Від 8 серпня (додана до щоденника Міни Мюррей)

 

Від власного кореспондента з Вітбі.

Ми пережили шторм, що був одним із найсильніших і найнесподіваніших за останні роки і мав дивні та унікальні наслідки. Погода стояла задушлива, але нічого незвичайного для місяця серпня на термометрі не було. Суботній вечір видався чудовий, і цілий гурт відпочивальників приїхав учора, аби відвідати ліси Мулгрейву, бухту Робін Гуда, Ріг Міл, Рансвік, Стейтес та інші місця по сусідству з Вітбі. Пароплави «Емма» і «Скарборо» сновигали вздовж узбережжя із юрмами відпочивальників із Вітбі й тих, хто плив до Вітбі, на борту. До обіду день був напрочуд ясний. Береговий сторож, який часто прогулюється біля істкліфської церкви і з вершечка спостерігає за шириною морської течії, що прямує з півночі на схід, несподівано побачив дещо, що привернуло його увагу: пір’ясті хмари високо у небі на північному заході. Але в той час дув південно‑західний вітер із силою, яка на барометричній мові називається № 2, тобто легкий бриз.

Береговий сторож під час свого чергування одразу ж зробив доповідь, і один старий рибалка, який більш ніж півстоліття спостерігає за погодними прикметами з Іст‑Кліфу, потім дещо емоційно зауважив, що насувається раптовий шторм.

Захід сонця був дивовижний, і чимало людей прийшло прогулятися вздовж скелястого берега біля церкви і насолодитися цією красою. Поки сонце ще не зовсім сховалося за чорною глибою Кетлнеса, що круто здіймалася на заході, його супроводжували на небі міріади хмар, які мінилися різними кольорами веселки: багряним, пурпурним, рожевим, зеленим, фіолетовим, усіма барвами золотого із вкрапленнями усіх відтінків чорного, які ніби підкреслювали колосальні обриси. Художники не втратили такої нагоди, і, безумовно, деякі з цих нарисів «Прелюдії великого шторму» наступного травня прикрашатимуть стіни у будинках.

Чимало капітанів вирішили залишити у бухті свої «тягачі» або «мули», як вони називають ці судна на своєму жаргоні, поки не вщухне буря. Весь вечір вітру не було, а після полуночі почався мертвий штиль, у повітрі вчувалися задуха і те неймовірне напруження, що так сильно впливає на чуттєві натури.

З боку моря де‑не‑де блимали вогники. То були вогники прибережного круїзного пароплава, який зазвичай курсує поблизу берега, а ще можна було розгледіти кілька рибальських човнів. Єдиним вітрильником, що його можна було зауважити неозброєним оком, була якась іноземна шхуна під усіма вітрилами, яка, схоже, прямувала на захід. Безрозсудна хоробрість або ігнорування її командним складом чимраз ближчої небезпеки були основною темою балачок, поки вона ще залишалась у полі зору; їй намагалися подати сигнал зібрати вітрила. Перш ніж упала нічна темрява, її бачили із піднятими вітрилами; шхуну лагідно гойдали спокійні морські хвилі, «немов малюнок корабля // з малюнку океану».[8]

Незадовго до десятої години штиль справляв дедалі важче враження, а тиша запала така надзвичайна, що було чутно, як бекають вівці ген‑ген углибині берега і валують собаки у містечку; оркестр, граючи на пристані веселі французькі мелодії, вносив дисонанс у велику гармонію природної тиші.

Буря вдарила зненацька. Вона налетіла зі швидкістю, яка в той час здавалася неймовірною, і навіть тепер, по всьому, це важко уявити; природа раптом почала здригатися. Хвилі шалено здіймалися, одна вища за іншу, поки за кілька хвилин море, що раніше нагадувало гладінь дзеркала, не перетворилося на гуркотливе всепожируще чудовисько. Хвилі з білими гребенями скажено билися об піщаний берег і кидалися на пологу скелю. Інші перекидалися через мол і своєю піною вмивали ліхтарі на маяках, які стояли на кінці кожної пристані в гавані Вітбі.

Вітер ревів як грім і дув із такою силою, що навіть якийсь крем’язень – і той мало не впав і встояв, хіба що міцно тримаючись за залізні поручні. Довелося очистити всю пристань від натовпу роззяв, бо для декого ця ніч могла би завершитися фатально. На додачу до всіх труднощів і небезпек на берег насунувся морський туман. Білі вологі хмари насувалися, наче примарні образи, проймаючи аж до дна серця, вони були мокрими і холодними. Давши волю уяві, можна було подумати, що то душі загублених у морі прийшли обійняти своїх живих родичів цупкими руками смерті, і багато хто, охоплений клубами цього туману, здригнувся.

З часом стало розвиднятись, і на деякій відстані можна було розгледіти море у яскравому світлі блискавок, які з’являлися раз по раз і супроводжувалися такими раптовими перекотами грому, що, здавалося, від нападів шторму здригається ціле небо.

Деякі з цих явищ були напрочуд величними, неймовірно цікавими. Море насувалося, наче високі гори, кидало до небес із кожною хвилею величезну масу білої піни, яку буря, здавалося, хоче піймати і, підхопивши з поверхні, затягти у вир. Вряди‑годи хвилями скажено мчав рибацький човен із лахміттям замість вітрила, у пошуках сховища, щоб устигнути до сильного вітру; знову і знову біліли крила морських птахів, підхоплених вітром. На вершині скелі Іст‑Кліф був готовий для експерименту новий пошуковий прожектор, який іще жодного разу не випробовували. Тепер офіцери, які ним правували, скористалися ним і в просвітах туману освітлювали променями поверхню моря. Цей хід дав свої плоди раз чи два, коли якийсь напівпідтоплений рибальський човен несло до гавані й тільки завдяки рятівному світлу прожектора йому вдалося уникнути небезпеки і не розбитися об мол. Щоразу, коли якийсь човен опинявся у безпеці порту, серед натовпу на березі лунали радісні крики. Вигуки радості лише на мить прорізали ревіння шторму і зникали, підхоплені його новим поривом.

Незабаром прожектор освітив удалині шхуну з розпущеними вітрилами, вочевидь, то було саме те судно, яке помітили трохи раніше увечері. За цей час вітер повернув на схід, і спостерігачів на скелі охопило тремтіння, коли вони зрозуміли, у якій жахливій небезпеці опинилася шхуна.

Між шхуною і портом був розташований великий плаский риф, через який постраждало чимало хороших кораблів; через вітер, що дув з надзвичайною силою, у шхуни не було жодної можливості досягти входу в гавань.

Прийшов час найвищої точки припливу, хвилі були такі високі, що під ними геть ховалася берегова мілина, а шхуна мчала на всіх вітрилах із надзвичайною швидкістю, як сказав один бувалий моряк: «Кудись вона таки причалить, нехай навіть і в пеклі». Потім знову опустився туман, ще густіший, ніж раніше. Він являв собою масу пронизливої вологи, яка, здавалося, вкривала все навколо сірим покровом, залишаючи лише можливість чути. Чути, як гуркотить буря, як гримить грім; рокіт могутнього прибою долинав крізь вологе забуття навіть гучніше, ніж раніше. Промені прожектора були спрямовані на вхід у гавань повз східний мол, туди, де от‑от мала статися кораблетроща, і люди чекали на неї, затамувавши подих.

Раптом вітер повернув на північний схід, розсіявши своїм різким поривом залишки морського туману. І тоді, хай як це дивно, між молами з’явилася дивна шхуна, і перевалюючись із хвилі на хвилю з шаленою швидкістю, на всіх вітрилах, підхоплена дужим вітром, влетіла в гавань. Прожектор яскраво освітив її, і тоді всі спостерігачі здригнулися, бо до штурвалу був прив’язаний труп, голова якого метлялася то в один бік, то в другий, залежно від того, куди хилило корабель. На палубі більш нікого не було видно.

Усіх охопив жах, бо здавалося, що корабель дивом дістався гавані, керований рукою мертвої людини! Однак події розгорталися значно швидше, ніж можливо описати словами. Шхуна без зупинки пронеслася через гавань і врізалася у гору піску і гравію, намиту багатьма приливами і штормами, у південно‑східному куті молу, розташовану під скелею Іст‑Кліф. Тутешні мешканці називають цю місцину Тейт‑Гіл Пірс.

Звісно, коли корабель викинуло на купу піску, це викликало значний струс. Всі бруси, мотузки і снасті були пошкоджені, а деякі верхні попадали вниз. Але найдивнішим було те, що тільки‑но судно торкнулося берега, як на палубу звідкись знизу вискочив величезний собака і кулею рвонув уперед, зістрибнувши з носової переділки корабля у пісок.

Він кинувся просто до крутої скелі, де церковний цвинтар нависає над алеєю до Іст‑Кліф, так круто, що деякі пласкі надгробки, або «труфстінс», як їх тут, у Вітбі, називають на місцевому діалекті, у дійсності мали би міститися вище, і де опорна скеля обвалилася, і зник у темряві, яка здавалося ще непрогляднішою поза променями прожектора.

Це сталося тоді, коли на Тейт‑Гіл Пірс нікого не було, бо всі люди, будинки яких стояли поблизу, були або у ліжку, або на інших високих точках. Таким чином береговий сторож, який чергував на східному боці гавані, одразу ж спустився і побіг до малого молу, і був першою людиною, що ступила на корабель. Люди, що працювали з пошуковим прожектором, прочесали вхід у гавань і, нічого не побачивши там, спрямували світло на покинуте командою судно й утримували промінь на ньому. Береговий сторож підбіг до корми шхуни, нахилився, придивляючись до штурвалу. Але відразу ж сахнувся назад, раптово вражений чимось. Ця обставина збудила загальний інтерес, і цілий натовп народу рвонув туди.

Від скелі Вест‑Кліф через міст Дроу‑Бридж до Тейт‑Гіл Піср була відстань чимала, але ваш кореспондент – бігун нівроку, тож я прибіг набагато швидше за решту натовпу. Хай там як, коли я з’явився на молі, там уже зібрався ціла юрма, якій береговий сторож і поліція не дозволили піднятися на борт. Завдяки люб’язності головного човнового мені як кореспонденту і ще маленькій групі людей, яка вже бачила мертвого моряка, прив’язаного до штурвала, було дозволено ступити на палубу.

Немає нічого дивного в тому, що береговий сторож був уражений або навіть наляканий, бо побачити таке вдається нечасто. Людина була прив’язана за руки до спиці штурвала, причому руки були прив’язані одна над одною. Між тильним боком руки і деревом вставили хрест, а чотки, до яких кріпився хрест, були обмотані навколо зап’ястків і штурвала, і все це разом було зв’язане мотузкою. Можливо, цей бідолашний раніше сидів, але вітрила, що їх шарпав вітер, вочевидь, розбили штурвал, і тоді його почало кидати з боку в бік, і мотузки, якими він був прив’язаний, врізалися у плоть до самих кісток.

Усе побачене ретельно занотували, і доктор Дж. М. Каффін, 33 років, з Іст‑Еліота, який прибув одразу ж після мене, після огляду заявив, що ця людина померла щонайменше два дні тому.

В кишенях небіжчика не було нічого, крім міцно закупореної пляшки з маленьким згортком паперу всередині, який виявився додатком до корабельного журналу.

Береговий сторож казав, що він, можливо, сам зв’язав собі руки, затягнувши вузли зубами. Факт того, що береговий охоронець першим піднявся на борт, може зняти деякі подальші ускладнення в Адміралтейському суді, бо береговий охоронець не може вимагати винагороди за врятування майна, а якби першою на борт ступила цивільна особа, вона мала би таке право. Однак уже знайшовся один молодий студент‑правник, який голосно заявив про те, що права власника вже порушені, його власність буде утримуватися із порушеннями законодавчих актів відносно майна, що не підлягає відчуженню, через те, що власник, як і державний герб, не встановлені, тому володіння об’єктом вважається в мертвих руках.

Слід сказати, що покійного штурмана шанобливо зняли з того місця, де він стояв на своїй почесній вахті до самої смерті, зі стійкістю такою ж благородною, як стійкість юного Касабланки[9], і тепер, занесений до списку мертвих, очікує на слідство.

Шторм, який налетів так раптово, вже затихає, його лють спадає, хмари розсіюються, і небо над йоркширськими полями поволі багряніє.

Я надішлю вам до наступного номера подальші подробиці про покинуту шхуну, що знайшла у такий дивний спосіб шлях до пристані під час шторму.

 

Вітбі, 9 серпня

Обставини, що відкрилися після вчорашнього дивного прибуття шхуни у шторм, ще жахливіші, ніж сам факт. Це виявилася російська шхуна «Деметра» з Варни. Вона майже цілком наповнена вантажем сріблястого піску і, крім того, незначною кількістю великих дерев’яних скринь, натоптаних чорноземом.

Цей вантаж призначався повіреному у справах містеру С. Ф. Біллінґтону з Кресент, 7. Він зійшов на облавок сьогодні зранку й офіційно взяв у свої руки вантаж, призначений для нього.

Російський консул прийняв згідно зі своїми обов’язками судно і заплатив усі портові мита тощо.

Більше немає про що розповісти сьогодні, крім дивного збігу обставин. Великі чиновники з Торгової палати дуже наполягають на розгляді кожної скарги згідно з чинними нормативно‑правовими актами. По закінченні дев’ятиденного терміну вони, вочевидь, вирішать справу закрити.

Великий інтерес викликає собака, що вистрибнув на берег, коли об нього вдарився корабель. Кілька членів Спілки захисту тварин від жорстокого поводження, яка має великий вплив у Вітбі, намагалися подружитися з твариною. Але на загальне розчарування її так ніде і не знайшли. Складається враження, що вона зовсім зникла з міста. Можливо, її налякали, і вона втекла на болота, де й досі ховається з переляку.

Є дехто, хто із побоюванням дивиться на таку можливість, яка пізніше може обернутися небезпекою, бо цей собака може виявитися скаженою потворою. Сьогодні рано‑вранці поблизу Тейт‑Гіл Пірса знайшли мертвим великого собаку, мастифа‑покруча, що належить торговцю вугіллям, і саме на шляху, навпроти подвір’я господаря. Він із кимось зчепився, ймовірно, то був жорстокий противник, бо горло в нього було розірване, а живіт розпоротий так, ніби його роздерли гострими кігтями.

 

Згодом

Ласкою інспектора Торгової палати мені дозволили оглянути судовий журнал «Деметри», що його акуратно вели аж до останніх трьох днів, але у ньому не виявилося нічого особливого, крім факту зникнення людей. Набагато цікавішим був папір, знайдений у пляшці й доправлений сьогодні для дослідження. Порівняння обох цих документів наштовхнуло мене на думку, що я не в змозі зрозуміти причину того, що там відбувалося.

Що не було причин щось приховувати, то мені дозволили скористатися тими паперами, отже я надсилаю вам копії, просто поминаю деякі технічні подробиці морехідної справи і суперкарго. Судячи з усього, перед виходом у відкрите море капітан був охоплений якоюсь нав’язливою ідеєю, і вона послідовно розвивалася у ньому впродовж цілої мандрівки. Звісно, мої міркування слід сприймати критично, бо я пишу під диктовку секретаря російського консула, він‑бо зробив мені неоціненну ласку, переклавши записи судового журналу, хіба що часом скорочуючи їх.

 

Судовий журнал «Деметри»

 

Варна – Вітбі

Записано 18 липня

Відбуваються такі дивні речі, я вирішив ретельно занотовувати їх віднині й до того часу, як дістанемося землі.

 

6 липня

Ми скінчили завантаження срібного піску і скринь із землею. У полудень розпустили вітрила. Вітер був східний, свіжий. Команда – п’ятеро людей, два помічники капітана, кок і я (капітан).

 

11 липня

Зайнялося на світ, входимо у Босфор. На облавок зійшов офіцер турецької митниці. Бакшиш – і все гаразд. Знялися з якоря о четвертій пополудні.

 

12 липня

Проходимо Дарданелли. Цього разу офіцерів митниці й охоронної ескадри кораблів берегової охорони побільшало. Знову бакшиш. Офіцери роблять перевірку, але швидкоруч. Хочуть, щоб ми скоріше вирушали. У темряві поминули архіпелаг.

 

13 липня

Минули мис Матапан. Екіпаж чимось невдоволений. Здається, всі налякані, але чим саме, не кажуть.

 

14 липня

Екіпаж охоплений якоюсь тривогою. Моя команда – міцні хлопці, що ходили під вітрилами зі мною і раніше. Помічник не може з’ясувати, що трапилося. Вони лише говорять йому, що є ЩОСЬ, і хрестяться. Перший помічник втратив самовладання і вдарив одного з матросів. А проте сварки вдалося уникнути.

 

16 липня

Зранку помічник доповів, що один член екіпажу, Петровський, пропав. Його не дорахувалися. Коли Петровський відстояв вісім вахт на лівому облавку минулої ночі, його змінив Амрамов, але до койки той так і не дістався. Люди ще більш пригнічені, ніж раніше. Всі кажуть, що сподіваються, все буде гаразд, але не можуть сказати нічого, крім того, що на борту є ДЕЩО. Помічник поводиться з ними дуже грубо. Боюся, попереду на нас очікуватимуть труднощі.

 

17 липня

Один із моїх людей, Олгарен, прийшов у мою каюту, охоплений якимось побожним страхом. Він сказав мені по‑секрету, що думає, буцімто на облавку корабля перебуває хтось сторонній. Він сказав, що під час вахти, ховаючись від штормового дощу у палубній рубці, бачив високого худорлявого чоловіка, не схожого на жодного члена екіпажу; він піднявся зі східного люка, пройшовся вздовж палуби вперед і зник. Матрос крадькома рушив слідом, але дійшовши до носової частини корабля, не знайшов нікого, а всі люки були задраєні. Він був охоплений панічним жахом, і боюся, що ця паніка може поширитися. Аби запобігти цьому, я сьогодні ретельно огляну весь корабель від носа до корми.

Згодом, удень, я зібрав весь екіпаж і сказав їм, якщо вони вважають, що на судні перебуває невідомий, ми обшукаємо судно від носа до корми. Перший помічник розізлився, сказавши, що це дурниця і що погодитися на таку дурну ідею – це значить деморалізувати людей, і він знає, як уберегти людей від проблем за допомогою роботи. Я дозволив йому стати до штурвала, поки інші займалися ретельним оглядом. Всі трималися поруч, із ліхтарями в руках. Ми не залишили жодного куточка неоглянутим. У трюмі стояли самі дерев’яні скрині, й там не виявилося жодних підозрілих кутків, де могла би сховатися людина. Після обшуку люди одразу ж відчули полегкість і з готовністю повернулися до роботи. Перший помічник насупився, але нічого не сказав.

 

22 липня

Останні три дні море грало, всі були зайняті вітрилами, не було часу боятися. Люди, здається, забули про свої страхи. Помічник знову повеселішав, і між усіма членами екіпажа встановилися добрі стосунки. Слава цим чоловікам за їхню роботу а таку негоду. Минули Гібралтар. Усе гаразд.

 

24 липня

Ніби зла доля переслідує шхуну, бо знову стало на одну людину менше. Входимо до Біскайської протоки. Насувається жахлива негода, а тут іще вчора знову людина загубилася, зникла. Цей матрос, як і перший, пропав після здачі вахти, бо потому його вже більше ніхто не бачив. Люди знову охоплені панічним страхом. Здійснив загальне опитування, чи воліють вони, аби вахту несло одразу двоє матросів, бо люди бояться залишатися на самоті. Помічник розлютився. Боюся, що знову буде біда: або він, або вони вчинять якесь насильство.

 

28 липня

Чотири дні в пеклі – крутимося в якомусь вирі, вітер – шквальний. Ніхто не має можливості поспати. Люди знесилені. Важко визначитися, кого поставити на вахту, ніхто не здатний цього витримати. Другий помічник самохіть узявся за штурвал і прийняв вахту, давши можливість людям урвати кілька годин сну. Вітер стихає, хвилі ще жбурляють нас, але вже менше, бо відчуваю, що шхуна стала стійкішою.

 

29 липня

Нова трагедія. Вночі вахту ніс лише один матрос, бо решта екіпажу була надто втомлена, щоб подвоювати вахту. Коли ранкова вахта прийшла на палубу, то нікого не знайшла, крім штурмана. Здійнявся крик, і всі повибігали на палубу. Пошуки нічого не дали. Тепер я вже залишився без другого помічника; серед екіпажу знову паніка; помічник і я з цього часу вирішили тримати при собі зброю напоготові.

 

30 липня

Минулої ночі ми були раді, що наближаємося до Англії. Погода чудова, всі вітрила розпущені. Я знесилений від утоми. Спав міцно, мене збудив помічник, який повідомив, що обидва матроси на вахті і рульовий зникли. На шхуні залишилися два матроси, помічник і я.

 

1 серпня

Два дні туману і жодного вітрила у полі зору. Сподівався, що в Ла‑Манші зможу подати сигнал про допомог у або зайти куди‑небудь. Немає сил управляти вітрилами, нас жене вітер. Не ризикуємо опускати їх низько, бо не зможемо розпустити їх знову. Нас, здається, переслідує якась зла доля. Помічник тепер деморалізований гірше за інших. Його сильний характер, здається, працює проти нього. Люди – перелякані, працюють флегматично і терпляче, з важкими думками. Вони – росіяни, він – румун.

 

2 серпня

Прокинувся після п’ятихвилинного сну, почувши зойк, який пролунав просто за моїми дверима. У тумані нічого не побачив. Кинувся на палубу і підбіг до помічника. Каже, що теж чув крик і побіг на допомогу, але на вахті нікого не виявилося. Ще один пропав. Боже, допоможи! Помічник каже, ми повинні були пройти Па‑де‑Кале, бо коли піднімався туман, він бачив Північний мис – саме тоді, коли він почув зойк. Якщо це так, то ми зараз поруч із Північним морем, і лише Господь може вивести нас із туману, який, схоже, рухається разом із нами. Але Господь, напевно, нас покинув.

 

3 серпня

Опівночі я пішов змінити матроса біля штурвала. Але не знайшов там нікого. Вітер був спокійний, і відхилення від курсу не було. Я не наважився покинути штурвал і покликав помічника. За кілька хвилин він вибіг на палубу в спідній білизні. Він мав дикий і спустошений вигляд і поводився так, що я дуже злякався за його глузд. Він підійшов до мене впритул і глухо зашепотів у саме вухо, ніби боявся, що його почує вітер:

– Воно тут. Я тепер знаю. Я бачив його вчора вночі на вахті, воно має вигляд високого, худорлявого і примарно‑блідого чоловіка. Воно було у носовій частині корабля і щось виглядало. Я підкрався до нього і всадив у нього свій ніж, але ніж пройшов скрізь нього, як крізь повітря, – говорячи це він із люттю прохромив ножем повітря і правив далі, – але воно тут, і я його знайду. Воно в трюмі, можливо, в одній із тих скринь. Я відімкну їх по черзі, одну по одній, і подивлюся. А ви керуйте шхуною.

Зробивши попереджувальний знак, приклавши палець до рота, він вирушив униз. Знявся поривчастий вітер, тому я не міг полишити кермо. Я бачив, як він знову піднявся на палубу з ящиком для інструментів і ліхтарем і як він спускався в передній люк. Він божевільний, це видно, він з’їхав з глузду, марно намагатися зупинити його. Він не зможе пошкодити ці великі скрині, записані у накладній як «глинозем», єдине, що він зможе – це пересунути їх, а цим він їм не зашкодить. Отже, я залишився біля штурвала і роблю ці записи. Мені лишається тільки покластися на Бога і чекати, коли спаде туман. Якщо мені не вдасться довести судно до якої‑небудь гавані за допомоги цього вітру, тоді доведеться спустити вітрила, лягти у дрейф і подавати сигнали про допомогу.

Спливло чимало часу. Щойно я почав сподіватися, що помічник повернеться у спокійнішому стані, бо чув, як він щось колотив у трюмі, а робота піде йому на користь, як раптом з люка пролунав страшний зойк, від якого в мене кров у жилах застигла, і на палубу кулею вилетів оскаженілий божевільний із витріщеними очима і перекошеним од жаху обличчям.

– Рятуйте мене! Рятуйте мене! – кричав він, потім роззирнувся навколо, подивившись на густий туман. Тут його жах перейшов у відчай, і він сказав з твердістю в голосі: – Краще б і ви пішли зі мною, капітане, поки не пізно. Він там! Тепер я знаю, в чому секрет. Море врятує мене від нього, це все, що мені залишилося!

І перш ніж я встиг сказати йому бодай слово або гойднутися вперед, щоб схопити його, він застрибнув на фальшборт і прожогом кинувся в море. Мені здається, що тепер і я знаю, в чому секрет: це він той божевільний, який позбувався людей одного по одному, а тепер і сам пішов за ними. Боже, поможи мені! Як я відповідатиму за весь цей жах, коли прибуду до порту? Коли я прибуду до порту! А це взагалі станеться коли‑небудь?

 

4 серпня

Досі тримається туман, через який не може пробитися проміння вранішнього сонця. Але я знаю, що зараз схід сонця, тому що я, як моряк, відчуваю його. Я не посмів спуститися, я не посмів залишити штурвал, так і простоявши тут усю ніч. У темряві ночі я бачив це. Я бачив ЙОГО! Прости мене, Господи, але помічник мав рацію, стрибнувши за облавок. Краще померти, як чоловік. Померти, як моряк у синьому морі, ніж стати його жертвою. Але я – капітан, і я не маю права полишати свій корабель. Але я стану на заваді цьому демону або чудовиську, прив’язавши свої руки до штурвалу, коли мої сили поволі полишатимуть мене, а до них я прив’яжу те, чого ВІН не посміє торкнутися. І тоді, чи подме попутний вітер, чи навпаки, але я врятую свою душу і честь капітана. Я чимраз більше слабну, насувається ніч. Якщо він прийде поглянути мені в обличчя знову, в мене не буде часу діяти… Якщо ми зазнаємо кораблетрощі, сподіваюся, цю пляшку знайдуть, а ті, хто знайде її, повинні зрозуміти. Якщо ж ні… гаразд, однак усі люди дізнаються, що я залишився вірним своєму обов’язку. Господь усемогутній, пречиста Діво і всі святі, допоможіть бідній душі виконати свій обов’язок…

 

Звісно, рішення суду було відкритим. Немає свідчень, на які можна було б посилатися, тому зараз ми не можемо сказати, чи цей чоловік власноруч здійснив убивства. Народ тут майже одностайно вважає, що капітан просто герой, і його буде поховано привселюдно. Вже здійснені організаційні заходи, щоб доправити його тіло процесією з човнів вверх по Еску до пристані, а потім назад до Тейт‑Гіл Пірсу, і піднято сходами до абатства для поховання на церковному кладовищі на скелі. Власники понад сотні човнів уже зголосилися, що супроводжуватимуть його труну.

Щодо велетенського собаки, то жодних його ознак не знайшли, з приводу чого громадська думка висловила своє невдоволення. Я вважаю, що собаку могло б узяти під опіку містечко. Завтра відбудеться церемонія поховання, так відійде в минуле одна з багатьох таємниць моря.

 

Щоденник Міни Мюррей

 

8 серпня

Люсі всю ніч спала тривожно, і я також не могла заснути. Буря була лячною, я здригалася при кожному гучному завиванні вітру в димарі. А при різких поривах здавалося, що десь далеко стріляють із гармат. І це досить дивно, що Люсі не прокидалася, хоча вона двічі вставала й одягалася. На щастя, я прокидалася щоразу, і мені вдавалося роздягнути її, не розбудивши, і вкласти назад до ліжка. Мене дивує цей її лунатизм, адже незабаром її бажання справдиться, напруження, якщо воно було, зникне, і Люсі зануриться в життєву рутину.

Ми обидві прокинулися рано‑вранці й вирушили на пристань дізнатися, чи не сталося, бува, ще чогось за ніч. На пристані було лише кілька людей, хоча сонце яскраво світило, а повітря було чисте і свіже; на морі здіймалися великі хвилі й мали невеселий вигляд, бо біла, наче сніг, піна на гребенях підкреслювала їхній темний колір; вони мчали через прохід у гавань, наче настирливий чолов’яга, який продирається скрізь натовп. Я навіть відчула радість із приводу того, що Джонатан минулої ночі був на суші, а не в морі. Де він? Як він? Я страшенно переживаю за нього. Якби я тільки знала, як діяти! Якби я могла щось зробити!

 

10 серпня

Сьогоднішня церемонія поховання бідолашного капітана була дуже зворушливою. Здавалося, сюди прибули всі човни цієї гавані. Труну весь шлях від Тейт‑Гіл Пірсу до церковного кладовища несли капітани. Люсі пішла разом зі мною. Ми зранку сходили до нашого старого місця, в той час як кортеж із човнів піднімався по річці до Віадука, а потім знову спускався. У нас було чудове місце огляду, ми бачили процесію майже всю дорогу. Цей бідолаха знайшов вічний спокій біля нашої лавки, отже, ми стояли поруч, коли настав час поховання, і бачили все.

Бідолашну Люсі хотілося пожаліти. Вона весь час хвилювалася і була сама не своя, і я припустила, що це на неї так вплинув її нічний сон. У ній було щось досить незвичне. Вона не зізнається мені, що є підстави для хвилювання, тому що сама цього не усвідомлює.

На додачу до всього сьогодні зранку на нашій лавочці знайшли мертвим бідолашного містера Сволеса. У нього була зламана шия. Він, вочевидь, як сказав лікар, упав із переляку з лавочки, бо на його обличчі застигла гримаса жаху, яка, як сказав лікар, змусила його здригнутися. Бідолашний славний старий!

Люсі – дуже ніжна і чуттєва натура. Вона переживає такі речі гостріше за інших. Наприклад, зараз вона сумує через таку дрібницю, на яку я би просто не звернула би уваги, хоча теж дуже люблю тварин.

Один із чоловіків, який частенько приходить сюди подивитися на човни, прихопив свого пса. Цей собака завжди при ньому. Вони обидва такі спокійні, я ніколи не бачила, щоб чоловік дратувався, а собака гавкав. Під час траурної церемонії собака не підходив до свого господаря, який сидів на лавочці поруч із нами. Собака сидів за кілька ярдів від нього, гавкаючи і підвиваючи. Його господар м’яко заговорив до нього, аби заспокоїти, потім суворіше, а потім зі злістю, але навіть це не змусило собаку замовкнути. Він розізлився, очі оскаженіли, шерсть стала дибом, як у котів, коли вони готуються до бійки.

Нарешті чоловік розсердився настільки, що підскочив і копнув ногою свого собаку, а потім вхопив його за загривок і, трохи протягнувши за собою, жбурнув його на надгробок, до якого кріпилася лавочка. Вдарившись об камінь, бідна істота затремтіла. Собака не намагався втекти, але притиснувся до землі, здригаючись і зіщулюючись. Він мав такий жалісливий вигляд, що я спробувала пожаліти його, але марно.

Люсі також було шкода собаку, але вона не зробила спроби торкнутися його, лише дивилася на його страждання. Мене страшенно лякає те, що вона занадто чутлива натура, для того щоб безтурботно йти по життю. Я впевнена, що сьогодні вночі цей випадок їй насниться. Всі ці події: корабель, приведений до порту мерцем, те, що капітан був прив’язаний до штурвалу із розп’яттям і чотками, зворушлива церемонія поховання, собака, який сказився і якого побили, – все це матеріалізується у її снах.

Я гадаю, що найкраще для неї буде опинитися у ліжку стомленою фізично, тому я поведу її на тривалу прогулянку скелястою місцевістю до затоки Робін Гуда і назад, і тоді вона позбудеться свого лунатизму.

 

 

Розділ 8

 

Щоденник Міни Мюррей

 

Цього ж дня, 11 година вечора

О! Як же я стомилась! Якби я не зробила ведення щоденника своїм обов’язком, сьогодні ввечері я б не розгорнула його. Ми чудово прогулялися. Люсі після всього була в доброму гуморі, гадаю, завдяки кільком милим коровам, які з шумом проходили повз нас полем біля маяка і налякали нас. Гадаю, ми забули про все на світі, крім, звісно, свого страху, а це змусило нас поквапитися. У затоці Робін Гуда ми посьорбали першокласного «терпкого чаю» у маленькому затишному старомодному трактирі, у якому були вікна з виступами; вони виходили просто на скелі, що їх омивали морські хвилі. Переконана, що своїм апетитом ми би приголомшили шляхетних дам – шанувальниць журналу «Сучасна жінка», але чоловіки більш толерантні, хай благословенні вони будуть за це! Потім ми подалися додому з кількома, точніше, багатьма зупинками на перепочинок і зі страхом у серці перед дикими биками.

Люсі справді була стомлена, і ми поклали дістатися наших ліжок якнайшвидше. До нас завітав молодий вікарій, і місіс Вестенра запросила його на вечерю. Ми з Люсі щосили намагалися не заснути; зі свого боку, я докладала титанічних зусиль і вважаю себе майже героїнею. Гадаю, що одного дня єпископи мають зібратися всі разом і вивести нову породу вікаріїв, які б ніколи не залишалися на вечерю, за жодних умов, і які би бачили, коли дівчата мають стомлений вигляд.

Люсі спить, її дихання рівне. Її щоки ще яскравіші, ніж зазвичай, і на вигляд вона ох яка чарівна! Якщо містер Голмвуд закохався у неї, лише побачивши її у вітальні, уявляю, що би він сказав, угледівши її зараз. Одного дня одній із авторок статей «Сучасної жінки» спаде на думку ідея, що чоловікові й жінці має бути дозволено побачити одне одного уві сні, перш ніж зробити пропозицію або прийняти її. Хоча, гадаю, і в майбутньому «Сучасна жінка» не пристане на таке. Вона сама робитиме пропозицію. А також зробить цей ритуал дуже милим! Звучить втішно. Сьогодні я почуваюся щасливою, бо моїй дорогій Люсі, здається, вже покращало. Я справді вірю, що вона вирветься з цього глухого кута, і ми забудемо про її проблеми зі сном. Але цілком щасливою я би почувалася, якби тільки знала, чи Джонатан… Нехай Господь благословить і береже його.

 

11 серпня

Знову беруся до щоденника. Зараз ніякого сну, я маю все добре записати. Я надто збуджена, щоб заснути. Ми мали таку пригоду, ми пережили таке страхіття! Я засну, тільки‑но згорну свій щоденник…

Я раптом цілком прокинулася і сіла з жахливим відчуттям – страху, що оволодів мною, і порожнечі навколо мене. В кімнаті панувала темрява, тому я не бачила ліжка Люсі. Я перетнула кімнату. Ліжко порожнювало. Я запалила сірник і у його світлі побачила, що в кімнаті Люсі немає. Двері були зачинені, але не замкнені, хоча я їх залишила замкненими. Я побоялася будити її мати, яка сьогодні почувалася гірше, ніж зазвичай. Отже, накинувши якийсь одяг, я вже зібралася вирушити на її пошуки. Коли я виходила з кімнати, мені спало на думку, що одяг, у який вона вбрана, може підказати мені, що вона збиралася робити уві сні: халат означатиме, що вона десь у домі, а сукня – що вона надворі. Халат і сукня виявилися на своїх місцях. «Дякувати Богові! – сказала я собі. – Вона не може бути далеко, бо вона у самій нічній сорочці».

Я побігла сходами вниз і подивилася у вітальні. Немає! Тоді я оглянула все в інших кімнатах будинку із дедалі більшим страхом, який стискав мені серце. Нарешті я підійшла до вхідних дверей і побачила, що вони відхилені. Вони були причинені, просто не замкнені. Щовечора мешканці будинку старанно замикають двері на замок, і я злякалася, що Люсі, мабуть, пішла в чому була. Часу думати про те, що могло статися, не було. Тим більше, що страх заступив усі дрібниці.

Прихопивши теплу шаль, я вибігла надвір. Годинник вибив першу годину ночі, й оскільки я була у Кресенті, на вулиці не було ані душі. Я побігла уздовж Північної тераси, але не побачила жодних ознак білої постаті, як сподівалася. Зі скелі Вест‑Кліф над пристанню я скинула оком на гавань у напрямку Іст‑Кліф – чи то з надією, чи то зі страхом, я точно не знаю, – що побачу Люсі на нашій улюбленій лавочці.

Місяць‑повня світив яскраво, а важкі чорні хмари, пропливаючи повз нього, перетворювали всю сцену на скороминущу діораму світла й тіні. Секунду чи дві я нічого не бачила, бо тіні від хмар лягли на церкву Святої Марії і все навколо неї. Коли вітер погнав хмари далі, я змогла побачити руїни абатства, вид яких відкрився переді мною, а коли вузька смуга світла, гостра як меч, посунулася далі, то вона освітила церкву і цвинтар. Мої надії виправдалися, на нашій улюбленій лавочці у срібному місячному сяйві я побачила сніжно‑білу постать, що сиділа, наполовину відкинувшись назад. Але нова хмара затулила місяць так швидко, що я не встигла розгледіти більше, але мені здалося, що біля лавочки, де виднілася біла постать, стояло щось темне, а потім це темне нахилилося над нею. Що це було, чи людина, чи тварина, я не можу сказати.

Я не стала чекати, коли місяць знову вихопить лавочку, і помчала сходами вниз до пристані, вздовж рибного ринку до моста, який був єдиною можливістю дістатися до Іст‑Кліф. Місто здавалося мертвим, бо я не зустріла ані душі. Але я була рада цьому, бо не хотіла, щоби хтось став свідком того, в якому вигляді бідолашна Люсі опинилася на вулиці. Час і відстань здавалися нескінченними, мої коліна тремтіли, я засапалася, коли ступила на останню сходинку біля абатства. Напевно, я бігла швидко, бо мої ноги налилися свинцем, і здавалося, що кожен суглоб мого тіла заіржавів.

Коли я була майже нагорі, я вздріла лавочку і білу постать, бо вже опинилася достатньо близько, щоб розрізнити її, попри те, що на короткі проміжки часу її затуляли тіні. А ще, безсумнівно, там було ще щось, довге і чорне, що схилилося над білою фігурою, яка сиділа, відкинувшись назад. Я перелякано загукала: «Люсі! Люсі!» На мій крик істота підвела голову, і наскільки я змогла помітити, в неї було біле обличчя й очі, що світилися червоним вогнем.

Люсі не відповіла, і я побігла до входу на цвинтар. Тільки‑но я забігла на цвинтар, як церква, яка була саме між мною і лавочкою, на хвилину затулила її від мене. Коли лавочка знову опинилася в полі зору, хмара попливла геть, і місячне сяйво так яскраво освітило все навколо, що я змогла побачити Люсі, що сиділа, наполовину відкинувшись назад, а її голова лежала на спинці лавочки. Вона була сама‑самісінька, і не було жодних ознак будь‑якої живої істоти поруч.

Нахилившись над нею, я побачила, що вона досі спить. Вуста її були напіврозтулені, а дихання не таке м’яке, як зазвичай, а нерівне й важке, ніби вона хапала легенями повітря. Коли я наблизилася, вона підняла уві сні руку і підтягнула комір нічної сорочки ближче до шиї, ніби відчувши холод. Я накинула на неї теплу шаль і гарненько загорнула її, боячись, що після перебування на нічному повітрі у легкому одязі вона підхопить страшну застуду. Я боялася розбудити її так раптово, тому, щоб звільнити свої руки, аби допомагати їй, я заколола шаль у неї на шиї великою англійською булавкою. Але, напевно, я трималася незграбно через хвилювання і ущипнула чи вколола її, бо тільки‑но її дихання стало рівнішим, як вона торкнулася рукою горла і застогнала. Взувши її у свої черевики, я заходилася дуже обережно будити її.

Спочатку вона не реагувала, але поступово розбурхувалася, час від часу зітхаючи і постогнуючи уві сні. Врешті‑решт, час спливав скоро і, крім того, було багато інших причин, через які я хотіла хутчіш доправити її додому, тож я почала сильно трясти її, поки вона нарешті, прокинувшись, не розплющила очей. Мені здалося, що вона не здивувалася, побачивши мене, бо, звісно, не одразу зрозуміла, де опинилася.

Люсі завжди має гарну поставу, і навіть змерзнувши на прохолодному повітрі, ніяковіючи, що роздягненою гуляла нічним цвинтарем, вона все одно не втратила своєї грації. Люсі трохи тремтіла і тулилася до мене. Коли я сказала їй іти зі мною додому, вона одразу мовчки підвелася, покірно, як дитя. Мені було боляче йти, бо гострий гравій муляв мені в ноги, і щойно Люсі помітила, як я морщуся, вона зупинилася і заходилася наполягати, що принесе мені черевики, але я відмовилася. Коли ми вийшли на стежку за цвинтарем, на якій після шторму залишилася калюжа, я замазала ноги у бруд, натерши ногу об ногу, щоб дорогою додому, якщо ми когось зустрінемо, ніхто не помітив моїх босих ніг.

 

 

⇐ Предыдущая1234567

Поделиться: