Щоденник Джонатана Гаркера

Брэм Стокер

Дракула

 

 

Текст предоставлен правообладателем http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=601155

«Дракула»: Країна Мрій; К.:; 2010

ISBN 978‑617‑538‑023‑9

Аннотация

 

Роман Брема Стокера «Дракула», який побачив світ у 1897 році, мав приголомшливий успіх. Він досі є найвідомішим романом жахів у світовій літературі. Цей твір перекладено багатьма мовами, він витримав безліч перевидань, послужив за основу сценічних інтерпретацій та численних екранізацій. І сьогодні моторошне оповідання про вурдалака, який постає із могили, бентежить уяву, а серце зрадливо робить перебій від зачаєної здогадки: а раптом легенда про волоського князя Влада Цепеша на прізвисько Дракула, тобто Дракон, має під собою реальний ґрунт? Озирніться на темній вулиці – за вами можуть стежити чужі зловісні очі!..

 

Брем Стокер

Дракула

 

Розділ 1

 

Щоденник Джонатана Гаркера

 

3 травня. Бистриця

1 травня о 8 годині 35 хвилин вечора я виїхав з Мюнхена, а наступного дня вдосвіта був уже у Відні. Потяг мав прибути о 6.46, однак на годину запізнився. Будапешт, як на мене, чудове місто, принаймні таким я його побачив із вікна потяга і тоді, коли встиг пройтися вулицями міста. Від станції я боявся відходити задалеко, бо потяг прибув із запізненням, а отже, за розкладом мав вирушити якнайточніше.

У мене склалося враження, що ми залишили Захід і опинилися на Сході; найзахідніший із прегарних мостів через Дунай, який у цих місцях значно ширший і глибший, виказував яскравий вплив турецьких традицій.

Ми вирушили вчасно і, щойно спустилася ніч, прибули до Клаузенбурґа. Тут я заночував у готелі «Рояль». Пообідав я, чи то пак повечеряв, куркою з червоним перцем: страва мені смакувала, хоча й мала гострий присмак. (Пам. Узяти рецепт для Міни). Я вирішив розпитати кельнера, і він сказав, що зветься страва «курка під паприкою», а що це – національна страва, то в Карпатах я можу спробувати її будь‑де.

Я переконався, що поверхове знання німецької тут неабияк мені прислужиться, ба не знаю, що я робив би без нього.

Поки я був у Лондоні, я скористався нагодою і відвідав Британський музей, де у бібліотеці пошукав у книжках і атласах усе, що стосується Трансільванії, бо мені спало на думку, що глибші знання про тутешній край імовірно допоможуть порозумітися з аристократом з цієї країни.

Я встановив, що вказана ним місцевість розташована на крайньому сході країни, саме на межі трьох провінцій: Трансільванії, Молдови і Буковини, серед Карпатських гір, і є однією з найдикіших і найнеприступніших місцин у всій Європі.

Жодна з мап або праць не розплющила мені очей на те, де ж саме розташовано замок Дракули, а що докладних мап цієї країни ще немає, то мені довелося порівнювати їх із нашим власним картографічним атласом. Я довідався, що згадана графом Дракулою Бистриця – це доволі знане поштове містечко. Тут я дещо занотую, що, далебі, освіжить мені пам’ять, коли я розповідатиму Міні про свою мандрівку. Серед населення Трансільванії можна виділити чотири окремі національності: саксонці на півдні, змішані з ними валахи, які походять од даків (румунів), мадяри на заході і секлери[1] на сході та півночі. Я буду серед останніх, які присягаються, що походять від Аттили і гунів. Можливо, це й справді так, бо коли мадяри в XI столітті підбили країну під свою руку, то виявили, що цю територію населяли гуни.

Я читав, що всі найвідоміші забобони світу зібрані в Карпатах, що нібито Карпати є центром якоїсь примарної безодні, якщо це й справді так, то моє перебування тут обіцяє мені багато цікавого. (Пам. Я маю спитати про це у графа).

Попри те, що моє ліжко було досить зручним, спав я поганенько, бо бачив дивні сни. Мені наснилося, що якийсь собака всю ніч виє у мене під вікном, намагаючись цим щось мені сказати, а може, в усьому завинила паприка, через яку я випив усю воду з карафи і проте досі знемагав на спрагу. Прийшов ранок, а я і далі спав. Прокинувся я тоді, коли почув, як хтось грюкає у двері, і я подумав, що, мабуть, кричав уві сні.

На сніданок знову подали паприку з якоюсь кукурудзяною кашею, яку місцеві називають «мамалига», баклажан, фарширований м’ясним фаршем, – цю смакоту тутешні мешканці називають «імплетата». (Пам. Записати також і цей рецепт).

Снідати довелося хутко, бо потяг вирушав трохи раніше восьмої або близько того, проте опинившись на станції о 7.30, я мусив просидіти у вагоні понад годину, перш ніж ми рушили. Мені здається, що чим далі на схід ти потрапляєш, то меншою пунктуальністю вирізняються потяги. Що ж тоді коїться в Китаї?

Перетинаючи країну в денний час, ми скидали поглядом навсібіч, роздивляючись із вікна краєвиди, сповнені краси в усьому, що впадало в очі. Вряди‑годи ми помічали маленькі містечка або замки на вершині або біля підніжжя гір, схожі на ті, що можна зустріти в старих молитовниках, а іноді наш шлях перетинали річки і струмки, і мені здавалося, що, оточені обабіч широким кам’янистим берегом, вони легко викликали великі повені.

На кожній станції стояли групи людей, інколи цілий натовп, у строкатому одязі. Деякі з них нагадували наших селян, інші, в коротких куртках, крислатих капелюхах і домотканих штанах, як я думаю, прибули з Франції і Німеччини, але решта мала дуже мальовничий вигляд.

Жінки були нівроку, але якщо не надто придивлятися, бо вони були дуже незграбні в талії. Всі вони носили одяг із білими рукавами, більшість із них мала широкі пояси з великою кількістю стрічок, які майоріли на вітрі, мов балетні сукні, але, звісно, на споді теж була спідниця.

Найхимернішими з усіх нам здалися словаки, які, порівняно з іншими, видавалися найбільшими варварами серед усіх, у своїх великих ковбойських капелюхах, у величезних мішкуватих брудно‑білих штанях, білих полотняних сорочках, перехоплених на поясі напрочуд важким шкіряним паском, завширшки із фут, оздобленим мідними цвяшками. Вони носили високі черевики, заправляючи в них штани, мали довгу чорну чуприну і густі чорні вуса. Ще б пак, виглядом вони вирізнялися доволі мальовничим, хоча й непривабливим. На театральній сцені вони могли би зіграти банду розбійників у виставі про давній схід, однак невинних на око, хоча не без природної пихи.

Уже зайшов вечір, коли ми прибули до Бистриці, дуже цікавого старовинного містечка. Розташована мало не на кордоні, – перевал Борго звідси веде до Буковини, – Бистриця мала дуже буремне минуле, яке залишило на ній свій відбиток. П’ятдесят років тому в місті раз по раз спалахували великі пожежі, спричиняючи жахливе спустошення. На початку XVII століття вороги три тижні облягали Бистрицю: тоді‑таки загинуло 13 000 людей, а до втрат на війні долучалися голод і хвороби.

Граф Дракула порадив мені зупинитися в готелі «Золота крона», який, мені на втіху, вразив своєю старовиною, бо, звісно, я хотів побачити якнайбільше, подорожуючи цією країною.

Вочевидь, на мене тут чекали, бо опинившись біля дверей готелю, я зустрівся з привітною жіночкою похилого віку, у звичайному для селян одязі: білій спідниці з довгою подвійною запаскою cпереду і ззаду з кольорової матерії, що облягала її надто тісно і якось нескромно. Коли я підійшов ближче, вона запитала:

– Герр – англієць?

– Так, – відповів я. – Мене звуть Джонатан Гаркер.

Вона всміхнулася і подала якийсь знак чоловікові похилого віку в білій безрукавці, який пішов відчиняти двері разом із нею.

Він вийшов, але невдовзі повернувся з листом:

«Друже мій! Ласкаво просимо у Карпати! З нетерпінням чекаю на вас. Сьогодні вам треба добряче виспатися. Завтра о третій до Буковини вирушає поштова карета, в якій триматимуть місце для вас. На перевалі Борго на вас чекатиме мій повіз, який і доправить вас до мене. Сподіваюся, подорож із Лондона вас потішила і ви насолоджуватиметеся перебуванням на моїй чарівній землі.

Ваш друг Дракула».

 

4 травня

Я дійшов висновку, що господар готелю отримав листа від графа, в якому йому наказали тримати найкраще місце в поштовій кареті для мене, але коли я спробував з’ясувати подробиці, він лише мовчав і вдавав, що не втне моєї німецької. Насправді ж про це не йшлося, бо до цього моменту він усе чудово розумів, принаймні сяк‑так відповідав на мої запитання. Він і його дружина, жінка похилого віку, яка зустріла мене, якось злякано перезирнулися. Старий пробурмотів, що отримав гроші разом із листом і це все, що йому відомо. Коли я запитав у нього, чи знає він графа Дракулу і чи може щось розказати про його замок, вони з дружиною перехрестилися, сказавши, що вони нічого не знають, і раптом урвали розмову. Але мені вже час було вирушати, і я не встиг більше нікого розпитати, бо все це видавалося загадкою, і, можеш не сумніватися, почувався я ні в п’ять ні в десять.

Тієї миті, коли я надумав їхати з готелю, до мене в кімнату зайшла господиня і істерично спитала: «Ви мусите їхати? О! Молодий герр, ви справді мусите їхати?» Вона була у такому збудженому стані, що, здавалося, розгубила свої знання німецької, перемішуючи її з якоюсь іншою, не знайомою мені мовою. Я зрозумів її тільки тому, що раз по раз перепитував. Коли я сказав їй, що маю їхати негайно і що мене запросили для важливої справи, вона знову запитала:

– Вам відомо, що сьогодні за день?

Я відказав, що сьогодні четверте травня. Вона похитала головою і сказала:

– О так! Я знаю це! Знаю! Ви знаєте, що це за день?

Я відповів, що не знаю і вона провадила:

– Сьогодні переддень святого Георгія. Хіба ви не знаєте, що сьогодні, тільки‑но виб’є північ, уся нечисть світу увіб’ється в повну силу і правитиме світом? Чи знаєте, куди і чого ви їдете?

Вона перебувала у стані такого очевидного потрясіння, що я спробував заспокоїти її, але марно. Нарешті вона впала на коліна і молила не їхати або бодай зачекати день чи два.

Все це сприймалось як нісенітниця, проте в мене душа була не на місці. Попри це, я мав справу, яку мусив залагодити кров з носа.

Я спробував підняти її з колін, сказав з усією серйозністю, на яку тільки був здатний, що вдячний їй, але маю виконувати взяті на себе зобов’язання, тому повинен їхати.

 

Потому вона підвелася, витерла очі і, знявши з шиї хрестик, простягнула його мені. Я не знав, що робити, бо, навернений у англіканську віру, я був привчений ставитися до таких речей, як до ідолопоклонства, але тієї миті було би неввічливо відмовити старій жінці, яка хотіла зробити якнайкраще для мене. Гадаю, вона побачила вагання, що відбивалися на моєму обличчі, бо одягнула розп’яття мені на шию і сказала: «Заради вашої матері», – і вийшла з кімнати.

Я пишу цю частину в щоденнику, очікуючи на екіпаж, який, звісно, запізнюється, і розп’яття висить у мене на шиї.

Чи то через страх похилої жінки, чи то через місцеві забобонні традиції, або через саме розп’яття, але я втратив звичний спокій.

Якщо цей щоденник потрапить до Міни раніше за мене, хай це буде моїм прощальним словом. А ось і поштова карета наближається!

 

5 травня. Замок

Ранковий серпанок розвіявся, сонце підбилося високо над далеким обрієм, який здавався якимось нерівним чи то через дерева, чи то через гори, я не знаю, бо все так далеко звідси, що великі та дрібні предмети зливаються в одне ціле.

Я не хочу спати, але мене не кличуть, поки я сам не прокинусь, а отже я писатиму, поки не засну.

Я описую чимало дивних речей, які тут відбуваються, і щоб ті, хто читає про них, могли собі уявити, як я наївся досхочу перед від’їздом з Бистриці, дозволю собі детально описати свій обід. Мені подали страву, що її тут називають «м’ясо по‑розбійницькому» – шматочки бекону, цибулі та яловичини, приправлені перцем, настромлені на палички і підсмажені на вогні, так само як це роблять у Лондоні торгівці м’ясом для домашніх тварин. Все це я запивав вином під назвою «Золотий Медіаш», яке залишало незвичний терпкий присмак на язиці (у чому, зрештою, не було нічого неприємного). Я перехилив кілька келихів вина – та й по всьому.

Коли я сів у поштову карету, кучера ще не було на своєму місці, і я побачив, що він клепає язиком із хазяйкою готелю. Певно, вони розмовляли про мене, бо час від часу зиркали у мій бік, за хвилю до них підійшли деякі з людей, що сиділи на лавках на вулиці, оточивши їх і дослухаючись до їхньої балачки, а потім і собі заходилися озиратися на мене, більшість навіть із жалем. Я чув цілу купу часто повторюваних слів, незвичних для мене: як‑не‑як, у натовпі були люди різних національностей, – проте я спокійнісінько витяг із сумки свій багатомовний словник і знайшов у ньому ці слова.

Мушу сказати, що вони не надихнули мене, бо серед них були «орлог» – сатана, «покол» – чорт, «стрегоїца» – відьма, «вролок» і «вилкослак», обидва мають однакове значення, але одне слово словацьке, а друге сербське, які означали чи то вурдалак, чи то вовкулака. (Пам. Треба розпитати графа про ці забобони).

Коли ми рушили, люди з натовпу, що зібрався біля дверей корчми і значно побільшав за цей час, усі склали два пальці хрестом і навели їх на мене.

Насилу мені вдалося завести розмову з одним хлопцем із числа пасажирів, і він розказав мені, що все це значило. Молодик відповів мені не одразу, а щойно дізнався, що я – англієць. Він пояснив, що це – замова або захист від диявольських очей. Це мені не надто сподобалося, так само як і те, що я забився хтозна‑куди, щоб зустрітися хтозна з ким. Але тут усі здавалися такими добросердечними і повнилися такого співчуття, що я був розчулений.

Я ніколи не забуду, що побачив, кинувши останній погляд на мальовничий натовп біля готелю. Всі люди хрестилися, зібравшись у дворі готелю широким півколом, посеред якого стояла група олеандрових і апельсинових дерев у зелених ящиках.

Потім наш кучер, одягнений у широченні полотняні штани, так що вони повністю займали весь передок, так звану «гоцу», хляснув великим бичем над головами чотирьох маленьких конячок, запряжених в ряд, і ми зірвалися з місця.

Незабаром примарні побоювання залишили мене, бо я захопився навколишньою красою, і хоча мені була знайома мова, чи радше мови, якими розмовляв мій попутник, я заледве розумів його. Перед нами лежав пологий зелений край, багатий на ліси й гаї. То тут, то там здіймалися круті гори, на вершечку яких зеленіли дерева, або ж на них розташовувалися ферми, звернені причілком до дороги. Все довкола було вкрито квітучими фруктовими деревами – яблуками, сливами, персиками, вишнями. Поминаючи їх, я бачив, що зелена трава під деревами засипана опалими пелюстками. Серед цих зелених гір – тут їх іще називають «Проміжні землі» – пролягала дорога, що губилась, огинаючи вкриті травою луки, або коли її затуляли від нашого ока верхівки сосон, які обіймали гори, неначе язики полум’я. Дорога була нерівною, але мені здавалося, що ми летимо над нею, мов на пожежу. Я не розумів, кому потрібен цей поспіх. Але кучер, вочевидь, був рішуче налаштований і не збирався втрачати ані хвилини дорогою до перевалу Борго. Я вже казав, що влітку ця дорога має чудовий вигляд, але сумніваюся, що вона така сама, коли взимку її, бува, засипає сніг. Зрештою, саме в цьому й полягає прикмета карпатських доріг, що їх давненько вже занедбали. Колись шляхи не ремонтували, аби турки не подумали, що тут готуються вітати іноземні війська, проте було не до них, коли війни тягарем лягали на плечі місцевих мешканців.

За зеленими хвилями пагорбів Проміжних земель височіли могутні вершини самих Карпат із величезними схилами, вкритими лісами. Вони здіймалися обабіч нас, яскраво освітлені призахідним сонцем, яке надавало довколишній природі чудових відтінків: вершини відкидали темно‑сині й пурпурові тіні, трава на скелях набувала зелено‑коричневого кольору, а безкрая панорама зубчастих скель і загострених піків була вкрита снігом. Де‑не‑де серед гір ми бачили круті ущелини з водоспадами, які виблискували в променях вечірнього сонця. Один із моїх супутників смикнув мене за руку, коли ми огинали підніжжя пагорбу – здавалося, цей засніжений пік гори ми вже проминали на нашому звивистому шляху.

– Погляньте! Isten szek! Господнє місце, – і він перехрестився, сповнений побожності.

Ми рушили далі, а позаду сонце сідало чимраз нижче, і вечірні тіні дедалі швидше посунули на нас. Враження було то більше, що засніжені верхівки гір ніби перепиняли сонцю шлях за обрій, і здавалося, вони палають блідо‑рожевим кольором. Часто ми поминали чехів і словаків, мальовничо одягнених, але я помітив, що чимало їх хворіло на зоб. Біля дороги часто траплялися хрести, і коли ми проїздили повз них, мої супутники хрестилися. Раз по раз ми зустрічали сільських чоловіків або жінок, які навколішках молилися перед придорожніми хрестами і навіть голови не повертали у наш бік, – здавалося, що, молячись, вони цілком відключалися від зовнішнього світу. Для мене тут було чимало нового. Наприклад, копиці сіна в деревах, велика кількість плакучих беріз, білі стовбури яких сріблом виблискували поміж зеленого листя.

Знову і знову ми проїздили повз leiter‑wagon, звичайну селянську підводу з довгими гнучкими вертебрами, що допомагають їй якнайм’якше долати вибоїни. На ній сиділа купка селян, які верталися додому, чехи у білих і словаки у гаптованих на строкатий лад тужурках з овечої шкіри. Останні тримали сокири з дуже довгими списоподібними держаками. І що насувався вечір, то холод проймав чимраз більше, і дедалі густіші сутінки, здавалося, розчинялися у пітьмі тіней ялинок, дубів, беріз і сосон, накриваючи долини, що тяглися поміж горами. А наш шлях лежав через перевал; тут і там на землі, вкритій залишками снігу, стояли темні ялиці. Іноді, коли наш шлях заглиблювався в соснові ліси, здавалося, що темрява насувається на нас знизу вгору величезною сірою масою дерев, справляючи аж надто моторошне і похмуре враження, яке відбивалося на думках, і зловісні образи, народжені ще раніше ввечері, коли хмари у світлі призахідного сонця раптом перетворилися на якихось привидів, що їх несе вітер над Карпатськими долинами. Іноді гори були такі круті, що попри те, що наш кучер поспішав, коні йшли поволі. У мене виникало бажання зійти і рушити поруч, як ми це робимо у нас, але візник нічого й чути про це не хотів. «Ні, ні, – казав він, – тут вам не місце для гульні. Тут надто люті собаки». А потім докинув, озираючись навсібіч, аби вловити хай де схвальну посмішку – певно, хотів покепкувати з мене: «На вас і так чекає чимало клопотів, перш ніж ви ляжете спати». Він зупинився лише одного разу, аби засвітити ліхтарі.

Коли насунулася сіра пітьма, серед пасажирів виникло певне пожвавлення, вони заходились одне по одному звертатися до нього, благаючи прискоритися. Той нещадно бив коней своїм довгим батогом і підбадьорював дикими криками, намагаючись примусити тварин налягти на ноги. Крізь темряву я міг бачити щось на кшталт плям сірого світла попереду нас, ніби поміж гір була розщелина. Пасажири розбурхалися ще більше. Божевільний екіпаж трусився на величезних ресорах, його гойдало, мов човен у шторм. Я мусив триматися, щоб не впасти. Дорога виразно повела нас угору, тим часом ми і далі неслися вперед. А потім здалося, наче гори насуваються на нас звідусіль, аби присмирити нас, – ми в’їздили до ущелини Борго. Один по одному попутники пропонували мені подарунки і робили це з таким серйозним виглядом, що я просто не міг відмовитися. Це, звісно, була якась дивна і особлива доброта, але кожен дарував від усього серця, з добрим словом і благословенням, роблячи при цьому ті ж таки дивні жести, що їх я вже бачив біля корчми в Бистриці: схрещені пальці – знак, що захищає від диявольських очей. Потім, коли ми помчали далі, кучер нагнувся вперед, а пасажири, перехилившись по обидва боки екіпажу, силкувалися щось розгледіти у темряві. Вочевидь, мало статись або очікувалося щось неймовірне, проте скільки я не допитувався в інших пасажирів, ніхто так і не дав мені зрозумілого пояснення. Цей стан збудження тривав недовго. Нарешті ми побачили перед собою кінець ущелини й опинилися на її східному боці. Та м стояла темрява, над головою купчилися хмари, а у повітрі зависло важке гнітюче відчуття, що ось‑ось ударить грім. Здавалося, що гірське пасмо розділяло дві атмосфери, і зараз ми вступили у громову. Я почав вдивлятися у темряву, виглядаючи коляску, яку мав прислати по мене граф. Щомиті я сподівався побачити у мороці вогні ліхтарів, але навколо була суцільна тьма. Єдиним джерелом світла були ліхтарі, що погойдувалися на нашому екіпажі, відбиваючи розсіяне світло, у якому наші загнані коні здавалися білими хмарами. Тепер ми бачили піщану дорогу, що білою стрічкою лежала перед нами, але не було жодної ознаки, що десь є бодай якийсь транспортний засіб. Полегшено зітнувши, пасажири посідали на свої місця, і я, далебі, ще більше розчарувався. Я вже почав метикувати, як же краще мені вчинити, коли кучер, глянувши на свій годинник, сказав щось решті пасажирів, але що саме, я ледве розчув, бо сказано це було так тихо і таким низьким тоном, що можна тільки здогадуватися, про що йшлося. Гадаю, він сказав щось на кшталт: «Лишилося менше години», – а потім обернувся до мене і мовив німецькою, гіршою за мою:

– Тут немає ніякої коляски. Герр не сподіватися на це. Він слід їхати в Буковина і повертатися завтра або за день, краще за день.

Поки він говорив, коні почали дико іржати і хропіти, пориваючись кинутися вперед, так що кучерові доводилося щосили їх тримати. Потім, під крики селян, які, як зазвичай, почали хреститися, позаду нас спинилася коляска, запряжена четвериком. Наздогнавши нас, вона зупинилася поруч. Коли світло наших ліхтарів вихопило її з темряви, я розгледів, що вороні коні, запряжені у неї, були благородної породи. Ними правив високий чоловік із довгою коричневою бородою, у великому чорному капелюсі, який, схоже, достоту мав ховати від нас його обличчя. Коли він обернувся до нас, я помітив лише блиск його дуже яскравих очей, які у світлі ліхтарів здалися червоними. Він сказав, звернувшись до нашого кучера:

– Щось ти сьогодні раненько, мій друже.

А той, затинаючись, пробурмотів:

– Герр англієць дуже поспішав.

На що незнайомець відказав:

– Гадаю, саме тому ти запропонував йому їхати до Буковини. Мене не піддуриш, друже мій. Надто вже багато мені відомо, а коні мої надто швидкі.

Він говорив посміхаючись. Коли світло ліхтаря впало на його обличчя, я побачив, що у нього твердий рот із яскравими червоними губами і гострі на вигляд зуби, білі, немов слонова кістка. Один з моїх попутників прошепотів іншому рядок із «Ленора» Бюрґера:

«Denn die Todten reiten Schnell» – «В мертвих подорож швидка».

Незнайомець, вочевидь, почув ці слова, бо лише зиркнув і посміхнувся. Пасажир відвернувся від нього, водночас схрестивши два пальці.

– Віддайте мені багаж герра, – сказав візник, і мої сумки миттю перебралися у коляску. А що коляска була закрита, то візник простягнув мені руку, щоб допомогти сісти в неї. Його рука немов залізними лещатами стиснула мою. Напевно, ця людина мала неймовірну силу.

Без жодного слова він смикнув повіддя, коні розвернулися, і ми розтанули у темряві перевалу. Коли я озирнувся, то побачив у світлі ліхтарів поштової карети коней, які, форкаючи, випускали пару з ніздрів, і навпроти них фігури моїх колишніх попутників, які хрестилися. Потім кучер, хвиснувши бичем, крикнув на коней, і вони помчали назад, до Буковини. Щойно ми занурилися у пітьму, я відчув дивний холод, і мене дивним чином посіла самотність. У мене на плечах була накидка, на колінах лежав плед, а кучер кинув бездоганною німецькою:

– Сьогодні прохолодна ніч, mein Herr[2], і мій господар, граф, наказав мені подбати, щоб вам було зручно. Якщо хочете, дістаньте з‑під сидіння флягу зі сливовицею (щось на зразок нашого бренді, тільки зі сливи).

Я не хотів, але все одно було приємно знати про наявність тут звичних для мене речей. Я почувався трохи дивно, але не перелякано. Я не можу добрати слів, аби описати свій стан, і звинувачую в усьому невідомість, що її приховувала моя нічна мандрівка. Коні перейшли на алюр, потім ми повернули і поїхали іншою прямою дорогою. Мені здалося, що ми кружляємо навколо однієї й тієї ж таки місцини, тому я запам’ятав одне помітне місце, і згодом моя здогадка підтвердилася. Я хотів був запитати в кучера, що все це означає, але побоявся, бо подумав, що там, де я зараз перебуваю, жоден протест не матиме ніякого наслідку, крім затримки.

Знову і знову все повторювалося, мені стало цікаво, скільки ж це триває, я запалив сірник і в світлі його полум’я глянув на годинник. Була за кілька хвилин північ. Це мене вразило: як‑не‑як, я гадав, що перебільшую загальні забобони щодо опівночі через власні враження. З хворобливим відчуттям неспокою заходився я чекати, що ж буде далі.

Потім, ген‑ген унизу, на фермі, завив якийсь собака, та й ще так протяжно і несамовито, нібито від страху. Це виття підхопив інший пес, а потім іще один, і ще. У темряві ночі мені здавалося, що це дике виття, підхоплене вітром, лунає над усією країною.

Щойно почувши собаче виття, коні почали рватися вперед, раз по раз ставали на диби, проте кучер мовив до них лагідно, і вони заспокоїлися, хоча й далі тремтіли, а їхні боки вкрилися піною, так ніби, раптом перелякавшись, тварини прагнули втекти. Потім, геть‑геть далеко у горах, обабіч нас пролунало ще гучніше пронизливе виття; цього разу вили вовки, і це подіяло на коней і на мене однаково. Я вже вирішив вистрибнути з коляски і бігти, коли коні знову стали дибки і кинулися вперед, як навіжені. Візникові доводилося застосовувати всю свою неабияку силу, щоб утримати їх. За кілька хвилин я звик до цього звуку, коні, напевно, також, бо стали спокійніші, й кучер зміг злізти вниз і стати перед ними. Він гладив їх і шепотів щось їм на вухо, як це роблять дресирувальники коней, і це справило надзвичайний ефект – завдяки його ласкам коні знову стали керованими, хоча й далі тремтіли. Візник знову вмостився на своє місце, ослабив повідці, й коні перейшли на алюр. Цього разу, від’їхавши від перевалу, він раптом звернув на вузьку доріжку, яка круто вела праворуч.

Мені здалося, що наша коляска їде крізь тунель, бо ми були оточені деревами, які, здається, утворювали арку просто над дорогою. А потім знову перед нами з обох боків відкрилися похмурі скелі. І хоча ми перебували під їхнім захистом, ми чули, як посилюється вітер, як він стогне і свистить у скелях, ламаючи гілки дерев просто у нас над головами. Ставало дедалі холодніше, і врешті‑решт посипав густий лапатий сніг, який незабаром вкрив нас і все навколо білою ковдрою. Різкий вітер досі доносив до нас завивання собак, однак воно тим слабшало, що далі ми від’їжджали. А ось виття вовків посилювалося, ніби вони наближалися до нас звідусіль. Мій страх зростав, і коні, здавалося, поділяли мої почуття. Однак візника це не обходило. Він повертав голову то ліворуч, то праворуч, проте я нічого не міг розгледіти у темряві.

Раптом ліворуч від нас я побачив, як блимає дивний блакитний вогник. Візник угледів його одночасно зі мною. Він одразу ж зупинив коней, зіскочив на землю та зник у темряві. Я не знав, що його робити, тим більше, що вовки вили вже геть близько. Поки я дивувався, візник раптом з’явився знову, не вимовивши ані слова, видерся на передок, і ми рушили далі. Я вирішив, що просто на якусь мить заснув і цей випадок мені наснився, бо далі мені здалося, що він повторюється, і тепер, озираючись назад, я сприймаю все як страшний сон. Одного разу вогник з’явився так близько біля дороги, що навіть у навколишній темряві я міг бачити рухи візника. Він негайно підійшов до того місця, де з’явився вогник, і, зібравши кілька брил, склав із них щось на кшталт перешкоди. Дуже дивним було те, що вогник зовсім не освітлював місця навколо себе. При цьому виник дивний оптичний обман: коли візник зупинився між мною і вогником, він не затулив його собою від мене, бо я все одно бачив його примарне блимання. Це вразило мене, але що це явище тривало лише мить, то я вирішив: це очі зраджують мені у суцільній темряві. Потім якийсь час ми не бачили синіх вогників, і далі торуючи свій шлях крізь пітьму під супровід вовчого виття, яке облягало нас, і здавалося, що сіроманці невідступно йдуть за нами.

Нарешті настав час, коли кучер відійшов далі, ніж досі, й за його відсутності коні почали тремтіти ще більше, форкаючи і б’ючи копитами з переляку. Я не міг зрозуміти причини цього, бо виття вовків припинилося зовсім. Але тільки‑но місяць виступив із‑поміж чорних хмар, з’явившись над зубчастими вершинами гір, вкритих соснами, в його світлі я побачив вовків, які оточили нас кільцем, із білими зубами, висолопленими червоними язиками, довгими жилавими кінцівками і кудлатим хутром. Вони були у тисячу разів страшніші у моторошній тиші, яку тепер зберігали, ніж коли вили. Щодо мене, то мене паралізувало від жаху. Зрозуміти, що я відчував тієї миті, зможе лише той, хто сам пережив такий жах.

Раптом вовки почали вити, ніби місячне сяйво якимсь чином вплинуло на них. Коні підстрибували і брикалися й настільки безпорадно дивилися довкола, що на них було боляче дивитися. Але живе кільце жаху оточувало їх звідусіль, і вони були змушені лишатися у ньому. Я гукнув візникові, щоб повертався, бо мені здавалося, що єдиною можливістю було прорватися через кільце за його допомогою. Я кричав і стукав по бричці, сподіваючись шумом налякати вовків і дати візникові можливість дістатися нас. Я не знаю, як він прийшов, але я почув його голос, який щось наказував. Я подивився у бік, звідки лунав голос мого попутника, і побачив, що він стоїть на дорозі. Він витягнув уперед свої довгі руки, ніби відсторонюючи від себе якусь невидиму перепону, і вовки позадкували, але тут величезна хмара затулила собою місяць, і ми знову опинились у темряві.

Коли я знову міг бачити, кучер уже сидів у колясці, а вовки зникли. Все це було настільки дивним і нереальним, що мене охопив неймовірний жах: я не міг ані говорити, ані поворухнутися. Час тягнувся нескінченно. Надалі наша подорож тривала у суцільній темряві, бо місяць затягнули хмари.

Ми досі піднімалися вгору, хоч іноді й траплялися коротенькі спуски. Раптом я зрозумів, що візник заводить коней у внутрішнє подвір’я величезного зруйнованого замку, у високих чорних вікнах якого не було жодного промінця світла і потрощені зовнішні стіни якого на тлі неба утворювали зубчасту лінію.

 

 

Розділ 2

 

Розділ 3

 

Розділ 4

 

Розділ 5

 

Розділ 6

 

Щоденник Міни Мюррей

 

24 липня. Вітбі

Люсі зустріла мене на станції. На вигляд вона ще миліша і горить іще більшим коханням, ніж досі. Ми поїхали в Кресент, до дому, де вона з матір’ю мають кімнати. Це місце – дуже миле: маленька річечка, що називається Еск, тече через глибоку долину і розширяється біля гавані. Поруч – великий віадук із високими стінами, через який здається, що все розташоване значно далі, ніж воно насправді. Долина така прегарна, вона купається в зелені, а береги досить круті. Стоячи на підвищенні на тому ж березі, угледіти щось можна, лише піднявшись на самий верх. Будиночки, що їх я побачила вздовж дороги, у цьому старовинному містечку всі мали червоний дах. Здається, вони напирають один на одного. Це мені нагадало Нюрнберґ, який я бачила на картинах. Праворуч від містечка темніють руїни абатства Вітбі, яке колись сплюндрували данці і яке виводить сцена з «Марміону»[5], коли дівчину замуровують у стіну. Це величезні вишукані руїни, серед яких можна знайти чимало чудових і романтичних куточків. Існує легенда про те, що в одному з вікон з’являється білява леді. На півдорозі від абатства до містечка стоїть іще одна церква, церковна парафія, з великим цвинтарем навколо, з силою‑силенною надгробків. Як на мене, це наймиліше місце у Вітбі, бо розташоване праворуч від містечка, і звідси відкривається вид на гавань і все узбережжя із мисом Кетлнес, який височіє над водою. Він так круто спускається у гавань, що частина берега обвалилась і деякі надгробки зруйнувалися. В одному місці від вимощеної дороги кладовища відходить піщана стежина і веде далеко вниз. Від церковного подвір’я ведуть прогулянкові доріжки з лавочками. Люди приходять сюди, просиджуючи тут цілий день, споглядають прегарний краєвид і насолоджуються бризом.

І я часто приходитиму сюди працювати. Ось і зараз я пишу, тримаючи всій зошит на колінах і дослуховуючись до розмови трьох дідусів, які сидять біля мене. Здається, їм нема чим займатися, крім як сидіти тут цілими днями і правити теревені.

Гавань лежить унизу, просто переді мною, причому віддалений бік являє собою довгий насип із гранітною стіною, який тягнеться далеко у море, загинаючись наприкінці дугою, де стоїть південний маяк. З боку моря розташований масивний мол. З ближнього боку мол загинається дугою у зворотному напрямку, у кінці молу теж височіє маяк. Між цими двома насипами є вузький прохід у гавань, яка сама по собі набагато ширша за нього.

Бути біля великої води дуже приємно, але під час відливу рівень води падає так стрімко, що не залишається нічого, і море ледь нагадує струмок Еска, що біжить поміж піщаних берегів і скель. Із цього боку гавані тягнеться велика круча, десь у півмилі завдовжки, гострий край якої простягається далеко за південний маяк. Наприкінці цієї кручі стоїть бакен із дзвоном, який у негоду гойдається, і вітер ширить його печальний подзвін.

Існує легенда, нібито колись якийсь корабель загубив дзвін і тепер його чутно у морі. Я маю розпитати про це у одного старого. А ось, до речі, і він…

Цей дідуган – кумедний. Він, напевно, страх який старий, все його обличчя вкрите зморшками, наче кора дерева. Він каже, що йому років сто і що він був матросом у Гренландській риболовній флотилії в часи битви при Ватерлоо. Боюся, він – великий скептик, бо коли я спитала його про дзвін, який потонув у морі, і про біляву леді в абатстві, він відрубав мені:

– Я би цим не переймався, міс. Це справи давно минулих днів. Зауважте, я не кажу, що цього взагалі не було, я лише кажу, що це сталося не за моїх часів. Про таке питати личить приїжджим і туристам, але аж ніяк юній леді. Хіба цим лайдакам із Йорка і Лідса, що завжди жують сушену рибу, запивають чаєм і виглядають дешевий непотріб.

Я подумала, що він саме та людина, від якої можна дізнатися багато цікавого, тож попросила його розказати щось про китовий промисел у минулі роки. Але щойно він влаштувався на лавочці і завів мову, як годинник вибив шосту годину. Він одразу заходився підводитися, докладаючи деяких зусиль, а тоді мовив:

– Мушу вертатися додому, міс. Моя онука не любить чекати, коли чай готовий, адже мені потрібен час, аби подолати всі сходинки, яких тут багато, та я й сам люблю підкріпитися вчасно.

І він пошкандибав додому, а я дивилася, як він мало‑помалу бреде униз сходами. Сходи, до речі, є місцевою пам’яткою. Вони ведуть від самого містечка до церкви, їх тут тисячі, я точно не знаю скільки; звиваючись, вони утворюють некрутий віраж; підйом тут настільки плавний, що навіть коні можуть легко підніматися і спускатися ними. Гадаю, що спочатку вони мали якийсь стосунок до абатства.

Але мені вже час додому. Поки я була тут, Люсі робила візити разом із матір’ю. Я з ними не пішла, оскільки візити були суто формальними.

 

1 серпня

Сьогодні на цвинтар я приходила разом із Люсі. У нас була дуже цікава розмова з моїм знайомим старим і ще двома іншими, які завжди супроводжують його. Для них він – визнаний авторитет. Напевно, у давні часи він був неабияким диктатором. Він не сприймає нічиєї думки. Якщо йому бракує аргументів, він тисне на співрозмовника, а потім, коли той замовкає, трактує його мовчання як згоду.

Люсі на вигляд дуже гарненька у своїй батистовій сукні. Відтоді як вона приїхала сюди, її обличчя набуло прегарного кольору.

Я помітила, що старі вирішили не гаяти часу, підійшли і всілися біля неї, тільки‑но ми присіли на лавочці. Вона така люб’язна з літніми людьми, що, гадаю, вони вмить закохуються у неї. Навіть мій старий не встояв перед нею, їй він майже не заперечував, натомість мені заперечував удвічі більше. Я запитала його про легенди, і він заходився мене повчати. Спробую пригадати його слова і записати.

– Це все дурні балачки та й годі. У ці вигадки про примар і все, що з ними пов’язано, вірять хіба що діти і пустоголові жінки. Ці легенди – ніщо, так, повітряні кульки. Всі вони викликають зловісні відчуття і попередження. Їх вигадали парафіяльні святенники для місцевих бовдурів, щоб змусити їх робити те, що вони не бажали робити. Думаючи про це, я не можу втриматися від люті. Як можна виступати на захист духовенства, коли на надгробках викарбувані імена померлих, тіла яких не поховані у землі насправді, а лише на папері? Озирніться навколо. Всі ці написи: «Тут поховане тіло такого‑то…» або «Пам’яті такого‑то присвячується», що написані на всіх надгробках, у той час як здебільшого у могилах нікого немає взагалі! Ці написи ламаного гроша не варті. Суцільна брехня!

Нічого крім брехні! Може так статися, що одного разу, Судного дня, вони повстануть зі своїх могил у погребальних саванах, зберуться всі разом і спробують повитягувати свої надгробки, щоб узяти їх із собою. В деяких із них тремтітимуть руки від обурення брехнею.

Старий так тішився собою, що його самовдоволення витало у повітрі. Побачивши, що він озирнувся на своїх товаришів, очікуючи, що ті схвалять його промову, я вирішила вставити слівце, аби спонукати його продовжувати:

– Ні, містере Сволес, ви це кажете несерйозно. Впевнена, насправді, із цими надгробками не так все погано.

– Може, кілька надгробків і записані правильно, бо люди були відомі, але решта – суцільна брехня. Ось гляньте сюди. Ви тут чужі, але ви тільки подивіться на цей церковний цвинтар.

Я кивнула, бо подумала, що ліпше погодитися, хоча не зовсім розуміла його діалект, але я знала, що він має на увазі щось, що стосується церкви.

Він продовжував:

– І ви зрозумієте, що всі ці надгробки були встановлені тут отими родичами, аби їм було куди приходити і милуватися. Ось звідки брехня. Тим‑то ціла купа могил така само порожня, як старого Дана у ніч на п’ятницю.

Він злегка підштовхнув ліктем одного зі своїх компаньйонів, і всі розсміялися.

– І, дівчинко моя, як же може бути інакше? Глянь ось на цю. Прочитай, що там написано!

Я нахилилася і прочитала: «Едвард Спенселаф, капітан торгового судна, вбитий піратами на узбережжі Андрес у квітні 1854 року у віці 30 років». Коли я випросталася, містер Сволес правив далі:

– Я дивуюся, хто ж це доставив його, вбитого на узбережжі Андреса, додому? Ви гадаєте, тут лежить його тіло? Я можу вам нарахувати з десяток тих, чиї кістки опочили на дні Північних морів, – сказав він, вказуючи на північ. – Тут багато надгробків, і ти можеш своїми молодими очима прочитати брехню, надруковану на них маленькими літерами. Брайтвайт Лавері, я знав його батька. Ми втратили його, двадцятирічного, сповненого життя, у Гренландії; або Ендрю Вудгауз, потонув там‑таки у 1777 році, або Джон Пекстон, потонув біля мису Фарвел роком пізніше, або старий Джон Роулінґс, дід якого плавав разом зі мною, потонув у Фінській протоці в п’ятдесят. Як гадаєте, чи всі ці люди поспішать до Вітбі, коли труба покличе? Вони з’являться тут, пліч‑о‑пліч, як у старі добрі часи.

Напевно, це був місцевий жарт, бо старий почав цигикати, а його приятелі підспівували йому.

– Здається‑таки, – сказала я, – ви помиляєтеся, наполягаючи на припущенні, що всім цим біднякам або їхнім душам доведеться взяти свої надгробки із собою у Судний день. Ви гадаєте, що це справді буде потрібно?

– Гаразд, а для чого ще тоді потрібні ці надгробки? Дайте мені відповідь, міс!

– Щоб їхнім родичам було приємно, я гадаю.

– Щоб їхнім родичам було приємно, ви так гадаєте! – це він вимовив із глибоким презирством. – Як їхнім родичам може бути приємно знати, що на них написана брехня, і кожен у цьому місці знає, що це брехня?

Він указав на камінь у нас під ногами, на якому стояла лавка край крутого морського берега.

– Прочитайте брехню на цьому камені, – сказав він.

Верхні написи прозирали нижче того місця, де я сиділа, але Люсі була майже навпроти них, тому вона нахилилася і прочитала:

 

«Присвячується пам’яті Джорджа Кенона, який помер з надією на славне воскресіння 29 липня 1873 року, впавши зі скель мису Кетлнес. Цей надгробок встановлений скорботною матір’ю на згадку про дорогого любого сина».

 

– Він був єдиним сином у матері, а вона була вдовою.

– Містере Сволесе, я справді не бачу в цьому нічого смішного! – Люсі промовила це дуже серйозно і навіть якось суворо.

– Ви не бачите нічого смішного! Га‑га! А як вам те, що скорботна мати була ще тією мегерою, і ненавиділа його, бо він був непутящий, та й хлопець любив її як собака бука, так що вчинив самогубство, щоб вона не отримала гроші по страховці – вона, бачите, застрахувала його життя. Хлопака зніс собі маківку зі старого мушкета, який вони тримали задля відлякування ворон. Ось чому він упав зі скелі. А щодо тієї «надії на славне воскресіння», я часто чув на власні вуха, як він казав, буцімто сподівається, що потрапить до пекла, бо впевнений, що його праведна матінка опиниться на небесах, а він не хотів би ще й в іншому житті опинитися там, де може знову зустрітися з нею. То що, хіба ці камені не купа брехні? – говорячи це, він відбивав ціпком у такт кожному слову. – Хіба святий Гавриїл не реготатиме, коли прийде захеканий Джорджі та притягне на своєму горбі надгробок і проситиме прийняти його як свідчення!

Я не знала, що відповісти, але Люсі повернула розмову в інше русло. Підвівшись, вона сказала:

– Навіщо ви наговорили нам усе це? Це моє улюблене місце, і я не хочу залишати його, але тепер я знаю, що сиджу на могилі самогубці.

– Це вам не зашкодить, красунечко. А бідному Джорджу буде приємно, що така прегарна панночка сидить у нього на колінах. Це не повинно завдавати вам клопоту. Я ж тут сиджу вже зо двадцять років, і це не завдає мені ніякої шкоди. Не переймайтеся тим, що брехня у вас під ногами, бо тут скрізь брехня! Колись прийде час, коли ви не побачите тут жодного надгробка, і це місце стане голим, як скошене поле. А ось і годинник вибив, я мушу йти. До ваших послуг, леді! – і він пошкандибав геть.

Ми з Люсі ще трохи посиділи, бо навколо все було таким прекрасним, що ми взялися за руки, і вона мені знову розповіла все про Артура і їхнє майбутнє весілля. Від цього мені трохи почало тиснути у грудях. Бо від Джонатана нічого не було чути вже цілий місяць.

 

Цього таки дня

Я прийшла сюди сама. Бо мені дуже сумно. Для мене не було жодного листа. Сподіваюся, що із Джонатаном нічого не трапилося. Годинник щойно вибив дев’яту. Я бачу вогні, розкидані по всьому місту. Іноді у низці будинків на вулицях, іноді окремо. Їх видно аж до Еска, а за поворотом долини вони згасають. Ліворуч від мене панораму перекриває чорна смуга даху старовинного будинку поруч з абатством. Позаду мене у полях чути, як бекають вівці та ягнята, а внизу на дорозі стукають по бруківці копита віслюка. На пристані оркестр музичить якийсь пронизливий вальс. Він завжди грає в цей час. Далі уздовж набережної, на прилеглій вулиці, Армія Порятунку влаштувала мітинг. Але ані оркестр, ані Армія Порятунку не чують одне одного, а я чую і бачу і тих, і тих. Я питаю себе, де ж зараз Джонатан і чи думає він про мене. Як же мені хочеться, щоб він був поруч!

 

Щоденник доктора Сьюарда

 

5 червня

Перебіг хвороби Ренфілда стає то цікавішим, що більше я розумію його. Він має певні риси, надто розвинені: егоїзм, потайливість і цілеспрямованість.

Я хотів би зрозуміти рушійний мотив останньої. Здається, він має власну внутрішню установку, але що це за установка, я й справді не знаю. Натомість гарна риса – любов до тварин, хоча насправді він так дивно її проявляє, що іноді мені здається, він просто ненормально жорстокий із ними. У нього досить дивні улюбленці.

На теперішній час його найулюбленіше заняття – ловити мух. Зараз у нього їх така кількість, що мені довелося посварити його. На мій подив, він не розлютився, як я очікував, а сприйняв мої слова зі щирою серйозністю. Він на мить замислився, а потім сказав:

– Ви можете дати мені три дні? Я їх приберу звідси.

Я, звісно, сказав, що дам. Я хочу поспостерігати за ним.

 

18 червня

Тепер Ренфілд спрямував свій розум на павуків і тримає кілька дуже великих екземплярів у коробці. Він годує їх мухами, кількість яких відчутно зменшується, хоча він використовує половину своєї їжі, щоб привабити якнайбільше мух з двору.

 

1 липня

Кількість його павуків збільшилась, як колись мух, і я сьогодні сказав йому, що він мусить позбутися їх, а він дуже засмутився через це. Тоді я сказав, що він може залишити собі кількох із них. Ренфілд із радістю погодився, і я дав йому такий самий термін.

Тепер він викликає в мене ще більшу відразу. Якось до нього в кімнату із дзижчанням залетіла жахлива жирна муха, набита якимось падлом, він схопив її, у захваті потримав кілька секунд двома пальцями, і перш ніж я отямився, кинув комаху до рота і з’їв.

Я насварив його, але він спокійно заперечив мені, що це було дуже смачно і корисно, бо вона була жива і передала своє життя йому. Це навело мене на думку, я маю відпрацювати рудиментарну теорію і простежити, як він позбуватиметься павуків.

Те, що він тримає в голові певну глибоку проблему, є очевидним, бо у нього є маленький записничок, у якому він завжди щось стисло занотовує. Цілі сторінки того записничка заповнені величезною кількістю чисел, в основному однозначних, які додаються, а потім їхні суми знову додаються, ніби він, неначе аудитор, підбиває якийсь рахунок.

 

8 липня

Хоч це й божевілля, але в ньому є послідовність[6], і моя рудиментарна ідея підтверджується. Незабаром ця теорія цілком сформується у моїй голові, і тоді, теоріє підсвідомості, ти отримаєш сестру у вигляді теорії свідомості.

Кілька днів я провів зі своїми друзями, отже, зміг би відразу помітити якісь зміни, якби вони стались. Але все залишилось як завжди, окрім того, що він розлучився з частиною своїх домашніх улюбленців і завів нових.

Якимось чином він здолав спіймати горобця і вже майже приручив його. Його методи приручення прості, бо павуків уже поменшало. Однак ті, що залишилися, добре відгодовані, адже він і далі приносить їм мух, підманюючи членистоногих своєю їжею.

 

19 липня

Ми прогресуємо. У мого приятеля тепер ціла зграя горобців, його мухи і павуки майже знищені. Коли я зайшов до нього, він підбіг до мене і сказав, що хоче просити мене про велику послугу, про дуже, дуже, дуже велику послугу. Говорячи це, він скакав переді мною на задніх лапках, як собака.

Я запитав, про що йдеться, і він сказав із захватом у голосі:

– Кошенятко, гарненьке, маленьке, м’якеньке грайливе кошенятко, з яким я зможу грати, вчити його і годувати, годувати, годувати!

Я не був готовий до такого прохання. Я вже помітив, що його улюбленці збільшуються в розмірах, але я не боявся, що ціле сімейство горобців може бути знищене в такий самий спосіб, як і мухи з павуками, тому сказав, що подумаю про це, і запитав його, чи не хоче він одразу дорослу кішку, а не кошеня.

Той запал, із яким він відповів, видав його:

– О так! Я би хотів кішку! Я просив кошеня лише тому, що боявся, що з кішкою ви мені відмовите. Але у кошеняті мені ніхто не відмовить, еге ж?

Я похитав головою і відповів, що гадаю, зараз це неможливо, але я подумаю про це. Він скривився, і тієї ж миті я побачив, як на обличчі відбивається загроза, бо раптом Ренфілд розлютився і скинув на мене косим поглядом, в якому читалася жага вбивства. Ця людина – некерований маніяк, одержимий жагою вбивства. Я перевірю, щоб з’ясувати, чи справді теперішнє пристрасне бажання межує з смертовбивчим натхненням, і побачу, як це спрацює, тоді я знатиму більше.

 

10 година вечора

Я знову відвідав Ренфілда і нагодився саме тоді, коли він сидів у кутку, поринувши у роздуми. Коли я увійшов, він опустився переді мною навколішки і заходився вмовляти мене, щоб я дозволив йому завести кішку, бо від цього залежить його порятунок.

Я був непохитний і сказав йому, що він не може отримати кішку, після чого він мовчки підвівся, вмостився у кутку, де я запопав його, і почав гризти нігті. Зайду подивитися на нього рано‑вранці.

 

20 липня

Я відвідав Ренфілда дуже рано, ще перш ніж санітар зробив обхід. Коли я зайшов, він уже прокинувся і наспівував якусь мелодію. Він розсипав цукор, який приберіг, на вікно, вочевидь, знову поклавши наловити мух, і робив він це весело, у доброму гуморі.

Я роззирнувся навколо, шукаючи його пташок, але не побачив їх, і запитав у нього, де вони поділися. Він відповів не обертаючись, що вони всі полетіли. Але я зауважив у кімнаті кілька пір’їнок і краплю крові на подушці. Я не сказав нічого, але, вийшовши з кімнати, попросив санітара, щоб той доповів мені, коли з Ренфілдом відбуватиметься щось дивне впродовж дня.

 

11 година до полудня

Щойно до мене прийшов санітар і повідомив, що Ренфілду зле і він блює пір’ям.

– Я переконаний, докторе, – сказав він, – що він поїв своїх пташок. Просто взяв і з’їв їх живцем!

 

11 година вечора

Я дав Ренфілдові сильний опіат на ніч – достатньо велику дозу, щоб змусити заснути навіть його, і забрав із собою його записничок, аби переглянути його. Думка, що не давала мені спокою останнім часом, цілком сформувалася в моїй голові, й теорія підтвердилася.

Мій одержимий думкою про вбивство маніяк належить до особливого типу. Я маю намір ввести нову класифікацію для нього. Я назву його маніяк‑зоофаг[7] (пожирач життя). Його бажання – поглинути якнайбільше життя, а досягти цього він вирішив, переходячи від меншої істоти до більшої. Він згодовував багато мух одному павуку і багато павуків – одній пташці, а потім він хотів, щоб кіт з’їв багато пташок. Але яким би був його наступний крок? Мабуть, варто було б завершити експеримент. Я би продовжив його, якби було достатньо причин на це. Люди брали на кпини вівісекцію, але ж погляньте, яких результатів вона досягла тепер! Тоді чому б не просунути науку у її найскладнішому життєво важливому аспекті – пізнанні мозку? Знаючи таємницю однієї з таких голів, маючи ключі від уяви хоча б одного божевільного, я міг би розвинути свій власний напрямок цієї науки, порівняно з яким фізіологія Бурдона‑Сандерсона або дослідження мозку Фер’єра були би нічим. О, якби тільки були на це обґрунтовані причини! Я не повинен зациклюватися на цьому, бо можу не встояти перед спокусою. Обґрунтована причина може переважити мій здоровий глузд, бо, можливо, і я маю особливий мозок від народження?

Але як добре цей чоловік усе розрахував! Божевільні завжди діють згідно зі своєю метою. Хотів би я знати, у скільки життів він оцінює життя однієї людини, і чи тільки однієї? Він закрив рахунок безпомилково, і сьогодні все почав спочатку. І скільки з нас усе починають спочатку щодня в своєму житті?

Щодо мене, здається, лише вчора все моє життя скінчилося разом з моєю розбитою надією, і після цього я й справді розпочав усе спочатку. І так триватиме доти, доки Великий Реєстратор не підіб’є підсумків і не закриє мого рахунку, вивівши баланс прибутків і видатків.

О Люсі, Люсі, я не можу ображатися ані на тебе, ані на свого друга, якому ти подарувала щастя, а мені залишається лише перечекати безнадію і працювати, працювати, працювати.

Якщо у мене є така вагома причина у вигляді мого бідолашного божевільного приятеля, то це добре, бо некорислива причина змусить мене працювати, а це і буде для мене справжнім щастям.

 

Щоденник Міни Мюррей

 

26 липня

Я хвилююся, і єдине, що втішає мене, це те, що тут я можу виговоритися. Це ніби шепотіти самій собі й водночас слухати. У цих стенографічних значках є щось, що робить стенографію відмінною від письма. Я почуваюся нещасною через Люсі та Джонатана. Деякий час я нічого не чула від Джонатана і дуже переживала, але вчора дорогий містер Гоукінс, завжди такий добрий до мене, переслав мені звістку від Джонатана. Я написала містерові Гоукінсу листа, де запитувала, чи не чув він чогось, а він відповів, що сам щойно отримав листа від Джонатана, якого і відправив мені разом зі своїм. Цей лист, відправлений із замку Дракули, – лише рядочок, де говориться, що він незабаром їхатиме додому. Це не схоже на Джонатана. Я нічого не розумію і через це почуваюся неспокійно.

А тут іще й Люсі. Попри те, що їй зараз так добре, до неї повернулася її стара звичка ходити уві сні. Про це мені розповіла її мати, і ми вирішили, що я щоночі замикатиму двері нашої кімнати.

Місіс Вестенра переконана, що сновиди завжди піднімаються на дахи будинків і ходять по краю, а потім раптом прокидаються і падають із відчайдушним зойком, який лунає на все місто.

Бідолашна матінка, вона хвилюється за Люсі, і це природно. Вона каже, що її чоловік, батько Люсі, мав таку ж звичку. Він уставав із ліжка вночі, одягався і, якщо його ніхто не спиняв, виходив надвір.

Люсі одружується восени. Вона майже спланувала, який матиме вигляд її сукня і як буде умебльовано її будинок. Я цілком розумію її, бо займаюся тим самим, що й вона, але на відміну від них, у нас із Джонатаном все набагато простіше, і перший час нам доведеться зводити кінці з кінцями.

Містер Голмвуд, він же високошанований Артур Голмвуд, єдиний син лорда Годалмінґа, дуже скоро прибуде сюди, щойно зможе залишити місто, бо його батько почувається не надто добре. Гадаю, моя дорогенька Люсі рахує хвилини, що відділяють її від зустрічі з ним.

Вона хоче повести його на нашу лавку на крутому морському узбережжі біля церкви, щоб показати йому Вітбі у всій красі. Смію зауважили, що це очікування нервує її. Але щойно він приїде, з нею все буде гаразд.

 

27 червня

Жодних новин від Джонатана. Я чимраз більше переживаю за нього, але чому – не знаю. Я дуже хочу щоб він написав мені, ну хоча б один єдиний рядочок.

Люсі страждає лунатизмом більше, ніж зазвичай, і щоночі я прокидаюся від того, що вона ходить кімнатою. На щастя, погода така тепла, що вона не застудиться. Але хвилювання і постійні прокидання вночі вже даються взнаки, я частіше нервую, мені не спиться. Дякувати Господу, здоров’я Люсі покращується. Містера Голмвуда несподівано викликали в Інґ до батька, бо той серйозно захворів. Люсі непокоїться через те, що їхнє знайомство розтягується, але це не відбилося на її зовнішності. Вона трохи поповнішала, а на щоках заграв рум’янець. Вона втратила свій анемічний вигляд, молюся, щоб назавжди.

 

3 серпня

Сплив іще один тиждень – і хоч би тобі звісточка від Джонатана. Сподіваюся, що він не захворів. Він обов’язково написав би. Дивлюся на його останній лист, і щось мене у ньому не задовольняє. Це не його стиль, хоча рука, понад усякий сумнів, його, тут не може бути помилки.

Минулого тижня Люсі небагато ходила уві сні, але у ній з’явилася якась дивна зосередженість, якої я не розумію. Навіть уві сні здається, що вона спостерігає за мною. Вона смикає двері, а коли виявляє, що вони зачинені, ходить кімнатою у пошуках ключа.

 

6 серпня

Спливло ще три дні, але жодних новин. Це тривожне очікування вже лякає. Якби ж я тільки знала, куди писати чи куди їхати, то почувалася б спокійніше. Але ніхто не чув від Джонатана ані слова після останнього його листа. Мені лишається лише молити Господа, щоб дав мені терпіння.

Люсі стала збудженішою, ніж зазвичай, але в цілому почувається добре. Вчора вночі море бурунилося, рибалки кажуть, що ось‑ось здійметься шторм.

Сьогодні похмуро, і сонце сховалося за темними хмарами високо над Кетлнесом. Все довкола набуло сірого кольору, крім трави, яка на сірому тлі здавалася смарагдовою; сірими стали навіть скелі; сірі хмари, крізь які часом пробивалося сонячне проміння, нависали над сірим морем і піщаними прорізами, утворюючи сірі фігури. Морські хвилі, гуркочучи, пробігалися мілиною, хлюпали на піщані рифи, оповиті морським туманом, а тоді влягалися, підхоплені вітром, ген‑ген на березі. Обрій загубився у сірому тумані. По всьому небі, наче величезні брили, розкидані хмари. Місцеві кажуть, що зараз над морем відкрився «брул» – шлях на той світ. Подекуди на лавочках темніють якісь постаті, часом їх насилу можна розгледіти в тумані, а іноді дерева нагадують людей, які вирішили пройтися. Рибацькі човни, поспішаючи додому, піднімаючись і опускаючись на хвилях, влітають у гавань. А ось іде містер Сволес. Він прямує до мене. До речі, я бачу, що він трохи підняв капелюха, це означає, що він хоче побалакати.

Я була зворушена переміною, що сталася з цим старим. Всівшись біля мене, він сказав дуже м’яко:

– Я хочу дещо сказати вам, міс.

Я помітила занепокоєння на його обличчі, тому, взявши його стару зморщену руку в свою, попросила його сказати все, що він хотів.

Він заговорив, не забираючи в мене своєї руки:

– Боюся, моя дорогенька, що дуже вразив тебе, наговоривши минулого тижня чимало злого про небіжчиків. Але я не мав на думці нічого поганого. Я хочу, щоб ти пам’ятала про це, коли я піду. Я не хотів налякати, я просто хотів пролити світло, аби трохи порадувати своє старе серце. Тебе, міс, Господь любить. Я не боюся смерті. Анітрохи. Я лише не хочу померти, якщо можу уникнути цього. Але мені до смерті три чисниці, а сто років – це забагато для будь‑якої людини, щоб іще на щось надіятися. Я вже близький до смерті, бо Смерть уже гострить свою косу. Незабаром янгол смерті просурмить для мене, але не варто лити сльози, – сказав він, побачивши, що я плачу, – якщо він покличе мене цієї ночі, я не зможу не відгукнутися на його заклик. Бо життя – це, врешті‑решт, лише очікування смерті, а не тільки те, що ми робимо, а смерть – це те, від чого ми справді залежимо. Я впевнений, що вона вже наближається до мене, моя люба, і наближається швидко. Вона може прийти просто зараз, коли ми дивимося навколо і чудуємося. Можливо, вона у тому вітрі, який ширяє над морем і несе із собою загибель і руйнування, глибоке горе і сердечний смуток.

– Дивіться! Дивіться! – раптом загукав він. – Там щось є у тому вітрі, бо він звучить, і смакує, і пахне, як смерть. Це відчувається в повітрі. Я її відчуваю. Господи, дай мені сили, коли відповідатиму перед тобою! – він із благоговінням простягнув руки і підняв капелюх. Його губи щось шепотіли, ніби він молився. Помовчавши кілька хвилин, він підвівся, потиснув мені руки, благословивши мене, попрощався і пошкандибав додому. Це все зачепило мене за живе і дуже засмутило.

Я зраділа, коли побачила берегового сторожа, що проходив повз мене із підзорною трубою під пахвою. Він, як завжди, зупинився поговорити зі мною, але при цьому не зводив очей із якогось дивного корабля.

– Я не можу розпізнати його, можливо, він – російський, бо схожий на їхні кораблі. Але як дивно об нього б’ються хвилі! Він трохи божевільний. Адже він бачить, що насувається шторм, але не може вирішити, чи вертатися у відкрите море, чи кинути якір тут. Погляньте‑но на нього! Ним правують надто дивно, бо штурвал ніхто не тримає, корабель міняє курс від кожного пориву вітру. Завтра ми про нього дізнаємося більше.

 

 

Розділ 7

 

Судовий журнал «Деметри»

 

Варна – Вітбі

Записано 18 липня

Відбуваються такі дивні речі, я вирішив ретельно занотовувати їх віднині й до того часу, як дістанемося землі.

 

6 липня

Ми скінчили завантаження срібного піску і скринь із землею. У полудень розпустили вітрила. Вітер був східний, свіжий. Команда – п’ятеро людей, два помічники капітана, кок і я (капітан).

 

11 липня

Зайнялося на світ, входимо у Босфор. На облавок зійшов офіцер турецької митниці. Бакшиш – і все гаразд. Знялися з якоря о четвертій пополудні.

 

12 липня

Проходимо Дарданелли. Цього разу офіцерів митниці й охоронної ескадри кораблів берегової охорони побільшало. Знову бакшиш. Офіцери роблять перевірку, але швидкоруч. Хочуть, щоб ми скоріше вирушали. У темряві поминули архіпелаг.

 

13 липня

Минули мис Матапан. Екіпаж чимось невдоволений. Здається, всі налякані, але чим саме, не кажуть.

 

14 липня

Екіпаж охоплений якоюсь тривогою. Моя команда – міцні хлопці, що ходили під вітрилами зі мною і раніше. Помічник не може з’ясувати, що трапилося. Вони лише говорять йому, що є ЩОСЬ, і хрестяться. Перший помічник втратив самовладання і вдарив одного з матросів. А проте сварки вдалося уникнути.

 

16 липня

Зранку помічник доповів, що один член екіпажу, Петровський, пропав. Його не дорахувалися. Коли Петровський відстояв вісім вахт на лівому облавку минулої ночі, його змінив Амрамов, але до койки той так і не дістався. Люди ще більш пригнічені, ніж раніше. Всі кажуть, що сподіваються, все буде гаразд, але не можуть сказати нічого, крім того, що на борту є ДЕЩО. Помічник поводиться з ними дуже грубо. Боюся, попереду на нас очікуватимуть труднощі.

 

17 липня

Один із моїх людей, Олгарен, прийшов у мою каюту, охоплений якимось побожним страхом. Він сказав мені по‑секрету, що думає, буцімто на облавку корабля перебуває хтось сторонній. Він сказав, що під час вахти, ховаючись від штормового дощу у палубній рубці, бачив високого худорлявого чоловіка, не схожого на жодного члена екіпажу; він піднявся зі східного люка, пройшовся вздовж палуби вперед і зник. Матрос крадькома рушив слідом, але дійшовши до носової частини корабля, не знайшов нікого, а всі люки були задраєні. Він був охоплений панічним жахом, і боюся, що ця паніка може поширитися. Аби запобігти цьому, я сьогодні ретельно огляну весь корабель від носа до корми.

Згодом, удень, я зібрав весь екіпаж і сказав їм, якщо вони вважають, що на судні перебуває невідомий, ми обшукаємо судно від носа до корми. Перший помічник розізлився, сказавши, що це дурниця і що погодитися на таку дурну ідею – це значить деморалізувати людей, і він знає, як уберегти людей від проблем за допомогою роботи. Я дозволив йому стати до штурвала, поки інші займалися ретельним оглядом. Всі трималися поруч, із ліхтарями в руках. Ми не залишили жодного куточка неоглянутим. У трюмі стояли самі дерев’яні скрині, й там не виявилося жодних підозрілих кутків, де могла би сховатися людина. Після обшуку люди одразу ж відчули полегкість і з готовністю повернулися до роботи. Перший помічник насупився, але нічого не сказав.

 

22 липня

Останні три дні море грало, всі були зайняті вітрилами, не було часу боятися. Люди, здається, забули про свої страхи. Помічник знову повеселішав, і між усіма членами екіпажа встановилися добрі стосунки. Слава цим чоловікам за їхню роботу а таку негоду. Минули Гібралтар. Усе гаразд.

 

24 липня

Ніби зла доля переслідує шхуну, бо знову стало на одну людину менше. Входимо до Біскайської протоки. Насувається жахлива негода, а тут іще вчора знову людина загубилася, зникла. Цей матрос, як і перший, пропав після здачі вахти, бо потому його вже більше ніхто не бачив. Люди знову охоплені панічним страхом. Здійснив загальне опитування, чи воліють вони, аби вахту несло одразу двоє матросів, бо люди бояться залишатися на самоті. Помічник розлютився. Боюся, що знову буде біда: або він, або вони вчинять якесь насильство.

 

28 липня

Чотири дні в пеклі – крутимося в якомусь вирі, вітер – шквальний. Ніхто не має можливості поспати. Люди знесилені. Важко визначитися, кого поставити на вахту, ніхто не здатний цього витримати. Другий помічник самохіть узявся за штурвал і прийняв вахту, давши можливість людям урвати кілька годин сну. Вітер стихає, хвилі ще жбурляють нас, але вже менше, бо відчуваю, що шхуна стала стійкішою.

 

29 липня

Нова трагедія. Вночі вахту ніс лише один матрос, бо решта екіпажу була надто втомлена, щоб подвоювати вахту. Коли ранкова вахта прийшла на палубу, то нікого не знайшла, крім штурмана. Здійнявся крик, і всі повибігали на палубу. Пошуки нічого не дали. Тепер я вже залишився без другого помічника; серед екіпажу знову паніка; помічник і я з цього часу вирішили тримати при собі зброю напоготові.

 

30 липня

Минулої ночі ми були раді, що наближаємося до Англії. Погода чудова, всі вітрила розпущені. Я знесилений від утоми. Спав міцно, мене збудив помічник, який повідомив, що обидва матроси на вахті і рульовий зникли. На шхуні залишилися два матроси, помічник і я.

 

1 серпня

Два дні туману і жодного вітрила у полі зору. Сподівався, що в Ла‑Манші зможу подати сигнал про допомог у або зайти куди‑небудь. Немає сил управляти вітрилами, нас жене вітер. Не ризикуємо опускати їх низько, бо не зможемо розпустити їх знову. Нас, здається, переслідує якась зла доля. Помічник тепер деморалізований гірше за інших. Його сильний характер, здається, працює проти нього. Люди – перелякані, працюють флегматично і терпляче, з важкими думками. Вони – росіяни, він – румун.

 

2 серпня

Прокинувся після п’ятихвилинного сну, почувши зойк, який пролунав просто за моїми дверима. У тумані нічого не побачив. Кинувся на палубу і підбіг до помічника. Каже, що теж чув крик і побіг на допомогу, але на вахті нікого не виявилося. Ще один пропав. Боже, допоможи! Помічник каже, ми повинні були пройти Па‑де‑Кале, бо коли піднімався туман, він бачив Північний мис – саме тоді, коли він почув зойк. Якщо це так, то ми зараз поруч із Північним морем, і лише Господь може вивести нас із туману, який, схоже, рухається разом із нами. Але Господь, напевно, нас покинув.

 

3 серпня

Опівночі я пішов змінити матроса біля штурвала. Але не знайшов там нікого. Вітер був спокійний, і відхилення від курсу не було. Я не наважився покинути штурвал і покликав помічника. За кілька хвилин він вибіг на палубу в спідній білизні. Він мав дикий і спустошений вигляд і поводився так, що я дуже злякався за його глузд. Він підійшов до мене впритул і глухо зашепотів у саме вухо, ніби боявся, що його почує вітер:

– Воно тут. Я тепер знаю. Я бачив його вчора вночі на вахті, воно має вигляд високого, худорлявого і примарно‑блідого чоловіка. Воно було у носовій частині корабля і щось виглядало. Я підкрався до нього і всадив у нього свій ніж, але ніж пройшов скрізь нього, як крізь повітря, – говорячи це він із люттю прохромив ножем повітря і правив далі, – але воно тут, і я його знайду. Воно в трюмі, можливо, в одній із тих скринь. Я відімкну їх по черзі, одну по одній, і подивлюся. А ви керуйте шхуною.

Зробивши попереджувальний знак, приклавши палець до рота, він вирушив униз. Знявся поривчастий вітер, тому я не міг полишити кермо. Я бачив, як він знову піднявся на палубу з ящиком для інструментів і ліхтарем і як він спускався в передній люк. Він божевільний, це видно, він з’їхав з глузду, марно намагатися зупинити його. Він не зможе пошкодити ці великі скрині, записані у накладній як «глинозем», єдине, що він зможе – це пересунути їх, а цим він їм не зашкодить. Отже, я залишився біля штурвала і роблю ці записи. Мені лишається тільки покластися на Бога і чекати, коли спаде туман. Якщо мені не вдасться довести судно до якої‑небудь гавані за допомоги цього вітру, тоді доведеться спустити вітрила, лягти у дрейф і подавати сигнали про допомогу.

Спливло чимало часу. Щойно я почав сподіватися, що помічник повернеться у спокійнішому стані, бо чув, як він щось колотив у трюмі, а робота піде йому на користь, як раптом з люка пролунав страшний зойк, від якого в мене кров у жилах застигла, і на палубу кулею вилетів оскаженілий божевільний із витріщеними очима і перекошеним од жаху обличчям.

– Рятуйте мене! Рятуйте мене! – кричав він, потім роззирнувся навколо, подивившись на густий туман. Тут його жах перейшов у відчай, і він сказав з твердістю в голосі: – Краще б і ви пішли зі мною, капітане, поки не пізно. Він там! Тепер я знаю, в чому секрет. Море врятує мене від нього, це все, що мені залишилося!

І перш ніж я встиг сказати йому бодай слово або гойднутися вперед, щоб схопити його, він застрибнув на фальшборт і прожогом кинувся в море. Мені здається, що тепер і я знаю, в чому секрет: це він той божевільний, який позбувався людей одного по одному, а тепер і сам пішов за ними. Боже, поможи мені! Як я відповідатиму за весь цей жах, коли прибуду до порту? Коли я прибуду до порту! А це взагалі станеться коли‑небудь?

 

4 серпня

Досі тримається туман, через який не може пробитися проміння вранішнього сонця. Але я знаю, що зараз схід сонця, тому що я, як моряк, відчуваю його. Я не посмів спуститися, я не посмів залишити штурвал, так і простоявши тут усю ніч. У темряві ночі я бачив це. Я бачив ЙОГО! Прости мене, Господи, але помічник мав рацію, стрибнувши за облавок. Краще померти, як чоловік. Померти, як моряк у синьому морі, ніж стати його жертвою. Але я – капітан, і я не маю права полишати свій корабель. Але я стану на заваді цьому демону або чудовиську, прив’язавши свої руки до штурвалу, коли мої сили поволі полишатимуть мене, а до них я прив’яжу те, чого ВІН не посміє торкнутися. І тоді, чи подме попутний вітер, чи навпаки, але я врятую свою душу і честь капітана. Я чимраз більше слабну, насувається ніч. Якщо він прийде поглянути мені в обличчя знову, в мене не буде часу діяти… Якщо ми зазнаємо кораблетрощі, сподіваюся, цю пляшку знайдуть, а ті, хто знайде її, повинні зрозуміти. Якщо ж ні… гаразд, однак усі люди дізнаються, що я залишився вірним своєму обов’язку. Господь усемогутній, пречиста Діво і всі святі, допоможіть бідній душі виконати свій обов’язок…

 

Звісно, рішення суду було відкритим. Немає свідчень, на які можна було б посилатися, тому зараз ми не можемо сказати, чи цей чоловік власноруч здійснив убивства. Народ тут майже одностайно вважає, що капітан просто герой, і його буде поховано привселюдно. Вже здійснені організаційні заходи, щоб доправити його тіло процесією з човнів вверх по Еску до пристані, а потім назад до Тейт‑Гіл Пірсу, і піднято сходами до абатства для поховання на церковному кладовищі на скелі. Власники понад сотні човнів уже зголосилися, що супроводжуватимуть його труну.

Щодо велетенського собаки, то жодних його ознак не знайшли, з приводу чого громадська думка висловила своє невдоволення. Я вважаю, що собаку могло б узяти під опіку містечко. Завтра відбудеться церемонія поховання, так відійде в минуле одна з багатьох таємниць моря.

 

Щоденник Міни Мюррей

 

8 серпня

Люсі всю ніч спала тривожно, і я також не могла заснути. Буря була лячною, я здригалася при кожному гучному завиванні вітру в димарі. А при різких поривах здавалося, що десь далеко стріляють із гармат. І це досить дивно, що Люсі не прокидалася, хоча вона двічі вставала й одягалася. На щастя, я прокидалася щоразу, і мені вдавалося роздягнути її, не розбудивши, і вкласти назад до ліжка. Мене дивує цей її лунатизм, адже незабаром її бажання справдиться, напруження, якщо воно було, зникне, і Люсі зануриться в життєву рутину.

Ми обидві прокинулися рано‑вранці й вирушили на пристань дізнатися, чи не сталося, бува, ще чогось за ніч. На пристані було лише кілька людей, хоча сонце яскраво світило, а повітря було чисте і свіже; на морі здіймалися великі хвилі й мали невеселий вигляд, бо біла, наче сніг, піна на гребенях підкреслювала їхній темний колір; вони мчали через прохід у гавань, наче настирливий чолов’яга, який продирається скрізь натовп. Я навіть відчула радість із приводу того, що Джонатан минулої ночі був на суші, а не в морі. Де він? Як він? Я страшенно переживаю за нього. Якби я тільки знала, як діяти! Якби я могла щось зробити!

 

10 серпня

Сьогоднішня церемонія поховання бідолашного капітана була дуже зворушливою. Здавалося, сюди прибули всі човни цієї гавані. Труну весь шлях від Тейт‑Гіл Пірсу до церковного кладовища несли капітани. Люсі пішла разом зі мною. Ми зранку сходили до нашого старого місця, в той час як кортеж із човнів піднімався по річці до Віадука, а потім знову спускався. У нас було чудове місце огляду, ми бачили процесію майже всю дорогу. Цей бідолаха знайшов вічний спокій біля нашої лавки, отже, ми стояли поруч, коли настав час поховання, і бачили все.

Бідолашну Люсі хотілося пожаліти. Вона весь час хвилювалася і була сама не своя, і я припустила, що це на неї так вплинув її нічний сон. У ній було щось досить незвичне. Вона не зізнається мені, що є підстави для хвилювання, тому що сама цього не усвідомлює.

На додачу до всього сьогодні зранку на нашій лавочці знайшли мертвим бідолашного містера Сволеса. У нього була зламана шия. Він, вочевидь, як сказав лікар, упав із переляку з лавочки, бо на його обличчі застигла гримаса жаху, яка, як сказав лікар, змусила його здригнутися. Бідолашний славний старий!

Люсі – дуже ніжна і чуттєва натура. Вона переживає такі речі гостріше за інших. Наприклад, зараз вона сумує через таку дрібницю, на яку я би просто не звернула би уваги, хоча теж дуже люблю тварин.

Один із чоловіків, який частенько приходить сюди подивитися на човни, прихопив свого пса. Цей собака завжди при ньому. Вони обидва такі спокійні, я ніколи не бачила, щоб чоловік дратувався, а собака гавкав. Під час траурної церемонії собака не підходив до свого господаря, який сидів на лавочці поруч із нами. Собака сидів за кілька ярдів від нього, гавкаючи і підвиваючи. Його господар м’яко заговорив до нього, аби заспокоїти, потім суворіше, а потім зі злістю, але навіть це не змусило собаку замовкнути. Він розізлився, очі оскаженіли, шерсть стала дибом, як у котів, коли вони готуються до бійки.

Нарешті чоловік розсердився настільки, що підскочив і копнув ногою свого собаку, а потім вхопив його за загривок і, трохи протягнувши за собою, жбурнув його на надгробок, до якого кріпилася лавочка. Вдарившись об камінь, бідна істота затремтіла. Собака не намагався втекти, але притиснувся до землі, здригаючись і зіщулюючись. Він мав такий жалісливий вигляд, що я спробувала пожаліти його, але марно.

Люсі також було шкода собаку, але вона не зробила спроби торкнутися його, лише дивилася на його страждання. Мене страшенно лякає те, що вона занадто чутлива натура, для того щоб безтурботно йти по життю. Я впевнена, що сьогодні вночі цей випадок їй насниться. Всі ці події: корабель, приведений до порту мерцем, те, що капітан був прив’язаний до штурвалу із розп’яттям і чотками, зворушлива церемонія поховання, собака, який сказився і якого побили, – все це матеріалізується у її снах.

Я гадаю, що найкраще для неї буде опинитися у ліжку стомленою фізично, тому я поведу її на тривалу прогулянку скелястою місцевістю до затоки Робін Гуда і назад, і тоді вона позбудеться свого лунатизму.

 

 

Розділ 8

 

Щоденник Міни Мюррей

 

Цього ж дня, 11 година вечора

О! Як же я стомилась! Якби я не зробила ведення щоденника своїм обов’язком, сьогодні ввечері я б не розгорнула його. Ми чудово прогулялися. Люсі після всього була в доброму гуморі, гадаю, завдяки кільком милим коровам, які з шумом проходили повз нас полем біля маяка і налякали нас. Гадаю, ми забули про все на світі, крім, звісно, свого страху, а це змусило нас поквапитися. У затоці Робін Гуда ми посьорбали першокласного «терпкого чаю» у маленькому затишному старомодному трактирі, у якому були вікна з виступами; вони виходили просто на скелі, що їх омивали морські хвилі. Переконана, що своїм апетитом ми би приголомшили шляхетних дам – шанувальниць журналу «Сучасна жінка», але чоловіки більш толерантні, хай благословенні вони будуть за це! Потім ми подалися додому з кількома, точніше, багатьма зупинками на перепочинок і зі страхом у серці перед дикими биками.

Люсі справді була стомлена, і ми поклали дістатися наших ліжок якнайшвидше. До нас завітав молодий вікарій, і місіс Вестенра запросила його на вечерю. Ми з Люсі щосили намагалися не заснути; зі свого боку, я докладала титанічних зусиль і вважаю себе майже героїнею. Гадаю, що одного дня єпископи мають зібратися всі разом і вивести нову породу вікаріїв, які б ніколи не залишалися на вечерю, за жодних умов, і які би бачили, коли дівчата мають стомлений вигляд.

Люсі спить, її дихання рівне. Її щоки ще яскравіші, ніж зазвичай, і на вигляд вона ох яка чарівна! Якщо містер Голмвуд закохався у неї, лише побачивши її у вітальні, уявляю, що би він сказав, угледівши її зараз. Одного дня одній із авторок статей «Сучасної жінки» спаде на думку ідея, що чоловікові й жінці має бути дозволено побачити одне одного уві сні, перш ніж зробити пропозицію або прийняти її. Хоча, гадаю, і в майбутньому «Сучасна жінка» не пристане на таке. Вона сама робитиме пропозицію. А також зробить цей ритуал дуже милим! Звучить втішно. Сьогодні я почуваюся щасливою, бо моїй дорогій Люсі, здається, вже покращало. Я справді вірю, що вона вирветься з цього глухого кута, і ми забудемо про її проблеми зі сном. Але цілком щасливою я би почувалася, якби тільки знала, чи Джонатан… Нехай Господь благословить і береже його.

 

11 серпня

Знову беруся до щоденника. Зараз ніякого сну, я маю все добре записати. Я надто збуджена, щоб заснути. Ми мали таку пригоду, ми пережили таке страхіття! Я засну, тільки‑но згорну свій щоденник…

Я раптом цілком прокинулася і сіла з жахливим відчуттям – страху, що оволодів мною, і порожнечі навколо мене. В кімнаті панувала темрява, тому я не бачила ліжка Люсі. Я перетнула кімнату. Ліжко порожнювало. Я запалила сірник і у його світлі побачила, що в кімнаті Люсі немає. Двері були зачинені, але не замкнені, хоча я їх залишила замкненими. Я побоялася будити її мати, яка сьогодні почувалася гірше, ніж зазвичай. Отже, накинувши якийсь одяг, я вже зібралася вирушити на її пошуки. Коли я виходила з кімнати, мені спало на думку, що одяг, у який вона вбрана, може підказати мені, що вона збиралася робити уві сні: халат означатиме, що вона десь у домі, а сукня – що вона надворі. Халат і сукня виявилися на своїх місцях. «Дякувати Богові! – сказала я собі. – Вона не може бути далеко, бо вона у самій нічній сорочці».

Я побігла сходами вниз і подивилася у вітальні. Немає! Тоді я оглянула все в інших кімнатах будинку із дедалі більшим страхом, який стискав мені серце. Нарешті я підійшла до вхідних дверей і побачила, що вони відхилені. Вони були причинені, просто не замкнені. Щовечора мешканці будинку старанно замикають двері на замок, і я злякалася, що Люсі, мабуть, пішла в чому була. Часу думати про те, що могло статися, не було. Тим більше, що страх заступив усі дрібниці.

Прихопивши теплу шаль, я вибігла надвір. Годинник вибив першу годину ночі, й оскільки я була у Кресенті, на вулиці не було ані душі. Я побігла уздовж Північної тераси, але не побачила жодних ознак білої постаті, як сподівалася. Зі скелі Вест‑Кліф над пристанню я скинула оком на гавань у напрямку Іст‑Кліф – чи то з надією, чи то зі страхом, я точно не знаю, – що побачу Люсі на нашій улюбленій лавочці.

Місяць‑повня світив яскраво, а важкі чорні хмари, пропливаючи повз нього, перетворювали всю сцену на скороминущу діораму світла й тіні. Секунду чи дві я нічого не бачила, бо тіні від хмар лягли на церкву Святої Марії і все навколо неї. Коли вітер погнав хмари далі, я змогла побачити руїни абатства, вид яких відкрився переді мною, а коли вузька смуга світла, гостра як меч, посунулася далі, то вона освітила церкву і цвинтар. Мої надії виправдалися, на нашій улюбленій лавочці у срібному місячному сяйві я побачила сніжно‑білу постать, що сиділа, наполовину відкинувшись назад. Але нова хмара затулила місяць так швидко, що я не встигла розгледіти більше, але мені здалося, що біля лавочки, де виднілася біла постать, стояло щось темне, а потім це темне нахилилося над нею. Що це було, чи людина, чи тварина, я не можу сказати.

Я не стала чекати, коли місяць знову вихопить лавочку, і помчала сходами вниз до пристані, вздовж рибного ринку до моста, який був єдиною можливістю дістатися до Іст‑Кліф. Місто здавалося мертвим, бо я не зустріла ані душі. Але я була рада цьому, бо не хотіла, щоби хтось став свідком того, в якому вигляді бідолашна Люсі опинилася на вулиці. Час і відстань здавалися нескінченними, мої коліна тремтіли, я засапалася, коли ступила на останню сходинку біля абатства. Напевно, я бігла швидко, бо мої ноги налилися свинцем, і здавалося, що кожен суглоб мого тіла заіржавів.

Коли я була майже нагорі, я вздріла лавочку і білу постать, бо вже опинилася достатньо близько, щоб розрізнити її, попри те, що на короткі проміжки часу її затуляли тіні. А ще, безсумнівно, там було ще щось, довге і чорне, що схилилося над білою фігурою, яка сиділа, відкинувшись назад. Я перелякано загукала: «Люсі! Люсі!» На мій крик істота підвела голову, і наскільки я змогла помітити, в неї було біле обличчя й очі, що світилися червоним вогнем.

Люсі не відповіла, і я побігла до входу на цвинтар. Тільки‑но я забігла на цвинтар, як церква, яка була саме між мною і лавочкою, на хвилину затулила її від мене. Коли лавочка знову опинилася в полі зору, хмара попливла геть, і місячне сяйво так яскраво освітило все навколо, що я змогла побачити Люсі, що сиділа, наполовину відкинувшись назад, а її голова лежала на спинці лавочки. Вона була сама‑самісінька, і не було жодних ознак будь‑якої живої істоти поруч.

Нахилившись над нею, я побачила, що вона досі спить. Вуста її були напіврозтулені, а дихання не таке м’яке, як зазвичай, а нерівне й важке, ніби вона хапала легенями повітря. Коли я наблизилася, вона підняла уві сні руку і підтягнула комір нічної сорочки ближче до шиї, ніби відчувши холод. Я накинула на неї теплу шаль і гарненько загорнула її, боячись, що після перебування на нічному повітрі у легкому одязі вона підхопить страшну застуду. Я боялася розбудити її так раптово, тому, щоб звільнити свої руки, аби допомагати їй, я заколола шаль у неї на шиї великою англійською булавкою. Але, напевно, я трималася незграбно через хвилювання і ущипнула чи вколола її, бо тільки‑но її дихання стало рівнішим, як вона торкнулася рукою горла і застогнала. Взувши її у свої черевики, я заходилася дуже обережно будити її.

Спочатку вона не реагувала, але поступово розбурхувалася, час від часу зітхаючи і постогнуючи уві сні. Врешті‑решт, час спливав скоро і, крім того, було багато інших причин, через які я хотіла хутчіш доправити її додому, тож я почала сильно трясти її, поки вона нарешті, прокинувшись, не розплющила очей. Мені здалося, що вона не здивувалася, побачивши мене, бо, звісно, не одразу зрозуміла, де опинилася.

Люсі завжди має гарну поставу, і навіть змерзнувши на прохолодному повітрі, ніяковіючи, що роздягненою гуляла нічним цвинтарем, вона все одно не втратила своєї грації. Люсі трохи тремтіла і тулилася до мене. Коли я сказала їй іти зі мною додому, вона одразу мовчки підвелася, покірно, як дитя. Мені було боляче йти, бо гострий гравій муляв мені в ноги, і щойно Люсі помітила, як я морщуся, вона зупинилася і заходилася наполягати, що принесе мені черевики, але я відмовилася. Коли ми вийшли на стежку за цвинтарем, на якій після шторму залишилася калюжа, я замазала ноги у бруд, натерши ногу об ногу, щоб дорогою додому, якщо ми когось зустрінемо, ніхто не помітив моїх босих ніг.

 

 

Брэм Стокер

Дракула

 

 

Текст предоставлен правообладателем http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=601155

«Дракула»: Країна Мрій; К.:; 2010

ISBN 978‑617‑538‑023‑9

Аннотация

 

Роман Брема Стокера «Дракула», який побачив світ у 1897 році, мав приголомшливий успіх. Він досі є найвідомішим романом жахів у світовій літературі. Цей твір перекладено багатьма мовами, він витримав безліч перевидань, послужив за основу сценічних інтерпретацій та численних екранізацій. І сьогодні моторошне оповідання про вурдалака, який постає із могили, бентежить уяву, а серце зрадливо робить перебій від зачаєної здогадки: а раптом легенда про волоського князя Влада Цепеша на прізвисько Дракула, тобто Дракон, має під собою реальний ґрунт? Озирніться на темній вулиці – за вами можуть стежити чужі зловісні очі!..

 

Брем Стокер

Дракула

 

Розділ 1

 

Щоденник Джонатана Гаркера

 

3 травня. Бистриця

1 травня о 8 годині 35 хвилин вечора я виїхав з Мюнхена, а наступного дня вдосвіта був уже у Відні. Потяг мав прибути о 6.46, однак на годину запізнився. Будапешт, як на мене, чудове місто, принаймні таким я його побачив із вікна потяга і тоді, коли встиг пройтися вулицями міста. Від станції я боявся відходити задалеко, бо потяг прибув із запізненням, а отже, за розкладом мав вирушити якнайточніше.

У мене склалося враження, що ми залишили Захід і опинилися на Сході; найзахідніший із прегарних мостів через Дунай, який у цих місцях значно ширший і глибший, виказував яскравий вплив турецьких традицій.

Ми вирушили вчасно і, щойно спустилася ніч, прибули до Клаузенбурґа. Тут я заночував у готелі «Рояль». Пообідав я, чи то пак повечеряв, куркою з червоним перцем: страва мені смакувала, хоча й мала гострий присмак. (Пам. Узяти рецепт для Міни). Я вирішив розпитати кельнера, і він сказав, що зветься страва «курка під паприкою», а що це – національна страва, то в Карпатах я можу спробувати її будь‑де.

Я переконався, що поверхове знання німецької тут неабияк мені прислужиться, ба не знаю, що я робив би без нього.

Поки я був у Лондоні, я скористався нагодою і відвідав Британський музей, де у бібліотеці пошукав у книжках і атласах усе, що стосується Трансільванії, бо мені спало на думку, що глибші знання про тутешній край імовірно допоможуть порозумітися з аристократом з цієї країни.

Я встановив, що вказана ним місцевість розташована на крайньому сході країни, саме на межі трьох провінцій: Трансільванії, Молдови і Буковини, серед Карпатських гір, і є однією з найдикіших і найнеприступніших місцин у всій Європі.

Жодна з мап або праць не розплющила мені очей на те, де ж саме розташовано замок Дракули, а що докладних мап цієї країни ще немає, то мені довелося порівнювати їх із нашим власним картографічним атласом. Я довідався, що згадана графом Дракулою Бистриця – це доволі знане поштове містечко. Тут я дещо занотую, що, далебі, освіжить мені пам’ять, коли я розповідатиму Міні про свою мандрівку. Серед населення Трансільванії можна виділити чотири окремі національності: саксонці на півдні, змішані з ними валахи, які походять од даків (румунів), мадяри на заході і секлери[1] на сході та півночі. Я буду серед останніх, які присягаються, що походять від Аттили і гунів. Можливо, це й справді так, бо коли мадяри в XI столітті підбили країну під свою руку, то виявили, що цю територію населяли гуни.

Я читав, що всі найвідоміші забобони світу зібрані в Карпатах, що нібито Карпати є центром якоїсь примарної безодні, якщо це й справді так, то моє перебування тут обіцяє мені багато цікавого. (Пам. Я маю спитати про це у графа).

Попри те, що моє ліжко було досить зручним, спав я поганенько, бо бачив дивні сни. Мені наснилося, що якийсь собака всю ніч виє у мене під вікном, намагаючись цим щось мені сказати, а може, в усьому завинила паприка, через яку я випив усю воду з карафи і проте досі знемагав на спрагу. Прийшов ранок, а я і далі спав. Прокинувся я тоді, коли почув, як хтось грюкає у двері, і я подумав, що, мабуть, кричав уві сні.

На сніданок знову подали паприку з якоюсь кукурудзяною кашею, яку місцеві називають «мамалига», баклажан, фарширований м’ясним фаршем, – цю смакоту тутешні мешканці називають «імплетата». (Пам. Записати також і цей рецепт).

Снідати довелося хутко, бо потяг вирушав трохи раніше восьмої або близько того, проте опинившись на станції о 7.30, я мусив просидіти у вагоні понад годину, перш ніж ми рушили. Мені здається, що чим далі на схід ти потрапляєш, то меншою пунктуальністю вирізняються потяги. Що ж тоді коїться в Китаї?

Перетинаючи країну в денний час, ми скидали поглядом навсібіч, роздивляючись із вікна краєвиди, сповнені краси в усьому, що впадало в очі. Вряди‑годи ми помічали маленькі містечка або замки на вершині або біля підніжжя гір, схожі на ті, що можна зустріти в старих молитовниках, а іноді наш шлях перетинали річки і струмки, і мені здавалося, що, оточені обабіч широким кам’янистим берегом, вони легко викликали великі повені.

На кожній станції стояли групи людей, інколи цілий натовп, у строкатому одязі. Деякі з них нагадували наших селян, інші, в коротких куртках, крислатих капелюхах і домотканих штанах, як я думаю, прибули з Франції і Німеччини, але решта мала дуже мальовничий вигляд.

Жінки були нівроку, але якщо не надто придивлятися, бо вони були дуже незграбні в талії. Всі вони носили одяг із білими рукавами, більшість із них мала широкі пояси з великою кількістю стрічок, які майоріли на вітрі, мов балетні сукні, але, звісно, на споді теж була спідниця.

Найхимернішими з усіх нам здалися словаки, які, порівняно з іншими, видавалися найбільшими варварами серед усіх, у своїх великих ковбойських капелюхах, у величезних мішкуватих брудно‑білих штанях, білих полотняних сорочках, перехоплених на поясі напрочуд важким шкіряним паском, завширшки із фут, оздобленим мідними цвяшками. Вони носили високі черевики, заправляючи в них штани, мали довгу чорну чуприну і густі чорні вуса. Ще б пак, виглядом вони вирізнялися доволі мальовничим, хоча й непривабливим. На театральній сцені вони могли би зіграти банду розбійників у виставі про давній схід, однак невинних на око, хоча не без природної пихи.

Уже зайшов вечір, коли ми прибули до Бистриці, дуже цікавого старовинного містечка. Розташована мало не на кордоні, – перевал Борго звідси веде до Буковини, – Бистриця мала дуже буремне минуле, яке залишило на ній свій відбиток. П’ятдесят років тому в місті раз по раз спалахували великі пожежі, спричиняючи жахливе спустошення. На початку XVII століття вороги три тижні облягали Бистрицю: тоді‑таки загинуло 13 000 людей, а до втрат на війні долучалися голод і хвороби.

Граф Дракула порадив мені зупинитися в готелі «Золота крона», який, мені на втіху, вразив своєю старовиною, бо, звісно, я хотів побачити якнайбільше, подорожуючи цією країною.

Вочевидь, на мене тут чекали, бо опинившись біля дверей готелю, я зустрівся з привітною жіночкою похилого віку, у звичайному для селян одязі: білій спідниці з довгою подвійною запаскою cпереду і ззаду з кольорової матерії, що облягала її надто тісно і якось нескромно. Коли я підійшов ближче, вона запитала:

– Герр – англієць?

– Так, – відповів я. – Мене звуть Джонатан Гаркер.

Вона всміхнулася і подала якийсь знак чоловікові похилого віку в білій безрукавці, який пішов відчиняти двері разом із нею.

Він вийшов, але невдовзі повернувся з листом:

«Друже мій! Ласкаво просимо у Карпати! З нетерпінням чекаю на вас. Сьогодні вам треба добряче виспатися. Завтра о третій до Буковини вирушає поштова карета, в якій триматимуть місце для вас. На перевалі Борго на вас чекатиме мій повіз, який і доправить вас до мене. Сподіваюся, подорож із Лондона вас потішила і ви насолоджуватиметеся перебуванням на моїй чарівній землі.

Ваш друг Дракула».

 

4 травня

Я дійшов висновку, що господар готелю отримав листа від графа, в якому йому наказали тримати найкраще місце в поштовій кареті для мене, але коли я спробував з’ясувати подробиці, він лише мовчав і вдавав, що не втне моєї німецької. Насправді ж про це не йшлося, бо до цього моменту він усе чудово розумів, принаймні сяк‑так відповідав на мої запитання. Він і його дружина, жінка похилого віку, яка зустріла мене, якось злякано перезирнулися. Старий пробурмотів, що отримав гроші разом із листом і це все, що йому відомо. Коли я запитав у нього, чи знає він графа Дракулу і чи може щось розказати про його замок, вони з дружиною перехрестилися, сказавши, що вони нічого не знають, і раптом урвали розмову. Але мені вже час було вирушати, і я не встиг більше нікого розпитати, бо все це видавалося загадкою, і, можеш не сумніватися, почувався я ні в п’ять ні в десять.

Тієї миті, коли я надумав їхати з готелю, до мене в кімнату зайшла господиня і істерично спитала: «Ви мусите їхати? О! Молодий герр, ви справді мусите їхати?» Вона була у такому збудженому стані, що, здавалося, розгубила свої знання німецької, перемішуючи її з якоюсь іншою, не знайомою мені мовою. Я зрозумів її тільки тому, що раз по раз перепитував. Коли я сказав їй, що маю їхати негайно і що мене запросили для важливої справи, вона знову запитала:

– Вам відомо, що сьогодні за день?

Я відказав, що сьогодні четверте травня. Вона похитала головою і сказала:

– О так! Я знаю це! Знаю! Ви знаєте, що це за день?

Я відповів, що не знаю і вона провадила:

– Сьогодні переддень святого Георгія. Хіба ви не знаєте, що сьогодні, тільки‑но виб’є північ, уся нечисть світу увіб’ється в повну силу і правитиме світом? Чи знаєте, куди і чого ви їдете?

Вона перебувала у стані такого очевидного потрясіння, що я спробував заспокоїти її, але марно. Нарешті вона впала на коліна і молила не їхати або бодай зачекати день чи два.

Все це сприймалось як нісенітниця, проте в мене душа була не на місці. Попри це, я мав справу, яку мусив залагодити кров з носа.

Я спробував підняти її з колін, сказав з усією серйозністю, на яку тільки був здатний, що вдячний їй, але маю виконувати взяті на себе зобов’язання, тому повинен їхати.

 

Потому вона підвелася, витерла очі і, знявши з шиї хрестик, простягнула його мені. Я не знав, що робити, бо, навернений у англіканську віру, я був привчений ставитися до таких речей, як до ідолопоклонства, але тієї миті було би неввічливо відмовити старій жінці, яка хотіла зробити якнайкраще для мене. Гадаю, вона побачила вагання, що відбивалися на моєму обличчі, бо одягнула розп’яття мені на шию і сказала: «Заради вашої матері», – і вийшла з кімнати.

Я пишу цю частину в щоденнику, очікуючи на екіпаж, який, звісно, запізнюється, і розп’яття висить у мене на шиї.

Чи то через страх похилої жінки, чи то через місцеві забобонні традиції, або через саме розп’яття, але я втратив звичний спокій.

Якщо цей щоденник потрапить до Міни раніше за мене, хай це буде моїм прощальним словом. А ось і поштова карета наближається!

 

5 травня. Замок

Ранковий серпанок розвіявся, сонце підбилося високо над далеким обрієм, який здавався якимось нерівним чи то через дерева, чи то через гори, я не знаю, бо все так далеко звідси, що великі та дрібні предмети зливаються в одне ціле.

Я не хочу спати, але мене не кличуть, поки я сам не прокинусь, а отже я писатиму, поки не засну.

Я описую чимало дивних речей, які тут відбуваються, і щоб ті, хто читає про них, могли собі уявити, як я наївся досхочу перед від’їздом з Бистриці, дозволю собі детально описати свій обід. Мені подали страву, що її тут називають «м’ясо по‑розбійницькому» – шматочки бекону, цибулі та яловичини, приправлені перцем, настромлені на палички і підсмажені на вогні, так само як це роблять у Лондоні торгівці м’ясом для домашніх тварин. Все це я запивав вином під назвою «Золотий Медіаш», яке залишало незвичний терпкий присмак на язиці (у чому, зрештою, не було нічого неприємного). Я перехилив кілька келихів вина – та й по всьому.

Коли я сів у поштову карету, кучера ще не було на своєму місці, і я побачив, що він клепає язиком із хазяйкою готелю. Певно, вони розмовляли про мене, бо час від часу зиркали у мій бік, за хвилю до них підійшли деякі з людей, що сиділи на лавках на вулиці, оточивши їх і дослухаючись до їхньої балачки, а потім і собі заходилися озиратися на мене, більшість навіть із жалем. Я чув цілу купу часто повторюваних слів, незвичних для мене: як‑не‑як, у натовпі були люди різних національностей, – проте я спокійнісінько витяг із сумки свій багатомовний словник і знайшов у ньому ці слова.

Мушу сказати, що вони не надихнули мене, бо серед них були «орлог» – сатана, «покол» – чорт, «стрегоїца» – відьма, «вролок» і «вилкослак», обидва мають однакове значення, але одне слово словацьке, а друге сербське, які означали чи то вурдалак, чи то вовкулака. (Пам. Треба розпитати графа про ці забобони).

Коли ми рушили, люди з натовпу, що зібрався біля дверей корчми і значно побільшав за цей час, усі склали два пальці хрестом і навели їх на мене.

Насилу мені вдалося завести розмову з одним хлопцем із числа пасажирів, і він розказав мені, що все це значило. Молодик відповів мені не одразу, а щойно дізнався, що я – англієць. Він пояснив, що це – замова або захист від диявольських очей. Це мені не надто сподобалося, так само як і те, що я забився хтозна‑куди, щоб зустрітися хтозна з ким. Але тут усі здавалися такими добросердечними і повнилися такого співчуття, що я був розчулений.

Я ніколи не забуду, що побачив, кинувши останній погляд на мальовничий натовп біля готелю. Всі люди хрестилися, зібравшись у дворі готелю широким півколом, посеред якого стояла група олеандрових і апельсинових дерев у зелених ящиках.

Потім наш кучер, одягнений у широченні полотняні штани, так що вони повністю займали весь передок, так звану «гоцу», хляснув великим бичем над головами чотирьох маленьких конячок, запряжених в ряд, і ми зірвалися з місця.

Незабаром примарні побоювання залишили мене, бо я захопився навколишньою красою, і хоча мені була знайома мова, чи радше мови, якими розмовляв мій попутник, я заледве розумів його. Перед нами лежав пологий зелений край, багатий на ліси й гаї. То тут, то там здіймалися круті гори, на вершечку яких зеленіли дерева, або ж на них розташовувалися ферми, звернені причілком до дороги. Все довкола було вкрито квітучими фруктовими деревами – яблуками, сливами, персиками, вишнями. Поминаючи їх, я бачив, що зелена трава під деревами засипана опалими пелюстками. Серед цих зелених гір – тут їх іще називають «Проміжні землі» – пролягала дорога, що губилась, огинаючи вкриті травою луки, або коли її затуляли від нашого ока верхівки сосон, які обіймали гори, неначе язики полум’я. Дорога була нерівною, але мені здавалося, що ми летимо над нею, мов на пожежу. Я не розумів, кому потрібен цей поспіх. Але кучер, вочевидь, був рішуче налаштований і не збирався втрачати ані хвилини дорогою до перевалу Борго. Я вже казав, що влітку ця дорога має чудовий вигляд, але сумніваюся, що вона така сама, коли взимку її, бува, засипає сніг. Зрештою, саме в цьому й полягає прикмета карпатських доріг, що їх давненько вже занедбали. Колись шляхи не ремонтували, аби турки не подумали, що тут готуються вітати іноземні війська, проте було не до них, коли війни тягарем лягали на плечі місцевих мешканців.

За зеленими хвилями пагорбів Проміжних земель височіли могутні вершини самих Карпат із величезними схилами, вкритими лісами. Вони здіймалися обабіч нас, яскраво освітлені призахідним сонцем, яке надавало довколишній природі чудових відтінків: вершини відкидали темно‑сині й пурпурові тіні, трава на скелях набувала зелено‑коричневого кольору, а безкрая панорама зубчастих скель і загострених піків була вкрита снігом. Де‑не‑де серед гір ми бачили круті ущелини з водоспадами, які виблискували в променях вечірнього сонця. Один із моїх супутників смикнув мене за руку, коли ми огинали підніжжя пагорбу – здавалося, цей засніжений пік гори ми вже проминали на нашому звивистому шляху.

– Погляньте! Isten szek! Господнє місце, – і він перехрестився, сповнений побожності.

Ми рушили далі, а позаду сонце сідало чимраз нижче, і вечірні тіні дедалі швидше посунули на нас. Враження було то більше, що засніжені верхівки гір ніби перепиняли сонцю шлях за обрій, і здавалося, вони палають блідо‑рожевим кольором. Часто ми поминали чехів і словаків, мальовничо одягнених, але я помітив, що чимало їх хворіло на зоб. Біля дороги часто траплялися хрести, і коли ми проїздили повз них, мої супутники хрестилися. Раз по раз ми зустрічали сільських чоловіків або жінок, які навколішках молилися перед придорожніми хрестами і навіть голови не повертали у наш бік, – здавалося, що, молячись, вони цілком відключалися від зовнішнього світу. Для мене тут було чимало нового. Наприклад, копиці сіна в деревах, велика кількість плакучих беріз, білі стовбури яких сріблом виблискували поміж зеленого листя.

Знову і знову ми проїздили повз leiter‑wagon, звичайну селянську підводу з довгими гнучкими вертебрами, що допомагають їй якнайм’якше долати вибоїни. На ній сиділа купка селян, які верталися додому, чехи у білих і словаки у гаптованих на строкатий лад тужурках з овечої шкіри. Останні тримали сокири з дуже довгими списоподібними держаками. І що насувався вечір, то холод проймав чимраз більше, і дедалі густіші сутінки, здавалося, розчинялися у пітьмі тіней ялинок, дубів, беріз і сосон, накриваючи долини, що тяглися поміж горами. А наш шлях лежав через перевал; тут і там на землі, вкритій залишками снігу, стояли темні ялиці. Іноді, коли наш шлях заглиблювався в соснові ліси, здавалося, що темрява насувається на нас знизу вгору величезною сірою масою дерев, справляючи аж надто моторошне і похмуре враження, яке відбивалося на думках, і зловісні образи, народжені ще раніше ввечері, коли хмари у світлі призахідного сонця раптом перетворилися на якихось привидів, що їх несе вітер над Карпатськими долинами. Іноді гори були такі круті, що попри те, що наш кучер поспішав, коні йшли поволі. У мене виникало бажання зійти і рушити поруч, як ми це робимо у нас, але візник нічого й чути про це не хотів. «Ні, ні, – казав він, – тут вам не місце для гульні. Тут надто люті собаки». А потім докинув, озираючись навсібіч, аби вловити хай де схвальну посмішку – певно, хотів покепкувати з мене: «На вас і так чекає чимало клопотів, перш ніж ви ляжете спати». Він зупинився лише одного разу, аби засвітити ліхтарі.

Коли насунулася сіра пітьма, серед пасажирів виникло певне пожвавлення, вони заходились одне по одному звертатися до нього, благаючи прискоритися. Той нещадно бив коней своїм довгим батогом і підбадьорював дикими криками, намагаючись примусити тварин налягти на ноги. Крізь темряву я міг бачити щось на кшталт плям сірого світла попереду нас, ніби поміж гір була розщелина. Пасажири розбурхалися ще більше. Божевільний екіпаж трусився на величезних ресорах, його гойдало, мов човен у шторм. Я мусив триматися, щоб не впасти. Дорога виразно повела нас угору, тим часом ми і далі неслися вперед. А потім здалося, наче гори насуваються на нас звідусіль, аби присмирити нас, – ми в’їздили до ущелини Борго. Один по одному попутники пропонували мені подарунки і робили це з таким серйозним виглядом, що я просто не міг відмовитися. Це, звісно, була якась дивна і особлива доброта, але кожен дарував від усього серця, з добрим словом і благословенням, роблячи при цьому ті ж таки дивні жести, що їх я вже бачив біля корчми в Бистриці: схрещені пальці – знак, що захищає від диявольських очей. Потім, коли ми помчали далі, кучер нагнувся вперед, а пасажири, перехилившись по обидва боки екіпажу, силкувалися щось розгледіти у темряві. Вочевидь, мало статись або очікувалося щось неймовірне, проте скільки я не допитувався в інших пасажирів, ніхто так і не дав мені зрозумілого пояснення. Цей стан збудження тривав недовго. Нарешті ми побачили перед собою кінець ущелини й опинилися на її східному боці. Та м стояла темрява, над головою купчилися хмари, а у повітрі зависло важке гнітюче відчуття, що ось‑ось ударить грім. Здавалося, що гірське пасмо розділяло дві атмосфери, і зараз ми вступили у громову. Я почав вдивлятися у темряву, виглядаючи коляску, яку мав прислати по мене граф. Щомиті я сподівався побачити у мороці вогні ліхтарів, але навколо була суцільна тьма. Єдиним джерелом світла були ліхтарі, що погойдувалися на нашому екіпажі, відбиваючи розсіяне світло, у якому наші загнані коні здавалися білими хмарами. Тепер ми бачили піщану дорогу, що білою стрічкою лежала перед нами, але не було жодної ознаки, що десь є бодай якийсь транспортний засіб. Полегшено зітнувши, пасажири посідали на свої місця, і я, далебі, ще більше розчарувався. Я вже почав метикувати, як же краще мені вчинити, коли кучер, глянувши на свій годинник, сказав щось решті пасажирів, але що саме, я ледве розчув, бо сказано це було так тихо і таким низьким тоном, що можна тільки здогадуватися, про що йшлося. Гадаю, він сказав щось на кшталт: «Лишилося менше години», – а потім обернувся до мене і мовив німецькою, гіршою за мою:

– Тут немає ніякої коляски. Герр не сподіватися на це. Він слід їхати в Буковина і повертатися завтра або за день, краще за день.

Поки він говорив, коні почали дико іржати і хропіти, пориваючись кинутися вперед, так що кучерові доводилося щосили їх тримати. Потім, під крики селян, які, як зазвичай, почали хреститися, позаду нас спинилася коляска, запряжена четвериком. Наздогнавши нас, вона зупинилася поруч. Коли світло наших ліхтарів вихопило її з темряви, я розгледів, що вороні коні, запряжені у неї, були благородної породи. Ними правив високий чоловік із довгою коричневою бородою, у великому чорному капелюсі, який, схоже, достоту мав ховати від нас його обличчя. Коли він обернувся до нас, я помітив лише блиск його дуже яскравих очей, які у світлі ліхтарів здалися червоними. Він сказав, звернувшись до нашого кучера:

– Щось ти сьогодні раненько, мій друже.

А той, затинаючись, пробурмотів:

– Герр англієць дуже поспішав.

На що незнайомець відказав:

– Гадаю, саме тому ти запропонував йому їхати до Буковини. Мене не піддуриш, друже мій. Надто вже багато мені відомо, а коні мої надто швидкі.

Він говорив посміхаючись. Коли світло ліхтаря впало на його обличчя, я побачив, що у нього твердий рот із яскравими червоними губами і гострі на вигляд зуби, білі, немов слонова кістка. Один з моїх попутників прошепотів іншому рядок із «Ленора» Бюрґера:

«Denn die Todten reiten Schnell» – «В мертвих подорож швидка».

Незнайомець, вочевидь, почув ці слова, бо лише зиркнув і посміхнувся. Пасажир відвернувся від нього, водночас схрестивши два пальці.

– Віддайте мені багаж герра, – сказав візник, і мої сумки миттю перебралися у коляску. А що коляска була закрита, то візник простягнув мені руку, щоб допомогти сісти в неї. Його рука немов залізними лещатами стиснула мою. Напевно, ця людина мала неймовірну силу.

Без жодного слова він смикнув повіддя, коні розвернулися, і ми розтанули у темряві перевалу. Коли я озирнувся, то побачив у світлі ліхтарів поштової карети коней, які, форкаючи, випускали пару з ніздрів, і навпроти них фігури моїх колишніх попутників, які хрестилися. Потім кучер, хвиснувши бичем, крикнув на коней, і вони помчали назад, до Буковини. Щойно ми занурилися у пітьму, я відчув дивний холод, і мене дивним чином посіла самотність. У мене на плечах була накидка, на колінах лежав плед, а кучер кинув бездоганною німецькою:

– Сьогодні прохолодна ніч, mein Herr[2], і мій господар, граф, наказав мені подбати, щоб вам було зручно. Якщо хочете, дістаньте з‑під сидіння флягу зі сливовицею (щось на зразок нашого бренді, тільки зі сливи).

Я не хотів, але все одно було приємно знати про наявність тут звичних для мене речей. Я почувався трохи дивно, але не перелякано. Я не можу добрати слів, аби описати свій стан, і звинувачую в усьому невідомість, що її приховувала моя нічна мандрівка. Коні перейшли на алюр, потім ми повернули і поїхали іншою прямою дорогою. Мені здалося, що ми кружляємо навколо однієї й тієї ж таки місцини, тому я запам’ятав одне помітне місце, і згодом моя здогадка підтвердилася. Я хотів був запитати в кучера, що все це означає, але побоявся, бо подумав, що там, де я зараз перебуваю, жоден протест не матиме ніякого наслідку, крім затримки.

Знову і знову все повторювалося, мені стало цікаво, скільки ж це триває, я запалив сірник і в світлі його полум’я глянув на годинник. Була за кілька хвилин північ. Це мене вразило: як‑не‑як, я гадав, що перебільшую загальні забобони щодо опівночі через власні враження. З хворобливим відчуттям неспокою заходився я чекати, що ж буде далі.

Потім, ген‑ген унизу, на фермі, завив якийсь собака, та й ще так протяжно і несамовито, нібито від страху. Це виття підхопив інший пес, а потім іще один, і ще. У темряві ночі мені здавалося, що це дике виття, підхоплене вітром, лунає над усією країною.

Щойно почувши собаче виття, коні почали рватися вперед, раз по раз ставали на диби, проте кучер мовив до них лагідно, і вони заспокоїлися, хоча й далі тремтіли, а їхні боки вкрилися піною, так ніби, раптом перелякавшись, тварини прагнули втекти. Потім, геть‑геть далеко у горах, обабіч нас пролунало ще гучніше пронизливе виття; цього разу вили вовки, і це подіяло на коней і на мене однаково. Я вже вирішив вистрибнути з коляски і бігти, коли коні знову стали дибки і кинулися вперед, як навіжені. Візникові доводилося застосовувати всю свою неабияку силу, щоб утримати їх. За кілька хвилин я звик до цього звуку, коні, напевно, також, бо стали спокійніші, й кучер зміг злізти вниз і стати перед ними. Він гладив їх і шепотів щось їм на вухо, як це роблять дресирувальники коней, і це справило надзвичайний ефект – завдяки його ласкам коні знову стали керованими, хоча й далі тремтіли. Візник знову вмостився на своє місце, ослабив повідці, й коні перейшли на алюр. Цього разу, від’їхавши від перевалу, він раптом звернув на вузьку доріжку, яка круто вела праворуч.

Мені здалося, що наша коляска їде крізь тунель, бо ми були оточені деревами, які, здається, утворювали арку просто над дорогою. А потім знову перед нами з обох боків відкрилися похмурі скелі. І хоча ми перебували під їхнім захистом, ми чули, як посилюється вітер, як він стогне і свистить у скелях, ламаючи гілки дерев просто у нас над головами. Ставало дедалі холодніше, і врешті‑решт посипав густий лапатий сніг, який незабаром вкрив нас і все навколо білою ковдрою. Різкий вітер досі доносив до нас завивання собак, однак воно тим слабшало, що далі ми від’їжджали. А ось виття вовків посилювалося, ніби вони наближалися до нас звідусіль. Мій страх зростав, і коні, здавалося, поділяли мої почуття. Однак візника це не обходило. Він повертав голову то ліворуч, то праворуч, проте я нічого не міг розгледіти у темряві.

Раптом ліворуч від нас я побачив, як блимає дивний блакитний вогник. Візник угледів його одночасно зі мною. Він одразу ж зупинив коней, зіскочив на землю та зник у темряві. Я не знав, що його робити, тим більше, що вовки вили вже геть близько. Поки я дивувався, візник раптом з’явився знову, не вимовивши ані слова, видерся на передок, і ми рушили далі. Я вирішив, що просто на якусь мить заснув і цей випадок мені наснився, бо далі мені здалося, що він повторюється, і тепер, озираючись назад, я сприймаю все як страшний сон. Одного разу вогник з’явився так близько біля дороги, що навіть у навколишній темряві я міг бачити рухи візника. Він негайно підійшов до того місця, де з’явився вогник, і, зібравши кілька брил, склав із них щось на кшталт перешкоди. Дуже дивним було те, що вогник зовсім не освітлював місця навколо себе. При цьому виник дивний оптичний обман: коли візник зупинився між мною і вогником, він не затулив його собою від мене, бо я все одно бачив його примарне блимання. Це вразило мене, але що це явище тривало лише мить, то я вирішив: це очі зраджують мені у суцільній темряві. Потім якийсь час ми не бачили синіх вогників, і далі торуючи свій шлях крізь пітьму під супровід вовчого виття, яке облягало нас, і здавалося, що сіроманці невідступно йдуть за нами.

Нарешті настав час, коли кучер відійшов далі, ніж досі, й за його відсутності коні почали тремтіти ще більше, форкаючи і б’ючи копитами з переляку. Я не міг зрозуміти причини цього, бо виття вовків припинилося зовсім. Але тільки‑но місяць виступив із‑поміж чорних хмар, з’явившись над зубчастими вершинами гір, вкритих соснами, в його світлі я побачив вовків, які оточили нас кільцем, із білими зубами, висолопленими червоними язиками, довгими жилавими кінцівками і кудлатим хутром. Вони були у тисячу разів страшніші у моторошній тиші, яку тепер зберігали, ніж коли вили. Щодо мене, то мене паралізувало від жаху. Зрозуміти, що я відчував тієї миті, зможе лише той, хто сам пережив такий жах.

Раптом вовки почали вити, ніби місячне сяйво якимсь чином вплинуло на них. Коні підстрибували і брикалися й настільки безпорадно дивилися довкола, що на них було боляче дивитися. Але живе кільце жаху оточувало їх звідусіль, і вони були змушені лишатися у ньому. Я гукнув візникові, щоб повертався, бо мені здавалося, що єдиною можливістю було прорватися через кільце за його допомогою. Я кричав і стукав по бричці, сподіваючись шумом налякати вовків і дати візникові можливість дістатися нас. Я не знаю, як він прийшов, але я почув його голос, який щось наказував. Я подивився у бік, звідки лунав голос мого попутника, і побачив, що він стоїть на дорозі. Він витягнув уперед свої довгі руки, ніби відсторонюючи від себе якусь невидиму перепону, і вовки позадкували, але тут величезна хмара затулила собою місяць, і ми знову опинились у темряві.

Коли я знову міг бачити, кучер уже сидів у колясці, а вовки зникли. Все це було настільки дивним і нереальним, що мене охопив неймовірний жах: я не міг ані говорити, ані поворухнутися. Час тягнувся нескінченно. Надалі наша подорож тривала у суцільній темряві, бо місяць затягнули хмари.

Ми досі піднімалися вгору, хоч іноді й траплялися коротенькі спуски. Раптом я зрозумів, що візник заводить коней у внутрішнє подвір’я величезного зруйнованого замку, у високих чорних вікнах якого не було жодного промінця світла і потрощені зовнішні стіни якого на тлі неба утворювали зубчасту лінію.

 

 

Розділ 2

 

1234567Следующая ⇒

Поделиться: