е‑ е‑ е‑ н…» Дуже повільно склала аркуш, розірвала навпіл, тоді ще раз, ще раз, ще… Відчинила кватирку і викинула пошматоване щастя на сніг. Вітер підхопив шматки щастя, закружляв їх у танку, змішавши з лапатими сніжинками… І вже за мить не можна було дібрати, де сніг, а де її щастя… Це була крапка в історії її серця. Його тепер нема – воно зупинилося. То була її покара за те, як вона досі жила. Жила? А жити ж треба далі? Якось треба жити. Згадала слова улюбленого вірша, силувано посміхнулася: «І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт».

І вона житиме. ЖИТИМЕ… А за минулим таки плакатиме, бо вона не настільки сильна, щоб безболісно втрачати.

 

Лондон зустрічав дощем. Тарас бігав довкола неї, як біля писаного яєчка. Він і досі не наважувався поцілувати її чи бодай пригорнути. Магдалені було байдуже, якось воно таки станеться.

Тарас не був гидким для неї. Так, звісно, він був Чугайстром, але… Ручним, кімнатним, як песик чіхуахуа, тому вона з ним дасть раду… Якби тільки не спати в одному ліжку. Господи, після Мамая вона про доторки іншого й думати не може. То було б зґвалтування… Та вона про це подумає згодом, коли з’явиться потреба.

Стояла, чекаючи на Тараса. Одна з його валіз десь загубилася, випадково відправили не на ту лінію. Підійшла до вікна і здивовано завмерла… На підвіконні сиділа чайка й уважно дивилася на неї. Що тут робить чайка і чи взагалі тут, у Лондоні, можуть бути чайки? Придивилася уважно! Леле! То була та сама чайка. Чорний птах з білими крильми. У нього трохи скривлена верхня частина дзьоба, наче її хтось прищемив… Постукала по шибі, зганяючи птаха. Той навіть не ворухнувся, продовжував уважно дивитися на неї… Приклала руку до того місця, де у птаха голова, наче хотіла погладити. Птах замружився, і раптом вона помітила, як з його ока котиться щось прозоре… сльоза… чи вміють чайки плакати?

– Магдаленочко? – за спиною почувся голос Тараса. Озирнулася. – Усе, знайшов, можемо вирушати.

Чоловік прочитав збентеження на її обличчі:

– Що трапилося, люба?

Махнула рукою в бік птаха:

– Там чайка і вона плаче.

Тарас кинувся до вікна:

– Хто, Магдусю, хто плаче?

Магдалена перевела очі на шибу. Там було порожньо. На підвіконні лежали дві пір’їни – чорна та біла. Враз їх підхопив вітер та закружляв у танці, відносячи кудись угору, туди, де інколи бувають чайки та янголи…

Згадала свій сон з чорними хрестами. «Цвинтар похованих надій». Зітхнула. То вже поминки, напевне, бо таке ввиважається? …

Вони їхали в таксі. Тарас проводив для неї екскурсію, захоплено розповідаючи про столицю Великої Британії й запевняючи, що місто їй сподобається:

– Це супер‑ пупер місто, сонце! Місто на Темзі! Подивитися в Лондоні справді є на що. Лондонський Тауер, Собор Святого Павла, Букінгемський палац, Вестмінстерське абатство… Тут музеїв і галерей більш ніж три сотні. Лише Британський музей чого вартий! Це ж величезне сховище археологічних знахідок, привезених з усього світу. А Національна галерея? Вона відома своєю колекцією європейського живопису. Цікаво буде, Магдусю, і в музеї громадського транспорту, а ще в будинку‑ музеї Фрейда, Діккенса і Шерлока Холмса. Круто, нє? А фортеця Тауер – резиденція королів і разом з тим в’язниця. Уявляєш! А Біг‑ Бен? Зараз там палата лордів. Варто поглянути і на зміну караулу біля Букінгемського палацу. Це щоденна церемонія, у якій бере участь королівські піша і кінна гвардія в супроводі оркестру. А місто з висоти пташиного лету можна побачити зі скляної кабінки «Лондонського Ока». Це так приголомшливо! Пам’яток у Лондоні ну дуже багато. Потрібно, напевно, не один раз побувати в цьому місті, щоб побачити все, що хотілося б. І ми з тобою це зробимо, правда ж?

Вона мовчки хитала головою. Байдуже все, байдуже…

Готель з вікнами на Біг‑ Бен. Мокра та непривітна зима за вікнами. Англійська зима, яка не цілує землю сніжинками, а кропить її щедро сирим дощем… Тарас запопадливо замовив двокімнатний номер. Він її не квапить і не зобов’язує ні до чого, коли буде готова – хай скаже. А якщо не буде? Знала, що не буде ніколи готова переспати з ним, та не стала про це казати зараз. Може, згодом.

Тарас щось вирішує по телефону у своїй кімнаті. Ага, у кожного своя кімната. Єдина типу незручність, що ванна кімната у них спільна. Але в ній є двійко дверей: Тарас зі своєї може вільно потрапити у ванну, а вона – з власної. Магдалена заходить у ванну. І що тут так непривітно гуде? Магдалена уважно вслухається. Велика простора ванна, напевне розміром як її вітальня у львівській квартирі. Та не розміри ванни її вражають, а те, що вловлювало вухо, а тепер і око. Гул. Високо‑ високо, аж під стелею, у самому кутику сплів тенета павук, і в ті тенета щось потрапило – мале, живуче та пискляве… Але вона не стане його рятувати, бо то англійська муха і англійський павук, і все має бути так, як має бути, бо не всі мухи хочуть бути врятованими.

Боже, що за каша в голові?

Тарас щось бубнить за дверима. Вона відкриває воду, хай думає, що вона миється, і хай вона не чує, як кличе на допомогу муха, що потрапила в тенета, і як стукає по ринві англійськими закаблуками англійський дощ… Біля дверей, що ведуть до Тарасової кімнати, стоїть м’яке зручне крісло. Магдалена зручно всідається – голова важка від звуків і від думок. До того всього ґвалту – павук, муха, вода, дощ – додається голос Тараса.

Божевільні хористи:

– Дз‑ з‑ з‑ з‑ дз‑ з‑ з‑ з‑ з‑ з!

– Крап‑ крап‑ крап, – дощові закаблуки‑ закаблуки‑ закаблуки…

– Ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш, – вода з крана.

– Та все гаразд, шановний Карене Вітольдовичу, – голос Тараса. – На місці, так. Спасибі за апартаменти. Вони розкішні. І Магдалені дуже сподобалися.

– Дз‑ з‑ з‑ з‑ дз‑ з‑ з‑ з‑ з‑ з!

– Крап‑ крап‑ крап…

– Ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш…

– Ні‑ ні. Вона ні про що не здогадується, як ви й просили.

– Дз‑ з‑ з‑ з‑ дз‑ з‑ з‑ з‑ з‑ з!

– Крап‑ крап‑ крап…

– Ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш…

– Мусите ще трішки потерпіти. Вона вперта, дуже вперта. Та знаю я, що всі мають свою ціну. І вона очевидно теж.

– Дз‑ з‑ з‑ з‑ дз‑ з‑ з‑ з‑ з‑ з!

– Крап‑ крап‑ крап…

– Ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш‑ ш…

– Щодо суми. Три? Ви не помилилися. Звісно премія за мої труди. Ви дуже щедрі. Даруйте, це, звичайно, не моя справа, та чому вона?

Муха перестала дзижчати.

Дощ припинився.

Тарас замовк, очевидно, почув таке, що йому мову відібрало.

Підійшла до вікна. Хвилини дві панувала тиша. Тоді знову обізвався Тарас за дверима, завила сирена «швидкої» за вікном, та вона цього не чула…

Світ щойно для неї вкотре репнув та розвалився. Холод бридкими щупальцями торкався її серця, вона гидливо скинула його з себе. Не зараз, її не задушити, вона тепер сильна. Бо коли таке відбувається надто часто – перетворюється на закономірність…

 

Щоденник Мавки

Коли розчарування стає закономірністю, то на що воно перетворюється? Як називається такий стан? Коли навіть розпач не дає ради? Бо він просто не з’являється. Може, тому, що ти не дуже й чекала від тої людини, у якій розчарувалася, чогось аж надто хорошого. Він такий, як уся армія Чугайстрів, і від початку таким був, і таким залишиться, і тому нема йому виправдання і прощення нема, і ти добре знаєш, що з тим робити. А як би вчинила Мавка? Простила? А як вчиниш ти? Ти, та сама особлива Мавка? Що? Насправді все закономірно. Нічого не потрібно робити. За тебе все зроблять інші. Лишень маленький невинний поштовх – Чугайстер проти Чугайстра. Бо?

Бо клин клином? Клин клином, зло злом, ненависть ненавистю? Чи завжди?

Запитую себе щоразу, коли розумію, що зло має бути покаране, а добро мусить мати кулаки. Для чого? А може, для того, щоб зло врешті зрозуміло: сильний ніколи не стане тріпатися розпачливо раненим птахом, коли його вдарять, він діятиме впевнено – мов ранений хижак …

А чи знайдеться в Мавчиному зшитку історія і про це … Яка б розрадила, порадила, відвела чи навела? Може, оця, про те, що ніколи не помирає …

 

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: