З 1968 року Андріївська церква була філією заповідника «Софійський музей». З 1990-х рр. перебуває в користуванні УАПЦ .

81. Палаци у Качанівці, Сокиринцях.

Сокиринська садиба - пам'ятка садово-паркового мистецтва ХIХ століття, що колись займала вагоме культурне та просвітницьке місце в Російській імперії. Її історія починається у 1719 р. коли Сокиринці перейшли у володіння родини Галаганів. Через сторіччя у 1823 р. садиба перейшла до Павла Григоровича Галагана, за наказом якого у 1830-х рр. і було зведено палац та парковий комплекс. Розробкою та проектуванням ансамблю займався Павло Дубровський (1783-1850). Разом з ним працював відомий австрійський садівник В.Бістерфельд. Були споруджені палац, ротонда, готичний місток, альтанка та оранжерея.

Палац складається з 3 корпусів – центрального, який прикрашений куполом та восьмиколонним портиком, та двох бокових. У палаці було 60 кімнат. Включно до Першої світової війни в Сокиринській садибі була доба розквіту. Сучасники називали маєток Галаганів «Українським Парнасом» за те, що тут діяв кріпацький театр і хор, а також частими гостями були відомі діячі культури та мистецтва (поет і художник Т.Г.Шевченко (1845 p.), художник Л.М.Жемчужников (1828-1912), , композитор М.В. Лисенко (1842-1912), кобзар О.М.Вересай.)

До початку революції палац був в гарному становищі, потім настали важкі часи. Під час громадянської війни його доглядали місцеві селяни. На початку 1920-х рр. тут планували створити музей, але палац передали для військового госпіталю. Після цього садиба перейшла до агрошколи. Все це призвело до нерадісних змін. Було вирубано значну частину парку, де росли вікові дерева. Також були запущені паркові споруди – конюшня, готичний місток, оранжереї та службові флігелі. Галявина перед палацом була перетворена на спортивний майданчик, що викликає певний дисонанс. Мабуть граючи в футбол і було відбито голову однієї з двох статуй (Гера і Церера ), які прикрашали сходи. Також складна доля колекції родини Галаганів. В 1927 році всі художні й історичні цінності були передані до Прилуцького музею, а в 1953 році, галаганівську колекцію забрали до Чернігова. У 1971 р. на території Сокиринської садиби було встановлено пам'ятник видатному українському кобзарю – О. М. Вересаю, а в самому палаці відкрито кімнату-музей.

Зараз на території Сокиринського палацу та парку знаходиться професійний аграрний ліцей. У вихідні дні тут все закрито, тому потрапити всередину неможливо. Сокиринський палац користується популярністью серед туристів. Особливо популярні тури вихідного дня в комплексі з відвідуванням Качанівки та Густині.

І ось іще одна дворянська садиба гостинно відкриває свої в’їзні ворота. Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» створено в 1981 році на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, яка була заснована в 1770-х роках і яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі.
Після вступу 1824 року у володіння Качанівкою поміщиків-меценатів Тарновських, починається найбільш цікавий період, що продовжувався більше 70-ти років і приніс славу цьому чарівному куточку малоросійського краю як своєрідному культурно-мистецькому осередку, який приваблював кращих представників творчої інтелігенції. В Качанівському альбомі для гостей залишили автографи М. Гоголь, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович, Г.Барвінок, художники Л. Жемчужніков, О. Волосков, А. Горонович, В. Рєзанов, М. Врубель, М. Бодаревський, брати В. і К. Маковські, відомі історики Д. Яворницький, О. Лазаревський, М. Маркевич, Г. Житецький, багато інших славетних митців, вчених, громадських і культурних діячів. Всього ж в альбомі більше 600 автографів.

Літом 1838 року в Качанівці плідно працював над оперою «Руслан і Людмила» Михайло Глинка. Тут він писав пісні, романси, кантати. Після від’їзду Глинки в садибі назавжди утвердився культ композитора. І зараз на пагорбі, біля Майорського ставу, стоїть струнка, білокам’яна альтанка, названа його іменем. Знаменно, що Тарас Шевченко у травні 1843 року, під час своєї першої подорожі по Вкраїні, їхав з Петербурга прямим призначенням у Качанівку, куди перед тим переслав свою кращу картину «Катерина». Останній візит Великого Кобзаря в Качанівку датовано 21 серпня 1859 року, коли він залишив в альбомі автографів запис: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла…». В садибному парку збереглась галявина, де під віковим дубом поет спілкувався з місцевими селянами і кріпосними музикантами

82.Шевченківські місця на Україні.

Перша згадка про село Моринці належить до середини ХVII cт. У 1648 р. через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6000 чоловік. У 1658 р. згадується як маєтність К. Виговського. Наприкінці ХVIIІ cт. селом володів В.В. Енгельгардт, де на той час вже налічувалося 169 дворів та мешкало 1347 чоловік. Моринці відомі як батьківщина Т.Г. Шевченка, який тут народився 9 березня 1814 р. Із Моринців була родом мати поета Катерина Якимівна, за дівочим прізвищем Бойко. Після переїзду батьків у село Керелівку Тарас Шевченко не раз гостював у діда Якима та бабусі Параски, приїздив митець до Моринців і уже відомим поетом, художником 1843 р. та 1845 р., а також після десятирічного заслання у 1859 р. У 1956 р. в селі встановлено пам’ятник Т.Г.Шевченку. В наш час відтворено садибу його діда Якима, збудовано хату, кузню, каплицю, недалечко, за 172 кроки від хати Бойків відновлено джерело. У 2006 р. встановленопам’ятник матері поета Катерині Якимівні.

Вперше село Шевченкове (Керелівка) зустрічається в історичних джерелах 1618 р. В середині ХVII cт. на карті Г.де Боплана позначено поселення біля «Кереліва лісу». Поруч із селом проходив відомий «Чорний шлях». На початку ХVIIІ cт. село було власністю магнатів Яблонських. У 1741 р. Деякий час селом володіли князі Любомирські, потім його купив князь Г. Потьомкін. У 1768 р. селяни брали активну участь у відомому повстанні «Коліївщина». Після приєднання Правобережної України до Росії Керелівка дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В.В.Енгельгардту, з 1828 р. належала його сину Павлу. До початку ХІХ ст. село називалось Керелівка, потім до 1929 р. було Кирилівкою, з 30-х рр. ХХ ст. - Шевченкове. Тут, в селі Керелівка, народилися дід та батько Тараса Григоровича. У 1939 р. відкрито Літературно-меморіальний музей Т.Г. Шевченка. До 175-річчя з дня народження поета у 1989 р. на садибі батьків відтворено за Тарасовим малюнком 1843 р. хату, в якій виріс поет, упорядковано могили батьків, відреставровано хату дяка, яка була збудована наприкінці ХVІІІ ст.

Місто Канів Черкаської області в усьому світі пов’язане насамперед з пам’яттю про великого українського поета, художника, мислителя Тараса Шевченка, з його могилою на Чернечій горі та літературно-меморіальним музеєм. Проте в історії міста є чимало й інших пам’ятних дат та сторінок, а також цікавих пам’яток старовини. На території сучасного Канева з давніх часів існувало багато городищ і поселень. Так, з 980 р. відоме городище Родень, а з 1144 р. – Канів. З ХІV ст. Канів стає одним із визначних осередків козацтва. На Чернечій горі існував знаменитий монастир, де часто доживали вік старі козаки. Цей монастир і дав назву горі, яку ми зараз називаємо Тарасовою. На ній свого часу були поховані уславлені козацькі ватажки та народні герої – Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка. Важко знайти в Україні місце, яке б справляло таке враження на людину, як ця круча над Дніпром. Саме її обрали друзі великого Кобзаря, як місце його останнього притулку.

83. Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» — комплекс пам'яток історії, культури та природи в місті Батурин Бахмацького районуЧернігівської області та за його межами; колишнє місцезнаходження резиденції гетьманів Лівобережної України.

Методичне керівництво роботою, пов'язаною з охороною, науковими дослідженнями, реставрацією і використанням пам'яток історії, культури та природи, що є на території заповідника, покладене на Міністерство культури, Міністерство у справах будівництва і архітектури та Міністерство охорони навколишнього природного середовища.

Затрати заповідника фінансуються за рахунок і в межах коштів, які передбачаються у бюджеті Чернігівської області на утримання культурно-освітніх закладів.

Батуринський комплекс пам'яток має пріоритетне значення для формування історичної свідомості Українського народу в процесі становлення і розвитку української держави.

84. Саркофак Ярослава Мудрого– каменная гробница русского князя Ярослава Владимировича Мудрого (978–1054 гг), с момента погребения до наших дней, находится в Софийском соборе. На саркофаге, изготовленного из белого проконесского мрамора, вырезаны христианские символы: виноградная лоза, кипарис и пальмовые ветви. Несмотря на неоднократные разграбления Софии Киевской, останки легендарного князя были нетронуты. В 1936 году саркофаг был вскрыт, а найденные в нем кости переданы на экспертизу в Ленинградский институт антропологии. Экспертиза показала, что в могильнике были захоронены два человека: мужчина – с травмированным правым коленом, патологией тазобедренного сустава, следами ранения на черепе, умершего в возрасте 70-75 лет и женщина, предположительно скандинавского происхождения. Летописные источники, указывающие на врожденную хромоту Ярослава Владимировича, ранение полученное в битве с печенегами и смерть в преклонном возрасте не оставили сомненья в том, что это и есть останки великого князя. Женский скелет, предположительно, принадлежит умершей в 1051 году жене Ярослава Ингигерды (по крещению Ирины), дочери шведского короля Олафа Шётконунга. Останки супругов по официальной версии были положены обратно только после войны в 1964 году. Совершенствование научных методов анализа и в частности идентификации путем сравнения ДНК (останки дочерей Ярослава хранятся в Венгрии и Франции) могли бы дать миру новые сведенья, поэтому 10 сентября 2009 саркофаг был снова вскрыт для проведения повторной экспертизы. Однако оказалось, что в нем только лишь женский скелет. Останки правителя Киевской Руси бесследно исчезли. Относительно недавно появились сведенья о «загробном путешествии» князя Владимира в Америку. Данная версия основывается на интервью митрополита Иллариона (Огиенко), данное им журналу «Вера и культура» в городе Виннипег. Священник утверждает, что в 1940 году ленинградские ученые вернули останки князя в Киев. Во время немецкой оккупации в 1943 году архиепископ УПЦ Никанор, не желая возвращения мощей безбожникам-коммунистам, инициировал перевоз последних в Польшу. В этом ему помог немецкий офицер Пауль фон Денбах (Павел Дмитренко), который собственно и осуществил трансферт праха и иконы Николая «Мокрого» в Варшаву. Фон Денбах передал останки великого князя вместе с иконой архиепископу Украинской православной церкви Палладию. Тот перевез их сначала в Германию, а оттуда в США.

85. Скіфська золота пектораль. . 21 червня 1971, о 14 годині 30 хвилин, поблизу м. Орджонікідзе Дніпропетровської області, Борисом Мозолевським була знайдена золота пектораль

- нагрудна прикраса скіфського царя IV століття до н. е.. - Вагою в 1150 грамів, 30, 6 см в діаметрі, виконана із золота 958 проби. Надзвичайне творіння грецького майстра (на замовлення скіфів і на скіфський міфологічний сюжет) відразу очолив список ювелірних шедеврів, виявлених за півтора століття досліджень курганів Україні, Кубані та інших регіонів скіфської культури. Нічого подібного ніколи не було знайдено!

Пектораль складається з чотирьох витончено завитого порожнистих трубок, вони складають каркас виробу. На кінцях - крихітні литі голівки левів. Леви тримають в пащах кільця для шнурка, за допомогою якого цар вішав прикрасу на шию. Триярусну будову пекторалі, мабуть, відображає уявлення скіфів про Всесвіт. Внизу - боротьба коней з фантастичними грифонами, дикі звіри: можливо, це образ світу стихій, дикої природи, світу, чиє коріння йде в підземне царство, у володіння мертвих ...

Середній ярус заповнений великими, прикрашеними блакитною емаллю квітками, зображеннями гілок і птахів. Він може символізувати дерево життя, атрибут скіфської богині-матері Табіті. Верхній, основний ярус зайнятий неймовірно виразними, «документальними» сценами життя кочовища. Два напіводягнених бороданя, відклавши сагайдаки з луками, шиють одяг з баранячої шкури; поряд молодий скіф доїть вівцю, ходять коні і корови, злітають птахи ... Є думка, що це не просто побутові замальовки, а образ вищого світу, де святкують урочистий новорічний обряд. І не прості скіфи возяться з овчиною, а два легендарних царя у «раю» шиють магічне вбрання із золотого руна.

86. Мініатюри М. Сядристого

Музей мініатюри Миколи Сядристого розташований на території Києво- Печерської Лаври. Колекція музею складається виключно з робіт одного майстра - та й не дивно, адже талантом підкувати блоху наділені лічені люди. Особливістю творчості Миколи Сядристого є ті, що всі свою витвори він виготовляє вручну, із застосуванням особливої технології для кожного виду роботи. Тільки в Музеї мініатюри в Києві можна побачити унікальні утвори, що вражають талантом творця, точністю виконання й, звичайно ж, розмірами.

Микола Сядристий народився в 19737 році на Харківщині. Після закінчення Харківського художнього училища вступив до Харківський сільгоспінститут. Потім, відомий майстер мікромініатюри працював агрономом на Закарпатті, інженером в інституті системи Академії Наук України. Ппо багатогранність особистості художника говорить і той факт, що Сядристий є майстром спорту СРСР, а також абсолютним чемпіоном України по підводному плаванню. Більшу частину свого життя - 40 років, автор музею мініатюри займається цією унікальною справою. Саме завдяки українському майстрові в лексиконі художників з'явилося нове слово - мікромініатюра.

Ім'я Миколи Сядристого відомо далеко за межами України, а його роботи можна побачити не тільки в Музеї мініатюри в Києві, але й у Московському політехнічному музеї, а також у Музеї мікромініатюри в Андоррі.

Мікромініатюри, представлені в колекції музею, розширюють звичні уявлення про межі людських можливостей, захоплюють не тільки красою, величиною, але й інженерним генієм автора. Руками Сядристого був створений самий маленький у світі діючий електромотор розміром 1/20 мм3, цей прилад майже в 20 раз менше макового зернятка.

Серед інших мікромініатюр, виставлених у Музеї мініатюри в Києво-Печерському заповіднику, практично кожна унікальна й неповторна. Наприклад, Роза у волосині. Усередині волосини по його довжині просвердлена порожнина й відполірована до прозорості. Потім, усередину вставлена гілочка троянди, товщиною 0,05 мм.

Художнику достало майстерності вмістити цілий караван золотих верблюдів у вушко голки.

Прекрасний портрет-барельєф великої балерини Майї Плисецкой Микола Сядрищев умістив на шматочку вишневої кісточки розміром 3х4 мм. На половинці макового зернятка розмістився макет вітряка, виконаний з 203 золотих деталей. Це лише короткий перелік тихнув дивних творів, які можна побачити в Музеї мініатюри в Києві.

Коли творця експонатів музею запитують, якими знаннями й здатностями потрібно мати, щоб виконувати такі надтонкі роботи, він відповідає: "Потрібно мати деякі знання й досвід у малюнку, композиції й пластику. Потрібно знати властивості всіх матеріалів, з якими працюєте, а також добре володіти своїм тілом, щоб у перервах між ударами серця робити найтонкіші рухи рукою, яка тримає інструмент".

87. Будинок із химерами Городецького.

Будинок з химерами – будівля у стилі модерн, розташована у Києві. Свою назву будинок отримав завдяки скульптурним прикрасам, розташованим на фасаді будинку і всередині нього, тематика яких – наземний і підводний тваринний світ, атрибути полювання, казкові істоти.

Будинок спроектований у формі кубу, з боку Банкової вулиці він має три поверхи, а з боку площі Івана Франка – шість. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв'язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що характерно для багатьох житлових будинків ХХ століття.На стінах будинку знаходяться бетонні голови носорогів, жирафів, левів, крокодилів, антилоп та інших африканських тварин. Бетонні хоботи слонів, що звисають над тротуарами, використовувалися в якості водостічних труб. На даху розташувалися величезні жаби, морські чудовиська і нереїди з ланцюгами замість волосся. На даху використовується високий парапет, що дозволяє практично повністю приховати покрівлю.

Ця будівля зведена архітектором Городецьким у 1903 році – на колишньому березі осушеного Козиного болота, забороненного для забудови київським домобудівним товариством. За малюнками Городецького італійський скульптор Еліо Саля прикрасив фасад та інтер'єри химерними скульптурами – морськими чудовиськами та екзотичними тваринами. Існує легенда, що морські чудовиська на фасаді – це данина архітектора своїй донька, яка втопилася у морі.

У новозбудованому будинку архітектор зайняв один поверх, решту квартир здавав у найм. Попри дуже високу ціну, клієтів завжди вистачало. У будинку був свій винний льох, пральня, а у дворі пара корів, аби мешканці кожен день отримували до своєї ранкової кави свіжі вершки.

У 1913 році Городецький продав свій маєток і наступні роки будинок змінював своїх господарів, а в решті решт після жовтневої революції будівлю націоналізувала робітничо-селянська влада.

За однією з легенд, перед тим, як залишити будинок, Городецький наклав на нього проклін. Ніби усі мешканці маєтку будуть нещасливими, і лише нащадки Городецького зможуть спокійно співіснувати з химерами. Прибічники цієї версії вказують на те, що контори, які мали тут приміщення або арендували їх, збанкрутіли – їхні фонди таємничо зникали, організації расформовувалися.

Деякий час за радянської влади у будинку були комунальні квартири, потім у ньому зробили лікарню ЦК КПУ.

У 2003-2004 роках Будинок з химерами відреставровано. Вартість реконструкції будинку Городецького – біля 30 мільйонів доларів. Повністю відбудовано інтер'єр будівлі. Після реставрації Будинок з химерами став Малою резиденцією прийомів Президента України (головна резиденція знаходиться у Маріїнському палаці). Тут приймаються закордонні делегації.

На базі будинку Городецького створено музейно-культурний центр "Шедеври мистецтва України" як філіал Національного музею.

88.Дедропарки України.

Сотні раз з переглядаючи ще радянські світлини з дендропарку «Софіївка», що в Умані вирішили- погода гарна, треба їхати. Дендропарк вражає туристів своїм виглядом не тільки весною, тут гарно як зимою так і літом. Старезні дерева зустрічають подорожуючих при вході, затіняючи собою проміння настирливого сонця. Музей живої природи під назвою "Софіївка" нагадує казку. Все створено так, ніби тут та майстерно та досконало попрацювала сама природа. Надзвичайно багатою на граніт є сама ділянка парку: величезні гранітні каменюки вагою в не один десяток тон мають неперевершену унікальну природну форму. Парк першопочатково був закладений в дубовому гаю. Майже біля входу росте унікальний болотний кипарис (таксодій дворядний) привезений з далекого американського континенту і посаджений в 1891 р. Рослинність парку під час повені в 1980 році зазнала значних втрат , але в загальному видовий склад насаджень практично зберігся. «Софіївка» побудована на класичній основі, бо це практично матеріалізована в конкретних об'єктах парку Гомерівська "Одіссея". Вода, камінь, гроти, дерева, що ростуть безсистемне, створюють враження природної діброви. Парк поділений на своєрідні зони : Англійський парк, маленька Швейцарія, Єлисейські поля, Темпейська долина, Кавказька гірка, Долина смутку, Площадка Бельведер, Діброва Дубинка, Долина Циклопів, Площа зборів, Долина троянд, Тераса Муз … Також в них вдало розміщені: Кам»яний зоопарк, Партерний амфітеатр, Фонтан Семи струмінь, Печерна річка Ахеронт, Великий водоспад, Тарпейська скеля, Венеціанський місток, Джерело Іппокрени, дзеркало Діани, Грот Тантала, Рожевий павільон, статуя Одiсея, міст через каскад, усічена колона, фонтан Змія, храм Фетіди … Історія парку різноманітна і складна, але одне можна сказати з впевненістю: прекрасний подарунок,який було створено в ім"я любові зберегся в доброму стані до сьогодні. Родини Потоцьких давно нема, але парк залишився і пам"ять про них буде жити доти, доки живе "Софіївка". Розказувати про дендропарк можна дуже багато, але це треба бачити особисто, і бажано в різні пори року. Адже багата рослинна різноманітність прикрашає парк в різні пори року по-різному.

Рекорди дендропарку «Олександрія»:

найбільший дендропарк України – площа 405,6 га;
найстаріший дендропарк України – заснований у 1788 році;
має найбільшу серед парків і садів України колекцію рослин – понад 2500 видів, сортів та форм;
діброва парку є найбільшою старовіковою (середній вік дубів 200 років, максимальний – понад 400 років) і чистою заплавною дібровою України (можливо навіть Європи) – площа 48 га;
Велика галявина (композиційне ядро парку) є рекордсменом за кількістю рослин, що зростають на обмеженій площі – 170 видів на 10 га.
на території парку зростають найстаріші в Україні тюльпанове дерево та сосна Веймутова.

· Дендрологічний парк "Олександрія" розташований у місті Біла Церква у Київській області. Парк було закладено у 80-х роках 18 століття графом Ксаверієм Браницьким. Названо на честь дружини графа - Олександри. Нині "Олександрія" офіційно вважається найбільшим (площа близько 406 га) та найстарішим дендропарком України.

· Тривалий час родина Браницьких користувалась особливим ставленням до себе цариці Катерини ІІ і зиму проводила у Петербурзі, при царському дворі. Весною і влітку Браницькі жили в своїх українських маєтках. Улюбленим місцем їх перебування була Біла Церква. 1784 року графиня Олександра Василівна отримала цей маєток, що приносив до 750 тисяч злотих прибутку на рік, від чоловіка у дарунок.

Вірогідно дитинство, проведене серед неймовірних красот парків Петродворця та Царського Села, надихнули Браницьку на створення чогось подібного у своїй резиденції. Як наслідок, у 1788 році на західній околиці Білої Церкви розпочалося будівництво парка "Олександрія". Спочатку графиня хотіла присвятити парк своєму дядькові (офіційна версія, за неофіційною - батькові) Григорію Потьомкіну, який помер у 1791 році. Вона навіть замовила проект мавзолею щоб перепоховати Потьомкіна в Білій Церкві. Але після смерті Катерини ІІ (1796 р.) Браницькі потрапили в опалу до нового імператора Павла І. Той ненавидів усе пов’язане з Потьомкіним, тому щоб не накликати біду, про мавзолей довелося забути. А Біла Церква з того часу стала місцем постійного проживання Браницьких.

До середини XIX століття "Олександрія" перетворилася в один з найпрекрасніших пейзажних парків Російської імперії, з елементами романтизму та сентименталізму. З Північної Америки та Західної Європи у парк завозились рідкісні екзотичні рослини. В глибоких балках було споруджено каскади ставків, наповнених чистою джерельною водою, водоспади та фонтани. Із ставками пов'язана цікава легенда про те, як Браницькі наказали засадити береги отруйними рослинами, щоб вберегти ставки від вилову риби, яким інколи промишляли селяни. Ці рослині й дійсно було висаджено в парку (один із видів отруйного сумаху) але навряд чи проти селян. Ростуть вони на схилах балок парку і нині, але не варто їх боятись – головне не рвати.

Під час громадянської війни "Олександрія" зазнала великих втрат - було частково або повністю зруйновано більшість архітектурних споруд. Від більшовицьких рук пішов у небуття «Дідинець» («Аустерія») – один з кращих палацових комплексів краю. Справа в тому, що у маєтку Браницьких були винні льохи й саме до них злізлися волоцюги (які пізніше назвали себе більшовиками) у усіх околиць. Грабунок тривав кілька днів. Весь цей час він супроводжувався страшною п’янкою. Нарешті оскаженілі з похмілля волоцюги бачачи, що грабувати більше нічого, підпалили палац та павільйони. З парку вивезли багато скульптур, значної шкоди завдали насадженням. Ще один удар парк пережив під час Другої Світової війни - було пошкоджено значну частину дерев, ще більше постраждали будівлі.

89. Знаменитий фільм «Тіні забутих предків» С. Параджанова. «Ті́ні забу́тих пре́дків» — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація однойменної повісті Михайла КоцюбинськогоЗйомки фільму здійснювалися в справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість.Десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя… Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Одружився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану. Тільки у передсмертному маренні Іван знову набув свого щастя.Поетичний рефрен картини — три пастухи, що з'являються в переломних моментах дії. Ридаючі голоси їх трембіт надають подіям необхідне емоційне забарвлення, підкреслюючи колорит легенди.Разом із Сергієм Параджановим Іван Чендей написав сценарій до фільму «Тіні забутих предків». У часи опали його прізвища у титрах не було.^[1]Параджанов жив у Чендеїв майже місяць. Спав у робочому кабінеті Івана Михайловича. Після вечері лягав на диван і до другої ночі розказував письменникові технології написання сценаріїв. Зачіпав теми, на які подружжя боялося говорити.Сергій Параджанов для написання музики до свого фільму вирішив запросити композитора із Західної України, бо, на його думку, лише тут зможуть впоратися з «карпатською» темою. Серед претендентів були Анатолій Кос-Анатольський, Микола Колесса, але вибір пав наМирослава Скорика. Режисер поставив йому завдання створити для фільму «геніальну музику». Сам же композитор згодом оцінив свою роботу як «достойну».

Музика стала одним з головних компонентів образної структури фільму. У стрічці звучать поширені у Карпатах інструменти — сопілка-денцівка, флояра, коза, дримба, трембіта. Співанки, мелодії весільних музи́к, голосіння, колядки і щедрівки («Добрий вечір тобі, пане господарю», «Во Вифлеємі нині новина», «Го-го-го, коза»), інші обрядові пісні (веснянка«Вербовая дощечка») та автентичність народної говірки створюють особливу цілісну звукову філософсько-естетичну концепцію фільму. За визначенням сучасних дослідників, „такого багатства звукових складових до «Тіней забутих предків» не знав жоден український фільм, що є однією з новаторських ознак стрічки“.

Під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбулися влітку 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Після цього реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували зІнституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.У 1970-х рр., коли почалися гоніння на діячів української культури, «Тіні забутих предків» тривалий час фактично були заборонені до показу

90 . Фільм О. Довженка «Земля». є одним з найвідоміших радянських фільмів. Цей гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 20-х років. Сюжет

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдниймиттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов’язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.

Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»:

«Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». ^[1]

Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем’єри уБерліні про Олександра Довженка з’являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Разом із фільмом «Броненосець „Потьомкін"», «Земля» вважаеться дуже цінною та важливою картиною радянських часів.

91.Вірш В. Сосюри «Любіть Україну» і його доля.

Драматична історія вірша Володимира Сосюри "Любіть Україну"
Наприкінці Великої Вітчизняної війни В. Сосюра написав вірш "Любіть Україну". Вірш згодом увійшов до збірки "Щоб сади шуміли". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор поезії натхненно прославляє свою велику любов до Батьківщини. Він відтворює образ "вишневої" України, змальовує красу її природи, звитяжну історію, волелюбний народ з багатою культурою і солов'їною мовою. У цьому вірші вилились думки і почуття, що сповнюють серце кожної людини, у ньому просто і задушевно передано те, що ми не раз відчуваємо, та не завжди можемо висловити своїми словами.
Поет саме тому поет, що німу мову душі, її мелодію може перелити в мелодію мови. Ось чому такі зворушливі, хвилюючі, такі близькі для кожного з нас рядки вірша "Любіть Україну» У цих словах чути відгомін Шевченкового "Немає в світі України, немає другого Дніпра", але звучать вони по-новому, свіжо і по-своєму поетично. Це не просто повторення слів великого Кобзаря, це нове поетичне відкриття, лаконічне і водночас виразне змалювання нашої дійсності, що зримо постає з чудових пейзажних замальовок, створених поетом сміливо й оригінально.
Не слід забувати, що вірш був написаний у 1944 році, коли в жорстоких боях українська земля була звільнена від фашистських загарбників, коли всьому світові стало відомо, що Україна непереможна, а її народ – безсмертний.
Жагуча пристрасть і задушевний ліризм злились в єдину мелодію. Зорі і електровогні, удари серця і зойки гудків, пурпурові хмари і грім канонад - це художні деталі поетичного образу нашої України. Саме цей образ матері-Вітчизни надихав бійців на подвиги, вів до перемоги. Лише велика любов до своєї землі дала їм силу не тільки звільнити окуповану німецько-фашистськими загарбниками територію нашої країни, а й принести визволення і щастя нового життя. У 1948 році збірка "Щоб сади шуміли" була удостоєна Державної премії першого ступеня. У січні 1948 року вся громадськість України вітає поета з п'ятдесятиріччям його народження, а на грудях у нього з'являється найвища урядова нагорода - орден Леніна. І привітанні Президії Спілки письменників України відзначалося, що ім'я Сосюри невід'ємне від історії розвитку української літератури, він виступав як поет-патріот, як поет гострої сучасної теми.
Це була висока і справедлива оцінка поетичної творчості Володимира Сосюри. Устами широких читацьких кіл промовляло це привітання і піднімало в збудженій душі поета нові сили на дальші творчі звершення.
Але знайшлися такі "критики", які у патріотичному вірші "Любіть Україну", написаному ще в 1944 році і не раз друкованому і передрукованому, вміщеному навіть у книзі, що відзначена премією, розгляділи крамолу. Вони звинувачували поета в тому, що нібито у його поезії немає образу сучасної України. Проте кожному читачеві цілком зрозуміло, що поет славить сучасну Україну, бо іншої ж на світі нема.

Але "критики" неправильно тлумачили зміст вірша, позбавляли поета права виявляти своє національне почуття. Вірш був заборонений для читачів, автор підданий нещадній критиці й осуду за нібито "буржуазний націоналізм".
Сосюра мужньо, хоч і болісно, витримав несправедливу критику, яка підточила його здоров'я, і далі продовжував писати для народу.
Заклик поета любити Україну - це не націоналістичні тенденції, в чому у свій час звинувачували поета. Це велика любов, це справжній патріотизм поета. В. Сосюра звертається насамперед до молоді, бо майбутнє України пов'язане з долею молодого покоління, і від того, наскільки щиро воно любитиме Україну, залежатиме її доля.

93. Верте́ба — гіпсова печера на Тернопільщині (Україна), розташована неподалік від села Більче-Золоте. Геологічна й археологічна пам'ятка загальнодержавного значення.

Розташована на лівому березі річки Серет за 2 км на північний захід від села Більче-Золоте Борщівського району Тернопільської області. Оголошена об'єктом природного-заповідного фонду розпорядженням РМ УРСР від 2 серпня 1971 № 61-р. В печері Вертеба знаходиться єдиний в Україні підземний музей трипільської культури.

Вертеба — одна з найбільших у Європі печер, довжина її підземних ходів — 9021 м.Назва печери походить від давньослов'янського «вертеп» — печера, яруга.

Одна з найбільших у Європі, довжина підземних ходів — 9021 м.

Печера складається з широких галерей, розділених вузькими перемичками. Стінки гладкі й темні, на склепіннях — карбонатні натічні утворення у вигляді кірок, рідше — невеликих сталактитів («бочки», аномальної будови сталагміти, «місячне молоко»). Середньорічна т-ра у печері 9-10° при віднос. вологості 92-100%.

У XIX ст. тут було знайдено понад 400 цілих посудин, більш як 35 тисяч глиняних і керамічних фрагментів, майже 120 антропоморфних фігурок, 200 знарядь із кісток та рогів, 300 виробів з кісток і каменю. Все це — зразки прадавньої Трипільської культури[1].

Знайдені у Вербеті археологічні матеріали зберігаються у музеях Борщева, Варшави, Відня, Кракова, Львова, Тернополя. Результати попередніх і сучасних розкопок свідчать про функціональне призначення печери: багато людей перебувало в ній протягом нетривалого часу в критичних ситуаціях, у період зовнішньої небезпеки.

Вертебу виявили 1708, згодом вхід засипали. 1820 його знову відкрили і проникли в печеру.

Перше археологічне обстеження Вертеби зробили 1876 А. Кіркор і С. Козібродський. 1890 проводили дослідження Г. Оссовський і Л. Сапєга; вони виявили сліди перебування давніх людей, крем'яні знаряддя праці, залишки посуду, мідні речі тощо.

1898—1907 — археологічні розкопки продовжив В. Деметрикевич, влітку 1914 — Я. Чекановський і Я. Пастернак. Було знайдено речі трипільської культури, посуд лінійно-стрічкової кераміки, нові матеріали енеолітичної доби.

Через наукову вартість археологічних знахідок Вербета отримала тоді назву «Наддністрянська Помпея». 1928 цінний археологічний та антропологічний матеріал, зокрема трипільської культури, виявив у печері Олег Кандиба-Ольжич.

1956 розкопки у печері здійснив І. Свєшніков.

1963—1967 група тернопільських спелеологів під керівництвом В. Радзієвського виконала топографічну зйомку підземного лабіринту.

Від 1995 печеру комплексно обстежує археологічна експедиція Борщівського краєзнавчого музею, під керівництвом Михайла Сохацького.

94. «Запоро́жці пи́шуть листа́ туре́цькому султа́ну » (рос. Запорожцы пишут письмо турецкому султану) — відома картина російського та українського художника Іллі Рєпіна, яку він створив в двох екземплярах. Величезне панно (3,58×2,03 м) було почато в 1880 і закінчено тільки в 1891 році.

Етюди до картини художник писав в кубанській станиці Пашківській, Катеринославі та у маєтку Качанівка Чернігівської губернії.

Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султану, написаний у 1676 році як відповідь запорозьких козаків на вимогу турецького султана.

За легендою, лист було написано в 1676 кошовим отаманом Іваном Сірком «з усім кошем Запорозьким» у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках катеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і в 1880 році почав першу серію етюдів.

Рєпін сам на достатньому рівні знав історію українського народу, проте задля створення цієї роботи звернувся до історика Д. І. Яворницького (на картині зобразив його в якості писаря). У листі до В. Стасова Рєпін писав: «...ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності й братерства, як козаки»[1].

Попередні замальовки (альбом «Малоросійські типи») здійснював під час подорожі 1880-1881 р. Коли в літературному журналі «Північ» у 1886 році надрукували один з цих ескізів під назвою «Хохол», Рєпін звернувся до гравера В. Мате, аби той передав редактору журналу П. М. Гнедичу, щоб він не змінював написів під його творами на ті, які неправильно відображають назву народу й принижують його національну гідність[2].

/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Repin_Cossacks_(1893_version).jpgВерсія, що зберігається у Харківському художньому музеї

Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалою серією ескізів і підбором моделей. Позувало Рєпіну для картини багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького — писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменник В. О. Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову, і зараз він висить у Третьяковській галереї.

Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували, бо на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаґо, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тисяч рублів імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібраннях Державного Російського музею.

Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889 почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити «історично достовірнішим», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї.

95. Холмська ікона Божої Матері — чудотворна ікона Божої Матері, особливо шанована християнами Західної України. Ікона знаходиться в Музеї Волинської Ікони в місті Луцьку.

Давня Русь-Україна мала п'ять найбільших святинь – чудотворні образи Богородиці з Дитятком: Вишгородський (Владимирський), що нині перебуває у Москві й шанується як головна реліквія Росії; Белзька (Ченстоховська), що тепер найшанованіша у Польщі; Успіння Богородиці з Успенського собору Києво-Печерської лаври (знищена під час окупації Києва в 1941 року), Холмська і Почаївська, що нині знаходяться в Україні.

Холмська ікона Божої Матері написана темперними фарбами на кипарисових дошках у візантійському стилі. На Іконі зображено Божу Матір, яка тримає на правій руці дитину Ісуса, який правою рукою благословляє, а в лівій тримає сувій. За стилістичними ознаками найближчою аналогією Холмській Богородиці є Володимирська (Вишгородська) ікона Божої Матері. На іконі збережено 70 % авторського живопису. Розмір її — 95х66 см.

Першу письмову згадку за Холмську Богородицю знаходимо у Галицько-Волинському літопису при описі подій за 1259 рік. Ікону Божої Матері, яку пізніше назвуть Холмською, князь Данило Галицький привіз орієнтовно в 1223—1237 роках з Києва в засноване ним місто Холм (нині місто Хелм в Польші).

В 1765 році Богородиця з дитиною Ісусом були короновані золотими коронами Римським Папою Климентом XII. 2 вересня 1888 року перед Холмською Богородицею молилась царська родина:Олександр III, його дружина Марія Федорівна, син — Великий Князь Микола Олександрович (майбутній цар Микола I).

Під час першої світової війни в 1915 році ікону вивезли до Москви, а в 1918 році до Києва у Флорівський жіночий монастир. З 1923 по 1941 роки Образ Богородиці переховували в київських приватних помешканнях віруючих християн. В 1942 році на кошти Митрополита Іларіона (Огієнка) професор мистецтв Микола Прахов в 1942 році здійснив реставрацію ікони. 27 вересня 1943 року з великими почестями Образ Богородиці повернувся в Холмський кафедральний собор . З 1944 по 1995 роки ікона зберігалась на Івано-Франківщині та Волині в приватних помешканнях. В 1996 році Надія Горлицька передала Холмську ікону Божої Матері Музею Волинської Ікони.

Холмській іконі Богородиці як одній з найшанованіших у Православ’ї складено й особливі акафісти. Щоправда, у церковнослов’янський текст від 1930 року закрались історичні й богословські помилки, а україномовний переклад, здійснений 1943 року Митрополитом Іларіоном (Огієнком), уже застарів. Крім цього, у тому акафісті не відтворено різноманітних див, за котрі особливим чином варто дякувати Богородиці – нашій заступниці перед Всевишнім. Нещодавно Віктором Гребенюком написано новий акафіст Богородиці Холмській. Єпископ Луцький і Волинський УПЦ КП Михаїл благословив його до друку і храмового використання

ІКОНА «ВОЛИНСЬКА БОГОМАТІР»

Цей образ, який датується початком XIV ст., походить із луцького Покровського храму. Матеріал і техніка виконання: дерево (липа), паволока (лляне полотно, наклеєне на дошку), левкас (ґрунт із крейди і клею), темпера, золочення. Реставрований 1962 року в майстерні Державного Російського музею Ленінграда М. Перцевим. Зберігається в Національному художньому музеї України в Києві (у Музеї волинської ікони – точна копія, яку виготовив Анатолій Квасюк).

«Волинська Богородиця», яку Церква вшановує 13 липня, відзначається досконалим, строгим і величавим стилем. Належить до іконографічної схеми «Дороговказиці» (по-грецьки «Одигітрія») і має особливий, рідкісний на Україні тип «Прекрасної собою» (по-грецьки «Перивлепта»). В урочистий стрій композиції вплетено задушевні ноти, зокрема, нахил голови Марії, які надають образу емоційності й чулості.

У живописній практиці тих часів органічно перепліталися візантійські та західноєвропейські мотиви, що вливалися в живий і потужний організм нашого національного малярства. Колір в іконі чистий, яскравий, світлоносний, тому що Богородиця з Дитям виступають носіями світла. Неосяжну велич образів виражено звучанням трьох основних кольорів: червоного, синього і жовтого, які поглиблюють темно-коричневий мафорій (покров, що огоротає голову і плечі) Марії до майже чорного, чим вносить відчуття невимовної скорботи. У ті часи тему радості незмінно супроводила тема печалі, яка мала благородний, одухотворений вияв і не переходила у відчай. Величавий образ Матері сповнений високого морального змісту, гідності й людяності.

Автором ікони «Волинська Богоматір» дослідники називають Петра Ратенського, митрополита Київського, пізніше Московського, родом волинянина. Замолоду він був ченцем Верхратського монастиря над річкою Ратею, що на Белзькій землі (нині Польща). У Москву він привіз волинську іконописну традицію.

96.Цикл анімаційних фільмів В.Дахна про козаків

Володимир Авксентійович Дахно (* 7 березня 1932, Запоріжжя — † 28 липня^[1] 2006) — український художник-мультиплікатор, режисер, сценарист, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988), Народний артист України (1996). Відомий як автор всенародно улюблених мультфільмів, зокрема серіалу «Як козаки …».

Студія «Укранімафільм», в стінах якої Володимир Дахно створив своїх знаменитих героїв, відроджує творчість метра анімації і готує до випуску продовження мультсеріалу «Як козаки …»^[2]. Планується, що улюблені герої Око, Тур і Грай постануть перед глядачами навесні 2014 року. Нові серії мультфільмів збережуть добрий і веселий стиль Дахна, відповідатимуть найвищим стандартам якості сучасної анімації. До складу другого сезону серіалу увійде мультфільм за сценарієм самого Дахна. Колеги, знайомі та сусіди знали його як дуже делікатну, привітну і життєрадісну людину з гарним почуттям гумору.

· Все про козаків

· «Як козаки куліш варили» (1967, співавтор сценарію, Перша премія зонального огляду, Єреван, 1968)

· «Як козаки у футбол грали» (1970)

· «Як козаки наречених визволяли» (1973, II премія «Срібний сестерцій» VI Міжнародного кінофестивалю, Ніон, Швейцарія, 1973)

· «Як козаки сіль купували» (1975, співавтор сценарію)

· «Як козаки олімпійцями стали» (1978, співавтор сценарію, Бронзова медаль Всесоюзного кінофестивалю спортивних фільмів. Ленінград, 1978)

· «Як козаки мушкетерам допомагали» (1979, співавтор сценарію)

· «Як козаки інопланетян зустрічали» (1983)

· «Як козаки на весіллі гуляли» (1984)

· «Як козаки в хокей грали» (1995)

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 67